Олесь бердник



Сторінка11/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24
ЧАСТИНА

ЧЕТВЕРТА

Небувальщина

Диво зелене рідного світу,


Струмені сили неба й землі,
Тайні посланці зела і квіту –
Наших сердець ковалі.
Кожен твій подих, думу, натхнення
Тче на верстаті земного життя
Ткаля зелена — дивная неня
Вічної річки буття.
Сину коханий, сім’я крилате –
Ніжне послання добра і краси –
Із материнської рідної хати
В зоряний світ понеси…
Пісня Зелен-дива

 

Пелюстками облітають роки і століття,


Та в природи не марніє, зеленіє віття.
Понад мороком і смертю, понад всі руїни
Піднімайте білосніжні крила лебедині!
Пісня дивів

 

 



 

ЩОДЕННИК РУСАЛІЇ

 

…Диво дивне трапилося зі мною. Саме тому я й вирішила віднині записувати все, що стосуватиметься сьогоднішньої ночі: роздуми, зустрічі, бесіди в людьми, міркування мислителів. Надвечір я повернулася зі школи, несучи атестат зрілості, а на додачу — золоту медаль. Прадід Василь завжди застерігав мене від марнослав’я, а все ж таки приємно: не соромно глянути у очі батькам і друзям. Дома вітали мене бабуся Олена і дідусь Микола Горенко, вони приїхали з Києва, щоб відзначити цей день. Від мами й тата — телеграма з Делі: щиро вітають і бажають обрати шлях єдино правильний, неповторний, радісний. «Щоб при завершенні життя не було сумніву у власній стежині», — так завершувалася телеграма. Уже в сутінках я відвідала прадіда Василя в землянці. Похвалилася золотою медаллю, жартома вимагаючи подарунка. Він уважно подивився мені в очі, сказав: — Буде тобі подарунок. Підеш зі мною. — Куди? — До лісу. — Вже сутінки, нічого не побачимо… — Те, що треба, ми побачимо… Заінтригована словами прадіда, я слухняно пішла за ним. Він провів мене ледь помітною стежкою поміж чагарями до малесенької річечки Вити. Продирався крізь терни й кущі глоду, розгортав буйнотрав’я чортополоху, визначаючи напрямок за якимись ознаками, відомими лише йому. Під ногами захлюпала вода. Прадід звелів зняти туфлі. Далі ми йшли босоніж під мерехтінням зірок, намацуючи стежку поміж купинами. Нарешті зупинилися. Довкола стояла суцільна стіна вікових дубів. Один з них вирізнявся товстелезним стовбуром, що біля кореня сягав у діаметрі не менше п’яти метрів, і височів, як мінарет, метрів на п’ятдесят вгору. Я обійшла довкола велетня, торкаючись до звивин вузлуватого коріння, котре потужно занурювалося в землю, ніби обіймало її надійно і вмиротворено. Дідусь поклав долоню на моє плече і, ніби нас хтось міг підслухати в сутінках ночі, шепнув: — Ну що? — Це диво. Чому ніколи не показував мені? Скільки йому літ? — Півтори тисячі. А може, й більше. Він уже був патріархом лісу, коли Русь приймала хрещення. Він пам’ятає всіх князів, він живий свідок нашої історії. — Ти так про нього кажеш, ніби це якийсь літописець… — Більше, доню, більше… — Чому про нього не писали? Хіба вченим не цікавий такий феномен? — Це не феномен, — докірливо сказав прадід. — Це один з вартових нашого краю. Затямила? У лісників є мовчазна домовленість — жодного слова про нього нікому. Ні пари з вуст! Хтось із лісогосподарників пронюхав про гіганта, розшукав його і навіть спробував пильгучити бензопилою. — Який ідіотизм, — жахнулася я. — Отож! Наспіли лісники, зупинили злочин. Як вони там гомоніли з тим заготівельником — не знаю. Відомо лише, що той чолов’яга забув про цього дуба і навіть перевівся з нашого району в інше місце. — То оце і є… твій подарунок для мене? — А хіба мало? — обережно перепитав прадід, ніби прислухався до нечутного голосу. — Аж надто багато. І ти ж недарма привів мене сюди… — Недарма, доню. — Щось хочеш сказати мені, познайомивши з цим дивом? — Хочу. — Що ж саме? — Не поспішай. Відповідь має дозріти в твоєму серці. Я лише натякну. Скажу ось що: дещо запитаю тебе в присутності оцього вартового, і хай він теж послухає. — Хіба він нас чує? — Чує, — серйозно запевнив прадід. — І в цьому теж частка мого подарунка. — Чує так, як ми — люди? — наполягала я. — Розуміє нас? — Глибше. Всеосяжніше, доню. Але про це пізніше. Дозволь запитати тебе: який шлях обираєш після школи? — Я вже казала тобі, дідусю, що мрію стати лікарем-психіатром. — Що спонукало тебе до цього вибору? — Я випадково зустріла біля Павлівської лікарні в Києві божевільних. Мене це жахнуло. Очі, в яких не світиться розум, безладні рухи, повний розрив з реальним світом, де сяє сонце і буяють квіти, де лунає прекрасна музика і співи пташок… — І тобі захотілося… — Так, дідусю, мені захотілося вивести їх на стежку радості й творчості. Хай буде боляче, хай буде тяжко, бунтівливо, але осмислено, усвідомлено. Я тоді ще в глибині душі вирішила допомагати людям, позбавленим радості. Ти ж знаєш, як багато книг я вже простудіювала в цьому питанні. Та справа ж не лише в клінічно недужих, в таких, котрі явно хворі. Багато й так званих «нормальних» людей поневолені забобонами, дикими традиціями, мізерними уподобаннями й звичками, і весь цей чорний потік заважає їм бачити правдиву радість життя. — І як же ти волієш лікувати їх? Мікстурами? Таблетками? Чи травами? — Я розумію твою іронію. Справді, хіміотерапія, навіть найвишуканіша фітотерапія, не повернуть радості тому, хто втратив її. Все це тимчасово, і не вирішує проблеми по-справжньому. Хоч я ще й дилетант, але догадуюся, що треба шукати несподіваних шляхів, бо якби традиційні шляхи були достатні, світ давно вже став би радісним садом. Соціальні умови — то передумова для пошуку, але сам пошук має бути індивідуальним. Розуміння — в серці… — Гарно, доню, гарно, — прошепотів прадід. — Саме так, в серці. Отже, ти бажаєш повертати людям радість. Чудово. Тільки, вирушаючи в таку далеку й тривожну дорогу, треба знати, де основне джерело радості. — Покажи мені те джерело. — Ти п’єш з нього. То скарби Зелен-Дива. Поза квіткою марно шукати радості. — А зорі, дідусю? Глянь — вони сміються у небі. Зірки одвіку дарували нашим пращурам радість і спокій. — Зорі й квіти — одне й те ж явище, — загадково мовив прадід. — Але про це ти згодом будеш знати сама. Квітка — лише посланець Сонця й зірок на Землі. І вона кличе людей туди, звідки прийшла сама. Збагнула? — Казкові слова. В мені будяться якісь нові відчуття. Сутінки розтають… Дерева якісь живі… — Джерело радості завирувало в тобі. Радісній людині відкривається все, що втаємничено від сірого ока. Запам’ятай же: доки будеш другом рослинного світу, доки нестимеш квітку в серці, радість не залишить тебе. І ти справді матимеш силу — повертати недужим щастя свідомого буття. Зажди хвильку — я запитаю Зелен-Дива: може, він з’явиться тобі… Прадід припав до стовбура широко розпростертими руками, ніби хотів зануритися в потужну, поорану глибоченними рівчаками кору. Я тремтіла від хвилювання, чи, може, тіло проймала нічна прохолода. — Іде, — прошепотів прадід. — Хто? — Зелен-Див. Господар квіткового царства. Він вітає тебе і віщує стежку радості. — Дідусю, ти правду кажеш? — Готуйся. Він узяв мене за руку, міцно стис, і дивний спокій прокотився в грудях. Стало тепло й затишно. Настало якесь тривожне мовчання, дерева й віття на них опромінилися зеленкувато-блакитним сяйвом. Зненацька стовбур багатовікового дуба запульсував прозорими хвилями, і з того мерехтіння виявилася гармонійна постать юнака у заквітчаних шатах. Він торкнувся рукою мого чола. Блискавиця вдарила в серце, і колючі удари відгукнулися в найвіддаленіших закутках тіла. Нестерпно запекло вуста, затьмарило свідомість. Млість знемогла тіло, дідусь підтримав мене. А коли я вернулася до тями, він вів мене вже сухою стежиною поміж сосновими посадками. — Що це було? — озвалася я. — Радій, доню. Квіти благословили тебе, — прошепотів прадід. — Віднині ти рідна їм. Чуєш? Все, що в їхній силі, буде служити тобі. Не дивуйся. Все приймай так, як воно є. Введи в сучасне розуміння. Хіба важливі формули? Важлива суть реальності. Ти ступила тільки перший крок по стежині, а вона — безмежна. І ще одне застереження: відкривай зелену браму лише тому, хто прагне чистої радості, хто віддає себе людям і квітці. …І ось я за своїм столом. Все ще дивуюся, радію, запитую сама себе — чи було це? Чи не примарилося? Знаю одне: навіки йду по стежині квітки, разом з нею сплітатиму вінок радості для прийдешнього світу щастя й любові. Дякую тобі, прадіде, за такий казковий подарунок!  

…Не спала всю ніч. У окремі хвилини забуття марилися мені танцюючі квіти, хороводи троянд, щось промовляв до мене тисячолітній дуб, і луна тої мови котилася понад лісами. Я все хотіла відтворити зміст і значення тих слів, та видіння випаровувалися в пам’яті, мов ранкова роса. Дідусь Микола з бабусею Оленою поїхали на світанку до Києва, а я, не очікуючи сходу сонця, кинулася до землянки прадіда. Він сидів на лавці, тримаючи на колінах стародавню кобзу, і щось лагодив у ній. Побачивши моє стривожене обличчя, ласкаво усміхнувся, привітно кивнув. — Не спалося, доню? — Ані годиночки. — Не дивно. Хто торкнувся серцем найглибшої тайни життя, тому вже не судилося забуття. Речення, промовлене прадідом, було якесь загадкове, і воно перегукувалося з моїм настроєм. Я одразу приступила до старого зі своїми сумнівами: — Дідусю, це було чи ні? — Що, доню? — Ну… нічне побачення з дубом? — Хіба ти вже така безпам’ятна, доню? — засміявся прадід. — Та ні. Я не про те. Я добре знаю, що ми були біля правічного дуба, і знаю, про що ти мені казав. Але пізніше… коли мені з’явився… — Хто? — Ти назвав його Зелен-Дивом… заквітчаний Юнак… Мене вразило це видіння. І я не можу збагнути, що це таке? Я ж готуюся вчитися на психіатра. Розумію, що в глибинах людської свідомості і підсвідомості приховано безліч таємниць. Адже це явище може бути навіяне твоєю переконаністю, твоєю гіпнотичною впевненістю… — Ти хочеш сказати, що бачила примару? — обережно запитав прадід. — Галюцинацію? — Може, не примару, а сон наяву. Розумієш, мій інтелект буде бунтувати. З одного боку — мавки, лісовики, диви… все це казково, приємно, романтично. А з іншого — раціональна епоха, котра вимагає, щоб все було введено в природні закономірності… — Гм… Раціональна епоха, — іронічно буркнув прадід. Провів пальцями по струнах кобзи, і мені здалося, ніби той акорд пробудив світанок зі сну: у віконце землянки бризнули райдужні краплі сонця, заграли на стінах. — Я не розумію, що таке раціональна епоха, доню. Яка раціональність в тому, що земні кораблі вже летять за межі Сонячної Системи? А хіба раціональне сучасне наукове бачення структури мікросвіту з усіма отими кварками, глюонами та гіперонами? А Чорні Діри, куди провалюються цілі всесвіти, десятикілометрові зірки, тяжчі від Сонця в тисячі разів, — хіба раціонально щось тут поясниш? Вчені вже просто приймають реалії довколишнього світу, як вони виявляють себе, і намагаються осмислити їх з допомогою певних аксіом. Але ж ті аксіоми не доведені. Ми їх приймаємо по-дитячому: віримо, й все? Головне, щоб наш досвід збігався з суспільною практикою. — Саме про це я й турбуюся, — схопилася я за останню фразу. — Чи моє видіння може збігатися з суспільною практикою? Чи таке саме відчують, побачать інші люди? — А хіба вчені «бачать» оті гіпотетичні кварки? — ласкаво зауважив прадід. — Вони лише відзначають при своїх експериментах, що при ядерних процесах наявна сила, котра діє так, як це передбачає теорія кварків. А що вона насправді — ота сила, — хто скаже? І чи не буде вона невпинно видозмінюватися, модифікуватися відповідно до осягнення нових обріїв знання? Те ж саме, доню, з нашою нічною розмовою, з твоїм видінням. Ти ввійшла в контакт з тією силою природи, що творить світ рослин і квітів. Той світ такий багатомірний, що марні старання впхати його в мережу класифікації й статистики. Подумай сама: якщо навіть частки мікросвіту змушують учених творити легендарні образи, то наскільки ж глибший, незміряно глибший світ зеленого дива планети?! — Ти хочеш сказати, що моє видіння відповідає якомусь аспектові реальності природи? — Ой, навіщо такі слова? «Аспект реальності»! Приймай усе так, як це вміли робити наші пращури. Хоча б так, як у «Лісовій пісні» Лесі Українки. — Моя улюблена річ. — Тим більше. Гадаєш, геніальна Леся просто бавилася образами фольклору? Вона жила в тому казковому світі, бо інакше не змогла б написати так достовірно. Запевняю тебе: хто не побачить всіх тих мавок і русалок наяву, той не змусить хвилюватися їхньою долею. — Дідусю, як добре ти сказав. Я збагнула. Кожен черпатиме з живої криниці природи стільки, скільки зуміє, і те, що здатний побачити. Хто бачить у лісі лише матеріал для палива або будівництва, для того все життя вимірюватиметься кубометрами дров або тоннами м’яса. А хто відчує, що життя єдине… — Тому світ Зелен-Дива відкриє своє потаємне серце, — підхопив прадід. — І ти вважаєш, що рослини мають розум і можна з ними розмовляти? — хвилюючись, запитала я. — Чи це лише уявна розмова… ну, така собі поетична вільність душі? — Світ рослин має розум, серйозно відповів прадід. І розум неймовірно високого рівня. Є у планетарної флори і сукупний розум, ніби загальноприродний мозок, а є й розуми тих чи інших родів, рослинних груп, асоціацій. Є й розуми окремих дерев чи квітів. А відносно розмови з ними скажу таке: природа відповідає людині на будь-яке запитання, якщо воно поставлене коректно й осмислено. Людина навіть силою, знущанням вириває у природи ті чи інші відповіді, але можна збагнути, чого варті такі здобутки! А рослинний світ з давніх давен промовляє до нас. Я б сказав, що він народив нас, виліпив тип мислячої людини, істоти естетичної, етичної, прагнучої краси. Без такого впливу ми були б лише троглодитами, зграями диких приматів. Квітка сотворила людину люблячу, бо вона перемогла нашу звірячу сутність і сформувала трударя, шукача тайни, мандрівника у незримість… — Ой, дідусю, твої слова, ніби казка. — Бо життя і є вічна казка, доню. Отож затям собі: «балакати з квітками — марна справа. Їм далекі й чужі наші балачки, наше порожнє базікання. Згадай, що вони розмовляють з самим Сонцем, з далекими зірками. Вони п’ють молоко з грудей самої Матері-Землі. Які всеосяжні обійми, котрі охоплюють в єдину мить найменше і найбільше, землю й небо, краплину води і Всесвіт. Щоб вступити з ними в контакт, треба забути про себе, віддати себе квітам повністю й назавжди. Стати їхнім індивідуальним розумом, їхнім побратимом, посестрою. Піднятися до масштабності їхнього спілкування… такого спілкування, де відсутні будуть мізерії повсякдення, спопелена павутина банальних стосунків, турботи про необов’язкове. Залишиться тільки вічне прагнення до краси, осмисленості, самовідданості. Не будемо нагромаджувати слів, доню, бо вони мають сенс лише для того, хто вкладає в них достойний зміст. Для мізерної душі великі слова здаються смішними, такій душі нічим наповнити урочисту чашу вічності. А квіти роблять це просто й звично: навіть в найбруднішому місці розквітає їхня краса, і ми відчуваємо, що це — абсолютне явище. Викінчене, довершене, унікальне. — Дідусю, навчи мене спілкуватися з квітами. Я збагнула те, що ти сказав, ще глибше відчула потребу повертати людям радість здоров’я й свідомості. А цього, справді, не досягти без квітів, без живої природи. — Добре, доню, — трохи подумавши, озвався прадід. — Зроблю тобі ще один подарунок. Тільки приготуйся до нього, виладуй струни душі, як оце я ладую кобзу, щоб звучали вони цілковитим співзвуччям з квітами. — Що? Що ти мені подаруєш? — Попливемо нині з тобою на Дивич-гору. — На Правобережжя? Туди, де ти казав, колись збиралися Диви? — Для них нема «колись», доню. Природа цільна понад часом, понад нашими поділками й вимірами. — А що ми там будемо робити? — Ти відпочинеш там, — загадково мовив прадід. — Адже не спала цілу ніч? Потерпи ще, доки я перевезу тебе. Все інше побачиш сама. І тоді остаточно збагнеш, куди тобі йти… …Ми повернулися. Тривога переповнює мене. І радість. Будь-які сумніви залишили розум, свідомість розширилася за незримі стіни, котрі ще вчора заступали виднокіл. Важко висловити цей стан. Здається, тільки що перед тобою стояли декорації, ти їх сприймала природно й спокійно, як частку реальності, і ось зненацька дмухнув вітерець, і вони впали, мов картковий будиночок. Залишився тільки подив: невже я була така обмежена й консервативна? Адже все так просто й зрозуміло! Опишу все, як було. Прадід переправив мене човном під Дивич-гору. Зробив знак іти за ним. Покрученою яругою, поміж густючими чагарями, ми вибралися на галявинку. Звідси видно було широке плесо Дніпра, блакитну смужку лівобережних лісів, довкола — стіна квітучих шипшин і глоду. Поміж розкішним зелом галявини там і сям сонечками зоріли рідкісні квіти горицвіту, яскравими зірками жовтіла кульбаба. У повітрі плив ніжний трояндовий запах. Прадід провів рукою довкола. — На цій галявині, — прошепотів він, — справіку дівчата питали про свою долю у Зелен-Дива. І хто щиро питав, тому відкривалося у сні прийдешнє. Як саме — того не скажу. Сама побачиш. Ляж на цю зачаровану постелю, задрімай… А все інше — залежить від твого серця, від глибини твоєї душі. Зачекаю тебе внизу, біля Дніпра. Не бійся нічого, квіти захистять тебе. — Я не боюся, дідусю, — теж пошепки відповіла я, хоч несподіване тремтіння виникло в тілі, тривожно віддалося в серці. — Я зроблю так, як ти сказав… — Гаразд, доню. Ляж і спочинь… Прадід зник між кущами. Я лишилась сама. Не довго роздумуючи, лягла на розкішну траву, бо сон таки знемагав мене. Хвиля млості заколисала, понесла у марення, у небувалість. Ще мить чути було далекі гудки теплоходів, а потім настала тиша. І привидівся мені химерний спектакль. Саме спектакль, бо все бачилося, ніби на сцені, у вузькому прямокутнику. Своєрідна телепередача понад часом і простором. Навіть мова дійових осіб була ритмізована, віршована, як у драматичних поемах. …Спочатку я побачила гурт прадавніх дівчат у довгих полотняних сорочках, прегарно вигаптуваних на рукавах, грудях і на подолі. Всі були у віночках і водили хоровод над Дніпром, а ріка — не така, як тепер. Прозора, могутня течія, потужні водокрути, чисті-пречисті піски край берега. Дівчата співали пісню, і я запам’ятала її слово в слово.  

Ой пусти вінок


В потік-потічок,
Понесе його весняна вода.
Ти за ним іди,
Ти услід гляди,
Де твоя любов, де твоя судьба.
Як вінок пристав
Там, де тихий став,
Буде муж тебе ніжити в житті,
Буде цілувать,
Буде милувать,
Ружі заплітать в кісники густі.
Як у водокрут
Хвилі понесуть
Твойого вінка — ти за ним біжи!
Наречений твій
Десь тримає бій,
Ти йому своїм серцем поможи!
Як вінок пірне –
Доленька мине
Стороною твій одинокий дім.
Тільки не журись,
Все одно колись
Заспіває птах в серденьку твоїм!

 

Ланцюжок хороводу розпався, і дівчата з радісним гомоном кинулися до Дніпра, кидаючи в потік свої вінки. Хвиля підхопила їх, понесла. А потім все розтануло. Я відчула, що лежу на галявині, в густій траві, але не можу поворухнутися. Зненацька відкрилося в мені внутрішнє бачення, і стіна чагарів та квітів довкола стала прозорою. Почулися ніжні мелодії, пісні, і я збагнула, що то співають квіти й трави, святкуючи прихід літа і буйносилля землі. Теперішня моя свідомість теж зберігалася, тому що я знала: все це діється в минулому — може, в дев’ятнадцятому, а може, у вісімнадцятому сторіччі. Звідки прийшла та певність — не відаю. Знання було притаманне тому станові. Мені здавалося, що я навіть чую слова квіткових пісень, у кожної рослини була своя пісня, свої слова, але зміст їх чітко не вхоплювався, не осідав у пам’яті, залишилися хіба що окремі строфи, та й ті, мабуть, домислені мною пізніше. Щось таке на кшталт: «Звіробій, злотовій, дивний воїн-вихровій!». Або: «У шалений танець пішов юний чебрець! Ну й чебрець, ну й митець, синьобровий молодець!». Раптово квіти завмерли. На галявину вийшов юнак — високий, гінкий, як лозина, загорнутий в стародавній гіматій. Скорботне обличчя, чорні густі брови зсунуті до перенісся, на чолі залягла глибока вертикальна зморшка. Я знала, що це поет, бачила, що він в полоні глибокої трагедії. Юнак довго дивився на Дніпро, аж доки посутеніло, і в дивоколі спалахнули зірки. На плесі ріки засріблилися відблиски місяця, а я не мала сили поворухнутися, щоб дати поетові знак: окрім нього, тут є живі люди. Він підняв руки вгору, ніби безмовно звертався до всесвіту, і зірки над ним зажевріли під подихом вітру вічності. Обриси сузір’їв здавалися не такими, як я сприймала завжди. Світила горнулися докупи, вимальовувалися мерехтливими пунктирами образи й форми тварин, птахів, казкових квітів. Поет глибоко вдихнув запашне повітря вечора і почав промовляти. Я записую його декламацію слово в слово, бо вона врізалась у душу. Саме декламацію, хоч там, у сні, вона здавалася мені природнішою, ніж звична «прозова» мова.  



Вітаю знов тебе, моя оазо,
Тепер востаннє… Ти мені прости.
Страшний потік самотності й образи
Безсилий я уже перенести.
Куди іти? Кому подати руку?
Усе завмерло в ліні і байдужжі.
І навіть ви освячуєте муки,
Фіалки ніжні і кохані ружі.
Ви одяглися в мантії владичні
В жорстокості і злоби на виду.
Краса квіток — то соус ідилічний
До страви, де прикрашують біду.
О любі квіти! Нащо ви прекрасні?
Манити душу ще у сповитку?
Накинути на неї дивне ласо –
Пелюстки з терном в царському вінку?
Простіть мене, не ганю вас нітрохи,
То біль душі в словах моїх кричить.
Ви — могікани дикої епохи,
Де квітам і поетам вже не жить!
Проте спокійні ви і величаві
Перед лицем конаючого дня.
А я — поет… і слів моїх держава
Уже сідла останнього коня.

 

Я відчула, що він самогубець, збирається покінчити з собою. Захотілося скинути з себе мару безсилля, підвестися з трави, зупинити його. Сказати йому, що трагедія минулого подолана, що люди вже починають розуміти красу поезії й любові, що вони ступили на стежку зірок, долають відчуженість і ненависть. Дарма! Моє палке бажання не могло перейти в дію, я лежала, мов кам’яна. Він ступив до кручі й кинувся у Дніпро. Тоді я отямилася від забуття, подолала знемогу. Де взялися сили: стрибнула у воду, розшукала на дні знетямленого поета. Він плив у течії безвільно, і довгі пасма водорості сповивали його блакитне тіло. Я винесла його на берег, поклала на траву. І сталося диво: тіло його опадало клаптями на землю, випаровувалося, а замість нього виникла ніжно-зелена постать, вся в квітах. Вуста, ніби пелюстки троянди, волосся подібне до сиво-зеленої трави ковили, очі, як блакитні незабудки. Галявина радісно загомоніла: «Він наш, він тепер наш!». Поет, підвівшись з трави, звернув погляд до мене. — Сестро Русаліє, — ласкаво сказав він, — ти врятувала душу мою, слово моє. Тепер я стану серцем квітів, ждатиму суджених друзів, котрі зуміють почути поклик ніжності й краси. З тобою ми зустрінемось у прийдешньому, і ти знову впізнаєш мене. І стежка квітів простеле нам килим. Не забудь… Не забудь… Не забудь… Я отямилася, а його слова ще відлунювали в мені, і були вони такі ж реальні, як спів птахів у гущавині, і дзижчання джмелів над квітами, і далекий гук теплоходів. Прадід, який чекав мене біля човна, ні про що не питав, лише пильно глянув у очі, вдоволено кивнув. Вже пристаючи до протилежного берега, скупо сказав: — Бачу — прийняла мій подарунок, доню. — Прийняла, дідусю. Тепер уже навіки. І ось я наодинці з моїм зошитом. Що можу передати білому аркушику? Хіба спроможні темні закарлючки літер відтворити таємничу реальність дива? Хіба вогонь втримається в паперовій посудинці? Правду сказав ти, дідусю: основне в тому, що з нами відбувається, — нове народження. Тільки той, кому відкрилися небувалі очі здатен збагнути новий обрій. Передати в словах чи якось інакше таємницю — марна справа! Можна тільки покликати друга до зачарованої криниці і, якщо він відчує спрагу, запросити ковтнути живлючої вологи… …Здала документи до медичного інституту. Є надія, що мене приймуть поза конкурсом. Це залежить від того, скільки медалістів претендуватиме на вступ до цього вузу. Та все це байки! Я ходжу вулицями Києва, мов сновида: не бачу людей, не помічаю машин. Дивуюся лише деревам і квітам, яких зустрічаю тут, в урбаністичному лабіринті. Як все в мені змінилося після чаклунського подарунка прадіда Василя! Недавно зустріла у підземному переході на Хрещатику жінку в кошиком волошок. Жахнулася. Якимсь глибинним зором побачила все, що відбувалося з бідолашними квітами: насильне висмикування з рідного грунту, мученицька поїздка в задушливому автобусі, спрага й знемога на вулицях міста в очікуванні миті, коли хтось купить їх і напоїть хлорованою водою перед остаточною смертю. Тепер мені зривання, квітів здається злочином, жорстокою і невмотивованою акцією. Збирати плоди, вирощувати необхідне зело — то одна річ, а мучити квіти, вважаючи це ознакою естетичності й доброго смаку — дикунство. Адже ми породжені в надрах рослинного світу, є його часткою. Наше тіло єдине з ними, спільний біосферний організм. Чому ж ми так бережемо, пестимо власну частку і так бездушно, байдуже топчемо, нищимо те, що формує нас, дає життя, повітря, красу? Поїду знову додому. Доки вирішується справа вступу, побуду ще з моїми друзями, побратимами — квітами, травами, гаями. Спробую розгадати для себе найдивовижнішу тайну — тайну нашого співжиття з рослинним царством. Хто ми для квітки? І хто така сама квітка — дивовижне, довершене явище життя?..  

Їдучи в автобусі, читала книгу Джордано Бруно «Вигнання торжествуючого звіра». Звернула увагу на глибокозначну фразу: «Реальне буття індивіда витікає з його зв’язку з цілим». Слово «ціле» в нього підкреслене, мається на увазі універсум, всесвіт, космос, єдине буття. Моя думка потекла далі: адже цілого нема без частки. А ціле — вічне. Отже, індивід вічний? Логічність висновку — безсумнівна. Тоді як саме вічний індивід? Знову повернулася до роздуму про квітку. Біосфера — це в основному рослинний світ, флора. Фауна і зокрема людина — то лише мізерний відсоток могутньої ріки життя зеленого світу. Якщо допустити, що флора є певний фазовий стан буття самої матерії, тоді життя Зелен-Дива вічне. А оскільки ми виникли з геноглибин квітки, то її вічність є й нашою вічністю. А що коли не ми, люди, є лідерами життя, а вона — квітка? А ми лише її наймолодші діти, виплекані в останні секунди геологічного календаря? Для чого ж ми тоді з’явилися?  

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка