Олесь бердник



Сторінка24/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
ЧАСТИНА

ЧЕТВЕРТА

Пролом шкаралупи

Що в собі несеш, чого жадаєш,


Із якого вийшов джерела,
Чом тріпочеш і себе караєш
Прагненнями тигра і орла?
То літаєш, то терзаєш здобич,
Але з того наслідок — зола!
Глянь — величні царства і оздоби –
Все собі могила узяла.
Тож пора себе перекувати,
Ти — коваль, ковадло і горно,
Ти і ткач: почни переплітати
Власний дух у нове полотно.
Вишивай узори неймовірні,
Подолавши марноту Землі,
В Космосі Душі багатозірнім
Ждуть тебе легенди кораблі…
Дгаммапада

 

…Йому виділося, що він підходить до глибокої печери. Зустрічні зупиняли, страхаючи тим, що в підземеллі живуть чудиська — Чорні Пантери, котрі пожирають сміливців, які зважаться зазирнути в безодню. Джордано відштовхнув непроханих порадників і наблизився до темного отвору. Звідти долинало погрозливе ричання. В серці прокотився холодок остраху, та Джордано подолав застереження почуттів і заглянув до прірви. Унизу клубилися тумани. Неможливо було визначити барви задушливих випарів безодні — там звивалося в моторошній глибині щось примарне і тяжке: жахливий фантом буття (а може, небуття?) навіть на відстані стискував груди, не давав дихати, морозив кров у жилах. У хмарах імли безладно металися, поблискуючи вогняними зіницями, Чорні Пантери і грізно ричали. І дивно — в грудях Джордано прокотилася тепла хвиля жалю й співстраждання. Зовсім не страшними здалися йому полонені в лабіринті істоти, захотілося передати хижакам свій жаль і любов. Простягнувши руки до Чорних Пантер, він проникливо прошепотів: — Ви прекрасні, браття! Вітаю вас! Хижаки заричали, забігали ще хутчіше у вихорах туману. Джордано схилився над прірвою і, дивлячись у зіниці чудиськам, схвильовано мовив: — Чом ви тут, у безодні? Йдіть під сонце, до квітів, до любові й радості. Та й хто сказав, що ви Чорні Пантери? Ви Блакитні Діви, зачакловані мороком — химерним породженням сутінок, незаконним утвором світла й ночі. Йдіть до мене, я відкриваю вам серце своє, сповнене любові. Йдіть сюди, Діви прекрасні… Ричання затихло. Чорні Пантери, заворожені його щирим голосом, рушили до отвору. Тіла їхні мінилися, ніби глина під руками скульптора, почали пульсувати синіми барвами, наливалися блакиттю, мерехтіли райдужними іскрами. Істоти піднімалися, зводилися на задні лапи, та це вже були не звірячі кінцівки, а людські ноги, і при виході з печери вже нічого не було в них від чудиськ: усміхаючись сонцю, хмарам, людям, з безодні народжувалися прекрасні Блакитні Діви, ніби легендарні Єви Нового Світу. Джордано плакав від щастя й зворушення. І мовчали довкола вражені люди.  



 

Уже відчувався холод в’язничної стіни, а образи видіння не покидали Джордано. Душа була сповнена вщерть нетутешньою радістю, ніби він вчинив щось прекрасне й правдиве. В’язень звівся з ветхої підстилки. Задзвеніли кайдани. Заколихалася тінь на брудній стіні темниці від хисткого пломеню смолоскипа. Джордано ступив до вузького віконця, визирнув за грати. Вогник Юпітера привітно моргнув йому з темно-синьої далини, холодними іскрами кольнули в серце далекі зірки. Перед внутрішнім зором все ще клубилися тумани сновидіння, йшли з печери Блакитні Діви, трансформовані з огидних химер його палким волінням. Що означає таємниче видіння? Темрява, що жахає людей. Прірва смерті, страху, загибелі. Вона сповнена фантомами неуцтва, забобонів, приниженості. Десь тут — розгадка. І лише мудрість розуму, безстрашна мудрість пробудженого духу подолає ті фантоми, зруйнує мури неуцтва, розвіє примари. Джордано пригадав рядки з старовинного манускрипта Ані — Сина Зорі, героя шумерського епосу. Він переглядав колись ветхі пергамени в монастирській бібліотеці і був вражений безстрашністю мислення прадавнього мудреця, глибоким розумінням суті людського забобону, що вчепився жадібними руками лише в одну іскорку буття, бездумно відкидаючи безліч прекрасних світів, прирікаючи їх на небуття, назвавши ніччю, тобто — нічим. А істина — у протилежному. Світло, видимість — лише мізерна частка безмірності, убогий клапоть на шатах всебуттєвості. Без ночі, в надрах якої загораються на небі далекі світила, людина не змогла б осягнути неосяжності космосу, і мислячих істот Геї довіку тисла б кришталева сфера неба, подібна до в’язниці, сфера, вигадана схоластичними умами древніх жерців і стверджена авторитетом Арістотеля та його церковних апологетів. Джордано простягнув заковані руки до віконця, глибоко вдихнув прохолодне повітря. О ніч! Відкрий мені тайну свою в цей тривожний час остаточного вибору. Ти одна давала мені спочинок від тяжких мук, завданих променистими стрілами дня. О мати благодійна! Ти ховаєш своєю запоною месників і рабів, яких розшукують жорстокі наглядачі з псами, ти даєш їм спочинок, короткий сон і надію на рятунок. День, що насувається зі сходу, не пожаліє втікача, він перстом променя вкаже на нього, висвітлить, виведе на ешафот, ще й діамантом заблищить у страдницькій сльозі. Ніч, ти ласкава мати й нянька. Найзавзятішому трудареві чи наймитові ти ніжно шепчеш: засни! Засни, нерозумний, жадібний, невситимий! Все одно не наповниш прірву дня ні працею, ні мандрами, ні кривавими боями, ні урочистостями. Світлу все мало — воно готове зідрати мерехтливі цяцьки з усього буття, щоб погратися ними на жалюгідній арені марних прагнень. А ніч — справедливий суддя. Вона одбирає наші блискітки, кладе ласкаву руку на втомлені вії, заглиблює в світи дива й казки, щоб показати нерозумним учасникам світового спектаклю наші марноти й обмани, а разом з тим — правдиву глибину того буття, яке ми зневажили, відсторонившись від нього стіною страху й мороку. Перед Ніччю з давніх давен схилялися мудреці, втаємничено кличучи її Великою Матір’ю — чистою і непорочною, котра цнотливо закрила дивний лик свій, ставши Тайною, і дала право шукачам вільно обирати шлях прагнення: принади світлових ілюзій, гуркіт празоряних світів, бурі видимих ер і епох — або безвидне мовчання її всеохопного серця, котре прадавні волхви називали Скарбом Буття. Джордано заплющив очі, притулившись чолом до холодної стіни. Перед внутрішнім зором попливли ніжно-фіолетові візерунки — примхливі, ніби струмки зоряних світів, не введені в річище закону. Жаль, що не встиг він написати Апологію Ночі — Великої Пітьми. Тут ключ до розгадки багатьох феноменів великого двоборства творення й руйнації, тут загадка рабства й волі, правди й мари. А проте — за чим жалкувати? Все з’являється вчасно, як проростання зела навесні, як розквітання квітки на світанку. І все-таки… Бодай одна жива душа була поруч, щоб передати їй те, що вирує у серці. Передати перед тим, як він ступить у вогнище завтра вранці… чи вже сьогодні? Він осміхнувся. Іграшки Хроноса — вчора, нині, завтра. Все єдино — це одна й та ж мить: народження, життя, смерть. Це лише різні стани моєї всеохопної свідомості… Заскрипіли двері темниці, колихнулося полум’я смолоскипа. Джордано отямився від потоку дум. Хто це його турбує так недоречно серед ночі? Брязнув засув, ніби вдарив по серцю. Темна постать непорушно стояла біля входу, тримаючи в руці світильник-смолоскип, очі ховалися під капюшоном. — Вітаю тебе, брате Джордано, — почувся старечий голос, і Джордано збагнув, хто прийшов до нього опівночі. Сам інквізитор, чільник священного трибуналу, вшанував смертника вічними відвідинами. Прирікши в’язня на згубу, чого вони ще бажають? Інквізитор ворухнувся, всунув держак смолоскипа в отвір біля дверей і ступив назустріч в’язневі. З-під капюшона зиркнули тривожні, якісь порожні очі, обмацуючи схудле обличчя засудженого, ніби жадали щось висотати в нього, побачити страх, покору, каяття. Проте в’язень дружньо й м’яко всміхнувся нічному гостю. Той здивувався: — В твоїх очах радість. Чи мені здається? — Правда. Радість завітала в мою оселю. І я шлю вітання всім людям. — І мені? — розліпив пергаментні вуста інквізитор. — Чому б ні? Ми в єдиному океані, розділені лише ритмом коливання подій: ти — в заглибині забобону, я — на верхів’ї осяяння, звідки видно зоряну правду віків. — О, якби твої слова були істиною! — після довгої мовчанки прошепотів інквізитор. Потім чоло його втомлено зморщилося, і він зітхнув. — Все це міфи, скільки їх розвіялося в плині часу. А правда в тім — що на троні буття — невблаганний суддя. А ми — його виконавці. — Правда не вимагає виконавців, — сказав Джордано. — Вона сама є вияв неминучості. Коли настає час правди — вона і людина невіддільні. Саме тому учитель, ім’я котрого ви узурпували, нічого не відповів на запитання Пілата: «Що єсть істина?». Про неї не розповідають. Нею стають. Інквізитор слухав в’язня, докірливо похитуючи головою. — Такий гіркий досвід у тебе, брате Джордано, і все-таки ти зберігаєш дитяче мислення. — Я знав, що ти прийдеш, — зітхнув Джордано, — і знав, що станеш говорити сентименти, шукати стежки до мого серця. Дарма! Не брат я вам віднині. Вчорашній присуд навіки розірвав усі мости між нами. — А може, їх і не було? Може, їх лише треба було будувати? — Всі мої книги — пошук мостів. — Навпаки — повне знищення всього сталого, що будували й плекали люди, — заперечив інквізитор. — Я втомився доводити тобі очевидне. І все-таки звідки ти знав, що я прийду? — Звідки? — перепитав в’язень, задзвенівши кайданами. — Просто знав, відчував. А взагалі розгадка проста: ви забираєте в мене головне, що цінуєте, — тіло, насолоду буття, владу, речі, — а я не прошу вашої милості. Хочеш знати — чому? — Хочу. Втрачаючи життя, що сподіваєшся мати на заміну? — Хіба все міняється на щось або за щось? — Безумовно. Це принцип рівноваги сущого. На цій основі тримається суд — корінь буття. Згадай святе письмо — історія світу починається з порушення рівноваги, і за це треба платити. — Навіть ціною жертви сина божого? — Навіть такою жертвою, — підтвердив інквізитор, — і насамперед такою. Бо, щоб утвердити справедливість, творець повинен мати сувору безжальність до самого себе, щоб ніхто не сумнівався в його верховному праві. Ми — слуги церкви — лише уподібнюємося божим начертанням. Тому твої безбожні вчинки, спонукані гординею, жадобою виключної слави, зустріли осуд церкви. — Це я вже чув, — спокійно мовив Джордано. — Гадаю, не для схоластичних суперечок ти спустився сюди? — Не для того. Ще раз запитую: що сподіваєшся отримати замість життя, яке віддаєш так необачно? — Хіба мало людей віддають щось безкорисливо іншим? — задумливо спитав Джордано. — Хіба Месія йшов на Голгофу ради якогось зиску? — Безумовно, — кивнув інквізитор. — Недарма ж на хресті він сказав: «Сталося!». Отже, він отримав те, що волів! — Звідки ти знаєш, що саме «сталося»? — іронічно запитав Джордано. — Як ти можеш твердити, що учитель побачив чи відчув те, що бажав осягнути? Як ти можеш запевняти, що це «щось» він отримав на заміну тіла, життя чи ще якогось лахміття, котре ви так цінуєте? Може, його «сталося» — лише радість в’язня, котрий навіки звільняється з темниці, яку сам будував, прихорошував, освячував. А втім — навіщо брати такі великі приклади? Що отримує мати, породивши дитя? Часто лише горе й муку. Так і я, жадаючи подарувати людям новий обрій, не отримую нічого, крім осуду й страждання… і не волію нічого іншого. — І все-таки доки людина живе — є надія щось мати: дихати, милуватися небом, зірками (яким ти твориш апологію в своїх книгах), бачити світ, отримати найпростіші радощі плоті… А коли все щезає… — Все? — усміхнувся Джордано. — А куди воно щезає — все? — Для тебе — щезне! — Невелика ж твоя віра в життя вічне. — Слухай, брате Джордано. Поговоримо щиро. Нас ніхто не чує. Дозволь, я присяду ось тут, на твоєму скорботному ложі. Сядь і ти. — Я стоятиму, говори. Я хочу дивитися на зорі, вони від мене нічого не вимагають, а дарують безмір’я. Інквізитор довго мовчав, ніби прислухався до нечутних дум. — Хочу відкрити тобі, Джордано, нашу таємницю. — Я слухаю. — Брате Джордано! Бога нема… В’язень беззвучно засміявся, в його очах блиснули веселі іскорки. — Ти хотів здивувати мене? Я давно знав, що ви безбожники, але не філософи-атеїсти, котрі викликають повагу, а грубі богофоби. — Як ти міг це знати? — Дуже просто. Люди, які проповідують щось, а діють всупереч своїм деклараціям, — не вірять в те, що стверджують. Ви проповідуєте ім’ям бога любові, а дієте ім’ям його антипода. Отже, не вірите в свій риторичний ідеал. Хто вірить, той ототожнюється з ідеалом. Хіба не так? — Правду мовиш, — помовчавши, згодився інквізитор, непорушним поглядом пропікаючи в’язня. — Ми прийняли ношу, яка нам ненависна. Але повинні нести її, щоб творити свою справу. — Яку справу? — Божу. Оскільки його нема і ми — лише привиди в тумані буття, поміж лютих і жорстоких стихій, то ми повинні об’єднатися, щоб не загинути, утвердити себе над безоднею — бодай за рахунок інших життів. Ось чому церква нещадна до інакодумців: вони розпорошують сили, вони вносять непевність і волюнтаризм у плебейські душі, котрі ми жадаємо ввести у річище узгодженості. — Якщо ви — привиди, то все, що дієте, виявиться теж примарою. Воно щезне, як нічне видиво. — Ми живемо сучасною миттю, — сказав інквізитор. — Можливо, є лише вона. Ми хочемо нагромадити потенцію вічносущого тепер. І, може, колись мить породить дивне буття, як непорочна Діва. Ми будемо деміургами того буття… — Жахливе дитя народиться від такої «Діви», — суворо сказав Джордано. — По образу й подобі все зачинається й твориться. Не гадай, що ви обійдете закон причинності й відплати. Сієте кров і вогнища — не зберете врожаю гармонії. Мить жорстокості породжує вічність ненависті й злоби… — Ти не збагнув, не проник в потаємну суть мого задуму… — Та ні, збагнув! І дозволь відверто сказати тобі, що — в іншому світі живу. Ми маємо однакові тіла, мову, історію народу, але душі наші живуть в інших вимірах. Ви бачите світ, як товпище привидів. І бог ваш — привид, жорстокий упир, що утверджує абсурдне буття серед безвидності. А я бачу світ, як світанок чарівного дня краси й любові. Ще сутінки скрадають небосхил, ще панують тіні і привиди на землі, ще очі й почуття сплячих жахаються вигаданих потвор, та вже бубнявіє зерно життя під грунтом, незабаром зійде сонце і радісні парості потягнуться вгору, до зірок. І в просторах далеких сфер зустрінуться дружні руки крилатих геніїв, щоб створити братерство розуму в безмежжі. Не — для суду, не для муки й відплати, а для радісної гри. Так, так; не хмурся! Світ — лише яйце, в якому задихається пташеня розуму. Яйце Великого Життя, про яке ми ще нічого не відаємо… проте є його часткою, його співучасником. Розломити шкаралупу яйця — ось доля розуму! А ви — боїтеся цієї вогненної справи; бо за межами яйця — для вас місця нема. Ви — безкрилі! І тому обрізуєте крила всім, хто пробує їх виростити у темряві планетарного яйця. І старанно затикаєте всі проломи, що їх прокльовують зрячі пташенята. Дарма! Світанок розуму настане так же неминуче, як і схід сонця… — Інквізитор насуплено дивився на одухотворене обличчя в’язня. Мовчав. Пергаментні щоки сіпалися. Нарешті він підвівся. — Жаль… — Чого тобі жаль? — Я втрачаю сильну людину, котра могла б допомогти в муруванні нових шляхів. Ти втрачаєш ниву життя, куди б міг посіяти творчі зерна. — Я вже посіяв. Досить того, що зроблено. — Тебе забудуть! Плебеї йдуть за тим, хто сильний. І живий. — Жорстокість — не сила, а насилля, — відповів Джордано, глянувши на вогники зірок у вікні. — Глянь, які елегійні світлячки, оці далекі зорі. Вони нікого не жахають, не змушують. А яка сила впродовж віків! Як могутньо вони кличуть дух людини до себе, в лоно тайни. А ви своїми вогнищами і карами й страхами грядущого небесного трибуналу нікого не обігріли, не об’єднали, не втішили. Мені особисто байдуже — пам’ятатиме хтось мене чи забуде. Хто полюбить мене, той буде нерозлучний з моєю душею у всіх світах, у всіх віках. Не пам’ять потрібна людині — пам’ять легковажних поколінь! — а супутники пошуку й польоту. Як настане пора лебедю летіти у вирій — поклик вожака досягне слуху птахів на всіх озерах і ріках. — Поезія, — втомлено сказав інквізитор. — Це гарно, щоб привернути увагу дитячих душ. Але вести їх треба до реальності, котра дуже сувора. Ви, мрійники, вічно обманюєте душі Адамових дітей нездійсненними прагненнями. Це — великий гріх! — Гріх? — гірко запитав Джордано. — Ти говориш про гріх, посилаючи на вогнище людину, яка несе в душі лише любов?! Палке слово в’язня лишилося без відповіді. Інквізитор, заплющивши очі, стояв перед Джордано, мовчав. Здавалося, вслухався у свої потаємні думки. Зрештою важко розліпив вуста: — Є казки у різних народів. Там шукач, вирушаючи в путь, бачить на перехресті камінь, на якому висічено слова… — «Ліворуч підеш — коня втратиш», — усміхнувся Джордано, — праворуч — в полон потрапиш…». — «А прямо — з конем загинеш!» — докінчив інквізитор. — Мудра думка. Кожен — рано чи пізно — читає на камені своєї долі оці тривожні слова. Ти догадуєшся, що хочу сказати? — Пропонуєш вибір? — Дивлячись який… Найпростіше пожертвувати коня або перебути певний час в полоні, маючи надію жити й діяти далі. Всі жахаються прямого шляху, де все гине — кінь і шукач… — Але там казка обіцяє рішення, — іронічно зауважив в’язень. — Так, — кивнув інквізитор. — І я пропоную тобі такий шлях, де все гине… і все залишається. І навіть більше… — Не втямлю. — Поясню. Це моя остання спроба врятувати тебе, брате Джордано. Вирок трибуналу залишиться у архівах священної канцелярії, ти підеш на волю, і ніхто ніде не зачепить тебе пальцем, якщо… — Якщо… — Ти забудеш ім’я — Джордано Бруно, — твердо відкарбував інквізитор. — Ноланець[2] повинен загинути, ми викреслимо його з анналів історії. Якщо ти правду мовив і тобі байдужа думка інших людей, якщо ти цінуєш лише істину — то згодишся! Матимеш нове ім’я, прагнутимеш будь-яких ідеалів, писатимеш нові книги, навіть сміливіші за попередні, але розпрощаєшся зі старим образом, з ветхим ім’ям. Тут — непросте рішення! Якщо ти не софіст — то згодишся, що це чесна пропозиція. — Але хто тобі сказав, — суворо одвітив Джордано, — хто тебе переконав у тому, що я повинен вибирати один з трьох шляхів, вказаних на камені? В цьому й біда людей, що для них завжди готуються визначені десь, кимось стежки. І все, що з ними трапляється, теж хтось передбачив. Навіть той «прямий» шлях, приготовлений для героїв та ентузіастів, є найвитонченіший полон. Ти кажеш про вибір? Я відкидаю вибір взагалі. Який вибір може бути у зерна, кинутого в землю? Великий Мандрівник залишив прекрасне застереження: «Якщо зерно, впавши в землю, не вмре, то самотнім залишиться, а якщо вмре — великий врожай народить». Мудрі слова! Те, що ти пропонуєш, — хитрощі змія. Я не волію жодного вибору, мені нема діла до того, що станеться в моїми книгами та ідеями, з моїм ім’ям. Те, що живе, — житиме, те, що тлінне, — зітліє. А я лечу за вожаком, за лебедем Тайни. — Ти — божевільний! — жорстко сказав інквізитор. — Я ще раз збагнув неминучість того, що ти маєш загинути, щоб зберегти міць організму церковного. — Нарешті! — насмішкувато підхопив Джордано. — Для цього хіба треба було приходити до в’язниці? — Хай діється воля невблаганності, — майже пошепки озвався інквізитор. — Запам’ятай у своїх далеких світах (якщо в тебе збережеться пам’ять), що я зробив усе, аби врятувати тебе. Прощай, брате Джордано! В’язень не відповів. Інквізитор узяв біля дверей смолоскип. На стінах затанцювали тіні. Гримнули двері. Джордано навіть не оглянувся на той скрегітливий звук, тепер його очі, свідомість, почуття були повністю в полоні далекої, величної течії зоряної ріки, котра потроху блякла, насичувалася прозорістю світанку. Приходив дивний спокій. Не байдужість, не втома духу, а елегійне всерозуміння неминучості того, що мало статися. Для інквізитора, для суддів неминучість є невблаганність, кара, жорстокий присуд. Віками люди будують хатку, щоб захиститися в ній від безмежності, бо в хатці, в храмі, в імперіях, в царствах, в фоліантах догм і канонів вони відчувають себе затишно, звично і можуть панувати над іншими. А вийшовши в безмірність, вони гублять себе і називають це смертю. Тіло — теж хатка, що мурувалася великим скульптором — натурою, природою. В ній — приємно, звично, проте вона теж стає в’язницею, якщо за неї триматися. Пташеня мусить вийти з яйця або загинути! Який же тут вибір? Це — неминучість. І разом з тим — свобода! Ось воно: неминучість — свобода! Голос, веління життя, котре розгортає свої віти, листя і квіти далі, вище і глибше. Не боротися з тим велінням, а радісно прийняти тривогу казкового народження. Джордано навіть не повернувся, коли до його камери на світанку ввійшло товпище чорних привидів. Це були не люди. Вони лишалися тут, у ветхих руїнах його колишнього світу, а він болісно бив ще юними крильми об кришталеву сферу, воліючи прорватися з тісноти шаленої суєтності у спокій безвидності, у волю великої пітьми, де жодна барва і промінь не вразить квітки духу. На нього натягли балахон ганьби, обмальований постатями чортів і демонів: це — знаки їхнього безсилля, плювки вслід лебедю, який навіки відлітає з болотяного світу. Губи зімкнули дерев’яними защіпками, щоб єретик не міг промовити жодного слова. Тирани більше всього на світі жахаються слова-логоса, але яка вражаюча наївність і убогість розуміння! Хіба можна втримати катуванням і страхом те, що є підвалиною буття? Логос — нетлінна, пломінна реальність, вона виявляє себе не лише в звуку, котрий можна заглушити, не лише в письмі, яке можна спопелити. Вона повсюдна — і в далеких зорях, у пелюстках квітів, у сміхові дітей, які невпинною лавою пливуть з країни Тайни крізь лона земних матерів. Благословляю вас, діти! Настане час — ви збагнете мої думи і цю мою останню мученицьку мить! Його вели поміж юрмовищем, поміж лютих, глумливих криків та проклять. Він не чув нічого, окрім гуркоту кришталевої сфери, що рушилася вгорі і гострими уламками болісно ранила крила новонародженої сутності. Зупинився на помості, під яким було накладено пуки хмизу й дров. Побачив жовте обличчя інквізитора поміж групою інших суддів священного трибуналу. Вони жадібно дивилися в його очі, намагаючись узріти бодай іскру вагання чи сумніву. Бідні тіні! Які мізерні вартості хвилюють вас. Над вами безмірні скарби всесвіту, а ви, мов скорпіони, жалите самі себе, зчепившись у лютому клубку ненависті. Я приніс вам дорогоцінну перлину з таємничого краю, але ви так полюбили своє багно, що люто відкинули руку даючого, прирікши себе на вічну безкрилість. Хтось простягнув йому хреста до вуст. Джордано рішуче відсторонився, підвів очі до неба і вже не дивився на юрбу. Спалахнув огонь, дихнуло палючим жаром. Зійшло сонце над покрівлями будинків, і здавалося, що це його промені спопеляють тіло, розривають на частки, несуть у небуття. Нестерпний біль пронизав єство. Джордано застогнав, але защіпки на губах зупинили крик, що рвався з глибини розтерзаної плоті. Сонце, вогонь, світло жорстокого дня! Ви повстали на мене, ніби всесильне божество на безсилого метелика! Я нічого не можу протиставити вам, окрім терпіння й прокляття! Але я не прокляну ні сонця, ні дня, ні світла! Я пошлю всім і всьому прощальне вітання… Бо світло — лише одколоте вістря від моноліту єдності, вістря для стріли ненависті. О, як мені тяжко! Матінко, утри мої сльози, скропи прохолодною водою спалені вуста! Де ви, друзі з далеких світів, де ви, крилаті генії розуму? Світло, світло! Невже такі страшні шляхи з твого світу у країну радості? Чи може кожна душа витерпіти оцю прірву муки? — Вийди! Вийди! Вийди! — прогримів у свідомості наказ. — Ти вільний! Вийди з тіла болю і муки! Джордано рішуче відкинув той голос. Пірнув у полум’яний вихор і одчайдушно випив келих останнього болю. І крило глибокої пітьми, майнувши в безмір’ї, прикрило його від жорстокого світу, погасивши свідомість.  

 

На пульті телезв’язку зажеврів сигнал «надзвичайної терміновості». Почувся мелодійний комп’ютерний голос: — Крон — член Координаційної Ради Геї — викликає Боривітра — лікаря-психолога Верхнєдніпровського Псицентру. Боривітер, високий худорлявий чоловік, який нервово проходжався відкритою терасою біля дверей кімнати зв’язку, почувши виклик, полегшено зітхнув. — Нарешті! — Він метнувся до пульта, натиснув клавішу обопільного бачення, пригладив сивого їжачка над зморшкуватим чолом. Просторовий куб стереозв’язку сповнився бузковою млою, потім незримий промінь описав пунктиром погруддя людини — своєрідний негатив. Ще мить — авторегулятори встановили оптимальну ступінь тотожності, і Боривітер побачив заклопотане обличчя Крона — відомого всій планеті антрополога, члена Координаційної Ради Землі. Губи вченого були суворо стиснуті, під насупленими бровами поблискували гнівні іскри. — Вітаю, Боривітре! — Крон кивнув. — Я вже знаю про лихо. — Було послано екстравиклик. — Знаю. Рада збиралася на термінове засідання. Як Радан? — Він житиме, — обережно сказав Боривітер. — Житиме? — спалахнув Крон. — Ще не вистачало почути, що Радан — найкращий психоаналітик і педагог планети — «не житиме»! Що означає твоє обережне тлумачення? — Трапилося непередбачене. — Боривітер скорбно нахмурився, важко зітхнув, але сміливо витримав гострий погляд Крона. — Актуальна свідомість Радана заколапсувалася, і ми втратили будь-який контроль над його псицентром. — Що це означає об’єктивно? — Боюся, що це повний розрив з актуальною сферою сучасності, з ноосферою нашого віку. Своєрідне зациклення на психореальності тієї епохи, яку Радан досліджував. Колапс настільки глибокий, що втягнув у свою сферу фізичні центри: все тіло в нього сильно попечене. Проте ми вжили заходів, регенерація буде проведена в найближчі години. — Що консиліум? — Утримався від остаточного рішення. Рекомендація: регенерація фізіологічних функцій, спокій, очікування повернення свідомості. — Він щось говорить? — Марення. Уривки фраз. Якісь химерні цитати. — Про що? — Дивна апологія філософського поняття Пітьми, парадоксальні міркування про роль Світла. Ось послухай уривок… Боривітер ввімкнув кристалофон на пульті. Почувся стогін, важкий подих, болісні фрази: — Світло… дитя ночі й дня… Я кохав тебе, я величав тебе… як першороджену квітку Великої Матері… Зоряні діаманти було принесено… до колиски юного принца… О, як мені тяжко! Матусю, ти все віддала йому… де ж відбулося падіння? Звідки з’явилася байдужість світла… при якому зло і жорстокість чинять злочин?.. — Досить! — різко озвався Крон. Боривітер вимкнув кристалофон. Запала тиша. — Жодного слова з актуальної сфери, — зітхнув лікар. — Чув, — сказав Крон. — І все ж таки — що кажуть лікарі? — Перше: чекати… — А друге? — Підключити психокод Радана з Планетарного Інформаторію. — Психовідтворення? — жваво перепитав Крон. — Так. — Ні в якому разі. — Голос вченого був суворий і вимогливий. — Ні при яких умовах. Це винятковий крок, прийнятний лише при втраті будь-яких надій. Ми можемо отримати не Радана, а його психоробота. Ти сам добре знаєш… — Так, — згодився Боривітер. — Тоді що? — Покладемось на аутовідтворення, на натуру, — роздумливо сказав Крон. — Хто його доглядає? — Гея. Улюблена учениця. — Але ж вони, здається, розійшлися? Гейя, наскільки мені відомо, пішла стежкою «гейців», а Радан — оптимальний «раєць»… Тут потрібна повна психосумісність. — Все складніше. — Боривітер усміхнувся, і зморшки на його чолі розійшлися. — Між ними ще в школі першого циклу виникла симпатія. Будемо відверті, це була любов, глибоке кохання. Та учитель суворо стримував себе, холодно відсторонив ученицю. Вона тяжко переживала відсторонення, ситуація наклала відбиток на вибір шляху, наукових уподобань. Але й він і вона (я це знаю вірогідно) психічно були поруч, в цілковитій сумісності. Коли сталася катастрофа, Гея перша з’явилася в наш пси-центр і почала доглядати Радана. Вважаю, кращої кандидатури нема. — Хай буде так. — Очі Крона потепліли. — Я нетерпляче ждатиму добрих вістей. Ще хочу додати: життя і повна свідомість Радана (я повторюю — повна свідомість) мають для Геї першорядне значення. Останніми днями трапилися події, до яких експеримент Радана має найтісніший дотик. — Що таке? Я з клопотами пропустив останні вісті. — Подробиці знатимеш з повідомлення Координаційної Ради. Скажу коротко: група підлітків з «Республіки Дітей» втекла за межі Системи. — Як?! — А ось так! Вони зуміли обійти всі контрольні пункти. Втеча здійснена за найкращими взірцями древніх детективів. — Але куди вони подалися? Саме тепер, коли Гея обговорює проблему «Розлому планетарної психошкаралупи», коли найкращий педагог Радан ризикує життям, досліджуючи небезпеку новітнього ескапізму, втечі в інші часи й простори… — Саме тепер! — згодився Крон. — Це закономірно й симптоматично. Ми, дорослі, надто консервативні й неповороткі. Доки ми гадаємо та приміряємося, як вийти за межі психошкаралупи, успадкованої від порочної ноосфери тисячоліть, діти просто гупають по цій шкаралупі будь-якою підходящою палицею. Планеті буде продемонстровано заповіт втікачів: Це звернення до всіх дорослих, до батьків. Гірка наука, проте її доведеться врахувати. Ми ще повернемося до цієї теми. Пам’ятай — я щохвилини чекатиму доброї вісті. Радан має очолити дослідницьку групу по проблемі втікачів. — Ми зробимо все, — сказав лікар. — Проте більше всього я вірю в любов… — Я теж! — усміхнувся Крон, привітально піднявши долоню до чола. Його зображення хутко тануло. Запала тиша. Почулися пронизливі крики дніпровських чайок.  

 

Свідомість билася в колі дивних образів: вони приходили неждано, поза причинами й воліннями, — приходили й зникали, ніби сліди в імлі. Уява малювала себе хлоп’ям, котре гралося камінчиками на березі моря. Хвиля м’яко накочувалася на берег, лишаючи піну, цілувала дитячі ноги і втікала в прозору глибінь. Дитячі пальці перебирали розмаїті крем’яхи, обточені віковими пестощами моря, а допитливий погляд відзначав особливості знахідок. Ось непоказний сірий камінець, а скільки в ньому потаємної краси: при пильному розгляді поміж чорними цятками іскряться срібні зірочки, зникають, знову спалахують. А ось темно-коричневий овал: на ньому ще темнішими барвами малюється туга спіраль, а за нею — ледь помітне плетиво незримих на перший погляд ліній. Сині камінчики, червоні, чорні. Білі, мов хмари улітку. Зелені, як хвиля тривожного моря. Кожен камінчик — неповторний світ. Приходить радість осяяння: якщо прості камінчики такі невичерпно, глибинно багаті, то люди незмірно багатші, вищі й осяжніші. А багатство живої душі вже не належить їй одній — воно має розквітнути для інших! Хлоп’я щасливо сміється: в цьому суть живого — рости, квітнути, дарувати свої плоди істотам і світам. Свідомість відзначає над собою ніжний блаватний простір — на ньому виникають і щезають сузір’я, ніби іскри на хвилях моря. Вони сплітаються у химерні поєднання, схожі на старовинні письмена. І здається, що від них лине шепіт, нечутний поклик. Туди, до них! Підняти руки й воліти польоту. Воля понесе тебе вгору, до ласкавих сузір’їв. Хлопчик встає і прагне до неба. Та не встигає полетіти, бо зривається буря і чорні хмари ковтають сузір’я одне за одним. Небо стає низьким і сірим, ніби запилена стеля в’язниці. Море котить грізні, непривітні хвилі. Холодно й самотньо на березі, лише камінчики, назбирані при сяйві сузір’їв, випромінюють тепло і заклично іскряться. Спалахує думка: треба з тих камінчиків збудувати палац; в ньому збережеться ласка спокійного моря, поклик зірок, щастя малої дитини. І прийдуть до палацу шукачі в час негоди, і кожен відшукає те, чого жадає душа. Хлоп’я хутко кладе основу. Самоцвітно блискають різнобарвні крем’яхи, райдужно переливаються, і раптом починають рости. І вже не треба торкатися до них руками: свідомість лише малює в просторі обриси палацу, і він піднімається над землею — величний, прозорий, гармонійний, наче втілена в самоцвіт дитяча мрія. Хто ж буде жити в цій оселі? Ніби у відповідь на запит в храмі з’являється сірий птах — соловейко. Він сідає при вході і починає співати. Соловейко — символ вічно невмирущого слова, кому ти співаєш свій поклик любові? Довкіл загриміла буря. Посилювалася, гнала до палацу смолисто-чорні хмари, і вже ті імлисті вихори сплітаються у образи драконів і змій, роззявляють пащі, щоб поглинути будівлю. Сяють блискавиці, гуркочуть громи. Полум’я охоплює храм звідусіль, та несподівано виникає понад ним прозоре склепіння, і палючі вогні безсило лижуть отруйними жалами захист, стікаючи брудними шиплячими краплями на землю. А соловейко не вгаває, і ніби в ритмі з тим щасливим тьохканням росте п’ядь за п’яддю дитячий храм, побудований з камінчиків хлоп’ячої мрії… Свідомість спочиває. Перемога? Тепер палац прониже запону туманів і об’єднає землю й зоряний простір? Та змовкає соловейко. Над незавершеним храмом в тривожному небі з’являється летюча потвора: металевий череп в уборі Марса — бога війни. З очних ям і поміж вишкіреними зубами палахкотять багряні вогні. Магнетичні очі шукають постать хлоп’яти, який будує храм казки. Свідомість знає, що не можна дивитися в очі потворі, бо годі — біда! Хлоп’я тулиться до стіни, тримаючи в холонучих долонях маленького сірого птаха. А з неба — громовий, металевий голос: — Бруно, на палю! Бруно, на палю! Бруно, на палю! Тричі повторюється наказ. Безвільність сповиває душу, і вже дитя хоче глянути в очі монстра, віддатися магнетичному покликові, але зненацька хмари розтають, на небі вимальовуються прадавні сузір’я, означені мерехтливими вогнистими лініями. Вирізняються постаті Близнюків, Кентавра-Стрільця, Бика, Діви, Змії, Русалки, Геракла і безліч інших. Вони оживають і тиснуть на потвору в уборі Марса, замкнувши його в тісне войовниче кільце. Чорна потвора тане перед натиском небесних сил, зменшується, перетворюється в чорну цятку, щезає навіки. І вже панує спокій. У безвість котяться громи. Вогнисті постаті сузір’їв спадають на землю прозорими туманами, лигають іскрами-росами на трави, на квіти, на людей і вспокоєний світ. Тиша, всеосяжна тиша огортає свідомість.  

 

З мовчання знову чути спів соловейка. І шепіт листя. Ласкава прохолода, ніби подих вітру. Людина розплющила очі. Недавні образи танули за порогом тями. Пам’ять була вільна, як чисто вибілена світлиця, з якої винесено всі речі. Хто я? І де я? Погляд вгору вирізнив іскринки зірок, імлисту смугу Молочного Шляху. Це породило тривогу — неясну, затуманену. Людина ворухнулася. Вона лежала горілиць на чомусь м’якому — майже нечутному на дотик. Десь поруч прошелестіли кроки. Поміж зірками (як дивно!) з’явилося юне дівоче личко з білою шапочкою на голові; під убором не вміщалися чорні коси, вони були звинуті в тугий вузол. Прозоро-карі очі з-під тривожно піднятих брів пломеніли радістю й неспокоєм. — Радане! Людина уважно вслухалася в інтонацію дівочого голосу. — Хто ти? Почувши те запитання, промовлене древньою латиною, дівчина якусь хвилю розгублено мовчала. Потім запитала: — Ти розмовляєш лише латиною? — Як і ти. — У тебе прекрасна вимова, — відповіла людина. Але я можу перейти на іншу. Англійську, французьку. Яку ти знаєш? — Хай буде латина, — крізь сльози мовила дівчина. — Але, Радане, невже ти не впізнав мене? — Як ти мене назвала? — Радан. Твоє ім’я — Радан! — Де я? — спантеличено запитав хворий. — Ти якась просвітлена й одухотворена. Таких людей я не стрічав. Хіба що в мрії. Це мені мариться. Далекі світи, добрі генії. Ось я бачу над собою прекрасну галактичну стежку. Все життя мріяв по ній полетіти… І навіть далі, за неї… в глибину невідомого… Я потрапив у інший світ, дівчинко? Яка це планета? Біля якої зірки? — Гея, Радане! Це — наша рідна Земля. — Гея? — з подивом перепитав хворий. — А яка це країна? Хто мене приютив? Який рік нині? — Двадцять перший вік, Радане. Дві тисячі вісімдесят п’ятий рік! — Двадцять перший вік, — прошепотів той, кого дівчина назвала Раданом. — Чотириста вісімдесят п’ять років. Де ж я був усі ці віки? — Радане! — відчайдушно покликала дівчина. — Я тобі все поясню, ти тільки не хвилюйся. — Я вперше чую ім’я Радан. Хоч воно й співзвучне моєму. Завжди! Як моє ім’я? Джордано… Джордано!!! Людина рвучко підвелася на лікті, очі її розплющилися широко-широко, ніби вдивлялися в щось невидиме й жахливе. Здавалося, ураган прорвався в свідомість хворого і сколихнув спокій душі. По обличчю прокотилася судорога болю. Дівчина не стрималася, охопила голову Радана руками, притисла до своїх грудей і палко зашепотіла, ніби древня жриця, тамуючи сльози й відчай: — Не треба, Радане! Не втікай туди, в світи твоїх марень і смерті! Радане, Радане, вернися! Це ж я, Гейя, твоя учениця! Та людина вже не відповідала. Тяма знову втекла від навали жорстоких вражень, залишивши безвільне тіло під сяйвом ласкавих, байдужих зірок. Лише рука хворого не випускала дівочої руки, мов жадала зберегти місточок над прірвою забуття. Та ще над безпам’яттю, над безтямністю не змовкала пісня соловейка — співця величної зоряної ночі…  



 

— Він отямився. — Боривітрові важко було дивитися у вимогливі очі Крона. — Хотів би порадувати тебе. — Але… перехопив Крон. — Для радості мало причин. Психіка Радана не вийшла з колапсу. Він вважає себе Джордано, говорить латиною, жодного слова на Прамові, якою розмовляємо ми. Він не впізнав дівчини, отже… — Він не «вважає» себе Джордано, а є ним, — перебив мову лікаря Крон. Задумливо-потираючи чоло, додав! — Небезпечна ситуація. Схоже на повну «одержимість», як цей стан колись називали. Не просто психоколапс, а саме — одержимість. — Що порадиш? — Як ми й домовилися, хай буде повністю під доглядом Гейї. Дівчина має пам’ятати, що біля неї знаменитий вчений середньовіччя Джордано Бруно… в тілі Радана… — Їй важко буде вести себе природно. — Розумію. Відчайдушна ситуація. Та я гадаю, що все обернеться на благо. Ми ж лише торкаємося вод океану психіки біля берега. Треба сміливо йти назустріч тайні. — Згоден. — Боривітер пригладив неслухняний вихор. — Аналізи показують, що психонервова структура хворого нормальна. Отже, все залежатиме від волі й свідомості Радана-Джордано. Чи зуміє він здолати безодню між двома антагоністичними станами свідомості? Тут потрібне потрясіння, тотожне тому, яке пережив Бруно тоді… на майдані Квітів… — Тяжка дилема, — згодився Крон. — Хай поки що любов введе його в плин подій. Хай Гейя розповість йому все, що сталося, відверто, без жодного зм’якшення. Історію планети від загибелі Джордано до наших днів. Я певен, що психіка Радана-Джордано впорається з ситуацією. Тут можна стати свідками небувалого експерименту: міст над часом, над віками. — Ти бажаєш дослідити принцип перевтілення? — Так. Колись його трактували в термінах містичних психоштампів. Тепер нам треба зрозуміти закономірність естафети особистої свідомості, використавши інформаційний рівень сучасності. Я ще раз повторю своє прохання: коли Гейї пощастить повернути в сучасність свідомість Радана — повідомте одразу мене. — Розумію. — Передай Гейї, що вона вільна діяти так, як їй підкаже любов. І ще — інтуїція… Вона не обмежена часом, але Рада чекатиме добрих вістей щодня, щохвилини.  



 

Все, що описано вище, я відчував особисто, як учасник подій середньовіччя і грядущого двадцять першого віку. Більше того — я відчував усе це не як глядач в кінотеатрі чи біля телевізора. Не відчужено, не збоку. Переживання було багатомірне й всепроникне. Відчай Джордано і сум’яття інквізитора, стихійність юрби біля ганебного вогнища в Римі і занепокоєння вченого двадцять першого віку, тривожну любов ще не народженої нині дівчини Гейї — все це і багато іншого моя свідомість і почуття відзначали, як своє, іманентне, притаманне втаємниченим глибинам єства. Переконаний, що те ж саме відчували й всі інші люди, котрі сиділи в конференц-залі кіберцентру. Після того, як чари чаклунського видіння розвіялися і присутні повернулися до звичного стану, кілька хвилин в приміщенні панувала тиша тривоги і якоїсь непевності, незручності. Вчені, гості переглядалися, всміхалися. Потім конференц-зал завирував: — Містифікація! — Кінотрюк! Але понад скептичними вигуками проривалися репліки: — Панове, не поспішаймо в висновками! — Нехай містер Гук пояснить, що відбулося? Що за історичні екскурси та ремінісценції? Біля фіолетового куба пристрою «Резев» з’явилася чорна кучма доктора Боголо. Він підняв руку, заспокоюючи аудиторію. — Друзі, панове! Творці «Резева» самі не можуть передбачити можливостей, що виникають в надрах альтернативної ЕОМ при пошуках варіантів спілкування з прийдешнім. Тому не чекайте раціональних пояснень. Можливо, «Резев» творить з нашого алгоритму певні історичні персоналії, щоб символізувати проблеми, які нас бентежать. Не встиг Боголо завершити думку, як фіолетовий куб знову почав ширитися, грані його розтанули, щезли. Яскраве світло сонячного дня осяяло підвищення і весь конференц-зал. В ореолі променистих зайчиків з’явилася постать прегарної жінки — юної, одухотвореної. Довга еллінська сукня гармонійно облягала стрункий стан, великі прозоро-карі очі дивилися на присутніх весело, щасливо й трохи задерикувато. Чи то мені здалося? У всякому разі, очікуючи якихось технологічних феноменів, присутні раптом побачили таке приємне екзотичне явище, що всяка напруженість критичного упередження розтанула, змінюючись настроєм веселого подиву, тим більше, що всі ми впізнали Гейю, учасницю попереднього видіння. Почувся мелодійний голос, і мені здалося, що то був голос самої весни, щедрого квітучого травня, котрий вирував за стінами Кіберцентру: — Вітання вам, діди, прабатьки й пращури! Нащадки з двадцять першого віку щасливі ступити вам назустріч по мосту Резонансу Еволюції… Присутніх ніби прорвало: — Це реальність чи нас містифікують? — Хто ви, прекрасна дівчино? — Фантасмагорія! Дівчина слухала всі ті вигуки, грайливо схиливши голову з розкішною чорною косою, трохи лукаво усміхаючись. — Я чула тільки що вибачливі пояснення доктора Боголо. Навіть творці континуального моста побоюються вірити в те, що вони відкрили і сміливо ступити в огненну ріку прийдешнього, — докірливо мовила вона. — Я не примара, не утвір фантазії ЕОМ. Я жива, як і ви. Ім’я моє Гейя. Основний фах — континуальність, тобто нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього космосів. Це один з основних напрямків гнозису кінця двадцять першого віку. Ваші теперішні успіхи лягли основою наших осягнень. Тому сприймайте з довірою й законною гордістю феноменальний факт прориву часово-просторових обмежень. Крига настороженості танула, почулися запитання: — Що означали фрагменти видінь, які ми бачили спочатку? — То уривки реальних подій нашого віку, котрі ми розів’ємо в наступних контактах. — В чому суть експерименту вченого Радана? — Коротко поясню. Ми осягнули космічну могутність, засіяли життям Місяць, Марс, деякі супутники великих планет. Оволоділи штучним фотосинтезом і продовжили життя до кількох віків. Ми впритул підійшли до метаморфозу людини для життя в будь-яких сферах — вакуумі, атмосфері інших планет, у інших енергосферах, ми володіємо важелями космотворення… Але основним для нас, як і для вашого віку, є людинознавство. Душа Людини, її глибина, її призначення. Хоч Гея і збратана, але діють ще антагоністичні сили, що отримали естафету з минулого. В наші дні юні жителі планети захопилися мандрами в часі, в чому зловісну роль зіграв ПСІЛ — психоілюзіон. Цей винахід безвідповідальні люди розповсюдили поміж певними групами юнацтва і дорослих романтиків. Душі, схильні до ескапізму, до втечі від труднощів актуальності, захопилися можливістю мандрів у минулому або у вигаданих світах. Це тривожить Координаційну Раду Геї, і вона доручила Радану — великому педагогові — проаналізувати глибину психонебезпеки. Тут сталася трагедія, свідками якої ви стали. Проте заспокою вас: небезпека подолана і Радан очолив еволюційну групу «Розлом планетарної шкаралупи». — Чарівна Гейя, — прозвучало нове запитання, — яким саме чином ви потрапили у фокус нашого пошуку? Це випадок? — Я один з учасників зустрічного пошуку, — сказала Гейя. — Ви про все дізнаєтеся з регулярних сеансів зв’язку. Нам для першого контакту лишилося десять хвилин. Поспішайте ставити найважливіші запитання… І тоді зал прорвало: — Який рік прийдешнього здійснив прорив у часі? — Резонансну атаку почали ви, а остаточний пролом відбувся дев’ятого травня дві тисячі вісімдесят п’ятого року. Для мене це — сьогодні. Наш Інститут Людини, де відбувається контакт, розташовано на дніпровській кручі південніше Києва двадцятого віку. — Отже, людству пощастило уникнути катастрофи? — Безумовно! — радісно ствердила Гейя. — Інакше я б не говорила тут з вами. — Що допомогло здійснити замирення протилежних систем, зберегти цілість світу й людства? — Ваш оптимізм, дорогі прабатьки, нерушима воля народів до миру. Пам’ятайте — Земля збратана і єдина. Ще є протиріччя, пошуки, незгоди, альтернативні експерименти, але основа братерства надійна. Хай цей еволюційний факт прийдешнього додасть вам певності у тривожні дні кінця двадцятого віку. — Чи відкрито заселені планети в космосі? — Так. Але реальність виявилася глибшою, ніж гадалося. Люди давно контактували з багатомірним життям, проте були обмежені упередженнями й забобонами. Спілка понад часом незабаром відкриє вам те, що я маю на увазі. Ви ступили в континуум прийдешнього, ми — простягнули руки до вас. Це те, що великий фантаст Іван Єфремов назвав Ерою Збратаних Рук. Радуйтесь, друзі! А тепер… завершується час, відведений для першого контакту. Друзі Боголо й Гук, слово до вас… Творці «Резонансу Еволюції» наблизилися до фіолетового ореола, схвильовані й трохи розгублені. — Ми слухаємо вас, Гейя, — сказав Борис Гук, і я відчув, що йому ніяково перебувати в перехресті сотень уважних, іронічних, недовірливих, захоплених, збентежених поглядів. — Координаційна Рада Землі визначила метод ознайомлення ваших сучасників з еволюційною панорамою кінця двадцять першого віку. Вирішено продемонструвати динамічні фрагменти реального життя, опираючись на ваш алгоритм. Ви познайомитесь з головними тенденціями і проблемами нашого суспільного розвитку. Приготуйтесь. Наступний контакт — точно за місяць по астрономічному календарю вашого віку. А тепер — до зустрічі, дорогі пращури! Радуйтесь, радуйтесь, радуйтесь! Ваша творча праця і еволюційні зусилля виростили прекрасну космічну квітку. Щастя вам, садівники любові й краси! Юна жінка вітально підняла руки, її постать почала танути. Сонячне світло померкло, фіолетовий куб потьмянів, ніби закрижанів. А в залі довго ще панувала урочиста тиша… ЕПІЛОГ

Заповідник «Надія»

В зачаровану путь


Пропливають віки, наче тіні,
Лише миті живуть
У гарячого серця тремтінні,
Лиш вони, лиш вони,
Ніби зерна, летять над світами,
Із душі глибини
Виростають дітьми і квітками.
Вічна мить, дивна мить,
Всеосяжна, як це видноколо,
Де ряхтить і зорить
Таємниче Уранове поле,
О прийди, освяти
Мого серця болюче горіння,
Дай зрости у світи,
Де безсмертні розквітнуть пагіння.
О душі пелюстки,
Між якими таємна зернина,
Вас полонять віки,
А зернина у землю порине,
З того лона вона
В мить урочу листком затріпоче…
Мить ясна, мить рясна –
Мого серця надзоряні очі!

 

…Болота, очерети. Тиша червневого дня пливе над урочищами заповідника. Підорлик у небі розпростер крила, завмер, ніби купається в незримих потоках теплого повітря. Старий єгер обережно ступає між купинами, радіє. Здолай слабість, брате, ти ще потрібний світові, життю, людям, звірятам. Пий повними грудьми щедрий трунок літа, причастись ще раз пахучої чаші природи. Потріскує минулорічний бур’ян під ногами, ніби луна електричних розрядів життєвих струмів минулого. Вихопився перед Василем Івановичем бурий горбик, заричав, зарохкав. З верещанням кинувся убік горбатий вепр. Гук, засміявшись, зупинився. — Пробач, друже! Порушив твій спокій… Рушив далі, обережно ступаючи між барвистими квітами, щоб не розтоптати пелюсток. Розсунув кущі молодої лози, маючи намір поглянути на криницю для тварин. Там щось шамотіло. Над травами видно спину молодого оленя. Тварина хотіла напитися, посунулася з крутого берега, зав’язла передніми ногами в баговинні. Самотужки не може вибратися. — Ах ти, нерозумне дитя, — бідкається старий Гук, одв’язуючи вірьовку від пояса. — Я так і знав, що тут не все гаразд. Треба сказати Саві, хай з хлопцями зробить підходи до криниці… Олень, побачивши єгера, благально замукав. — Нічого, нічого, — гомонів до нього Гук, — ти потерпи. Зараз… визволю тебе… За чверть години тварина вже була на твердому і довірливо лизала руку єгеру. Він попестив оленя і рушив далі. Ішов між очеретами і усміхався своїм легким думам. Зненацька гримнув грім. Блискавиця пронизала серце. Гук здивовано глянув у небо. Жодної хмаринки. Що це, звідки? Тамуючи біль, оглянувся. Відчув запах пороху. Лапнувши долонею груди, відчув криваву пляму. На спині й животі струменів гарячий потік. В очеретах щезали дві чорні постаті. Здалека долинув хрипкий голос: — Боржок повертаємо, старий гад! Сповна! Бережи природу, сивий ідіот! Хай вона захистить тебе! Ха-ха-ха! Спалахнуло в очеретах буйне полум’я. Загоготіло, покотилося за вітром до лісу, дихнуло нестерпним жаром. Небо падало на старого Гука — не втримати, не зупинити! Він простягнув руки вперед і, долаючи безсилля, підтюпцем побіг до стіни дерев. Повідомити б людей… Не допустити… — Тварини… Заповідник… Христина — Гук, мов у сні, бурмотів болісні заклинання і знав, що ніхто не почує його. — Сволота, навіщо ж… Навіщо?.. Криваві кола затоплюють його, розмивають видимий світ. Де це він? Де? Дівчинка сплітає віночок з квіточок кульбаби. Біля її ніг пасуться гуси, а вона виспівує тонко, жалісно: «Та колись ми любились, мов зерно в орісі… а тепер розійшлися, мов туман по лісі…». — Як тебе звати? — Яринкою… — Сплітай вінок, Яринко! Як сплетеш — повернуся, засватаю! Будеш чекати, ясноока? Захоплено дивиться дівчинка, шепоче: — Ждатиму… Я ждатиму… Доле, дай ще краплю сил… Ще лише одну краплю… Поглянути у стосині очі маленької дівчинки з сонячним віночком в руках… І більше не треба нічого… І більше нічого не треба…  



 

Полум’я прокотилося валом над болотами, сягнуло лісу. Спалахнули сосни, як свічки. Заревів огняний ураган. Сполошилися звірі, птахи. Дружно кинулися геть від небезпечної зони. Сава з пожежної вишки побачив чорний дим над заповідними лісами, дав сигнал тривоги. Вдалині заревла сирена. Хотів потелефонувати в район, але апарат чомусь не працював. Хлопець збіг з вишки, метнувся у бік сторожки, де жила Христина. Туди ось-ось мало сягнути полум’я. Назустріч йому попадалися групи тварин: олені, косулі, лосі, кабани, вовки, лисиці. Вони бігли дружно й злякано. — Христино… Відчуй мою тривогу… Моя любов… Христино… Поспіши, кохана! Я ж іще не сказав тобі заповітного слова! Христино, серце моє! Поспіши!..  

 

Стара Ярина відчула кольку під серцем, зойкнула. Ледве добралася до ліжка, лягла горілиць. — Це щось з Василечком трапилося. Невже кінець? Прислухалася до того, що діялося в грудях. А там котилася гаряча хвиля знизу вгору, торкалася серця, обмивала його і хлюпала в голову. А від ніг насувалася студеність, холонули ноги і руки, туман сповивав білий світ, закривав його непроникною габою. — Прости, Василечку, — прошепотіла Ярина, заплющивши очі. — Не діждуся тебе… Прости мене, мій друже… Закрижанілою рукою намацала чорну коробочку магнітофона, торкнулася клавіші. Згасаючою свідомістю прислухалася до тихих слів Юрка: «Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, татко, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші і мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поряд з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю тебе, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…». Умиротворене обличчя матері осяялося променем червневого сонця, завмерло. А тихий голос Юрія вів далі синівську сповідь, ніби жадав утримати ту, котра породила його, в цьому буремному, неспокійному світі: «Мене прославляють за подвиг, за досягнення. Я бачу дивовижні таємниці і велич всесвіту. Але хто досягнув цього, хто підняв мене до висоти, звідки відкривається небувале і шляхи дерзання? Це ти, мамо. Це дерзання таких, як ти. Ми лише взяли те, що ви, матері, тяжким віковим подвигом здобули для нас. Непомітні, ласкаві, всепрощаючі… Яка пісня прославить вас достойно? Та й не потрібна вам слава. Я знаю, рідна моя, що ти — понад хвалою і хулою. Ти носила мене під серцем, як паросток у зерні, як насінину в глибині теплої землі. Ти оберігала мене в суворі дні. Ти дала мені слово і пісню, вірність і любов. Ти оберігала мене над безоднею, коли, здавалося, всі сили хаосу готувалися поглинути твого сина. Ти закрила обличчя своє, щоб син міг прийняти славу подвигу! Спасибі тобі! Спасибі тобі, вічна, кохана. Прости — слова безсилі передати те, чим переповнене серце. Хай все інше скаже тобі мовчання…».  



 

Юрій вдивляється у знайомі обриси рідної землі, на синю стрічку Дніпра. В очах спалахнула тривога. Він побачив на зеленому масиві лісу багряну квітку пожежі. Миттю ввімкнув сигнал аварійного зв’язку: — Космоцентр! Тривога! Бачу пожежу! Стихійна пожежа! Горить заповідник «Надія». Повідомте протипожежній авіації! Поспішіть! Земля відгукнулася одразу: — «Сокіл»! Все зрозуміло! Екстрене повідомлення передаємо. Ескадрильї протипожежної авіації вилетять негайно. Спокійно, друже! Все буде гаразд! Марусишин і Чуров наблизилися до Гука, обняли його, занепокоєно впиваючись поглядами в блакитну сферу планети, на якій розпливалася вогняна цятка пожежі, ніби жарина бікфордового шнура. Юрій шепотів слова, ніби заклинання, і йому здавалося, що той шепіт громом відлунює в безмірності: — Тривога… Тривога… Горить заповідник «Надія»… Горить заповідник «Надія»… Люди Землі! Тривога!!!  

 

Вона сиділа на кручі, дивилася в далекі луги, на вогні бакенів, на білі привиди лілей, що спочивали на сонних водах затоки, слухала шелест очерету. З сутінок з’явилася постать Гриця. Він побачив у мерехтінні зірок, в обіймах примарного місячного сяйва ту, до котрої прагнув крізь віки і світи. Підійшов мовчки, тамуючи радість, і біль, і тривогу, й кохання, що рвалися з грудей, з кожної цятки тіла. Вона глянула на нього чаклунськими очима, ніби давно чекала появи Гриця саме тепер, в цю хвилину. Показала рукою на кільце хмизу, складене на кручі, тихо звеліла: — Запали… Він зробив це блискавично, ніби ждав такого наказу. Спалахнули перші багряні пелюстки, весело застрибали на сухому гіллі. Русалія зірвала з себе літнє платтячко і стояла перед ним нага, ніби тільки що народжена зорями і виплекана, омита Дніпром донька праслов’янського краю, відсвічуючи рожевим перламутром юного тіла. Владним рухом звеліла зробити те саме йому. Заворожено дивлячись на неї, він роздягнувся. Відчував, що відсутня жодна засторога, жодна незручність чи соромливість. Кілька хвиль — урочистих, неповторних — стояли вони мовчазно, як титани прадавності, обнімаючи поглядами одне одного, п’ючи напій тривоги й тайни, що мала відкритися. Вона простягнула йому руку, рожеві пелюстки пальців переливалися в променях полум’я, ніби казкова квітка. Він розкрив сильну долоню, в яку Русалія віддано поклала свою руку. — Ввійдемо в огонь, і хай він очистить і з’єднав нас! — тихо мовила вона. — Навіки! — Навіки! — щасливо повторив він. І вони стрибнули у багряне коло, яке вже ширилося, росло й набирало сили. І завмерли у обіймах вогняного вихору, з’єднані полум’яною дорогою пошуку. А далекі зорі дивилися на них, обціловуючи цнотливі тіла й душі, і золотисті протуберанці урочистого Вогнесміху танцювали довкола їхньої спільної долі, мов біля Сонця, змиваючи, спопеляючи, змітаючи останні краплини сумніву, тривоги, павутину хитань і втоми, клапті образ і розчарувань, готуючи їх до нових, таємничих обріїв вічного життя, завершення якого годі й мислити у всеосяжності сущого…  



 

1979-1986 рр.  

notes

1

Текст Антоніни Гармаш. 2




Нола – містечко в Італії, де народився Д. Бруно.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка