Олесь бердник



Сторінка15/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

У природі можна спостерігати сміх як концентровану гру. Токування у птахів, сексуальна гра, жирування у тварин, у риб, любов комах і квітів, буяння, розквітання зела, дитячі буйнощі, а в людей — свята, містерії, колядки, танці, весілля, жарти. Сміх — вибух таємничої сили життя. Навіть образно можна сказати, що світ твориться сміхом природи — радісним сміхом, бо всі його їдкі видозміни — то вже підробки мороку, обману, песимізму, озлоблення. Це вже псевдосміх! Це вже на-смішка, як, наприклад, на-силля! Сила — це чудово, а на-силля — то вже мерзота! Згадується вислів Достоєвського: «Краса врятує світ». Реріх: «Усвідомлення краси врятує світ»… Безумовно, великий художник точніше висловив рятівну динаміку краси: щоб вона подіяла, її треба усвідомити. Але я (хай пробачать мені великі творці!) хочу додати, що краса нікого не зворушить, не здійснить перевороту в душі, якщо до неї підходить свідомість холодна, сумна, злобна, ненависна, байдужа. Щоб усвідомити рятівну функцію краси, треба до неї підійти з радісним серцем, з веселим дитячим сміхом, який введе красу в чудову еволюційну гру.  

…Перечитую свої записи. Задумалася. Щось мене тривожить у всіх цих визначеннях — радість, краса, любов! «Краса врятує світ», «усвідомлення краси врятує», «радість — це життя» і так далі… Чи не шкодять словесні формули розумінню того, що потрібно нам тепер? Тут проситься щось таке, що мовчить про себе, але необхідне, як повітря, вода, їжа. Ми називаємо це необхідне «любов’ю», «щастям», «радістю», «красою», «правдою» і так далі, все великі, гучні слова, урочисті визначення. Але, давши такі визначення, акцентуючи їх, як щось надзвичайне, святкове, ми змушуємо свою свідомість ставати на котурни, напружуватися, втомлюватися… Уявити собі, що дихати треба урочисто, святково, напружуючись і молитовно роблячи кожен вдих і видих? Жити б перехотілося від такої священної процедури! Найпотрібніше повинне бути звичайним. Утвердивши молитовне ставлення до високих понять та ідей, люди віддалили від себе духовний світ, почали тікати від урочистих понять, як від чогось набридливого, що змушує напружуватись і тріпотіти. Лише окремі подвижники та мислителі розуміли, що найсвятіше перебуває у найпростішому, у повсякденному, що найвищі ідеали треба ввести в життя з такою необхідністю, як повітря, воду, щоб вони були в серці, в кожному помислі і стали долею і водієм, а не ритуальністю, не холодною вправою на лояльність у храмі чи на трибуні…  

Йога квітки. Квіто-йога. Вона мені мариться у снах, в уяві. Найприродніший метод самолікування, самозцілення, саморозкриття. Донести до людини думку про те, що все необхідне нам уже є, воно оточує нас, треба лише побачити, збагнути, усвідомити. Квіти однією лише присутністю уже лікують нас, оздоровлюють, роблять кращими. І все це — поза свідомістю. А якщо збагнути всю грандіозність проблеми свідомо? У шумерському епосі знайшла фразу: «Життя вічне тому, що уникає повторень». Мабуть, і прекрасне вічне тому, що його неможливо повторити. Квітку можна скопіювати, але це вже не та квітка! На широкому полі мільйони квіток — волошок, маків, сокирок, але кожна з них унікальна. Ось тобі й початок для усвідомлення Квіто-Йоги. Прекрасне лише те, що з’являється один раз. Те, що існує мить. І воно — вічне. Бо вічність — то мить. Те, що повторюється, щезає. Повторення — хвиля. Хвиля смертна. Вічне — цільне, монолітне, унікальне, отже — миттєве. Життя — це унікальна мить. Воно уникає повторень, тому воно вічне. Те, що відбулося раз, уже вічне. Плаче за ним лише плинна свідомість, котра хоче повторень. Пам’ять — зброя свідомості, але навіщо життю пам’ять, коли воно вічне? Мить — єдина, всебуттєва — охоплює космос. Ти завжди з нею, бо ти, твоє життя — це вічна мить радості…  

Саме в унікальності тайна життя. Чи не марні наші спроби відтворити його, пізнати? Що означає пізнати? Мати можливість порівняти з чимось і відтворити: а відтворення — вже смерть! Відтворити унікальність — абсурд. Розкрити тайну, яка виходить за межі штампу, стереотипу, шаблону, повтору. Кожна билинка, клітина, комаха, а тим більше кожна людина — вічна мить в індивідуальному вияві, в особистому згущенні, концентрації. Саме життєвість, унікальність дає вияв особистості. І це є основа краси. Повторене вже позбавляється особистості. Отже, воно позбавлене краси. А відтак — смертне… Мені здається, що всі мрії кібернетиків про творення, «штучного розуму», а тим більше особи — марні: можна створити механізм для прискорення інтелектуальних операцій, які марудно виконувати людині, але відтворити свідомість індивідуального живого вияву — даремний намір. Особа — то мить, котра зв’язує вічність минулого з вічністю прийдешнього. Вона вже є, тому відтворити її — то сотворити з нічого, як це робив біблійний деміург.  

Ура! Чудові новини. Повернулася з рідного села Галя, розповідає, що відвідала на хуторі Ведуни діда Редька. До речі, він не Редько, а Радько. Химерне перекручення, започатковане ще в дитинстві. Сам дід розповів Галі, що був він дитям веселим, буйним, вертким, непосидющим, радісним. Тому й назвала його рідна бабуся Радьком, тобто таким, що вічно радіє. Але дітвора, а згодом і дорослі, переробили Радька на Редька. Так те прізвисько й прилипло. «Редька ближча душі людей від радості», — сміявся дід. Галя ходила в пущу з своїм троюрідним братом. В лісі ще не зійшли сніги, їм довелося шурхати по цільному насту. Хатинка дідова схожа на грибок-боровичок, сам він подібний до кульбаби — таке веселе сиве сонечко, їжакуватий лісовичок. Випромінює усмішку і доброзичливість, як трояндова квітка ніжний запах. Тільки встигла Галя ступити через поріг, як дід Радько, котрий розтоплював маленьку піч, не обертаючись до гостей, запитав: — Чому ж подруга не приїхала? — Яка подруга? — здивувалася Галя. — А та, котра послала тебе сюди… — Звідки вам відомо, що мене послала подруга, а не друг? А може, я сама вирішила до вас навідатись? — Ото загадка, — хитренько сміявся дід, повертаючи до гостей приязне волохате личко. — Невже для цього слідчого треба? Ти ж із сусіднього села, якби хотіла — давно б сама прийшла. Похвалилася в Києві, що є в наших пущах унікум, от і загорілося твоїй подрузі: поїдь та взнай! Подрузі, подрузі, дівчино, бо друг сам би приїхав. Ну що — одгадав? Хе-хе! Сідайте проти вогню та грійтеся. А подрузі можеш передати: хай приїжджає, я вже давно чекаю її. — Як то чекаєте? — сторопіла Галя. — Хіба ви її знаєте? — А хто чекає лише те, що знає? — радісно запитав дід. — Навпаки, ми ждемо несподіваного. От вона й буде такою несподіванкою. Хай тільки дивиться не дивлячись і слухає не прислухаючись… — А що це означає? — збентежилася Галя. — Те ж саме, що і в казці: піди туди, не знаю куди… Галин супутник сидів на лавці, старався збагнути суть химерної розмови, дурнувато усміхався. Дід Радько витягнув з печі горщик з пахучим трав’яним настоєм, розлив у череп’яні чашки, поставив на стіл довбанку з медом. Гості випили напій, ніби зарядилися легкістю, радістю, спокоєм. — Може, розказати, чому подруга хоче зустрітися з вами? — запитала Галя. — Не треба. Ти вже мені все сказала про себе. А подруга скаже сама. — Я ж про себе мовчала… — Говорила, говорила, доню. Людина кожної миті щось промовляє. — А коли їй можна приїхати? — Тому, хто приїхав, нащо питати — коли? — засміявся дід. — Він завсіди тут. Так і скажи подрузі: вона давно приїхала. А інше додумає сама.  

Не спалося, думала про діда Радька, про його таємничі натяки. Чи справді він така мудра істота, чи такий собі лісовик-балагур, котрий в самотині та відлюдді виробив оригінальний метод єднання з людьми? В душі тривожно й радісно. Серце віщує щось небувале. Як гарно сказано: дивитися не дивлячись, слухати не прислухаючись. Саме так: дивитися не оком фізичним, а всім єством, всією сутністю, бо таємниця не відкрита оку.  

Мама прислала виклик і візу. В червні полечу до Індії. Чи пощастить мені за два тижні бодай вдихнути аромату тайни, що сповиває чарівну Аріаварту? Треба подумати, куди поїхати, бо можна віддати час перегляду тривіальних речей, а до головного навіть не торкнутися. Підганятиму знайомство з хінді, повторю англійську. Переглядатиму фільми, озвучені цими мовами, щоб відчути природність, органічність вимови, ввести їх у свідомість… А як же поїздка на Волинь? Доведеться це зробити влітку, після повернення з Індії. До діда Радька треба їхати в цілковитому спокої, без сум’яття й непевності.  

Знову були в психіатричній лікарні. Особливо цього разу вразив лемент у палатах. Божевілля — це лемент, відсутність спокою, тиші. Лікар повинен повернути хворого в тишу, в мовчання. Надмір слів та імен, покликів і суджень, багатослів’я й хаотичність програм — все це непомірний тягар для багатьох психік, не загартованих тренуванням мозку, напруженим мисленням. Лікарю, сотвори тишу, першородне мовчання. І в тиші хай пролунає твоє творче слово: бути світлу! І з хаосу божевілля ти виліпиш нову істоту — радісну, дитинну, довірливу. І поведеш її до нового світу. Тільки не провокуй зціленого друга заборонами, бо тоді знову настане мить розділення на «добро» й «зло» і знову безумство падіння кине душу, яка довірилася тобі, у пекло мук і страждань.  

Сиджу в літаку Москва-Делі. Більшість пасажирів сплять. Ззовні — шістдесятиградусний мороз і ніч. А внизу — суцільна пелена хмар. Під ними — Гімалаї. Все так просто, навіть тривіально: зручні крісла, пригашене світло, далекий гул моторів. Тисячі кілометрів простору і віки найдивовижнішої історії під крилами нашого лайнера, а пасажирам до всього того байдуже! Якби існували легендарні рай і пекло, невже вони спали б у мандрівці до них? Зовнішні, поверхові, повсякденні програми й уподобання володіють психікою людей, а значуще, глибинне, парадоксальне, унікальне залишається непоміченим. Як сказав дід Радько? «Дивитися не дивлячись». Багато людей дивляться лише на поверхню речей, а те, що за стінкою амфори віків, залишається в самотині й таємничості. Хто розпечатає ті амфори, хто ковтне вина тисячоліть? Сотні вчителів, тисячі святих і адептів, махатм і архатів, йогів і шукачів істини виходили з лона великої Індії, терзали своє серце недосконалістю буття, мурували духовні підвалини для нового світу, для творення казкової країни Шамбали, де зосередиться потужність еволюційної блискавиці, здатної спопелити морок віків! Які реалії лягли в основу таких сподівань? Чи є центр, де зосереджено таку концентровану силу мрійників та сіячів радості? Треба попросити маму й тата, щоб повезли мене в Пондишері, в Ауровіль, до ашраму Ауробіндо. Великий мислитель віддав усе своє життя, щоб розгадати тайну людської свідомості та її призначення: це те, що мене цікавить насамперед. Всі проблеми людства — то проблеми свідомості, бо хто за межами свідомості, тому вже нема потреби розв’язувати будь-яку проблему… Дивна знемога. Потік ласкавої енергії. Подих невідомих квітів. Вітання незнайомого друга, але в чомусь близького й рідного. Що це?..  

Задрімала. І привидівся цікавий сон. Ніби стою я на березі Дніпра, бачу Дивич-гору, правобережні кручі. Все так, як завжди. Раптом кручі починають рости, сягають неба, пірнають у хмари. Чути потужний голос (поза мною чи в мені?): «Ось твої Гімалаї». Прокинулася від того голосу. Щасливо засміялася. Справді, який чудовий символ! Ми шукаємо за морями, в піднебессі, у глибинах віків, а розгадка ж, мабуть, там, де ти народився й зріс. Адже світ єдиний, і якщо Гімалаї знають таємницю буття, то її неодмінно знають і дніпровські гори. Радісно!..  

Позаду — щастя зустрічі з батьками, відвідування делійських музеїв, архітектурних комплексів. Чомусь все те для мене — ніби миготіння тіньових зображень на стіні. Здавалося, що все це давно було. Мама гнівалася, спостерігаючи мою байдужість, та її втішила тим, що приготувала комплімент: — Моя старша Русаліє, ти — найкращий храм у Всесвіті. Хто бачив тебе, а тим більше, хто народився від тебе, той байдуже обмине найхимерніші храми Землі! Тато, слухаючи мою тираду, сміявся до сліз, його смагляве обличчя сяяло іронією й захватом: — Ну лисиця! Ну донька прадавньої Майї! Справжня міфічна апсара. Отаке породження циганської й хіндустанської крові. Спробуй їй щось заперечити!.. — Цигани та індійці — то струмки однієї ріки, — зауважила я. — Я тільки синтезувала краплі, котрі колись роз’єдналися. А якщо взяти до уваги гіпотезу, по якій арії прийшли з Подніпров’я, тоді, справді, Гімалаї і дніпровські кручі — одне ціле… І я розповіла їм про свій сон під час перельоту. Мама пропустила мою розповідь мимо вух, а тато чомусь поглянув на мене уважно й тривожно, проте нічого не сказав. Тільки обняв мене і ніжно поцілував у чоло.  



Побувала в Пондишері. Поклонилася праху Шрі Ауробіндо й Матері — засновників ашраму. Говорила з літнім гуру, одним з тих, хто слухав учителя, знав його особисто, брав участь у трансформації, що була основною турботою мислителя та його супутниці. Гуру коротко виклав мені основні тези ідей Ауробіндо (взагалі це не практикується, бо все, що треба, надруковано і брошури та книги можна придбати в необмеженій кількості; проте чомусь до мене поставилися винятково чутливо). Коротко це формулюється так: людина перебуває на складному перехресті, де їй треба правильно (і в короткий час) вибрати напрямок дальшої еволюції. Помилка у виборі означатиме катастрофу. Точний вибір — інтенсифікує саморозкриття людини й підніме її до висот суперсвідомості, надрозумності. Це буде побудова нового неба й нової землі, навіть формування нових законів природи, оволодіння пластичнішою матерією прояву. Ауробіндо планував особисто здійснити трансформацію, щоб ввести в історичний процес нове тіло, взірець нової людини. — Чому ж цього не сталося? — запитала я обережно. — Загальний психічний стан вітальності й ментальності недостатньої висоти, щоб підтримати трансформацію, — відповів гуру, спостерігаючи за виразом мого обличчя. — Це можна ілюструвати такою картиною: йог заліз у асенізаційну яму і, вібруючи всім тілом, хоче створити довкола себе такий проміжок, щоб шкіра його була чиста. Як гадаєте, легко цього досягти? Уявивши те, про що він сказав, я здивувалася: — Навіщо ж тоді цілі трактати для опанування такою «вібрацією»? Може, краще спочатку очистити яму, вигребти її. А ще краще — не лізти в неї… — Земля хвора, — суворо відповів гуру, хоч з обличчя його не сходила усмішка. — Її треба лікувати, вернути до нормального еволюційного стану. Справа в тому, що панацея для одужання ще нікому не відома, хоч безліч святих та адептів хвалилося, що знають ліки для зцілення земної сфери. Ми шукаємо майже наосліп. Ваша країна пішла шляхом зовнішнього пошуку. Ви хочете сформувати новий тип людини через ліквідацію класових, національних та расових антагонізмів. Ауробіндо ж хотів оволодіти вищим ступенем свідомості, при якому людині-деміургу буде підвладна сама основа матерії. Ми не можемо чекати милості від інших світів, а час не жде! — Учитель не досягнув мети, його супутниця, обіцяючи завершити завдання, теж покинула цей світ. Де ж гарантія того, що вони обрали правильний напрям? А тисячі послідовників будуть «трястися» у асенізаційній ямі, як ви кажете, і від цього світові анітрохи не полегшає. — Гарантії у вічності нема, — скупо всміхнувся гуру, довірливо поклавши суху долоню на моє плече. — Та й нащо шукачеві гарантія? Хто йде у бій, знаючи наперед, що залишиться живий і неушкоджений, той уже не має права називатися воїном. Це просто блазень. Таких блазнів багато в історії. У ваших очах, дівчино, я бачу вогонь вічного пошуку. Це буває не часто. Багато птахів посилає Велика Матір увсібіч, щоб несли вони вістку про наявність острова, де можна посіяти нову ниву життя. Може, вам пощастить принести таку вістку? Вірте в таку можливість…  

Прощаюся з батьками. Мама плаче, сумує за Дніпром, за Україною, за прадідом. Каже, що не простить собі, якщо ще раз не побачить його. Обіцяє, що приїде з татом найближчим часом.  



Знову літак Делі-Москва. Поруч зі мною сидить учений з Папуа, доктор математики Боголо. Розговорилися, він добре знає російську мову. Каже, що років двадцять тому був у Києві, виступав у Інституті кібернетики з доповіддю про альтернативну математику. Тоді його майже не зрозуміли, хоч і було віддруковано препринт, а основні ідеї мають своїх апологетів у Радянському Союзі. Боголо вже давно приятелює з українським ученим Борисом Гуком (я чула про нього), разом вони готують революційний переворот у кібернетиці та математиці. Тепер настає час конкретного втілення ідей Боголо-Гука в нові комп’ютерні системи. Я дуже далека від точної науки, але те, що папуас розповідав, мене заінтригувало й схвилювало. Відчула, що «математика любові», як назвав її Боголо, має якесь безпосереднє відношення до моїх пошуків і проблем. Хотілося знати, як він прийшов до таких парадоксальних висновків, де вчився, хто його батьки. Мені було незручно розпитувати про це, та Боголо легко й весело згодився задовольнити мою цікавість. Ось що він оповів… «…Я народився й виростав у джунглях Нової Гвінеї; сучасна назва — Папуа. Моє плем’я називає цю землю інакше, і передати назву вашою мовою або мовою інших європейських народів неможливо. Вас це дивує? Справа в тому, що назва міняється в залежності від настрою і духовного стану того, хто вживає це поняття. Грубо це можна ілюструвати так: ви кохаєте жінку або чоловіка, називаючи об’єкт свого почуття найніжнішими словами; збайдужівши, звертаєтеся до нього спокійно і коректно або, в крайньому випадку, холодно; зненавидівши, вигадуєте найдошкульніші епітети, лайливі прізвиська, і всі ці три стани стосуються однієї й тієї ж особи. Те саме в нашій мові: ми називаємо рідну землю доброю сотнею імен, залежно від свого сюхвилинного ставлення до неї… Мій рід етнічно споріднений з племенем фору. Можливо, ви чули що-небудь про нього. Це плем’я прославилося унікальною хворобою куру: хто захворює нею, той починає невпинно сміятися, шалено реготати, і цей сміх неможливо припинити. Такі недужі підлягають табу, вони ізолюються і в конвульсіях сміху помирають у гущавині джунглів. Дивна патологія, навіть з огляду на те, що наше плем’я відзначається глибоким оптимізмом і життєрадісністю. Ви читали про цей феномен? Ах, ви майбутній лікар? Тоді така інформація вам, безумовно, цікава. Проте я ухиляюся вбік, повернуся до розповіді про себе… Мій рід обнімає певний ареал джунглів і гір у верхів’ях ріки Сепіх (в нашому наріччі назва теж інакша). Ви знаєте географію нашого острова? Це північна сторона, східніше лежить берег Миклухо-Маклая, вашого знаменитого земляка. Хоч наш рід і мешкає в глибині джунглів, але слава великого вченого й друга нашого народу докотилася й туди, для нього у нас є навіть кілька специфічних імен, котрі можна було б перекласти як «великий дух», «людинотворець», «мандрівник над віками» і багато інших. Коли я пізніше познайомився з повною біографією Маклая, то зрозумів, що він справді є одним з найщиріших людей планети, бо, перебуваючи в антагоністичному середовищі, зумів прорвати шкаралупу психічних трафаретів і відчув спів’єдність роду людського. Вперше ступивши на вашу землю, я відчував вдячність до народу, котрий народив нашого вічного друга; у мене було відчуття, що замикається якесь титанічне коло єднання… Так от, мій рід живе відокремлено від інших родів племені. Тут кілька причин: по-перше, старійшини передають з покоління в покоління легенди про особливе походження нашого роду від зоряних патріархів; по-друге, всі чоловіки роду належать культу вогню. Ви здивувалися? Я коротко поясню. В науково-популярній, а інколи і в науковій літературі зустрічаються описи так званого «феномену вогнеходіння». Все це релікти прадавнього знання, котрі залишилися навіть у Європі. Ви, напевне, читали про «нестинарів» Болгарії? Отож всі чоловіки нашого роду — вогнеходці. Проте цей феномен лише невелика частка всеосяжного культу вогню. О, бачу, що ваші очі загорілися! Це означає, що ваша духовна стихія — полум’я. Та і весь ваш етнотип — сонячний, вогняний. Слухайте ж далі. Коли настає статева зрілість, хлопчиків ізолюють у джунглях і посвячують у таємницю вогняного знання. З вогнем єднаються, спілкуються, розмовляють. Ви вражені? Так, так, у нашого роду є знання мови вогню. Ні, ні, це не символічний ритуал, це справді визнання того, що вогонь, як сутність, наділений розумом, свідомістю, що він діє цілеспрямовано й суверенно. Для нас це поза всякими сумнівами й науковими спекуляціями. Адже ви не сперечаєтесь про необхідність води, повітря, не заперечуєте цілковитої необхідності рослинного світу для життя людей, не повстаєте супроти твердження про центральність Сонця у нашій системі. Так і для нас знання про мудрість вогню, про його примат у бутті світу є вродженим знанням, котре свято оберігається. Після ритуалу ініціації хлопчиків починають навчати мови вогню. Бувають випадки, коли полум’яна стихія не приймає психічної суті того чи іншого кандидата: старійшини визначають це з допомогою лише їм відомих знаків, і такого хлопчика назавжди відправляють до інших родів. Вважається, що вогненна психосфера роду повинна оберігати монолітність. Такий хлопчик не є ущербний, просто він належить іншій стихії — може, воді, може, повітрю чи землі: в інших родах йому знаходять достойне місце. Відчуваю ваше недовір’я. Ви не збагнете, що означає «розмовляти з вогнем»? Постараюся пояснити. Мова вогню передбачає опанування таким психостаном, який відповідає цій стихії. Специфіки всього процесу посвячення я не відкрию, це — таємниця роду, і порушити заборону — означає одне: загинути страшною полум’яною смертю. Гине і той, хто зрадив, і той, хто незаконно дізнався про секрети вогнеспілкування. Тут відсутня містика. Просто ви входите до порохового погреба з смолоскипом: про результати можна догадатися. Щоб діяти вміло з високими електронапругами, треба знати техніку безпеки. Така техніка безпеки є і в огнезнанні. А її передають лише око до ока, від учителя до учня. Посвячені впродовж певного періоду привчають свою свідомість до вогненного стану. Тут і зосередження на полум’ї, і вивчення безлічі градацій багаття, і вироблення в собі тотожності цій творящій та руйнівній стихії. Учні осягають такий стан, коли все земне, водне, повітряне, буттєве, тілесне забуте, відтіснене за межі усвідомлення, і тоді вогонь стає дзеркалом душі й розуму і налагоджується обопільна вібрація взаєморозуміння. Тоді можна почути полум’яне слово, і пломінь відповість на твої запитання. Тільки рівень спілкування передбачає такий зміст, котрий не має відповідників у повсякденних інтересах звичайних людей. Ви не подумайте, що посвячені стають особливими знавцями таємниць неба і землі. Оволодіти вогняною стихією може й примітивна сутність, але, як я вже сказав, вона повинна опломінитись… Тепер про себе. Коли наша група хлопчаків скінчила цикл посвячення, настала пора для завершального ритуалу — вогнеходіння. Це мало відбутися на одному з численних островів архіпелагу Папуа, що лежить на північ, в Новогвінейському морі. Кілька днів нас готували, розмальовували спеціальними барвниками, одягли у балахони, виткані з лика рідкісного дерева чуру. В дорозі ніхто не смів глянути на обличчя учнів. Протягом тижня ми добиралися до моря, потім пірогами пливли до священного острова. Там проживали тільки хранителі вічного вогню і з десяток воїнів-охоронців ритуального комплексу. Острів всуціль заріс джунглями, лише в центрі його, поміж скелями, викладено велетенське коло з плоских каменів, а довкола — побудовано кілька священних куренів, де мешкають старійшини і учні готуються до вогнеходіння. Шість днів тривала підготовка. В цей час ми нічого не їли, не розмовляли, повністю поринувши у стан відстороненості від усього побутового, у мрію про вогнекрилість. Так, так, я недарма вжив цей вираз. У нашій мові цей стан називається ще химерніше, але ваше поняття вогнекрилості дуже близьке до того відчуття, котрим повинен опанувати кандидат на вогнедруга. Вогнедруг — ще один специфічний вираз… Тим часом старійшини розпалили велетенське багаття, що горіло шість днів і ночей. Коли його розгорнули, каміння було розпечене до білого кольору. Самі можете зрозуміти, яка це температура. Звичайні люди неспроможні наблизитися до полум’яного кола навіть на п’ять метрів. Ми всі перебували в своєрідній дрімоті, з неї нас вивели звуки барабанів і мелодія ритуальної пісні. Найстаріший вогнеходець патріарх Догало звелів учням узятися за руки; танцюючи й співаючи, ми поволі наблизилися до сліпучого кола. Я відчував наростання напруги в усьому тілі, в кожній клітині. Незбагненна сила витискувала з мене страх, хитання, природний інстинкт самозбереження. Натомість вливалося почуття відчайдушності, радості, окриляючої веселості. Полум’яний круг став калейдоскопічно мінитися різними барвами, і я відзначив, що то вже не розпечене каміння, а титанічний вінок з білих лотосів. На пелюстках квітів мерехтіли прозорі, прохолодні росинки, хвилі ніжного запаху сповивали свідомість втіхою й спокоєм. Я взявся за руку Догало і ступив слідом за ним на квіткове поле, ведучи за собою інших учнів. Ми танцювали в потоці ейфоричного фіміаму і приємної прохолоди. Зупинився час, зник довколишній світ. Був лише священний танець, щастя окриленості, радість дивної невагомості, при якій розтає тіло і ти відчуваєш себе вільним. Вільним не від когось чи для чогось, а просто — вільним… Під час танцю мені було видіння. В центрі квіткового кола виник полум’яний юнак і наблизився до мене. Я збагнув, що це — персоніфікація вогню, бо й раніше таке траплялося зі мною при психоконцентрації. Він сказав… ні, ні, це не були звичайні слова… я просто зрозумів те, що вогонь мені передавав… — Приготуйся до далекої мандрівки, — промовляв він. — Ти станеш моїм посланцем у світ, здійсниш моє веління. І хай моя воля і твоя будуть нероздільною волею. — Куди я маю пливти? — Моє запитання викликало у вогню вибух веселощів. — І хто мені скаже, в чому твоє веління? — Для вогню відсутні поняття — куди й навіщо! Я просто спопеляю те, що горить. Правдиве не згорає, бо вогонь не спалює лише вогню. Чуєш? Поглянь довкола — ти танцюєш на пелюстках лотоса: якого ще веління треба? Вогонь твого розуму й серця стане пахучими квітами для людей. Іди й відкинь страх… Юнак зник. Потроху затихали барабани. Ми, танцюючи, зійшли з розпеченого каміння. Вслід нам дихнуло нестерпним жаром. Вже за колом пекучості я жахнувся: як моє тіло витримало таке пекло? Старійшини оглядали наші підошви, обмацували тіла. Догало пильно зазирнув мені в очі, ніби відчував, що я був свідком видіння. Проте промовчав. Ще кілька днів ми проходили завершальний цикл вогняних повчань, про них я не маю права говорити, бо це — таємниця роду. Потім ми вирушили назад. В морі Папуа нас застала буря. Смерч підняв пірогу в небо, закрутив. Я втратив свідомість і отямився лише у воді. В небі мерехтіли вогні блискавиць, високі, як гори, хвилі кидали мене з гребеня на гребінь. Довкола не було жодного уламка піроги, жодного учасника священної церемонії. Загинули вони чи ні — хто міг мені сказати? І тут я згадав слова полум’яного юнака, котрий привидівся у вогненному колі. Невже таким страшним чином я маю виконати його веління? І в чому воно полягає, якщо наді мною нависає щохвилинна смерть? Та довго мені не доводилося думати. Я повинен був змагатися з безжалісною стихією води. Плавав я, мов риба, без їжі й води ми при тренуваннях обходилися впродовж двох тижнів. Тому страху не було. Так носила мене негода кілька діб. Свідомість затьмарювалася, я почав знемагати. Не стану втомлювати вас описом моїх тортур і психопереживань. Незабаром мене підібрала шлюпка з англійського корабля. Кілька тижнів я перебував у шоковому стані. Повністю прийшов до тями в Лондоні. Врятував мене лікар корабля, який був людиною чуйною і гуманною, до речі, він прекрасно знає історію пригод Маклая і глибоко шанує вашого земляка. Спочатку хотілося повернутися додому, у рідні джунглі та гори. Сум душив мене. Потім згадалося видіння, сумління підказувало, що недарма доля привела мене в західний світ. Мій рятівник почав навчати мене мові, потім запропонував учитися. Минули роки. Коледж, університет. Ще в коледжі професор математики Коуел звернув увагу на моє дивне мислення при засвоєнні його науки. Суть в тім, що я глибоко здивувався, коли дізнався, що європейська наука, та й звичайна повсякденна свідомість, оперують з так званими «множинами», а отже — з числом. Для моєї свідомості, вихованої традиціями ізольованого роду папуаського плем’я, світ був єдиний, нерозірваний, цільний. Все переходило у все, грані розмивалися, я підсвідомо бачив цей одвічний взаємоперехід, а там, де його не було видно, такий процес домислювався як цілком природний і необхідний. Окремість для мене була відсутня. Отже, відсутні й числа.. Кожна річ, явище, істота — унікальні. Абсурдно говорити — 3, 4, 20 чи 100 людей. Для мене кожна людина з гурту була конкретним іксом, ігреком чи зетом. Якщо ви запитаєте людину з нашого роду, скільки вона знає родичів, ви отримаєте дуже деталізовану відповідь, з якої дізнаєтесь ім’я кожного родича, його характеристику, звичаї, наявність у його сім’ї тих чи інших дітей, предметів, житла, вміння полювати чи збирати плоди у джунглях. Але жужмом рахувати кількість людей нам і на ум не спаде. Це — страшне збіднення реальності. По-моєму, у ваших дітей ще залишається ця реліктова звичка: знати точно назви ляльок, іграшок, їхні характеристики, абсолютно ігноруючи кількість. Вже пізніше мозок поклоняється числу, бо цей шлях набагато простіший: він дає змогу підмінити глибинне розуміння реальності його обмеженою числовою моделлю. Професор все допитувався, як ми долаємо труднощі, коли треба щось сказати про велику групу людей, воїнів; предметів, наприклад, — 300, 500, 1000? Або про купу плодів — 10000? Чи про сотні списів, пірог, ножів? Я пояснював, що у нас відсутній кількісний аналіз цілості, а є стан, рівень, ритм, аналогія, тотожність, уподібнення. Наприклад, в Європі кажуть: така-то година ранку, дня, ночі. В цьому визначенні відсутня конкретна характеристика ситуації. У нас є безліч визначень ритму пори року або доби, зоряної, місячної, сонячної ситуації. Наприклад, сонцеокорозплющеність, тобто пора, коли світило прокидається зі сну. Для вас це комічно, а для нас природно й лірично. Або зітхання сонця, розчісування золотого волосся, райдужнопісенність (коли пташки зустрічають світило на світанку), танець сонця, сніданок сонця, вихід в небесну дорогу і багато, багато інших понять. Одне таке поняття дає точну характеристику, де сонце перебуває на небосхилі, який саме це пункт добового ритму, чи гаряче надворі чи прохолодно, прогноз погоди і безліч інших визначень, і все це не абстраговано, відчужено, а в повному злитті з світилом. Те, що у вас виявляється в числі, в кількості, — у нас може бути характеризоване аналогією, скажімо, з ритмом розгортання бруньки, квітки: дрімота, розгортання, перші пелюстки, одцвітання, зав’язь плоду, дозрівання, завершений плід. Якщо це прикласти до конкретної життєвої ситуації, то, скажімо, назвавши дівчинку «квіткобруньковою», ми точно знаємо не лише її вік, а й норов, поведінку, здібності, наявність або відсутність тих чи інших талантів. Тобто те, що ви визначаєте в кількості, ми знаємо, але воно для нас не мертве, не абстрактне, а живе, інтуїтивне, включене в цілість, пластичне, поза механічним переліком. Європейська юстиція притягує до відповідальності окремого злочинця, руки якого вчинили вбивство, чи крадіжку, чи пограбування. У нас це неможливо. Нашим суддям-старійшинам відкривається цільний ланцюжок події, при аналізі якої може виявитися, що правдивий злочинець навіть не підозрює про те, що був причиною правопорушення. Зерно злочину було посіяно давно, а тепер воно дало чорний врожай. Всі представники нашого Роду Вогню відчувають ритм природи як свій власний, тому я й сприймав спочатку число, як своєрідну січкарню, котра шматує, вбиває цілість… Мене дуже дивувало, що вся наука й техніка Заходу побудована штампами, стереотипами, на однозначності, на константах, стандартах, законах! Це — протиприродно. Так, так, навіть закон — для природи — абсурд! Те, що ми називаємо «законом», лише зовнішня грань багатомірних взаємозв’язків цільної природи. Точнісінько так і число: поверхова очевидність реальності. Згадуєте птолемеєву схему нашої системи? У центрі — Земля, а Сонце й планети бігають довкола нашої планети. Повсякденність підтверджує цей канон, кожна людина бачить, як Сонце справді встає на сході і заходить на заході. Яких ще доказів треба? Так і число не вимагає доказів при погляді очевидності. Всім легко збагнути й завчити: ось один, ось два, три, чотири і так далі. Надзвичайно просто! Навіть можна жужмом визначити «масу» Всесвіту, як це роблять сучасні космологи та астрофізики: 10 помножене на, скажімо, 36, піднесене в п’ятдесят шосту ступінь. А можна й у дев’яносто сьому чи ще якусь! Все це не має значення і стало порожнім науковим шаманством. І вся потужність наукової динаміки кинута на підтвердження космогонічної моделі, побудованої на засадах множинності, дискретності, розірваності. Великі вчені гарячково шукають різні варіанти теорії єдиного поля, теорії цілості, але не хочуть збагнути, що математичний апарат «множинності» безсилий обгрунтувати таку теорію, такий погляд. Тут повинен бути синтез Природи, Мислителя і динамічної теорії цілості… Природа заперечує стандарт, у неї найменша частка, кожне зернятко — унікальні. Ваша наука, користуючись математикою числа, навіть поєднуючи явища, речі, атоми, світи в інтегральну спільноту, нівелює унікальність, винятковість часток, що входять до того чи іншого цілого, а таким чином формує спотворений погляд на Всесвіт, що породив нас. Людина стає руйнатором унікальності, творить науково-технічний каток який розплющує всю багатомірність універсуму, розфасовує її в клітинки статистичності, класифікації, порядковості, «зрозумілості». Щедрість, безоглядність життя, в якому для проростання одного зернятка тратяться сотні и тисячі інших зерен, ваші наукові педанти називають механічною статистичністю, позбавляючи Природу розуму. А суть в тім, що для неї все єдино, тому байдуже, де саме вибуяє парость — адже це та ж сама парость єдиного життя. Ви бажаєте зробити з таємниці ясність, зрозумілість. Природа прагне навпаки: із звичайного, зрозумілого творить таємницю. Унікальність — це і є таємниця. Те, що розгадане, — вже банальне! Саме життя є вічна таємниця. Розгадане життя щезне… У мене виникла ідея формування математики цілості, яка могла б замінити «птолемеєвську» математику числа. Професор все допитувався, як я собі мислю цей процес, які основи хочу закласти в побудову такої теорії? Я ще губився в пошуках. Треба було переварити те, що я збагнув у західній науці, і розробити на рівні світової теорії поняття альтернативної математики. Було розуміння, що тисячолітні традиції, які відлилися в плоть і споруду планетарного пізнання, похитнути важно. Пізніше збагнув, що й хитати їх не треба. Просто треба поряд з традиційною математикою числа розробляти математику одності, альтернативний апарат синтезу й зцілення розірваної космогонії. І я заглибився в складну розробку основних концепцій альтернативи, визначаючи основні принципи нового бачення світу: Принцип спільноти — все у всьому. Принцип Протея (вічної втечі, вічної текучості, те, що сучасні теоретики визначають як принцип неозначеності). Принцип вічного метаморфозу. Принцип аналогії, тотожності. Принцип кореляції (миттєвої взаємодії у Всесвіті). Принцип насиченості (повності чи ущербності). Принцип призначення (все в бутті «призначено» для чогось, як в будь-якому організмі; багато катастроф і непорозумінь від порушення цього принципу). Виникали обриси нової кібернетики, в якій було відсутнє так чи ні. Нова кібернетика мала вводити у єдність все. Геть так чи ні, все так, тільки альтернативна математика визначала, що, куди, навіщо. Це давало змогу побудувати евристичну ЕОМ, яка б виявила віяло можливостей для тих елементів інформації, що закладаються в неї. Така ЕОМ повинна моделювати альтернативні варіанти кращих еволюційних шляхів, бо в природі експерименти тривають віками (і часто не здійснюються через ущербність можливостей або повільність геологічних процесів), і евристичні комп’ютерні комплекси математики повноти дадуть змогу визначити найоптимальніші можливості за мінімальні відрізки часу (практично — миттєво). Закінчивши університет, я отримав диплом доктора математики і повернувся додому. Можете вірити чи ні, але на аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрічав гурт вогнеходців на чолі з старим Догалою, хоч я й не повідомляв про свій виліт. Виявилося, що жоден з учасників церемонії не загинув, всі щасливо дісталися берега. Родичі вважали мене навіки втраченим, тільки Догала знав, що я живий і згодом повернуся до рідного краю. Трохи побувши в рідних горах, давши звіт патріархам про своє перебування в Англії та Америці, я отримав від них дозвіл розробляти математику повноти. Почав вводити основи нової теорії в університеті. Опублікував кілька книг, монографій. До мене почали надходити листи з Києва, від математика Бориса Гука. Двадцять років тому я вперше прочитав у Києві доповідь на симпозіумі. Всі ці роки йшов обопільний напружений пошук реалізації наших задумів. Настав наш зоряний час. У Кіберцентрі вашого міста готується побудова нової ЕОМ, названої «Резонансом Еволюції». Вона твориться повністю на засадах альтернативної математики. Завдання «Резева» — ввійти в течію цільного сприйняття світу, побачити минуле-сучасне-грядуще, як монолітність, як нерозірваність. Коротко кажучи, людина здатна стати володарем часу, панувати над Кроносом, який здавна пожирає дітей своїх…».  

Я слухала розповідь доктора Боголо, тамуючи подих, ніби чарівну наукову казку. Здивувало мене ще й те, що прадід Василь висловлював такі ж самі думки, коли казав про «метод Хама» в сучасній науці, жадаючий зірвати покривало з таємниці, а таким чином оголити і вбити живий корінь буття. Однаковий у обох і сумнів щодо можливості повністю сягнути тайни життя. Описане в формулах дискретності, розділеності, воно щезне, випарується. На прощання папуаський учений дав мені адреси — домашню, в Папуа, і київську — в готелі «Україна». «Завжди будете дорогим гостем, — сказав він. Схилившись до вуха, прошепотів: — Це не проста люб’язність. Я знаю, що ви будете на Папуа, і я вас поведу в рідні місця. Можете прийняти це, як жарт… а можете згадати пророцтво полум’яного юнака для мене у вогняному колі…». І весело засміявся, блиснувши разком пребілих зубів. До речі, він дуже відрізняється обличчям, поставою і ще чимсь невловимим від знайомих мені антропологічних типів Папуа. Лише густа кучма волосся, ніби чорна кульбаба, споріднює його з ними, а очі скоріше монголоїдного типу, золотисто-медового кольору, обличчя оливково-блакитне, ніс орлиний, як у кавказьких народів. Може, він справді потомок зоряних пришельців?..  



Ми розлучилися з Боголо в аеропорту Внуково: у нього в Москві якісь справи. Наступного тижня учений мав бути в Києві. Запрошував відвідати Кіберцентр, але я не обіцяла, — моє серце й душа вже там, у волинських пущах. Та й своїх треба відвідати… Летіла до Києва в аеробусі, все думала про фантасмагоричну розповідь папуаса. Дивувалася: які сили й закономірності з’єднують таких різних людей, такі віддалені події і долі? Боголо й Гук, папуас і українець: де причина їх спорідненості, психічної, а відтак — соціальної гравітації? Чи не подвиг Маклая був тим зерном, з якого тепер виростає дерево дружності й спільної наукової дії? Подумала «закономірності» і всміхнулася сама собі. Мислення пливе давно проробленим річищем, а пора б уже мислити інакше, імпровізаційно, багатопланово. Саме в цьому кредо папуаса — спроба розірвати чаклунство давнього деспота — «закону». Чи не тиранія мозку стає причиною всіх ущербностей пізнання? Сам він лабіринтний і проводить всю вервечку асоціацій заздалегідь приготовленим шляхом: які ж можуть бути оригінальні висновки у того, хто не шукає суверенної стежки розуміння, а слухає гіда, котрий вже закостенів у своїй набридливій одноманітності? Найбільше мене вразило твердження Боголо, що закон, перед яким схиляється вся наукова думка, тисячолітня релігійна традиція, містика, весь життєвий уклад народів планети, — це свідоцтво нашої ембріональності, інтелектуального самообмеження, своєрідного «птолемеїзму» у мисленні. Подумалося: якби риби могли мислити й підпорядковувати свої дії «закону», хіба вони завоювали б сушу? Хіба інтелект дозволив би їм переступити кордони антагоністичних сфер? Консерватизм «закону» — це, мабуть, те, що елліни символізували в міфології розбійником Прокрустом, котрий клав мандрівників на ліжко і коротких — витягував, а довгих — обрубував, знищуючи тих і сих. Чи не те саме робить «закон»? Підпорядковує нововідкриті факти, потік інформації заздалегідь приготовленим константам, твердженням, аксіомам, переконанням, а часто — просто суб’єктивним уподобанням… Замість цілого ми в більшості випадків маємо лише обрубок, а по уламку хіба можна судити про динаміку загального? Вивчаючи трупи, хіба можна збагнути таємничі процеси життя? А більшість біологічних «законів» виведені саме з вивчення мертвих тіл!.. Мабуть, те саме й з математикою, про яку піклується Боголо. Хоч вона й вироблена, і точна, і філігранно відрихтована, але, безумовно, обмежена, поверхова. Колись читала фразу Ейнштейна про те, що математика — млин: що засиплеш в неї, не має значення, бо отримуєш борошно певної кондиції і подрібненості. Реальність, напевне, треба осягати якось інакше, понад звичкою «перемелювання» на жорнах аналізу, бо буття — надмірне, а всяка математична модель убога й плоска. Знаходити інші тотожності. Це мені ясно, хоч я й не математик. У кожної науки свої «млини». І всім дослідникам пора вивчати життя у стихійності, цілості, не шматуючи пелюстки троянд для гістологічних зрізів. Квітку можна збагнути лише тоді, коли вона жива. Чи не те саме і в фізиці, котра атакує речовину потоками частинок, вивчаючи бризки від ударів?..  

Моє повернення з Індії вітали в Ірпені не лише дідусь Микола з бабусею Оленою, а й дядько Євген, тітка Оксана та прадід Василь, котрий не полінився приїхати з Сміянів, захопивши свою древню кобзу. У відкриті вікна заглядає літній сад, яблуні пишаються буйною зав’яззю плодів, щасливо заливаються птахи в гущавині. Рідні розпитують мене про враження від поїздки, а я, ніби в сновидінні, прислухаюся до гомону материнської землі, потай дивуючись, що людина прагне кудись у екзотичні краї, не вичерпавши скарбів батьківського краю. Прадід хитро усміхається, покручує довжелезного сивого вуса. — Очманіла, Русалочко, очманіла. Не чуєш, про що тебе запитують. — Мені здається, що це давно вже було. Я не знаю, про що оповідати… — Ясна річ, — кивав мені дядько Євген, — теперішнє покоління отримує ріку інформації по безлічі каналів, їх уже нічим не здивуєш. Дивитимуться на Тадж-Махал і позіхатимуть… — Хто сліпий серцем, той позіхатиме й на квітку троянди, — зауважив дідусь Микола. — А все-таки, Русалочко, що тобі найбільше сподобалося в Індії? — Оптимізм простих людей. Я ніде не бачила такого потоку внутрішньої радості. Там неможливо довго сумувати: відчуваєш, як індукція радісної енергії захоплює тебе, збуджує, заряджає бадьорістю. — Гарно, — задумливо сказав прадід. — Такому народові суджено велике прийдешнє. Найбільша цінність народу — віковий заряд радості. А що тобі не сподобалося? — Може, ви не зрозумієте мене, але мені не по душі їхня традиція буквально топтатися по квітах. Вони ніби не відчувають, що квіти — то найвища абсолютність краси. Над квітами глумляться тотально, ними встеляється шлях наречених, політичних діячів, вінками обвішують гостей, пелюстками буквально завалюють свята й урочистості. Мені чомусь боляче дивитися на таке священне марнотратство. Це все одно що мостити брук іконами Рубльова. Адже квітка незмірно викінченіша від найвищих людських творень. — Твої почування — не для сучасної психіки, — серйозно зауважила тітка Оксана, цілуючи мене в щоку. — Немовля може завдати болю матері, котра породила його, та хіба мати гнівається тим пустощам? — Інколи треба й нагримати, — заперечив прадід, — а то немовля ніколи не переросте своєї деспотичної наївності та духовної сліпоти. Гарно, доню, сказала, гарно, Русалочко! Стереотипи духовності теж треба ламати, а то ми надто абсолютизували духовні скарби Сходу. Європа теж уміла ім’ям любові та правди палити на вогнищах геніїв і мрійників. Ми ще довго розмовляли про маму й тата, про мою подорож до ашраму Ауробіндо, про цікаву зустріч в папуаським вченим. А коли ва вікнами попливли вечірні сутінки і почулися далекі трелі соловейка, прадід подарував мені нову імпровізацію, сказавши, що ця пісня — напуття і пророцтво.  

Давня казка говорить! Що в небі живуть
Легендарні крилаті створіння,
Старші птахи дітей споряджають у путь
І дарують летюче уміння
Не сідають на Землю чарівні птахи,
Бо життя їх — у вічнім польоті,
В таємничу країну торують шляхи
Крізь бурани, і грози, і сльоти.
Найбуйнішому саду є свій листопад,
За коханням чатує згасання,
І найкращий пілот повертає назад,
Навіть вигравши в бурі змагання.
А тому, хто вирощує крила, нема
Із польоту й на мить повороту,
Його кличе удаль таємниця сама,
Яку треба одвічно бороти…
Гей, далекий політ –
Понад війни, і горе, і терни!
Дивний світ, новий світ
Просить в ниву посіяти зерна!
Вічносутнє крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…

 

Дякую тобі, мій зоряний прадіде! Ти, як завжди, знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. Справді, геть примари і порохняву ветхих «законів» і табу! Очі героїчних бійців революції та розстріляних батьків дивляться в наше сумління, вимагають: не смійте спати на гірських стежинах, де кожен крок може бути катастрофічним. Тебе послали недарма на стежку пошуку. Тисячі немовлят в сповитку чекають скарбів, що їх ти маєш добути в далекому, у вічному польоті. Якщо не ти — то хто ж?..  



Знову не спала аж до світанку. Чомусь згадалася розповідь Боголо про химерну хворобу куру, при якій сміх убиває того, хто занедужає. Як це можливо? Що за дивна винятковість? Чому ніде в світі нема такої патології? А з підсвідомості пливе обережний натяк: чому ж нема? Адже є в нас легенди про русалок, котрі залоскочують людей! Що породило таку химерну казку? Може, справді були випадки екзотичного захворювання, спостерігали людей, котрі судорожно реготали, а потім їх знаходили мертвими десь на березі ріки або в пущі. Так виникла легенда про русалок, які лоскочуть перехожих. Дивна патологія. Можливо, теж психічне захворювання, котре не має розгадки. Чи не взяти цю тему для дипломної роботи? Скажуть, дуже екзотично… Ну й хай! Ще до закінчення інституту далеко, встигну підготуватися серйозно й грунтовно. А тепер — на Волинь. Галя нетерпляче жде мене в своєму селі, а вже там — зустріч з таємничим дідом Радьком. Чи не занадто багато я очікую? А втім, хто зна, може, мої Гімалаї дійсно тут, а не за морями й горами?  

Сталося! Ми зустрілися. Все просто, а разом з тим і тепер здається, що я мандрую в казку. А може, все життя казка, тільки ми одягли його в дрантя Попелюшки-Золушки, забувши, що воно царського роду. Галине село Вівдюхи розташоване в долині невеликої річечки. Довкола — ліси, нетрі, болота, озера. Асфальтової дороги нема, автобуси ходять лише тоді, коли підсохне грунтівка. Я добиралася від райцентру підводою, балакучий дідок розповідав, що привозив з Вівдюхів до лікарні свою невістку, котра зненацька заслабла на ноги. Я ніби знічев’я запитала його, чому він не звернувся до відомого знавця народної медицини діда Редька (навмисно сказала «Редька», а не «Радька», щоб не збудити підозрінь). — Знавець? — хмикнув візник, іронічно примруживши око. — Який він знавець? Мо’, колись щось і знав, а тепер — як пень. Нікого не хоче лікувати. Хто приїде до нього — вилає, вибатькує, велить їхати додому та звертатися до лікарів. Оце недавно приїжджали до нього дві, звиняйте, дами — товстелезні, як жлукта. Кілограмів так по сто п’ятдесят, а то й більше. Просять — поможіть та й поможіть! Так він затупав ногами, розгнівався, кричить (чули наші пастухи): «Все життя об’їдалися, обжиралися, набивали кендюхи чортзна-чим, а тоді — вилікуйте?! Куди я подіну ваше лайно, ваші потрухи? Їдьте к бісовій матері та спробуйте втихомирити вашу жеретію бодай наполовину, тоді всі ваші болячки самі собою відпадуть! Щезніть з очей і не псуйте хорошого настрою!..». Отак відчитав благородних дам, що вони не знали куди очі подіти від сорому й образи. Поплакали, поплакали, та й потягли до райцентру. Жалілися в райкомі на діда, а там тільки посміялися: «Правильно, — кажуть, — діє дід Редько! Не його це компетенція — кендюхи товсті розвантажувати!». Я ледве стримувалася від реготу, слухаючи своєрідну характеристику славетного цілителя. І подумалося, що, напевне, він повністю правий, бо, дійсно, що можуть допомогти людині будь-які ліки чи трави, якщо сама собі вона власний ворог і, як говорить древня народна мудрість, «копає собі могилу власними зубами»?! — А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок. Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була. — А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе! Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — «нема пророка в своїм краю»? Треба в цьому розібратися. Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама. — Може, повідомити? — занепокоїлася Галя. — Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене. — Вовків не боїшся? — Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників. Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у «хіповім» вбранні, чи не одвернеться? Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко. — Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас. — Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю. Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо. Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі. Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні. Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від «нечистої сили». Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції. Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати. Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав: — Добргий день! Добргий день! Добргий день! Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. «Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам». Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів: — Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько! Я засміялася і сказала йому: — Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе? — Кагра! Кагра! Кагра! — замахав крилами ворон. — Кара? Чудово. Кара — мудрий птах. А я — Русалія. — Ргусалія! Ргусалія! Ргусалія! — радісно загомонів птах, пританцьовуючи на гіллі. Я оглянулася довкола. Тиша, казкова хатка, стіна конопель та сивого полину, віщий ворон на груші. Може, це сниться? Хіба таке буває? Птах злетів з дерева, піднявся над хаткою, зробивши кілька широких кіл над обійстям. Потім різко спланував униз, майже торкнувся мене крильми, знову свічкою піднявся вгору. І урочисто загорлав: — Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько! Потім метнувся до лісу і пропав за деревами. Деякий час його не було видно й чути. Я прислухалася, ждала. Сонце піднялося над хащами, почало припікати. Я обійшла довкола хатинки, відзначила, що городу у господаря лісового обійстя практично нема. Під вікнами кілька кущів шипшини, черемхи, біля десятка яблунь та груш, три рядочки порічок, агрусу, смородина, чималий клапоть малини. І неторкане буйнотрав’я довкола, ніби в дикому полі, а поміж ним — кілька стежечок. Я зауважила, що в тих заростях був певний порядок, помітила з десяток реліктових рослин, внесених до Червоної книги: з них найбільше мене зацікавив горицвіт — вогниста велика квіточка привітно пломеніла в густій траві. Зненацька знову над хатою закричав Кара, шугнув до мене, затріпотівши крильми, і, низько плануючи поміж деревами саду, полетів до лісу. Повернувся назад і ще раз проробив те саме, вигукуючи: — Ргусалія! Ргусалія! Дід Ргадько! Дід Ргадько! «Невже він кличе мене? — похололо в грудях. — Хіба ворон здатний до осмислених дій? А чому б ні? Якщо він знає, де господар, то може провести до нього. Як він це робить — машинально, інстинктивно чи свідомо — хіба це має значення? Я рушила до лісу, зупинилася під сосною, на яку сів Кара. Він зірвався з дерева, полетів далі в гущавину, сів метрів за двісті на гіллястого дуба. Я нишком усміхалася сама до себе, долаючи й ту відстань. Ворон, побачивши мене під дубом, повторив ще свої перельоти. І так багато разів. Захопившись грою з птахом, я не дивилася, куди йду, що довкола мене. Отямилася тоді, коли вигулькнула з чагарів на узлісся, всуціль укрите смарагдовою зеленню і квітами. Далі блищало невеличке озерце, оточене стіною ситнику та чар-зілля, а за ним — знову стіна дубового лісу. Над берегом квітували кущі глоду й шипшини, під ними я помітила постать людини, котра сиділа на траві, підібгавши ноги під себе, як Мамай на відомих давніх зображеннях. Сонячні промені висріблювали його сиве волосся і уподібнювали гному чи лісовику з народних казок. Я згадала характеристику Галі: срібне сонечко; і догадалася, що це, безумовно, і є дід Радько. Дивилася на нього здалека і відчувала, що цю мить вже колись переживала. Коли, як? Не мало значення. Було гарно, легко, тривожно, якась урочистість сповнювала душу. І ледь чутна незручність, що грубо вторгаюся в ніжне співзвуччя природи й цієї сивої людини. Попід кущами почала просуватися ближче. І завмерла: побачила біля самого діда з десяток гадюк, що плавно звивалися у своєрідному танці. На голові заворушилося волосся, поза спиною прокотився холодок: чомусь це траплялося завжди, коли я бачила гадюку, вужа або навіть їхнє зображення. Закортіло навіть дременути звідси, та пересилила себе, вилаявши в думці: шукаєш нових знань і відчуттів, а піддаєшся реліктовому остраху перед плазунами! З-за кущів шипшини вискочив заєць, пострибав до діда, понюхав гадюку: та лизнула його роздвоєним язичком. Старий щось прогомонів до них. Змії і заєць щезли в густій траві. З неба різко шугнув Кара, сів на дідове плече, радісно закричав: — Ргусалія! Ргусалія! — Добре, добре, Кара, — почувся ласкавий, на диво молодий голос. — Ти все зробив, як треба. — І, не обертаючись до мене, він гостинно, якось буденно додав: — Підходь, дівчино, не сумнівайся. Ти вернулася додому… Я наблизилася, спантеличена його словами, не відаючи, як діяти, що сказати чи робити. Сіла перед ним на траву, і наші погляди зустрілися. Де я бачила його? Чому знайоме опромінене сіточкою зморщок обличчя, сива кучма на голові, пухнаста борода? І кришталево-блакитні очі світяться з-під сивої стріхи брів доброзичливістю, спокоєм, гумором. Раптом згадалося: врубелівський «Пан». Сама ніжна сутність природи, її певність і доброта. І споконвічна терпеливість… — З глибокої криниці плинеш, доню — ворухнулися вуста діда, а очі почали мінитися — від синьої барви до аквамаринової і густо-зеленої. — І далекий шлях попереду… аж до моря-океану. «А ти не простий дід, — подумалося мені, бо одразу починаєш про те, що має бути завершенням…». Вголос промовила: — Як вітати вас? Як звертатися? Мені якось незручно. Прийшла з кущів, перебила ваші заняття. — Пусте. — Дід тихенько засміявся. — Невже ми з тобою почнемо згадувати правила етикету? Хіба ти питаєш дозволу у грозової хмари вискочити під її громовиці та прийняти від неї сили? Або напитися у струмку водиці чи понюхати квітку троянди? Ми всі свої, ми одної матері діти. Бачу — сама вже наближаєшся до цього розуміння, твої пуп’янки розкриваються… — Які пуп’янки? — спантеличено запитала я. — Ті, що мають дати плід. Для того, хто розплющив очі, все це лежить на поверхні. Не станемо марнувати часу на незначущі слова, доню. Що привело тебе сюди? Відповідай одразу. — Скажу щиро — не відаю. — Випаливши ці слова, я захвилювалася, подумавши, що дід розгнівається і не захоче мати зі мною справи. Щиро глянула в його очі. — Річ у тім, що моє прагнення тяжко вкласти у готові словесні формули. Якщо поверхово — то все дуже просто: я майбутній лікар-психіатр, і мене цікавить все, що стане в пригоді для зцілення недужих. Давно вже я мрію про розгадку прадавніх таємниць ведунів та знахарів, адже народ упродовж тисячоліть нагромаджував досвід лікування, спілкування з природою… і мені думається, що багато тих зерен мають в собі вартості куди значніші, аніж деякі сучасні скороспілі відкриття. Мабуть, я кажу дуже кучеряво… і заплутано? Дід Радько слухав мене уважно, спокійно, дружелюбно. Відчувалося, що його душа, ніби гладеньке дзеркало, в котрому відображається кожна найменша рисочка того, хто дивиться туди. Коли я, зніяковівши, замовкла, він підбадьорливо кивнув: — Перші кілька слів і є правдива відповідь. Про те, що ти не відаєш, чого прагнула сюди. Розумієш? Пояснити можна все, тільки то буде порожня тріскотнява. Це заважає збагнути глибоку суть сили, котра нас кудись веде. Подруга передала тобі мої слова — піди туди, не знаю куди? Гаразд, гаразд… Прадавня казочка не ради жарту чи химерії зберегла ту фразу: в ній велика тайна і рішення. — Поясніть… — Пояснювати марно тому, хто спить, — заслав утіхою дід Радько, — а хто прокинувся, той збагне на льоту. Скажу для роздуму таке… Уяви собі, що зерно у землі почне міркувати, що йому робити, як діяти? Або паросток, вигулькнувши із зерна, шукатиме тайну свого походження чи розпитуватиме, куди треба рости? — Розумію, розумію, — вихопилося у мене. — Правдива відповідь завжди поза однозначним формулюванням. Може виявитися, що, пристаючи до берега якогось острова, куди ми вперто прагнули, треба бути готовим блискавично відчалити і пливти назад, або вбік, або летіти вгору, або зануритися під воду… Ми маємо слухати волю природи, а вона… не завжди однозначна… — Багато слів… проте все гарно сказано. — Дід ласкаво поклав сухорляву засмаглу руку на моє плече, ніби передаючи свою щирість. — А тепер скажи: чому обрала стежку лікаря? Згадалося, що я вже чула таке запитання від прадіда, відчула, що відповідь має бути стихійна, без інтелектуальної гри і хитросплетінь. В уяві виникла картина дворища психіатричної лікарні, куди ми ходили всім курсом для практики, потім зненацька в свідомість врізалися кадри фашистської кінохроніки, в яких зображено біснуватого фюрера і колони штурмовиків з смолоскипами в руках, божевільні захоплені вигуки… Море палаючого напалму в джунглях В’єтнаму… Обгорілі трупи дітей і жінок… Чому сплітаються в єдиний клубок ці розрізнені образи з віддалених у просторі й часі подій та країн? — Здавна у мене відчуття, що вся земля — хвора. Мені тяжко пояснити це чітко, але душа не приймає історичне божевілля минулих епох і сучасну загрозу для всього життя. Навіть багато з того, що діється в самій природі, викликає подив, нерозуміння. Вся планета просить лікаря, цілителя. Людина повинна стати таким лікарем. Якщо не ми — то хто ж? Мені радісно було ще в дитинстві бачити веселих людей, тварин, птахів, квітучу природу. Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх… Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув. — Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання. — Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня! А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала… — Гарно, доню, гарно. Не думала про таке, а прибула вчасно. Це ще один знак, що тебе давно чекають… — Хто? — Знову ветхі запитання. Забудь, хто та що. Хіба знаєш про себе — хто ти? — Трохи знаю. — Те, що знаєш, лише вивіски, написані родичами, а потім тобою. А глибока суть людини — за сімдесят сімома замками. Археологи розкопують глибоченні товщі, щоб торкнутися черепків наших пращурів. Коренева суть людини незміряно глибше похована в надрах душі. — Ніч на Купала… Хіба це не забобон? Хіба не казочки минулого? — Що саме забобон? — жартівливо перепитав дід Радько, і ворон на його плечі розплющив око, замахав крильми. — Тихо, Кара, заспокойся… Незабаром дамо тобі кашки… — Дід Ргадько! Кашки, кашки! — втішно забурмотів птах, знову заплющивши очі. — Квітка папороті, скарби під землею… всяка чортівня, — перераховувала я подробиці народних переказів та легенд. — Чи в цьому є якесь раціональне зерно? І чому ви кажете, що я прибула вчасно? Хіба ця ніч особлива? — Особлива, доню. Кожен день особливий. Навіть кожна мить — неповторна. Дивина! З пам’яті зринули слова пісні дідуся Миколи: «Горить, ряхтить таємна мить, у всеосяжність пломенить…». — Чим же особлива ця ніч? Чому її так шанували пращури? — Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік. — А день? Хіба є різниця — в цей день чи вночі? — День — теж особливий. А ніч — незамінна. Вночі тисячі зірок дають свою силу. І відкривається те, що закрите при сонці. Побачиш сама… — А квітка? Невже є квітка папороті? Або щось таке… якесь явище, котре породило чудову легенду? — Приходь увечері, доню. Все побачиш сама. Сходи до села. Заспокой подругу, батьків. Скажи, що дід «Редько» (хай кличуть, як знають, хоч і горшком, аби в піч не саджали), що химерний відлюдник обіцяв тобі відкрити секрети деяких трав і квітів. Що ти переночуєш у мене. Все буде добре, вони знають, що я не кидаю слів на вітер. Про наші розмови краще мовчати. Розумієш сама… — Розумію, діду Радько. Можна вас так називати? — До вподоби Радько — клич так. Моє діло привести тебе до криниці, де ти нап’єшся водиці. Хе-хе! Я вже починаю віршами гуторити. А тепер — бувай. До вечора. Кара, проведи гостю до хатки. Йди за ним, доню. Відчиниш двері, на столі знайдеш яблука. Білий налив. Поласуй, доки дійдеш до села. А Карі даси кашки, у печі в горщику упріває. Відхилиш заслінку — побачиш. Увечері, після десятої, будь біля хати. Прийдеш сама. — Ргусалія, кашки! — загорлав крук, зриваючись з дідового плеча. — Ргусалія, кашки!..  

Галя та її батьки зацікавлено розпитували мене про зустріч, я ухильно сказала, що знайшла діда в лісі, що він обіцяв мені оповісти про таємниці трав, запросив на вечір для розмови. Подруга — я це бачила — була розчарована, проте нічого не сказала. Коли сонце сідало за обрій, я була біля дідової хатки. Він стояв на порозі в чорному бавовняному піджаку, в полатаних штанях, босий. Призахідні промені багрянили дідову сивину, і він був святковий, урочистий, не дивлячись на убоге вбрання. Ворон сидів на груші, вспокоєний, задоволений, переступав з ноги на ногу. — Вчасно прийшла, доню, — сказав дід. — Ходімо. Квітка-цариця чекає тебе. Він сказав це просто, буденно, але в мені щось колихнулося, ніби в грудях запекла гаряча хвиля, зануртувала. Задихнувшись від хвилювання, запитала: — Яка… цариця? Я не чула про таку квітку. — Не чула, а мріяла зустрітися з нею, — пояснив дід. — Коли? — Еж хотіла знати, де «центр» рослинного світу? — Дід Радько по-змовницькому підморгнув, задоволено засміявся. — Хіба не так? — Ви й це знаєте? — Чому ж не знати? Думка металася в пошуках раціональної відповіді — як він міг знати про мої бесіди з прадідом? Звідки в мене враження, що знайомство з лісовим характерником давно відома подія, котра відбувалася вже не один раз? — Ходімо, доню, — заспокійливо мовив дід, беручи мене за руку. — Нащо шукати відповіді на кожне явище? Тріпатися в павутині думок, ніби знесилений метелик. Невже так цікаво, чому приємно пахне троянда і огидно блощиця? Мільйон життів не вистачить, щоб розгадати всі ребуси життя. Йди до основи. До того, без чого дихати неможливо. Ми рушили лісовою стежиною. Хутко спадали сутінки, поміж чагарями котилася темно-синя імла. Хащі дихали теплом і тонкими пахощами суниць та грибів. Радько повернув зі стежини вбік, впевнено ступаючи босими ногами по глиці й шишках, ніби й не відчував від того жодної незручності. Йшли довго, та час для мене зупинився. Ліс прозорішав, поміж стовбурами заблимали окремі зорі. Куди він мене веде? Нарешті стіна лісу залишилася позаду, ми вийшли до болота: у спокійних водах колихалися зірки. На сході жевріла жовтогаряча заграва. — Що там? — пошепки запитала я. — Місяць. Незабаром зійде. Він тепер вповні, — скупо одвітив дід. — Сідаймо ось тут, на кручі. — Він показав мені місце, сам вмостився поруч. — Не боїшся? — А чого боятися? — тихенько мовила я, хоч насправді відчувала тремтіння в тілі й душі. — Люди бояться того провалля, котре в їхньому серці. Провалля між їхнім незнанням і таємницею. Бояться переступити те провалля, бо там можна загубити оцей-го щабель, на якому нині стоїш. Затямила? Цей втратиш, а хто скаже — чи є інший в сутінках тайни? Знаєш, що було ось тут, де ми сидимо, літ з тисячу тому? — Він зненацька повернув розмову в інший бік, і я розгубилася. Не очікуючи моєї відповіді, Радько тихенько вів далі: — Тут жили відлюдники-ведуни. Наш хутір прадавній, назва йде ще з тих дохристиянських літ. Коли князі почали мечем і вогнем прищеплювати чужинецьку віру, найстарші ведуни відійшли в пущу, зберігаючи давні сонячні звичаї. Не перечили попам, але навчали молодих юнаків та дівчат, котрі мали нахил до ведунства, лікувати людей. Візантійці не стерпіли цього, одного вечора на лісовий скит налетіло кілька сот дружинників. Пощастило врятуватися лише одному, найстарішому ведунові. Це був мій пращур… Дід замовк. А в моїй уяві палахкотіла заграва далеких років, чулися передсмертні зойки мудреців, котрі не воліли зігнути шию під ярмо чужинецької віри. Чому вони не зуміли використати досвід і знання для захисту й перемоги? Адже вони були дома, в спільноті з народом, котрий поважав їх, в єдності з природою. Яким чином їхня мудрість знічевіла перед натиском чужоземних догм і забобонів? Чи, може, й мудрості якоїсь особливої не було? — Все було, доню, — звільна озвався дід, і я вражено відзначила, що він відповідає на мої роздуми. — І мудрість була, і сила була. Та недуга виявилася сильнішою. Хіба це диво? Хіба здоровенні хлопаки не хворіють, не згинаються від мізерних бактерій чи вірусів? Прадавні ведуни й старійшини народу не готові були до підступу й дворушності чужих зайд, щирість і довірливість привели до поразки… Над обрієм викотився багряний місяць. У водах болота заграла іскриста доріжка. Гучно заспівали багатоголосу симфонію жаби. — Північ, — шепнув дід. — Уважно стеж перед собою. Бачиш ось тут зарості папороті? — Бачу. — Там з’явиться цариця-квітка. — Невже правда, що папороть… — Тихо. Не карайся запитаннями, доню. Цариця-квітка живе в кожній найдрібнішій рослині, як і в кожній клітинці нашого тіла живе повна людина. Збагнула? То й гаразд. Цариця зберігає в собі всю мудрість мільйонів літ. Згадай, що рослини живуть практично вічно. Який же у них має бути досвід! Та ти й сама вже підійшла до такого розуміння. Наступний крок — торкання до квітки-цариці. Дивися не дивлячись… Слухай не слухаючи… — Чаклунське проміння місяця ткало мерехтливе мереживо, понад болотом попливли ніжні, ледь помітні тумани. Під широкими листками папороті блукали тіні, іскрилися розмаїті вогники — іскорки роси чи, може, світлячки? — Квітка-цариця прокидається, — почулося зітхання діда. — Зосередься, забудь себе… Із сутінок поміж травою проклюнувся блакитний паросток, замиготів, запалав, роздвоївся, розтроївся, шугнув угору. В цілковитій тиші викинув сім пелюсток, а поміж ними — віяло золотистих і сріблистих тичинок. Квітка похитувалася, пульсувала, хвилювалася, ніби язичок полум’я над горючою нафтою або спиртом. Дід Радько потис мені руку. — Бачиш? — Бачу, — ледь чутно прошепотіла я. — Якщо вирішила стати вогняною, — суворо проказав дід, — торкнися цариці-квітки. Вона передасть тобі свою силу і право діяти, як квітка. Тобі відкриється все, що знають квіти, все, що вони можуть і хочуть. Торкнися її. І тоді ти вічно йтимеш до неї… Вічно йтимеш до неї… Крізь кільце вогню… І кожен — хто з тобою — теж має пройти цю дорогу… І я в забутті торкнулася пелюсток квітки-цариці…  

Із сутінок, із мерехтіння зірок та іскринок виникає легка постать юнака, ніби зіткана з місячних променів. Тіло не прикрите жодним вбранням, лише квітки — ніжно-червоні, рожеві, блакитні, білі, золотисті, багряні, бузкові, ніжно-фіолетові — виникають і тануть на його чолі, щоках, грудях, руках. Він став по той бік цариці-квітки, простягнув руки до мене, і запахи літнього степу прокотилися, війнули понад нами. — Вітаю тебе, батьку, — почувся тихий вібруючий голос, ніби скрипка заспівала у просторі. — Вітаю тебе, дівчино. — Радуйся, синку, — розчулено сказав дід Радько. — Привів тобі подругу. Вона теж піде стежиною вогню. Мовчить заквітчаний, дивиться. З очей зоріють сині фіалки, тремтить струна серця, намагається сприйняти чаклунське ладування ночі, збагнути звичним розумом і буденним чуттям. Дарма, дарма! Вже розхлюпано потік раціональності, райдужний водограй небувалого бризкає через край. — Хто ти? — питаю того, хто подарований сутінками, місяцем, квітами. — А ти хто? — чується ніжний сміх. — Хіба можеш сказати — хто ти? — Я людина. Дівчина. Я — Русалія… — Це лише слова. За ними — безмірність. Ти можеш охопити її в слові? — Я не збагну тебе… — Людина, — задумливо-радісно сказав юнак, купаючи зеленкуваті долоні в полум’ї цариці-квітки, — всеосяжна глибінь. Як мало ми знаємо самі себе. Втома й обман гнітить нас. Досить переступити межу — і виростають крила, і всесвіт стеле міріади небувалих доріг. Чому ж заростають ті стежки травою забуття й непам’яті? — Ти говориш так, ніби й сам людина… Поруч мене засміявся дід Радько. Торкнувся плеча. — Такий же відчайдух, як і ти, доню. Такий же звичайнісінький хлопак. Прибув до мене два роки тому. Каже, що покинув минулі шляхи. Питає шлях у казку. Чуєш — у казку? Ніби я ключар до того краю, хе-хе! Як апостол Петро. Я йому кажу: хто вийшов з казки — той і вернеться до неї. Уявляєш собі, що буде, коли сила зможе свавільно проломлювати двері до казки? Де тоді заховатися красі? В якому притулку? — І що ви йому відкрили? — Не я. Сам він відкрив ці двері. Квіти допомогли. Придивися до них пильненько, там є все, що можна вимріяти і бажати. Зумій збагнути, що ти волієш, влий те воління у спільний з квітами потік і змалюй барвами квітів те, в що хочеш перелитися. — І ти збагнув? — зачаровано глянула я на юнака. — Збагнув, — кивнув заквітчаний. — Квіти й радість — сутність нової людини. Потік життя прагне у зоряну глибінь, — хіба достатньо для цього лише — машин і ракет? — Розумію. Але невже все так просто? — Хто це сказав? Немислимо тяжко. Вся інерція віків зупиняє метаморфоз. І не лише та, що в тобі. Психосфера єдина, і всі тягарі минулих віків, вся мерзота вчорашнього дня, весь страх рептилій ворожого світу стає на заваді появи нової, радісної людини, котра має вивести квітку в безмірність, засіяти життям далекі світи… Я задихнулася від його мови. Ніч, місяць у небі, вогник пломінної квітки. Сон, сон, мені мариться прегарне видіння. Ось зараз прокинуся і… — Не смій допускати думки марності й сумніву, — прошепотів юнак і в його очах запломеніли пелюстки горицвіту. — Ти торкнулася цариці-квітки, спопеляй чуття втоми й недовір’я до всемогутності життя. Знай — все можливе для людини, котра свідомо віддасть себе всепроникаючому вогню життя. Тільки збагни основне: куди кличе тебе той вогонь? — Ти допоможеш мені пройти цей шлях? — Ти йдеш, — просто сказав заквітчаний. — Проте стежина в тебе інша, ніж у мене. Прийдемо туди ж, робимо спільне, але тобі ще довго йти гірськими скелями, долати прірви, зустрічати друзів, викохувати крила. Ми — не містики. Ми — садівники Природи. Наступна епоха має бути така ж радісна й бажана, як проростання парості, як розпукування квітки. Я прийшов до свого рішення через відчай і недугу. Мені втрачати було нічого. Смерть, деградація або небувалість! Це був додатковий стимул для метаморфозу. А тобі треба осягти такі ж вершини у несхитному спокої, радості і — співаючи. Це — незміряно важче. Крок за кроком витискувати із себе вчорашній тип ветхої людини, переливаючись у квітковість і радість. — Де ти тепер? — Скрізь, де є квітка, трава, рослина. Я став їхнім. Ти лікар? Майбутній лікар? Тоді збагнеш те, що скажу: я віддав квітам свою тілесність, свою долю, історію свого минулого й прийдешнього. Я залишив собі лише пам’ять. Я взяв лотерейний квиток з безмірного стосу… — Ти виграв? — з острахом запитала я. — Виграв чи програв — це поняття минулої людини. Я ринувся у вічний політ. Мені самотньо тут, бо ще вирує пам’ять минулих поколінь, пам’ять, котра для квітів несуттєва. Я чекаю, кого можна буде покликати у мій Едем, розділити радість. Нове народження — це нелегко. Ти будеш чути мене, можеш покликати мене. Я чекаю. Не забувай — я чекаю…  

Я вдома, в Сміянах. Парка серпнева ніч. Сміються срібними голосами зірки, співає пісеньку моя сестриця матіола. Спогади жбухають потужними хвилями в свідомість, звихрюють розум, бентежать чуття. Фіалкові очі дивляться в душу, плине понад віками самотній голос: «Я чекаю… Чекаю… Чекаю…». Більше не писатиму. Небувальщина не для паперу. Достатньо казкарів і фантастів без мене. Треба діяти. Пройти ту тяжку дорогу, про котру сказав Заквітчаний. Людина-Вінок. Фітогомо. Мрія поколінь. Чи вирішить поява такої істоти загадку віків, чи розрубає вузли протиріч та антагонізму? Куди веде шлях метаморфозу? Чи зможуть по ньому пройти всі? І не лише люди, а все життя? Химерний експеримент чи суджена стежка саморозкриття, — що таке феномен Людини-Вінка, істоти, котра органічно поєднала свою генетику з генетикою рослинного океану? Він розкрив мені секрети такого симбіозу, він змалював запаморочливі обрії грядущого розселення Квіто-Людей у Всесвіті, можливості нових, тонких технологій, опертих на знання динаміки вселенського життя. Проте просив не розголошувати поки що того, що довірено мені. Квітку та її тайни треба берегти, доки людство стане єдиним, збратаним. Коли цього пощастить досягти? Чи зусилля нашої країни увінчаються всепланетним миром? Що ж гадання, як писав Маяковський. Уподібнюватися спіритам та ворожбитам не станемо. Ми — трударі Природи, сказав Заквітчаний. Ходімо далі, моє серце. Ходімо далі, моя сестрице Матіоло, мої друзі — зірки! Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.  

 

Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер? З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогонь прийме нас у спільне кільце. Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди? Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година. Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо! Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності. Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той — вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості. До зустрічі… До зустрічі в полум’яному колі. Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду. Ти зустрічав його на гірській стежині. Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…  



 

 

 



 

 

 



 

 

 



1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка