Олесь бердник



Сторінка10/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Кожна мить — цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі,
Б’ють у серце думок гармаші…
Охопить
Вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій!
Не летить Диво-мить,
То летить дум розгублений рій!
Смій налить
В ніжну мить
Всеохопності вічний напій,
Не біжить
Вічна мить,
То біжить дух стривожений твій!

 

Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:  



Давня казка усіх в павутину сповила,
Ніби зла ворожба,
Тане мить, тане мить, опускаються крила…
Ох, навіщо життя боротьба?
Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
Кобза серця мовчить…
Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
— Де ти, де ти, загублена мить?..

 

«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…». Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою. — Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря. — Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказав Товкач. — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й… Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав: — Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге? Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою: — Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху. — Гм, — покрутив головою старий кобзар. — Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га? — Не втямив того, що ви кажете? — збентежився Товкач. — Як-то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці… — А ви ж смієтесь над іншими? — готовий був образитися редактор. — От і нас в оману ввели. — Я — інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я — містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло — вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодні, що є такий вимір — рівень гумору? Високий рівень — добра людина, а низький — мізерна! Ніби шкала сміху… — Гм, це вже щось цікаве… — Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли? — А чому? — перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту. — Від сміху. — Ви що — серйозно? — здивувався Товкач. — Їй-право! — запевнив Сміян. — А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло — тридцять метрів у довжину, а голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді — перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги — і амба! Ось тобі й зуби, і лють — нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, пришельці!), ну й почали ящери реготатися самі над собою і реготали доти, доки не полускали від сміху. Товкач хитро примружив очі, хмикнув. — У цьому щось є… — Є, є, — запевнив дід. — Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєте, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли ви їм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе. — Ух ти! — зрадів Товкач. — Це геніально! — А ти ж думав як? Тільки суть в тім, щоб не ви сміялися над тими ящерами, а вони самі над собою почали сміятися. Коли над тобою сміються, ти лютуєш, ображаємся, впадаєш в амбіцію, законсервовуєш свою ящерність. А вже як у тобі щось сколихнулося і ти регочешся сам над собою — тоді рептилії хана! Тоді ти на правильному шляху і почалося самолікування. Тоді твоє сміхачне єство перемагає ображену нікчему в собі, ящера, тиранозавра, скорпіона… — Чуєш, кочегаре, — аж підскочив редактор за столом, — чуєш, яка петрушка виходить? Така ніби проста поправочка, а які висновки. Парадоксально, але чудово: смійся сам над собою! Ленін що говорив? Не лише критика, а передусім — самокритика. Ми як слід цього не второпали, можливо, навіть прийняли вельми амбіційно, інколи недовірливо, — хто, де й коли з охотою себе критикуватиме? А якщо повернути отак несподівано: глянь на себе в дзеркало гумору. Розпізнай в собі допотопну тварюку, подивися на неї, як читач журналу «Хрін», як глядач на вечорі гумору й сатири. Ого! Самоочищення! Більшість дітей не люблять умиватися, але ж згодом це стає звичкою, потребою і радістю. Так і самосміх. О, навіть назва нова виникає — «Самосміх»! Або — «Смійся сам над собою». Геніально! — Ну, редакторе, завівся ти! — добродушно покивав головою Сміян. — Тепер уже не стримаєш. Розкручуй, розкручуй маховик. Може, щось і вийде. Та попервах — посмійтесь самі над собою. Вся редакція, редколегія. Хе-хе-хе! Уявляєте, яка гумористична бомба? Звернення до читачів: починаємо нову сторінку в історії сміху. Весь перший номер — самосміхачний, самокритичний. І пропозиція до всіх громадян, читачів: смійтеся над собою, одкидайте мізерію вчорашнього дня, оновляйтесь! Гриць слухав той діалог трішечки скептично: невже дід Сміян і редактор серйозно вірять, що люди здатні до такого психологічного самороздягання? Буває, навіть незначний доторк до самолюбства виводить людину з себе, а якщо копнути глибше… — Бачу, бачу, хлопче, — озвався старий кобзар, пильно глянувши на Гриця, — ти прийняв мою думку прямолінійно й консервативно. Це означає, що і в тобі ще ричить ящер. Хіба не так? — Я думаю про інше, — здивований проникливістю старого, ніяково відповів хлопець, — я думаю про інфантильність таких задумів. Щоб весело й легко звільнятися від смішних рис та звичок у собі, треба дуже високо піднятися духовно. А це — справа багатьох віків. — Не будь песимістом, кочегаре! — весело поплескав по спині Гриця редактор. — Василь Іванович підкинув нам задумку, а вже наша справа — розгорнути цю ідею, довести до втілення в життя. Привчити читачів наших, так як дітей привчають умиватися, до аутогумористики. Ха-ха-ха! Новий термін у психології, психоаналітиці і в нашій, сміхоробній справі. Є аутотренінг, а тепер буде ще й аутогумористика. Вранці встаєш, зупиняєшся перед дзеркалом… і починаєш сміятися над собою. Найдошкульніше! Так уже себе батькуєш, так витіпаєш, пропісочиш, щоб живого місця не було, щоб аж у боці кололо від самосміху. А тоді — на роботу. І запевняю — після такого сміховмивання в трамваях, тролейбусах, на вулицях не почуєш жодної образи, жодного скандалу. Всі опромінені, ввічливі, гарні, як квіточки навесні. Гриць не стримався від сміху, уявивши, як ханиги, любителі «третім — будеш?» обмінюються букетами квітів, зустрічаючись у під’їздах будинків, не розливають «чорнило» в склянки, а пропонують один одному провести десятихвилинну філософську бесіду або обмінятися новими матеріалами про шкідливий вплив алкоголю на інтелектуальну діяльність. Або бюрократи: входить до кабінету відвідувач, а йому поспішають назустріч, обнімають, як найкращого друга, починають самокритично оповідати про свої найсмішніші риси, які ще недавно проявлялися, а тепер — відпали, як на гадюці стара шкіра. Весело регочучись, колишній бюрократ миттю вирішує справу, і відвідувач, почоломкавшись із господарем кабінету, запрошує його до себе в гості на веселу вечоринку. — Річ у тім, хлопці, — ніби прочитавши думки Гриця, озвався знову кобзар, — що сміх — то ще не розгадане явище. Ось воно на поверхні, сміються всі — від дітей до тиранів, але який же то різний сміх. Гегель був геніальний філософ, проте сміх він ставив дуже низько. Комедія для нього — виродження творчості. Я ж гадаю, що комедія — то найвищий творчий пік. То — ознака здоров’я. Гомеричний регіт олімпійців, що потрясає небо, — це ж чудовий образ! Як там у Тютчева? «Ты скажешь, ветренная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила!». Яке дивовижне поєднання образів — сміх, гроза, веселощі, радість у природі… — Ну, Василю Йвановичу, — розвів руками редактор, — ви нам цілком нові пласти гумористики відкриваєте… — Які там нові! Про що ви говорите? Та сміх, гумор — древніші за життя! — Як то може бути? — здивувався Товкач, очікуючи ще якогось жарту. — А так. Що таке життя? Вчені мучаться, шукають розгадки. А відповідь проста, найпростіша: життя — то сміх. — Ух ти! І як ви собі це уявляєте? — А дуже просто. Згадайте прадавні зображення Сонця не лише у наших пращурів слов’ян, а у всіх сонцепоклонників. Всюди Ярило, чи Геліос, чи Сурья, як би ті чи інші племена не називали світило, зображувався усміхненим, веселим. Отже, все на світі породжене сміхом, радістю Сонця: я маю на оці все те, що прекрасне, веселе. Бо дещо сотворене сміхом моторошним, гидким. Радісний сміх Сонця й зірок сотворив прекрасні форми. Наприклад, квіти — це усміх нашого світила на планеті. Погляньте, які дивні усмішки Ярила: ніжно-блакитні, золотисті, рожеві, як світанкове небо, біло-цнотливі… А злорадне хихотіння в природі — то паразити: блощиці, комари, всяка мухва, гнус, нужа — тваринна й людська. Вся ця нечисть боїться Сонця — ви звернули увагу? Бо Сонце та його промені — то щирий, відкритий сміх, який пронизує простір радісним потоком сили, засіває вселенську ниву творчими зернами нового життя, закликає до очищення й польоту. Ось що таке сміх, редакторе, і ти, молодий хлопче. А ви все зводите до «Хрону»! Чому? Бо звикли брати лише образливий, найнижчий аспект сміху, його зворотний, так би мовити, бік, чорний хід, вбиральню, асенізаційну яму. Хех-хе! Не ображайтесь на старого, я кажу вам відверті й щирі речі. Той сміх, котрий ви культивуєте, в основному — лушпайки, огризки, покидьки гумору. Сміх — то радість! Коли людина радісна, тоді й хрін їй буде до діла. Маракуйте, маракуйте, хлопці! А тепер — годі. Вже вечір наступа, пора нам збиратися. Я вас проведу до вигону, подивитесь там на витівки наших сміхачів, може, щось втішне або цікаве відшукаєте. Старий Сміян встав з-за столу, почав прибирати об’їдки. А Товкач аж підстрибував од захвату: — Ну спасибі! Ну удружили! Одразу — такий успіх. І заголовок вималювався, і тема для першого оновленого номера — грандіозна! «Самосміх»! — Не пройде! — під’юдив його Гриць. — Проб’ємо! Ти що? Це ж стільки веселої енергії ввіллє в трудящу масу: зберемо редколегію — і розкрутимо! А тепер — риссю до вигону! Я хочу бачити тутешніх гумористів. Редактор вийшов надвір, а Гриць несміливо наблизився до старого, котрий складав миски та склянки в судник, і, покашлюючи, промовив: — Я б хотів… кх, кх… Сміян, ласкаво всміхнувшись, поклав долоню на плече хлопця. — Чого закашлявся, ніби маєш намір у коханні освідчуватись? Твоя думка на твоїм обличчі написана. Що — зацікавився Русалією? Чи її космогонією сміху? Ха-ха! Що — вгадав я? Гриць закивав головою, щоки в нього запаленіли. Василь Іванович знизав плечима: — Дивина, та й годі. Давненько таких парубків цнотливих не стрічав… Це мій онук Микола ось так червонів. Тепер хлоп’ята інші, на ходу підметки рвуть. Та ти не ніяковій, це добре, це гарно, що в тебе серце ніжне. Козацьке серце! Козаки уміли і дівчат ніжно любити, і з ворогами рубатися. Ну а про Русалію… що ж тобі сказати? Тут її нема, подалася десь у нетрі лісові, чи на луки, чи, може, до своїх лілей водяних. Вона день і ніч пропадає на природі, у хаті її важко застати. — То як же бути? — з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. — Я дуже, дуже… хотів би її зустріти. — Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що — хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас. — Я так не думаю про жінок, — палко відповів Гриць. — Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію? — Нащо? — примружився кобзар. — Гадаю, що краще одразу зустріти. — То коли ж? Де? — Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, — це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися. — Як це? — Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.  

 

Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червоний місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді: — Звідси добре видно буде. Як у театрі. Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:  



Де ж на світі тая правдонька була?
Що куриця та й бика привела,
А бичок-третячок
Та й наніс яєчок!
А безрукий ті яєчка забрав,
Голопузому за пазуху запхав,
Голопузий їх підкинув їжаку,
Їжачиха їх побулькала в ріку!
А безногий ішов
Та яєчка знайшов!
І попер у болото, на покіс,
Журавлеві довгоногому під ніс!
На покосі випасалися лини,
І надибали яєчка ті вони,
Повсідалися, висиджують линят,
А за три дні кожен має сто телят!

 

— Ух ти! — прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. — Ще не чув такого варіанту. Ну й дають! — Оце так! — сміявся редактор. — Тут не просто химерія небувальщини, тут — ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте. — А може, навпаки, — пошепки заперечив Гриць, — може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше. — Ну це ти вже загнув! — стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. — Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем. Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали: — Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію! Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати — просто й щиро:  



І шановні глядачі,
І актори-сміхачі,
Всі із кореня одного –
Мають радощів ключі.
Бо у тому наша суть
Серце сміхом сколихнуть,
І село оце недаром
Сміянами здавна звуть!
Ще, напевне, ген колись
Жартуни тут завелись –
Щирі, сонячні завзяті,
Що таким лиш попадись, –
То й посиплеться з нікчем
Вся мізерія дощем,
А веселощі заграють
Рай-дугою диво-тем!..

 

А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:  



Сміх — велетенський міх,
Всесвіт схожий до нього,
Сміх — не для потіх,
А для вогню святого!
Палить усю марноту,
Всі розриває грати,
Вільність дарує ту,
Що дозволяє літати!

 

— Чуєш, Грицю, чуєш? — крутився, як дзига, редактор. — Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни! Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:  



Смійся сам над собою,
Зоряний чоловіче,
Стривоженою порою
Глянь сам собі у вічі.
Хай гомеричний регіт
Змете марноту й образи,
Хай твої колеги
Сміються з тобою разом,
Тоді вже в тобі, людино,
Нічого смішного не буде,
А лише політ орлиний
І подих на повні груди!

 

— Ну як? — пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. — Зацікавлює? — Геніально! — закивав головою Товкач. — Чудово! — Ну, це вступ. А далі — самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу. — Неодмінно, — радів редактор. — Це буде фурор! Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло — оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки: — Я прогуляюся трохи. — Ти що? Це ж лише починається. — Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу… — Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся. Василь Іванович, почувши ту розмову, взяв Гриця за руку, одвів у сутінки. Тихо мовив: — Не витримав? Розумію. Твоя душа тепер хоче іншого сміху, беззвучного. Як мерехтіння місяця на воді. То Русалія десь поблизу, ти відчув її поклик. Не дивуйся нічому, спробуй знайти її. Прямуй берегом аж до Зеленої Гатки. Прислухайся. І хай доля приведе тебе туди, куди суджено. Гриць обняв старого, поцілував у пергаментну щоку, відчувши лоскіт довгих вусів. — Дякую вам за все. Хутко рушив понад берегом, не оглядаючись. Позаду лунав радісний сміх, звучали пісні, передзвін цимбалів, але все те було ніби в іншому світі. Для Гриця існувало тільки оце диво: срібне коло місяця, заспокійливе і разом з тим хвилююче, зоряний шлях угорі і такий же — внизу, у плині річища, темні лози на кручі. Він зняв черевики, потихеньку брів у прохолодній воді, прислухався до ніжного плюскоту хвилі. І знову згадався Радісний. Почувся тихий голос дивного юнака (чи, може, то жебоніла вода в річищі?): «Щасливої мандрівки на гірській стежині…». Гірська стежина? Чому так сказано? Може, тому, що гори постають не лише на поверхні планети, а у глибинах душі? Й хто скаже, які з них вищі? Куди ж він прямує тепер, куди хоче вибратися? Чи не блукає в звивинах віковічного лабіринту, де очікує свої жертви Мінотавр, ким би він не був — голосом звіра у власній душі чи приманкою жіночності, марнолюбства, величі? Шукати радості, плекати радість. Як це зробити? Як? Концепція сміху, жартома висловлена старим Сміяном, цікава, парадоксальна, та хіба жартома розгорнеш страхітливу гору трагедій, що нависає над Землею? Хіба збагнуть оновлюючу суть радості жадібні й войовничі хижаки з мілітарних концернів Заходу? Все вони знають: і про високе покликання краси, котра мала б врятувати світ, як про те говорили Достоєвський і Реріх, і про нетлінність гуманістичних ідеалів давнини й сучасності. Все знають, все тримають під своїми замками, знають вартість золотих скарбів людського духу, але люто повстають супроти полум’яних дарунків розуму, бо давно вже затьмарилися ненавистю. Чи можливо оновити їх багаттям сміху й радості? Чи не дитячі міркування все це? Так, роздумуючи, наливаючись спокоєм і умиротвореністю, він брів під склепінням мерехтливого дивокола, забувши про все, забувши, куди він іде й навіщо, аж доки перед ним не почала виростати стіна плакучих верб, що перетинала річище. Почувся шум водоспаду. «Певно, Зелена Гатка», — подумав Гриць. Зупинився, прислухаючись до мелодійного співу потоку. Що ж далі, де шукати Русалію? І як підійти до неї вночі, без попереднього знайомства? А як знати, що це вона? Раптом цей намір — розшукати дівчину вночі у хащах Зеленої Гатки, зустрітися з нею у безлюдді — здався йому божевіллям. Він уже хотів повертати назад, та зупинився, почувши тихий, далекий голос. Йому подумалося навіть, що то якийсь рибалка ввімкнув магнітофон із записом пісень Ніни Матвієнко: мелодія й слова зливалися з довколишнім світом, як притаманне всьому, що оточувало хлопця, — зіркам, річищу, верболозу, мерехтливому ряхтінню іскор у примхливій течії. Гриць пройшов ще трохи вперед, знову прислухався. Голос линув від Зеленої Гатки. Тримаючи в руках черевики, він намацував поміж камінням босими підошвами місцини, куди можна безпечно ступити, старався, щоб не тріщали сухі гілки. Тіні верб від місяця повільно хиталися, сріблисті пасма поміж ними несподівано творили таке відчуття, ніби земля втікає з-під ніг, і Грицю доводилося навіть зупинятися, щоб відігнати ту химеру. Усміхався до себе: хочемо якогось метаморфозу, а насилу долаємо суб’єктивну містифікацію. Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні. Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона? Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:  

Гори, мій вогнику, гори,


Гони пітьму із мого дому,
Щоб ми щасливії жили,
Щоб не було біди нікому.
Гори, мій вогнику, гори,
І борони від сили злої,
І в дух мій сили дай, снаги,
Любові й мудрості земної.
Гори, мій вогнику, гори[1]

 

Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила: — Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках? Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» — подумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос: — «Мої брови — ліси захмарні!..». Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що? — Сідай до вогню, мандрівнику, — озвалася знову дівчина, — і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви? Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання — хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася. — Кого шукаєш? — Тебе! — Хлопець відповів так, ніби кидався з круч у воду, затамувавши подих, беззастережно. — Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати? — Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав. — Он як? — здивувалася дівчина. — А хіба ти не відаєш цього? — Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. — Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме? — Гарно сказав, — задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. — А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш? — Ти — Русалія. — Гостював у діда Василя? — тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. — Це він тебе послав сюди? — Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе. — Навіщо мене шукати? — Бо ти — таємниця. — Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? — Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві. Він обережно відповів: — Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. — Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. — В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе. Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання: — А чому ти не питаєш, як мене звати? — Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць… — Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць. — А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так? — То ти, може, й думки мої читаєш? — А хіба це так важко? — Знаєш, хто я? — Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія. — Як то? — Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі. Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала: — Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену… Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину ще там, на Клухорі, коли зустрів таємничого юнака. Радісний захопив його стихією пошуку дива, сміху й натхненності. Саме той незбагненний випадок був поштовхом, що привів його до часопису, а потім і сюди. — Згадав? — Русалія уважно спостерігала за мінливим обличчям хлопця, ніби читаючи в ньому. — Мені здається, що я згадав. Думаю, тобі цікаво буде послухати майже фантастичну оповідь. Ще ніхто не чув її з моїх вуст, бо все це дуже неймовірно. Може, я помиляюся, та, скоріше всього, одна моя дивна зустріч була причиною того, що я тепер бесідую з тобою. І Гриць розповів Русалії про свою пригоду на Клухорі, про повість, почуту з вуст майже казкової істоти. На завершення сказав: — Правду мовлячи, ще й досі я не певен, чи було це наяву, чи мені примарилося. Так чи інакше, а саме тоді почався метаморфоз, що змушує мене шукати суть радості й сміху… Русалія вислухала його мовчки, навіть не ворухнувшись. Очі були заплющені, але хлопцеві здавалося, що вона дивиться на нього всім обличчям, всім тілом, вимірюючи тим чаклунським зором всю його приховану сутність. Коли Гриць замовк, дівчина легко встала з плоского каменя, на якому сиділа, і мовила: — Назбираємо ще хмизу… І пішла в кущі верболозу. Він, потай дивуючись такому раптовому переходу від романтичного зосередження до буденності, теж рушив до зарості, при світлі місяця ламав сухі галузки, складав на купку. Глянувши вгору, в бездонну зоряну криницю, щасливо розпростер руки, ніби хотів обійняти іскристу глибину всесвіту. Що це з ним діється? Сниться чи насправді? Повернувся до вогнища. Русалія вже сиділа на камені, підкидаючи хмиз у багаття: вогонь знову весело затріщав, заспівав. — А чому в тебе таке дивне ім’я — Русалія? — несподівано запитав Гриць. — Хіба дід Василь не розповів? — Незручно питати. — Дивна історія, — задумливо відповіла дівчина. — Моїх родичів постріляли німецькі окупанти в сорок першому. Бабусі пощастило заховатися в якійсь криївці. Звали її Радунею. Радуня — сонячне ім’я, правда? Вона була вагітна, носила в лоні мою матусю. Врятували її піонери-партизани, котрі ховалися в сміянських лісах. — Це ті… котрі загинули? — пошепки запитав хлопець. — Так. Їм побудовано меморіал. Їм і їхньому вчителеві. Вони переправили її до Василя Сміяна, який за наказом підпілля згодився бути старостою в селі. Пізніше його вислідили, хату спалили, невістку Сміяна і мою бабусю схопили, а сам прадід Василь чудом врятувався. Радуню допитував гестапівець, а потім звелів розстріляти. Вона кинулася у Дніпро, течія понесла її вниз і викинула на берег. Там і знайшов її старий Сміян, заховав у криївці поміж лозами. Там і розродилася вона. Дівчинку прадід назвав Русалією, бо справді вона була дніпровським дитям. А бабуся померла. Олена, дідусева невістка, удочерила маму, виховала, дала освіту. Навчаючись у Московському літературному інституті, матінка зустріла індійця, мого майбутнього батенька, покохала його. Ну а далі… Далі, я гадаю, все ясно й так: народилася я, і мене теж назвали Русалією на честь мами. — Цілий роман, — прошепотів Гриць. — Письменники шукають сюжетів. Кожна людина — то найхимерніша детективна історія, тільки зумій її побачити, розкрити, розшукати, докопатися. — Це правда. До речі, ти знаєш прадавні перекази про русалок? — Як і всі. Дівчата-утоплениці стають річковими русалками, місячними ночами виходять з води, і якщо їм хтось трапиться на шляху — особливо чоловік або хлопець, вони його залоскочуть до смерті. І тягнуть на дно… — Це — загальнорозповсюджена версія, — кивнула Русалія. — І ніхто не хоче подумати, чому вона така невмотивована. — А в чому це виявляється? — Просте запитання: чому треба лоскотати свою жертву? Що за химера? А якщо людина не боїться лоскоту? — Гм. Справді, дивно. Я не думав… — Отож-бо. Маловідома легенда розповідає, що люди, яким пощастило зустрінути русалок, справді радісно сміються, а потім безслідно щезають. І сміються не тому, що їх лоскочуть, а тому, що їм відкривається щось напрочуд прекрасне, небувале, таємниче, казкове. Людину охоплює дитяча радість, і вона, сміючись, віддано йде за русалками у казковий світ. — Прекрасно! — захоплено озвався Гриць. — Як це чудово! А хто ж тоді русалки, хто ці легендарні дівчата? — Може, не самі лише дівчата, — понизивши голос до шепоту, відказала Русалія. — Легенда оповідає, що то з’являються рахмани… — Рахмани? Хто це? — Хіба ти не читав казок про рахманів? Це — давні, прадавні люди. Наші прапрапращури. Невмирущі. Вони жили нібито ще тоді, як на Землі було вічне літо, а на небі сяяло два сонця. А потім одне сонце погасло, світ охолов, і рахмани перейшли в сферу казки. Це недалеко, поруч з нами, але добратися туди важко і доступно лише тим, хто опроміниться радістю, веселощами, вогнем самовідданості. — Чудово, — зрадів Гриць. — Мій брат Юрій, космонавт, теж вважає, що колись у Системі було двоє сонць. Навіть тепер заплановано експеримент на орбіті, щоб розшукати темного супутника Сонця, що колись був яскравою зорею. — Он як! — задумливо мовила Русалія. — Дивне мереживо долі. Дуже дивне. Але слухай далі. Чому ми не бачимо рахманів? Чому лише релікти в словах залишилися від тієї сонячної епохи — рахманна земля, рахта — сонячне свято і так далі? — Тобі б погомоніти з моєю сестрицею Марійкою, — мовив Гриць. — Вона мені колись цілий вечір про таємницю прадавніх коренів говорила. Вважає, що має бути археологія мови, яка відкриє багато темних місць у нашій історії… . — От бач, не лише я думаю про це. То чому ж сутність цього поняття загубилася у віках приниження, поклоніння вигаданим почварам? Хтось був зацікавлений в тому, щоб ми вкрилися запоною суму. Сміх і радість стали гріхом, людину змусили стати на коліна перед небесним тираном, а які вже веселощі, яке творче натхнення, коли творець стоїть на колінах? Проте інколи плівка роз’єднання розривається, і людина заглядає в щілину сусіднього світу, де панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті. — Гарна легенда, — зітхнув Гриць. — Тільки ж втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це — дезертирство в поля бою. — Є воїни, — заперечила Русалія, — а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лермонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч? — Як далеко ще йти до цього. — Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці і не пройти її без світла вогнесміху. — Як ти сказала? — підхопився хлопець. — Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття? — Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь — суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі — у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх — грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного преображення. І вогонь і сміх — зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду? — Хочу. — Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани — Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил… — Ти вважаєш, що квіти — то відображення зірок? — радісно перебив її Гриць. — Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів! — Це не збіг, — серйозно заперечила дівчина. — Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу — Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом — вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях… — Шукачі вогню преображення, мов луна, відгукнувся Гриць. — Що це означає для тебе? Який вогонь? — Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис — лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь преображення — та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер — естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуємося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислить про це? — Достатньо, Русаліє, — серйозно сказав Гриць. — Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе? Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала: — Хочеш пройти крізь вогняне кільце? — Що це таке — вогняне кільце? — Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу. За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві: — Допоможи. Щоб було суцільне коло… — А потім? — Побачиш. Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці. — Запалюй! — рішуче сказала Русалія. — Що? — Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все! Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця, що набирало сили, і заспівала тим же дивним багатомірним голосом, який він чув раніше, — від тембру баритона до запаморочливих висот сопрано. Гриць відчував, як у нього ворушиться волосся на голові від таємничих слів і чаклунської мелодії закляття. Звідкіля вона з’явилася, дивна дівчина-жриця? Де навчилася химерних звичаїв? Може, в снах, у мандрах по інших світах і просторах? Русалія рішучим жестом скинула з себе плащ і залишилася лише в купальному костюмі, що мерехтів у променях вогнища золотавими іскрами. Потім, зненацька перескочивши стіну багаття, опинилася в багряному колі. Хлопець задерев’янів від хвилювання й тривоги. Що вона діє, для чого? — Вогонь з’єднує душі, вогонь роз’єднує! — владно промовила дівчина, і голос її ніби вібрував у хвилях пломеню — то затихаючи, то гучнішаючи. — Хочеш іти разом зі мною — ввійди до полум’яного кільця, скупайся в ньому!.. Вона закружляла в палаючому кільці, що потужнішало, вставало стіною, закривало її танцюючу бронзову постать. Підняла вгору тонкі руки, ніби прагнула полетіти до далеких зірок. Гриць наблизився до багаття, воно дихнуло нестерпним жаром. Він відсахнувся, закрив очі. Сльози мимоволі потекли по щоках, сліпили зір. — Русаліє! Як же ти? Як ти можеш, Русаліє?! Все це так несподівано! — загукав він, кашляючи від диму, що роз’їдав легені. — Русаліє, це ж небезпечно! Багаття сміялося, співало, але дівчина не відповідала. Хлопець з жахом відзначив, що вона зникла. Оббіг коло, плаща на піску також не було. — Русаліє! Ру-у-са-а-аліє! — закричав Гриць, повертаючись в різні боки. — Є! Є! Є! Є! — насмішкувато відгукнулися верболози, і луна покотилася над річищем. — Зустрінемося в огні! — почулося здалека. — Зустрінемося в полум’яному колі! — Русаліє, стій! Я піду за тобою, чуєш? Я пройду крізь вогонь! Тиша. Мовчання. Байдужий місяць у зоряному полі. Таємничі тіні плакучих верб. Гриць затамував подих, прислухався. Жодного звуку не долинало з гущавини Зеленої Гатки, тільки, пригасаючи, тріщало вогнище та лунко стугоніло серце в грудях. Хлопець знеможено сів на камінь, втупився в мінливі багряні жарини. Що ж далі? Бігти за нею, шукати її в хатині діда Сміяна? Тривожити людей уночі? А вранці? Як йому дивитися в очі Русалії при світлі сонця? Пішов назустріч диву, знайшов його наперекір всяким випадковостям і логіці, а потім… злякався ступити в полум’яне коло. Він відчув пекучий біль у животі, там, де пройшла бандитська куля. Встав з каменя, понишпорив у кущах, знайшов поміж камінням чималий клапоть з травою. Полегшено зітхнувши, горілиць ліг на прохолодну постіль, занурився поглядом у зоряну глибінь. Місяць почав падати до заходу, небо тепліло, десь далеко співали півні. Біль вщухав, і Гриць заплющив очі, відчувши приємну млість у розслабленому тілі. Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути… Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся. — Пригоди шукав? — докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. — А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх! — Як ви можете, Саливоне Оверковичу? — А що — хіба ні? Вся біда від жінок. Хоч я й люблю це сім’я, поважаю його і схиляюся перед ним, але таки, враг би їх не побрав, небезпечна ця субстанція жіноча. Ну то що? — Як-то що? — огризнувся хлопець. — Познайомився з відьмою? З Русалією? — Таке скажете. — Гм… Щось у тебе не витанцювалося? Ге? Ти наче щось загубив. Даремно вчора залишив мене. Там таке було! У мене блокнот розпух від записів. Я домовився, що приїдемо на концерт, запишемо на магнітофон. Та що з тобою? Ти сам не свій. — Русалія пропала, — зітхнув Гриць. — Куди пропала? — здивувався редактор. — Як то може бути? Ану, гайда до старого Сміяна. Товкач звелів Федьку їхати на край села. Біля Сміянового двора зупинилися. Поміж деревами саду з’явився кобзар, Гриць, відчинивши хвіртку, поспішив до нього. Той іронічно усміхнувся Грицеві, кивнув у відповідь на привітання. — Де Русалія? Чи все гаразд у неї? — несміливо запитав Гриць. — З нею — гаразд, — дивно відповів дід, — а з тобою? — Я хочу бачити її. Де вона? — Нема. Вона раненько виїхала. — Куди? — скрикнув хлопець. — Про те не велено казати. Ось залишила тобі зошит. Попросила передати такі слова: «Зустрінемось у вогняному колі». І все. Хлопець схопив товстий блокнот. — Що це? — Розбирайся сам, — розвів руками кобзар. — Навіть сни люди стараються розгадати, а це ж реальна річ у реальному світі. Шукай, синку, шукай. Мені пора. Там все знайдеш — у тому зошиті… Гриць хотів ще зупинити діда, але стримався. Сни… Люди розгадують сни. І це теж сон. Сім чобіт… дерев’яних чобіт… кочерга, щоб вогонь палав… і циганка, яка виглядала з-за Гете… вона дуже подібна до Русалії. Сім світів пройти, сім чобіт стоптати, доки пощастить розшукати її… Від хвіртки настирливо сигналила машина. Хлопець поволі побрів до асфальту, ніби тримав на плечах нестерпний тягар.  

 

Юрій Гук одривається від роботи з бортовим комп’ютером, здивовано переглядає цифри і формули на екрані дисплея. Знову й знову відтворює весь процес спостережень за Сонцем. Задумливо дивиться в ілюмінатор, на сріблясті вихори в атмосфері планети, усміхаючись власним думкам. «Що ж, цього треба було чекати. Віки спресувалися в секунди, і тепер головне — втриматися над штормовою хвилею нової інформації…». — Петре! — покликав він. Чуров відхилився від гамма-телескопа, з яким працював, повільно підплив до Юрія. Зацікавлено схилився до пульта комп’ютера, розглядаючи розгорнуті сторінки блокнота з формулами й висновками геліодосліджень. Зиркнув на схвильоване обличчя Гука і похитав головою. — Оце так штука! Підтверджуються найпарадоксальніші припущення. Леонід буде щасливий. — Викликай Центр. Позачерговий сеанс зв’язку. — Яка терміновість? — поцікавився командир корабля Марусишин, випливаючи з секції санвузла, де він приймав душ. — Що там видало нам сонечко? — Купа сюрпризів, — відповів Юрій, — треба негайно передати Леонідові. Це не рутинна інформація, а вирішальна. Вона має безпосередню дотичність до головного експерименту. — Он як! Викликаю Землю. Прозвучали позивні. Спалахнув екран бортового телевізійного комплексу. З’явилося обличчя літнього чоловіка з невеликою сивою борідкою, то був один з теоретиків космонавтики, відомий учений. Гук привітався. Той поцікавився: — Позачерговий сеанс? Що трапилося? НЛО? Пришельці? — Інформація надзвичайно цікава, генералові буде приємно узнати, що його гіпотеза отримує солідне підтвердження. Бортовий комплекс уже передає результати геліодосліджень, ви там розберетеся самі. А я висловлю деякі свої міркування. Ось програв трохи на своєму комп’ютері, і дещо проясняється. — Що там таке? — захвилювався учений. — Не тягни… — Класична модель Сонця, як плазмової кулі з термоядерними процесами синтезу в надрах, не підтверджується новими даними! По-перше, точно визначено, що Світило не має жодної сплюснутості біля полюсів. Це спостерігали й раніше, проте спекулятивно намагалися пояснити недостатньою точністю досліджень. Тепер цей факт треба осмислити якнайсерйозніше: чому Сонце (а напевне й інші зірки) не підкоряється законам небесної механіки? — Далі, далі! — По-друге, багатопланові дослідження з допомогою геліокомплексу свідчать, що динаміка сонячних пульсацій, спалахів, протуберанців дуже точно корелюється щільністю міжзоряного середовища, крізь яке проходить Сонячна Система. Ви розумієте, що це може означати? — Славно, славно, «Сокіл», — долинуло з Космоцентру. — Тут тебе слухають мої колеги, вони певні, що це може означати лише одне: світимість Сонця залежить від щільності міжзоряного пилу і вакуумної динаміки — отже, термояд у світилі відсутній, це щось інше. Ось чому променистість Ярила така стабільна, адже космічне поле досить однорідне. — Я теж так думаю, — згодився Юрій. — Але постає питання: що ж таке Сонце й зірки? Моя думка схиляється до гіпотези Леоніда Горяєва — в надрах зірок наявний специфічний отвір у гіперпростір надвимірності. Можливо, так званий гравітаційний радіус і в такою «лійкою» універсуму, що потужно засмоктує міжзоряний пил, утворюючи полум’яний плазмовий вихор. Міріади таких зоряних вихорів різної потужності — сингулярні ядра космічного епітелію, своєрідної шкіри вселенського організму… — Ого! — іронічно озвався учений. — Ти прагнеш віталізувати безмірність. Може, не треба так масштабно, так фантастично інтерпретувати факти. — Астробіологія повинна йти попереду фактів, — заперечив Гук. — Бо інакше ми потонемо в океані нової інформації. Згадуєте космогонічний образ змія Шеші з індійського міфа? На тілі всеосяжного монстра пращури малювали зоряні свастики-спіралі. Чи не мали вони якесь реліктове знання про будову універсуму? Чому б не припустити, що Мегасвіт живий? Живий у всій позавимірній стихійності! І тоді отвори в надрах зірок будуть своєрідними порами у вакуумній шкірі суперорганізму, в який ми входимо складовою часткою. Отвори — то виходи в гіперпростір, в якому живе й діє «змій Шеша», тобто весь наш космічний організм. Хіба це якась надмірна фантастика? Лише простий логічний перехід до наступного щабля світорозуміння. Тоді ми збагнемо й проблему Чорних Дір. То — провалля у гіперпростір, своєрідні рани універсуму, куди цебенить кров і лімфа нашого космосу. То — хвороба суперорганізму, яку треба лікувати. Чи не ми — люди — призначені для цього? Якщо нам пощастить розшукати Чорну Діру в рідній системі, точне знання космодинаміки буде Вкрай потрібне. Може, прадавня катастрофа в регіоні трапилася саме від такого провалу другої зірки в гіперпростір. А тепер туди ж затягує нас по стрімкій спіралі космокруту. Ви можете виключити таку можливість? — Не можу, — серйозно сказав учений. — Ось програємо всю інформацію на машині, поговоримо детальніше. Твої думки, «Сокіл», божевільні, але хіба наша епоха нормальна? З Космоцентру почувся гомін, сміх. Засміялися й космонавти. Юрій переглянувся з друзями, підморгнув їм і знову звернувся до теоретика: — Не забудьте ще одне — найголовніше. Оскільки ідея термоядерного синтезу може збанкрутувати, треба подумати глибше над основами космоенергетики. Що таке взагалі динаміка руху? Де її джерело? Чи не витікає воно з тих же сингулярних отворів? Можливо, такі отвори є в кожній суверенній частинці буття, незалежно від масштабів: у атомі, планеті, зорі, галактиці, метагалактиці? Чи не є всякий спін, будь-яка динаміка обертового руху частки, корпускули, тіла результатом вихору, що збуджується отворами у гіперпростір? І тоді енергетична константа матерії, речовини — неосяжна. Класичну формулу Ейнштейна Е = мс2 доведеться замінити більш вражаючою і, як би це не звучало парадоксально, більш природною: Е = ∞, безмежності, надмірності. Ви розумієте, що це означає? Двадцять перший вік зможе торкнутися вічного джерела сили й енергії. Кожна елементарна частка єднається з вселенським океаном буттєвої динаміки. Ми перестанемо користуватися варварськими засобами енергопаразитизму: спалюванням органічних запасів планети, руйнуванням планетарних глибин, винищуванням лісів, розгромом концентрованої ядерної сили актинідів. Ми ввійдемо в контакт з першодинамікою еволюції. А найосновніше — у нас в руках будуть важелі астромеханіки. Бо треба визнати відверто: фантазування у нас достатньо, а механізми здійснення тих проектів та прожектів допотопні, наївні, примітивні. Вибачайте за такий довгий відступ. Повірте, ми всі тут дуже схвильовані. Ось незабаром мають бути проаналізовані результати пошуку Чорної Діри, тоді доведеться зводити воєдино всю інформацію, синтезувати її. Зберемо летючий симпозіум «Космос — Земля». І ще одне прохання… — Слухаємо, «Соколе»… — Зв’яжіться з братом Борисом. Передайте йому нову інформацію, він дуже просив. Це необхідно для проекту «Резонанс Еволюції». Якщо він зможе, хай підскочить до Космоцентру на один із сеансів зв’язку. — Буде зроблено…  

 

На мітинг у райцентрі зійшлося так багато людей, що стара Ярина подумала: «Ой леле! Вся земля сюди зійшлася, чи що?». Вони з Василем стояли на трибуні, а внизу вирувало людське море, малиново пломеніли прапори і піонерські галстуки, транспаранти прославляли космічну звитягу Юрія Гука та його товаришів. Щось говорили районні керівники, учителі, учні, вчені — гості з Києва. Все було поза словами, поза свідомим сприйняттям: урочистість, мерехтіння кольорів, піднесений тон промовців. І коли Василеві Гуку запропонували сказати слово, він, підступивши до перил трибуни, вибачливо промовив: — Люди добрі, друзі мої, діти наші рідні!.. Не приховаю — мені приємно бачити, як шанують і величають нашого сина Юрія. Мабуть, він і його супутники вповні заслужили шану й любов. Проте варто нам не забувати й того, що космічні подвиги героїв — то лише завершення вікових зусиль безлічі людей, котрі прагнули до неба. Хто скаже, де чия рука прикладена до мурування спільної хати? Чи не краще відчути, що кожен з нас піднімав на своїх руках синів, братів, товаришів до зірок, щоб ширше, глибше вивчити зоряне поле, в якому живе людина? Оваціями гримів майдан, схвально щось гомоніли вчені за спиною старого Гука, а він щиро й доброзичливо завершував свій короткий виступ: — За вшанування мене й моєї дружини Ярини — наша найглибша подяка. Тільки я хочу, аби кожен з вас обернув тую шану на своїх матерів і батьків, бо легше, набагато легше виявляти шану офіційно, з трибуни, і незміряно тяжче нести її в серце щоднини, люблячи тих, котрі дали кожному життя. Ми, люди добрі, ростили не героїв, не космонавтів, а просто — людей. Так, як це робить кожен з нас, всі батьки, котрі тут присутні. А отже, й шана, адресована нам, хай буде всенародною шаною всім батькам, які самовіддано готують творчу естафету своїм нащадкам… «Гарно сказав Василечко, — думалося Ярині, — гарно…». Її теж попросили щось промовити, але вона рішуче відмовилася, сказавши: — Приїжджайте у гості — я вгощу вас пухкими пиріжечками, наливочкою, а балакати з трибуни — нізащо в світі! Ніколи мені не доводилося привселюдно говорити, а якби хтось заставляв, то язик задерев’яніє, заціпить мені, і все! Не силуйте, бо й двох слів не зв’яжу. Ті Яринині слова мікрофони рознесли по всьому майдану, і люди весело й доброзичливо сміялися: може, саме та фраза старої матері дала всім присутнім відчути свою спорідненість з найдивовижнішими космічними звитягами, бо всі ті звершення, зрештою, діялися, творилися звичайнісінькими сучасниками, а не якимись міфічними істотами. Надвечір їх привезли назад, до рідного села. Ярина полегшено зітхнула, ступивши в хату: «Слава богу, вдома. Більше нікуди не поїду, хай хоч і вб’ють мене, Василечку». У поштовому ящику Василь знайшов кілька листів та телеграм. То були привітання старій матері від дітей. Борис з дружиною вибачалися, що не змогли знайти часинку для гостювання, бо в Кіберцентрі кипить такий вулкан, що кожна хвилина дорога. Гриць прислав телеграму десь з дороги, написав купу ніжних слів і запевнив, що він поруч з мамою щоднини, щогодини в думках і почуттях. Ярина, прочитавши все теє, сплакнула, усміхнулася крізь сльози Василеві: — Бач, які вони грамотні стали! Думкою вічно зі мною, а на хвилинку переступити материн поріг — нема часу! А я ж їм не в думці пиріжечків напекла, а таки наяву. Хай вже Борис, у нього машинерія така складнюща, може, оставити її нема на кого, а цей же шибеник, мізинчик наш, міг би заскочити… — Нічого, старенька, — заспокоїв її Василь, — аби їм добре було, а ми й так порадіємо. Давай пиріжки на стіл, може, й зайде хто привітати тебе. Уже в сутінках завітали з лісу Христина й Сава. Хлопець був стомлений, але щасливий, по вінця переповнений, напоєний пахощами лісу, щебетанням птахів, спілкуванням з довірливою звіриною заповідника. Старий єгер відзначив той урочистий настрій, задоволено кивнув: — Бачу, до серця наш край. Чи так? — Чари, — сказав Сава. — Ніби знову народився на світ. Христина вдячно глянула на хлопця, підійшла до матері, ніжно привітала її з днем народження, поцілувавши руки й чоло. Потім, дивлячись їй в очі, тихенько заспівала: «Ой сідлайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії…». — Правда, правда, доню, — схлипнула Ярина, погладивши Христину по плечу, — пора доганяти нам з татом свої літа… та тільки доженемо їх ми десь уже в іншому світі… Сава розгорнув пакуночок, добувши з нього велику квітчасту хустку: багряні троянди на чорному тлі. Накинув на плечі іменинниці, поцілував руку. — Вітаю вас, матінко, з тим днем, коли ви з’явилися в цьому світі. Сам я сирота, то радісно мені вшанувати жінку, котра є взірцем усіх матерів. Будьте щасливі! Ярина милувалася крізь сльози яскравими квітами, а старий Гук тихо примовляв у сиві вуса: — Добре, синку, добре. — Догодив, синочку, таки догодив, — обнімаючи Саву, дякувала мати. — То прошу ж до столу, та вип’ємо наливочки, згадаємо про все хороше та любе. Вона зняла рушника, що ним були прикриті рум’яні пиріжки, розкладені в кількох високих мисках, та старовинні штофи з розмаїтими наливками й настойками. Василь Гук налив усім по чарці, потім, подумавши, наповнив ще кілька зайвих. — Всі наші діти й друзі тут, то не забудьмо й їх… У двері постукали. Зайшов листоноша, інвалід війни Микита Чмир. Побачивши накритий стіл, весело потер долоні, підморгнув рудим вусом. — От бісів ніс, таки чує, де доїться корівка з скаженим молоком. Ну, бабо Ярино, танцюйте ще! Засипали вас телеграмами. Ось отримуйте дві! Іменинниця обережно взяла два телеграфні бланки, поклала на стіл, подала листоноші чарку. Він випив, узяв пиріжка, весело забалагурив: — От якби кожного дня такі телеграми носити, міг би я свою зарплатню зекономити. Випив чарупину, пиріжком закусив, чого ще чоловікові треба? Листоноша попрощався, подякувавши за пригощення, подався далі. Христина, розгорнувши телеграми, прочитала: — «Будь радісна, єдина матінко моя. Буду радіти разом з тобою в цей день. Прикипів до роботи. Як звільнюся — прискочу. Всім присутнім — моя щирість. Цілую, Іван». — Івасик, — розцвіла мати. — Мій першенький. Знаю, знаю, що в нього, справді, нема вільної хвилинки. Та нічого, добре, що не забувають матері за клопотами. А друга ж від кого? Мо’, від Марійки? — Вгадала, мамусю, — сказала Христина. — Вона пише так: «Дякую долі за цей день, бо він дав мені все — життя, розум, радість пізнання. Мої вихованці — вінок шани тобі, матусю. Обнімаю тебе й татка. Ваша Марійка». — Ну навчилися словами всякі викрутаси творити, — засміявся вдоволено батько. — Вельми грамотні. Просто не скажуть, а кучеряво так, кучеряво, аж у голові макітриться. — Не бурчи, старий, — осміхнулася Ярина. — Добренько, що всі згадали, а кучеряво чи рівненько — хто як може! — Не всі ще, — озвалася Христина. — Од Юрчика нічого нема… ба, може, пізніше буде, як повернеться? — Ще раненько було, — щасливо заперечила мати. — Василечку, де та штуковина, що синочок передав? — Яка штуковина? — не зрозуміла Христина. — Побачиш… Батько поставив на стіл портативний магнітофон, показав Ярині на квадратну клавішу. — Ось тут натисни. Тобі шана — ти і вмикай. Голос із неба, як у священному писанні. Мати тремтячим пальцем натиснула клавішу. Крізь тихий тріск почувся схвильований голос Юрія: «Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, тато, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші й мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поруч з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…». Сльози текли по щоках матері, радістю сяяли блакитні очі, і відчували присутні, в яку дивну чаклунську епоху вони живуть, які обрії — небувалі, казкові — розкрилися перед людьми, і лише одне треба вирішити: що нести далі поза ті обрії, що там сіяти, вирощувати, будувати, кого поселити туди, за коло сьогодення, а кого не допускати, щоб не спопелити чорними вогнями байдужості або ненависті паростки нового світанку.  

 

Співає цвіркун у запічку. Повзуть місячні плями по долівці. Чути важкий подих Василя, який заснув на печі. Христину повів Сава до сторожки і повернеться, мабуть, не скоро. Лише Ярина не спить. Серце, мов рана: квилить, болить, сягає незримими струнами — нитками далеких і близьких дітей своїх. Як вони, що вони? Заспокійливі телеграми не замінять живого доторку, сяйва очей, тихої розмови. Ба навіть присутність дитини поруч, як, приміром, Христинки, не знімає того віковічного болю, що починається разом із зачаттям нового життя у материнському лоні. Ярина тихесенько встає з ліжка, навшпиньки, щоб не розбудити Василя, виходить надвір. Зупиняється під зорями, довго дивиться на іскристу ріку, очікує. Інколи спалахне падуча зірка, прокреслить довгий тремтливий слід, згасне. Холодок стискує серце: десь там, у порожнечі, летить її синок Юрасик. Довкола пусто, тільки тонесенька плівочка відділяє людей від смерті. Як це страшно, навіть уявити — і то морозом котить поза спиною, а що ж там, у небі?! Правда, вчені, котрі були на мітингу, запевняли Ярину, що космічна техніка дуже надійна, певна, набагато надійніша від звичайного автомобіля. Хай все це так, тільки ж чому здається матері, що літає Юрась не в небі, а описує кола в її серці? Тривожно, боляче, страшно! Юрій якось докоряв їй за те, що вона невпинно горить, породжуючи у власній душі всякі страхи: а раптом щось трапиться, а не дай боже чогось несподіваного! «Якщо все гаразд — ти дарма непокоїшся, — казав син, — а якщо погано — вже нічим не зарадиш!». О ні, Юрасику, ні, любий! Не можу я спокійно чекати, що там з тобою діється, бо мені здається, що й дотепер ще не розірвана пуповина, по котрій плинула кров моя до твого тіла. Вона лише довшою стала, незміряною, невидимою, і по ній вже не кров моя тече, а душа, надія, віра в те, що нічого злого не станеться з дитям моїм на землі і в небі. Ні, не можу я бути спокійною, діти мої, бо ваші видимі й невидимі стежки пролягають крізь серце моє! Зашелестіло щось у кущах сержини, зупинилося біля материної ноги. Вкололо. Ах ти, пустунчик! Їжак. Нишпорить ночами, вишукує харч для дітей своїх. Теж непокоїться за маленьких їжаченят. Ну, біжи, біжи! А я ще раз заглиблюся в муку свою і радість. Івасю, де ти нині, про що мислиш, на якому вогні палає серце твоє? Чи здолав ти свою думку, свою втрату й зневіру в жіноче серце? Як давно пролягає самотиною стежка твоя, а хіба ж годиться чоловікові проходити тінню в цьому світі, не залишивши живого сім’я на землі? Якби могла — небо прихилила б до тебе, щоб не палив ти своєї душі вічним вогнем. А може, й не треба тобі забуття? Адже нічого не пам’ятає й пень, камінь, болото, скеля. Вони байдужі до страждань і пошуків, до втрат і зневіри. А людина — то пекуча пам’ять. Людина — це біль! Може, породжує природа дітей своїх для іспиту: витерпиш вічний біль пам’яті — станеш вічною людиною. Не витерпиш — будь хмариною, каменем, птахом, деревом. Теж гарно, але сонно, тужливо, безвихідно. Вихід лише через біль. Куди? Мабуть, ще до ярішої й пекучішої муки, ще до нестерпнішого болю. Аж доки біль не охопить безкінечність. І тоді він щезне, бо вже йому нікуди буде рости, адже все існує лише можливістю зростання — і підлість, і радість, і муки, й любов. Зупинена любов — уже не любов. Зупинена мука — вже не мука. Чи не тому й світ є суперечливий, тривожний, болісний, що не може досягти завершення, вспокоєності, безболісності? Його доля — вічно народжуватися і вічно прагнути того, чого ніде й ніколи нема. Івасику, якщо можеш почути думи мої, прислухайся до материнської молитви: «Пошли, доле, синові моєму полегкість у муці, твердість у виборі, спокій в неспокої і мовчазного друга, з яким можна йти гони життя, не промовляючи байдужих, непотрібних слів». Нічна прохолода діймає. Зірки віддаляються, стають чужими, байдужими. А може, вони завжди байдужі? Люди лише наділяли їх своїми почуттями, бачили в них те, що розквітало у власних серцях. І якби колись пощастило людині свої мрії зробити руками, свої сподівання — стежками, свої радісні прагнення — силою: чим би став цілий світ? Щоб зорі — в тобі, небо — в душі, земля — тільки початок стежини, хмарини — кінчики твоїх пальців, нічний вітер — посланець твоєї ніжності, яку ти даруєш друзям своїм… Ярина поволі повертається до хати, нечутно лягає до ліжка. Василь щось бурмоче вві сні, стогне. Певно, болить щось у старого, та не поскаржиться, не скаже. У мовчанні, в самотині готується (хіба я не бачу?) відпливати до таємничого берега. Дарма! Без мене тобі не обійтися там, біля темних скель, де скінчиться наше земне плавання. Діти, діти мої! І дорослі ви, і самостійні, а все ще якісь неприкаяні, невлаштовані. От і Христинка, закам’яніла в горі своєму, не хоче навіть поплакати на грудях у матері, шукає розради у душах звірят і птахів. Чи знайдеш втіху там, якщо вона виростає в серці людини? Моя поранена чайко, в які густі нетрі ти потрапила! Чому? Чим заслужила таку неправду? Лихі люди завдали удару, оплювали першу, найсвятішу любов, а вже далі — крізь болісні рани — поповзли тіні зневіри, сум’яття, самоти. Може, твій новий друг зуміє визволити тебе з тяжкого полону?.. З Марійкою легше, певніше. Та хоч і самотня, але стримана, зосереджена, сильна. Віддала себе сільській школі, присвятила життя тим дітлахам, котрі понесуть у прийдешнє наші сподіванки, муки й віру. «Марієчко, а чому б тобі не одружитися? Хіба мало гарних людей? Матимеш діток, які втішать тебе у похилому віці…». «Матусю, я не самотня. Десятки очей світять в моє серце. Благають, мучать, радують, тішать, вимагають, ощасливлюють. Невже мені ще треба якихось «своїх»? Хіба ці — не мої? Вони народжуються з моєї душі, а це важче, ніж народити тілесно. Вибач, що кажу тобі, матері, але й ти, рідна, більше серцем народила нас, аніж плоттю. А хороші чоловіки є, матусю. Навіть неподалік. Та щось не дає мені зупинити на комусь свій погляд. Це ж треба надовго, навіки. Та коли я вже гадаю, що знайшла, нарешті… раптом бачу, чую щось дріб’язкове, таке непотрібне, обтяжливе, що жахаюся. Це ж, гадаю сама собі, треба буде пристосовуватися до чогось необов’язкового, принижуватися, терпіти, а може, змагатися? Навіщо, в ім’я чого? Я вільний птах, матусю, і хай зі мною летять до вирію інші птахи за велінням серця, а не тіла. Я ніколи, чуєш, матінко, ніколи не нап’юся, не дозволю собі напитися з брудної калюжі. Краще вмерти від спраги над болотом, прагнучи чистого, прозорого, небесного озера». Розумію тебе, Марієчко! Може, і я пішла б твоєю стежиною, аби не стрінувся на шляху ваш батько — мій сильний, тихий, надійний, мовчазний герой… Ще згадати Бориса і Гриця. Борис, як скеля. Йде своїми науковими хащами мовчазно, ніколи не скаржиться, нікому не докоряє. Сімейне життя не дуже витанцювалося, матері це видно аж надто ясно, та син навіть словечком не обмовиться про теє і завжди говорить лише про роботу, щасливий нею. А Гриць, остання дитина, мізинчик, кожноденно під вітрами неспокою. Не зупиниться на певній професії, не всидить на одному місці, не знайде дівчини до пуття й до серця. І сни сняться Ярині про нього якісь химерні, страшні, тривожні. То розбивається Грицюня об скелі, то втікає від страшних потвор, то не вертається з бою, а вона отримує похоронку, як це часто було в дні останньої війни. Знає Ярина, що все це марення, а душа горить — не згорає, і нікому розділити з нею ту вічну пекучість, те тріпотіння материнського серця. Ніч тяглася, як горе. Здавалося, їй не буде кінця. Та потроху танула темрява, насичувалася імлисто-сірими барвами світання, потім — ніжно-перлистими, рожевими. Так вона й не заснула, лише кілька разів склепила повіки і мандрувала в ті короткі миті по химерній країні своїх думок: виринали перед її внутрішнім зором лиця дітей, спліталися в найнесподіваніших виявах і поєднаннях. Зненацька сліпуча блискавиця пронизала свідомість, і Ярина відчула себе на високій горі. Була вона юною дівчиною, і поруч стояв Василь — якийсь тонкий, натхненний, молодий. Він обнімав Ярину за плечі і наспівував їй чарівну пісню: слів не розібрати, а мелодія була радісна й гармонійна — кожен звук, кожен акорд відлунював у серці, ставав нероздільною суттю свідомості й чуття. А внизу, під горою, стояли теж Ярина з Василем, тільки вони були старі, зморшкуваті, такі, як тепер, і сумно, трохи докірливо дивилися вгору, на своїх молодих двійників. — Ходімо, — тихенько озвалася юна Ярина. — Мені незручно. Баба Ярина гнівається. — Я не гніваюся, — зітхнула стара Ярина. — Я тільки хочу запитати тебе: чи не забудеш страждання, котре довелося мені звідати, в іншому житті? Очі молодої Ярини спалахнули вогнями щирості. — Не забуду довіку! — А мрію мою, котра не здійснилася тут, чи понесеш далі? — Понесу! — А пам’ятаєш, про що я мріяла тоді, як ми зустрілися з Василечком у дубовому гаю? Коли сонце сідало ва обрій, а я дивилася на нього, і здавалося мені, що то човен, котрий перевезе мене до світу, де все, все здійснюється… Чи не загубиш ти давньої мрії моєї в нових мандрах? — Не загублю, — пролунало у високості, ніби луна далеких років. І стара Ярина кинулася з дрімоти. Наступав новий ранок…  

 

Проводячи Христину до сторожки, Сава йшов поруч, але не смів узяти її за руку, наблизитися. Була вона, як і при першій зустрічі, трохи відчужена, задумлива, далека. Йшла лісовою стежкою легко, ніби не торкалася землі. Зачарований ліс мовчав, місячні промені ткали в листі срібне мереживо, інколи Христина пронизувала те феєричне плетиво і здавалася тоді нетутешньою істотою. Хлопець згадав її записи і вирішив поговорити про них, щоб якось прокласти містки до її закрижанілої душі. — Я перечитав твої роздуми, Христино… — Яке враження? — Вона мигцем глянула на нього в напівсутінках ночі й знову одвернулася. — Я згоден з тобою, що на планеті створилася катастрофічна ситуація в стосунках між рослинним світом і людським породженням — технологією. Це й не дивно. Флора розвивається мільярди літ, а технологія — дитя якоїсь сотні років. Рослина всебічно пристосувалася до природи, налагодила безліч зв’язків з нею, а технологія ще нагадує якийсь раптовий вибух, безконтрольний виплеск енергії, пошуків, експериментів. Таке враження, ніби хтось щось шукає, ігноруючи будь-які застереження й закони безпеки. А може, це справді якийсь вибух? Ми думаємо, що прогрес, а воно — розпад… — Це ти прочитав десь чи сам так думаєш? — зацікавлено повернулася до хлопця Христина. — Сам. Хіба мої слова щось особливе? Це ж ясно всім. — Даремно так думаєш. Більшість людей далекі від таких думок. Навіть екологи плавають у рожевих туманах, сподіваючись на те, що можна «захистити природу» якимись законодавчими актами та карами, що зрештою все обійдеться! А твоя думка — вельми цікава й точна: технологія пішла в антиприродному напрямку — ось чому це подібне до вибуху. І будь-якому шукачеві виходу з екологічного тупика треба враховувати цей зловісний факт. Ну, гаразд, ти збагнув дилему, а як ти ставишся до основної пропозиції — реконструкції Першоприроди? — Я ще мало знаю, мало читав, — зітхнув Сава. — Тільки в душу закрадається сумнів: як ти побудуєш свої форпости краси, свої заповідники альтернативних пошуків у середовищі браконьєрів, байдужих споживачів, у оточенні антагоністичного світу? Кожен твій крок буде суперечити океану протилежних дій і вся твоя альтернатива нагадуватиме жалюгідний писк комара перед гуркотом танка. — Ти мислиш надто поверхово, — холоднувато відповіла Христина. — Природа глибоко діалектична, закони, якими вона творить свої задуми, далекі від очевидності. Невже ти гадаєш, що життя — якась ефемера? Що воно ось так легенько здасть свої позиції перед наступом бездушної технології? Людина — творець машинного царства, але вона — дитя природи, висока ступінь світового життя. І в ній має відбутися, вже відбувається революція, повстання супроти власного виродження. Ти коли-небудь читав праці Вернадського про біосферу й ноосферу? — Популярні статті. Передачі по телевізору… — Я процитую речення з книги цього дивовижного вченого. Він ставить питання так: «Чи був де-небудь початок життя й живого? Чи живе й життя такі ж вічні основи космосу, якими є матерія й енергія? Чи характерні життя й живе тільки для однієї Землі, чи це є загальний прояв космосу?». — Вражаючий масштаб мислення… — Атож! Тут — ключ до розуміння моєї альтернативи. Я повністю згодна з Вернадським щодо вічності життя. Та й багато інших учених вже впевнено стверджують геологічну вічність життя. Воно існує всюди, де виникають відповідні умови. Спалахує так, як процес горіння чи ядерна реакція. Визнавши цю тезу, ми збагнемо, що життя і його вищий прояв — розум розвиваються у всесвіті протягом безмірних циклів буття. Отже, життя й розум уже давно осягнули найвищі ступені прояву, найвищу гармонійність і мудрість. Ти розумієш, до чого я веду? — Ще не збагнув. — Дуже проста думка, висновок, який проситься поза всякими спекуляціями: світове життя має бути цілком згармонізованим, у ньому узгодяться всі чинники і прояви за законом краси й цілості. — Як же тоді пояснити земну аномалію? — Саме як аномалію, — тихенько засміялася Христина. — Як своєрідну хворобу життя. Уяви собі далеку епоху виникнення біосфери на Землі, спалах віталізації, породжений сукупною дією Великого Космосу. Першоклітини, які почали функціонувати в первісних океанах, могли бути цілком нормальні, гармонійні, несли в собі генетичний код злагодженого життя, повністю автотрофного. Потім відбулася певна деформація. Ми не можемо поки що зрозуміти, де причина такого втручання. Основне те, що деформація відбулася. Геноблоки грядущих еволюційних форм отримали спотворену програму. Почали виникати страхітливі монстри у водах і на суші, ніби відбитки у дзеркалах «кімнати сміху». Чим далі — тим жахливіше! Згадай потвор далеких геологічних епох — різних там тиранозаврів, птеродонів, іхтіозаврів… та й наших носорогів, бегемотів, крокодилів. Красунчики — не приведи боже! А хмари гнусу, а блощиці, а скорпіони, а гади? — То ти вважаєш, що вся земна еволюція хвора? А як же тоді людина? — Може, людина для того й сформована природою, щоб вилікувати біосферу, повернути їй першородство, гармонію. Людина — ніби носій імунних сил єдиного життя. — Але саме ж людина найбільше руйнує природу! Як ти це поясниш? — Людина прийняла в себе не лише алгоритм одужання, зцілення природи, а й весь ворожий, антагоністичний заряд нищення життя. Як влучно колись писав Достоєвський: поле бою антагоністів — серце людини. Не забудь про те, що лише мисляча істота збагнула біль природи, зберегла легенду про Едем — світ радості й цільності. Саме людина забила тривогу з приводу деградації біосфери… — Але конкретно… що робити конкретно? Потоку руйнації треба протиставити такий же… та ні! Незміряно потужніший потік творення, реконструкції. Де він? Хто очолить його? Невже ти гадаєш, що окремі ентузіасти можуть мати успіх в середовищі тисяч і тисяч байдужих споживачів? Христина зупинилася. Ступила крок до хлопця і взяла його руки в свої гарячі долоні. Він затремтів від того доторку, ніби електричний струм пронизав тіло. Очі дівчини здавалися глибокими проваллями, в них мерехтіли відблиски зірок. — Чому ти волієш, щоб хтось взяв на себе тягар відповідальності? — вимогливо й суворо запитала вона. — Хіба гадаєш, що для цього потрібна виключність? Чи особливий талант? Роби справу там, — де ти опинився. Вважай, що на тебе дивиться всесвіт, що ти робиш те, від чого залежить доля планети. Може, твоя краплина буде вирішальна у тій чаші, яку наповнюють ентузіасти! І звідки тобі відомо, скільки їх і хто вони. І де?..

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка