Олесь бердник



Сторінка17/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24
ЧАСТИНА

ДРУГА

Космоандр

Із суєтного терзання увійди в тисячоліття,


Обніми душею вічність і пливи у всебуття,
Хай летить усе мізерне за вітрами, ніби сміття.
Все лукаве і обманне щезне хай без вороття,
Хай на попелі руїни голубіє нове віття
І на обрії чарівне розгортається життя.

 

…Лагідного весняного вечора Гриць прогулювався біля пам’ятника князю Володимиру. Було тихо, елегійно. Дніпровське плесо виблискувало рожевими барвами заходу, на ньому біліли трикутники вітрил. Хлопець здивувався: звідки так багато яхт? Ціла флотилія казкових корабликів прямувала вгору, супроти течії. І жодного моторного човна, навіть пароплавів і крилатих теплоходів не видно. Певно, була якась постанова про повернення Дніпру предковічного спокою і чистоти, а він пропустив мимо вух цю новину. Раптом Гриць побачив недалеко від пам’ятника дівчину-художницю, котра колись малювала його шаржоване зображення на засіданні в редакції журналу «Хрін». Він підійшов до неї, привітався. Дівчина недбало кивнула і щось малювала в товстому альбомі, саркастично й зловісно при цьому посміхаючись. Гриць зацікавився і зазирнув понад її плечем. Вона працювала блискавично і дуже вміло. Щосекунди з-під її олівця виникали шаржі й карикатури знайомих і незнайомих людей. Навіть прекрасні лиця художниця спотворювала до жаху, до невпізнанності. Потім вона перейшла до предметів, будівель, храмів, квіток, рослин, і все це деформувала, показувала в гротескному вигляді, змінюючи співрозмірності та пропорції, щоб все стало гидким і виродженим. Гриць жахнувся і смикнув її за руку. — Що ти дієш, божевільна? Так же можна спаскудити весь світ, нічого святого не залишиться. Ти ж обіцяла, що станеш малювати все прекрасне. Дівчина метнула на хлопця злісний погляд і ліктем відштовхнула його, крикнувши: — Не втручайся у творчий процес. Митець має бути незалежний і суверенний. Ти ж згодився з Русалією та її прадідом, що самосміх — цілющий? Я сміюся над собою, бо я і світ — то одне ціле! Хіба не так? Він не знайшовся, що їй відказати, задумавшись над загадкою, звідки дівчина знає про Русалію та її прадіда. А художниця тим часом працювала далі, і зображення з альбома почали переливатися на асфальт, на газони, попливли, ніби тісто з діжі, по дніпровських схилах, нагромаджувались, набирали висоти, і незабаром гора потворного сміття, деформованих постатей, споруд, пристроїв, речей сягала хмар, навіть прорвалася крізь них до зірок. «Який жах! — подумалося Грицеві. — Як зупинити цей деформуючий процес? Слово на неї не впливає. А купа росте дуже швидко і може впасти вниз, завдавши великої шкоди людям. До того ж це смертельно, довкола бігає багато дітей…». Доки він міркував, почулася сувора, гнівна музика. Здавалося, вона випромінювалася просто з надрів землі, народжувалася у просторі, в стовбурах дерев, у пелюстках квіток. І в ритмі тієї музики купа сміття почала розхитуватися, загрожуючи обвалом. Загриміло в небі, вдарила блискавиця, і уламки бридкої гори посипалися вниз… …Гриць прокинувся. Він лежав у рятівному надувному човнику, котрий круто падав у заглибину поміж хвилями. Легені розривало від вогкого теплого повітря, і хлопець судорожно закашлявся. Тяма поверталася важко, неохоче. Прийшло розуміння приреченості, а потім — відчай. Ось результат його божевільного рішення — летіти вслід ва Русалією на край світу. Ганебна смерть у морській пустелі, під зловісне завивання бурі. Він покладався на інтуїцію та захисну силу любові, а безжалісна природа дала йому урок: людина з її замірами та мріями — ніщо перед оком Всесвіту, мізерія у царстві стихій. Десь в глибині душі почувся протестуючий голос, присоромив боягузливого звіра. Ти живий, ти свідомий себе, — звідки ж ганебний страх? Віками відпливали у невідомі краї моряки та шукачі, вони добре знали про урагани, рифи й можливість смерті у далеких морях, де тяжко сподіватися на допомогу. Їх вело щось сильніше від інстинкту самозбереження. Подумай про тих безіменних — і не скигли! Гриць згадав останні хвилини перед падінням у море. Крики й прокльони пасажирів, рев двигунів, гуркіт громовиць, назустріч яким він стрибнув із тонучого лайнера. Він встиг ще скористатися інструкцією стюардеси: пірнувши в потужну хвилю, смикнув стрічку, яка включала рятівний пристрій. Човник, що блискавично надувся, виніс його на поверхню. За кількома гребенями хвиль видно було верхівку щезаючого літака у хмарі пари й диму. Довкола жодної живої душі. Він скулився в заглибині човника, тримаючись за брезентові паси, і свідомість його затьмарилася. Скільки часу минуло відтоді? Хвилина чи доба? Чи живий ще хто-небудь із пасажирів? А екіпаж? Де вони впали у море? Літак проходив десь над повітряним простором Індонезії. Може, пілоти встигли повідомити про катастрофу і незабаром підійдуть рятівні кораблі або вертольоти? Човник знову вихопився на гребінь хвилі, хлопець підвів голову, оглянувся довкола. Видно було лише нескінченні водяні гори, що поступово танули в імлі. Він помацав у човнику, знайшов пакет з їжею та водою — цілий і неушкоджений. Зрадів: цього вистачить на кілька днів, тим часом буря стихне і його можуть розшукати — адже це внутрішнє море, тут багато повітряних і морських ліній. Та й про катастрофу вже, безумовно, знають, якісь рятівні акції будуть здійснюватися. Напружив уяву й згадав географічну карту. Лайнер упав десь над Целебеським морем, а може, над Яванським? Біс його знає, як диспетчери прокладають повітряний маршрут — по прямій чи є спеціальні повітряні коридори. У всякому разі, земля десь недалеко і можна з години на годину чекати зустрічі з людьми. Подумавши про можливу зустріч з офіційними особами чужої держави, Гриць лапнув кишеню куртки-штормівки, яку одягнув у дорогу. Паспорт був на місці. Згадав, що документ загорнуто в пластмасовий пакет, здивувався власній передбачливості. Майнула думка: чи не знає наша втаємничена глибінь про все, що має відбутися? Для буденної свідомості досить повсякденної інформації, бо якби вона знала всі перипетії прийдешнього, то хто зна, чи згодилася б іти назустріч небезпекам і катастрофам. Засміявся: інтелект знову в своєму амплуа. Досить трохи уникнути прямої загрози, як він починає розкручувати спіраль логіки та розумування. Грозові хмари відходили вдалеч, але сонце не виглядало, хвилі, як і раніше, безжалісно гралися маленьким гумовим човником. Вгору — вниз. Вгору — вниз. Невпинно, ритмічно, одноманітно, байдуже. Спалахнула іскорка думки: наївно гадати, що людина — пан природи, її улюблене дитя, як вважають деякі мислителі з антропоцентричним спрямуванням. Ми — чужаки, ми якісь приблуди в цьому світі. Навіть риби, птахи й комахи відчувають себе затишніше на цій планеті, а вони ж не вигадують концепцій про свою вищість та особливість. Може, правду писав Юрій у своїх роздумах, висловлюючи гіпотезу про катастрофу первісного материнського світу, де виникло першожиття. А тепер, ми вчепилися в чужу планету, котра нас приютила, вчепилися ось так, як я в цього човника, подарованого мені чорноокою стюардесою перед падінням у море. Чи жива вона? Чи вже навіки попрощалася з життям, достойно виконавши свій обов’язок? Обов’язок… Що таке обов’язок? Перед ким? Чи залишився в нас обов’язок перед космічними пращурами-титанами, з котрими ми поєднані таємничим генетичним шнуром? Втративши гармонійну вітчизну, вони перенесли залишки життя на нову планету, дали поштовх новій, земній, людській еволюції, подарували розум і надію. Надію на повернення до епохи Едему. А самі — щезли. Бо хіба можливо океанському кораблеві плавати в мілких річках і болотах? Висидіти орленя можна і в тісному гнізді, але для польоту орлові вже треба бездонну глибину дивокола. Чи не передали титани нашим пращурам дивний генетичний дарунок — зерно розуму, котре здатне ще раз прорости у надмірні світи? Як тяжко проростати людині у сфери єдності та гармонії. Ноша титана для земних людей, спадкоємців легковажних лісових приматів, надто непомірна. Все повстає супроти наміру мислячої істоти — вийти за межі земного лона: воно кожною кровинкою своєю плекало прамавпу, а вона тепер топче під ноги весь материнський спадок і прагне у безвість, кидаючи напризволяще молодших братів. Може, це обов’язок перед титанами штовхає, вимучує, кличе нас? Бо на човнику Землі далеко не попливеш, тут можна лише перебути короткий час, доки розум встигне віднайти шлях до надійного плацдарму. Свідомість знемагала в коловерті асоціацій, роздумів, надій. Вона ніби затулялася крилами химеричних думок від загрозливої реальності, а потім поступово завмирала в безсиллі. Давалася взнаки спрага. Хлопець вирішив розкрити пакет з їжею та водою. Він розкривався дуже просто — досить було смикнути за кільце. Поряд з тубами бульйонів та вершків Гриць знайшов маленький бурдючок з водою. Відкрутивши кришку, жадібно ковтнув живлючої вологи. Насилу стримав себе, щоб не поглинути половину вмісту посудини, знову зав’язав зашморг і прилаштував запас у заглибині човника. Буря відкочувалася за обрій. Розходився туман. Хвилі ставали пологішими, спокійнішими. Човник плавно ковзався по їхніх спинах, і Гриць відчув, що надмірна напруга залишає його. Поміж хмарами заблищали зірки, над світом пливла тропічна ніч. Дрімота склеплювала повіки. …Він прокинувся під чистим небом, всуціль засіяним яскравими зірками. Візерунок сузір’їв був невідомий. Знову свідомість випірнула з мережі сновидіння у пустельну реальність. Море заспокоїлося, човник ледь-ледь похитувався. Гриць відчув жорстокий голод. Розшнурувавши пакет, добув дві туби: одну з бульйоном і одну — з соком манго. Відділив від запасу два сухарі. Все це миттю поглинув, ніби пожежа суху траву. Хотів ще раз довідатися до запасу, та стримав себе. У зеніті з’явилася зірочка, промалювала лінію зі сходу на захід. «Напевне, супутник», — подумалося Грицеві. Стрепенувся: може, станція «Мир»? І дивиться старший брат Юрій з далекого піднебесся на планету, не відаючи, що десь там, під запоною темряви в чужинецькому морі, очікує вироку долі легковажний бродяга. Ех, оволодіти б телепатією, все б стало просто й легко: послати думку Юркові, той — у Космоцентр, звідти — повідомлення в Індонезію або на Папуа. Так і так, мовляв, радянський громадянин такий-то у біді. Координати його такі-то… Засміявся: дурень думкою багатіє. Ми навіки залишаємося дітлахами, котрі на дев’яносто дев’ять відсотків живуть мріями та уявою. Зірочка розтанула поміж мерехтливою гущею. Небосхил заколисував, гіпнотизував. Наставав ранок. Простір манив прозорістю й спокоєм. Море було чисте, лагідне. Незабаром викотилося рожеве Сонце. Хлопець оглянув обрій, проте не побачив жодного знаку землі чи корабля. У високості почулося гудіння, біла смуга реактивного літака одбатувала шмат неба. Поступово розпливлася. Сонце припікало. Гриць натягнув капюшон штормівки на голову. Десь під обід переполовинив запас води і їжі. Напружено думав, стараючись намацати якусь ниточку для рятунку. Якби знаття, в якому напрямку земля, можна було б потроху підгрібати. Тільки чим? Руками в морі далеко не догребеш. У марних гадках минув день. Пекельно боліла голова, можливо, від незвичної тропічної спеки. Вечір трохи втишив спрагу й біль. Знову зоряне колесо закрутилося вгорі, байдуже відлічуючи вселенський ритм. Гриць подумав про те, що найбільше випробування для людини — самотність і відірваність від світу. Мисляча істота ще не готова для мандрів у самоту. Та й ніхто не готує її для такого подвигу. А треба було б… Бо скільки душ, занесених у царство самотини випадком чи злою волею, пропали у пащі відчаю й приреченості! Може, не така біда голод, як відсутність поруч людської істоти, з котрою можна розділити тугу самотини…  

 

На світанку сьомого дня Гриця розбудив гуркіт моторів. Він судорожно підхопився на ноги, та не втримався і шугнув у воду. Від несподіванки наковтався води і закашлявся, розриваючи легені на шмаття. Над ним завис маленький вертоліт, видно було прозоре коло гвинтів, потужний вихор колошматив воду. Свідомість затьмарилася, і він знепритомнів. …Хвилі, хвилі. Прозоро-золотавий дніпровський плин. І зграйки пічкурів у ньому. Гриць пірнає у воду, розплющує очі, роздивляючись химерний світ риб і водоростів, жабуриння і чистого-пречистого піску. Тіло хлопця легке, майже невагоме. Достатньо поворушити легенько ногою або рукою — і ти вже пливеш у потрібний бік. Раптово у Гриця щезли руки й ноги, замість них виникли плавники, тіло покрилося блискучою лускою, і він відчув себе великою поважною рибиною. Там, де була, шия, забулькали, заходили, завібрували зябра, всі рухи стали якісь природні, узгоджені з стихією води, хоч свідомість людини ще зберігалася. Довкола виникли тіні затоплених кораблів, пристроїв, машин, колонади велетенських храмів та палаців. Гриць спокійно дивився на те все риб’ячим оком, міркував: «Результати людського божевілля. Риби, у всякому разі, не розпочнуть ядерної війни». Трохи згодом пропливла думка: «Але ж це ми породили звіро-людину в повітряній сфері. А вона викрала тайни вогню і зруйнувала свій дім. Більше не варто виходити па сушу…». Що за химери? Адже він пам’ятає своє ім’я, згадує, хто він. Невже це перехід за межу смерті, де розпочинаються всякі фантасмагорії? Може, глибинна ембріональна сутність звільнилася від деспотизму людського інтелекту і визволила свого далекого риб’ячого предка з генетичної павутини? І тепер він справді тунець або макрель? Така думка розвеселила, хотілося засміятися, та замість цього лише зграйка бульбашок полинула вгору, і це було зовсім комічно. Зненацька почувся глухий голос: «Чудова бестія. Античний тип». Про кого це? І хто вони? Хіба у воді передаються звуки мови? У роті запекло. Він зробив судорожний ковток. Гаряча хвиля прокотилася в грудях. Гриць отямився від марення, розплющив очі. Він лежав горілиць, над ним схилялося незнайоме обличчя монголоїдного типу: уважні чорні очі, високе, гладеньке, мов у дитини, чоло, елегантні вусики. Зауваживши, що Гриць опритомнів, незнайомий підбадьорливо усміхнувся, промовивши англійською мовою з дивним акцентом: — Прекрасно. Вітаю вас з порятунком… — Де я? — прошепотів Хлопець. — У друзів. Заспокойтеся. Ми підібрали вас у відкритому морі. Гриць обвів поглядом довкола, побачив невеликий пульт управління, відзначив ніжно-зелену обшивку стін. За прозорими віконечками, втиснутими в ажурні рами, гойдалися кучеряві хмаринки. У кріслі біля пульта сидів ще один чоловік, могутні плечі котрого обтягувала шкіряна куртка. Гриць знову зупинив погляд на обличчі свого рятівника. — Я на вертольоті? — Ви вгадали, — люб’язно кивнув незнайомець. — Ви індонезійці? — Хіба це так важливо? Ви врятовані, смерть відступила, це — основне… — Я хочу знати, де я? Куди потрапив? Я — радянський громадянин, летів до Папуа… в Порт-Морсбі… — Он як? — На обличчі незнайомця відбився подив. — Ви з Москви? Росіянин? — Українець. З Києва… — Чудово. Я був у Києві, навчався там в університеті. Трохи знаю вашу мову, — додав він українською мовою, смішно вимовляючи слова. І раптом процитував: — «Реве та стогне Дніпр широкий… сердитий вітер завива…». — Задоволено зареготав, підняв угору невелику фляжку: — Хочете ще коньячку? Я влив у вашу горлянку пару ковтків, не питаючи дозволу. Ха-ха-ха! В таких випадках, здається, дозволу не питають. Чи не так? Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього паморочилася, і він знесилено прошепотів: — Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново… — Дивні ви люди, — похитав головою рятівник. — Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку — врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя. Останніх слів Гриць не чув, його знову полонило забуття. …Прийшов до тями хлопець у тихому спокійному притулку. Розплющивши очі, побачив над собою мерехтливе кам’яне склепіння. З грубо витесаних ніш лилося м’яке сонячне світло: воно ніби народжувалося у прозорих матових трубках, що витикалися з скелі. «Дивний притулок, — подумав Гриць. — Якась печера. Але ж оці дивні генератори світла… Чи не світловоди? Світловоди в печері? Куди ж його занесло?». Поворушився, сів. Під ним були солом’яні мати. Поряд, на відстані метра від нього, лежали ще одні, згорнуті в трубку. Хлопець помацав у нагрудній кишені штормівки: пакет з документами був на місці, гаман з валютою теж. Уважно поглянув довкола: жодного предмета, крім солом’яних килимків, та ще оті феєричні джерела освітлення. Де ж ті, хто його сюди доправив? З-за рожевої скелі з’явилася постать чоловіка в довгому оранжевому вбранні. Він тримав у руках дерев’яну тарілочку з рисом. Побачивши, що Гриць опритомнів, щось задоволено вигукнув і наблизився до нього. Поставивши перед хлопцем їжу, промовив чистою англійською мовою: — Вітаю вас, брате. Прийміть цей скромний сніданок. Гриць, пробурмотівши слова вдячності, накинувся на рис. Миттю розправився з пригощенням, вибачливо запитав: — Дуже хочеться води, чи не важко це зробити? Чоловік метнувся в прохід за скелею і незабаром приніс дерев’яну чашу з водою — літрів на півтора. Гриць видудлив її до останньої краплі. З вдячністю повертаючи посудину, уважно оглянув чоловіка. Обличчя індокитайського типу — може, лаосець, може, малаєць або кампучієць. А може, в’єтнамець? Голова поголена, вбрання таке, як у буддійських ченців. Може, якийсь відлюдник, самітник, святий? Святий у електрифікованій печері? — Можете мене називати Лі Тао, — тихо, дружелюбно сказав чоловік. — Або, якщо хочете, просто — Лі. А ваше ім’я? — Григорій… Лі прислухався до незвичної вимови хлопця, вдячно кивнув. — Ви, напевне, слов’янин? Я чую це по акценту. Вам тяжко розмовляти англійською мовою? — Я українець. Вивчаю англійську недавно. Не практикувався. Але, пробачте… хіба вам не сказали, хто я і що? — Хто мав це сказати? — Мої рятівники. — Гм. Рятівники? — вражено перепитав Лі. — Від чого вони вас врятували? Від зайвої валюти? Від дорогоцінностей? Настала пора Грицеві здивуватися. Він уважно оглянув обличчя свого співбесідника, шукаючи ознак божевілля або неповноцінності. Ні, невеликі тернові очі випромінюють мудрість і досвід, зморшки біля вуст свідчать про доброту й щирість. — Я не розумію вас. Яка валюта? Які дорогоцінності? Я простий радянський громадянин, летів до Папуа. Раптова катастрофа… і я опинився в морі… Не знаю, чи ще хтось врятувався? Мене кілька діб носило хвилями, я вже знепритомнів. Потім — вертоліт, мене врятували… І ось я тут. Документи при мені, валюта теж. Чому мене мав хтось грабувати? Може, ви жартуєте? — Не жартую, Гріг, — серйозно сказав Лі. — Ви, як і я, потрапили до піратів… до флібустьєрів. — Пірати? — здивувався Гриць. — У двадцятому віці? В космічній ері? — Саме так. Пірати… точніше — головний з них, — не звичайні грабіжники… — Чим же вони незвичайні? Може, альтруїсти? Роздають награбоване, як легендарні середньовічні розбійники? — Без усяких жартів — це унікальне явище, — сказав Лі, покивуючи головою. — Я вже тут давно і знаю, що й до чого. — Де тут? Що це за печера? — Ми в надрах діючого вулкана. Тепер він тихий, але вибух може статися в кожну мить. — Який вулкан? Що за фантастика? — Хіба ви не знаєте — тут потужний сейсмічний пояс, багато вулканів. У величезній печері одного з них пірати облюбували собі притулок. Звідси вони виходять на швидкісних катерах та вертольотах на полювання, грабують пасажирські лайнери, морські пороми, багаті яхти… — А поліція? — У піратів така модерна техніка, що поліції за ними не угнатися. — Дивина, — задумливо мовив Гриць. — Я читав, що в південних морях промишляли пірати. Навіть про жінку-пірата читав. Як її… пані Цін? — Це було давно, на початку дев’ятнадцятого сторіччя, — зауважив Лі. — Тепер не ті масштаби, не те озброєння. Пірати, до яких ви потрапили, унікальні не своїм розбійницьким ремеслом. — Чим же? — Тим, що вони планують робити далі. Точніше, не вони, а він… — Хто такий він? Що за таємнича постать? Може, новий капітан Немо? — Гриць мимоволі засміявся. — Дарма іронізуєте. Дуже колоритна й незвичайна постать. Ім’я його, як і у мене, — Тао, проте у нього воно не одне, він може мати десятки імен. За походженням він таєць, як і я. Учився в кількох університетах — в Токіо, Гарварді, навіть у вашій країні… у Києві… — Це моє рідне місто… — Там він практикувався у відомого кібернетика Глушкова. Я правильно називаю його прізвище? — Так, — зрадів Гриць. — Мій старший брат — співробітник Глушкова. Правда, академік уже помер. Але його учні розробляють оптимальні варіанти для… як би це сказати… для комп’ютеризації суспільства. — Не дуже зграбний вираз, — жартівливо сказав Лі. — Та й сам задум не вельми добрий. Нічого, нічого, я вас зрозумів. Так от… Тао всотував мудрість найкращих кібернетиків світу, як губка воду. Навіщо це йому потрібне? Застосувань може бути безліч, але Тао мав на меті здійснити зловісний план. Ви назвали ім’я фантастичного персонажа Жюля Верна — капітана Немо. Щось подібне задумав Тао. Тільки той персонаж був гуманістом, а цей… — А цей хто? — загримів голос, і в проході між скелями з’явився рятівник Гриця. Він з усмішкою, беззлобно дивився на співбесідників, і хлопець відчув, що той вираз не штучний, що підслухана розмова анітрохи не розгнівила пірата. — Хто ж такий Тао, учителю, котрий навіть взяв собі ваше ім’я? Чому ж не сказали ви нашому гостеві, що я ваш учень… — Колишній учень, — спокійно заперечив Лі, ніби й зовсім не здивований появою Тао. — Колишній… Після того, як ти відійшов зі стежки послуху, я не можу вважати себе твоїм учителем. Окрім того, ти потягнув у лабіринти блукань інших… — І став диктатором? Розбійником? Драконом? — Так. — Але ж ви знаєте мої плани, — докірливо озвався Тао, підступаючи ближче, і очі його у мерехтінні світильників здавалися тривожними. — Ви маєте чітке уявлення про те, що має відбутися. Хіба чудова мета не виправдовує найгрубіші дії? Хіба інколи не доводиться завдати болю нещасному, котрий упав у яму або має туди впасти? Ось хоч би взяти вашого гостя… Можливо, я завдав йому прикростей, витягаючи з води. Проте він живий і неушкоджений. — Демагогією не зарадиш справі, Тао, — розсудливо відповів Лі. — Душа твоя в тривозі, і ти добре знаєш прадавню казку про героя, котрий пішов долати дракона, а потім і сам обріс лускою і став монстром, чудиськом. Втаємничена мудрість твердить: перемога над драконом неможлива, доки ти його вбиваєш. Всяка сила незнищенна. Убивши чудисько, ти переймаєш на себе його суть. Треба зуміти осідлати його, спрямувати силу дракона на творчу дію. — Ха-ха-ха! — весело засміявся Тао, взявшись за боки. — Ну й розвеселив ти мене, учителю. Порозумітися в драконом? Цього ще не вистачало. Спробуйте знайти спільну мову з мілітарним звіром західних держав. Там є багато прекрасних людей, — гуманістів, пацифістів, але ж не вони визначають динаміку імперіалізму. Навіть самі президенти концернів та супертрестів неспроможні (якби цього їм раптом захотілося!) змінити цієї динаміки. Учителю, не треба наївності наших чудових містичних казочок. Ревище дракона таке масштабне й торжествуюче, що вся об’єднана мудрість віків не притишить його. На силу потрібна сила! Безсила мудрість — то старечий маразм! — Пробачте, — схвильовано озвався Гриць, дивуючись тим, що почув. — Я не все зрозумів, але бачу, що ви, Тао… можна вас так називати?.. що ви негативно ставитеся до мілітарних сил, котрі загрожують спокою планети. Правильно я висловлююся? — Ви вгадали, — засміявся Тао, склавши руки на грудях. — Вельми негативно ставлюся до тих сил, котрі ви згадали. — Навіщо ж тоді піратське ремесло? Пробачте, я не хочу вас образити. Навіщо оці схованки? Чи можу я знати те, що тут діється? — Можете, — кивнув Тао, дружньо поплескавши хлопця по плечу. — Щоб попередити ваші запитання, хочу запевнити, що ви — не полонений, як і мій учитель. Я вас врятував, маючи намір висадити десь на острові, звідки можна добратися до радянського посольства. Але потім передумав… — Чому? — підхопився Гриць. — Ви мені сподобалися. Ваш незвичайний психотип… Я вирішив поки що залишити вас при собі, щоб мати достойного свідка. — Свідка? — Свідка моїх незвичайних акцій. В самотині навіть їсти неохота. Є природна потреба розділити радість пізнання, любові, подвигу, творення. Ви побачите, а може, й самі будете творцем нового світу… мого світу… Учителя я теж залишив для цієї ж мети. — Ти обманув мене, — докірливо сказав Лі. — Я тобі твердо відповів, що не стану соратником у справі, котру не приймає моє серце. Чому не відпустив мене у рідні гори? — Мушу мати гарантію, що до вирішального дня ніхто не знатиме про мій притулок. — Хіба тобі не достатньо слова учителя? — Де гарантія, що ви не потрапите в руки закону? Чи знаєте, на що здатні сучасні шкуродери? — Отже, і я не вийду звідси, доки не здійсните ваш таємничий план? — схвильовано запитав Гриць. — Ви не відпустите мене? Не повірите слову честі? — Ні, — твердо сказав Тао. — Надто велика ставка. Потім… нема потреби кудись їхати, летіти. Розпочнеться нова сторінка планетарної історії. Можете вірити, можете не вірити, але це відбудеться незабаром. — Що означає «незабаром»? День, тиждень, рік? — Не день, але й не рік. Гадаю, що в цьому році. — Тоді розкажіть мені, що тут діється. Може, я стану в пригоді. Може, зумію переконати вас в тому, що не вдалося учителеві? Хоч я й дилетант у точних науках, в кібернетиці, проте навчаюся в політехнічному інституті, а мій брат Борис Гук — відомий кібернетик, учень Глушкова. — Ваш брат — Гук? — вражено вигукнув Тао, стискуючи долоню Гриця. — Це правда? — Так. Ось тут, — хлопець лапнув нагрудну кишеню, — документи. — Не треба, — відмахнувся пірат. — Вірю. Справді, тісний світ. Я пам’ятаю вашого брата, навіть мав з ним цікаві розмови. Пам’ятаю приїзд до Києва цікавого ученого з Папуа. Доктора математики Боголо… — Мені тоді було п’ять літ. Я не пам’ятаю. Але нині доктор Боголо разом з братом будують оригінальний комп’ютерний комплекс. — Знаю, — кивнув Тао. — «Резонанс Еволюції». Парадоксальна річ. Фантастична. Але не для мене. Гм! Ніколи б не подумав, що доведеться говорити в братом Гука, та ще й у таких екзотичних умовах. Химерні шляхи карми. Це ще раз доводить мені, що світ — єдина жива істота, і долю її треба вирішувати монолітно. Один організм — один мозок. — Як? — не збагнув одразу Гриць. — То, може, ви вважаєте себе… пробачте, мозком планети? — Чому б ні? — спокійно запитав Тао. — Згадайте, які були претенденти на таку роль? Наполеони, гітлери, чінгіси. Хто ж вони? Неуки, шизофреніки, марнолюбці, байдужі до людських страждань і безвиході світу! Я, у всякому разі, глибоко освічена людина, це може підтвердити й мій учитель… і моя душа горить співчуттям до знедолених. Я не вірю в буржуазну демократію, планеті необхідна тверда рука освіченого, гуманного диктатора. Так, так, диктатора, котрий забуде про себе, а віддасть свій розум для спільного блага. — Ви забули про соціалістичні країни, — озвався Гриць. — Як ви оцінюєте їх? — Про це поговоримо пізніше. Мене чекає термінова робота. Що саме тут робиться, знає в загальних рисах мій учитель. Я дозволяю йому про все розповісти. Чуєте, учителю? Навіть покажіть гостю печеру, розкажіть про мене, про наш з вами конфлікт в царині духу. Можете не жаліти найгостріших характеристик щодо мене, але суть задуму передайте точно. Я довіряю вам. Охороні буде сказано, вас ніде не затримають… окрім тих місць, де можна звідси вийти. А також біля входу в засекречену лабораторію. До побачення, незабаром зустрінемося. Тао зник так же раптово, як і з’явився. Гриць відчув страшну втому й вичерпаність. Якусь хвилину непорушно дивився на кружало світильника, потім заплющив очі. — Вам погано, Гріг? — почувся турботливий голос Лі. — Втома. Це нічого. Несподіванка… Стрес… Все те, що я почув, не вкладається в свідомість, не сприймається. — Заспокойтеся, Гріг. Все якось буде. Майте філософський характер. Очевидно, ви недарма потрапили сюди. Правду кажучи, я чекав, що в нашу епоху можливі ось такі прориви в безконтрольність. Анархія в космічних масштабах. Тао я знаю ще з юних літ, він був м’яким і чуйним хлопцем, але десь ця м’якість раптово задзвеніла крицею. Можливо, і я винуватець такого метаморфозу. — Розкажіть мені все, що ви знаєте про нього, щоб я орієнтувався в цих умовах. — Гаразд. Оповім. Але поки що… вам треба добре підкріпитися. Я звик до мінімальної кількості їжі, мені достатньо жменьки рису, а ви — он який велетень! — Правда ваша, — ніяково сказав Гриць. — Я б з’їв добрячий шмат хліба, може, якусь рибину. Якщо треба гроші, то в мене є валюта. — Нічого не треба, — заспокоїв Лі. — Тут є кухня, склад продуктів, всього доволі. Я вам принесу все, що треба. А ви тим часом навідайтесь до туалету, приведіть себе в порядок. Я вам покажу, де це. Після того, як поїсте, я охоче розповім все, що знаю. Відпочивши, пройдемо по печері.  
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка