Олесь Бердник



Сторінка7/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51

ЗВІЛЬНЕННЯ


Маруіра не могла дати ради своєму серцю, не могла заспокоїти свідомість. Що їй білий раб, побачений в кристалі Всевидючого Ока? Що він їй — невідомий і чужий? Дні й ночі вона спостерігає за ним, думає про нього й мучиться за його долю. Дивні блакитні очі. Магнетичне лице, яке мариться їй у снах. Чому? Дівчина хотіла поговорити зі старим учителем, але потім вирішила — не треба! Хтозна, як подивиться учитель на її почуття, що подумає. Бо й сама вона ще не розібралася в собі. І ось вона йде до батька. Володар покликав її. Навіщо? Може, тому, що їй сповнилося п’ятнадцять літ? Коли мати була жива, їй щороку дарували в цей день іграшки, барвисті вбрання, смачні плоди з далеких заморських країн. Може й нині батько згадав про це і вирішив відновити той звичай? Чи потрібно їй це? Нема матері, нема її тихого чарівного сміху, її ласкавих карих очей. Які веселощі без неї? Маруіра проходить вузькими, високими коридорами. В нішах стоять скульптури Ранатаки, витесані з чорного граніту. Обличчя батька грізне, щільно зімкнуті вуста, руки складені на грудях. Біля підніжжя кожної скульптури горить нічний світильник. Щоранку жерці служать біля цих ідолів, курять ароматні олії, моляться. А Маруірі смішно й ніяково! Навіщо так багато образів однієї людини? І навіщо їй молитися? Кажуть, Ранатака — бог! Який же він бог? Людина, як і всі. То чому ж називають богом Володаря Рути й Даїтьї? Правда, не лише він має свої зображення. Багато знатних людей — воєвод, чаклунів і маєтних служителів — спорудили в храмах власні каплиці й утримують жерців для молитов і жертв. Дивні люди! Маруіра входить до батька. Він сьогодні усміхнений, задоволений. Менше зморщок на чолі, очі примружені, й погляд їх вологий, м’який. — Підійди ближче, дочко, — лунає голос Ранатаки. Він кладе руки їй на плечі, дивиться в очі. Сумно зітхає. — Я не годен дати тобі такої радості, як мати, Маруіро. Та що в моїй силі — зроблю. Тобі сьогодні п’ятнадцять літ. Ти вже велика. Скоро будеш жінкою. Проси, що бажаєш. Все, що хоче серце твоє. Слово Володаря — закон. Зненацька свідомість Маруіри пронизала блискавиця. Ось воно! Тепер або ніколи! І, опустивши очі, вона сказала: — Мій Володарю і батьку! Я дякую тобі за Всевидюче Око. Я більше бачу, я маю змогу мандрувати по твоєму царству… — По нашому царству, — м’яко додав батько. — Твоє царство прекрасне, — вдячно всміхнулася дівчина. — Особливо мені сподобалися казкові квітучі сади. Я б хотіла розвести такі квіти в палаці. Щоб щодня милуватися ними, щоб вдихати їхні пахощі… — То я пришлю рабів, вони одразу перевезуть. — Ні, — рішуче скрикнула Маруіра. — Не треба так просто. Мені не цікаво одразу мати сад. Я хочу, щоб він ріс поступово, щоб я бачила все — від народження квітки до зрілого плоду. І щоб могла сама вирощувати їх. Батьку, дай мені одного доброго й сильного раба, щоб він допомагав мені… — Які дрібниці! — невдоволено сказав Ранатака — Ти б могла попрохати щось значніше! Бери собі якого хочеш у палаці. — Не хочу в палаці, —зітхнула дівчина. — Вони нікчемні й ледачі. І підступні. Нишпорять всюди, підглядають… Я не люблю їх! — Це правда, — засміявся Ранатака. — Тоді треба вибрати на плантаціях. Там раби звичні до роботи. Слухняні й сильні. Гм! Що ж ми зробимо? Так і бути! Трохи часу присвячу тобі, дочко! Збирайся, летимо за місто! Маруіра прожогом кинулася до свого покою. Вона ледве стримувалася, щоб не викрити себе, свого щастя. Вийшло, вийшло! Добрий дух покійної матері помагає їй. Але тихо, тихо. Ранатака — чаклун, він уміє читати думки! Тихо, ні слова! Дівчина одягла темно-синій плащ, спустила на обличчя прозору чорну сітку. Хутко зійшла по спіральних східцях на покрівлю палацу, мимо непорушних вартових-велетів, мимо бібліотеки. Тут, біля глибокої ніші, вже чекав на неї батько. Могутню постать його облягала золотиста кольчуга з дрібної металевої луски, плечі покривала чорна накидка, голову вінчав шолом з образом Пір’ястого Змія. Ранатака вказав на легкий напівпрозорий човен, що стояв у ніші. — Сідай! Маруіра хвилюючись сіла на пружне сидіння. Батько навпроти. Вартовий — жовтолиций кремезний велетень — запитливо поглянув на Володаря. Той недбало кивнув. — Залишайся тут. Я сам… Ранатака відкрив посередині човна невеликий срібний ящичок. Пересунув маленький важелець. Маруіра відчула запах свіжого зерна пшениці. Почулося дзижчання. Човен гойднувся. Навколо бортів його виникло туманне тремтливе коло. Воно темніло, насичувалось, ущільнювалось. Човен піднявся в повітря. Проплив над сферою обсерваторії, попрямував до гір. Дихнув теплий вологий вітер, насичений запахом моря. Маруіра захоплено оглянула величну панораму города Золотих Воріт, вдихнула на повні груди ароматне повітря, повернулася до батька. — Батьку мій і Володарю! Чому б усім людям не дати летючих човнів? Яка то радість! — О дурна дівчино! — нахмурився Ранатака, скоса поглядаючи на вулиці города Золотих Воріт. — Що ж буде, коли вся ота нечистота людська підніметься в небо? О боги! Я не хочу дожити до такого дня! Маруіра прикусила язик. Вона розчулилася й забула, що батько зовсім інакше дивився на світ, ніж вона. Хіба не сварив він її багато разів, коли вона виявляла чулість і м’якість до людей? Тихо, тихо, не слід будити в ньому ніяких підозрінь! Насуваються крижані шапки гір. Дихає холодом від них. Маруіра закутується в теплу накидку. Ранатака кладе руку на срібний ящичок, і човен знижується, плавно похитуючись, до густих садів, розкиданих у гірських ущелинах. Наглядачі помітили летючий човен Ранатаки. Вони падають на коліна, б’ючи лобами об кам’янистий грунт, мовчазно дивляться в обличчя повелителя, очікуючи наказів. Ранатака мовчить. Потім скупо каже Маруірі: — Пройдімось по саду. Дивись і вибирай до смаку. Маруіра знає, що тут їй ніхто не підійде. Але треба йти. Треба грати свою роль. Здивовані раби дивляться на грізного Чорного Володаря, на тендітну жіночу постать у темній накидці. Схиляються в покірних поклонах. Пливуть мимо Маруіри смуги виноградників, зарості пишних троянд, білих лілей, басейни з лотосами. Тонкі аромати забивають дух, п’янять. Чорні, жовті, білі раби. Зігнуті постаті, покірні лиця. Ранатака допитливо дивиться на дочку. — Ну? Вибрала кого-небудь? — Ні, — нерішуче каже Маруіра. — Вони всі якісь кволі і… дуже покірливі. Я б хотіла не таких… — Тоді летімо на маїсові плантації, — знизавши плечима, каже батько. — Там найсильніші раби! Маруіра торжествує. Серце її співає. Вона опускає вії і покірно зітхає. — Гаразд, батьку. Слухаю тебе… Наглядачі проводжають захопленими поглядами човен Чорного Володаря. Переглядаються, похитуючи головами. Недарма складають про Ранатаку страшні легенди й казки. Навіть небо підвладне йому! А Володар з дочкою вже наближаються до маїсових плантацій. Вдалині синіє океан. Тягнуться через піски зеленаво-жовті смуги маїсу, блакитними стьожками струмиться в каналах вода. Маруіра, затамувавши біль, дивиться згори на дрібні постаті рабів, прикутих до колодязів. — Батьку… Чому ці люди так мучаться? У тебе є потужні машини. У тебе є штучні раби. Вони могли б добувати воду… Ранатака довго й суворо дивиться на дочку. Тонкі вуста недобре ворушаться. Потім розціплюються. Чуються сухі слова: — Ти ще дитина. І не знаєш світу. Не знаєш життя. Замінити людину механізмом — означає дати людині волю. Дати їй час думати про себе. А тим, хто матиме машини, треба дати знання. Знання дає силу й владу. І насолоду. Безліч людей захоче мати насолоду. І багатство. І владу. Всім же не вистачить! І почнеться страшна боротьба. Знову падіння донизу. Знову все спочатку. Ні, хай працюють раби. Хай пожинають плоди їхньої праці й плоди розуму мудреців обрані! Ми! Не думай про це, Маруіро. То справа старших і мудріших! Човен тихо сідає біля високої круглої кам’яниці. До Володаря збігаються наглядачі. Вони запопадливо ведуть його вздовж каналів, мимо колодязів. Маруіра тремтить, намагається стримати нервову лихоманку, зціплює зуби. Ось він, нарешті! Вона зупиняється. Зупиняється й Ранатака. Чути скрипучий голос чорношкірого наглядача: — Неслухняний раб. Збирався втікати. Але сильний… — Він мені подобається, — ледве чутно каже Маруіра. — Цього я беру… Батько недбало дивиться на білого раба, киває. — Бачу, що сильний. А чи вміє він доглядати квіти? — Я запитаю, — каже Маруіра. Вона ступає кілька кроків до колодязя. З жалем і жахом дивиться на напружені руки раба, на покрите рясним потом тіло. Раб помічає біля себе людей, рухи його сповільнюються. Він дивиться на дивну тоненьку постать, що наближається до нього, важко дихає. Чого бажають від нього чужинці? Може, вигадали нові муки? З-за прозорої запони чується тихий мелодійний голос: — Я донька Володаря. Хочу взяти тебе до саду. Чи вмієш ти вирощувати квіти? Раб мовчить. Груди його високо здіймаються. Ранатака дивиться на наглядача. — Що він — німий? — незадоволено запитує Володар. — Говорить, — жовчно відповідає наглядач. — Певне, язик ковтнув зі страху. Ранатака схвально всміхається. — Гей ти, рабе! — гучно каже він. — Тебе забирає донька моя до палацу. Тебе розкують. Маєш віддано й вірно служити їй все життя. За те дарую тобі волю! Вайвасвата похитнувся. Випустив било з рук. Загуркотіла баддя, помчала вгору. — Камінь! — скрикнув наглядач. — Маруіро, назад! — розпачливо гукнув Ранатака. Вайвасвата миттю отямився, збагнув смертельну небезпеку. Загинути так нікчемно, коли воля всміхається йому! О Соате, великий друже, прийди на поміч з країни предків, з ясного неба! У нелюдському зусиллі він зібрав усю юнацьку могуть і сахнувся геть від колодязя. Загримів ланцюг, тріснула цямрина, полетіли друзки дерева в усі боки. Вайвасвата впав біля ніг Маруіри. А в наступну мить величезний камінь гепнувся на те місце, де тільки що стояв раб. Маруіра, затуливши долонями личко, тремтіла від жаху. Мовчали наглядачі, з подивом дивлячись на Вайвасвату. Мовчав і Ранатака, вражений силою білого раба. Грізна зморшка прорізала чоло Володаря, тяжка дума залягла в глибині свідомості. Він передчував щось неприємне для себе у події з білим рабом, у його дивному звільненні. Адже не він, Ранатака, звільнив раба від ланцюга. А той сам під загрозою смерті розірвав кільце неволі! Це й не подобалося Володареві. Довго тривала мовчанка. Похитуючись, звівся на ноги Вайвасвата, ще не розуміючи, що з ним, де він. Маруіра благально поглянула на батька, тихо промовила: — Мій Володарю і батьку! Я хочу додому. Мені треба відпочити! Його приведуть потім. Адже ти обіцяв? Гаразд, — важко сказав Ранатака. І, не оглядаючись на Вайвасвату, пішов до летючого човна… НОВІ ДЖЕРЕЛА


Вайвасвата живе у невеликому кам’яному будиночку серед дерев. Пальми шумлять широким листям над покрівлею. На світанку дзвінко співають птахи. Журливо бринить потічок, впадаючи до каналу. Юнак вже не прикутий ланцюгом. Поряд нема наглядачів, рабів. Він вільно ходить по саду, серед квітів. Може навіть вийти за межі палацу, в город Золотих Воріт. Інколи Вайвасвата бачить серед квітів здалека високу постать доньки Володаря. Тієї, що приходила на плантації, що захотіла взяти його до себе в сад. Отже, він її раб. І вона може зробити з ним, що схоче. Вбити, закатувати, повісити, четвертувати, кинути у прірву! Все, що схоче! Але ж вона тиха й мовчазна. Вона ще не підходила до нього, не кричала, не лаяла. Йому нема чого нарікати на долю. Треба ждати… Якось Вайвасвата підрізував ножем зів’ялі квіти на великому трояндовому кущі. Він працював машинально, а в свідомості пробігали яскраві спогади дитинства, марились далекі морські простори, високі зеленаві хвилі, чорні, міцні руки батька Діавари. Серце юнака щеміло, на душі було тоскно й сумно. Ніг Вайвасвати торкнулася тінь. Він здригнувся. Підвів голову і злякано завмер. Поряд з ним стояла донька Чорного Володаря. Вона дивилася на Вайвасвату тривожно й пильно. Чорні очі випромінювали ласку. Юнак зітхнув, сумирно схилив голову. — Вітаю тебе, Вайвасвато, — сказала дівчина. — Господиня вітає раба? — здивувався юнак. — Господиня насміхається?.. — Ти не раб, — тихо промовила дівчина. — Ти вільна людина. Раб той, хто хоче бути рабом. А ти ж не хочеш? Вайвасвата завмер. Хто говорив йому це саме? І таким же сердечним голосом? Соат. Ну, звичайно, Соат, коханий старий друг, який пішов од нього в країну предків… Юнак помовчав, несміливо глянув на прегарне обличчя доньки Володаря, прошепотів: — Наглядачі прозивали мене брудною гієною. Господиня дуже добра, називаючи мене людиною… Дівчина спалахнула. В погляді її зажевріли іскри гніву. І так же раптово згасли. Привітно подивилась вона на могутню постать Вайвасвати, на його мужнє обличчя і ясні очі, сказала: — Людина високої душі не назве поганим словом навіть раба. Ті, що кликали тебе так, самі нікчемні. Ніхто більше не назве тебе так, Вайвасвато! — Я відданий слуга твій, господине, — поклонився Вайвасвата. — Ти повертаєш мені надію… — На що надію, Вайвасвато? — На волю… — Але ж ти вільний, — гаряче зітхнула дівчина. — Я переказувала тобі, що ти можеш виходити в город Золотих Воріт. Я вірю тобі… — Так, так, — сумно підхопив Вайвасвата. — Ти віриш мені. І я не зраджу твоєї віри. Я повернуся. Та я б не хотів будь-якого рабства — ні з ланцюгом, ні без ланцюга. Твоє рабство, господине, ніжніше, але воно все’дно рабство… — Вайвасвато, ти збагнеш згодом, що це не так. Ти можеш хоч зараз бути зовсім, зовсім вільним. Я можу зробити це. Я навіть дам тобі знак Володаря, з яким тебе ніхто не торкне пальцем. Ти зможеш повернутися додому, на свій острів… — Правда? — загорівся Вайвасвата. — Господиня не обманює мене? — Ні, Вайвасвато, — сумно зітхнула дівчина. — Але не зви мене господинею. Ім’я моє Маруіра… — Не смію, — похнюпився Вайвасвата. — Я знаю своє місце. Ти високого роду, вчена, прегарна й вільна. А я — темний раб, який не знає нічого… — Не знає нічого, — прошепотіла Маруіра. Вона всміхнулася якійсь своїй думці. І раптом запитала: — Вайвасвато, а ти любиш квіти? Юнак здивувався нежданому запитанню, трохи помовчав, потім знизав плечима. — Я дивуюся їм… — Чому? — Не збагну. Як вони тут? — Де тут, Вайвасвато? — На землі, господине… Де так страшно й тяжко, де ллється кров і стогнуть люди. Вони ніжні й прекрасні. І завжди веселі. Кожної весни виростають знову в красі й величі. Хоч навколо, як і раніше, смерть і тортури… — Дивно говориш, Вайвасвато… — Не знаю. Я так мислю. — Я думала про щось подібне, — сказала Маруіра. — І читала в старих рукописах. — Читала, — протяжно сказав Вайвасвата. — Мені навіть слово це незнайоме… — Читати — означає розбирати знаки, записані на папірусі. Ті знаки передають слова, якими ми обмінюємось. В словах записується древня мудрість. Минуле земного круга, битви, знання про людей, рослин і тварин, про зірки й сонце, про місяць і небеса… Я ніколи не знатиму того, — похилив голову юнак. — Чому? — Хто ж навчить мене? — Я, — блиснула очима Маруіра. — Ти, господине? — Так. Тільки хай ніхто не знає про це. Згода? Я передам тобі все знання, яке зможу. У палаці велика бібліотека. Я не прочитала навіть десятої частки. Тобі буде цікаво й радісно. А потім, коли ти станеш розумним і мудрим, тоді підеш, куди схочеш, Вайвасвато… Вайвасвата дивився на схвильоване личко Маруіри, і серце його билося часто й тривожно. Звідки ця дивна ніжність у господині? За що йому негадана радість? — Я вечорами приходитиму до тебе, Вайвасвато. І приноситиму рукописи знання. Жди мене. Але ні слова нікому… Маруіра всміхнулася ласкаво й швидко пішла геть. Вайвасвата дивився їй услід, ще не вірячи, що тендітна постать у чорній оксамитовій сукні не привиділася йому… ПРОМІНЬ У ПІТЬМІ


Надвечір Вайвасвата облишив роботу в саду, склав біля свого житла мотики, ножі, драбини. Вмився холодною прозорою водою з потічка. Потім вирішив помити голову. Намилював волосся блідо-зеленою травичкою, що нею так часто вмивала його Анура в дитинстві. Трава пінилася, щипала очі. Вода, стікаючи з голови юнака, ставала все чистішою. Покінчивши з вмиванням, Вайвасвата розчесав буйне волосся дерев’яним гребенем. Подумавши, дістав з вузлика білу чисту туніку, яку придбав недавно у палацових рабів, перевдягся. Схилившись над потоком, він заглянув у дзеркальну воду і злякався. Для кого він так готується? Донька Чорного Володаря обіцяла прийти. Обіцяла… Кому? Нікчемному, безправному рабу. Щоб вчити його. Що це? Глузування? їй сумно, їй хочеться розваги! От вона й вибрала його потішитись. А потім прийде сюди разом з вояками… І накаже схопити його! Яка ганьба! Вайвасвата кинувся до свого притулка, хотів зірвати з себе туніку. Потім отямився. Охопивши долонями обличчя, сів на свою нужденну постіль, тяжко задумався. Не може бути! Така зрада неможлива від таких ясних очей! Що з того, що вона донька Володаря? Адже врятувала вона його від смерті, від тяжкого поневіряння! Вайвасвата схопився з постелі, вийшов надвір. Смеркало. Чорним громаддям нависав палац Володаря над садом. У небі мерехтіли перші зірки. Багровим кружалом над далекими горами сходив місяць. З міста долинали протяжні крики, пісні. Зашелестіли кущі. Вайвасвата кинувся, причаївся біля своєї хатини. — Хто там? — Я, Вайвасвато… Ось вона, Маруіра. Гнучка, як ящірка. В темному плащі. Очі сяють таємничим вогнем, тривожний подих злітає з вуст. — Ходімо в притулок. — Господине, навіщо? — Ходімо… Він вже не заперечує. Відчиняє двері, впускає казкову гостю. Підпирає двері важкою мотикою. Хутко завішує маленьке віконце плащем. Потім розгрібає попіл у пічурці, роздуває жарину. Спалахує смолиста трісочка. Вайвасвата запалює світильник. Жовтавий вогник освітлює Маруіру. Вона оглядає тісне житло, слабо всміхається. — Мені подобається тут, Вайвасвато… — Жартуєш, господине? — Ні, не жартую. — Господине, я думав, ти не прийдеш… Я думав, ти глузувала. — Я знала, що ти так думаєш. — Чому ж тоді… — Вайвасвато, почнемо навчання. — То ти справді? — Вайвасвато, я принесла папірус для вивчення знаків письма. — Господине, я боюся за тебе. Кинуться, дізнаються, що тебе нема. Буде лихо… — Ти боїшся за себе? — Ні, — спалахнув Вайвасвата. — За себе — ні! Але ти… — Тоді все гаразд! За мене не бійся. Я знатиму, коли хтось захоче мене бачити. — Як, господине? Не питай. Згодом будеш знати багато. Почнемо… Вайвасвата замовкає. Почуття довір’я й ніжності заливає серце юнака. Хай що буде! Йому радісно, йому приємно. Дивитися в гарне обличчя, слухати співучий голос, любий голос… Чого ще треба? — Де можна сісти, Вайвасвато? Юнак кинувся до постелі, згорнув її, підсунув до Маруіри. — Якщо господиня дозволить… У мене більш нічого нема… — Мені буде добре, Вайвасвато. Маруіра сіла на постіль, дістала з-під плаща згорнутий в трубку папірус. Розгорнула. Вайвасвата, тамуючи хвилювання, дивився на її поважні рухи. На листку з’явилися чорні знаки. Маруіра показала на перший. — Що бачиш, Вайвасвато? — Схоже… на рибу, — несміливо прошепотів юнак, присівши навпочіпки біля дівчини. — Риба і є, — сказала Маруіра. — Отже, це й значить «риба». — Так просто? — здивувався Вайвасвата. — Не просто, — похитала головою дівчина. — Дивися далі. Що бачиш? — Риб’яча голова… Маруіра тоненько засміялася. Вона так розвеселилася, що навіть сльози виступили на очах. Вайвасвата винувато дивився на неї. — Хіба не так, господине? — Ой, Вайвасвато… як ти розсмішив мене… Риб’яча голова. Ха-ха-ха… А. це? Це що таке? — Риб’ячий хвіст… Маруіра засміялася ще дужче. Юнак зовсім розгубився. — Так схоже ж, господине! — Ні, ні, я нічого… Я тобі все поясню, Вайвасвато. Справді, це голова, а це хвіст. Але читається воно не так… — А як же, господине? — Ось так. Голова — означає першу частину слова «риба». Як ми тоді читаємо? — «Ри»? — несміливо запитав Вайвасвата. — Хвалю, — засяяла Маруіра. — Ти кмітливий учень. А як же буде хвіст риби… ну-ну, я не сміюся! Це означає другу половину слова… «Ба», — сказав Вайвасвата. — Чудово, — похвалила Маруіра. — Коли так навчатимешся, то за два місяці читатимеш рукописи… — Я збагнув, господине… Малюються не всі предмети, а лише деякі… Розділяються на частки… З тих часток складаються інші слова… — Не так просто, Вайвасвато. Дещо так, а багато чого не так… Ось дивись. Що бачиш? — Знову риба. Тільки з крилами… Летюча риба? Так? — От бачиш! Зовсім не так! Це означає «душа»! — Душа? — здивувався Вайвасвата. — Чому душа? — Так говорить древня мудрість, що душа — це небесна риба, яка мандрує в зоряному океані небес. Тому в неї крила. Запам’ятав? Це — душа. А це що? — Зубці… Маруіра знову засміялася. — Не зубці, а хвиля… — Хвиля, — повторив Вайвасвата. — Схоже. Справді, хвиля… — І вода. — сказала Маруіра. — Бо ж хвиля на воді. І море. І мати… — А чому мати? — не збагнув юнак. — Мудрість говорить, що все вийшло з води. Вода — правічна мати. І Всесвіт теж зветься Небесним Океаном. А зорі рибами. Отже, цей знак читається — вода, хвиля, море, мати. І ще багато чого. — О духи моря! — скрикнув Вайвасвата. — То як же розібратися в цьому? — Розберемося, — заспокоїла Маруіра. — Спочатку здається складним, а потім — просто. Дивися сюди. Оці знаки вгорі дають різницю… Над Атлантісом котилася ніч, блідли зірки. А біля світильника в притулку раба схилялися над папірусом дві постаті… Захоплений Вайвасвата забув, де він, що з ним. Нові поняття, хвилюючі й бажані, плинули до свідомості, карбувалися вогняними знаками. Темна пелена нерозуміння танула, зникала, сповнювалася променем пізнання. ПІСНІ МАРУІРИ


— Минали дні. Маруіра вся віддалася навчанню Вайвасвати. Не могла не думати про нього, не ходити до нього. Непереможна сила — незрима, незбагненна — кликала її, звала, вимагала. Йди! Навчай! Дівчина поверталася па світанку до палацу, таємним вузеньким ходом піднімалася до своїх покоїв, похапцем роздягаючись, кидалася в ліжко і довго не могла заснути, згадуючи сяючі очі юнака, його схвильований голос, дитячу радість пізнання. Ніби сильний потік поніс Маруіру кудись. А куди — вона не хотіла думати! Бо знала, що прояснення бути не може! Знала, що поряд прірва. А вона… а вони з Вайвасватою на тоненькій ниточці над тією прірвою… Засинала знеможена, щасливо всміхалася уві сні. А вранці приходила Горосата — метка жовтошкіра служниця. Вона косувала хитренькими чорними очицями на господиню, яка розчісувалася біля, люстра, лукаво скоромовкою казала: — Раніше господиня вставала на світанку. Нині сонце високо в небі. Може, хвороба яка? Може, господині допомоги треба? Маруіра незадоволено дивилася на Горосату, недбало знизувала плечима. — Нічого не потрібно, Горосато. Не втручайся не в свої справи. — Не буду, не буду, — торохтіла служниця, підмітаючи мармурову підлогу. — Та коли господиня дозволить, я скажу слово господині… — Кажи, Горосато… — В саду є новий раб Вайвасвата, — промовила служниця. — Чи знає його господиня? Маруіра здригнулася. Завмерла. Намагалася не видати себе, не показати, що її хвилює щось. Затамувавши подих, недбало відповіла: — Знаю. А хіба що? Горосата зупинилася за спиною Маруіри, несміливо прошепотіла: — Він дуже гарний, господине… — То й що? — різко запитала Маруіра. — Він подобається мені… І я б хотіла, щоб господиня допомогла… Може, він погляне на мене прихильно… Він раб… і я рабиня… Мовби стріла вп’ялася в серце Маруіри. О боги! Який жахливий удар! Від кого? Від служниці. Раб? Про нього мріє ця нікчемна лисичка! Ця палацова брехуха, що нишпорить по всіх усюдах. Добре, що вона нічого не довідалася! Але яка ганьба! Тоді, коли Маруіра піднімала так високо Вайвасвату в своїх думках, коли вона витала попід небо з ним у мріях, Горосата так просто, так огидно бажає мати його для себе… Маруіра ледве не застогнала від тяжкої душевної образи. А Горосата, не діждавшись відповіді, зітхнула, почала прибирати далі. Сумно сказала: — Господині нема діла до бідної служниці. Горосаті теж хочеться кохання і щастя… Господиня пробачить мені… Я більше не буду… — Ти говориш дурниці, Горосато, — байдужим тоном сказала Маруіра. — Ти хочеш кохання? То йди до нього… скажи… — Мені соромно, — хихикнула Горосата. — Тоді не йди, — знизала плечима Маруіра. — Так хочеться побачити, — знову замріяно мовила Горосата. — Такий красунчик. Якби пригорнув до себе— вмерла б! Ой леле! Що це я кажу? В голові Маруірі запаморочилось. Вона стиснула вуста, прикрила долонею очі. Слабо сказала: — Іди геть, Горосато. Займайся своїми справами. Я хочу побути сама… — Як хоче ласкава господиня. Як хоче… Затихли кроки Горосати. Маруіра сама. Ніби прірва розверзлася в душі дівчини. І падає в ту прірву її надія, її химерна віра. Буря шматує серце, рве його нещадно, люто. Маруіра встає з-за столика, у відчаї ходить по кімнаті. Що діяти? Хто дасть пораду? Мамо, де ти? Де ти, моя ніжна матусю? Чому пішла так рано з цього світу? Прийди, прийди до мене, навчи!.. Маруіра зупинилася, замислилася. Може, справді, викликати маму? Запитати! Вона скаже, вона розвіє примари душі… Дівчина кинулася до ніші, вибрала старовинне сріблясте плаття. По тілу прокотився холодок. Дівчина понишпорила в заповітній скриньці, розгорнула кілька вузликів, висипала з них дві пучки порошку — жовтого й чорного. Змішала в срібній чаші. Принесла чашу до столика, поставила перед люстром. Потім закрила непрозорою запоною вікна. Стало темно. Маруіра лапнула рукою по стіні. Смикнула за ниточку запальнички. Блиснула іскра, загорівся багровий вогник. Дівчина запалила від нього свічку, поставила біля люстра. В дзеркальній поверхні відбилося схвильоване темно-бронзове обличчя, сповнені муки очі. Маруіра зібрала волосся важким вузлом, зав’язала ззаду, накрила темною прозорою сіткою голову. Потім вкинула до чаші крихітку смоли столітнього кедра. Під чашею поставила свічку. Затамувавшії подих, ждала. Закурився димок над сумішшю, поплив у повітрі. Тонко лоскотав ніздрі дівчині. Вона вдихнула його. Спокій розлився в свідомості. Хвиля занепокоєння відкотилася в далеч, зникла. Стало легко, ясно, просто… Дим погустішав, став жовтим і непрозорим. Маруіра глибоко зітхнула. Їй здалося, що свідомість відділяється від неї, витає десь збоку. Створилося враження, ніби вона розділилася. Одна Маруіра сидить біля люстра, друга витає в просторі. Легко, чудово, незбагненно! А вуста дівчини шепотіли древні магічні закляття: — Духи повітря й вод, сили землі й вогню, я не турбую вашого спокою! Залишайтеся в сферах своїх! Священним поясом Незримої Матері відгороджую вас! Спіть в лонах своїх! Абеон! Амеон! Вам жертва мого серця! Прийдіть, допоможіть! У люстрі зникає зображення Маруіри. Там порожньо, темно. Відкрилася безодня, переливається клубами диму, розмаїтими іскрами, юрбами привидів. Паморочиться в голові Маруіри, вона ледь-ледь утримується на грані свідомості, шепоче палко: — Мати, матусю! Донька твоя Маруіра тривожить дух твій! Прийди, прийди, прийди! Сіра мла насувається на дзеркало, набирає тремтливих форм. З’являються туманні руки, наливаються фарбами, виникає з імли обличчя. Рідне, миле обличчя матері. Вона всміхається, сумно дивиться на доньку. — Чого тобі, Маруіро? Чим збентежений дух твій? — ніжним шелестом лине запитання. — Тяжко мені, матусю, — стогне донька, тремтячи від напруження. — Серце моє не належить мені. Я розриваюсь на двоє. Навколо мара, сон… Мене не вабить життя. І лише він… він… світоч для мене! Але він раб… Ой матусю, тяжко мені! — Ти сама сказала — мара, — прошепотіла мати. — Ти сама сказала — світоч. Мара зникає перед світочем. Світло не втримаєш у папірусному посуді! Вір і сподівайся! Вір і сподівайся, Маруіро!.. Постать матері зникла. Маруіра слабо скрикнула й знепритомніла… Отямившись, вона швидко прибрала на столику, переодяглася в своє легке вбрання. Підійшла до вікна. Дивилася на гори, думала. І думи її були спокійні, впевнені. Геть нікчемні турботи розуму! Серце знає правду. Мати ствердила це. Хай твориться воля серця… У сутінках Маруіра знову пробралася між кущами троянд і лілей до притулку Вайвасвати. Він зустрів її, як і щовечора, тривожний і радісний, всадовив на м’яке сидіння, яке зробив з дерева й морських водоростів, мовчазно й вдячно чекав. Цього разу Маруіра дістала з-під накидки не папірус, а п’ятиструнну зулу, під звуки якої мандрівні піснярі співали на дорогах і майданах Атлантіса. Вайвасвата здивовано поглянув на дівчину. — Зула, — пояснила вона. — Я хочу заграти… — Мені? — вражено запитав юнак. — Тобі. Мене навчила мати. Ще коли вона була жива. Сьогодні ми не будемо вивчати знаки письма. Сьогодні слухай пісню. Вона теж таїть у собі мудрість віків. Велику мудрість. Її розуміє той, у кого серце відкрите… — Тоді співай, господине, — прошепотів Вайвасвата. Він сів навпроти неї на низенький пеньок кедра, сперся підборіддям на долоні, ждав. Маруіра торкнулася пальцями струн. Ледь чутне зітхання полинуло в просторі. Звуки наростали, рокотали, перепліталися в тривожному поєднанні, хвилювали. І дівчина в такт їм заспівала низьким голосом: З таємничого Краю,
Залетіло Зерно Золоте в Океан Предковічний.
Залетіло тремтливе Зерно Життя.
І пустило коріння у простір широкий,
І розкинуло віти у неосяжність.
Виростало, міцніло неповторне Древо Життя
А на ньому визрівала дивовижна квітка,
Єдина у цілому Всесвіті.
Квітка Серця й Любові.
Та раптово підкрався підступний Дракон,
І захотів він проковтнути палаюче серце,
Щоб володіти ним лише йому!
Щоб у Хаосі все потопити, як колись, до появи Зерна.
Серце вибухло полум’ям і розсипалось в неосяжнім
просторі небес,
Незліченними іскрами розлетілось в Океані Життя.
Так порушилась Єдність…
Плинуть іскри в серцях, і шукають дороги до рідного
дому.
Та дорога — Любов.
Де виникає вона — древній заповіт воскресає:
Скласти з іскор палаюче Серце,
Повернути його — променисто-чудове —
У єдине лоно Життя.

Маруіра замовкла… Поклала зулу на коліна. Дивилася на Вайвасвату. — Мене стривожила пісня, — сказав юнак. — Я ще не збагнув усього. Я буду думати, господине… — Думай, Вайвасвато, — суворо мовила Маруіра. — В цій пісні велика таємниця… Дівчина підвелася з сидіння, загорнулася в накидку. — Я піду. На сьогодні досить. Ми продовжимо навчання в наступні ночі… Вона ступила до дверей, різко повернулася, глухо прошепотіла: — Пам’ятай, Вайвасвато… Цієї пісні не знає навіть батько мій — Володар. Ти перший почув її з моїх вуст… ПОТІК МУДРОСТІ




Вайвасвата не міг раніше навіть помислити, яку радість принесе йому знання письма. Ніби блискавиця вдарила в душу, осяяла темні обрії, розсунула видимий світ до безміру. Працюючи в саду, копаючи землю, поливаючи яблуні й пальми, прочищаючи доріжки, він неодступно думав про вечір, благословенний вечір, коли знову засяють зірки на небі, коли почується шелест легких кроків, пролунає тихий голос, поллються в душу вогняні струмки мудрості. Юнак працює за десятьох. Надвечір складає свої речі, вмивається, поспішає до хатини. Дістає з-під сидіння скручений папірус, обережно розгортає, підступає до віконця, при багровому світлі заходу розбирає таємничі знаки. Ворушачи губами, читає їх, визначає зміст написаного. Дивні поняття пливуть до свідомості, ніби муруючи з незримих каменів новий храм його душі. «Лише знання розсіює нерозуміння, — шепоче Вайвасвата, — як світло розсіює пітьму». — Дивно й гарно, — хитає головою юнак. — Знання розсіює нерозуміння. Справді так. Небагато пізнав він, а як далеко бачить тепер. І розуміє незрівняно більше, ніж там, на далекому рибальському острові… Тільки чому ж… чому Чорний Володар не навчає всіх своїх людей? Чому люди Рути та Даїтьї темні й неписьменні? Навіщо це йому? «Мужність, самозречення, відданість, відсутність заздрощів, душевна чистота, влада над почуттями, свідомий розум, духовний розвиток, віра, незлобивість — такі десять відзнак всякого істинного вчення». Вайвасвата зітхнув. Задумався. Хто проповідує мужність нині? В чому вона? Хіба що в тому, щоб напасти на безоружних рибалок, як тоді, коли забрали його від батьків? Самозречення… Незлобивість… Таємничі поняття, прекрасні, чисті… Тільки де ж шукати їх? Хто написав чудові папіруси? Як могли вони потрапити до бібліотеки Володаря? Невже він читає їх? А якщо читає, то чому сам не такий? Ось тут далі сказано: «Прислухайся навіть до слів маленьких дітей, вибирай з них істину, що промовляє до твого серця. Відкидай все, що не сприймається твоїм серцем, як істина. І коли навіть Верховний Бог говоритиме з тобою, не приймай його слів, коли їх не сприймає серце твоє, як істину». Тривожні, страшні слова! Якби хтось сказав таке серед людей, слуги Чорного Володаря миттю схопили б його й ув’язнили. Навіть знищили б! Бо з малих літ жителям Атлантіса вбивається в голову думка про те, що жерці не помиляються, що Чорний Володар думає за всіх, що він один може знати волю божества, що треба з трепетом слухати наказів воєвод, чаклунів та жерців Пір’ястого Змія! Дивно, дивно! Хто ж тоді писав це? Коли? І чому Маруіра читає такі страшні папіруси? Чому приносить йому? Невже вона думає інакше? Хіба вона не донька свого батька? Серце моє, дай мені відповідь, приведи мене до берега правди!.. За дверима чуються легкі кроки. Вайвасвата здригається. Хто це? Невже вона? Не може бути! Ще видно надворі! Він похапцем засовує папірус за пазуху. Скриплять двері, на порозі виникає жіноча постать. Це молода дівчина — тонка, гнучка. Косуваті очі її всміхаються збентежено й зухвало, на жовтих щоках рум’янець. — Хто ти? — дивується він. — Я Горосата, — бринить дзвінкий голос дівчини. — Служниця господині Маруіри… Вайвасвата завмирає. Щось трапилося? Може, вона послала до нього, щоб попередити? Як бути? А може, пастка? Обережно! Обережно… — Чого бажає Горосата? — запитує Вайвасвата. Дівчина мовчить, потупивши очі. Потім, не дивлячись в обличчя хлопцеві, наближається до нього, глибоко зітхає. І знову мовчить. Юнак тривожно дивиться на неї. Дивна якась. Може, хвора? Так ні, не схоже. — Що тобі, Горосато? — занепокоєно каже він, трохи одступаючи від неї. Горосата палко поглянула на нього, захихотіла. Торкнулася гарячою долонею його грудей. Відсмикнула руку, ніби обпеклася. — Вайвасвато, — прошепотіла вона. — Ти самотній… серед чужих людей… Я теж самотня… Я хочу любові… Я хочу, щоб мене обнімав такий юнак, як ти! Сильний, сміливий, прекрасний! Вайвасвато! Я вже давно помітила тебе! І покохала! Пригорни мене, притисни до себе! Вірною рабинею буду! Вона притулилася до нього тремтливими грудьми, дихнула жагуче. Вайвасвата похитнувся, замружив очі. Свідомість затьмарилася від несподіваного почуття, по тілу прокотилася таємнича хвиля. — Подивися на мене, — спокусливо шепотіла Горосата. — Яка я міцна! Яка я пружна! І ще зовсім мало обцілована. Я хочу належати тобі. Радість, яка радість! Ти мій бог! Вайвасвата розплющив очі. Поглянув на дівчину. Вона, втративши глузд від жаги, пестила могутні плечі юнака тремтливими, шукаючими пальцями. Вайвасвата одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся, скинув гарячі руки Горосати з своїх плечей. Дівчина поточилася, з жахом і нерозумінням поглянула на зблідлого велетня. — Що ти? Що ти… — Іди… їди, Горосато, — глухо сказав Вайвасвата. — Як можеш ти? Ти не любиш мене… І я не люблю тебе… Я вперше бачу тебе… Як можеш ти? Геть! — Нікчема! — .заскреготала зубами ображена Горосата. Вона метнулася до дверей, різко зупинилася, схлипнула від люті й невдоволеної жаги, прошипіла: — Нікчемний раб! Нехлюй! Ганчірка! Ненавиджу! Я тобі не забуду образи! Двері гримнули. Пролопотіли кроки. Тиша. За вікном котилася пітьма. Вайвасвата понуро стояв біля стіни, безмовний, непорушний, спустошений. За вікном з’явилася тінь. Маруіра! О радість! Все забути, все викинути з серця, крім неї. Вона зайшла безшумно, як завжди. Сіла на своє місце. Знову горить світильник, запнуте вікно. Нема світу, нема рабства, нема доньки Володаря. Є лише ясні очі, тихий голос, який промовляє словами таємничої істини. — Сьогодні ми будемо говорити про земний круг, про минуле Атлантіса, про загибель великої землі Ру, про далекі планетні круги… — Ти кажеш — круг, господине? Хіба земля кругла? — Кругла, Вайвасвато. Як твоя голова… — Чому ж чаклуни й жерці говорять зовсім інше? Ніби земля плоска. Що вона плаває в океані… — Правда, вона плаває в океані. Але той океан — небо. І в тому океані пливе не тільки земля. Там пливуть інші планетні круги, сонце, зірки… — Чому ж земний круг пливе? Чому він не падає, господине? Хто його підтримує? — А хіба хто підтримує камінь, який ти кидаєш пращею? Він летить без підтримки, доки його штовхає сила, надана тобою… — Хто ж штовхає планетні круги? — Сили стихій, Вайвасвато. Вони вічні. Вони, в постійному русі. — То чому ж мовчать про це жерці й чаклуни? Чому вони приховують знання від людей? — Бо хочуть володіти ним. Люди з ясним розумом не слухатимуть жерців. Ти збагнув? — Я збагнув, господине… Це страшно. Отже, Чорний Володар… — Досить, Вайвасвато. Тихо. Не треба. Ми ще мало з тобою вивчили мудрості. Ти мусиш знати все, що я зможу дати тобі. Мені серце моє велить це зробити. Я прошу тебе, Вайвасвато, будь обережний, не говори поки що про це… — Не буду, господине… Я слухаю тебе. — Ти почуєш сьогодні про долю великої землі Ру, про далекі землі на сході, про чарівну Елладу, про таємничу Швета-Двипа, де живуть безсмертні… Мати розповідала мені казку про Швета-Двипа, господине. — В кожній казці, Вайвасвато, велика правда. Слухай же, слухай…
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка