Олесь бердник



Сторінка18/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

 

З’ївши смаженого тунця й запивши його соком кокосового горіха, Гриць з полегшенням простягся на солом’яному килимку. Лі, сівши в класичній позі лотоса, почав розповідати: — Спочатку про себе, щоб ви зрозуміли причини моєї незгоди з Тао. Не заперечуєте? — О ні! Мені цікаво все, про що ви можете розповісти. Тільки попрошу вас говорити повільніше… щоб я все зрозумів. — Гаразд, мій друже Гріг. Я народився в багатодітній сім’ї на півночі Таїланду. Нестатки, злидні, неврожаї. Ми жили в горах, земля там на вагу золота. Батьки віками носили її на гірські тераси, любовно викохували кожен родючий клаптик. Я мусив переймати всю ту тяжку науку землеробства, щоб допомогти батькам прогодувати дитячий мурашник (а дітвори зі мною було чотирнадцятеро). Та настав голодний рік, коли небачені зливи зруйнували половину наших терас, а потім птахи доконали урожай рису. Довго про це говорити нема чого. Я змушений був піти на службу до поліції в сусіднє містечко. Батькові не хотілося цього, та виходу не було. Мені сповнилося сімнадцять літ, сподобалася форма, зброя надала відчуття сили і пихи, у дітей це часто буває. Спочатку я патрулював вулиці, потім наша поліцейська група прочісувала джунглі, полюючи на партизанів. В одному бою мене підстрелили. Легка рана, в литку. Полежав у госпіталі, вилікувався. Пізніше став чергувати у в’язниці, вартував злочинців. Заслужив звання сержанта. Мені довірили цілу команду охоронців, котрих я розподіляв на вартування. Одного разу до в’язниці привезли старого діда. Він був побитий і закривавлений. Говорили про те, що старий давав притулок партизанам і за це поплатився. Його кілька разів допитували, але, мабуть, нічого не добилися, бо начальство лютувало, а дід вже ледве дихав, і видно було, що він скоро покине цей світ. Одного разу мені доручено було одвезти в’язня до Чиєнгмаю, а звідти — поїздом — до Бангкоку. Начальство вирішило, що у своїй в’язниці не варто його добивати, хай це зробить вище начальство. Ось так я опинився за кермом «джипа», а поряд зі мною — ветхий дід в наручниках. Начальник пропонував додаткового охоронця, та я тільки скептично посміхнувся, глянувши на стару руїну. За півгодини ми вже були у горах, почали підійматися на перевал. Насувалися нічні сутінки, мені треба було поспішати, щоб встигнути до повної темряви добратися в Чиєнгмай. І тут сталася подія, що визначила все моє подальше життя. — Невже ви були поліцейським, тюремним охоронцем? — недовірливо перебив розповідь Гриць, заворожений щирою правдою слів старого. — Дивлячись на ваше обличчя, цього не скажеш. — Карма іноді плете химерні узори, — загадково сказав учитель. — Але слухайте далі. Мій підконвойний на перевалі попросився до вітру. Я виконав його бажання. Коли поверталися до машини, почувся його глухий, благаючий голос: — Синку, навіщо тобі брати гріх на душу, везти мене на вірну погибель? Відпусти старого, дай мені померти в горах, на волі, між оцими деревами… під оцими зорями… — Не можу, — грубо відповів я, прикриваючи тою брутальністю тривогу й жаль в своїй душі. — Якщо я тебе відпущу — судитимуть мене. Найменше — доведеться сидіти у в’язниці, а то й розстріляють. А на моїй шиї батькова родина, ціла купа дітлахів. — Послухай, — ніби вагаючись, прошепотів старий, опираючись на крило машини. — Я признаюся тобі… Мені лишилося жити недовго… В юності я бродив горами й долами і знайшов великий скарб. Такого скарбу нема і в найбагатших володарів. За все життя… та що там життя, за сотні життів не розтратиш його… — Обманюєш? — затамувавши подих, озвався я. — Баєчки оповідаєш? — Щира правда. Хочеш — я передам тобі той скарб? А ти — на заміну — відпустиш мене. Тоді ти станеш багатим. Найбагатшим у світі… У моїй голові завихрилися заманливі й жадібні думки. Якщо це правда, чому б і не виконати бажання старого химерника. Забезпечити родину, а самому майнути в далекі краї. Америка, Європа, Індія, Африка… Їдь, лети, куди хочеш. Стати освіченою людиною. Відчути себе багатим і сильним. Я запитав старого, де його скарб. Чи далеко до нього йти? Він тихенько й загадково сказав: — Близенько. За півгодини я зможу показати тобі той скарб. — Що треба робити? Куди йти? — зважився я. — Проведи мене трохи вгору, на оцю високу скелю. — Він кивнув головою в бік темного верхів’я, що громадилося на тлі зоряного небосхилу. — Зніми, будь ласкавий, наручники. Мені подумалося, що старий просто морочить голову, щоб відійти подалі від дороги, а потім — втекти. Проте, поглянувши на його нужденний вид, я зрозумів, що він ледь-ледь стоїть на ногах. Я зняв наручники і повів його поміж нагромадженням каміння вгору. Старий тихенько постогнував, кашляв, витираючи закривавленого рота рукавом. Так ми йшли з півгодини. Я задихався, а в’язень уже не міг ступити кроку, мені доводилося буквально нести його на руках. Нарешті вів впав на каміння і знеможено прошепотів: — Досить. Тепер я вже можу показати тобі… — Де він? Де той скарб? — жадібно запитав я. — Поверни мене горілиць, — попросив старий. — Щоб я міг бачити небо. Я виконав його бажання, хоч і не розумів, до чого тут небо, коли треба шукати скарбу десь між скелями. Він випростався й затих, дивлячись у мерехтливу глибину. І очі його були ніби запорошені зорями. Я нетерпляче ждав кілька хвилин, гадаючи, що він просто приходить до тями після виснажливого повзання по скелях, та зрештою грубо крикнув: — Ну! Де ж твій скарб? — Глянь угору, — прошепотів старий. — Ось туди… Бачиш оті зорі? Ніби жарини? Дивуючись, я глянув у дивоколо. Справді, видовище було урочисте й величне, хоч на нього люди майже не звертають уваги, заклопотані повсякденним повзанням у пилюці мізерних клопотів. Три яскраві зірки, ніби іскристі діаманти, заворожували око, панували в таємничому полі небес. Астрономи називають їх Поясом Оріона, а наші прабатьки дали тому сузір’ю наймення Вартового Матері. Я довго дивився на ті чаклунські вогні, і дивна умиротвореність та елегійність спокоєм лягала на серце.. Та, згадавши мету наших блукань у горах, я м’яко нагадав старому про його обіцянку. Його відповідь була майже нечутна (доводилося схилитися до самих вуст) : — Синку… я не обманув тебе. Дарую тобі всі оці діаманти… всі самоцвіти Матері… Ти знаєш, що подарунок вмираючого… має магічну силу… якщо приймеш його… Що таке земні скарби? На них кров і прокляття. Все те — тлінь, мізерність… А оці скарби — вічні, нетлінні… Не гнівайся. Ти зробив добре діло. Дав мені умерти на волі, перед очима владики зір… Благословляю тебе на вічну стежку… На стежку добра… Сказавши так, він затих. Я лапнув його чоло — воно крижаніло. Десь в глибині мого єства спалахнув багровий вогник обурення, що мене так химерно одурили, але те полум’я хутко згасло під владним потоком урочистої зоряної ріки. Подія, що відбулася зі мною, вимітала порохняву із глибоких закутків душі й серця, ставила ще недосвідчений, блукаючий дух у вир надзвичайного іспиту. Перед оком вічності випаровувалися, щезали мізерні чуття жадібності, марнолюбства, пихи, зароджені сутінками неуцтва й знедоленості. В ту ніч, друже Гріг, народилася інша людина, цілком інша. Я рішуче обрав нову стежку життя. Залишивши «джип» на гірській дорозі, я викинув зброю в ущелину і кілька днів пробирався до рідного селища. Зустрівся з батьком, щиро розповів йому про все, що сталося. Дивно, але батько не лаяв мене, не гнівався, лише спитав, що я збираюся робити далі. Я сказав, що хочу залишити Таїланд і добратися до Європи, щоб спробувати вступити до коледжу. А коли здобуду освіту — повернуся назад. Батько дав мені невелику суму грошей від своїх мізерних пожитків і благословив. Отже, я мав уже два щедрих благословення. Радіючи тим, я покинув рідний край. Не буду викладати тобі, друже, подробиць моїх блукань. Захід розвіяв барвисті ілюзії, навіяні телевізією та кінофільмами. Звідав я поневіряння в трущобах Лондона й Чікаго, Нью-Йорка й Парижа. Було всього — холоду й голоду, випадкових робіт, знущань, кпинів і образ. Згодом мені пощастило добре влаштуватися у одного фермера в штаті Арізона. Там я заробив порядну суму грошей і мав можливість закінчити коледж, а потім — університет в Нью-Джерсі. Переді мною відкрився широкий світ точних наук і вікової філософської думки. Проте ніщо не давало повноти й певності, такої всеохопної завершеності, як та одна-єдина ніч, коли я сидів біля покійного в’язня під сяйвом зоряного дивокола. Скажу відверто, друже: коли я хоронив старого в землю, віддаючи йому останню шану, здавалося, що я хороню найріднішу людину, а може, частку самого себе. Я глибоко відчував марність європейської філософії, її приреченість, її страх перед таємничістю світобудови і людського духу, її патологічну закоханість у плетиво схоластики і порожньої риторики. Раціональний млин позитивізму нещадно розмелював увесь таємничий досвід пізнання на мертве борошно буденності, а все те, що випікалося з того млива, вже було далеке від живої, хвилюючої реальності. Я залишив Європу та Америку і повернувся до Азії. Побував у Індії, зустрічався з різними гуру та наставниками, збираючи крихти мудрості в чашу власного шукання. Був у ашрамі Шрі Ауробіндо… ти, можливо, чув про нього? Звичайно, це людина славетна. Говорив з Матір’ю, його сподвижницею. Довелося бесідувати з дружиною вашого співвітчизника Реріха. Я ще застав її живою, а він покинув цей світ ще в сорок сьомому році. Мене зацікавили принципи Агні-Йоги, а Реріх з дружиною були апологетами вогняного преображення світу. Знайомився я з рамакришністами, з йогами різних напрямків, з буддистами найпротилежніших шкіл. Зрештою, повернувся до рідних гір і оселився в затишному монастирі, обравши шлях аскези й самозаглиблення. Я знав, що батько й мати померли, брати й сестри так чи інакше влаштували своє життя, тому міг повністю віддатися глибинним духовним пошукам. Саме в той час до монастиря прибув Тао. Він став моїм учнем. Щирий, полум’яний юнак, він докопувався до всього якнайглибше, не визнавав жодних компромісів, не бажав чекати навіть дня. Нещадно критикував сучасні трактування буддизму, часто сперечався зі мною, вважаючи, що від правдивого учення Гаутами не лишилося й іскри. «Мене дивує, — сказав він, — чому за учителем ходили юрби людей? Що їх приваблювало? Невже ідея інтелектуального аналізу могла б хвилювати простих людей, ідея, котра навіть тепер не для кожного мислителя зрозуміла? Невже безлика Нірвана могла запалювати сіячів та будівників, воїнів та брамінів — людей, що прагнули самоствердження, а не самозаперечення? Він говорив щось інше, учителю, від його повчань тепер не лишилося й грана. Віки, тисячоліття запорошили правдивий зміст проповіді Гаутами, та ще постаралися супротивники, вороги. І тепер ми маємо замість вогнища купку попелу…». Я не заперечував Тао дуже рішуче. Говорив йому, що Будда не давав догми чи ортодоксального вчення. Є лише натяк, притча, символ. Кожен має розкрити його відповідно до багатства власного серця й розуму. Нагадував слова Гаутами, які він промовив у саду, показуючи жменю жовтого листя: «Де більше жовтого листя, архати, — у моїй руці чи довкола в саду?». — «Довкола в саду листя в тисячі разів більше, ніж в твоїй руці», — так відповів Ананда, улюблений учень. «Отак і мої повчання, — сказав Гаутама, — є лише малесенька хвилька у всеосяжному морі істини». — Все це риторика, — гарячився Тао. — Гарно, розумно, мудро. Але що робити з усіма цими притчами полум’яному серцю воїна, шукача, мандрівника, капітана, повстанця? Вчення повинне адресуватися сьогоднішньому шукачеві, а не прийдешнім поколінням. Будь-яке ствердження треба довести, втілити, реалізувати, як геометричну теорему. Не завтра, а сьогодні. Якщо вчитель щось твердить, хай він сам покаже прикладення свого вчення. Тисячі монастирів споживають плоди праці трударів, а що вони дають їм на заміну? Молитви? Повчання? Втішаючі формули? Але ж сам Гаутама сміявся над молитвами. Кому молитися? Кого благати? Якби нас слухали високомудрі та всемогутні деви, хіба вони терпіли б тисячоліття жаху й кривавої вакханалії земної історії? Кажуть — карма, кажуть — калачакра, колесо часу, кажуть, що все обумовлено суворими й нерушимими законами, але навіщо тоді приниження й неймовірні страждання безлічі поколінь? Якщо навіть деви, світозарні неспроможні змінити течію сансари, якщо навіть вони заплутані в кільце вселенської мари, то навіщо, учителю, ця недостойна гра? Я намагався роз’яснити йому глибинну ідею Нірвани, її багатомірність. Палаючий розум нездатний правильно оцінити суть реальності, як неспроможне схвильоване море правильно відобразити небесні зірки в своєму дзеркалі. Нірвана, як ідея цілості світу, вимагає великих зусиль на шляху подолання обману псевдо реальності. Я нагадав йому давню ідею геоцентризму, в якій Сонце ходить довкола Землі. Зусилля багатьох поколінь мислителів були необхідні, щоб розвіяти мару банальної очевидності і подивитися на свою космічну ситуацію «збоку». Те ж саме і в розумінні ідеї Цілості. Схвильована душа, палаючий розум хоче навести порядок поміж гребенями хвиль, у вихорах піни й бризок, не розуміючи, що ця ураганна динаміка — породження таких глибоких причин, до яких волюнтарним ривком не добратися. Може, зусилля сотень поколінь необхідні для такого подвигу. Можливо, це місія всього об’єднаного людства або навіть місія людей і девів у всій сукупності космічної потуги. — Учителю, — докоряв мені Тао, — а де у вас гарантія, що ідея «Нірвани — Цілості» має сенс? Хто вам підтвердить, що космос вийшов з єдиного джерела, а потім роздробився, умножився, розпався? Все це — лише плоди логіки. А хіба логіка, її «закони» кимось утверджені? Хіба вони не є породженням того ж таки розірваного світу? А Якщо так, тоді всі логічні висновки є також насмішкою Мари, володаря обману, його химеричним дзеркалом, котре він підставляє шукачам. А хіба ідея одвічної багатоликості буття менш вірогідна, ніж ідея одності? Гадаю, що навпаки. Одність, якби вона була фактом буття, ніколи б не порушила своєї монолітності. Навіщо їй це? Втручання інших сил? Але тоді відсутня одність, раз є побічні сили, котрі її руйнують. Найвищий каже: «Я умножусь, щоб дати радість сотвореним душам». Ха-ха! Химерна гра з самим собою, вселенський мазохізм. Так ми самозамикаємося у порочне коло блудливих думок. Учителю, я віддаю перевагу концепції багатоликого світу, світу райдужного, котрий нас оточує, котрий нам подарували батьки і природа. Вона сміється над нашими ілюзіями і танцює над порохнявою наших риторичних маракувань…». Я сказав Тао, що він суджений прихильник древньої Майї, володарки ілюзії, і тому навряд чи коли-небудь сприйме шлях архата, шлях Будди. Воювати з приводу тих чи інших міркувань не варто, краще спробувати втілити свої переконання в життя. Я певен у одності світу і хочу відтворити цю монолітність у власній душі. Якщо він відчуває реальність багатоликості, хай шукає в цьому напрямку… Він затих. Кілька днів роздумував. А потім прийшов до мене й сказав: «Учителю, ти правду сказав. Я маю шукати деінде, а не в усамітненому монастирі. Я прощаюся з тобою, бо повертаюся в бурхливе життя на пошуки свого ідеалу. Не знаю, чи ще зустрінемося. Але якщо я знайду істину, ти будеш свідком її торжества, учителю! Клянуся!». І він зник. На багато років. Я проводив дні й ночі в роздумах, проводив ряд психофізичних експериментів, досліджував, ніби палеонтолог, генетичні товщі нашого ембріонального минулого, риючись у звірячих глибинах єства, намацуючи можливості й перспективи його метаморфозу. Чим далі я пробирався у хащах психіки та фізіології, тим більше схилявся до висновку Шрі Ауробіндо, котрий вважав, що рівень сучасної ментальної та чуттєвої сфери недостатньо високий, щоб здійснити вирішальний стрибок до преображення світу, до формування нового тіла — тонкого, сяючого, пластичного, тотожного нашій думці й духовним прагненням. І тоді стало ясно, що біосфера покладається найбільше на титанічний експеримент вашої країни, де вже більше півстоліття кипить поєдинок між силами еволюційного прориву до світу свободи і консервативними силами руїни й інерції. Я не апологет всіх дій, ініціаторами яких є ваші теоретики й лідери, але основний фундамент закладається міцно. Ваш Реріх говорив точно й лаконічно, що храм небувалий має бути побудований там, у вас, спілкою збратаних народів. Згоден з ним і я. Проте до цього вирішального дня ще багато пошуків і доріг. І ящери минулого не сплять. І напади неминучі. Вам ще належить здійснити грандіозну духовну революцію, бо дуже багато часу забрано для формування зовнішніх риштувань. Війни знищили безліч прекрасних романтиків та шукачів, багато пам’яток культури та інформаційних скарбів. Це сповільнило суджені знахідки й творчі звершення. Хотілося б, аби саме в цьому напрямку було дано нові імпульси прискорення. Знаю, що ви здолаєте всі обмани й несподіванки путі. В твоїх очах, друже Гріг, я бачу відблиск безсмертного духу ваших народів… Проте повернуся до Тао. Він дав знати про себе через двадцять п’ять літ… — Скільки ж йому років? — здивувався Гриць. — Він же цілком молода людина! — Не дуже, — всміхнувся Лі. — Йому вже сорок шостий рік. Зріла людина. Одної літньої ночі він перервав мої медитації, з’явившись на порозі моєї келії, вирубаної прадавніми ченцями в гірській скелі. Я одразу впізнав його, хоч він був одягнутий у європейський костюм альпініста. Він традиційно привітав мене, як свого гуру, ставши на коліна і обнявши мої ноги. А потім, випроставшись, лаконічно сказав (і я відзначив демонічний блиск торжества у його очах): «Учителю, я торкнувся вогню істини, і вона відкрила мені браму до своїх скарбів. Я поклявся, що ви будете свідком моєї перемоги, і ось я тут, біля ваших ніг…». — «Твоєї перемоги, — поцікавився я, — чи перемоги істини?». — «Це одне й те ж, — відповів Тао, — хіба ви не навчали мене, що всесвіт і я — одне ціле?». — «Де ж твоя істина, в чому вона?». — «Я хочу показати вам, учителю, її торжество. Збирайтеся». — «Куди мені збиратися? Хіба істина має місцеперебування, хіба вона не розлита скрізь?». — «Істина там, де визрів магніт, що притягнув її, — твердо запевнив Тао. — Цей магніт кристалізувався в мені. Але ви, учителю, були каталізатором кристалізації. Ось чому я вважаю, що ми будемо разом святкувати день перемоги». Заінтригований його словами і урочистим тоном, я вийшов за ним у сутінки гарячої тропічної ночі. Над скелями зависав майже безшумний гелікоптер (пізніше я дізнався, що то був вертоліт з потужним електромотором). Він опустився нижче, сів на кам’яний майданчик. Так я став гостем, а згодом полоненим Тао, котрий перетворився в пірата. Так, так, мій учень, шукач істини, зібравши банду корсарів, грабував багатих людей, котрі мандрували або здійснювали ділові поїздки, користуючись рейсами комфортабельних морських лайнерів або пасажирських поромів. Про це я взнав одразу ж, як тільки потрапив у надра вулкана, в цю страхітливу печеру, де визріває змова проти світу. Розкажу коротко про те, що сталося з Тао протягом чверті віку, коли він мандрував по світах. Тао прийшов до висновку (як пізніше признався мені), що карма світу безнадійно заплутана, що виходу з тисячолітнього вузла ненависті й знущання шукати марно, що назріває вибух планети і людина є водночас бікфордовим шнуром і вибухівкою, котра висадить світ у ніщо, у безликість. На силу треба сили, так вирішив Тао. А сила на боці сучасної науки й технології. Об’єднані молитви мільйонів віруючих та сотень святих ніщо супроти гармат і бомб, а тим більше — супроти ядерної зброї. Збагнувши це, він помандрував, як і я колись, до Європи, Америки. Там завершив технічну освіту, студіюючи в основному кібернетику, електроніку, рідкісні розділи унікальних технологій, інформатику в усій її багатомірності, органічну та неорганічну хімію, біофізику, металознавство, теорію часу й простору і ще багато, багато дисциплін, про які я не маю уявлення. Був він і в Києві (ти вже, друже Гріг, знаєш про це), студіював основи прийдешньої інформатики та антропологічної космогонії в Токіо. Так, не дивуйся, є такий термін — антропологічна космогонія. В ній твердиться, що Всесвіт достатній для появи саме людини мислячої, що людина була запрограмована від початку Мегасвіту, що її доля — то доля Космосу, а отже, людина, котра збагне цю тайну, може отримати всю потужність безмірності, бо виконує її волю. Чи ясно я висловлююсь? Все це Тао студіював у якомусь втаємниченому коледжі, де його божевільні задуми підтримали такі ж духовні розбійники, як і він. Вони розробили параноїдальний план перекроєння карми планети. Користуючись багатим знанням сучасної технології, вони підготували проект універсального космічного комплексу — невразливого, потужного, всеозброєного, який може мандрувати в космосі, під водою, в повітрі, навіть нібито спроможний трансформувати течію часу в певних межах, а отже — виходити за координати даної миті. Тобто такий технологічний монстр має бути невразливий навіть для ядерної та лазерної зброї. Куди ж хоче застосувати Тао таке страховисько? Супроти сучасних мілітарних концернів. Оголосити в певну мить ультиматум — скласти зброю і передати владу вільно обраним урядам. Він — Тао — має бути лише координатором всіх цих процесів гуманізації планети і гарантом того, що імперіалізм та диктатура більше не повернуться на Землю. Таким чином створюються умови для вільного розвою духовних сил і об’єднана планета зможе виконати своє призначення — стати трампліном для стрибка розуму в царство свободи. Уже рік триває робота по підготовці космічного комплексу універсального призначення в цій прихованій печері. Кошти для цього добуваються піратськими нападами. Тао вважає, що його дії цілком виправдані. «На терезах космічного права, — каже він, — я, порівняно з багатіями, котрих грабують мої хлопці, білокрилий ангел. Мій задум — звільнити Землю від грошових павуків та експлуататорів — є задумом самого бога (якщо він існує, звичайно)». Я намагався показати Тао всю абсурдність його плану. Мільярди людей, котрі ще практично не встигли сформувати свої ментальні, розумові пуп’янки, зав’януть в пекельних вогнях того прискорення, яке він жадає нав’язати планеті. Разом з тим ситуацію використають злобні, інтелектуально розвинуті сили. Я нагадав йому про творців ядерної та нейтронної зброї, підкресливши, що несвоєчасні можливості неодмінно потрапляють у руки злочинців. Що сам він (попри свої благі наміри) скотиться до тривіального диктатора, а шлях всіх диктаторів один і той же — на смітник історії. Соціалістичні країни володіють величезною могутністю, але вони твердо стоять на грунті загального миру. Це не тактика далекоглядних політиків, а стратегія еволюції, котру утвердив ще Ленін, бо знав про необхідність всебічного розвитку мас, тої тканини життя, котра є соціальним універсумом. Проблеми буття вирішують не геніальні одинаки, а весь людський океан. Якщо хочеш добра рідному потомкові, влий свої осягнення, свою силу в народні джерела. Тао сміявся над моїми страхами й попередженнями. Запевняв, що незабаром я стану свідком його торжества й сам зречуся тисячолітніх мудрувань софістів та нероб. Тоді я поставив перед ним вимогу відпустити мене, бо треба поставити край безвідповідальним експериментам, свідком яких я не бажаю бути. Він згодився мене відпустити, якщо я дам слово не говорити нікому про його таємницю. Я не міг дати такого слова. Тоді він затримав мене тут, аж до здійснення свого плану. Вирішальний день наближається. Моє серце в тривозі. Відчуваю, що має статися щось страшне. А тепер ось твоя поява, друже Гріг. У мене таке враження, що він хоче запропонувати тобі стати його побратимом. Він любить незвичайних людей, а ти йому сподобався. Ну от… Основне я тобі сказав. Все інше знатимеш з його вуст. Бачу — ти втомлений. Пора й мені задрімати. Завтра я покажу тобі надра печери. Подумай, зосередься. Може, знайдеш якісь аргументи, котрі могли б його похитнути? Гадаєш, що це безнадійно? Це не так! У надрах його духу притаїлося щось ніжне й чутливе, але воно оточене корою жорстокості й розчарування. Треба торкнутися глибин душі якимось несподіваним променем. Може, в тобі є таке світло?  

 

Марилися Грицю рідні ліси, Дніпро. На луках паслися косулі, лосі, а поряд з ними мамути, носороги, і хлопець дивувався, звідки виникло химерне поєднання різних епох. Згадалися міркування про можливість відтворення вимерлих тварин генною інженерією. Десь він читав, що в людині зберігається ембріонально-потенційно весь генетичний код біосфери, і якщо розгадати його, то можна в своїх соматичних клітинах знайти і прадавніх рептилій (тільки навіщо їх воскрешати?), і носорогів, і шаблезубих тигрів та мамутів. Хлопець подумав, що, мабуть, пощастило це зробити, і це велика перемога прихильників збереження екологічної цільності й повноти: тепер світові не страшні руїни і катаклізми. В кожній людині зберігається «ноїв ковчег», де наявні «сім пар чистих і нечистих», і після будь-якого потопу вони населять нову землю. Потім Гриць побачив, що з-за кущів верболозу підповзають до тварин браконьєри з дегенеративними кримінальними пиками, тягнучи за собою скорострільні гармати і тяжкі кулемети. Хлопець жахнувся: ось яку потужну зброю вживають сучасні «мисливці»! Хто їм дозволив? Де ж єгері, де батько Василь Гук і його побратим Сава? Він хотів кудись бігти, когось кликати, та небувала втома сповивала тіло, несила було поворушитися. А тим часом браконьєри висували вперед свої смертоносні пристрої, і загриміло у видноколі: та-та-та-та! ду-ду-ду-ду! Падали, ніби підкошені, граціозні косулі, підламувалися коліна у лосів, тяжко грималися об землю прадавні мамути, не розуміючи, звідки знову прийшло до них нещастя. Ніби лава з вулкана, густим потоком текла по луках багряна кров і вже ось-ось мала сягнути Грицевих ніг. Вона парувала, і запах від неї був задушливий, нудотний, тяжкий. Хлопець закричав від жаху… Лі заклопотано схилився над ним, співчутливо запитав: — Тобі щось тяжке приснилося, друже Гріг? Гриць сів на килимку, все ще не повністю прийшовши до тями. Поступово він згадав усе. Йому здавалося, що сон триває далі, бо здалека глухо долинали якісь удари, дрібно тремтіли скелі, а в печері відчувалася задуха. — Що це? — пошепки запитав він. — Де? — Дивні звуки. Ніби канонада. І запах… — Ти забуваєш, Гріг, що ми в надрах вулкана. Тут це буває. Невеликий прорив газів. Не бійся — спеціальні пристрої очищають повітря, не задихнемося. А вже як гримне по-справжньому, тоді ніщо не допоможе. Лі ласкаво усміхнувся, заспокійливо торкнувся Грицевого плеча. — Я обіцяв показати печеру. Ходімо. Глянеш, в яку мишоловку ми потрапили. Потім поснідаємо і подумаємо, що нам робити. Гриць звівся на ноги, розім’явся. Відчув, що сила повертається до тіла, і раптова думка про те, що в нього — попереду багато несподіваних можливостей шукати, думати, діяти й міняти власну долю, принесла хвилю таємної втіхи. Він дотягнувся до ніші, торкнувся пальцями круглого ободка світильника. Запитливо глянув на Лі. — Електрика? — Ні, сонце!.. — Яким чином? — Світловоди. Ціла система світловодів. Тао використовує найостанніші досягнення світової технології. Потребу в силових енергоджерелах звів до мінімуму, і в цьому парадокс його проекту. Ходімо. — Вони ступили у кам’яний коридор, на стінах якого теж мерехтіли пунктири світильників. Прохід вивів їх у грандіозну пустоту, склепіння якої губилося в фіолетовій млі. В зеніті примарно промінилося овальне світило, в його неяскравому Сяйві вирізнялося хаотичне нагромадження багатобарвних скель, котрі, мов шеренги вартових, оточували велике дзеркало озера. Посередині чорно-зеленого овала води виділявся острівець, де височіли темні конструкції, метушилися люди, стрибали світляні зайчики чи то електричних розрядів, чи автогенної зварки чи імпульсних світильників. Від берега до острова було прокладено моста, по ньому прудко бігали невеликі саморушійні візки, подібні до перших місячних всюдиходів. — Роботи? — запитав Гриць. Лі мовчки кивнув. Показавши на острів, сказав: — Там — серце його проекту. Ядро всього задуму. На жаль, я не знайомий достатньо з глибинами технології, які дали можливість Тао розпочати свою авантюру. Я навіть не можу стверджувати, чи реально все це, чи буде діяти його космічний монстр? Безумовно, він першокласний спеціаліст, але проект передбачає такі прориви за обмеження і класичної і квантової механіки, що важко стверджувати щось певне. Вони пройшли трохи понад кам’янистим берегом, у скелястих стінах якого видно було темні овали проходів, далі в імлі вирізнявся причал, а біля нього — кілька величеньких швидкісних катерів на підводних крилах. Там походжали вартові з автоматами на грудях. Вони дали мовчазний знак — не підходити ближче. Лі з Грицем повернули назад. — Невеликий ареал свободи, — гірко усміхнувся хлопець. — Хоч Тао і вважає себе покровителем усього людства, проте діє, як звичайнісінький тиран. — Стереотипи психосфери, — сказав Лі. — Вони вироблені тисячоліттями. Є хороші люди, котрі вважають, що, добравшись до важелів сили, зможуть діяти не так, як, мовляв, усі деспотичні попередники, що у них є власний контроль совісті, честі, волі і так далі. Але це ілюзія. Машина примусу, сваволі, владності та деспотизму трансформує найліберальніші наміри у готові трафарети дій. Теоретично нібито все те, про що мріє Тао, можливо, але практично це відливається у ті форми, котрі існують споконвіку. Проповзаючи крізь задимлену трубу, хіба голуб збереже свою білість і чистоту? Гриць все оглядався назад, обмацуючи поглядом поверхню озера, котра пропадала в тумані десь за півкілометра. — А як звідси випливають судна? Прохід один чи багато? — Не знаю, — сумно сказав Лі. — Та й не придатний я для такої справи, як втеча, сутички. Юність лишилася далеко позаду… чи попереду? Хто скаже? Може, ми лише відлуння справжньої істоти, кульмінація котрої в час найвищої молодечої напруги. Може, я себе реалізував саме тоді, коли зважився на повний розрив з мізерним минулим. У ту зоряну ніч. Саме зоряна. Одна неповторна мить нового народження. Яке то було чудо, друже Гріг. А вже потім — новий цикл пошуків, сумнівів, безконечної риторики, відливання роздумів у штампи слів, старіння. І все нам здається, що головне там, попереду, що ось-ось пощастить зустріти за новим поворотом путі щось небувале. А небувале вже давно здійснилося, тільки ми не відчули його, не привітали… — А конкретно, — нетерпляче озвався Гриць, не цілком розуміючи зміст сентенцій учителя, — в чому ви бачите конкретне прикладання сил молодих людей, юнаків? Окрім, звичайно, необхідної рутинної праці. Де мета, що здатна заполонити світ, вивести його з антагоністичної круговерті? — Я вже казав тобі, — докірливо мовив Лі, — що вашій країні пощастило стати лідером еволюції. Там і рішення. Тільки воно не одномірне, не волюнтарне. Кожна мить тче нові можливості. Хто думає про таємничу силу миті? Ви теж не вмієте користуватися цим потужним важелем… ви — марнотратники миті, гадаєте, що вона — лише бризка вічності, а насправді вона є сама вічність… Гриць вражено зупинився. Явно, зримо перед ним постав образ діда Сміяна, почулися його слова: «мить дорівнює всесвітові». І слова пісні: «Охопить диво-мить ти зумій, любий друже, зумій!». Яка вражаюча тотожність мислення понад простором і часом. Може, саме в цьому вирішальний доказ спорідненості всієї мудрості планети, родинність вселюдської ноосфери? Лі уважно глянув на хлопця, любовно обняв його за плечі. — Згадав щось подібне? І знову Гриць здивувався чутливості старого тайця. Але не сказав нічого, а тільки мовчки кивнув. Учитель зробив знак іти далі, а потім на ходу сказав: — Якщо бажаєш, я висловлю тобі кілька своїх міркувань з приводу тайни вічної миті. Проте повернемося в притулок. Тут якось непривітно, задушливо, та й цікавого нічого нема. На острів нас не пустять, вулканічні породи тобі, мабуть, ні до чого. Я зайду до тутешньої кухні, принесу щось поїсти, а потім — поговоримо. За кільканадцять хвилин, покінчивши з сніданням, вони знову сіли один біля одного в затишній печері. Лі, прикривши повіками очі, задумливо говорив: — Ти знайомий з роботами Фрейда? Поверхово? Я цікавився всіма психоаналітичними пошуками — від позитивних до містичних, бо найбільше мене приваблювала саме тайна свідомості, нашого «я». Фрейд уподібнює психічне життя людини вершнику і коню. Кінь — то підсвідомість, а вершник — розум. Він вважає, що рішення завжди приймає кінь, тобто підсвідомість, але все робить так хитро, щоб вершник (розум) гадав, що це — його рішення, суверенне, самостійне. Мій багатолітній досвід показав, що Фрейд створив фіктивну теорію, далеку від таємничої реальності психожиття. Підсвідомість, тобто мільярдолітні глибини мислячої матерії, це і є свідомість у всій своїй всеохопності та мудрості. Це — титанічний розум древності, дарунок Матері-Землі. Там є все знання — від амеби до людини, там є всі конструктивні рішення (саме тому ми маємо можливість «учитися», тобто розкривати самих себе, свою титанічну скарбницю). В принципі, «родова пам’ять» віків могла б бути джерелом знання для кожного новонародженого. Саме для цієї мети біоеволюція, певно, й сотворила «біокомп’ютер» (кору), щоб він міг бути координатором потреби в тій чи іншій інформації глибин. Та сталася якась катастрофічна мутація, інверсія, котра виявилася патологічною (воістину виникла «кора», яка замкнула титанічну свідомість у «тартар» «підкорки»). Ти пам’ятаєш, друже Гріг, еллінські міфи про титанів і богів? Певно, прадавні мудреці відобразили психічний метаморфоз у символах міфів. Битва титанів з кронідами (синами часу) — є ілюстрацією такого конфлікту. Титани — древні сили, мудрі й щирі, а кроніди (олімпійці) — розумні, але підступні. Замкнувши титанічні сили прасвідомості в «тартар» позарозумності, кроніди стали «забороняти», «керувати», «спрямовувати», «карати» і так далі. Будучи юним утвором, кора (олімпійці) не могла б зберегти своє чільне місце в діяльності людини, якби не осідлала титанічного «коня» глибини. Але честолюбство та амбіція мозкового комп’ютера, котрий привласнив собі прерогативи всетілесної свідомості, завдали удару й самому розумові, бо пропускали іскри потрібного їм знання крізь решето «винаходів», «осяянь», «відкриттів», «інтуїцій» тощо. Координатор став тираном. Практично так званий розум заважає правдивій титанізації світу й біосфери, він боїться прориву геніальних сил глибини, ось чому генії і талановиті люди майже завжди були нещасні і хутко покидали цей світ, бо розум їх не шанує і боїться. Саме тут причина ворожості до нових ідей, відкриттів, парадоксальних теорій. Тут і пояснення успіху «мозкової атаки», при якій несподівано відкривається «нове», тут і загадка «осяянь», котрі є відблиск мудрості, притаманній кожній людині, але схованій за сімома замками інтелекту. — Я читав про таке, — озвався Гриць. — Де? У кого? — У роздумах однієї… знайомої… — Хто вона? — Лікар. Психіатр. Вона тепер на Папуа, досліджує якусь екзотичну хворобу. Я теж летів туди… — Дивно, дивно, — похитав головою Лі. — Яка вражаюча напруга ноосфери, який натиск вогню. Чутливі приймачі в усіх країнах світу відчувають одне й те ж. Це — прекрасно! Тоді ти, друже Гріг, зрозумієш, до чого я веду. «Розум», наш буденний інтелект, знемагає від калейдоскопічних змін реальності. З полум’яною динамікою буття може впоратися лише титанічний розум мільярдоліть (індуси називають його будхі, мудрість). Для цього треба знову трансформувати зовнішній розум (інтелект) у працівника, у координатора, у щирого інженера, котрий з вдячністю братиме батьківські скарби глибин, прикладаючи їх до спільного блага, не приписуючи пріоритету собі. Чи не нагадує тобі ця ситуація легенду про падіння Люцифера-Світоносця? Світоносець і в розум. Йому доручено було лідерство, але не тиранічність. А він «загордився», впав, потьмарився. Тепер потрібен титанічний метаморфоз. Можливо, саме тут причина дискретного сприйняття світу, його розпаду, роздробленості. В глибинах організму, в надрах життя затаєна сукупна свідомість пращурів, котра прагне прояву і здатна перемогти навіть невблаганність смерті, воскресити з небуття минулі покоління… — Наш мислитель Федоров мріяв про це, — зрадів Гриць. — Воскресіння батьків, писав він, головне завдання грядущої науки… — Знаю про нього, — приязно озвався Лі, прикладаючи долоні до грудей, — то чудовий мислитель. Людина прийдешнього… Правда, ідея висловлювалася прямолінійно, у загальній формі і, до речі, містично. Він ще не мав зразків для тотожного формування своїх геніальних осяянь. Та й ми ще не готові для цього. Проте основна думка — правильна. Бо хіба достатнє рішення потреб і проблем сучасної особи, її текучої свідомості, котра не може втримати самоцінності миті. Є в багатьох народів такий вираз: «убити час»… — Є — згодився Гриць. — Це вважається доблестю. — Це дикунство, варварство. Кожна мить — неповторна. Вона ніби еманація, іскорка вічності Час, тривалість — то не набір митей, як дехто гадає, а розпливання миті, її розмивання, деградація, розмінювання золотої монети на мідяки, а потім мідяків — на тлінні речі вжитку. Чому я розповів тобі про зовнішній розум (інтелект) і титанічну свідомість глибин, замкнутих у льоху непроявленості? Тому що саме розум не здатний оцінити мить, не спроможний обняти її, злитися з нею. Розум — дитя часу — розкладає явища світу по поличках послідовності, статистики, класифікації. Мить для нього — лише словесна абстракція. А в ній — все найголовніше, чого ми хочемо, та оаза, котра має напоїти спрагу віків. — Що ж потрібно, щоб збагнути тайну миті? Це ніби прорив у мікросвіт вічності, ніби необхідність появи хроноядерної теорії? — Скоріше — ураноядерної, — засміявся Лі, і промінчики зморщок осяяли його обличчя. — Бо ж батько Крона був Уран — вічний коханець Геї. При ньому всепожираючого часу не було. Але ти гарно сказав: наука має задуматися над дивовижними скарбами миті. Миті, як атома вічності. Як неподільного елемента буттєвої динаміки. Не динаміки тривалості, а динаміки творчої напруги, це — не одне й те ж. Мить для сучасних людей зникає десь в щілинах поміж секундами та годинами. Але зачекай… Здається, повертається Тао. Учитель насторожився. В коридорі між скелями почулися легкі стрімкі кроки, і в мерехтінні світильника з’явилася струнка постать пірата. Він оглянув присутніх, заразливо засміявся. — Чудово! Симпозіум триває. Бачу, учителю, що ви миті не випускаєте в рук. Прекрасно! А у мене — успіх. Гарна здобич, закуплено необхідні матеріали. Робота кипить. Не метайте на мене зевсових блискавиць, учителю! Я не протидіючий вам гігант, а ви не володар Олімпу. Дозвольте, я сяду поруч. Я веселий, мені хочеться поговорити з людьми, які можуть мене зрозуміти повною мірою. Мої соратники — лише честолюбні виконавці. Ех, якби мені таких побратимів, як ви, учителю, як цей хлопець. Давайте поговоримо, я знаю — ви хочете мене переконати, щоб я не здійснював свого проекту. Адже так? Тао розгорнув килимок і сів біля входу, як і вчитель, у позі лотоса, запитливо дивлячись па Гриця. Хлопець якусь хвилину мовчав, будуючи в умі фразу, а потім обережно запитав: — Пробачте, якщо я ненароком завдам прикрості вам… — Не турбуйтеся, — махнув рукою Тао, — ми друзі, які там можуть бути церемонії у жерлі вулкана? Я кажу це не буквально, це — в переносному розумінні. Ми — в історичному вулкані, і етикет — дитячі забавки. Я вас слухаю… — Ви знайомі з письменником Олексієм Толстим? — Знаю, читав. — У нього є роман… — А, ви ось про що! Пірат засміявся іронічно. — «Гіперболоїд інженера Гаріна»? Проблема диктатора? Претендування на володіння світом? Я знайомий з усіма можливими варіантами фантастичних, утопічних, реальних типів і образів диктаторів та претендентів на глобальне панування. Треба ж було знати, в якому напрямку працювала думка людства, вирішуючи цю проблему. Довелося прийти до сумного висновку: все, що робилося досі, дитячі іграшки, хоч і досить криваві. — Якщо все це — дитячі іграшки, то навіщо їх повторювати? — Я нічого не повторюю, — владно перебив Тао. — Претенденти на здійснення планетарної мутації соціуму силою, диктатом були неуками в елементарних питаннях. Всі їхні зусилля й наміри базувалися або на зоологічній ненависті до слабіших, на амбіції зверхності, або на параноїдальних комплексах, на містичних псевдомісіях. Візьміть всіх отих тамерланів, іскандерів, чінгісів, наполеонів, гітлерів — все це ущербні типи, котрим «щасливий» збіг обставин дав випадкову козирну карту. Але стратегічно вони перемогти не могли, хай їх навіть підтримували найвельможніші сили Землі, бо жадали волюнтарно змінити карму світу для власного прославлення або зиску. Це — нонсенс! — Але ж ви прагнете того самого? — Далеко не так! Течія хай лишається течією. Їй треба дати інші, безпечніші канали, не засмічені гидотою буржуазних соціумів, вільні від диктату грошових мішків. І тоді ріка народів потече в потрібному напрямку. Треба змести антиеволюційні шлюзи брехливих політиканів, і глибинна могутність духу ринеться до творчих діянь, про які ми й уявлення не маємо. Як може ця сила проявитися, коли їй від народження приготовлено хитрі, замасковані річища, котрі ведуть в ніщо, у розпорошеність, у безвихідь, до підвалів банків, де кристалізується психоенергія у вигляді золотих монет? Урагани інформаційних смерчів вирують над планетою, хіба може навіть освічена особа щось протиставити цій стихії, окрім приниженого обурення та безсилого зітхання? — Як же ви зруйнуєте ці шлюзи і загороди? — Силою. З космосу треба проголосити нову еру — еру вільної думки й творчості. Поставити ультиматум мілітарним урядам та військово-промисловим комплексам: негайне роззброєння або знищення! — Ого! Суперанархізм! Ви гадаєте, що закони суспільного розвитку можна так волюнтарно міняти? Окриком із космосу? — Даремно іронізуєте. Закони в соціумі не віжки, а пластична субстанція, з якої творяща рука може ліпити потрібну форму. Ваш Ленін був таким безстрашним творцем, він мужньо й блискавично йшов назустріч страшним бурям. І переміг! Бо осідлав хвилю неповторної миті. Це вже з вашого духовного арсеналу, учителю! Я займаюся плагіатом! — Але ж Ленін опирався на маси, — зауважив Гриць. — Як ви можете порівнювати його дії з діями авантюрного одинака? — Він теж умів протистояти більшості у власній партії, якщо відчував свою правоту, — заперечив Тао. — Крім того, тодішня епоха мала іншу динаміку й актуальність. Вам необхідно було сформувати новий соціум, можливості для формування нової людини. Але ж це лише трамплін для стрибка. Куди? Що далі, коли перед планетою зяє термоядерна прірва, а час обмежений до років, а може, днів? Потрібна безумна безстрашність у пошуку нових рішень. І всеозброєність. Ви самі це добре знаєте, і не граєтеся з буржуа в бирюльки. Імперіалісти осідлали космічного мілітарного змія. Це вже глобальний скорпіон, який в божевіллі може вжалити людство й себе водночас. Тому треба поспішати. Я хочу стати дамокловим мечем над головами тиранів. Усунути їх від влади, і хай народи оберуть самі своїх лідерів. — А ви? — А я, — Тао весело засміявся, — стану вільним птахом. Може, зберу авантюрних хлопців та махну десь до інших зірок або навіть галактик. Не вірите? Мій корабель — чудо! Для нього простору-часу не існує. Хочете стати моїм сподвижником? Гриць переглянувся з учителем Лі і, ніби не чуючи останнього запитання, запитав: — А чому б вам… не об’єднати свої зусилля з країнами, котрі є прихильниками миру? Це ж велика сила, моноліт. — Я не вірю в дипломатичні зусилля, — спохмурнів Тао. — Риторика дракона не зупинить. Де гарантія, що не відбудеться апокаліпсична контрреволюція? Що фашистські групи не оволодіють «абсолютною» зброєю? — Але ж такою зброєю оволодіють і прогресивні структури? — І буде взаємознищення! А я, відчуваючи унікальний момент, маючи ясну мету, не зв’язаний бюрократичними узгодженнями та рішеннями парламентів, — хочу поставити імперіалізм перед фактом космічного ультиматуму. Можливо, я навіть зроблю це від імені «пришельців». Ха-ха! Чому б і ні? Психологічно громадська думка давно чекає цього. Я прийшов до висновку, що добрі люди мають право вжити силу, не слухаючи проповіді святих та мудреців, котрі твердять про неприпустимість силового втручання у карму Землі. Хто ж вирішить долю матері, як не її син? — Ви один хочете вирішити долю мільярдів? — А хіба може бути скоригована спільна воля? Це — нонсенс! Завжди хтось брав ініціативу на себе. Чому я не можу бути таким ініціатором? Чи знову чекати чудоподібного Месію, Аватара на білому коні? — Я читав такі пророцтва, — озвався Гриць зацікавлено. — Рігден-Джапо — володар Шамбали, казковий Гесар-Хан, Калкі-Аватар. А ви, Тао, допускаєте наявність на планеті такого центру, де можуть бути зосереджені сили інших сфер та світів? Помовчавши, ніби вдумуючись в те, що він мав сказати, Тао серйозно відповів: — Я знаю всі легенди про Шамбалу. Мій учитель міг би широко оповісти про це. Адже так, учителю? Я особисто не виключаю можливості існування такого центру космічних сил. Але, наскільки мені відомо, та й самі співробітники Шамбали декларують це, братство узгоджує свої дії з всепланетною кармою, тобто остерігається прямо втручатися в життя планети, зважаючи на свободу волі жителів Землі. Може, це й відповідає якомусь там «космічному праву», оскільки махатми, вчителі Шамбали є представниками високорозвинутих цивілізацій, але хіба нам, людям, від цього легше? І хто гарантує нам, що рятівна дія в грізний час буде вжита своєчасно? А ще — звідки вам знати, хто такий я? Та й сам я можу не відати про те, що виконую волю Шамбали. Вони — архати — не можуть втручатися у хід подій, а я — людина Землі — маю право! Ха-ха-ха! Адже так? Взагалі вся ця містична казуїстика з кармою, вищими сферами, аватарами тощо вже привела до того, що планета захлинається в крові, а кармічні вузли все тугіше затягуються на горлянці людства. Тугіше, ніж вузол Гордія, який довелося рубати Олександрові! Та досить, друзі, досить філософії. Хочете — я заспіваю вам?.. Він вийняв з м’якого футляра, котрий добув з-під поли штормівки, дивний струнний інструмент: дерев’яна довбана таріль з грифом, три товсті струни. Гриць переглянувся з Лі, той схвально кивнув: — Тао прекрасно грає й співає… — Я вам заспіваю свою останню пісню, — ніби в забутті, промовив Тао. — В ній, може, все, що я хотів би сказати. Він торкнувся струн. Басове, трагічне звучання заповнило печеру, заплелося у мінливі переливи мелодії, а потім почулися драматичні слова:  

Пробігають роки. Пролітають віки.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка