Олесь бердник



Сторінка20/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

 

Не спиться Русалії. За прозорим пологом вікна тепла індійська ніч, віддалені звуки вічношумливого міста. Неможливо зосередитися, хлюпають у берег свідомості розмаїті образи пережитого; минуле, сучасне й омріяне, передчуване прийдешнє сплітаються у фантасмагоричні сувої, не зупиняються й на мить, граються з розумом і почуттям у дивовижні піжмурки. Психіка кришиться, розпліскується на міріади крапель, на безліч дзеркалець, і в них віддзеркалюється, відображається примхлива реальність життя в таких несподіваних ракурсах та поєднаннях, що душа зупиняється розгублено перед власними скар6ами: чи їй належать ті мінливі самоцвіти, чи варті вони чого-небудь, чи не закривають вони від ясної думки правдиві обрії пізнання дитячими блискітками? Недарма мудрий Вівекананда називав примхливий розум людини скаженою мавпою: не мислимо тяжко зупинити, вспокоїти його «броунів рух», його калейдоскопічні стрибки. Спробуй монолітно, нерушимо, несхитно обміркувати якусь проблему, вичерпно розглянути її з усіх боків. Дарма! Інтелект втомиться дуже швидко, саботуватиме завдання душі, як лінива шкапа, і прагнутиме заховатися за будь-яке псевдорішення. В цьому доказ того, що мозок самозванець, що він осідлав чільне місце будхі-мудрості свавільно, не маючи на те жодного права. Ось і вона, Русалія, женеться за привабливим фантомом, за чудовою жар-птицею мрії, жадає осягнути небувалу можливість нового вияву, в який могли б відлитися творчі прагнення минулих і сучасних поколінь, прагнення сотворити гармонійний, квітучий світ нетлінної радості. Хто підтвердить їй правомірність летючого шляху? Де критерії правдивості і знахідок чи втрат? Очі-незабудки світяться крізь мерехтливу, нестійку запону часу й простору, чуються тихі, ніби гомін лісу, слова Заквітчаного: «Самопереконливість — твій критерій, Русалко. Хіба шукач може питати тайну стежки у того, хто сидить на місці, не помишляючи про мандрівку? Він може бути прекрасним садівником чи сіячем, але що він знає про реальність за обрієм? Навіть птахи, що летять у вирій, підкажуть щось певніше. Вони знають твердо, що побудуть у таємничих краях і повернуться до рідного гнізда, щоб знову повести нове покоління крилатих у політ над морями й невідомими землями. Згадай нашу землячку Катерину Білокур, ми з тобою часто говорили про неї. Яка дивовижна містерія духу! Квіти сказали мені, що в Катерині (вони ніжно називають її «наша Катерина») втілилася сама душа флори, глибинна краса квітки. Рослинний світ послав її між люди для великого таїнства тотожності, щоб показати нам — тихо, ненав’язливо, доступно — спів’єдність доль квітки й мислячої істоти Землі. Чи розумієш, про що кажу? Катерина безмовно й самозречено показала нам таку глибінь і одухотвореність квітки, що лише сліпий духовно й чуттєво не може цього побачити. Чи можна після її подвигу нищити квіти, толочити їх, бездумно кидати таємничих посланців краси під ноги? Ось де, Русалочко, критерій правдивості. Несхитність — понад сумнівами й відчуженість навіть найближчих людей. Самопереконливість — твій магніт. Серце віщує, де ти чиниш гарно й правильно…». «Мій дивний друже, чому ж навіть на високих рівнях духовного пошуку панує такий антагонізм? Я хочу знати тайну ворожості до квітки, яка виникла у шукачів, про котрих розповідав тато. Що означає такий духовний парадокс? Чи варто мені стрічатися з ними?». «Знову ти хочеш підтверджень збоку, — усміхається Заквітчаний. — Чи боїшся стати єретиком для квітки? Квіти не бояться перевірки своєї завершеності, чуєш? Їхня певність — понад шуканням. І той, хто з ними, і той, хто протистоїть їм, ідуть, летять, прагнуть за квіткою, бо поза нею — рішення відсутнє. Якщо доля приведе тебе до «воїнів Шіви», виміряй глибину їхньої щирості й самовідданості. Знайди бодай краплю тотожності з своїм шляхом… з моїм… і не відкидай навіть іскри, якщо в ній пломенить любов до життя». «А що ти мені скажеш про того, хто з’явився у зоряну ніч? Може, я вчинила необачно, покинувши його напризволяще? Може, це надто свавільне рішення серця, котре хоче все або нічого?». Заквітчаний піднімає вгору руки, що міняться пелюстками троянд, і в грудях у нього пульсує примарна квітка-цариця. Шепіт лине в нічній імлі, невідомо, хто ж промовляє — Радісний чи його серце: «Русалко, є тайни, котрих торкатися може лише один. Навіть віковічне кільце мудреців мовчатиме перед храмом серця. Але не страхайся помилки: правдива любов проходить понад сумнівами й смертями — досвід віків стверджує це… Ти дала йому найголовніше — скарб довір’я й щирості. Скажу відверто: якби це сталося зі мною в дні моїх перших пошуків, більшого щастя не треба. Іти поруч з такою дівчиною по гірській стежині — великий шанс і привілей. Чуєш? І все… Все… Лети далі, шукай, думай і не забувай про мене. Я на квітковій варті. Чекаю ваших знахідок. І квіти чекають». Радісний щезає, тане в нічних сутінках. А натомість весело іскриться, танцює багаття на березі річища, перетворюючи змертвіле, сухе галуззя верболозу у радісні крила вогню. Русалія простягає долоні до Полум’яного друга і чує бурхливу мову: «Знаю, все знаю. Твої сумніви, духовні змагання. То я, мій віковічний танець у храмі твого серця. Доки ти в полоні зачаклованого лісу ілюзій, підпалюй все, що горить…». «Мій чудовий Агні, а якщо згорить щось прекрасне, дороге серцю, неповторне?». «Це неможливо. Вічне не згорає. Прекрасне відроджується знову й знову. Спопеляється лише тлінне, ти ж знаєш цю правду вогню». «Холодна ця правда. І часто страхітлива…». «Холодна правда вогню? — регочеться Агні. — Дивний парадокс. А втім, ти ще в полоні прадавніх чар. Я не смію палити в тобі те, що ти не поклала в багаття. Ти ж сама крикнула судженому супутникові: «Зустрінемося в полум’яному кільці!». Інтуїтивно відчувши правду, чому ж знову перебираєш пасма павутинок, котрі рано чи пізно доведеться спалити? Кажу тобі — правдиве не згорає. Танцюй на попелі вчорашніх ілюзій, смійся з буденних химер і табу, котрими оповивали тебе й твоїх сучасників слуги мороку. Тобі суджена радість, котру подаруєш людям! Вогнесміх — ключ тобі на всіх стежках!». Приходить полегкість, заспокоєння. Ніби справді згоріло щось несуттєве, пусте, марне. Відходять у потойбічність казкові образи мрій, і вже лише чорні іскристі очі, наповнені зорями й темно-синіми сутінками ночі, заглядають у душу, мовчазно запитують про щось потаємне. «Мій друже, я покохала тебе, ще не знаючи… Прости, що сполохано кинулася від тебе в сутінки. Наша зустріч — попереду, коли я і ти добудемо крила, придатні для польоту. Повзати в лабіринтах спокус і вагань — навіщо нам це? Ждатиму за стіною вогню, тільки ти не сколихнися, як тоді, в ту чарівну ніч…». Тиша в просторі серця. Докірливий погляд зоряних очей. І колискова пісня дрімоти. Чи то далекий передзвін струн кобзи? Глухий голос прадіда вимовляє ніжно, пестливо:  

Зорі ховаються, ніченька тане,


Сонечко ясне встає із туману,
Верби вмиваються росами чистими,
Міниться обрій хмарками барвистими.
Все так чудово, все так спокійно,
Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.
«Горя немає, — шепоче зірниця, –
То лише сниться… То лише сниться…».

 

Чому ж тоді тривога? І далекі поклики бою? І стогін напруженого шукання й муки? Тихо, серце. Вспокойся. Ти не одне. Багато стежок у Всесвіті, і на них — тисячі відданих шукачів. Гра в піжмурки не вічна, колись ми знайдемо дрімаючу принцесу життя. Казка про сплячу царівну недарма подарована пращурами. Русалія всміхається перед легким стрибком у безодню сновидінь. Все буде добре… Все буде гарно… Завтра батенько оповідатиме їй щось таємниче і небувале. Легенду про Космоандра? Дивне ім’я. Що воно значить? Космічна людина? Може, ще один Радісний? Тоді їхнього полку прибуло, стежка пошуку вже не така пустельна. Що ж оповість їй татко?..  



 

Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна у простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїза втішалися елегійними танцями, кавою і екзотичними міцними напоями. Жваво рухалися поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею, здавалося, що прозорими фіранками на вікнах граються незримі гості з мерехтливого безмежжя. Молода гарна жінка у вечірньому туалеті старовинного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі тільки що влаштувалися навпроти, попросивши в неї дозволу, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водоспад її світло-русих кіс, ідеальної форми руки з довгими пальцями музиканта або хірурга. Чорна сукня заманливо виділяла високий дівочий бюст. Жінка бачила те відверте замилування нею, потай усміхалася, мовчала. Один із джентльменів — сивий, повний, добродушний, із прозорими сірими очима — зважився порушити мовчанку: — Мадемуазель мандрує з татом чи з чоловіком? Пробачте за нескромне запитання? — Прошу, прошу. — Жінка привітно усміхнулася, поставивши чашечку з кавою на стіл. — Я прихильник простих стосунків. Десь я читала… Чи не в Уїтмена?.. «Якщо я хочу познайомиться з кимсь на вулиці, чому б мені не підійти до нього?». Здається, так? — Не читав Уїтмена, — полегшено зітхнув сивий джентльмен. — Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це — мій добрий знайомий. — Річард Грум, — поспішив назвати себе худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи й протираючи окуляри. — Математик. — Дуже приємно, — кивнула жінка обом. — Мене звати Жанна Мішо. А звідки ви взнали, що я француженка? — Особливий шарм, — засміявся сивий джентльмен. — Такими чарами володіють тільки парижанки. — До речі, я не парижанка, — лукаво глянула на нього жінка. — Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм. — Тоді це щось генетичне, — пожартував Коун. — Від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки… пробачте… ви подорожуєте з кимось? — Сама. — Така юна і подорожуєте сама? — Юна? — здивувалася вона. — Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер вдова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі. Я стала володаркою великого багатства. Я — мільйонерка. Бачите, легковажна яка, одразу все викладаю на стіл. Це теж від прабабки, вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна особа, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії, там і народивши мого діда. — У кількох словах — ціла романтична історія, — похитав головою сухорлявий математик, знову осідлавши окулярами хрящуватого носа. — У вас талант белетриста. Може, ви літератор? — Що ви? — жартівливо замахала руками Жанна, ніби захищаючись. — Навіщо це? Псувати папір у космічній ері? Пусте заняття, коли є магніти незміряно могутніші — наприклад, у науці. — То ви вчений? — здивувався сивий джентльмен. — А в якій сфері, якщо не секрет? — Я генург. — Уперше чую, — знизав плечима він. — А ви, Річард? — Гм. Це щось зв’язане з генетикою? Хірург, теург, деміург. А тепер ще генург? Може, генний інженер? — Вгадали, — весело згодилася жінка, стріпнувши пишним волоссям. — Тільки генна інженерія — вчорашній день. Вона маніпулювала генами та геноблоками в пробірках. Я ж і мої колеги мають справу з живим тілом людини, з її генетичною динамікою. Тут секрет моєї юності. Ого, джентльмени, я бачу, ви зацікавлені. — Ще б пак! — удавано сумно зітхнув сивий джентльмен. — Хоч оці білі патли й дуже пасують мені (так кажуть молоді жінки, щоб втішити старого), але я б з радістю та полегшенням замінив би їх на мої чорні юнацькі кучері. Ха-ха! Хіба не так, Річарде? — Пусте заняття! — махнув той рукою. — Періодично цю процедуру треба повторювати знову й знову. Набридне! Життя не такий вже розкішний подарунок, щоб його оновлювати безкінечно. Мене страхає казка про Агасфера. Жінка слухала теревені сусідів напівіронічно, кидаючи їм звабні погляди, не заперечувала. Переслухавши, зауважила: — Справа не лише в омолодженні. Генургія дає змогу експериментувати з вирішальним метаморфозом людини. — Що це означає? — не зрозумів сивий джентльмен. — Формування нового тіла або небувалих органів. — Гм… Це щось фантастичне. — Але цілком реальне. Ми отримали, направду, божественні важелі деміурга. Можливості космічної біології неймовірні. — Важелі, — похитав головою математик. — Боюся я тих важелів, як чорт ладану. Ми, вчені, дали до рук політиків такі страшні інструменти, що заслуговуємо на аутодафе. — Якраз генургія допоможе приборкати звіра в людині, — заперечила жінка. — Трансформувати його. Проте, джентльмени, чому це ми все про мене? Тут же не науковий симпозіум. Як вам подобається наш круїз? — Розкішний лайнер, — заявив Вільям Коун. — По-моєму, наша «Клеопатра» грандіозніша від знаменитого «Титаніка». — Приємна згадка, — докірливо похитала головою жінка.

— Пробачте, я не хотів вселяти тривогу в ваше серце. — Дурниці, — самовпевнено озвався математик, добуваючи сигарету. — Ви дозволите? Дякую. Дурниці, кажу я. Тепер таке неможливе. «Клеопатра» обладнана так, що… — Яке там обладнання! — засміявся сивий джентльмен. — Коли вдарить гонг долі, тоді всі ваші обладнання, навіть наймодерніші, не матимуть жодного значення. — Теорія ймовірності… — Теж не коштуватиме виїденого яйця перед велінням нежданого. — Гм. Гонг долі, веління нежданого, — демонстрував у іронічній посмішці штучні порцелянові зуби Річард Грум. — Що це вас, Вільяме, потягло на такі забобонні проблеми? Чи археологічні костомахи, що їх ви розкопуєте, мають ось таку містичну еманацію? Світ раціональний до йоти, і в ньому не може бути нічого ірраціонального, несподіваного. — Як сказати, — задумливо заперечив сивий джентльмен. — Є події, що виходять за межі раціо. — Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють. — Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує ваше теперішнє знання. І вона може проявитися щохвилини. — Виключаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Можу вам ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Ось я виведу вам формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити. — Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Це тривожить. Ми тут для того, щоб відпочивати. Може, потанцюємо? — Пробачте, — похопився сивий джентльмен. — З радістю. Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, тугу. Зазвучала нова мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у плавному ритмі. Співець щирим грудним голосом промовляв тривожні слова:  



Назва точна відліку — хвилини.
Ніби хвиля, хлюпають вони
В душу й серце сплячої людини
Із якоїсь диво-таїни.
Піниться життєве узбережжя,
Викидає щохвилини плин
Душі-риби у людські мережі
Із тривожних надрів і глибин.
А звільнившись від своєї ноші,
Хвиля десь у безвість забира
Всіх безжально, — і людей хороших,
Й лютих ненависників добра.
Дивний обмін — безконечне мливо,
Де вітряк, що рухає жорно?
Чи з муки отої буде диво,
Чи даремно мріється воно?
Все найкраще всотують хвилини,
Мати-ткаля, човник — вічний син,
І верстат прасонячної днини
Золотиться нитями хвилин.
І яка тобі підкаже сила,
Де пірне наш човник в глибину?
Всюди хвилі, непостійні хвилі…
Всюди вічна таємниця сну…

 

— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня мовить про те саме. Про несподіванку, про неждане. Тут якась закономірність. — Не знаю, не знаю, — вдячно усміхався їй сивий джентльмен, пливучи в хвилях пісні. — Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше довге, марудне життя потрібне саме для такої миті? Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло фейєрверком примарних вогнів, якось дивно загурчало повітря над океаном. І пролунав страшний удар, що потряс суперлайнер до самих основ. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула у простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — розширені жахом очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення. Отямилася жінка від того, що солона вода рвала її легені. Вона судорожно засміялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена, який однією рукою охоплював якийсь дерев’яний уламок, другою — її талію. Громаддя лайнера віддалялося, огорнуте вогнем і димом. Високі хвилі. Зорі в небі. Жанна істерично засміялася. Їй привиділося, що вона спить. Це сон, сон! «Всюди хвилі, непостійні хвилі…». Це пісня начаклувала страшне марення. Цього не може бути! Не може бути… Вона знову знепритомніла. А коли ще раз отямилася, на обрії вже світало. Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен, завваживши, що вона прийшла до тями, радо всміхнувся. Але обличчя його було змарніле, втомлене. Ледве ворушачи язиком, він сказав: — Пробачте, мадам… Я вже не можу… Прощайте… Мені пора… — Вільяме, — нажахано простогнала вона, судорожно вчепившись у його руку. — Не кидайте мене, Вільяме! Тримаймося разом! — Я виснажений. Все… Ось… тримайтеся… Це — надійно… Він підсунув їй до самого обличчя великого дитячого м’яча в сіточці, прошепотів: — Ось вони… випадковості… Дитячий м’яч… ваш рятівник… Запам’ятайте це, Жанно… Дозвольте… я допоможу вам… зніміть сукню… вона обтяжить вас… океан — не для етикету… Він роздер сукню навпіл, Жанна відчула, як мокре ганчір’я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м’яча. Сивий джентльмен різко відштовхнув жінку вбік. — Прощайте, прекрасна Жанно, — крикнув Вільям Коун. — Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі… — Вільяме, Вільяме! — кричала Жанна, захлинаючись від бризок. Та сивого джентльмена вже не було. Лише безмежна океанська пустеля, елегійний шум хвиль, ніжно-рожевий обрій. Відчай самотини й приреченості охопив жінку. На кого їй тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди? І тепер їх шукають? Марні сподівання. Одне чудо кинуло її в безодню, іншого чуда не буде! Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. Тут жвавий рух кораблів та літаків. А може, може… Думка відмовлялася працювати. Порожнеча в душі, в мозку. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м’яча. Одна мить — і все… «І яка тобі підкаже сила… де пірне твій човник в глибину…». Так, так, віща пісня. То, може, й рятунок… така ж імовірність, як загибель? Хвилі, хвилі… Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно? Минають хвилини. Над головою пролетіли чайки, закричали. Жінка підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються біля землі. Минула ще година чи дві, доки жінка відчула під ногами пісок. Над обрієм викочувалося сонце, мереживо хвиль грало й співало барвистими іскрами. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До її слуху долинув шум прибою. Хвиля шалено билася в кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Вона у відчаї зупинилася. Що робити? Пливти до рифа? Щоб розбитися? Мілина обманула її. Даремно вона раділа. Далеко між пальмами з’явилася постать. Зупинилася. Не розібрати, хто це — жінка чи чоловік. Стрункий стан, оголене тіло. Якась дівоча граціозність. Дівчина? Ні, чоловік. Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах. Вона замахала руками, закричала. Голос пропав у шумі хвиль, мов комариний писк. Вона ще й ще закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до води. Ближче, ближче. Тепер видно, що це юнак. Золотаве тіло небаченого кольору, хвилясте чорне волосся нижче плеч. Юнак знову зупинився, прислухається. Потім підстрибнув у повітря і поплив над водами. Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?.. Знову розплющила повіки. Він наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. В зелених бездонних очах — тривога й подив. Зробив коло понад нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося в жінки в очах. Вона мовчала, не сміла щось сказати. Це неможливо! Хіба вона потрапила на іншу планету? Чи в потойбічний світ? А може, це якийсь високий йог? Адже вони досягають стану левітації. Він простягнув їй руку, вхопив за кисть і легко підняв у повітря. Поволі поніс до берега. Вона заплющила очі, щасливо плакала. Хай триває сон. Душе моя, не прокидайся. Добрий чарівник рятує її з лабетів смерті. Не прокидайся, Жанно! Під ногами прохолодний пісок. Ніжні пестощі матері-землі. Вона знову дозволяє жити. Жанна несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв перед нею, тривожно усміхався, обличчя його мінилося ледь вловимим сяйвом. Чи то промені сонця? — Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби не ви… Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, ніби відлуння арфи, голос: — Повтори… — Що ви сказали? — Повтори… Вона подумала, що її рятівник погано знає англійську мову, і, чітко вимовляючи, знову сказала: — Я невимовно вдячна, ви врятували мене… — Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми… вони… Я діяв окремо. Кажи мені — ти. — Незручно. — Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями, все так же дивлячись десь понад нею. — Що таке «незручно»? — Неетично… — Неетично, — задумливо повторив він. — Дивні слова. Поза цілістю сприйняття. А що з тобою сталося? Ти прилетіла з тайни? Ти виснажила силу? Чому тонула? Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Яка «тайна»? Що означає запитання про політ? Чи він вважає, що кожна людина може левітувати? Хто ж тоді цей таємничий рятівник? — Я не вмію літати, — спантеличено мовила вона. — Я пливла на кора6лі… на лайнері… Метеорит упав на палубу. Це було несподівано. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти… — Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери? — Ти жартуєш, — усміхнулася жінка, підозрюючи, що він просто дотепний містифікатор. — З якого я можу бути світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я земна жінка, як і ти… — Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, тому ти не вмієш літати? Ти повністю з землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… і є ефір… Ти жартуєш… Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, чудоподібний рятунок… А тепер ось ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. Справді, ніби істота іншого світу. З’явилося почуття незатишності, жінка лише тепер згадала, що вона майже гола. Стало незручно. Проте він теж майже нагий. А їй нічого соромитися свого тіла. Вона внутрішньо засміялася: тільки що вибралася з пащеки смерті і вже борсається в полоні мізерних традицій. Він якось дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою. — Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне… — Сонце? — збентежилася вона. — Яке сонце? — Твоє сонечко, — ласкаво усміхнувся він і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже ефірна, вогняна… «Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати то… Напевне, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…». Не відповідаючи на останнє речення юнака, вона вирішила перевести розмову в практичне річище: — Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити? — Ти проникла в Гніздо Радості, — сказав юнак. — Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися? Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона жалібно усміхнулася, зітхнула: — Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, потерпів катастрофу. На нього упав гігантський метеорит. Мої супутники загинули. Я втомилася і потребую спочинку. — Я поведу тебе до учителя, — лагідно озвався вік. — Ходімо. Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери. Вів рушив разом з нею до невисокої гряди скель. Ішов легко, ніби плив над піском, але, зустрічаючись з перешкодами — великим каменем чи пальмою, — вів себе якось дивно: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію, і в ній зародилося підозріння. Майнула думка: «Невже сліпий?». Вона вирішила потай перевірити його. Раптово зупинилася, намагаючись не дихати. Він пройшов кілька кроків, не обертаючись, запитав! — Ти притомилася? Хочеш відпочити? — Ні, ні! — вихопилося у неї. — Треба йти до твого учителя. Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимсь окремим життям, ніби вдивлялися у незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав: — Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні. «Сліпий», — похололо в грудях жінки. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти ще більш виросла. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно запитала: — Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору? — Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне. «Всі визначення поза баченням, — сумно подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі. Хто ж його опікає?». Із-за стіни пальм вдалині з’явилися дві постаті — одна тоненька, як стеблинка, дівчинка, а друга — високий величний чоловік у довгому білому вбранні, подібному до древньогрецького гіматію, із сивою бородою і пишною гривою волосся, що сягало нижче плечей. Вони поспішали явно до них, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути. — Друже, як тебе звати? — поспішно запитала Жанна. — Ти врятував мене, а я навіть не знаю твого ім’я… — Ім’я дається тим, хто звертається до мене, — лагідно мовив юнак. — Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім’я. Учитель кличе мене Космоандром… а ще — Зорептахом… «Космоандр, — подумки повторила жінка. — Космічна людина… Дивні претензії його вчителя. Певне, ось він іде сюди. Невже й учитель сліпий?». — А яке ім’я виникло в тобі? — цікавився далі юнак. — Загублений, — зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стукало в її свідомість. Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття. Їй здавалося, що юнак розгнівається або збентежиться, але він вражено запитав: — Як ти вгадала? Я справді загублений. Учитель казав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. Мандрували неподалік чоловік і жінка, вони знайшли загублене і попросили учителя, щоб не дав їм пропасти. Учитель сотворив Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і він нас доглядає, учить для польоту у зоряну сферу. Він твердить, що колись ми прилучимося до ключа тих птахів, котрі літають у безмірності. «Нова міфологія, — збагнула жінка. — Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?». — Загублений — мені не дуже подобається таке ім’я, — з нотками вини в голосі сказала Жанна. — Краще я кликатиму тебе так, як учитель, — Космоандром… або Зорептахом… — Як бажаєш. З твоїх вуст приємна будь-яка назва. Ти близька моєму серцю і сонцю. Дивно, я не думав, що при зустрічі з жінкою може народитися таке ніжне почуття рідності. Жанна спалахнула, збагнувши інтуїцією жінки та розумом лікаря, що в чутливій душі юнака, сліпого й відчуженого від бурхливого світу, пробудилося природне почуття потягу до протилежної статі. Вона промовчала, тим більше, що старий чоловік і дівчинка вже підходили до них. В іскристо-чорних очах патріарха відбивалися подив і збентеженість. Він зупинився і запитливо глянув на жінку, потім перевів погляд на юнака. — Ваш вихованець врятував мене, — попередила Жанна запитання старого чоловіка. — Сталася катастрофа. Лайнер загинув. Тихоокеанський круїз. Я дуже вдячна… Мене звати Жанна Мішо… Я нейрофізіолог і генург з Пондишері, Індія… У мене своя клініка… Патріарх підняв руку плавним жестом, і жінка відчула, що весь він сповнений дивної сили й певності. Почувся щирий голос: — Ми раді вашому рятунку. Вихованець вчинив прекрасно. Синку, ти хоробрий Зорептах. — Учителю, — дзвінко озвалася дівчинка, зацікавлено прислухаючись до розмови, — звідки з’явилася нова пташка? Космоандр врятував її? У неї поранені крила? Жанна охопила поглядом субтильну постать дівчинки, відзначила погляд прозорих сірих очей, зупинений десь у просторі. Здивувалася небаченому кольору тіла — золотистому, мінливому, такому, як і в Космоандра. На ній теж був білий напоясник, а ледь помітні перса не прикривалися. Жанна схаменулася, що вона стоїть перед літнім чоловіком в далеко не пляжному вигляді, і зашарілася. Сивий патріарх ніби прочитав її думки, підбадьорливо усміхнувся. Потім поклав пальці на вуста, вказавши очима на юнака й дівчинку. Жінка зрозуміла, що при вихованцях цього дивного чоловіка не все можна говорити. Вона кивнула. — Квіточко, — ласкаво озвався старий до дівчинки, поклавши долоню на її плече. — Врятована птаха потребує спочинку. Учитель візьме на себе дальші турботи. Синку, ви з Квіточкою вільні. Обмін думками й почуттями — потім, коли я допоможу врятованій. Ще раз кажу — ти вчинив прекрасно. Я щасливий за тебе. Обличчя Космоандра осяялося, потім на нього набігла хмаринка. — Я хочу знати долю цієї пташки, учителю. Вона мене здивувала. Я назву її Дивною. Чуєш, Дивна, я хочу знати про тебе все. — Потім, синку, — спокійно й владно повторив учитель. — Гуляйте над морем, думайте, грайтеся з вітром. Слухайте пісню вічності. Юнак з дівчинкою слухняно рушили до берега, але Жанна відчула, як її рятівник ніби незримими силовими лініями притягується назад, сюди, де стояла вона. Сивий патріарх теж, напевне, відчув щось подібне, бо в його погляді відбилася заклопотаність. Коли вихованці сховалися за скелями, він ввічливо й стривожено сказав: — Великодушно пробачте, мадемуазель Жанно, що вас тут зустрічають, на перший погляд, дивно. Ви все зрозумієте. — Я вже дещо розумію. До речі, я була одружена. — Так, так. Що ж ви розумієте, мадам? — Я зрозуміла, що юнак та, безумовно, й дівчинка сліпі. — Ви не говорили йому про це? — гостро запитав патріарх. — Не встигла. Але ж я не знала, що це табу. Я зрозуміла інтуїтивно, а потім по вашому жесту, що тут якийсь дивний експеримент. Тим більше, що факт левітації… Він буквально прилетів до мене, витяг з води, приніс до берега… — Гм, — здивувався учитель. — Цього я з ним не експериментував ще. Колосальний стрибок. Стихія. Він зріє блискавично. — Але я не розумію… — Я все розкажу. Вам треба спочити, набратися сили. Такий стрес! Який лайнер затонув? — «Клеопатра». — Суперлайнер першого класу, — здивувався патріарх. — Дивно. — Метеорит… Розпанахав корабель навпіл… Я не знаю, чи ще хтось врятувався. — Яка неймовірність. Не можу повірити. А втім, що ми знаємо про ймовірність? — Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, — гірко прошепотіла Жанна. — Ваші близькі? — турботливо запитав учитель. — Випадкові супутники. А втім… скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні? — Гарно мовили, мадам. Проте вибачте за це зволікання. Я, правду кажучи, розгублений. Прецеденту ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, що періодично привозить сюди припаси. — Отже, я зможу звідси вибратися? — Безумовно. Десь за тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь в Папаете. — Це французькі володіння? — Так. Звідти — легко добратися до Нової Зеландії, Австралії. — А кому належить цей острів? — Про це не варто поки що говорити, мадам. Пробачте. Ходімо до нашого притулку. Це недалеко. Хай вас не бентежить власний вигляд. Я відчуваю, що вам незручно. Можете вважати, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті, як марнота. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім вам все, що тут відбувається. Ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте я догадуюся, про що йдеться. Можливо, ви свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Дивуєтеся? Так, так, я був учнем незабутнього Ауробіндо і Матері… Яка ж все-таки невелика ваша планета! — Ауробіндо я не пам’ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Але сама йшла іншим шляхом. — Чудово. Нам буде про що поговорити. Але попереджую — обережно з Космоандром. Він поки що не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості. Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням, схожа на космічний корабель пришельців, що тільки що приземлився. Білі, рожеві, блакитні барви. Легкість, майже невагомість. Мелодійність обрисів. Все це Жанна відчула одразу, як тільки глянула на споруду. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів. — Чудово, — озвалася Жанна. — Правду кажучи, я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Дивно, але мені здається, що тут особлива атмосфера. Я навіть рада, що потрапила до вас. — Заждіть трохи, мадам, — лагідно схилився до неї учитель. — Відпочити необхідно. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім’я? Для світу моє ім’я зникло. Звіть мене просто — гуру, учитель. А тепер — ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.  
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка