Олесь бердник



Сторінка12/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


Приїхала додому. Прадіда десь нема. Напевне, порається на пасіці в лісі. Я переглянула останні науково-популярні часописи і одразу наткнулася на цікавий матеріал. У журналі «Техника — молодёжи» опубліковано високочастотну фотографію живих листочків дерева з допомогою методу Кірліана. Цей феномен давно відомий, та мене вразило інше: у одного з листочків було одрізано верхівку і після цього поміщено у високочастотне поле; променисте сяйво було відображено не лише довкола залишків листка, а й довкола порожнього місця, де мала бути обрізана верхівка. Як це можливо — такий фантом? Отже, окрім видимої структури (біомаси), очевидно, є енергетичний каркас, по якому будується видимий листок? Чи, може, листок своїм біологічним каркасом витискує «матрицю» в геометричній структурі простору і ця «матриця» ще світиться, хоч тканини вже нема?! Як мало ми знаємо! А що, коли рослинний світ народився не тут, на планеті, а пронизує собою безліч сфер і просторів, що його енергетична структура багатомірна і вічна, як час, простір, субстанція? Тоді флора лише відображається на планетах типу Земля, як своєрідний негатив, відбиток, і до того ж відбиток збіднений, відносний, частковий. Ну ніби наше власне відображення в дзеркалі — хіба воно може дати уявлення про глибинну суть процесів, що відбуваються в нашому тілі, чуттях, мисленні? Ох ти, як це може бути чудово! Якщо квіти й рослини такі прекрасні в своєму відбитку, у своїх умовних формах з видимої нам речовини, то наскільки вони чудесніші у всеосяжній багатомірності?! Поговорити б з ними, встановити контакт! Прадід каже, що для цього треба забути себе. Але що означає забути себе? Може, це знайти себе? Правдивого себе… А чому б не спробувати? Адже бачила я вже чудо. Квіти прийняли мене в свою спілку. Невже я не здатна на прямий контакт? Піду до правічного дуба. Може, він помітить мене, відкриє своє древнє серце…  

Проблукала дві години в лісі, та все марно. Я ж запам’ятала урочище, яким вів мене вночі прадід, і кущі шипшини понад берегом річечки Вити, де ми перебродили, і зарості вільхи та молодого дубняка. Все було так, як і тоді, але тисячолітнього велетня наче хтось прикрив запоною. Втомлена й розчарована, поверталася до села. По дорозі назбирала з десяток прегарних грибів-боровиків. У саду біля хати, мене привітав прадід, ще здалека гукнув: — Здала документи? — Атож, дідусю. — Великий наплив бурсаків? — Яких бурсаків? — здивувалася я. — Та абітурієнтів, чи як вас там? — осміхнувся у вуса прадід. — Абітурієнтів хмара. Тільки медицині від того не легше. — Чому б то? — Говорила з багатьма. Цікавилася, чому вони йдуть у медицину. І знаєш — жахнулася. — Що ж тебе настрахало? — А те, що майбутні послідовники Ескулапа практично не думають про людину, її здоров’я, покликання, про зв’язок природи і людини… — Гай-гай, голубонько! Ти дуже багато захотіла. Скажи, чи ти багато думаєш про те, як тобі дихати? Зовсім не думаєш, все це діється машинально, бо легені твої так запрограмовані. Так і вони — оволодівши медичною премудрістю, будуть діяти машинально. Вже одне те, що їх потягло саме в медицину, про щось говорить. Щось в глибині душі чи в сплетінні долі потягнуло їх піти саме по цій стежині. А життя покаже: хто випадково потрапив — відсіється, хто путній — буде добрий плід. А бездари всюди є, то вже справа статистики. Головне — зосередься на собі. Сама досягни найвищого результату. Тоді освітиш дорогу іншим. Древні мудреці казали: «Прекрасна квітка прихорошує весь квітник». Та що це ми з тобою одразу в риторику вдарилися? Чому ти, не встигнувши відпочити, до лісу подалася? Грибків закортіло? А болото на ногах чому? Грибів на горбах повно… Мені було ніяково, та я призналася прадідові, що шукала прадуба і не знайшла. Він нахмурився і пильно глянув на мене. — Навіщо це тобі? — Хотіла… поговорити з ним… Так, як ти… — Он як! І ти вважаєш, що готова до цього? — Мене потягло. Здається, що, осягнувши свідомий контакт з деревами й квітами, можна легше знаходити те, для чого ми призначені природою. — Думка правильна, — задумливо мовив прадід, — тільки ж я повторю своє запитання: ти вважаєш, що готова до такого контакту? — Не знаю. — Якби була готова — знала б напевне. Від нас прикрито глибинну тайну життєвої сфери. І недарма. Адже й корінь рослини глибоко занурено в землю. Свиня підриває корінь, а хіба від цього вона стає мудрішою? Свині тайна кореня ні до чого, а дереву таке оголення основи — смертельне. Не ображайся, доню, такими порівняннями. Я дуже серйозно розмовляю з тобою. Недарма ти не знайшла правічного дуба. Це — знак тобі. До нього ти підеш пізніше, коли минеш певну частку стежини. Хіба, прагнучи студіювати математику, неодмінно треба йти до академіка? — Ти хочеш сказати… — Вгадала. Перші правила арифметики чи навіть алгебри тобі може роз’яснити навіть шестикласник чи семикласник. Мову має не лише правічний дуб чи якесь інше багатолітнє дерево, а кожне зело, всяка квітка. Весь рослинний світ промовляє, співає, гомонить. Життя — то є співзвучна мелодія. Основне — почути її. Якщо почуєш, є надія, що й тебе почують. — А там, на Дивич-горі… що було там зі мною? Я ж чула в сновидінні пісні квіток, бачила їхні образи… — Ти торкнулася їхнього джерела, але олюднюючи його. Є такий термін — антропоморфізм. — Розумію, дідусю. Треба відсторонитися, забути себе. Ти казав мені про це. Стати самій квіткою. — Чудово, доню. Це — ідеал. Тільки як же далеко до нього!.. Що ж, пробуй, серце природи відкрите — йди до нього. Тільки ще й ще раз омий душу свою. А тепер ходімо, пополуднуємо. Та засмажимо твої грибочки. Втомлена, прилягла подрімати. Все не йде з голови думка про всеосяжність живої природи. Якщо це так, і якщо вона має космічні масштаби й виміри, тоді людина повинна змінити сам принцип «вивчення» довколишнього світу. Збагнути, що не лише ми вивчаємо природу, а й природа вивчає нас. Тобто визначає, вимірює наші можливості потенції, здібності, визначає, чи ми відповідаємо її законам і напрямку еволюції. Якщо так — тоді вона оберігає нас і підтримує, а якщо її «експеримент» (котрий може тривати тисячоліттями) покаже, що людина не виправдала надій, щоб покладалися на неї, то природа може повністю трансформувати негідний матеріал і шукати інших помічників у своїй творчій праці. (Так же діємо й ми, люди!). Це треба пам’ятати, щоб не було ілюзій відносно нашої унікальності чи «панування» над природою. Дивні думки. А може, я вже чую міркування квітів і дерев? Ось вони зазирають у моє вікно, шепочуть щось у подиху вечірнього леготу. Може, радіють, що відкрилося ще одне вухо, здатне почути мову Зелен-Дива?  

Задрімала. Приснився хвилюючий сон. Ніби сиджу я на верхів’ї велетенського дерева, горішні віти в нього покалічені, зламані, але воно ще достатньо потужне, буйне, пишне. Земля далеко внизу, проте мені не страшно, і моє перебування на дереві здається звичним, природним. Знаю, що кудись маю добратися, щось добути. Дерево починав рухатися, звивисті корені-ноги широко ступають понад чагарями, полями, горбами, перестрибують потоки й озера. Я тримаюся легко на товстій гілляці, остраху нема, все довкола миготить, ніби від швидкого польоту. З’являються поселення, люди, хтось дивується, гнівається, кричить, та дерево не звертає уваги на перешкоди — прямує до таємничої мети впевнено, грайливо, урочисто. І мені здається, що сама я вже не людська істота, а пісня, яку співає оця буйна крона, потужний стовбур, невтомне коріння. Прокинулася, одразу записую сновидіння, щоб не забути. Тепер уже заснути одразу не зможу. Сад відлунює піснею соловейка, йому відповідають співці з дубового гаю. Надворі парко, десь на обрії миготять грозові зірниці. Вищерблений місяць заглядає у вікно. Духовито віє нічною свіжістю матіола під призьбою. Я перехиляюся через підвіконня, торкаюся пальцями ніжних пелюсток. Які чарівні квіти, які екзотичні! Обрали для розквітання таку виняткову пору… Подумавши так, я почула переливи срібної мелодії. Чи це ще відгомін сну? Ні, знову чути. Бринить повітря, і пальці мої, торкаючись тендітних пелюсток, відчувають ту ж саму мелодійну вібрацію. А потім слова… Чути слова… Здається, що співає дитя — ніжно-ніжно, але кожне слово западає в душу, зливається з нею.  

Так багато сонячних пісень,
І клекоче променями річ,
Легше полюбити ясний день,
Тяжче покохати темну ніч…
І, пірнувши в неба глибину,
Я пелюстки відкриваю в тінь,
Я люблю смеркання таїну,
Матір предковічних поколінь.
Над моїми сестрами нехай
Чується невпинна похвала,
Я ж дивлюся в зоряний розмай,
Ночі я всю душу віддала…

 

Радість, яка радість! Я почула пісню матіоли. Нічна квіточка розкрила мені серце, довірилася. Побігти до прадіда? Похвалитися? Ні, зачекаю. Матіола гарно застерігає, що не слід прагнути до видимості, суєтності, хвали. Можна відчувати щастя і в незримості, у творчій самотності…  



Заснула пізно вночі. Не запам’ятала жодного сновидіння, бо втомила себе думами й мріями. Прокинулася тоді, коли сонечко заглянуло у вікно. Згадала пісню матіоли, чомусь подумалося, що все те примарилося. Кинулася до записника: все відбулося насправді. Є слова пісні, навіть бігцем накидала ноти мелодії. Треба згодом показати прадідові, попросити, щоб заграв на бандурі. А в Києві похвалюся дідусеві Миколі, він теж любить імпровізації і колись розповідав, що чує пісні квіток. Правда, я була ще мала, дурна і вважала його розповіді лише барвистими казками. Побігла до річки, викупалася. На піщаному пляжі десятки «дачників» з Києва, з райцентру. Я перепливла на луки, побрела у високих травах. Трохи засумувала, милуючись малиновими смолками, лазурними незабудками: незабаром їх покосять, і стане ця чаклунська краса звичайнісіньким сіном. Я лягла у зелену колиску трав, ніби відрізавши цілий світ від очей. Тільки стіна зела довкола і небо у безмірності. А по ньому пливуть хмари-кораблі. Близенько-близенько схилилася до моїх очей квіточка незабудки: мініатюрні пелюсточки, а всередині — золотиста зіниця. Дивиться на мене, чекає. — Вітаю тебе, — прошепотіла я. Незабудка мовчить, срібно сміється, як і нічна красуня — матіола. Звідки в них такий сміх? Сент-Екзюпері писав, що так сміявся маленький принц. Мов тисячі дзвіночків. Так сміються й зірки у високості. То, може… може… Чи не відбився зоряний сміх, сонячний сміх на Землі у зачарованому царстві рослин? Чи не породжені квіти зірками? Адже прадід натякнув про це. Ой, Як прекрасно! Кожна зірка породжує свою квітку — блакитну, жовту, білу, багряну. Жива Земля — ніби дзеркало Всесвіту. Грає, виспівує зоряний орган величний хорал вічності, а квітки на планетах вторять ніжними голосочками своїм космічним батькам. Ціла квіткова космогонія, — усміхнулася я сама собі. А чому б і ні? Хіба в малому не відображається велике? І тоді кожна квітка несе тайну свого зоряного двійника. Запитати, зуміти почути її, і тоді наука прадавньої музи Уранії охопить не лише зірки, а чарівний край розмаїтих квіток. — Захоплюєшся, — продзвеніла незабудка, похитуючись на бадилинці. — Це ти промовляєш до мене? — Я, — чути щасливий голос квіточки. — Еж ти віталась до мене. — То чому ж я захопилася? Чому дорікаєш? Хіба я мислю не так, як є насправді? Хіба ви, квіти, не породжені сонцем і зірками? — Спробуй обмежитися лише сонцем і зірками, — засміялася квіточка. — Кожна цяточка життя відкриває очі у цілий світ. Хіба це так тяжко втямити? Ось хмари над тобою. Ти думала про них так, як про нас? Полюбивши квітку, ти чуєш її душу, її мову. Гадаєш, хмари не відгукнуться на слово людини? — Невже й хмари живі? І розуміють мову людей та квітів? — Спробуй звернутися до них, — забриніла незабудка, — прийми їх у душу. Ти сама знаєш все, що треба, про них. Привітай їх так, як привітала мене, і тоді почуєш… Що це зі мною? Чари, чари… Вільна розмова з квітами. Вони проникають у мою свідомість, вони відчувають кожен порух душі й сумління. В глибині ворухнулася думка: прагнеш стати психіатром, а сама вже чуєш «голоси» в природі. Як же тоді розпізнаєш правдиву патологію, як відрізниш галюцинації від чогось реального? Відмахнулася від іронічного двійника, зосередилася на плавному, величному польоті хмаринок. Підняла себе в думці над землею, полинула у височінь. Тиша, урочистий політ у тайну, білосніжна цнотливість. Вітаю вас, хмари! Ви чарівні в своїй стихійній мінливості та вільності, розкованості. Правду сказала незабудка, ми забуваємо про безліч явищ, що живлять нашу уяву, душу, розум, вважаємо їх лише декораціями сцени буття. А хіба це так? Досить відкрити око чутливості, і ми побачимо, які рідні хмари шукаючому духові людини. Вони виявляють у просторах неба весь спектр стану й чуття, яке тільки може бути в глибинах нашого єства: від моторошної гнітючості осінньої сльоти, коли, здається, й сонце вже ніколи не загляне в сірий, понурий світ, — до грозової розкутості у гримлячому, переможному небі, де легіони вершників, гримаючи копитами казкових коней, зустрічаються у веселих поєдинках на майданах зоряної тверді і вимахують мечами-блискавицями над принишклою землею. А хмаринки «бабиного літа»? Ніби легендарні кораблі з дитячих літ. Куди вони пливуть, які скарби приховують у трюмах пребілих корпусів, зітканих немовби з лебединих крил? А хмари урочистого заходу, коли день, прощається з землею, даруючи їй бенкетуючі барви своєї творчої наснаги! Лише сіра душа не замре в захопленні перед симфонією щедрих кольорів, які залишають нам свідоцтво невмирущої імпровізації і запоруку скорого повернення. І справді, на світанку ми вже стрічаємо на сході юні, рожеві, новонароджені хмаринки, подібні до немовлят у ніжно-блакитній колисці усміхненого дня. Що може бути вільніше від хмар? Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він — дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари — нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі — необхідності. А найвищий вияв свободи хмар у їхній самотворчості: ось летить срібнокрилий журавель у високості, ось він піднімає крила, складає їх, перетворюється у покрите інеєм дерево; невловима мить, і перед тобою на тлі неба предивна дівоча голівка з розпущеними косами; раптом помах незримої руки — і ось уже хижа морда дракона вишкірює зуби на тебе. Так, жартуючи, граючись, дають нам небесні істоти-хмари взірець вільності, не зв’язаної якимись канонами, обов’язками, крім одного — не завмирати в незмінності… Хмари! Це ви збуджуєте в моїй тямі такі дивні думки? Це я чую ваш голос? Так ви живі! І не лише живі, а й мудрі, щирі, добрі, багаті істоти! Ви — генії повітряного океану, що є вашим рідним краєм, простором життя й радості. І від щирості своєї ви даєте землі, над якою плаваєте, і життю, котре проростає з надрів планети, частку своєї животворної наснаги, щоб запліднити нею парості Зелен-Дива. Правду мовила незабудка: квіти мають багатьох батьків, і одні з найщедріших — сповнені вологою хмари. Світло й хмари — великі творці, садівники земного зела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар — без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом. Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? — сміються хмари. — Хіба мертве може породити живе?». Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки хаотичну метушню. Віднині я відкриваю серце всьому, що існує, — землі, вогню, повітрю, воді, зорям, квітам і тиші невидимих світів. Я ваша, я — з вами. Допоможіть мені ступити на шлях вічної радості… Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори? Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав: — Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так? Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання. — Прямісіньке, — відповів прадід. — Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною, діяльністю?.. — А може, саме так воно і є? — обережно запитала я. — Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин? — Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя — то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі — у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..  

Я — студентка медичного інституту. Поїхала до дідуся Миколи та бабусі Олени в Ірпінь, похвалилася своєю радістю. Вирішили відзначити цей день імпровізованим концертом, бесідою про мою майбутню роботу, чаєм. Бабуся напекла смачних пиріжків з вишнями й ожиною. Ми сіли за стіл, згадали маму й тата; дідусь звелів одразу ж послати їм телеграму — хай порадіють. Я похвалилася кількома новими книгами, де викладаються основи індійської йоги. Дідусь уважно глянув на мене, запитав: — Ти хочеш використати це в майбутній практиці? — Ще не знаю. Мені треба самій у всьому розібратися, збагнути, що може прижитися на нашому грунті, що — відкинути. Дідусь помовчав, присьорбуючи чай. Потім зняв зі стіни бандуру і, ладуючи її, дружелюбно сказав: — Дивися сама, Русалочко, розпізнавай, відрізняй правильну стежку від тупиків, але… чи варто кожній новій земній істоті заново лізти в болото, щоб визначити ступінь його бруду? Дуже немудро. Досвід віків треба шанувати й прикладати до себе. Йога — екзотична штука. Пригадую, як захоплювалися нею мої ровесники в шістдесятих роках… — Нове ситечко на кілочку, — усміхнулася бабуся Олена. — Навіть на пляжах привселюдно стовбичили на головах ентузіасти, щоб похвастати своєю обізнаністю з древньою мудрістю. — Те можна зрозуміти, — підхопив дідусь, — людині притаманний вічний інфантилізм, зрештою, великого лиха він не завдає, якщо це стосується зовнішньої моди — вбрання, інтер’єру кімнати абощо. А проблеми психіки й духу — це вже щось інше. Тут страшна небезпека. Скажу відверто, Русалочко: йога в найглибшій основі своїй пов’язана з вірою в ієрархію містичних сил. Пробуджуючи ті чи інші чакрами-центри до дії, ми відкриваємо свій мозок, нервову систему, всю фізіологічну структуру впливу тих втаємничених сил. Хто скаже, як вони діють, в ім’я чого? Прекрасні фрази, гуманістичні ідеї, людяні перспективи — все це слова, які вимагають підтвердження. Ми теж пестимо тварин, яких завтра пускаємо під ніж або довбню… — Ой, навіщо такі асоціації? — скрикнула бабуся. — Так воно є, якщо оголити проблему. Глянь неупередженим оком на історію Індії або Тібету. Там головні ашрами і центри по вивченню и розповсюдженню йоги, звідти вирушають апологети, щоб посіяти зерна прадавньої «мудрості» в країнах Заходу. Але що вони досягли в себе вдома? Які результати тисячолітньої діяльності безлічі гуру й саньясинів? — Мені здається, — заперечила я, — що це неправомірний підхід до критики йоги. Вони не ставили завдань соціальної реформи чи осягнення загальної рівності, добробуту тощо. Вони прагнули дати людині радість самодостатності, внутрішньої просвітленості. — Отут і заритий собака, — осудливо кивнув дідусь. — Ти знаєш, що сталося зі мною? Повна амнезія. Я під час війни втратив пам’ять, забув, хто я, звідки. Був радісний, ясний, веселий, «самодостатній», як ти висловилась. А що далі? Якби всі були такі, як я? Добре, що біля мене була моя подруга Марія, інакше я «блаженствував» би десь у психіатричній лікарні. Хіба не те саме було з Рамакрішною, чи іншими відомими гуру? Що з того, що вони поринали в «самадхі», єдналися з «абсолютом», а животіти могли тільки тому, що поряд були віддані друзі з «нормальною» свідомістю. Без «звичайного» суспільства, складеного в простих трудящих людей, котрі сіють хліб і квіти, прокладають дороги і зводять житлові будівлі, всі йоги світу — ніщо, нуль, мильна бульбашка». — Дуже різко, — заперечила я. — Зате своєчасно, Русалочко. Згадай історію, скільки вже було у людей всяких володарів-богів. Багато вони допомогли своїм поклонникам? Сини Адама тільки нищили їхнім ім’ям один одного на вогнищах і хрестах. Ріка мук і страждань — і все заради прославлення небесних диктаторів. Життя офірувалося мертвотності, тіням. Це зловісний факт, його ще й досі ми не осмислили — чому так є? А правдиві наші творці, доню, ті, що справді давали життя, його смисл і радість, перспективу й мету, все, що нам найдорожче, найрідніше, — говорили до нас вічно, говорили громово, в мовчанні, а ми були глухі й сліпі… — Про кого ти? — Про сонце, землю, дерева, квіти, тварин, комах, птахів. Всі вони промовляють до нас, спілкуються з нами, дають відповідь на будь-які запити і відповідь праведну й святу. Запитай йога чи «святого» анахорета, як жити, як діяти? Він в більшості випадків спрямує твою психіку до потойбічності. Він назве тутешнє, життя ілюзією, майєю, сатанинським породженням, царством зла, хоч сам вигодуваний земною жінкою, зачатий земною любов’ю, вирощений плодами зримого, сонячного, квіткового царства… — Не всі такі, — осудливо мовила бабуся. — згадай Вівекананду або Сократа, ще десятки імен. Вони кликали до дії на земному полі, разом з тим вказуючи на зоряну стежку людини… — Такі гіганти — виняток. Мова не про них, Русалочка добре мене розуміє. Та годі, нащо так багато говорити про те, що лежить на поверхні? Я тобі недарма подарував свою пісню про нове народження. Його можна очікувати, як завжди, тільки від живої природи. Хочеш — подарую ще, одну ідею. Якщо вже захопишся принципом йоги, то прийми єдино правильну й праведну йогу, котра існує вічно. — Що ти кажеш? Хіба є така?.. — Є, — засміявся дідусь. — Назвати її можна як завгодно: сонячна йога, зоряна йога, йога краси, радості… а ще краще — квіто-йога. Йога квітки. Квітка, як образ викінченості, самовідданості, краси, вічнотворчості, надвмирущості, чистоти, спокою. У квітці зосереджено все, що ми бачимо довкола, — променистість Сонця, щедра сила Землі, буйність грози, життєдайність води. І ця йога — квіто-йога — дає відповідь просту, поза всякими містичними жупелами, зрозумілу кожній дитині. — Запитай: що діяти, як діяти? Квітка відповідає: як Сонце — воно світить всім, без віддачі, вічно в польоті, вічно в сяйві, у радості. Як Земля, котра дарує соки життя, води, руди, вирощує зело, плоди, хліб, красу. Народжує живих істот з лона свого і приймає їх знову до себе. І знову посилає в нові весни, в нові епохи. Як гроза, що оновлює озоном повітря, напоює спраглі поля, ліси, сади, пустелі. Як зірки, що посилають спокій, кличуть до тайни, простеляють шлях у безкрайність. Як дерево, зело, котрі дають їжу, вбрання, будівлі, паливо, повітря, ліки, єднаються з самим Сонцем через променисті артерії і приймають в тих просторових річищах волю таємничого Всесвіту. Оце наші творці, доню, наші батьки. Видимі, терплячі, ніжно промовляючі. А люди: все шукають відповіді у якихось потойбічних сил, у екзотичних «ієрархій» незримих сфер. Коли, кому й де вони допомогли? Дідусь захопився, його сірі очі палахкотіли іскрами внутрішнього збудження, а бабуся Олена, сміючись, під’юджувала: — Пізнаю свого Миколку, пізнаю вічного юнака. Коли ти вже вгомонишся, коли спокійно розмовлятимеш про «вічні проблеми»? — Ніколи, — запевнив дідусь, добуваючи з бандури гармонійний акорд. — Хіба що в домовині. І то навряд! Я слухала дальші його сентенції на пів-уха. Мені дуже імпонував термін, випадково промовлений дідусем. Квіто-йога! Справді, це може бути універсальна ідея життєрозуміння. Треба над цим думати, поглиблювати. Одне до одного — спочатку казкові подарунки прадіда, а тепер — цілком раціональна ідея, котра дозволяє зв’язати воєдино людину, квітку, Сонце й Всесвіт. Чудово! А дідусь, добуваючи з струн бандури мелодійні звуки, завершував свої повчання: — Я хочу, Русалочко, щоб ти затямила основне! все, що нам треба, — з нами. Дарма шукати те, що втікає від очей і слуху. Містичні упирі — лише тіні наших дум і хитань. Ми несемо в собі живоносні іскри Всесвіту, ми дорівнюємо в суті своїй безмірності, а впродовж віків змалюємося до мізерного гнома. Та бачу — ти вже втомилася від мого буркотіння, краще я подарую тобі в такий радісний день пісню про Сонцесміх. — Сонцесміх? Як гарно! В одному слові — промінь і радість… — Бо так воно і є. Недарма слово радість несе в собі корінь сонця — ра і давати. Давати ра, давати світло, промінь. Так мудро мислили пращури, творячи основу мови. Ну, то слухай же…  

Розв’язав неба міх

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка