Олесь бердник



Сторінка22/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
ЧАСТИНА

ТРЕТЯ

Принеси те — не знаю що…

Даремно в небо ти глядиш,


Земні зв’язки даремно рвеш.
Все, що волієш, — те узриш,
І знайдеш те, що принесеш!
Генрі Уодсуорт Лонгфелло,
«Промінь Місяця»

 

Хтось сидить у театральній залі,


Хтось царює чи вмира на сцені…
Ось актори п’єсу одіграли
І пустіє світова арена…
Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,
Глядачі оцінюють їх драму,
Разом чаші повні підіймають,
Думою гуляють над віками…
Це і є велика гра природи –
В п’єсі чи трагічній чи веселій.
Кожен раз — єдина нагорода:
Інший лик, подоба і оселя…
Дгаммапада

 

Де нам любо — наше місце сили,


Не дивись — розкішно чи убого!
Дні дитячі паросток зростили
Для життя, для бою й перемоги.
Афоризми Сходу

 

…У той день, коли Іван Гук знайшов на старій козацькій могилі осиротіле лисеня, Віра Гармашівна тремтячим голосом призналася в своєму коханні. Голова дивився в її розпашіле, схвильоване личко, і пекуча жарина біля серця розжеврювалася все сильніше і сильніше. Що сказати їй, що відповісти на чисте, незатьмарене почуття? Прийняти її безцінний подарунок, не зважаючи на те, що стануть говорити односельчани, батьки, вчителі? Людський поговір — дурниці, але прірва часу, що розділила їх, чи не надто далеко розвела стежки? Сьогодні вона захопилася його думками, ідеями, енергією планів та замірів, а завтра? Він — уже сформований плід, що жадає лягти в грунт і зростити нову парость, а вона — ще лише женеться, мов пагін, угору, до подиху весняного вітру, до травневих дощів і громовиць. — Дівчинко, — сумно сказав він, пестячи принишкле лисеня, — ти сама не відаєш, що твориш. Я щасливий тим, що твоє серце так високо оцінило мене. Повір, моя душа святкувала б, вводячи до світлиці таку дружину. Тільки чому ти не народилася на десяток років раніше? — Іване Васильовичу, — ледве вимовила Віра, переплітаючи русу косу і потупивши очі в землю, — навіщо ви говорите про час? Що таке день, рік або навіть вічність? Хто скаже, де й коли мають зустрітися друзі на стежці життя? Моя присутність приємна вам? — Як мовчання Землі. — То мені найкраща відповідь. Не шукайте заперечень. Я прошу — дозвольте приходити до вас, допомагати. Я хочу слухати ваші думи про землю, про зорі, про світ зела і квітів, хліба й садів. Я буду вірним супутником. Ви ж самі сказали, що земля осиротіла, вона чекає нових дітей, котрі щиро полюблять її. А коли ви відчуєте, що моя присутність… що я не буду обтяжлива для вас кожноденно, тоді згадайте, що проста й щира дівчина Віра насмілилася сказати вам про свою любов. Не забудьте моїх слів, рідний, втомлений чоловіче… …Минуло літо, осінь. Віра поступила на заочне відділення Сільськогосподарської академії, залишившись працювати в колгоспі. При агротехнічній лабораторії Іван Гук організував курси, і дівчата й хлопці, котрі залишилися після закінчення десятилітки в селі, любили слухати цікаві лекції голови колгоспу, який не обмежував своїх бесід лише агрономічною тематикою, а намагався показати молодим співробітникам космічне значення грунту, гумусу, сільського господарства, малював билинний образ віковічного Микули Селяниновича, як вселенського генія, що має засіяти земним зелом далекі планети, мертві світи. От і сьогодні, в буряний листопадний вечір, після суто спеціальних занять по визначенню кислотності грунтів, молоді слухачі повернули розмову у філософське річище, жадаючи знати думку голови про космічне майбуття Землі: чи пощастить оберегти екологічну цілість біосфери, чи зусилля по захисту природи будуть успішні? І якщо розум переможе, то куди попрямують наші онуки? Іван звернув їхню увагу на марність формального підходу до проблем «захисту» та «збереження» екологічної рівноваги. Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає «харчу», «палива», то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що «їсти» і було чим «палити». Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба подивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або печінки, або серцевої тканини? Для цілості кожна частка організму рівноцінна й важлива. Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже ми досі не відаємо, яке співвідношення живого пласта Геї-Землі і мертвого Космосу. Що означає поява живого поміж грандіозними мінеральними океанами безмірності? Чи життя «чуже» в цих океанах, чи воно викохується в лоні так званого мертвого середовища, як суджений плід буття взагалі? Чи життя самодостатнє на планеті, а чи потребує експансії у всесвіт, потребує зростання, як кожне дерево, а отже — вимагає розповсюдження увсібіч. І тоді ми — люди — визначаємося в цьому завданні, як основні учасники такої інтродукції, такого розселення. Лише знаючи все це і багато інших подробиць власного статусу, ми збагнемо сутність життя і своє людське покликання, а отже — таємницю своєї появи у нескінченному космосі… Вислухали Івана Гука з неослабною цікавістю, тамуючи подих. В паузах чутно було, як за вікнами лабораторії шаленів осінній вітер, і така буряна погода якось особливо співзвучала неквапній розповіді про таємниці життя, надаючи кожному слову глибокого, нетлінного значення. Ззаду піднялася худенька рука, почувся тоненький голосок Віриної подруги Каті. Поправивши на носі великі окуляри, вона пропищала: — Ми з Вірусею недавно прочитали цікаві праці Ціолковського: «Причина космосу», «Наукова етика», «Доля Всесвіту»… Скрізь він висловлює думку про те, що життя кишить у Всесвіті. Він так і висловлюється: «кишить»… А багато сучасних учених… ось хоча б Шкловський (він недавно виступав у телепередачі)… такі учені твердять, що життя — виняткове, що це випадкове сплетіння, якийсь виграш у лотереї, що якби життя «кишіло», то ми б давно були свідками появи мислячих істот на Землі. Як ви, Іване Васильовичу, дивитеся на таку проблему? Як її розв’язати на цьому рівні наших знань? Голова з любов’ю глянув на схвильоване личко Каті, на сяючі поруч з нею чорні жарини Віриних очей. Як вони блискавично ростуть, крилаті пташенята, як вони сміливо зводяться понад обмеженнями земного гнізда. Є, буде вдосталь послідовників Юркові не лише для космічного польоту, а й для космічного мислення. Може, тут, на Землі, в затишку простої лабораторії колгоспу, вирує пошук не менш важливий, ніж там, де ти тепер літаєш, братику. — Справді, любі друзі, — озвався Іван, — багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні й інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки — це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючий розум глянув на таке поле, що б він вирішив? — Це — мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є — все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящі істоти — господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха — є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна — вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми — люди — теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне — зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви — діти землі — стоїте біля колиски таких можливостей. …Пізнього вечора голова проводжав Гармашівну додому. Він тримав її за руку, мов дитину, і відчував, як протікає струм молодечого серця крізь долоню, бентежить життя, збурює кров. Мовчав, скоса поглядаючи на тонкий профіль дівчини, що неясно малювався в сірих сутінках. Рвучкий вітер пролітав над ними, звихрював квітчасту хустку дівчини, грався її довгою косою. Іванові хотілося зупинитися, щось сказати Вірі ніжне й потаємне, хотілося вилити з грудей пекучу рідину самотності, нагромаджену за довгі роки, але колюча сувора воля виставляла навстріч шпичаки перестороги, тісним зашморгом триножила баского коня почуттів. — Іване Васильовичу, — почувся тихий голос Віри. — Я слухаю… — Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення — якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні… — Ти так відчула? — здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. — І давно це з тобою? — Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю — правильні вони чи ні. Просто — вони виникають. Можна, я скажу ще?.. — Говори, говори, Вірусю. — Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком — то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас — ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення? — Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю. — І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте — обкрадає! В мене чітко спалахнула така думка, коли я прочитала вірш Лесі Українки… знаєте його чи ні? «Бранка вітає тебе, царице». Цитую не дослівно. Поетеса відчула, що вона — земна, любляча жінка, все життя формувала відчужену володарку, музу, богиню, виснажувала силу для творення урочистого образу, якому байдужа доля бранки, тієї робочої сили, котра стала гноєм, реактивом, підгрунтям, а сама звідала тільки втому та відчай безнадійного чекання. Цей Лесин образ має прямісіньку дотичну до того, що я хотіла сказати. Все, що надто урочисте, має в своїй основі напружену працю, неймовірні зусилля, мовчазне терпіння, і все це — для феєричного проблиску, для «салюту», котрий маревом спалахне понад нашими головами! Навіть учителі орієнтують нас на такі «святкові» почуття, запевняючи, що в ім’я таких виплесків триває наша тяжка еволюція. Мабуть, я кажу не зовсім ясно? — Ні, я розумію. — Тоді ще кілька слів. Коли я слухала вашу розмову про землю, коли ви називали її попелюшкою-золушкою, краси котрої не бачать сліпі й глухі діти, що зневажливо одвертаються від рідної матері, я подумала так: а може, Попелюшці більше подобається своя щоденна подоба! Може, то казкарі навмисне підготували для юних душ диверсію… — Яку диверсію, Вірусю? Про що ти? — Заждіть. Я хочу, щоб ви тонко відчули те, що зріє в мені. Диверсія ця втому, що слухачі казок повинні прагнути до стану винятковості. Ось ти попелюшка, бабляєшся в золі, в бридоті, в гнояці. Але вір: з’явиться принц або добра фея — і тобі примірять чарівну кришталеву туфельку, і вже назавжди пропаде в минулому твоя попелюшчина біда. А як же інші? Ян тисячі інших попелюшок? Де взяти для них принців і фей? А коли ввійдуть вони в палац, то хто має творити для них бали, бенкети, дорогоцінні вбрання? Інші попелюшки? — Цікавий поворот думки. Я починаю розуміти тебе, Вірусю. — Тоді я докажу те, з чого почала. Такі «казкові» мрії є і в науці, і в соціальних прогнозах, і в творчості. Окремі щасливчики мислення, творення, діяння або пошуку. А всі інші? Чи не узаконюємо ми вічного бар’єра між живою людиною та її мрією? Звідки ця блискуча історична мрія про святкове завершення пошуків? Мрія, котра не здійснюється. А може, вона марна і чужа людині? Може, ми давно маємо реальне щастя, але ігноруємо його? Як гарно казав Сковорода: «Все, що нам потрібне, — легке». А ми нещасні від того, що прагнемо охопити всесвіт, зоряну безмежність, а вона при підході до неї відсувається далі й далі, ніби марево в пустелі. Чи не ставить наука перед собою примарні завдання, прагнучи оволодіти химерою? Може, ми пішли не туди, жадаючи одягти хітони принців та принцес, а щастя наше десь тут, під ногами, у щоденній радості простого буття. Іване Васильовичу, чи не розгублюємо ми, люди, у безмежному зоряному полі те, що так тяжко визбируємо на земних нивах? Я знаю, що наді мною сміятимуться… У вас такі славетні брати, Юрій Васильович літає тепер в космосі. Отже, для нього є велика необхідність, потреба. Я — лише проста дівчина, мислення моє ще не розвинуте. Проте маю я право висловити те, що в мене на душі? Підходили до кладовища. В сутінках зачорніли похилені хрести. Іван подумав про те, що сама реальність ілюструє дивну слушність нетрадиційних думок дівчини. Але звідки, як у ній виникли такі міркування, котрі притаманні тільки старшим мислителям? Справді, ось тут лежать цілі пласти наших попередників, що готували для нас шляхи, тіла, будівлі, мову, ідеї, їжу, традиції, мрії. Ми підхоплюємо їхню естафету, радіємо урочистостями або гніваємося від невдач, але що отримали вони від своїх зусиль і старань? Чи відшкодована достойно та каторжна історична праця нашими осягненнями й творчими відкриттями? Чи примириться наше сумління тим, що ми інколи звідаємо щастя й любов, парості котрих зійшли над трупами попередників, які знали тільки злигодні? Голова зупинився, взяв руки дівчини в свої широкі долоні, підніс до вуст, зігріваючи тонкі пальці теплим подихом. Вона завмерла, заплющила очі. Почувся шепіт: — Ось така мить… може, вона вартніша ва тисячі зірок, до яких ми рвемося. Там — лише холод простору, а тут — щастя достовірності. Цілі сузір’я тепер в моєму серці… — Вірусю, я щасливий тим, що почув. Я давно мучуся такими питаннями. Їх навіть тяжко сформулювати однозначно, щоб люди правильно зрозуміли, бо інакше звинуватять в обскурантизмі, в несучасності. Я признаюся тобі, лише тобі, що інколи мене відвідують божевільні думки. Я теж інколи думав про те, що космос — не лише вічна дорога для романтичних сердець і умів, а й химерний зоряний дракон, примарний див, котрий нас обманює, заворожує, стереже, як стоокий Аргус еллінських міфів. Може, наш правдивий космос не там, де ми його бачимо? Я навіть братові Юркові боявся відверто сказати те, що мені ввижалося, бо він звинуватить мене в апології матінки-Землі, у її надмірному возвеличенні. А я сприймав нашу планету, як унікальне, дивовижне зерно вітальності, тобто життєвості, кинуте в ниву чужого всесвіту. Тільки унікальність ця не така, про яку говорять прихильники погляду винятковості життя. Просто ми разом з біосферою належимо іншій площині буття, і та площина не тут, де ми бачимо зорі та галактики, а в інших вимірах. Її геометрично не визначиш. Як би тобі це популярніше сказати? Хіба так. Земля має багато своєрідних енергетичних «криниць», котрі сягають в глибінь іншомірності. З тих криниць б’є струмінь життєвості, і не треба шукати тайни походження життя тут, у палахкотінні сонць та зірок. Земля ніби люк, що прикриває потужне джерело, з якого всі ми п’ємо, від найменшої комашини — до людини. А там, за тим люком, — незміряна глибина, безмежніша, ніж видимий Всесвіт. Ти пригадуєш народні казки? Деякі герої проникають крізь криниці у підземні царства, куди треба летіти багато днів і ночей. Зустрічають там людей, царів, дивних тварин і птахів, бачать чудові ліси і хмари, інші зорі та сонця. Я дивувався, звідки наш народ взяв такі символи й образи? Чи не є то відгомін прадавньої мудрості, забутого знання, котре перейшло в казку? А оце недавно снився мені сон — дуже химерний… Хочеш послухати, Вірусю? — Все життя слухатиму … ваші сни, — ледве чутно озвалася дівчина. — Все життя… Іван засміявся, по-дитячому взяв її за руку і рушив далі. Кивнув у бік цвинтаря і почав розповідь: — Снилося мені, що я стою отут на цвинтарі. Якась прозора криниця. Знаю, що треба стрибнути туди, щоб осягти якусь велику правду. Треба затримати подих, не задихнутися, доки опустишся до потрібного рівня. Скидаю вбрання і ногами вниз пірнаю у воду. Глибше, глибше… Тяжко в грудях, відчуваю, що втрачаю свідомість. На останній грані — прорив у підземний (чи підводний?) світ. Палахкотить велетенська піч, біля неї пораються жінки й чоловіки, всі вони титанічні, могутні, доброзичливі, прекрасні. Такі, як і ми, тільки якісь викінчені, безжурні, радісні. Мене підхопив, як дитину, на руки якийсь пращур. Він так і сказав: «Я твій пращур Горицвіт». Я відчув у ньому таку потужну, невимірну силу, що здивувався: адже й сам не слабак, та супроти нього — як горобеня! Довкола готувався бенкет, накривалися вишитими скатертями широкі столи, всуціль заставлялися чарівними плодами землі й садів, пишними хлібами й пирогами. Я запитав: «З приводу чого свято?». Пращур відповів, що свято в них щоднини, бо кожна мить творення й праці має бути радістю. І відзначив я, що кожен їхній рух був гармонійний і радісний, сповнений викінченості й сили. Суцільна ріка оптимізму. Потім — прокинувся. Досі не можу забути того видіння. Таке враження, ніби я знову потрапив додому, ніби колись я втратив цю домівку. Коли? Чому? Тоді згадалася мені символічна трактовка казки про Телесика… Моя сестриця Марія, працюючи над глибинними коренями слів, докопується до потаємного значення казок. Вона вважає, що прадавні волхви створили казку про Телесика, як заповіт про необхідність повернення до материнського краю. Спочатку, Івасик-Телесик щасливо плаває по хвилях річки життя, періодично вертаючись на материн голос. Потім зміюка (чи відьма) підроблює у коваля материн голос і обманом захоплює Телесика в полон. Зверни увагу — у коваля: тобто Телесик захоплюється цяцьками технології, висловлюючись сучасною мовою. Це захоплення приводить до того, що сам він ледве не стає жертвою відьомського апетиту (засилля технології). Деякий час герой рятується на дереві, хоч змія та її супутники невпинно гризуть стовбур. (Флора, природа утримує рівновагу, протистоїть техніці.). Нарешті надія на лебедів (у древній міфології лебідь — символ мудрості, духовності). Рятує Телесика покалічений лебідь (тобто той, хто звідав нещастя землі, знає співчуття), він вертає його до батька-матері. Розумієш, Вірусю, які мудрі були наші пращури? Нам треба збагнути їхній заповіт і вернутися до себе, відкинути принади мачухи — відьми. Бачиш, які думи розбудили в мені твої чарівні міркування! — Яке диво! У кожному слові прабатьків — криниця сил! — Отож-бо! Ми ще не знаємо тайни Землі. Ми бачимо її очевидним, первісним поглядом. Ми топчемося по ній, забуваючи, що під нами живоносні пласти тисяч і тисяч поколінь. Хто досліджував динаміку гумусу? Хто знає про вітальну силу тих атомів, що входили в тіла прадідів? Як вони діють далі? Чи є в них свідомість, чутливість? Чи не складають життєві нагромадження минулих поколінь якусь потужну психоенергетичну батарею, котра діє на нас, в нашій творчості, в наших задумах? Може, ми своїм життям прилучаємося до наджиття Геї-Землі, де все зберігається, ніщо не пропадає? Бач, які думки навіяла твоя розповідь, Вірусю. Чи задоволена ти, як я зрозумів тебе? — Знову повторю лише одне, — зітхнула дівчина, — хочу йти отак вічно. І щоб моя рука у вашій руці. І щоб все разом — пошук, знахідки… і втрати… — Хай буде так, світла дівчино, — помовчавши хвилину, відповів Іван: — Попросимо матір-землю, щоб спільна стежка наша освятилася її волею. Хай буде так, як воліє твоє серце, Вірусю.  

 

Холодним осіннім ранком прийшла з Москви телеграма, в якій компетентні органи повідомляли, що літак індійської авіакомпанії, який летів по маршруту Делі-Морсбі, потерпів катастрофу над Сулавеським морем, і частина пасажирів загинула. Про долю Григорія Васильовича Гука нічого не відомо. Тривають розшуки на довколишніх островах. Індонезійська та філіппінська адміністрації роблять все можливе, щоб врятувати радянського громадянина, якщо він залишився живий. Про результати буде повідомлено окремо. Мати злягла від такої вісті, старий Гук теж занедужав. Христина з Савою, дізнавшись про нещастя, прийшли провідати батьків і якось втішити. Ярина лежала в ліжку горілиць, дивилася незмигно в стелю і ворушила зів’ялими вустами, ніби шепотіла нечутну молитву. Василь Іванович ходив з кутка в куток, мов неприкаяний. Сава присів поряд з матір’ю, взяв її руку в свою долоню і розважливо говорив: — Матінко, не сушіть свого серця. Кажу вам щиро — живий Гриць. То такий розбишака, що й з пекла вибереться. Це ж якби всі пасажири загинули — тоді не було б надії. А то ж більша половина врятована. Гриць прекрасно плаває. Там довкола острови, люди. Їй-право, живий він! От і Христинка казала, що бачила добрий сон про нього. Стара Ярина змахнула сльозу з повік, глянула на доньку, що сумно сиділа на ослінчику біля узголів’я. — Що тобі снилося, доню? — Снилося, що Гриць потрапив у полон. Тільки він не такий, як тепер, а ніби в давні часи — козацькі чи навіть князівські. За непослух кинули Гриця в клітку до тигрів, а він знав якесь слово: шепнув, і Тигри його не роздерли. Здивувалися вороги, проте не зачепили Гриця, тільки й надалі тримали в клітці, кидаючи і йому шмат м’яса, як і хижакам. Він оддавав свій харч тиграм, а сам співав пісню, і та пісня давала йому сили пережити полон. Одного разу вороги влаштували звірині лови, а ловцями мають бути тигри (замість собак). А головним поміж тиграми ніби наш Гриць. Їх випустили у ліс, а ліс густючий та буйний, як у казках. Біжать тигри з братиком у вузькій ділянці, обвішаній червоними прапорцями, як це буває на вовчих ловах. В тій місцині живуть слони, саме на них і влаштовано лови. Я дивлюся на те згори і чую, як Гриць підмовляє тигрів до втечі. Вони дивуються: куди ж тікати, коли довкола все обвішано прапорцями? Братик сміється і показує, як легко подолати ту умовну загороду. Стрибає туди й сюди. Тоді й тигри зважилися, метнулися вбік, і там, за прапорцями, вони стають людьми, молодими хлопцями й дівчатами. Мисливці десь позаду кричать, проте я знаю, що братик з новими товаришами вже для них недосяжний. Мати ласкаво усміхнулася крізь сльози, ласкаво глянула на доньку: — Вигадала сон? Еге? Щоб потішити мене? — Чистісінька правда. Мої сни віщі. Гриць вирятується з біди. Десь він поміж чужими людьми, але зуміє їх приворожити. Ліс — то чужина, та він пройде його. Вір, матусенько… Ярина повеселіла, але все похитувала головою. — І чого помчався на край світу? Хіба не можна було зачекати дівчину тут? Що за любов така, що ради неї треба з неба падати? — Не кажи так, Ярино, — зітхнув Василь Іванович, — у кожного свої моря, їх треба перепливати. Я теж переплив не одну річку, доки зустрів тебе. Хіба забула? — Не забула, Василечку, — прошепотіла мати, і від тих його слів розійшлися скорботні зморшки на її чолі. — Дай боже, щоб ваші слова були віщі та сказані в добрий час. Дай боже… Розраявши матір, батько з Савою заходилися обговорювати поточні справи заповідника. В його околицях знову з’явилися браконьєри, і старий єгер радив хлопцеві посилити обходи, особливо тоді, коли впадуть сніги і тварини купчитимуться біля кормушок. Підвечір прибули Марія, Іван і Борис. Втішилися, побачивши матір трохи повеселілою. Розповідали про свої успіхи, про дивовижне відкриття Юрія. Та стара Ярина слухала все теє краєм вуха, а знай зверталася до Бориса: — Синочку, так що твій чорнявий, отой кучерявий, що з тобою машинерію ладує, що він пише? — Я вже казав, матусю. Він затримується, все чекає, що Гриць ось-ось прибуде. Не турбуйся, мій друг запевняє, що Гриць живий, що ми незабаром почуємо вість від нього. — Ой, матінко пресвята! Дай-то боже! На сімейній раді було вирішено поки що не повідомляти нічого Юрієві, щоб не травмувати його в польоті. …А за три тижні, в грудні, коли над лісами заповідника знялася завірюха, Борис прислав телеграму з Києва, в якій повідомив щасливу новину: Гриця врятували індонезійські льотчики, він вже в Папуа, його зустрів доктор Боголо. Мати й батько воскресли, мов народилися на світ. Знову засяяли синіми вогниками очі старої Ярини, а Василь Іванович навіть зробив разом з Савою кілька обходів заповідника, рихтуючи годівельні пункти для тварин. Незабаром надійшов лист і від Гриця з столиці Папуа Порт-Морсбі. Син писав: «Мої дорогі, мої любі матусю й татку, сестрички Христино й Марійко, братики Іванко, Борисе і Юрку! Вітаю вас з далекого краю! Знаю, що завдав горя вам всім своєю лихою пригодою. Проте все завершилося щасливо, і я зрозумів, що найтяжчі випробування, найбільше лихо стає нам в пригоді. Ми ще не відаємо, коли й куди прикладається той чи інший досвід. Ми розділяємо все, що з нами відбувається, на «добре» й «погано», не підозрюючи, що так зване хороше — завтра може вирости чортополохом, а так зване погане — дати чудовий плід. Все це народ знав здавна, а от же бач — досі ми ще в полоні сліпої повсякденності. Багато писати не буду. Доктор Боголо — прекрасний друг. Він чекав мене так довго, маючи абсолютне переконання, що я живий. Мене вразила така певність, що дорівнюється знанню. В нашому консульстві все владнано, маю необхідне вбрання й валюту. Боголо днями виїжджає до Києва, розповість Борисові подробиці, а я вирушаю з молодим папуасом, другом ученого, до його рідного племені, де збиратиму необхідні матеріали. Десь там працює й Русалія, сподіваюся з нею зустрітися. Маю надію до весни завершити справи і повернутися додому. Надійтеся і ви! У вас там, мабуть, уже завірюхи й морози, а тут парко, духота, сонце — в зеніті. Екзотика екзотикою, а все довкола здається мені декоративним, штучним. Маряться в снах і наяву наші дуби, берези, вишні і плакучі верби. Які все-таки ми однолюбні істоти. А може, це й гарно? Матусю, зберігай спокій: я серед надійних друзів, тут зі мною нічого злого не трапиться, і прости мені за все, що ти пережила з моєї вини. До зустрічі — в щасливий день прийдешньої весни! Обнімаю вас гаряче, цілую всіх, всіх, всіх… Не забудьте і Саву! Ваш Гриць».  

 

Юрій випустив кулькову ручку, і вона тихенько попливла десь вбік, тягнучи за собою нитку прив’язі. Глянув на Марусишина і Чурова, які заклопотано поралися біля «фітотрона», і ще раз перечитав слова Ціолковського, занотовані в записнику: «Доля суспільства залежить від долі Всесвіту. Тому всяка розумна істота повинна проникнутися історією Всесвіту. Необхідна така вища точка зору. Вузька точка зору може повести до забобонів». Як це правильно й глибоко! Просто й сильно сказано. Пливучи на кораблі, треба знати не лише закономірності двигунів та будову судна, а й в першу чергу — життя океану, його норов, глибину, обсяг. Знати, які в ньому континенти та острови, чи притаманне їм життя, чи зможе там привитися те життя, яке цікавить нас? Куди пливе наш корабель? Чи були в нього будівники та керманичі, а чи він просто стихійний уламок якоїсь вітальності і нам нема чого сподіватися на зустрічі з якимись там братами! Останні відкриття екіпажу станції «Мир» збурили космогоністів, філософів, теоретиків усіх мастей, проте до спільного знаменника ще дуже далеко. Кожен шукає якогось тривіального пояснення для феномена падіння нашої системи в Чорну Діру, не бажаючи приймати до розгляду загрозливого факту у всій його тривожності. Кажуть про неточність розрахунків, запевняють, що Чорна Діра — теоретична фікція, а насправді ми маємо справу з дуже щільною зіркою, отже, про якесь там «падіння» говорити нема чого: просто ми в наступні тисячоліття пройдемо дуже близько до «князя Пітьми», відбудуться гравітаційні потрясіння, вулканічні виверження, горотворення, але людство вже буде на достатньому рівні, щоб протистояти стихійним лихам. Чуються навіть найхимерніші ідеалістичні пояснення, в яких міститься твердження про превалювання в останніх космогонічних моделях так званого антропного принципу: чим глибше ми проникаємо у Всесвіт, тим більше ми «олюднюємо» його, накладаємо на світобудову людські закономірності та барви. Кінець двадцятого віку живе у передчутті апокаліпсичного фіналу, отже, мовляв, і космогонічні спостереження формують такий же погляд на будову універсуму й видимої метагалактики, тобто загроза йде не з фізичного космосу, а прихована в нашій власній порочності. Ясна річ, що таке трактування несерйозне. Якщо машина котиться з гори в прірву, а пасажири будуть сперечатися, як розуміти таке падіння — об’єктивно чи суб’єктивно, то зарадити катастрофі ніхто не зможе. Факт є фактом, і його треба прийняти у всій масштабності. Дитячі казочки та фантазування не для науки, коли йдеться про долю життя й розуму. Навіть донечка Волошка в черговому сеансі зв’язку виклала таткові власну гіпотезу: Чорна Діра, Сонце і планети складають разом велетенський корабель, в якому темна зірка — рушій, двигун, а Світило з Землею та планетами — «пасажирська кабіна». Чорна Діра створює потужний вакуумний вихор, котрий тягне за собою нашу систему до якоїсь наперед визначеної ділянки зоряного простору, можливо, навіть до іншої галактики. Колись пращури-титани запустили весь цей «корабель» у політ, рятуючись від катастрофи, приспавши покоління, щоб вони зуміли пережити тисячоліття такої довгої мандрівки. А тепер ми поступово пробуджуємося до своєї колишньої могутності, і зростання науки й техніки — це є знаки пробудження, згадування того, що ми знали раніше. Юрій здивувався такій буйній фантазії доньки. Вона пояснила, що її припущення обговорене на засіданні шкільного клубу фантастів «Юпітер» і в цілому схвалене. Було вирішено — повідомити про це Юрія та його товаришів, щоб допомогти знайти правильне рішення проблеми, що постала перед наукою. Батько дуже серйозно вислухав доньку, задумливо киваючи головою, і просив передати всім учасникам «Юпітера» глибоку вдячність космонавтів за цінну гіпотезу. Завершивши сеанс зв’язку, космонавти весело сміялися, зі смаком обговорюючи супермасшта6не фантазування дітей, проте прийшли до висновку, що передати естафету пошуку є кому, бо нові покоління шукачів уже не будуть обмежуватися давніми стереотипами думки, а вільно ширятимуть у небі ідей, формуючи синтетичні висновки у найскладніших ситуаціях. Роздуми Юрія перервали слова Петра Чурова, котрий, підпливши до вченого, заклопотано сказав: — Результати невтішні, Юрку. Доведеться і земним ботанікам, і астробіологам добренько поміркувати — чому рослини відчувають себе незатишно в космічному польоті? В чому справа? Навіть штучне тяжіння в нашому фітотроні не вельми допомагає. — Потрібні вирішальні, багатомірні експерименти не лише на орбітальних станціях, — помовчавши, відповів Юрій, — а й на Місяці, Марсі, на астероїдах. Закрадається підозріння, що земна флора — надто специфічна форма життя, найтісніше зв’язана з материнською планетою, з її масою, гравітацією, всією інформаційною сукупністю зеленого покрову, гумусу, води, гроз, вітрів, тваринного світу і безлічі інших факторів. Коротше, рослини — діти єдиної Землі, живої Землі, її пагони, віточки, і, як всякі пагони, — поза материнським деревом животіють. Розумієш, Петрику? В космосі ми бачимо своєрідну «ностальгію» флори, котра нидіє без рідної пуповини. Навіть Ціолковський гадав, що достатньо буде побудувати літаючу оранжерею та звільнити рослину від «кайданів» тяжіння, як одразу ми отримаємо казкові фрукти й овочі, а флора розів’ється небачено у вільних умовах. Реальність внесла корективи. Можливо, для інших планет, для орбітальних комплексів доведеться формувати інші типи рослин, беручи за основу лише генетичні блоки. Коротше, нам доведеться бути деміургами, а не просто інтродукторами, розповсюджувачами. Гм… це мене, друзі, не засмучує, а радує! Подумайте лише, яка прегарна робота чекає нас і дітей наших?  

 

«Дорогий Саливоне Оверковичу! Якби ви знали, яким боком до мене обернеться химерне відрядження, то, їй-право, краще б з’їли півпуда хрону, аніж добували для мене дозвіл на цю поїздку. Їхав я по сміх, а попав у міх! Та про це при зустрічі. Проте не гадайте, що я нию й скиглю! Це я просто так, для об’єктивності. Реальність показала мені, наскільки тісно переплетене смішне й трагічне. І суть радості виростає не лише із зерен веселощів, а й із сім’я трагедії та страждання. Це — те ж саме, що й з ростом квітки: вона може розкрити свої пелюстки на чорноземі, на піску, на камені, в тундрі, в горах, в теплиці. Різниця буде у барвах, формі, величині, запаху, але суть квітки збережеться. І думається мені (але про це при зустрічі), що головний урок життя такий: історія світу — це шлях до радості, дорогий мій Саливоне Оверковичу! Понад руїнами і забобонами, понад плачем і моторошними мучительствами, понад інквізицією і тиранією — ми формуємо світ радості. Лише обивателі, духовні буржуа вишукують недоладності під ногами та тицяють їх під ніс, обливаючи сльозами недоладну долю свою, не підозрюючи про величну долю людини — бути сіячем радості у цьому ще не затишному світі, у безмірі тих світів, котрі нам належить освоїти. Споживати радість, пожираючи «блага» і прагнучи «комфорту», — то мрія мертвих душ, а покликання живих — прокладати річища радості й щасливого сміху крізь хребти минулих страждань і трагічних блукань. Помічник доктора Боголо — цікавий молодий папуас доправив мене на північний берег країни, де я зустрівся з представниками кількох племен, маючи намір познайомитися з їхнім гумором і сатирою. Мій гід (звати його Туара) пристойно знав російську мову, він править за тлумача. Я з подивом відзначив, що такої штуки, як сатира, ці племена не відають. Більше того, їм навіть в голову не тюкне думка про те, щоб когось осміювати, шпетити на всю губу, виставляти привселюдно їхні вади для кпину та критики. Вони вельми високо цінують духовний авторитет особи, зважають на її амбіцію, гордість і не дозволяють собі втручатися імперативно, деспотично у внутрішнє життя людини, навіть якщо вона повстає супроти волі більшості. Як же вони впливають на таких індивідів, котрі з тих чи інших причин «наїжачуються» супроти громади? Дуже просто. Створюється така духовна атмосфера, що порушникові спокою стає дуже незатишно жити і він рано чи пізно відчує сам, в чому його провина, де він збочив з потрібної стежки. Отож сатира їм ні до чого! А з гумором інакше. Гумору у них море! Тут і парадоксальні смішні ігри дітей, дивлячись на які, можна луснути з реготу. Тут і вигадливі розповіді їхніх химерників, котрі виспівують щось подібне до наших небувальщин… пам’ятаєте знамениту нашу «де ж на світі тая правдонька була, що куриця та й бика привела…». Слухаючи ось таких химерників, плем’я на своєрідних святах радості аж кишки надриває від сміху, і такі гумористичні «конгреси» дають безмежний заряд радості й бадьорості. Чудово! Нам би не завадило, Саливоне Оверковичу, собі дещо перейняти від оцих екзотичних звичаїв. Щоб справді наш часопис «Хрін» був глашатаєм веселощів — в основному. Безумовно, ядуча сатира нам ще необхідна, та чи не пора її зробити благороднішою, такою, що оберігає достоїнство того, на кого націлена. Бо якщо втоптати критикованого в багнюку, силою натерти йому пекучим хроном під носом, то хіба він коли-небудь стане доброзичливцем щодо своїх критиків? Затаїть злобу й образу, будьте певні. А нам же жити з цими людьми і будувати світ радості. Куди ж їх подіти? Отож пора переосмислювати всі ці наші «канони» гумору й сатири відповідно до нової моралі — більш людяної. Ось які думки навіяло мені знайомство в тутешніми «скоморохами» та гумористами… Днями обіцяли доправити мене на острів вогнехідців. Пам’ятаю ваше прохання і все доскіпливо вивчу. Якщо дозволять — зроблю фотографії, може, й сам пройду крізь вогняну купіль. Десь тут кордон таємниці, за якою відкриваються двері у нову сутність буття. Чи не злякаємося ми тих дверей? Природа не любить боягузів, її метод — смілива й радісна гра… До зустрічі. Мабуть, звідси вже писати не буду. Якщо є змога — гукніть моїм батькам, що зі мною все гаразд. Я писав, але зайва вісточка не завадить. Вдячний за все, що Ви для мене зробили. Щиро — Гриць».  

 

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка