Олесь Бердник



Сторінка6/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
СИНИ СВІТОВИДА

 

1



 

Горе і смерть, як і раніше, витали над землею яровитів. Затихли пісні по землянках, пошепки говорили люди поміж собою, ніби боялися, що посіпаки Ратибора почують їх. Однак в народі знали, що в густих лісах над Славутою гуртуються бойові дружини. Туди йшли всі, хто не схилив голову перед сваволею. Ружа, не спочиваючи, ходила від городища до городища, від землянки до землянки, говорила з яровитами, підтримувала в них віру в повернення волі, закликала молодих іти в ліси. А коли поверталася в Київ Лов, її зустрічав Глиця. Він був душею і серцем лісових дружин, він, ніби незгасиме полум’я Світовида, горів день і ніч, передаючи той жар в інші серця, прискорюючи день повстання. Десь в глибині серця в нього жила-тліла надія, що повернеться з чужих країв Святобор, що очолить він могутні дружини сміливців і поведе на бій з напасниками та їх господарем-батьковбивцею. Через місяць після від’їзду Святобора в Ружі народився син. На сході сонця біля жертовника Світовида його назвали Святобором. Не батько, а старий вояк Глиця піднімав дитя на руках назустріч животворним променям Яр-бога, заповідаючи йому в спадщину неосяжну рідну землю. Ружа ледь стримувала сльози, що підступали до очей. Вона в той день пішла — вже який раз — до Славути, сіла під заповітною вербичкою і гірко заплакала. А вербичка потягнулась угору, розпустила зелені віти, роздалась на боки. Значить, Святобор живий, значить, він ходить по світу, шукає долі своєї або гниє в тяжкому рабстві, не може вернутися додому з-за тридесяти земель. Ружа припадала до стовбурця вербички, цілувала ніжну кору, плакуче листя, прислухалася до шелесту віток, що говорили з вітром весняним, мов хотіла почути в тій розмові про любого мужа. Де ти, коханий? В яких землях? Чи збагнув страшний обман проклятого жерця? Які дощі обмивають твої стежки, які трави дають тобі постіль для нічлігу? Якби знала — полетіла б до тебе ластівкою, обмила б закривавлені, побиті по кам’янистих дорогах, ноги твої гарячими сльозами, оберігала б сни твої… Ой дух заповітної вербички! Скажи хоч слово — чи бачити мені ще пломенисті очі коханого, чи відчувати біля грудей стук гарячого серця?.. А дні летіли. Славута котив у сиву далеч могутні весняні води, поспішав у невідомі краї, мов хотів винести з хвилею своєю темні часи племені яровитів…  



 

2

 

Святобор вирвався з чіпких рук обрянських, одірвався від погоні в густих заплавах над Славутою. День і ніч їхав він на північ, відпочиваючи інколи короткі часинки. Нападали ще кілька разів на нього дикуни-кочівники, та Святобора рятували Яркон дужий і меч гострий. Бурею налітав яровит на розбійників степових, і падали підступні напасники під караючими ударами київського меча. За місяць він доїхав до Рубіжної, переплив гирло річечки густими очеретами і в’їхав до рідного лісу. Спів птахів лунав весільним дзвоном у вухах витязя, повітря коханої землі, ніби цілюща рідина, вливалося в груди, серце калатало в передчутті радості і тривоги. Надвечір Яркон зупинив шалений галоп і вискочив на високу піщану кручу над Славутою. Святобор зняв шолом, встав з коня, схвильовано витер сльозу з очей, припавши до землі, доторкнувся до неї спраглими вустами. Пестив огрубілими долонями листочки верби, шепотів у забутті слова привіту і вдячності. — Жива ти, вербичко… Жива… Спасибі тобі… Для жони моєї берегла ти листя своє, віти свої, щоб знала кохана Ружа, що неушкоджений і здоровий вертає додому Святобор… Спасибі тобі! Тоця нестямиться від радості. Вона почула запах знайомих лісів, вона несамовито гасає по хащах, вертається до Яркона, який жадібно втягує прохолодне славутинське повітря чутливими тремтливими ніздрями. Ніч легким синім маревом пливе над землею. Пора, товариші, друзі мої. Вже недалеко домівка, а там Ружа кохана, товариші дорогі! Чи знають вони, що зрадник підлий живе серед них, чи, може, Ратибор знищив схованки таємні, і тепер ніхто вже не підіймає голосу проти підлого насильника? Нечутно ступає кінь поміж віковічними деревами, наближається до галявини Світовида. В темряві блимають вогники, чуються неясні голоси. Що там твориться? Тоця висунула голову з свого кошеля, прив’язаного до сідла, тривожно завуркотіла. Святобор зупинив Яркона. Раптом з пітьми налетіли чорні постаті, схопили витязя і, не даючи йому змоги навіть крикнути, потягли до галявини. — Козарина спіймали! — пролунало здалека. — Ведіть сюди! — відповів голос. Святобор аж стрепенувся від несподіванки. Чий то голос? Чому він такий знайомий, рідний? Такий голос має лише одна людина в світі. То ж Глиця! — Глиця! Батьку! — закричав Святобор, вириваючись з міцних рук дружинників. Побіг, обняв, стискував його в залізних обіймах, плакав нестримно гарячими сльозами і не соромився їх. Плакав і Глиця, пестячи широку спину вояка, відступаючи назад і знову кидаючись йому в обійми. — Гей, та ти сивий зовсім! — вражено крикнув Глиця, сплескуючи руками. — Яр-боже! Що це з тобою? — Потім розповім! — сумно всміхнувся Святобор, оглядаючись. Тільки тепер він побачив, що на галявині Світовида стоять озброєні дружинники. Їх багато, сотні і сотні. Грізно наїжачилось військо рогатинами, біля поясів у дружинників важко звисають мечі. Звідки ці вояки, чиї вони? — За два місяці зібрали таку силу, — гордо пояснює Глиця. — Ось бачиш, де треба шукати допомогу! Ну та не згадуймо про ганьбу минулого. Славні діла попереду! — А Горидід? — не вгамовувався Святобор. — Чи не втік він? — Сидить в землянці, — махнув рукою Глиця. — Жде свого часу!.. — А Ружа? Жива… чи, може… Глиця важко зітхнув, прямо поглянув у очі витязю. — Лихо сталося, Святоборе. Ружу з сином схопили посіпаки Ратибора… не догледіли ми… — І що — вбили? — несамовито крикнув Святобор. — Ні… Не вбили. Ратибор розіслав гінців по всіх городищах, і вони розголошують, що завтра Ружа і її дитина будуть принесені в жертву богам, якщо Глиця і втеклі дружинники не здадуться на ласку вождя… — Проклятий! — Еге ж! Тому й зібралися ми тепер, щоб вирішити, як бути! — Батьку Глиця! Я йду зараз в Київ, я сповіщу, де треба, щоб виступали завтра, а ти поведеш дружину на приступ. Глиця! Невже ти не розумієш!.. — Розумію, — м’яко перервав його старий вояк. — І сам збирався рятувати Ружу. Вона дорога нам, як і тобі… Але коли так трапилося — хвала Світовиду! — що вернувся ти, то піду в Київ я. Не заважай, мовчи! Я одягнусь так, що й ти не впізнаєш. А тебе схоплять, як тільки з’явишся в городищі. Второпав? А ти очолюй дружину і по сигналу веди на приступ. В яру, проти майдану Світовида, буде запалено вогонь. По тому знаку починаймо!.. Святобор зовсім очманів. Йому доручають дружину? Він має під своєю рукою таку велику силу! «О доле! Воістину ти кидаєш мене від смерті до щастя, прокладаючи мої дороги в дивовижних хащах життя!» А Глиця піднявся на камінь біля Світовида і голосно крикнув, звертаючись до дружинників, що суворо завмерли суцільною стіною, прислухаючись до схвильованої розмови: — Други! Яровити! Радість велика для нас! Повернувся з чужого краю син Кия Святобор. Над ним благословення старого славетного вождя і матері Голесі. Він очолить наші сили і поведе їх супроти зрадника! Привітальний клич оглушив Святобора, сотні рук заколихалися в повітрі, і витязю здавалося, що то в темряві ворушиться багатоголова незборима істота — казкова, могутня. Та й справді незборима! Бо то народ, його безсмертна сила і снага, його невтомні руки і ясне серце… До Святобора підвели Яркона. Він взявся за повід, заплющив очі. Чи не сниться? Знову розплющив. Прийшла жадана мить. Витязь легко скочив у сідло, витягнув з піхов батьківський меч — меч Києва. Високо підняв його над головою. Багрова стріла блиснула в темряві, ніби сувора рука розплати над батьковбивцею. Святобор глибоко вдихнув повітря, і понад галявиною, лісовими хащами полинув гучний клич: — В похід!!! Луна підхопила довгождані слова і покотила їх радісно славутинською долиною, понад лозами, понад вирами, понад широкими лугами, понад нетрями, а потім насторожено, тривожно завмерла біля веж похмурого Києва…  

 

3



 

Сонце встало цього дня ніби вмите ранковою росою. Воно усміхалося, вітало заквітчану землю, пестило золотими пальцями-променями кожну билинку і квітку. Тільки Ружі було не до радощів. На київському майдані стояла вона, прив’язана до кам’яного мерзотного ідола козарського, призначена в жертву чужому богу. Не страшно Ружі вмирати, бо знає вона, що скоро прийде воля яровитам! А тільки жаль, що не побачить вона того світлого дня! А ще найбільше жаль малого Святобора, дитяти невинного, яке загине сьогодні від руки ката! Найманці-вояки стіною стоять навколо жертовника, а навкруги — скільки оком кинь — яровити. Чому вони прийшли сюди? Невже їм приємно дивитися на муку жінки й дитяти? Невже серця їхні так зачерствіли, що не здригаються від злочину нечуваного? Тиша страшна над майданом. Очі юрми опущені. На підвищення жертовника вийшов Ратибор, провів біснуватим поглядом понад головами. На ньому пишно розшита накидка, роззолочена шапка, подарована козарським ханом. Тільки щоки горять хворобливим вогнем та тремтять руки від безкінечного пияцтва. — Повеління моє не виконали яровити! — закричав зловісним голосом Ратибор. — Глиця не з’явився донині, і бунтівні дружинники ще й досі ховаються по лісах. А тому в жертву богам вояків вірних моїх віддаю оцю жінку і дитину її!.. Юрма зашуміла, над майданом прокотився грізний подих ненависті. Ратибор потряс руками, захлинаючись від злоби, вигукнув: — Замовкніть, погані раби! А то накажу я воякам своїм заткнути роти ваші рогатинами! Натовп захвилювався, заворушився і викинув з себе високу постать. То був Глиця. Він розірвав коло козар, вибіг на підвищення, до зв’язаної Ружі і палко промовив: — Ось я, прийшов по своїй волі, проклятий матір’ю чоловік! Відпусти невинну жінку і дитя!.. Ратибор, отямившись від здивування, схопився руками за живіт і зареготав. Страшним був той регіт в моторошній тиші. Він клекотів над майданом, бився в стіни городища, морозив кров у жилах жінок і дітей, гнівом сповнював душі чоловіків. Пересміявшись, Ратибор насмішкувато крикнув: — Гей, Глиця! Розсіяв ти мудрість свою по вовчих стежках! Невже ти вважав мене таким дурником, йдучи сюди! Невже ти думаєш, що я за твою нікчемну шкуру відпущу оцю жінку? Не бувати цьому! Ідол одержить подвійну жертву сьогодні!.. Гей, жрець! Починай!.. Орой, загугнявивши незрозумілу молитву, повільно рушив до Ружі і Глиці, тримаючи в руках маленький згорток з дитиною, а рядом з ним ішов козарський жрець, несучи священну чашу і ніж. Та ледве Орой наблизився до ідола, як Глиця вихопив з його рук маленького Святобора, поклав дитину на камінь біля Ружі, а потім, вирвавши з рук козара жертовний ніж, ударив ним жерця в серце. Орой упав, козар з криком кинувся вниз. Все це сталося за невловиму мить. Ратибор дико закричав. Козарський стрій сколихнувся. Глиця зненацька відгорнув накидку, підняв над головою меч. З його грудей вирвався крик. То був крик орла — знак до повстання. І тоді сталося негадане. Над юрбою заблищали мечі, в козар полетіли стріли. Жінки і діти кинулися врозтіч. На майдані закипів жорстокий бій. Ратибор врізався на чорному коні в яровитську юрму і несамовито рубав братів своїх, божеволіючи від пролитої крові. З яруги, над Славутою, покотив чорний дим. На вежах пролунали тривожні роги. В ворота городища влетіли бойові дружини повстанців, бурею покотили вони вулицями Києва, зминаючи в невблаганному потоці орди найманців-козар. Спереду дружинників, ніби пущена рукою Світовида стріла, мчав сміливо грізний Святобор, здіймаючи над головами ворогів батьківський караючий меч. Мов лоза, падають вороги під страшними ударами, бойові коні топчуть трупи найманців. Козари подаються, ось вони не витримують, і мізерні залишки їх скачуть до воріт, рятуючи своє життя. Ратибор покинутий напризволяще. Він безтямно дивиться, як тане під мечами яровитів його сила і міць. Сльози люті і відчаю ллються по зелених щоках, руки стискуються в безсилій ненависті. — Гей, підійми меч, батьковбивця! — пролунав грізний голос. Перед Ратибором — Святобор. Священним вогнем палають його очі, в руках — меч Києва. — Колись ми змішали кров свою! — невблаганно веде річ молодший брат. — Тепер хай розсудить нас та кров! Батько і ненька хай стануть на боці правди!.. Дзвонять мечі. Коротким і страшним був двобій. То ж не тільки рука Святобора тримає меч Кия, то прокляття матері, дух батька, мука народу, страждання замучених — все вкладено в дзвінку, караючу сталь. Мов блискавиця, впала криця на голову зрадника і розкраяла його навпіл. Заіржав чорний кінь жалібно, кинувся геть, а мертвий Ратибор гримнувся на камінь майдану. А Святобор вже біжить по сходах до кам’яного ідола, розрізує пута, звільняє Ружу, цілує її. А рядом з ними кричить-заливається плачем малий Святобор. Батько бере його на руки, підіймає вгору, щасливо сміється. — Кричи, синку! Кричи! Воля прийшла на землю яровитів! — Воля! — реве юрма, і тисячі рук, ніби слаутинська хвиля, колишуться над майданом. — Воля! — відгукуються лівобережні простори, і луна котиться понад полями, лісами, лугами, несучи радісну вість родам яровитів. А Глиця вже протискувався крізь юрму до Святобора, витирав на ходу сльози щастя, стримував рукою шалений стук серця. Співай, серце, співай! Воля усміхнулася яровитам! І в тому всьому є велика частка труда Глиці, його безсонних ночей, його мук, пристрасті, серця і душі. На майдан дружинники несли статую Світовида, співаючи хвалу, встановлювали її на старе місце, розпалювали вогнище, а на нього розкладати багаті дари… Глиця знав — ще тяжкі будуть в майбутті шляхи, ще багато мук і злигоднів витерплять сини Світовида, відбиваючи грудьми своїми навали напасників… Та все ж грядуще вже не страшило їх! Вони сміливо, відважно, нестримно підуть йому назустріч, проти бурі, проти невідомих небезпек, зберігаючи серед важких випробувань в серцях своїх частку животворного вогню батька свого — осяйного Яр-бога… А Славута гримів урочисто-переможно, на гребені темно-синіх хвиль творив дивну легенду і ніс її в грядущі далекі віки, до своїх нащадків, розповідаючи високим горам про великий подвиг дітей своїх…  

1962  

ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИ
Повість-легенда

 

 

ПРОЛОГ

Високо в небі, за хмарами, живуть чудесні птахи хомі, що ніколи не сідають на землю. Навіть їхні яйця не досягають землі. Пташенята вилуплюються під час падіння яєць і, відчувши простір, летять угору, в ту небесну сферу, куди веде їх інстинкт. Індійська казка ДИТЯ БУРІ




Довге життя прожила Анура. Та не пам’ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку. — Не гнівайся, богине, — шепоче зів’ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір’ям. — Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці… Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся? Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість. Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця. Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині. Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу? — Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім’ю? Сім’ю… А де вона — сім’я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі… Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх? Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім’я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако, — з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю, — то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків… Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається. І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді? Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно. — Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти? У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос: — Зустрічай долю свою, Ануро! Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги. — Що сталося? — Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура. — Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей. — Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся! — Не наснилося, — тривожиться Анура. — Я чула дитячий крик. Я молилася богині. А потім — голос… Мову Анури знову перебив сильний удар в стіну. І гучно пролунав голос: — Не спокушайте долі, Ануро й Діаваро! Богиня лише один раз відкриває обличчя щастя! — Чуєш? — затремтіла від радості Анура. — Муже мій, ходімо! Діавара, ще не отямившись від подиву, ступив до виходу, відхилив скрипучі двері. Анура вийшла за ним. Височенна хвиля вдарила в скелю, метнула хмару бризок на Діавару. Він захлинувся, закашлявся. Збентежено прислухався, вдивляючись у моторошну пітьму. — Куди йти? Що шукати, Ануро? — Звідти кричить, — благально сказала жінка, вказуючи в пітьму. — Біля затоки. Чуєш? Чуєш!.. У грізному ревищі бурі справді пролунав дитячий крик. Тоді Діавара не задумуючись кинувся до берега. Біг легко, як двадцять літ тому, коли ловив прудку Ануру на прибережному піску. Як у ті дні, коли милував її шкарубкими руками, відчуваючи пружне, палаюче тіло своїм тілом. Як у ті роки, коли сповнював серце своє чеканням дитини. Так багато сумних днів і ночей минуло відтоді. Сподівань і зневіри! Невже змилосердилась доля? Діавара біг, затуляючись руками од бурі. Намагався розгледіти тіні, прислухався до стогону хвиль. Ось і затока. Невелика смуга, захищена від океану високими скелями. Тут спочивають човни Діавари. Тут тихше, сюди не досягають руки демонів бурі. — Діаваро! Діаваро! — кричить Анура. — Я бачу чужий човен. Наших два, а тут чийсь третій! Та Діавара вже й сам побачив. Він метнувся до третього човна, схилився над ним. У глибині щось біліло. Діавара переступив через борт. Човен гойднувся. Під ногами рибалки щось заворушилося, зарепетувало дитячим голосом. — Птахом метнулася до човна Анура, схопила білий згорток, підняла. — Дитина, — плачучи озвалася жінка. — Небо послало нам дитину! — До халупи мерщій! — отямившись, хрипко сказав Діавара. — Її треба зігріти! Вони побігли назад. Анура задихалася від щастя й тривоги. Вона нічого не розуміла і не хотіла думати над тим, що сталося. Дитина! В неї буде дитина! Дякую тобі, Тіанако! Раба твоя довіку! Довіку! Тільки збережи, не обмани, не відбери назад! Хай це не буде сном! Вони внесли згорток до халупи. Анура поклала немовля на сіті. Діавара заходився роздмухувати вогонь у пічурці. Загорілося галуззя, спалахнуло полум’я, осяяло сіру хатину. — Неси сюди. Анура підбіжцем наблизилась до мужа. Вони розгорнули сповиток, в який була замотана дитина. Рожево-біле личко її зморщилося, розплющилися очиці, заплямкав беззубий ротик. Анура провела тремтячими пальцями по животику дитяти, ніби хотіла переконатися, що воно живе. — Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята. — Син, Діаваро! — Він білий, — теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись. — А що мені? — розгнівалася жінка. — Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний! — Але ж, Ануро, — несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди. — Ми чорні… і належимо Чорному Володарю… Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами… — Не всіх, — рішуче заявила жінка. — У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина! Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум’я, задриґало ніжками. — Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя. — Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш… Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала. — Хоче, хоче! — крізь сльози промовила Анура, притискаючи сина до висхлих грудей. — Діаваро! Подякуймо Тіанаці! Вони стали на коліна, поклали дитину на сіті перед собою і зашепотіли гарячі молитви вдячності… ЖРЕЦЬ

Настав ранок. Затихла буря. Розійшлися тучі. Тільки легкокрилі хмаринки рожевіли-золотилися на сході. Фіолетово-багряні встали скелі над морем. Над ними ширяли гострокрилі білі чайки. Діавара підняв сіті, згромадив їх на могутні плечі. Ступивши крок до халупи, відхилив двері. — Ануро, пливу… — Тіанака хай береже тебе, Діаваро, — розчулено озвалася жінка. Вона стояла на порозі вбогої хатини. Діавара вражено дивився на дружину. Як давно він не помічав у неї такого щасливого виразу! Хіба що тоді, коли вони були молоді… — Чому так дивно глядиш на мене, муже? — ласкаво запитала жінка. — Бо ти… — Діавара одразу не міг знайти слова, — бо ти нині дуже гарна, Ануро… Ти ніби вдруге стала дівчиною… Анура спалахнула від щастя. Вона ніжно притисла теплий клубочок до грудей, засміялася стиха. Великі очі жінки заблищали таємним вогнем, бузкові губи здригнулися ласкаво, на чорних щоках заграли цнотливі ямки. — Так, так, Діаваро, — ледь чутно прошелестіла відповідь. — Ми знову з тобою молоді. Нам є для чого жити… Жінка задумливо примружилась, ніби дивилася вдалину і, колишучи дитину, протяжно заспівала старовинну пісню матерів Атлантіса, яку давно мріяла заспівати. Зіронька впала з неба.


На землі народився синок,
На сумній, непривітній землі.
Рушить буря хатини,
Вириває дерева з корінням,
Палить блискавка ліс,
Поглинає рибалок вода,
Забирає невидима смерть вояків
На сумній, непривітній землі…
Терпнуть руки в тяжкому труді,
Ломить спину від болю,
Серце плаче від страху
Перед грізним вогнем з небес.
Та немає страху для матері,
Бо упала з неба радість,
Небесна, яскрава зоря.
На землі народився синок,
На сумній непривітній землі..
Ти радій, виростай.
Ясне сонце стрічай,
Підеш в зоряний край
По сумній, непривітній землі…
Щоб засяяти знову зорею
У молочній дорозі небес…

Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою. — Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох… — Ні, ні, — захвилювалася Анура. — Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене… Треба освятити ім’ям сонця дитину… — Будемо ждати жерця, — зітхнув Діавара. — Хтозна, коли він завітає, — забідкалася жінка. — Негоже дитині щити без імені… — Назвемо поки що самі, — вирішив Діавара. — А потім, як освятимо, матиме син інше ім’я. Назвемо його Уратана… — Дарунок бурі, — всміхнулася Анура. — Хай буде… Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було. Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків? Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло. Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан… Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м’язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод. Діавара всміхається, знову хмурніє. Наче хмаринки пробігають по його суворому обличчю. Тривожиться серце. Чому? Невідомо звідки підкрадаються сумніви, передчуття недоброго. Радість! Хай буде радість! Бо народився син бурі! Білий, як морський пісок, гарний, як ранкове сонце, сильний, як океан. Прийди, прийди, богине долі Калауро, захисти мале дитя від привидів жаху! Діавара перестав гребти, поклав весло в човен. Тиша прослалася над океаном. Сонце велично виглянуло з-за оранжевих хмар. Попливло небом на золотому човні, роняючи гарячі краплі в прозору глибінь. Діавара простяг руки до ясного кружала, глибоко зітхнув і зашепотів палко, жагуче, в пружному ритмі: Сонце предивне,


Човен великого рибалки,
Сонце всесильне,
Риба вогняного моря,
Прошу тебе, прошу…
Око своє зверни до мене,
Вухо своє схили до мене,
Прохання прийми моє…
В сіті земні потрапила риба,
Ще мала, слабка, беззахисна риба.
Зглянься, сонце,
Дай свою силу,
Дай ясну долю.
А коли за ним іде
Ненависна доля —
Оберни свій пломінь на мене!

Рибалка замовк. Прислухався. Полегшено зітхнув. Ну от і гаразд! Тепер син під захистом. Все зле впаде на нього, на Діавару. А йому що? Вже досить пожив, надивився світа, натрудився. Можна вирушати до предків. Там краще ловити рибу. Ого! Там ще ширший океан! Де ви, духи зла і печалі? Не боюся вас! Діавара поглянув у воду. Його човен стояв над темно-зеленою заглибиною. В тій смарагдовій чаші сріблом виблискують зграї веселих риб. Поважно пливуть товсті, ситі клаотли — риби-свині, як звуть їх рибалки; велично, ледь похитуючи плавниками, прямують кудись гостроносі, стрункі, костисті руали. То найсмачніша риба! Сьогодні було б до речі спіймати кілька таких. Пригостити рибалок з нагоди народження сина…. Діавара прив’язав один кінець сіті до човна. Тихенько гребучи однією рукою, другою став викидати у воду сіть… А ввечері, коли сонце сіло за обрій, коли темно-фіо-летові тіні огорнули долини, ліси, скелі, коли прохолодний вітер дихнув із заходу, хвилюючи океан, біля халупи Діавари, на широкому скелястому майданчику, запалали багаття. Багатий улов привіз Діавара. Весело клекоче вода в бронзових казанах, біліють очі у велетенських риб, дражливо-солодкий запах смачної страви пливе над островом. Рибалки, їхні жінки та діти оточили дружно вогнище, чекають, співають старовинні пісні. Протяжно лине мелодія, вплітається в тихий шум океану, пливе поважно, як зоряний небосхил. Діавара дає знак. Кілька старих рибалок копистками вибирають рибу з казанів, кладуть кожному в кам’яну миску його частку. Замовкає пісня. Починається вечеря. Смачно плямкають губи, горять очі в дітей та підлітків. Лише старі островитяни їдять поважно, ніби знехотя. Так велить звичай. Анура з халупи поглядає на гостей, радіє. Діавара приніс їй у шапличку трохи юшки, і вона поїть нею дитину. Уратана облизується, сміється. Смакує? Значить, буде рибалкою, радіє батько. Гості присуваються до казанів, сьорбають густу юшку. Животи в дітей пооддувалися, лиця блищать од жиру, але дуже смачна вечеря, щоб кидати її недоїденою. Хтозна, чи скоро повториться такий вечір? Та ось порожніють казани. Гості знову збираються в коло на майданчику. Лунають схвальні голоси. Люди вимагають, щоб їм показали немовля. Треба подякувати йому й батькам. Анура несміливо йде до гостей, притискаючи свій скарб до грудей. Вона мовчазно перезирається з Діаварою. Обличчя мужа спокійне. В блискучих, розширених очах упевненість. Він ледве помітно киває. Анура розмотує сповиток. Показує сина. І враз тиша спадає над майданчиком. Гості мовчать. І тривожно мовчить Анура. Уратана простягає рученята до гостей, владно кричить: — Уа! Уа! Ао! Ао! Дивний гомін поплив навколо. З місця встав найстарший рибалка Клаотлана. Він простягнув кістлявий довгий палець до дитини й хрипко запитав: — Біла дитина, Діаваро? — Ну то й що? — суворо відповів Діавара. — Звідки у вас біла дитина? Ви обоє чорні… — Це дарунок бурі! — продзвенів голос Анури. — Благословенна Тіанака принесла нам радість цієї ночі! — То дарунок демонів, — заперечив Клаотлана. — Демонів, — зітхнула юрба вслід за ним. — Поява білої дитини віщує нам нещастя, — вів далі старий рибалка. — Навіщо ти взяв її, Діаваро? — Як я міг не взяти? — скрикнув Діавара, і темне обличчя його налилося прихованим вогнем. — Дитя кликало нас, воно з неба зорею впало до нас! Що ти кажеш, Клаотлано, що ви мовите, люди моря? Як можна кидати дитину серед бурі? Довго мовчали рибалки. Невмолимо загрозливо дивився на дитину Клаотлана. Анура, тремтячи, загортала Уратану в покривало. Найстарший рибалка, звертаючись до юрби, повагом сказав: — Білі племена не в милості у Чорного Володаря. Коли воїни Володаря побачать дитину на острові — буде біда! Не треба заради однієї дитини накликати біду на всіх! — Не треба, — похмуро бурмотіли люди. — Віддамо дитину туди, звідки вона прийшла, — грізно сказав Клаотлана. — Віддамо її океану. — Ні!!! — страшно закричала Анура. — Ні! Не смієте! Разом зі мною! Тільки зі мною! Зі мною! Діавара підійшов до жінки, затулив її широкою спиною. Обличчя в нього посіріло від гніву. — Люди, — грізно сказав він. — Оце так ви дякуєте за гостинність? Клаотлано! По-твоєму не буде! — Буде! — суворо заперечив старий рибалка. — А коли опиратиметесь, то скинемо зі скелі не лише дитину, а й вас із нею! Юрба зімкнулася навколо Клаотлани, підступила стіною до Діавари. Чаділи в сутінках багаття, наливалися прозорими жаринами зорі в небі, випливав над океаном веселий місяць. Діавара відступав до халупи, прикриваючи собою жінку з дитям. Неухильно за ними повзла юрба. Так вони мовчки дійшли до скелі. Внизу хлюпала хвиля, граючи фосфоричними іскрами, на плесі океану мерехтіла срібна дорога. Діавара у відчаї підняв руки до зірок, гнівно закричав: — Еге-гей, небо! Еге-гей, сили бурі й помсти! Еге-гей, духи справедливості! Кличу я вас! — Безумець! — заревів Клаотлана. — На кого викликаєш сили помсти? — Смерть йому! — підхопила юрба, ще тісніше обступаючи приречених. Та в цю мить всіх вразив, ніби громом, лункий окрик: — Зупиніться! Ім’ям священного Сонця, зупиніться! Юрба змішалася. Всі оглянулись. Тривожний шепіт покотився між людьми: — Жрець! Жрець Сонця! Жрець Вогню… — Дивись, дивись, Діаваро! — вражено промовила Анура. — Тіанака почула мою молитву. Це служитель Сонця! Справді, до юрби наближався жрець. Він виник несподівано з пітьми, ввійшов у коло вогнів і зупинився, грізно оглядаючи людей. Очі його палали, мов блискавиці, густі чорні брови хмарами зійшлися на переніссі, високе чоло порізали зморшки, довга сива борода спадала на могутні груди. Плечі його покривала шкіра мускусного бика — знак жерців Сонця. Люди, вражені, завмерли, схилилися в поклоні покори. Клаотлана щось хотів пояснити, але жрець, піднявши владно руку, обірвав його мову: — Все чув! Ви готувалися здійснити злочинну справу. Дитина присвячена Вогню! Вона посланець Сонця! Бережіться прогнівити Великого Батька, який поси лає вам рятунок. Діаваро, Ануро! Завтра, на світанку, присвячу дитину Сонцю! ВАЙВАСВАТА

На другий день, рано-вранці, жрець знову з’явився біля притулку Діавари. Він невідомо де ночував, не знати що їв. Од сніданку відмовився, нічого не говорив, тільки жестом показав на дитину. Анура, схвильована й тремтяча, винесла сина з хатини. За нею йшли Діавара і жрець. Рибалки мовчазним гуртом стояли осторонь і здивовано-тривожно дивилися на жерця. Хто він? Звідки з’явився? Як переплив на острів? На обрії купчилися хмари. Океан блищав, мов сіра, холодна шкіра змії. Дихав колючий вітер. Анура поглянула на небо, зіщулилась од холоду, прошепотіла: — Не видно сонця. Недобрий знак… Жрець мовчки глянув на неї. Одвернувся. Склавши руки на грудях, довго дивився на схід. Вуста його були міцно стиснуті, довга сива борода колихалася на вітрі. Діаварі здавалося, ніби жрець напружився назустріч сходу. Якась могутня сила промінилася з його постаті. Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло. З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова. — Смерч! — дихнуло жахом між рибалками. А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце. Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном. Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило. Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками. Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто: — Ім’я дитині буде Вайвасвата. — Вайвасвата, — прошепотіли мати й батько. — Це означає Посланець Світла, — вів далі жрець. — Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату. Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю. А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати: Сонце — твій батько,


Земля — мати твоя.
Будь, як вони,
Всюди, завжди…
Ясним, як сонце, будь,
Щирим, як земля, будь,
Мужнім, як лев, будь,
Мудрим драконом будь,
Зло спопеляй,
Тьму розганяй,
Відважним воїном будь!

Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі? А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям: Вайвасвато, новий воїне,


Вайвасвато, вічний воїне!
Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю!
Все віддай іншим і нічого собі!
Блискавицею, громовицею
Пронижи мару життя!
У болоті не зупинись,
Принадою владності не захопись!
Вайвасвато, Вайвасвато!

Жрець замовк. Важко зітхнув, поцілував дитину в чоло, передав Анурі. Довго дивився затуманеним поглядом на неї, на сина. Потім сказав: — Важкі часи прийдуть для людей Атлантіса. Мужніми будьте, Ануро й Діаваро. Бережіть Вайвасвату. Йому належить багато здійснити. Дуже багато… для блага людей… Жрець одвернувся й рушив до берега. Потім різко зупинився, сказав: — Дивна доля чекає його. Коли виросте — передайте: хай не боїться страждань! Хай зневажає смерть! Хай іде, як стріла в польоті! — Куди? — тривожно запитав Діавара. — Куди йому йти? — Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в зерно ліани. Хай зрощує зерно мужності в своєму серці!.. Більше нічого не сказав жрець. Твердими кроками рушив він до моря і зник за скелями. Через якусь мить дітлахи сипонули до берега. За ними потяглися дорослі. Всім кортіло побачити ще раз доброго й суворого служителя Сонця. Та берег був безлюдний. Океан також. Не видно було ні жерця, ні човна, на якому він міг би поплисти до інших островів. Служитель Сонця зник… БУРЯ




Покотилися над островом дні й літа. Грозами стоголосими, що супроводжували бурхливі тропічні зливи. Ураганами страхітливими, які забирали в морі рибалок, топлячи їх в незміряних глибинах. Чарівними прозорими днями, коли пухнасті хмаринки, граючись, пливли над розніженою землею, а дерева гнулися під тягарем жовтих, червоних, оранжевих плодів. Сніговими завірюхами, що котилися з далекої півночі, несучи людям холод і хвороби. Все минало. І зле й добре. І приємне й огидне. Після холодів приходила спека. Після голоду достаток. Після смерті народжувались нові люди. Все минало. Текло, струмилося розмаїтим живим потоком. І в тому потоці виростав, наливався силою, входив у життя Вайвасвата. Він плавав з батьком на великому човні, помагав йому лагодити сіті, закидати їх у море, витягати з багатим уловом. Матері він приносив з берега блискучі камінці, нанизував на тонкі нитки і, радісно сміючись, дарував. Анура не могла натішитися сином. Він виростав слухняний, сильний, мужній. І все ж не такий, як всі. Їхнє життя замикалося в тісних межах невеликого острова. На заході бовваніли гори, на півдні зеленіли ліси. А ще далі, на обрії, інколи можна було побачити синю смугу іншого острова. То був Рута, острів Чорного Володаря, а на ньому легендарне місто Золотих Воріт. Вайвасвату не задовольняло одноманітне життя батьків. Він не говорив про це ніколи, але в синіх очах сина Анура часто помічала тугу й тривожні іскри прихованих бажань. — Мамо, — запитував вечорами Вайвасвата, — куди сонце ховається після дня? — В лоно божества, синку. — Божества, — повторював Вайвасвата, нахмуривши русі брови. — Лоно божества… А що це таке, мамо? — Гріх питати про цс, синку, — строго відказувала Анура. — Що означає гріх? — Недозволене, сину. Те, за що божество карає… Божество, — задумливо й протяжно говорив хлопець. — Воно сильне, мамо? — Найсильніше за все, сину. Навіть сонце служить йому! — Навіть сонце?! — дивувався Вайвасвата. — От бач! А сонце нікого не карає. Воно світить всім. То як же божество може бути гіршим за сонце? Мати розгублено розводила руками, замовкала. Діавара, слухаючи сина, задоволено всміхався, але чомусь потім важко зітхав, похитуючи кудлатою чорно-сивою головою. Минали дні. І знову Вайвасвата питав: — А куди понесли вчора старого Ототала? — Закопувати, — пояснювала мати. — Його спочатку спалять, а потім закопають. — Навіщо? — дивувався син. — Хіба він вже не хоче жити? — Прийшла смерть, — терпляче казала мати. — Ототала постарів, втратив силу… — І так усі люди? — допитувався Вайвасвата. — Всі вмирають? — Всі, сину… І я вмру. І ти… — І все? Більше нас не буде? — Мудрі люди кажуть, що ми будемо. Тільки не тут, а в країні блаженних предків… — Де вона, мамо? — тривожився Вайвасвата. — Я хочу туди. Там, мабуть, цікаво! Мати гладила сина по русявій голівці, втішала: — Ще прийде час, сину. Ти знатимеш все. Що я відаю — стара, темна жінка? Жрець, який присвятив тебе сонцю, казав: жде Вайвасвату дивна доля! Чекай долі-своєї, Вайвасвато!.. Хлопець ішов на берег моря, сідав на камені, слухав гуркіт прибою, дивився на плин зеленавих хвиль. Він вдивлявся в обрій, вслухався у звуки простору, стежив за блискавичним польотом крикливих птахів, ніби хотів у сплетіннях мінливої природи знайти розгадки таємниць, що тривожили його юний розум. Не знати що приносили роздуми Вайвасваті, але мати бачила, що син повертався з берега вспокоєний, прояснений… І знову котилися літа. Ріс, мужнів Вайвасвата. Став він прекрасним юнаком. Сильним, як лев, струнким, як бамбук, яснооким, як сокіл. Чорношкірі дівчата острова плакали від жаги вечорами, ховаючись од сторонніх очей поза деревами, проводили закоханим поглядом юного велетня. — Бог! Бог Сонця! — шепотіли вони, заламуючи руки над головою. Бронзова шкіра юнака золотаво блищала під променями вечірнього сонця, густі кучері розсипалися темно-русим водоспадом по крутих плечах, очі горіли блакитним вогнем під густими бровами. Він ішов на скелю, на своє звичне місце, завмирав. Груди здималися від неясного хвилювання, від прихованої тривоги. Вайвасвата ніби чув якийсь поклик. Куди? Хто його кликав? Для чого? Ніхто не міг відповісти йому. Та одного весняного ранку дивна доля, пророкована жерцем Сонця, знайшла-таки Вайвасвату… До острова наближалися три великі кораблі. Вони мали чорний, зловісний колір. Над ними, на щоглах, маяли жовті полотнища з криваво-червоними образами Пір’ястого Змія, що пазурами роздирав серце лебедя. Вітрил кораблі не мали, не видно було й гребців, але щось рухало їх по воді. Кораблі повільно наближалися до берега, за ними вирувала хвиляста буруниста доріжка. Островитяни скупчилися на скелястому березі, дивилися на непроханих пришельців, мовчали, тривожно перезиралися. Вайвасвата зацікавлено спитав: — Батьку! Чому вони пливуть сюди? Які дивні великі човни… Вітрил немає… Нема весел… Що ж їх штовхає? — Чаклунство, — знехотя відказав Діавара. — Не інакше, як чаклунство. Це кораблі Чорного Володаря. Я бачив такі ще в юності. Серце віщує лихо… Ой, недобрі це гості! Кораблі вже близько. На них заворушилися постаті в чорному. Почали стрибати просто на мілину. Лаштувалися рядами, мовчки брели до берега, виблискуючи бронзовими панцирами. Обличчя вояків закриті чорними машкарами. В прорізах блищать холодні очі. Не розібрати, що в них — злоба чи байдужість. Велетень у білому шоломі з чорним пір’ям на верхівці витяг меч, щось крикнув. Вояки теж оголили короткі мечі. Тоді велетень сказав, звертаючись до островитян: — Великий Чорний Володар Рути й Даїтьї Ранатака, повелитель сонця, дух земного круга, вічний король незримих і видимих сил, збирає нове військо для славних походів. Я — рука Володаря Ранатаки. Я — його слово. Я — його воля. Всі юнаки, здатні носити зброю, мають вступити до війська Володаря. Юрба заціпеніла. Заголосили жінки. Спалахнули страхом і ненавистю очі чоловіків. А воїни по знаку велетня вже оточували широким кільцем островитян. — О, — скрикнув радісно велетень. — Білий силач! Чудесна знахідка! Гей ти! Радій! Моє око відзначило тебе! Будеш вождем загону в легіонах Володаря! До мене руш! Слова велетня були звернені до Вайвасвати. Юнак розгубився, ступив крок назад. Анура схопила його за руки. Тіло її тіпала лихоманка. Вона благально поглянула на Діавару, заголосила: — Мужу, що ж це? Навіки синочка віддати на чужину? Діаваро! Вайвасвато!.. Велетень рішуче наблизився до Вайвасвати, схопив його за руку, смикнув до себе. Хлопець подався назад. Велетень похитнувся. — Ого-го! — радісно-злобно скрикнув він. — Добра сила! Ану, не протився! Він спрямував вістря меча на юнака, а другою рукою вказав на кораблі. — Руш до берега і жди! Інакше — смерть! Мене! Мене краще! — ридала Анура, затуливши собою Вайвасвату. — Сина не руште! Ти, покидьку нікчемний! — Ударом ноги велетень відкинув Ануру. — Який він син тобі — білий хлопець? Він раб Чорного Володаря! Вайвасвата спалахнув від образи за матір, схопив великий камінь і швиргонув його в напасника. Велетень, зойкнувши, захитався, впав. Чорні воїни коршунами накинулися на Вайвасвату, обплутали руки й ноги ремінням, повалили на землю. Він ворушився під ними, як ведмідь, ричав од люті. Але годі було щось зробити! Кільце блискучих мечів одділило Вайвасвату та інших юнаків острова від батьків, матерів, сестер і братів. Над островом лунав розпачливий лемент. Захолола, заклякла Анура, витираючи кров з вуст, затуманеним поглядом дивилася, як її сина підвели з землі й повели у воду. — Мамо! — кричав Вайвасвата. — Мамо, жди мене! Жди, батьку! Я повернуся! — Ніколи! — зловісно обірвав його велетень. — Ніколи не повернешся, рабе поганий! Не схотів бути воїном, будеш довічним рабом Чорного Володаря! Довічним рабом! Ха-ха-ха! Страшно регочучи, велетень дав знак вести полонених. Юнаків вивели на борт кораблів. Ледве видно білу постать Вайвасвати. Ось уже зник він, єдиний, світлоокий, радість серця Анури, посланець сонця, дитя бурі! О Калауре, богине долі! О Тіанако! За що караєте так тяжко? Чим завинила Анура? Відчай і гнів ширяє чорним птахом над островом. Вирує вода за кораблями. Невидима сила жене їх геть, до обрію. Буряна доля веде Вайвасвату до нових берегів, до нових звершень, у невідомі таємничі світи…

ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОРНИЙ ВОЛОДАР

Я — їздець. Візок — тіло. Візник, що керує ним, — інтелект. Могутні коні — почуття. Віжки, якими їх стримують, — розум. Візок цей мчить по шляху випробувань. Катха — Упанішада МАРУІРА




Маруіра зупинилася перед люстром. Великий полірований диск відбив її струнку постать, закутану в малиновий плащ з важкої парчі, бронзово-темне обличчя. Дівчина всміхнулася. Блиснули радісно великі чорні очі, на щоках з’явилися лукаві ямки. Вона підняла руки до грудей, замилувалася витонченістю пальців, граціозністю довгої шиї, переливами чорно-синього волосся, що важкою хвилею спадало донизу. Та враз, дівчина спохмурніла, важко зітхнула. Відвернулася од люстра. Що їй краса? Що їй привабливість? Для кого? Ходити днями й роками в батькових палацах, серед німих та покірних слуг, відчуваючи на собі важкі, жагучі погляди воєвод і чаклунів, які таємно роздягають її в своїх розбещених душах і ґвалтують в незримих тайниках сердець. О сором! Навіщо їй таке нелюбе, жалюгідне життя? Навіщо? Вся могутність батька Ранатаки, Володаря Рути й Даїтьї, до її послуг, незміряні сили дивовижних утворів чаклунства готові підкоритися їй! А що їй до того? Куди подітії ту силу? Маруіра зупиняється перед великим овальним вікном. За прозорими шибами видно гірське пасмо. Біліють снігові вершини. Спокійні, незворушні. В них більше мудрості й чистоти, ніж у всьому знанні, яке здобула Маруіра. Заплутані, химерні істини, дивні ідеали, жорстокі прагнення. Возвеличення сили, влади. Невже в цьому смисл? Чи вона не розуміє чого-небудь? Так де ж міра справедливості й смислу? За вікном, в саду, гойдаються дерева. Поміж ними — ніжні розмаїті квіти. Вони переливаються тонкими барвами під сонячним промінням, усміхаються світові, природі, людям. Маруіра довго з ласкою дивиться на них. Квіти, певно, щось знають. Вони знають таке, що закрито від людей. Ні, не можна так більше! Жадоба знання і любов сповнюють її серце. Куди подіти ці почуття, куди спрямувати? Батько… Його запитати? Чи скаже він — суворий, мовчазний і деспотичний? Завжди в самотині, завжди в якійсь таємній роботі або в далеких походах. А в чому смисл і мета його життя? Маруіра рішуче рушила до дверей. Двері тихо відчинилися. Далі, далі! Розсовуються важкі килими, рухаються вгору східці. Грає невидима музика. Чари. Всюди чари! Дівчина осудливо хитає головою. Так можна вмерти від суму. Ще трохи, і її, мабуть, годуватимуть незримі механічні помічники. Як вони остогидли! Ось високі стрілчасті двері. Вони не відчиняються. Маруіра несміливо торкається ручки. Зайти чи ні? Чи не розсердиться батько? — Заходь, Маруіро, — чується владний голос. Дівчина здригається. Входить до невеликого залу. Обабіч дверей непорушно стоять дві постаті. Блищать у присмерку червоні очі. Хто це — люди чи механізми? Невідомо. В руках мечі й довгі вогнедишні трубки. Певно, сторожа! — Йди сюди, дочко, — промовляє здалека батько. Він сидить у глибокому кріслі посередині залу. Сюди не проникає сонячне проміння. Тільки сферична покрівля сріблиться фосфоричним сяйвом та невеликі прозорі кулі над столом випромінюють мертвотне світло. Маруіра наближається, несмілива й розгублена. Вона вже жалкує, що прийшла. Та пізно! На неї пильно дивляться страшні, пронизливі очі. Довге, сухе обличчя Ранатаки ніби висічене з чорного дуба, зморшки закам’яніли на чолі, на щоках; здається, наче він неживий, і лише полум’яні іскри погляду свідчать про напружену роботу свідомості. — Що тобі, дочко? Якусь мить Маруіра мовчить, потім наважується і рішуче говорить: — Мій Володарю і батьку! Кожна сила повинна вступити в дію. Зерно зрощує з себе квітку чи дерево, вітер гонить кораблі по морю, навіть нерозумні тварини знають смисл свого життя… А я… — А ти, — іронічно підхопив Ранатака, — не маєш такого смислу? Так? — Так, батьку, — щиро призналася дівчина. — Я мучуся… — У тебе тисячі рукописів, — з подивом сказав батько. — У тебе незліченні багатства й можливості. У тебе право повелівати слугами. Чого ти ще бажаєш? — Я хочу знати й діяти! — рішуче сказала Маруіра. — Знати — що? Діяти — що? — Знати істину! Діяти добро! Чоло Ранатаки напружилося під сіткою зморщок, очі, здавалося, потемніли ще більше. — Істина… Добро… Що за цими словами? Ти розумієш? Що вкладає в них та чи інша істота? Нерозумна дитино! Кожне слово — це символ певної форми. А суть вкладає людина. В одну й ту ж форму можна налити різні рідини… Він помовчав. Потім відкрив тайник у масивній стіні. Дістав звідти маленький прямокутний ящичок. Подав його дочці. — Що це? — здивувалася вона. — Мій дарунок тобі. Слухай, що скажу. Викинь химери з голови. Забудь шукання. То породження флюїдів свідомості, які не мають реального змісту. Слухайся почуттів плоті. Ти молода й здорова. Ти — донька Володаря. Я жду від тебе міцного й сильного потомства. Попереду — великі битви. Будь спокійна й сильна. Знайду тобі достойного мужа, і всі привиди роздумів зникнуть. Не шукати смислу буття, а творити його необхідно! Збагнула? — Не знаю, — прошепотіла Маруіра. — Не знаю, батьку. Тоскно мені! — А щоб не було тоскно, — сказав Ранатака, — прийми дарунок. — Це — Всевидюче Око. — Всевидюче Око? — Воно. Цей дарунок допоможе тобі мандрувати по землі, бачити все, що захочеш. Сумувати не буде коли! Ну як — задоволена? Маруіра схилилася до руки батька, поцілувала і мовчки метнулася до дверей. Біля виходу ще раз вклонилася й зникла. Ранатака довго дивився вслід їй, важко мовчав, роздумуючи. Потім, глибоко зітхнувши, знову взявся змішувати різнобарвні рідини в прозорих посудинах. ВСЕВИДЮЧЕ ОКО


Племена Атлантіса й далеких заморських земель, народи таємничої Еллади і жовті степові воїни далеко на сході — всі розповідають легенди про нього. Всевидюче Око мають герої в казках, про нього співають в старовинних піснях, про нього мріють вчені Атлантіса. А тепер воно в руках Маруіри! Так просто? Як потрапило воно до батька? Звідки? Дівчина згадує все прочитане нею. В древніх манускриптах є туманні, символічні натяки на Всевидюче Око. Воно створене на інших планетах. Його принесено мільйони літ тому на землю з далеких небес жителями вищих сфер. Хто вони, творці чудесного дарунка? Маруіра не може розібратися в строкатому потоці знань, що пливли до її свідомості з книгосховищ. Старший учитель Нгала, якому доручено було виховання й освіта дівчини, — добрий, сумирний дід — тихо всміхався, коли учениця доскіпувалася до незбагненних таємниць, хитав сивою головою, дивився на неї прозорими очима і говорив: — Пташко моя! Що я скажу тобі? Ти й сама можеш прочитати в книгах. Я стверджу що-небудь, і це стане для тебе істиною! А істина безмежна. Як можу я — смертна людина — стверджувати абсолютне! Ти збагнула, Маруіро? Я хочу, щоб ти думала, мучилася, шукала. Страждання — великий учитель. Так говорять древні пришельці… — Пришельці? — перепитує Маруіра. — Ти сказав — пришельці? Я багато чула про них. Звідки прийшли вони? Учитель замовк. В очах його з’явився холодок, тінь задуми витає над темно-коричневим високим чолом. Маруіра дивується. — Ти мовчиш? Я питаю недозволене? Батько якось казав мені, що ніяких пришельців не було. Що то легенда, складена людьми, які розхитують владу земних володарів і жерців. Що скажеш ти? Учитель зітхнув, поворушив тонкими вустами, промовив: — Показали Мудрецю зображення людини з далекої країни. На долонях і ступнях було видно відкриті очі. Запитали Мудреця: «Чи не забобон це? Хіба можна бачити ногою чи рукою?» «Справді, навчаємось бачити руками й ногами, — сказав Мудрець. — Як здобудемо досвід, коли не прикладемо рук до праці? Дух наш переноситься по землі ногами. Мудрі люди дали це зображення, — додав Мудрець, — щоб нагадати про суть речей. А ще — чи не схожі ці очі на відкриті рани? Правду кажу вам, через рани здобуваєте Світло Знання…» Більше нічого не сказав старий учитель. Тільки сумно й тривожно подивився на юну ученицю. А потім пішов до своєї обсерваторії, на покрівлю бібліотеки. Вже на порозі додав: — Важко буде тобі, дитя моє. Думай і очищай серце. Дівчині й так нестерпно тяжко. Чого їй, здавалося, не вистачало? Все є, навіть більше ніж треба! Але ж болить серце, ятриться розум неясною тривогою, незримий дух кличе до дії, до шукання. Як перенести неясні поривання в реальне життя? Маруіра в себе вдома. Невелика затишна кімната, вся завішана шовковими килимами. По бузковому тлі пливе усміхнене сонце. Від нього струмляться хвилясті промені. Летять барвисті птахи, несучи в дзьобах квіти. Маруіра сіла до круглого столика біля віконця, нетерпляче відкрила скриньку. На чорному оксамиті блиснув фіолетовий кристал. Він закутий у сіру металеву оправу. Що там, у глибині, — невідомо. Як діяти, як користуватися Всевидючим Оком? Маруіра схилилася над кристалом. Добре було б вирватися з похмурого палацу на волю, оглянути світ з висоти орлиного польоту! О диво! Кристал спалахнув голубим сяйвом. Маруіра побачила в ньому небо й далекий океан, а внизу — город Золотих Воріт. За ним пасмо білих гір, поряд — палац Володаря, її батька. Отже, правда! Всевидюче Око несе її, куди вона бажає! Маруіра метнулася в простір. Нижче, нижче. Ось у кристалі видно концентричні смуги города Золотих Воріт. Розкішні палаци жерців і воєвод. Бані обсерваторій і храмів. Широкі блакитні канали, розкішні пальми над ними. І юрба, розмаїта весела юрба на берегах каналів і по вулицях. Жовті, чорні, оранжеві, білі люди! Велетні моряки з грубезними руками й широкими грудьми, раби з високими корзинами на головах, вертляві дівчата в білих платтях а розрізами на стегнах. Високо в небо порскають водограї, під потоками прохолодних струменів весело регочеться дітвора. Ех, як хочеться Маруірі туди, до них! О, чому вона народилася в палаці Володаря! Далі, далі! Берег океану. Скелі й високі пінясті хвилі! Б’є прибій. Хитаються на хвилях кораблі, гордо біліють вітрила. А там, поза городом Золотих Воріт, вздовж берега простяглася широка пустеля. Маруіра бачить її згори. Там теж є люди. Вони метушаться на плантаціях, щось роблять. По вузеньких каналах тече вода. Звідки? Адже тут нема ріки. Ага, воду добувають з глибоких колодязів. Високі журавлі схиляють довгі шиї з важенними дерев’яними відрами до води, яка ледь-ледь поблискує сірим кружальцем унизу, повертаються назад, виносячи в дзьобах дорогоцінну вологу. Як механізми, згинаються й розгинаються біля колодязів раби. Вони блищать від поту, що рясно вкриває тіло. Напружені в нелюдському зусиллі м’язи, спотворені від муки лиця. Маруіра жахається. Чому так мучаться люди? За віщо? Невже нема у Володаря механічних помічників? Паморочиться голова в дівчини. Вона бачить жахливі картини мовби крізь туман. Повільно посувається далі й далі над зловісним простором пустелі. Без дум, без розуміння, з одним лише відчуттям тупого болю й незбагненності… Перед зором її виникає могутня білошкіра постать. Темно-золоті кучері впали на змучене прекрасне обличчя. Прямо в душу Маруірі поглянули великі, пронизливі блакитні очі. Вона здригнулася. Тихо скрикнула від несподіванки. Що таке? Чому так схвилював її білий раб? РАБ


Інколи Вайвасваті здавалося, що він бачить страшний сон. Не було нічого! Ні чорних кораблів, ні жорстоких вояків, ні острова Рута, ні палаючої пустелі. Це йому сниться… І безмежна камениста площина, і вузенькі канали, і журавлі над глибокими колодязями, і сотні рабів, які добувають воду з-під землі, щоб поливати неосяжні плантації. Вдень і вночі скрипить гігантське било журавля, німіють руки від натуги, палить вогнем спину, широко розкритий рот хапає розпечене повітря… Так, так! Цього нема! Ще трохи, ще небагато — і він прокинеться, і все зникне… Знову буде біля нього ласкава Анура, мовчазний батько, глухий грім прибою, який гупає в скелю біля їхнього житла… Ні, Вайвасвата не прокидався. Минали дні. Минали ночі. І хлопець з жахом збагнув, що щасливе юнацьке життя щезло, випарувалося, як біла хмаринка в гарячому літньому небі. Велетень воєвода дотримав слова. Він оддав Вайвасвату господарям маїсових плантацій, які постачали зерном город Золотих Воріт. Сотні рабів з різних країв — білих, чорних, жовтих — щоранку виходили з кам’яних в’язниць під наглядом чорних вояків і простували до колодязів. їх приковували до цямрини товстими ланцюгами. Від колодязя неможливо відступити й на два кроки. Важенну баддю треба було заглибити на півсотні ліктів униз, зачерпнути води і потім витягти назад. Ні зупинитись, ні передихнути, ні випустити з рук било. Вгорі, біля журавля, був хитрий механізм, який загрожував смертю тому рабу, що кидав баддю напризволяще. Вона піднімалась угору, вдаряла важіль, згори падав камінь і розчавлював неслухняного. Вайвасвата знав про це. Він бачив кілька таких випадків. На ного очах не витримували нелюдської напруги молоді раби, випускали з рук било і, заплющивши очі, покірно ждали неминучого… Розчавлені криваві трупи розкладали перед кам’яницею, щоб раби увечері, йдучи на нічліг, бачили, до чого призводить неслухняність. Після такого видовища Вайвасвата не спав до світанку, жахливі примари витали перед його очима, тіло тіпала лихоманка. А на світанку знову треба було йти до праці. Наглядачі лаючись роздавали рабам маїсові коржі й по мисочці густої теплої бурди. А потім вели їх до колодязів. Вайвасвату рятувала його величезна сила. В перший день він досить легко закінчив свою роботу, але потім всю ніч плакав нишком од пекучого болю, якого завдавали обдерті долоні. Порятував його старий раб Соат, який лежав поряд з юнаком. Він почув стогін Вайвасвати, зрозумів його біду. Діставши з-під узголів’я пук зелених маїсових кіс, Соат приклав їх до ран, замотавши ганчіркою. Біль потроху вщухав. Вайвасвата з вдячністю усміхнувся старому. А той, жалісно дивлячись на нового раба, шепотів: — Бідна дитино! Чого тебе доля занесла сюди? Пропадеш нізащо! Вайвасвата мовчав, бо не знав, що відповісти. Занадто страшним, несподіваним було все, що сталося. — Не поспішай, — радив юнакові Соат. — Не надривайся. Знаю, що сили багато маєш, та тут її легко викинути на вітер. Вдячності від господаря не матимеш, тож бережи себе. А раптом усміхнеться тобі доля… Хто знає? Вайвасвата потроху втягнувся в роботу. Зажили, зашкарубли долоні, потемніло під сонячними променями тіло, могутня сітка жил і м’язів обплутувала руки й груди. Наглядачі дивилися на атлетичну постать юнака, лютували. Комусь із них здалося, що занадто легка ця робота для білого раба. Як пір’їнку, тягає він баддю туди й назад! Ніякого страху, ніякої муки! А який то раб без муки? І вони замінили баддю в колодязі Вайвасвати на вдвічі тяжчу. Хотів протестувати юнак, та наглядач так вдарив його ременем, що шкіра тріснула на спині. Вайвасвата прикусив язика, хоч у думці ладен був розтерзати мучителя. Тепер робота виснажувала юнака більше, ніж інших. Навіть його молодих сил не вистачало, щоб зносити жахливий тягар. Він почав худнути. Соат помічав це, віддавав йому частину своєї пайки. І ще підтримувала Вайвасвату незмінна весела посмішка старого раба. То була посмішка не вимучена, не штучна, ні! Юнак бачив, що Соат ніби осяяний зсередини незримим вогнем. Він був схожий на злиденну пошарпану негодою халупу. Зовні вона оббита, облуплена, в драній покрівлі свистить буря, а за похиленими стінами горить затишний вогник, живуть добрі люди, які завжди готові прийняти до себе змученого мандрівника, нагодувати його, покласти спати… Дивувався Вайвасвата, звідки це в Соата? Як він в такій біді зберіг веселощі й навіть радість? Проте запитати Соата одразу не насмілювався. Лише знав, що старий раб приховує в душі якусь таємницю. Без таємниці, напевне, не можна так діяти й жити. Особливо відчував Вайвасвата дивний потяг до Соата вечорами, коли наглядачі замикали рабів до широкої овальної кам’яниці. Тут можна було походити, розім’яти закляклі ноги, полежати на кам’яних плитах, зарослих бур’янами. Товариші, розбиті цілоденною працею, замертво падали на солом’яні підстилки. А Вайвасвата разом з Соатом сідали осторонь і довго мовчки дивилися, як над ними велично котило хвилі небесне море, сповнене зоряною рибою. — Соате, — сказав Вайвасвата сумно. — Старий Соате! Мені тяжко на душі, коли я дивлюся на зорі. Здається, що я втратив щось. Щось прекрасне, недосяжне, велике… Старий раб запитливо дивився на юнака, всміхався, мовчав. Потім тихенько заспівав дивну, тривожну пісню — протяжну і мелодійну. Коли риба пливе в океані,
Хіба риба сумує від того,
Що оточує її водяна стихія, рідна стихія?
Ні, не сумує риба від того…
Б’ється риба на гарячому піску,
Задихається на кам’яному березі,
Бажає пірнути в зелену глибінь,
Що породила її!
Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?
Ні, не важко йому від того!
А в клітці сумує сокіл,
У сільці тріпочеться сокіл,
Коли зв’язані крила широкі,
Коли небо закрите від зору,
О прекрасне, величне небо!

Пісня хвилювала Вайвасвату, але він не розумів її глибини, її прихованого змісту. І юнак ще жагучіше добивався в Соата: — Ти завжди веселий, Соате. Чому ти радієш? — Життю! — просто відповів Соат. — Життю, — гірко повторив юнак. — Де ти бачиш життя, в чому? В стражданні? Соате! Ти смієшся наді мною! — Не сміюся, — серйозно відказав старий раб. Його сухе жовте обличчя розгладилося, прозорі очі сяяли, вдивляючись задумливо в глибини неба. — Не сміюся, Вайвасвато. Ти ще юний, ти нічого не знаєш. А я пожив досить… Був і вільним, був і рабом! Знаю ціну свободі й рабству. Часто люди радіють лихові і печаляться, коли щастя підступає до них. Хто скаже, де вона — радість? І де нещастя? — Не розумію, — сумував Вайвасвата. — Уяви собі, — ніжно шепотів Соат, — що ти повертаєшся до рідного дому… — Мовчи, не говори цього, — скрипів зубами юнак. — Не буде цього, не буде… — Е, не перебивай, — сміявся старий раб. — Повертаєшся ти до рідної матері. Навколо пітьма, гроза, багнюка. Ти мокрий, обірваний, холодний і голодний. Чи будеш бідкатися, що ти нещасний? — Не буду, — похмуро сказав Вайвасвата. — Бо незабаром знайду притулок від бурі! — Збагнув, — ласкаво зауважив Соат. — У мене є попереду такий притулок, рідний притулок… — Де він? — недовірливо спитав Вайвасвата. — Над нами, дивись, — мовив Соат, простягаючи вн-схлі руки до зірок. — Юначе мій любий! Пам’ятай, що все минає і все сплітається в дивному потоці життя. Впадаючи в рабство, ми готуємо собі дорогу до слави. Захоплюючись багатством і величчю, ми наближаємось до падіння! Я радію, бо плачу старі борги. Колись же треба розплатитися? — Все’дно не збагну, — похмуро заперечив Вайвасвата. — Чорний Володар має неосяжну владу. Ти лише черв’як під його чоботом. Він господар свого щастя й нещастя. А ти? А я? Ми залежимо від одного його слова… Старий Соат тихенько засміявся, обняв Вайвасвату за могутні плечі, притис до себе. — То обмаи. То мара розуму, який не бачить глибин буття, Вайвасвато. Він — Чорний Володар — справжній раб. А ми вільні! Зачекай. Я поясню. Та тільки мої пояснення нічого не допоможуть, коли ти сам не збагнеш. Скажи відверто — чого ти найбільше хочеш? — Волі! — скрикнув Вайвасвата. — Більше нічого. Ні палаців, ні рабів, ні човнів, ні золота. Волі! — Чудово, — засяяв Соат. — Мій друже, прекрасно! Тобі й мені не треба нічого. А Чорному Володарю і його воєводам потрібно багато чого! І раби, і палаци, і храми, і поля, і кораблі. їм потрібна влада над людьми, над світом. Як же ти не збагнеш, що вони ніколи не матимуть свободи? Вони раби всього того, без чого не можуть обійтися. Вільний лише той, хто відмовився од усього. Навіть од себе! — Від себе? Як це? — Цього не можна пояснити, — сказав Соат. — Це приходить у таку мить, на яку не можна вказати. Як розквітає квітка… — Ти мудрий, Соате, — гаряче мовив Вайвасвата. — Ти мудрий і добрий. Та я не все розумію. І я не хотів би відмовлятися від себе! Ні! Я хотів би стати вільним і сильним! — Для чого? — Щоб зруйнувати, сваволю й рабство! — гнівно відповів Вайвасвата. — Щоб усі люди могли вільно дихати й жити! І щоб були самі собі господарями! — А що ти бажаєш собі за це, юначе? — спитав старші раб. — За те, що звільниш рабів? — Нічого, — здивовано сказав Вайвасвата. — А навіщо собі? Коли іншим буде добре, то радісно буде й мені… Соат засміявся вдоволено. — Тоді ти теж відмовився од себе, друже мій. Тільки розум твій ще тугий і неповороткий, а серце, як алмаз. Бережи серце, Вайвасвато! Воно приведе тебе до правди… Юнак болісно роздумував над словами Соата, намагався збагнути їх. Та годі було. Ще мало мозок закарбував знань, ще мало досвіду влилося до чаші душі, щоб зрозуміти таємничі думки старого раба. Так минали дні й ночі. Вайвасвата метався серед загорожі, як лев по кам’яниці, шукав виходу. Кидався до Соата, палко шепотів: — Не витримаю, старий Соате! Не витримаю! Треба втікати! Поможи мені! — Куди втечеш? — сумував Соат. — Ти такий примітний. Одразу спіймають… Одначе треба щось придумати. Шкіру можна пофарбувати. У мене є сік, прихований уже давно… А волосся пострижемо. Ну-ну, леопард! Задушиш! Тихше, а то хтось почує! Бути біді! Вони знайшли місце в кутку кам’яниці, де ніхто не спав. Почали потроху піддовбувати землю, викидали в стічну яму. Але радість їхня й надія були недовгими. Хтось помітив ті готування і повідомив наглядачів. Соата і Вайвасвату спіймали на гарячому. На світанку їх люто били ремінням перед юрбою рабів. Наливалися кров’ю багрові смуги на спинах, похнюпившись, стояли раби, і, як завжди, ласкаво сміялося сонце, підіймаючись над океаном. Повернувшись з роботи, Вайвасвата бився головою об каміння, стогнав від безсилля, рвав на собі волосся. — О Соате! Що діяти? Тепер кінець! Ми раби назавжди. А ти казав: ми вільні! Ти казав, що вони — раби! Ха-ха! Соате! Що ж тепер твоя мудрість скаже? Що?! — Нерозумна дитино! — жалісно прошепотів старий раб. — Тебе бунтує біль і спрага помсти. Не думай про себе. Вспокійся! І будь радісний! Я не сміюсь, не креши очима на мене! Бо ж горе, коли воно навіть прийшло, не дає ні втіхи, ні помочі! Радій у горі, Вайвасвато! Радість — то велика сила! То наше звільнення, юначе! — Ти в безодні рабства вважаєш себе вільним? Соате! Я божеволію! Я не можу зрозуміти тебе… — Зрозумієш, — заплющив очі Соат. — Незабаром… Чорний Володар гадає, що володіє мною? Дурниці! Він володіє, і то тимчасово, лише тілом… А що тіло? Мара… Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити… Всі гинуть, всі гниють у землі… Один раніше, інший пізніше… То навіщо ж дрижати за тим, що все одно зникне… Чим же володіє Чорний Володар, Вайвасвато? Гноєм… А душа моя непідвладна йому… І нікому! Нікому, чуєш? Воля моя, дух мій зі мною. Я втечу з в’язниці тіла, коли захочу. Ніякі володарі не втримають мене… Вони страхають мене смертю. Але ж смерть — то свобода. Свобода, Вайвасвато… Старий раб забувся в маренні. Він щось бурмотів, загортаючись у ганчір’я, але Вайвасвата вже не міг нічого розібрати. Він просидів цілу ніч біля нього, спустошений і похмурий. А коли вранці наглядачі виганяли рабів на роботу, Соат, як завжди, всміхався. Старший наглядач розлютився, побачивши той усміх. — Гей ти, рабе поганий! Ти смієш насміхатися? Після того, що одержав учора? Ану, дайте йому більше відро! Чуєте? Хай тепер посміється! Та на обличчі Соата не змінилося нічого. Він лише з жалем поглянув на наглядача і, розлучаючись з Вайвасватою, сказав: — Пора мені, юначе. Пора додому… — Куди? — не зрозумів Вайвасвата. — До батька, — всміхнувся Соат. — Спочивати… Вже не можу тримати тягар. Прийдуть інші… А ти — терпи. Терпи, Вайвасвато! І пам’ятай про радість! Вайвасвата занурював баддю в колодязь, витягав, виливав воду в корито і ніяк не міг відігнати тривожних думок про Соата. Що він надумав? Куди він хоче втекти? Коли сонце піднялося в зеніт, на плантаціях пролунали люті крики. Вайвасвата бачив метушню, чув лайку наглядачів, але не знав, що трапилося. Тільки ввечері, коли рабів заводили до кам’яниці, Вайвасвата не помітив у юрбі Соата. Серце юнака затріпотіло болісно й тяжко. А біля входу на траві лежало розчавлене тіло. По барвистих ганчірках, якими Соат обмотував ноги, юнак пізнав старого раба. Раба? Тепер уже Соат не був рабом. Він звільнився від рабства. Він був вільний! Вайвасвата збагнув, про яку свободу говорив старий товариш. Як просто, як легко! Одна мить — і рушиться темниця! Зникає все — небо, кам’яниця, Чорний Володар! Пустити било, впаде камінь — і кінець! Мабуть, так зробив і Соат. Того вечора Вайвасвата сидів у кам’яниці на звичному місці самотньо. Раби здалека поглядали на вбитого горем юнака, але не підходили, бо знали, що не можна зараз його ні втішити, ні розважити. Вайвасвата дивився у темно-синє небо, зорі помагали тамувати нестерпний біль душі. Не було дум, не було мрій… Пусто в серці! Лише в просторі відлунювали тихі слова: Коли сокіл ширяє у небі,
Хіба соколу важко від того,
Що вітри його в небо здіймають,
У блакитне, чудове небо?..
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка