Олесь бердник



Сторінка19/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається в даль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила духу жива?
Хто вона і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,
Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..

 

Гриць прислухався до змісту слів, напружував свідомість, щоб зрозуміти символи пісні, і вражався фанатичністю та експресією виконання. Відчувалося, що Тао вже ніщо не зверне з обраного шляху, але разом з тим в душі пірата-інженера тлів вогник приреченості. Може, причина тої приреченості — майже повний розрив з долею людства (хай навіть неусвідомлений розрив, всупереч всім деклараціям!). Хлопець з жалем сказав: — Прекрасна пісня. — Правда? — по-дитячому зрадів Тао. — Так. Але вважати поняття добра, любові, свободи підробкою ворожих сил? Що ж тоді нам залишається? — Бути собою! — твердо відповів Тао. — Не спекулювати словами. За ними у всі віки ховалися личини злобності і неволі. Треба розпочати еру великої тотожності, коли неможливо буде просто базікати, ховаючи за солоденькими поняттями свою підлість і ницість. — А чи не допускаєте ви невдачі, можливості провалу? Хіба всі ваші соратники — чесні люди? Ви знаєте, в ім’я чого вони з вами? Може, це просто бандити, котрі вирішили поставити на екзотичну карту. У випадку провалу вони вас зрадять. А може, навіть раніше зрадять. Історія знає достатньо прецедентів. — Все можливо, — спохмурнів Тао, ховаючи інструмент у футляр. — Можлива й невдача. Хто застрахований від цього? Якщо невдача — я вирвуся в простір, у вічні мандри. Може, стану деміургом нового світу, може, просто пограюся з космосом. — Він знову повеселів, ніби щось згадавши. — Колись мені снився сон. Це було давно, я ще був студентом коледжу. Може, я начитався «фентесі», може, проявилася сутність моєї натури, але одного разу, накурившись маріхуани, я відчув себе іншою людиною. Цілком іншою. Я був конструктором космічного корабля, його пілотом. Вирушив до Сіріуса. Там знайшов прекрасну планету, розкішну, як первісний Едем. Храм в саду… Жриця — вогненнокоса, висока, богоподібна. Вона чекала мене. Я запам’ятав її слова: «Тепер ти знайшов мене у сновидінні, настане час — і ми зустрінемося навіки…». Може, саме цей сон був вирішальним у моєму волінні будувати «Раму». — Що таке «Рама»? — зацікавився Гриць. — Нічого містичного, — осміхнувся Тао. — «РАМА» — Реалізатор Абсолютного Математичного Алгоритму. Це — серце мого космічного монстра. Але про це згодом. Я втомився, сьогодні був важкий день. Хоча й успішний. Учителю, припадаю до ваших ніг. Мій молодий друже, я полюбив вас. Потерпіть ще трохи, незабаром розв’язка. Тао зник так само стрімко, як і з’явився.  



 

Гриць і Лі довго сиділи мовчки, ніби осмислювали почуте. Було ясно, що явище перелилося за ту межу, де ним можна було б керувати. Якщо задум інженера-пірата бодай на п’ятдесят відсотків реальний, то це може принести планеті небачені лиха. Хто скаже, де вибухне ядерний заряд або спалахне лазерна блискавиця, оскільки всі ці потужності потрапили у руки випадковій силі. Хлопець стривожено глянув на учителя, той кивнув, ніби читав думки. — Розумію, мій друже Гріг. Твоя свідомість кипить пошуками виходу із ситуації. Я вже більше року вимучую себе тією ж проблемою. Весь мій духовний авторитет не допоміг переконати його в руйнівності і навіть абсурдності проекту. Тут якесь химеричне поєднання наукової геніальності і жорстокої інфантильності. — Але ж ми не маємо права чекати. Треба щось робити. Ви тільки уявіть, що десь… у тій чи іншій країні… почнуть вибухати ядерні бомби або в повітряному просторі якоїсь держави з’явиться небачений апарат. Одразу вступає в дію система оборони. І зворотний удар! Розумієте? Це може стати грандіозною планетарною провокацією. І тоді ядерний вихор почне змітати міста й села. Хто може гарантувати, що цього не станеться? — Ти правду сказав, Гріг, — сумно згодився Лі. — Але що можна придумати? — Втекти. Знайти вихід. — Виходи стережуть такі головорізи, що не задумаються — вбити тебе чи ні. А до того, якби навіть пощастило вибратися живцем із вулканічної печери і опинитися у відкритому морі, що ти будеш діяти далі? — Допливу до якогось острова. Повідомлю людям. — Друже Гріг, — поблажливо усміхнувся учитель, — ти не уявляєш, де ми, які тут відстані, що тебе чигає поза цією схованкою. Ми ж не в кіно, де режисер може нагромадити серію найхимерніших випадковостей. Сотні кілометрів до населених островів, море кишить акулами. До того ж люди, які можуть зустрітися, не обов’язково хороші. На півночі лежать Філіппінські острови, на півдні — Молукські. Треба знати, хто тебе зустріне, як поставиться до твоїх застережень. Можуть навіть вважати божевільним, котрий втратив розум після катастрофи. — Тоді приречено чекати апокаліпсиса? — роздратовано запитав Гриць. — Забути про те, що ми люди, що ми зобов’язані зробити все від нас залежне. — Перш за все — спокій, — розсудливо відповів Лі. — Спробуємо ще вплинути на нього. Він обіцяв приходити, розповісти тобі про свій комплекс. Постарайся завоювати його симпатії. Ти ж бачиш — у нього є вразливі місця в психіці. Я допомагатиму тобі.  



 

Тао приходив ще кілька разів, і Гриць, за порадою учителя Лі, не розпочинав політичних дискусій, не дратував інженера-пірата, а зацікавлено розпитував його про подробиці конструкції «апокаліптичного монстра», як жартома називав своє дитя Тао. Хлопця вразила образна, лаконічна розповідь. Вона звучала так: — Ідея «Рами» — Реалізатора Абсолютного Математичного Алгоритму — виникла у мене ще в Києві, коли я прослухав лекції доктора Боголо і бесідував з вашим братом, мій молодий друже. Як бачите, я не витрачав часу даремно. Ваші вчені сперечаються з-за теоретичних узгоджень, ламають філософські списи, копають ті ж самі тупикові ями, а я одразу взяв на озброєння те, що вразило мене. Я збагнув, що елементи нової математики можуть дати небувалі можливості для осмислення реальності та оволодіння нею. Ви знаєте давню притчу про винахідника шахів, який забажав «простенької» нагороди: на першій клітині шахової дошки — одну зернину, а на кожній наступній — вдвічі більше. Виявилася вражаюча прогресія. Але суть в тім, що цю прогресію використовує життя. Від першозиготи наростає те ж саме подвоєння структур: ось чому так блискавично жива істота проходить цикл планетарної еволюції в кожному ембріоні і після народження. Я використав той же принцип, до якого світова технологія ще не прийшла, а саме: я будую лише «першозиготу». «Рама» — це мікрозародок (комп’ютерний мікрозародок) універсального суперкосмічного комплексу. Його названо «Протеєм». Це ім’я міфічного морського діда — віщого полубога, який блискавично міняв подобу, і його неможливо було спіймати у якомусь конкретному вигляді. У цьому зародку є алгоритми й програми багатьох допоміжних ЕОМ-роботів, котрі мають будувати периферійні вузли: матеріал для них — будь-які породи гранітів, базальтів. З них я отримую речовини такої пластичності, твердості й витривалості, які вимагаються. Це досягається методом гармонізації елементів. Не розумієте? Твердий горішок навіть для сучасних консервативних металознавців та фізиків… Зміною алгоритму я даю наказ переходити на будь-який рівень масштабності конструювання. Можу дати наказ — перетворити всю планету, весь її матеріал в гігантський космічний корабель. І все це — за незначний період часу. Основне — завершити «Раму» — мою «першозиготу». — Ви певні, що це не фантом? — обережно запитав Гриць. — Невже пощастило так далеко вирватися за рівень глобальної технології? — Я нікуди не виривався, — зневажливо махнув рукою Тао. — Всі ці можливості є в кожної великої держави. Просто бюрократичні структури обмежують дослідження, гальмують політ думки. Гори вражаючої інформації наявні в світових патентних бюро, але хто їх осмислює? Для цього потрібні синтетичні уми. Повірте мені — все це так. Слухайте далі… Основне — чіткий алгоритм першозадуму, формалізований у вичерпній, точній, оптимальній програмі, опертій на «живу математику», котра оперує тотожностями-моделями, а не числами. Та ви повинні знати передумови альтернативної математики… — На жаль, дуже поверхово, — зніяковів Гриць. — От бачте, — іронічно підморгнув Тао, — сумніваєтеся в можливості мого проекту, живучи поряд з джерелом, котре напоїло мій задум. Ха-ха-ха! Диваки люди, адже так? Так от… Деталізацію формування комплексу реалізують ЕОМ-роботи наступної після «Рами» черги. Вони коригуються «першозиготою» («Рамою»), яка й надалі буде керівним центром, ревізором, «чакрамом» техноорганізму «Протея», нервовим вузлом, що здійснюватиме контакт між деміургом (тобто мною) і будь-якою акцією мого мислячого монстра, бо «Протей» не просто потужний корабель, а саме «жива» машина, «мислячий» космічний комплекс. Я навіть гадаю, що «Протей» буде своєрідним метаморфозом мене самого. Ха-ха! Не дивіться на мене оком психіатра! Ми живемо в божевільному віці, коли все можливе, все доступне… Згодом я зосереджу на «Протеї» генетичну інформацію всього людства і біосфери… А чого ж? Хіба теоретично це неможливо? А якщо можливо, то побудувати новий ковчег — справа часу й знань. Гриць, відчувши, що інженера «заносить» десь у потойбічність, обережно повернув його до реальних проблем: — А ви думали про наявність у світі потужної мережі оборонних комплексів? Досить вашому «Протеєві» з’явитися в повітряному просторі якоїсь… — Дурниці! — обірвав Тао. — Мій «Протей» невразливий. Я можу пересуватися не лише в просторі, а й частково використовую флуктуацію часу. Поки що це не мандрівка в часі, а лише пульсація «минуле — майбутнє — сучасне» в межах десятків секунд, може, хвилини. Але цього достатньо для збереження невразливості. Як це досягається? Знову ж таки розгадку дає альтернативна математика цілості, що підійшла до розуміння світобудови як всеохопної променистої тканини буття. Образно кажучи, космос — ріка світлоносних капілярів, товща пульсуючих шнурів, по котрих передається інформація буття. Квантова механіка вивчає лише миттєвий зріз реальності, отже, має справу з частками, корпускулами, дискретностями. Але згодом вона ввійде у механіку всеохопності, яка вивчатиме динамічне життя світлоносної тканини вакууму поза деспотичною очевидністю миті. Гриць пригадав, що такі думки висловлював брат Борис, думав про це і таємничий незнайомець Радісний, твердив подібні ідеї Юрій. Але все це було в теорії, а тут… реалізація? Як? І він прямо запитав Тао: — Ви не могли б це пояснити якось популярніше? — Охоче. Нагадаю вам про парадокс фотона… Як би вам сказати простіше? При досягненні ракетою першої космічної швидкості долається гравітація планети (чи зорі), тобто досягається невагомість. Так при досягненні швидкості С (300 000 км/сек.) зникає час. Бо справді, фотон, який мчить ось тепер від Сонця до туманності Андромеди… і він же, який туди прибуде через 2 000 000 років — це один і той же інформаційний імпульс. Час для нього (тепер — колись — потім) в цьому польоті зупиняється. Це означає, що Всесвіт «купається» в океані вічного часу, зв’язаний ним, як однією миттю, а ритміка тривіального часу (нашої історичної тривалості) є відносним утвором (відчуттям) дискретних тіл, явищ, істот — від первинних цяток чутливості матерії до вищих проявів свідомості, тобто час — лише нижчий аспект вічного єсть, потрібний на перших кроках формування «колискової» психіки. Зрілий розум входить у потік вічності й розуміє свою спорідненість з цілістю понад обмеженнями відносної ритміки. — Пробачте, але ж ваш «Протей» сформовано з речовини. А речовина, частки з масою спокою, неспроможні переступити світловий бар’єр. Так твердить теорія відносності. Чи ви її заперечуєте? — Не заперечую, — засміявся Тао, прикладаючи долоні до грудей. — Не думайте, що я пірат у всіх сферах. Але ви, молодий друже, повинні затямити основне: співрозмірності й константи світу виявлені стихійною творчістю першоелементів буття. Вони «слухняно» наслідують стереотип первісних імпульсів, що обумовили конструктивні закони відомого нам буття. «Знову та ж сама ідея відносності законів, — подумав Гриць. — Може, ми справді підійшли до тієї межі, яку треба переступити?». — Але настає час, — вів далі Тао, — коли мислячі істоти збагнуть можливість… точніше, відчують необхідність виходу з яйця стереотипу природи, і тоді «закони» будуть відкинуті, як риштування, а людина-деміург сама творитиме «закони» нового ступеня буття. Одним з таких ступенів є подолання променевого бар’єра. Це й дає змогу здійснювати флуктуацію в часі. Мій «Протей» разом з екіпажем може миттєво трансформуватися в інформаційний комплекс, локалізований у часовій флуктуації, скажімо, в межах ста секунд. Такий інформаційний пакет стає невидимий для звичайного ока, невразливий для сьогомоментної зброї, орієнтованої на очевидний потік часу. Я стаю фантомом для людей Землі. А разом з тим зненацька з’являюся там, де мені потрібно. «Протей» стає суперквантом у океані світлоносного вакууму. — Але ж квант існує лише у польоті? — Це помилка Ейнштейна (і сучасної науки). Є динамічні кванти, відомі нам, як радіація всіх спектрів. І є «спокійні» кванти, котрі є основою вакуумних глибин. Їхнє життя — віртуальна динаміка довкола певної точки. Такі кванти — підвалина буття. Наука ще лише торкається до цієї дивовижної таємниці. Мені пощастило зробити наступний крок. Інформаційний комплекс «Протея» може перебувати у «спокої» над якоюсь планетою, може входити в режим «польоту» по певному вектору і практично миттєво долати міжзоряні відстані. Суперквантовий «пакет» стає речовинним кораблем «Протеєм» з живими людьми на ньому там, де це потрібно мені. Мисляча істота направду стає жителем Всесвіту. А ми чекаємо «пришельців» з далеких світів. Ха-ха! Навіщо їм наша примітивна планета? Ось коли вийдемо з колиски, тоді, може, й знайдемо достойних колег. — А енергія? Де ви добуваєте достатню енергію? — Енергія? — здивувався Тао. — Кожна світлоносна нить торкається всього океану сил. Сучасна технологія гвалтує тканину буття, буквально витискуючи енергетичні запаси з органіки, або створюючи штучні «обвали» в радіоактивних речовинах. Це — варварство. Є можливість провести канали до вічної криниці сили, в якій ми купаємося, якою насичені. Туди я проникаю крізь «керн» будь-якого протона, будь-якої елементарної частки, що має в надрах «прохід» у всемірність. Але це вже не для популярного викладу. Захочете стати моїм побратимом — будете господарем дивовижних знань. Учителю, підтвердіть йому реалістичність моїх задумів. Жартую, жартую. Ви скоріше зробите його моїм супротивником. Але кажу вам відверто — марна справа. До вирішальної миті — лічені дні. Вибирайте — зі мною чи проти мене?  

 

Минув, ще місяць чи півтора — Гриць не рахував. Знову бесіди з учителем Лі, з інженером-піратом, котрий інколи заглядав у затишну келію, викладаючи своїм гостям-полоненим запаморочливі, концепції світобудови та прийдешнього преображення планети. Хлопець, вислуховував його спокійно, доброзичливо, щоб не дратувати, а тим часом робив прогулянки довкола озера, приглядаючись до розташування вулканічних скель, проходів з прихованої лагуни у море, подумуючи про можливість захоплення швидкісного катера. Тільки на кого покластися? Учитель Лі типовий прихильник «ахімси», класичного принципу непротивлення, він пальцем не кивне, щоб прикласти десь силу, хитрість, погрозу. Тим часом на острові тривала інтенсивна робота. Вже самого склепіння сягала верхів’ям циклопічна споруда, сформована з фіолетових шестигранників. І Гриць відчував, як у грудях росте тривога. Від безсилля бив кулаком по каменю, довгими годинами сидів на березі, марив далеким Дніпром, викликаючи в уяві Русалію. І радився з нею подумки. Але рішення не приходило. Розв’язка настала зненацька. Одної ночі, коли Гриць дрімав, почулися далекі крики, прокляття. Він схопився з постелі, учитель теж не спав. У коридорі з’явився Тао, він був зосереджений, нахмурений, чорні очі горіли темним вогнем. Оглянувши полонених, він поволі сказав, і в словах його Гриць відчув гіркоту: — Мій молодий друже, ти правильно передбачив. Від Юди не застрахуєшся. Мене зраджено. — Що сталося, Тао? запитав Лі. — Мій, найближчий помічник відкрив схованку адміністрації кількох держав регіону. Я його знищив, але незабаром тут буде ціла ескадра. Я не встиг, залишилося кілька тижнів, до повного завершення «Протея». Жаль! — Невже ви вступите в поєдинок з ескадрою? — схвильовано запитав Гриць. — Навіщо це мені? — зневажливо махнув рукою Тао. — Коли сонце згасає, негоже хапатися за світлячка. Зі мною покінчено, і я хочу визволити вас. Печера і все, що в ній, буде висаджено в повітря. Поспішаймо до катера. Я вас відправлю подалі від вулкана, там вас підберуть як потерпілих. — А ти, Тао? — щиро запитав Лі. — Чому не хочеш розпочати нову стежку? Хіба карма не продемонструвала тобі марність месіанських замірів? — Учителю, — гостро, в притиском відповів інженер, — не кажіть нічого про карму. Навіщо порожні слова там, де гримить ураган? Ходімо! Неподалік від печери, на водах озера, похитувався катер. Десь в тумані завивали мотори інших суден. Острів з громаддям «Протея» був безлюдний. Тао, поспішаючи до катера, на ходу кинув: — Я відпустив всіх людей. Хай рятуються, хто як може. Незабаром всі троє були на судні. Тао плавно вивів його з лагуни у вузький прохід поміж райдужними скелями. Спереду замерехтіла поверхня моря, засиніло небо. Катер піднявся на крила і в бурунах запінених хвиль помчався до обрію. Громаддя острова в вулканічною вершиною хутко віддалялося. Вітер вихрив Грицеве волосся, вселяв надію, збуджував радість визволення, а разом з тим в його душі зароджувалося співчуття до цього дивовижного авантюриста, геніального вченого та інженера, так безнадійно заплутаного в павутину егоцентричних психокомплексів. Марно гине талант, який міг би принести численні блага людям! Зненацька з-за обрію вигулькнув гелікоптер, він прямував до катера. Тао зиркнув на нього, крізь зуби процідив: — Прокляття! Я хотів доправити вас на якийсь заселений острів. Тепер доведеться зупинитися на якійсь скелі. Мені треба поспішити назад. «Протей» має загинути разом зі мною! Судно круто розвернулося і помчало до скелі, що стриміла з моря. Вертоліт вже нависав над ними. Почулися постріли. Густа черга куль пролопотіла поряд з катером. Таєць-учитель зойкнув і схопився руками ва груди. На оранжевому плащі розпливалася кривава пляма. — Учителю! Що з вами? — відчайдушно закричав Тао. — Друже, підтримайте його. Зараз! Ось зараз я підійду ближче до острова! — Пізно, — посміхнувся Лі сірими вустами. — Це бумеранг карми. Ти — мій учень. А гуру відповідає за всі промахи учня… — Стрибай, друже, на ходу, я стишу хід, — похмуро командував Тао, оглядаючись на вертольота, котрий знову, зробивши коло, наближався, пілоти розглядали судно згори. — Тримайся, друже, хай щастить! Бережи учителя, може, рана не смертельна! Прощай! Гриць, обнявши Лі, стрибнув у море. Вода сягала до шиї. Він побрів до берега, долаючи опір хвиль. Катер віддалявся, звук мотора затихав удалині. З того боку почулася черга важкого кулемета. Хлопець насилу витяг непритомного учителя на кам’янистий майданчик, роздер оранжеву накидку. Куля пройшла поблизу серця, кров запеклася на грудях чорним згустком. Лі насилу розплющив очі, прошепотів, захлинаючись кривавою піною: — Ну от… Бачиш, друже Гріг… Я правду казав… Долю Землі неможливо… вирішувати одинакам… Жаль Тао… Проте все… закономірно… — Учителю, чим я можу вам допомогти? — ледве не плакав Гриць, припадаючи біля пораненого. — Це немислимо, щоб ви вмерли, коли знову свобода, коли ви ще можете зробити так багато… — Я не вмру, — усміхнувся Лі, торкаючись пальцями неголеної Грицевої щоки. — Поглянь на сонце… Ми вийшли з нього… До нього повернемося… Страхітливий вибух почувся в того боку, де височів вулкан. Кам’янистий острівець задрижав, над обрієм вирував чорно-багряний гриб, розпливався, ріс у небо. Учитель втомлено заплющив очі. — Бідний хлопчик… Твій сон скінчився… Нічого… Вічність дасть тобі нові можливості для гри… Хай твоя наступна гра буде… радісною… Над островом застрекотіло кілька вертольотів, з люка одного з них зависла драбинка. Гриць глянув угору, помахав рукою, потім з відчаєм припав до старого тайця. — Тримайтеся, учителю. Ось вже близенько поміч. Тримайтеся, не покидайте цього світу! Лі поклав слабіючу руку на чоло хлопця. — Благословляю тебе. Хотів би мати такого учня. Тобі суджена прекрасна стежка… я знаю… За мною не сумуй. Все починається знову… і знову… Знаєш — є така древня формула… Fiat lux!.. Хай буде світло!.. Чуєш? Хай… буде… світло…  

 

…По дорозі до Папуа Русалія затрималася на кілька днів у Делі, щоб погостювати у батьків. Після бурхливої зустрічі та радісного бенкетування, на якому дівчина вгощала рідних та знайомих дипломатів з радянського консульства соковитими грушами і яблуками з прадідівського саду, увечері всі троє зібралися в затишній вітальні.. У каміні було запалено вогник, і, милуючись веселим полум’ям, Русалія розповіла в щирій розмові все, що сталося з нею за останні шість років. Не приховала нічого. Мама занепокоєно скрикувала, похитувала головою, ніби сумнівалася в правдивості доччиних слів, а тато слухав замислено, заглибившись у себе, ніби пропускав мимо вух те, що говорилося. Дівчина віддавала на суд батьків і свої сумніви та пошуки, і дивні, на грані казковості, контакти з Радісним, і прагнення до свідомого контакту з квітами й вогнем, і навіть свій вчинок з хлопцем, котрий з’явився до неї так романтично, незвичайно. — Татку, мамо, ви не вважаєте мене екзальтованим, божевільним дівчиськом? — схвильовано завершила свій монолог Русалія. — Може, я надто далеко зайшла по шляху легенди? Я ж розумію, що стежка навіть найромантичніших шукачів не повинна повністю поривати з шляхом всього людства, але, мені здається, неможливо дозувати поривання до незвичайного. Або проходити нову терра інкогніта повністю, або краще не ступати на неї. — Як ти могла! Як ти могла? — журила дівчину мати, сплескуючи долонями. — Такий принц до тебе з’явився під зоряним небом, ніби з іншого світу, а ти почала з ним грати якусь химерну містерію. А потім раптово, не попрощавшись, не домовившись, кинутися світ за очі… А якщо ти вже більше його не побачиш? — А що я мала робити? — сумно-жартівливо запитала Русалія. — Цілуватися з ним? Відчинити двері для бунтівливої пристрасті? Я ж твоя донька, цигано-індуска, і ти знаєш, що достатньо запалити сірника в серці — і вже не втримаєшся в сідлі тверезості. — Я б не втрималася, — воркуючим сміхом озвалася мати, лукаво поглядаючи на чоловіка. — Ти пам’ятаєш, любий? Старший Чандра ласкаво-поблажливо кивнув, ніби пробуджуючись зі сну, пригорнув доччину голову до себе. — Ти гарно діяла, Русалочко. Душа твоя має чудовий індикатор чутливості. Для лікаря, а особливо психіатра, — це вкрай потрібно. Та й не лише для твого фаху. В пошуках небувалого без такої чутливості не пройти. Що ж тобі сказати у відповідь на твої сумніви? Зустріч з хлопцем — то справа твого серця. Хто тобі порадник у тому? Та мені здається, що твій вчинок — єдино правильний. Ні ти, ні він ще не вичерпали потужного імпульсу саморозкриття, який буде вас поривати вперед, термосити, непокоїти. Передчасне об’єднання закоханих — небезпека. Інтимні стосунки вичерпують буквально космічні потоки психоенергії, які могли б увійти в творення небувалого, у пошук таємничого. Секс — найдревніша і найпримітивніша приманка для мандрівників, це знали всі йоги й архати… — Для себе ти не був такий мудрий! — лукаво сміялася старша Русалія. — А для доньки жадаєш буквально стерильної стежки. — Помиляєшся, — серйозно заперечив батько. — Я бажаю їй не лише творчого успіху, я щиро хочу, щоб вона була щаслива в коханні. Може, в ньому найголовніший напрямок пошуку. Об’єднання двох — то відтворення прадавньої цілості. Платон знав, що говорив… Але об’єднання має відбутися не лише фізичне, а й духовне, творче. Ти ж чула, які запити у нашої доньки? Її обранець повинен мати такий же духовний заряд. Інакше — що вийде? Вичерпається зовнішній потяг, а потім — неминуче охолодження… і розлука на перехресті, там, де написано: «Піди туди — не знаю куди». Він, скажімо, вже знає, куди. Тому в небувалість за нею не піде. Тут і кінець містерії. Дівчина слухала розмову зосереджено, самозаглиблено. Думала. А батько довірливо вів далі: — Мене зацікавила твоя розповідь про фітогомо, про Квіто-Людину. Ти його назвала Заквітчаним? Чудово. Це — дивовижне досягнення. Я не певен, що воно універсальне, можливо, це теж один з еволюційних варіантів, навіть апендикс. Хто скаже? Він сам тобі натякнув про самотність, відірваність від єдиного людського потоку. — Проте він сподівається, що згодом на цю стежку ступлять тисячі, мільйони… — Невідомо, — похитав головою батько. — Невідомо, чи є такий метаморфоз вирішенням віковічних проклятих проблем. Може, треба десятки варіантів формування нових тіл для буття в різних сферах, адже люди виходять одночасно на безліч стежок. Одне можна сказати певно: перехід на нові орбіти буттєвості має бути природним… хоч і не легким. У наших хроніках є спогади про людину, котра живиться фохатом (тобто світлом). Окремі ріші досягали такого стану, але чомусь не передавали свій досвід нащадкам. — Може, це було несвоєчасно? — Можливо. Окрім того, є ще й інші шляхи — діаметрально протилежні. — Що це означає? — А те, що апологети того шляху — антагоністи квіткового царства. — Що за химери? Нормальні мислителі допускають такий абсурд? — Не поспішай з висновками. Це прадавнє братство мудреців. Самі себе вони іменують «воїнами Шіви»… — Хто це? Де вони? — Живуть у Гімалаях. Між людьми не з’являються. — Може, ти маєш на увазі легендарну Шамбалу? — Ні. Це принципово інший напрямок пошуку. — А як з ними зустрітися? — Бач, загорілася! Ти ж — апологет квітки! Навіщо тобі її вороги? Вони буквально фітофоби. — Ти забуваєш про діалектику, — докірливо мовила молодша Русалія. — Щоб утвердитися міцніше на власному шляху, треба вичерпно знати все про шлях антагоністів. Хіба не так? — Згоден, — ласкаво відповів батько, підкидаючи полінця до каміна. — Згоден, доню. Але зустрітися з ними — не проста справа. Може, це важче, ніж узріти архата Шамбали. Ти коли повертаєшся? — Наступної весни. Через шість місяців. Мені треба провести велику дослідницьку роботу, знайти методи лікування хвороби «куру». Але я б дуже хотіла, щоб ти організував мені зустріч з ними, якщо це можливо. — Ось що, доню, я пригадав, що такий контакт уже відбувся за дуже незвичайних обставин. — Хто його здійснив? — Це довга історія. — Ти про Космоандра? — озвалася мати, котра уважно слухала розмову батька з донькою. — Про того, хто був сліпим? — Саме про нього. Знаєш що, Русалочко. Ти втомилася, а розповідь має бути довга. Спочинь, а завтра на свіжу голову я розповім ту химерну історію. Вона допоможе тобі осмислити й власні пошуки. А про зустріч з «воїнами Шіви» я говоритиму з деякими гуру. До твого повернення щось придумаємо…  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка