Олесь бердник



Сторінка4/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

 

Василь Гук повільно ступив у кабінет директора. — Слухаю вас, Іване Явтуховичу. Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя єгеря, видублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати. — Ніколи мені спочивати, — скупо сказав Гук. — Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра? — Що ти, що ти? — злякано виставив перед ним долоні директор. — Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім’я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці… — Поважний? — іронічно перепитав єгер. — Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти? — Тихо, тихенько! — зацитькував Гука директор. — Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію — святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, — одне, а життя — то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра — вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе! — Не знаю, як ваша душа, — нахмурився Гук, — а моя — не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, народного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон. — Добре, добре! — замахав руками директор. — Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією. — Яка в цьому потреба? — здивувався Гук. — Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато. — Он як? — уважно й гостро зиркнув на директора єгер. — Позбавитися хочете від небажаного свідка? — Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що… — Я не піду з роботи, — твердо сказав єгер. — Тобто як? — оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. — Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні. — Ну й чудово — сухо мовив Гук. — Працюватиму так, за вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину… Рішуче ступив до дверей. З гуркотом зачинив їх. — Ну й чортяка, — похитав головою директор. — Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба? Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці. — Дозвольте? — Зайдіть. Хто ви? — Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем. Директор неуважно пробіг очима по паперах. — Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється. — Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава. — От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав. — Як його звати? — Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення… — Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві? — Космонавт? — вражено протягнув директор. — Такого космонавта… наче нема. — Не було, — усміхнувся Сава. — А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук… — Є, є в нього такий синок, — збліднувши від хвилювання, сказав директор. — Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом… — Незручно якось. — Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!  

 

Образа — як ніж! Пронизала серце. Заболіла душа. Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або — плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого. Він зійшов з високого ганку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому. Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися. Десь на другому кутку лунали співи — там святкували весілля. Горпинин Іван — молодий тракторист — брав зоотехнічку Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов’язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу… Та чи має він право судити про когось, а тим більше засуджувати? Може, є в сучасних юнаків та дівчат щось своє, неповторне, про що старше покоління й не догадується? Щось незбагненне. Можливо, інший плин життя, інші уподобання вимагають інших традицій, звичаїв, почуттів? Сам собі усміхнувся — ой ні! Бо й самі вони караються тією поверховістю, тією непевністю почуттів, тими стрибками від закоханості до зневаги або навіть обридження. Він звідав радість і нерушиму вартість вірності й щирості, бо прожив із своєю Яринкою більше піввіку, ніби випив спільну побратимську чару. Всяке було в ній — гіркота й солодощі, терпкість і пахощі казки, — проте випили вони її дружно й охоче — одним подихом. У серці гостро кольнуло. Старий Гук схопився рукою за груди, глибоко зітхнув. Не вистачало повітря. Він одійшов убік, в гущавину дерези, схопився за стовбур вишні, притулився щокою до гілки. Знеможено прошепотів: — Нічого, нічого, Василю… Це ж просто втома… Минеться… І знав, що вже не минеться. Знав, що наступає те, супроти чого не можна зарадити. Він звільна ліг на густий килим трави, випростався, з-під примружених повік дивлячись у безмірне дивоколо, що напинало понад світом синє вітрило. Земля хиталася, пливла у сонячному мареві. І плив разом з нею він. У високості вималювалися прозорою тінню велетенські ходики, мотався від обрію до обрію — сюди й туди — золотавий маятник: цок-цок! цок-цок! цок-цок! «Все мине! Так-так! Все мине. Так-так!» — промовляв небесний годинник. Єгер заплющив очі. Ой, мабуть, таки нічого не мине. Все йде тут, поруч, невідступно. Болісні спогади дитинства блискавично прокручуються перед оком свідомості невидимим проектором, і туга за втраченим, незробленим хлюпає в серце, тривожить. Гудуть, гомонять голоси, виринає з пам’яті давно минуле, нагадує, що вже не вперше йому довелося пити з келиха образи й зневаги. Перед заплющеними очима виникають розмаїті обличчя. Трактористи, хлібороби, зоотехнік, голова колгоспу, доярки, бригадири. Знову прийшли супутники давніх тридцятих років, щось нагадують, щось вимагають. Ось і молодий хлопець — агроном, його тоді прислали до їхнього села піднімати сільське господарство. Ерудований, самовпевнений, нещодавно закінчив академію, готує дисертацію, хвалиться, що трохи попрацює тут, щоб дати їм — селюкам — новий поштовх, а разом з тим зібрати матеріали для наукової праці… Що ж, це добре! Досвідчений хлібороб Василь Гук радіє новій людині, хай береться до діла, хай вивчає душу землі. Та чи можна це зробити наскоком? Так зарозуміло, зверхньо, авантюрно? Чимось одразу не сподобався молодий агроном досвідченому сіячеві: і скептичною посмішечкою, що завжди блукала на пещеному вродливому обличчі, і підкреслено модним костюмом, таким недоречним поряд з засмальцьованими робами трактористів і куфайкою Гука, і нарешті своїм всезнайством та верхоглядством. На другий день після приїзду до села він виступав перед хліборобами в клубі, розповідав про нові ідеї в агрономії, в садівництві, про науковий метод господарювання, що, мовляв, іде на зміну архаїчному, допотопному. Леле! Як він стріляв у психіку селян вражаючими категоріями, всепланетними масштабами, космічними образами! — Сільське господарство треба зробити таким же чітко діючим, як годинниковий механізм, як конвейєр заводу. Досить дідівського бурмотіння — як бог дасть, що скаже погода, от якби опади! Ні в бога, ні в природи ми не станемо просити дарунків. Ми їх вирвемо силою. Люди переглядалися, усміхалися, проте не перечили, приголомшені аргументацією, ерудицією агронома. Лише вісімдесятилітній музика Онопрій, крекнувши, прошепотів на вухо Гукові: — От чеше! Мов на цимбалах грає. Якби по його — на вербі груші б росли, а на осиці — кислиці! Василь кивав, уважно слухав, а на чолі в нього залягала сумна, глибока зморшка. Проте він жодного слова спротиву не мовив, доки агроном бомбив людей своїми ідеями про всебічну механізацію, хімізацію та електрифікацію, про висушування боліт та поливне господарство, про гігантські водоймища, про повернення рік з півночі на південь або з півдня на північ, про керування погодою і повне загнуздання природи, котра слухняно ляже до ніг людині. Доповідач завершив бадьорою впевненою фразою: — Ми перевернемо землю, ми змусимо її дати все, що треба! Він переможно глянув у зал, сів до президії, запитливо глянув на голову колгоспу. Той, схиливши втомлене повновиде обличчя до столу, уважно малював на папірці чортиків. Аудиторія невиразно мовчала. Василь Гук підвівся поміж принишклими селянами сажневим зростом, пригладив сивіючі козацькі вуса і сумовито сказав: — Зажди, запальний хлопче! Не поспішай перевертати землю. Вже багато було на ній всяких перевертнів… чи, даруй, перевертальщиків, бий їх грім небесний, і дровець вони таки чимало наламали!.. Люди схвально сміялися, агроном побагровів, кинувся, мов ужалений кропивою, до трибуни. — Що ви хотіли сказати своєю безвідповідальною інсинуацією? — Не знаю, що то за слово ти, хлопче, вживаєш, — цензурне чи, мо’, нецензурне, — але я тобі мовлю те, що думаю! Я тебе слухав, послухай ти й мене — дурного! Ми, хлопче, досвідчені, старі горобці, нас на м’якині не проведеш. Говорити легко — ти спробуй перти плуга! Так прудко, як оце ти мовив, можна лише вітри пустити, а не природу загнуздати… Колгоспники аж за животи бралися від реготу, голова затуляв обличчя газетою, агроном мінився від люті, а Гук вів своє: — І акушер, і баба-повитуха вам скаже: скільки не тужся, а як дитини в лоні нема, то нічого й не народиш. Хіба лише те, про що в товаристві не гоже казати. Все повинне визріти — інакше буде недоносок. Трактор — прегарно, але не поспішаймо зводити з світу коней. Висушування болота — гарна штука, та задумаймося, що буде після такого осушування? Чи не пожалкуємо ми про необдумане рішення? Всяке нове діло треба спочатку випробувати, дослідити, а вже тоді думати: вводити його на зміну старому чи, може, й підождати? Тож, хлопче, не поспішай, як голий… купатися! І ще одне затям навіки: земля не любить балакунів. Земля — мовчазна!.. Люди тихим гомоном схвалювали Гукові слова, а молодий агроном, вже опанувавши собою, набрав незалежного зверхнього вигляду і, прикривши долонею рота, удавав, буцімто він позіхає. — Ну й ще одне, — завершив свій виступ Василь. — Ти тут багато чого сказав про те, що ми силою вирвемо у природи те, що нам треба, що ми — загнуздаємо її. Я знаю земельку таки добре, віддаю їй все життя, а тому маю право запевнити: не гнуздати її, засупонювати чи запрягати треба, а — любити, любити природу, як рідну матінку. Ой, як вона потребує нашої любові й шани! Одняти від неї те, що ми потребуємо, що вимагає наш шлунок, тіло, господарство, можна! Силою одняти. Одначе відняти — все’єдно що пограбувати на великій дорозі. Можна носити вкрадене вбрання, можна їсти пограбований у сусіди харч, та чи довговічне, чи праведне таке життя? І чим воно скінчиться? Карою, хлопче. Не кидай на мене пекучим оком, не думай про мене, як звикли тепер казати, що я пережиток минулого. Я за те, щоб і механізація, і всяка інша «ація», проте на першому місці — любов до землі, до нашої єдиної, рідної матері. Інакше вона відплатить жорстоко й безжально… — Це психологія Калитки! — крикнув агроном. — Тепер вік науки, а не всякої там любові та прадавніх забобонів. Індустріалізація сільського господарства, а не обожнення землі — ось запорука успіху! — Нічого ти не втямив, — похитав головою Гук. — Закрита для тебе душа землі. На тому й скінчимо. Після того вечора не злюбив Гука молодий агроном. Завжди зчіплювався з ним на будь-яких нарадах, на рознарядках, на засіданнях правління. Ранньої весни пащекував, висміював старого бригадира за те, що той вимагав, не гаючись, садити картоплю. — На чому ви грунтуєтесь? — іронізував агроном. Природні прикмети? Колір неба? Цвірінькання горобців? Чи поведінка свині в сажку? Ха-ха-ха! Чи крижі у вас крутить? Так у нас, Василю Івановичу, є досконаліші прилади, ніж заднє місце, котрим старі люди сідають на землю, щоб визначати її теплоту. Ха-ха! А, окрім того, є керівні органи, які користуються науковими рекомендаціями. А ми ще не маємо наказу садити картоплю. — Якщо ми не посадимо картоплю в наступні чотири дні, — стримано переконував бригадир, — то спроможні будемо це зробити лише за три тижні, у травні, бо незабаром вдарять приморозки і доведеться чекати. Отож колгосп втратить тисячі пудів бульби. Повірте моєму досвідові… — Ах, Василю Івановичу, — скептично відказав агроном, — плаче за вами древнє знахарство. З вас вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі. — Ну це вже занадто, — не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома. Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його — піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп’янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі — взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто — цілком чужинське, суєтне, порожнє, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості… Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим — ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла: — Збираєшся куди, чи що? — У поле піду. Погомоню з землицею. — Поїси? — Хіба що кисляку чашку. Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько. — Татку! — Гов! Чого тобі? Чом не спиш? — Чув — ви йдете гомоніти з землею? — Гм. — Батько перезирнувся з матір’ю. — А тобі що до того? — Хтів би чути, як гомонять із землею. Ніколи не чув. Татку, візьміть мене з собою. — Дуже хочеш? — всміхнувся Василь, розчісуючи гребінцем пишні вуса біля дзеркала, вмазаного в стіну біля мисника. — Ой дуже! — А школа, уроки? Тобі ж у школу? — Я торбу візьму з собою. Прямо з поля — до школи. — То вже візьми, візьми, — кивнула Ярина. — Хай дитя привчається до землі. Мо’, полюбить? — Збирайся, — махнув рукою батько. Син скрикнув від радощів, миттю склав книги й зошити в торбу, сяк-так сполоснув личко і нап’яв на вихрасту голову кашкета. — Готовий! — Поїж, невгамовний, — ласкаво пожурила мати, наливаючи Івасикові молока і підсовуючи великий окраєць хліба. — Хлібець, правда, вже черственький. Сьогодні буде свіженький, пахучий. Прийдеш зі школи — борщику поїси, кашки з молоком. Івась похапцем кусав окрайця, запивав молоком, давився. Батько усміхався, сварився пальцем. — Не глитай, як гусак. Їж повагом. Встигнемо. Вони вийшли з хати в ніжне передсвітання. Блякли зорі в дивоколі, над лісом вставала перлиста заграва сходу. Ярина, проводжаючи їх, виглянула з сінешніх дверей, зиркнула на обрій. — Славна погода буде. — Весна в повній силі, — згодився Василь. — Ну, малий хліборобе, гайда за мною. Побачимо, як ти родичаєшся з земелькою. Рушили стежиною поміж деревами старого саду. Химерними привидами стояли вишні та яблуні, простягаючи в передсвітанкове небо віти, сповнені весняної снаги й життєвості: ось-ось затріпочуть буйнощами квітування, радісного воскресіння. Плакучі верби лоскітно торкалися Івасикового обличчя ніжними косами, що вже набрякали клейкими бруньками, і хлопчикові ті пестощі здавалися таємничими, живими. — Еге ж верба чує, що ми йдемо? — довірливо прошепотів хлопчик, поспішаючи за батьком. — Чує, — згодився Василь. — І вишня чує, і яблуня. І все, все, що живе й зростає. Читав я нещодавно в журналі одному, що рослини навіть відрізняють хорошого чоловіка від поганого. Як любиш рослину, з добрим настроєм її садиш чи поливаєш — вона краще росте, радіє, а як байдужий або ненависний — у такого чоловіка вона нидіє, гине, нікчемніє. — А як рослина відчуває? — здивувався син. — Чим? У неї ж очок нема? І вух нема… — Те ще треба вивчити, синку. Вчені пишуть, що в людині є здатність виділяти з себе… ніби промені, подібні до радіохвиль. Хороші думки у людини — хороші й промені, добрі, приємні. А злі мислі — то й хвилі ворожі, недобрі, неприємні. А рослини — вони ж сонячні діти, і добре відчувають, де сонячна людина, а де гидка, мізерна. Кожним листочком своїм, кожною квіточкою відчувають. Затямив? — Угу. — Івась замовк, оцінюючи батькову відповідь. — А ще заміть собі, — вів далі Василь, — що й рослини діють на людину. Хоч як тобі сумно або тоскно, піди в ліс, піди на луки, в степ — і заспокоїшся. Чому б то? Бо жива довкола нас природа. Жива й чутлива. Недарма її з давніх-давен народ матір’ю називає… Вони вийшли з саду, переступили перелаз, опинилися на царині, за селом. Ліворуч, над дніпровською долиною, жеврів схід, ніби розпукувалася в небі таємнича троянда — феєрична, казкова. Василь Іванович зупинився, глибоко вдихнув прохолодне солодке повітря, напоєне свіжістю й незбагненним духом землі. — П’янить, — прошепотів Гук. — Сильніше від вина. — Ви щось мовили, татку? — То я до себе. Високо в небі пролетів крук. Протяжно каркнув. Гук поглянув на нього, кивнув синові. — Примічай — летить крук, гукаючи, на південь — бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, — негода. Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових паростів, щось бурмотів. У високості запалахкотіли вогнисті свічки — то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею. — Ой-йой! — скрикнув від несподіванки хлопчик. — А то що таке? — Та сонце ж! — осміхнувся у вуса батько. — А чому ж таке… — Яке? — Дивне! Червоне, велике. Якесь казкове… — Прокинувся ти раненько, от і побачив казку. А хто до півдня спить — той не побачить, як прокидаються сонечко й земля, як вони люблять одне одного. Глянь, прислухайся, як все радіє сонечку. Івасик, розкривши рота, п’є очима, вухами, всім тілом ще не бачений, не чуваний трунок нового відчуття. Все довкола здається рідним, любим і близьким. Простягти б руку — і можна торкнутися сонячного кола, погратися з ним, прокататися в небі на чарівному човні. Ранок набирає сили, потужнішають промені, радісно іскряться росяні самоцвіти на озимині. Почав пісню жайвір над полем, захлинувся від щастя, затріпотів крильцями над Івасиком, знемагаючи в п’янощах щастя. Батько тихо йде стежиною, ніби пливе. Ось кінчаються поля озимини, починається чорна рілля. Над нею ледь помітна синювата пара, повітря колишеться, несе тонкі запахи в небо. — Ніби дихає земля, — зачудовано озивається хлопчик. — Хукає. — Ти помітив? — схвильовано запитав батько. — Атож… — Добре, синку, добре, — тихенько сказав Гук, кинувши схвальний погляд на сина. Вони ще трохи пройшли мовчки, поглинуті чарами весни. Низько над землею промайнув гурт вороння, голосно каркаючи. Зробивши крутий віраж, птахи сіли на ріллю. Поважно походжали по полю, щось видзьобували, сварилися. — Що то вони роблять? — поцікавився хлопчик. — Поживи шукають. — Татку… — Гов? — А коли ви гомоніти будете в землею? Адже обіцяли. Батько хитро глянув на сина, підморгнув. — Уже гомоню. — Як то? — здивувався малий. — Мовчки. З землею треба розмовляти в тиші. Думкою. Гук пішов навпростець через поле, схиляючись до ріллі, пробуючи землю на дотик, іноді — на смак. Івасик дріботів за ним, заглибившись у свої дитячі думи, намагаючись збагнути глибину батькової відповіді. Вона йому здавалася вагомою й незвичною, як у казці. Гомоніти мовчки? Дивно й гарно. Тільки так, напевне, й можна порозумітися з полем, лісом, небом. Ген які вони величні, широкі, неомірні! Де ж почути їхнє слово в звичному вияві? — А ви навчите мене розуміти мову землі? — нарешті порушив мовчання син. — Навчу, — сказав батько і погладив хлопчика по спині. — Тільки не зачерствій серцем. — Як то? — Виростеш — збагнеш.  

 

…Тануть, тануть давні видива. Біль проймає груди, тяжко дихати. Старий єгер розплющує очі, пробує звестися на лікті. Що ж це з ним сталося? Невже кирпата прийшла з повісткою і пора збиратися? Недарма Явтухович дав йому одкоша ниньки, мовби відчув, що лев уже не лев, а лише порожня машкара, що її пора викинути на смітник. Може, покликати людей, гукнути? Та ні, не треба. Бо передадуть Ярині, перелякають її, а в неї ж серце хворе, тримається лише тим, що п’є чай з квіток глоду. Полежати ще трохи, заспокоїтися, хай сила землі ввійде в тіло, прожене слабість. Тільки сила вічної матері може допомогти… якщо я їй ще потрібен… Кущі дерези пливуть в очах, наче примари, зіткані з туману. Туляться до лиця старого Гука кущики материнки, блимають вогниками золотаві квіточки звіробою. Яка розкішна постеля! Заснути б навіки на такій, пливти у невідомість, у нові весни і сни… Де ж це він упав на землицю? Вже недалечко до хати. Ліворуч яр, прямовисна круча. Глибока ущелина повзе гадюкою аж до річища, вкрита густими кущами терну й глоду. Тут він вперше зустрів її. Доле, як давно це було! Він безвусий шістнадцятилітній юнак — високий і кремезний. Сила в руках вирувала неміряна. Ніхто з сільських хлопців не міг здолати Василя в боротьбі. Після таких змагань на вигоні біля церкви він вертав додому вдоволений і сповнений предковічної снаги, завзяття, жадоби нових перемог. А батько дивився на сина докірливо, зітхав і лагідно, але владно промовляв. — Дурості в тебе багато, синку. Ой, як багато! Ти хизуєшся силою, а що таке сила? Порхавка. Бачив гриба-порхавку? Товста, повна, велика. Наступи на неї, вона дихне смердючим димком і зморщиться. Нема її! Так і твоя сила: де вона й дінеться! Життя вимне тебе, не залишиться від сили й сліду. Пора тобі, Василю, за діло братися. Запряжу я тебе, синку, в роботу, там твоя сила хоч до ладу буде. Справді, вскочив Василь у добрячу запряжку. Поля в батька було небагато, всього півтори десятини, тож на велику сім’ю в чотирнадцять душ не вистачало ні харчу, ні тим більше вбрання. Працювати треба було з ранку до вечора: на своєму полі, біля хати, на заробітках у цегельні або в неозорих Таврійських степах, коли наставали жнива. Однієї весни, вертаючись з поля, Василь побачив сусідку Настю, гарну повновиду молодицю, а біля неї — маленьку її доньку, худесеньку, синьооку дівчинку. Ось тут, саме тут все це було. Настя пасла корову на налигачі понад кручею, а донька збирала весняні квіточки кульбаби і сплітала віночка. Тремтливим чистим голосочком вона виспівувала пісеньку. Яку ж? Боже мій, поверни пам’ять. Згадав, згадав! «Та нема гірш нікому, як тій сиротині, та ніхто не пригорне при лихій годині… Та колись ми любились, як зерно в орісі, а тепер розійшлися, мов туман по лісі…». О серце, може, це від тих прадавніх спогадів розриваєшся? Чому так вперто вони прориваються до свідомості? Далі, далі. Що було далі? Він тоді зупинився, задивившись на малесеньке чудо, на синьооку дівчинку з сонячним віночком в руках. Вона приязно всміхнулася і чемненько сказала: «Доблидень, дядьку!».Василь похвалив її: «Ввічлива дівчинка, одразу видно — хороших батьків. А як тебе звати?».— «Хіба не знаєш? — здивувалася Настя. — їй вже три рочки, бігає повз ваше подвір’я, грається». — «Щось не примітив, усе клопоти, робота». — «Та ясно, — сміялася Настя, — ти більше оком накидаєш на інших дівчаток — трохи більшеньких». — «Ет, таке скажете, — почервонів Василь, — я на них і дивитися не хочу». — «Чого там, діло житейське, ти вже на порі». «Ялинкою мене звати, дядьку», — сказала дівчинка, приязно звівши янгольські оченята на хлопця. — «Будь здорова, Яринко», — сказав Василь, прощаючись з матір’ю та дочкою. Чому він згадав про те? Чому в пам’яті закарбувалася та прадавня зустріч? Може, серце вже знало, передчувало, що то стрілася йому суджена з променистим віночком у руках? А скільки потім було плутаних життєвих стежок! Вже палахкотіла світова війна, вже вона спустошувала села від чоловіків та парубків, не вистачало робочих рук, і батько сказав Василеві: «Тобі вже сімнадцятий, пора заводити своє господарство. Знайду тобі пару». — «Як то знайдете? — спалахнув хлопець. — Хіба я дитина чи безногий, що сам не можу ходити та шукати?».— «Не дитина, — суворо одказав батько, — виперло тебе аж до неба, проте дурний ще, не тертий життям. Я знаю, що тобі треба. Вже накинула оком на тебе одна, із Занудівки. Багатиря дочка. І сама як грім, і збіжжя та худоби нікуди дівати». — «Та що ви, тату, торгувати мною будете? — ображено запитав син. — Тепер не ті часи, щоб силою оддавати дитину за нелюбу дівчину а чи хлопця…».— «Грамотний дуже! — гримнув батько. — Аякже, церковноприходську школу окончив, читаєш всякі там сочинєнія. А я в тебе на м’якому місці пропишу свою грамоту, щоб знав, як з батьком зчіплюватися. Ич, дожився до чого? Моє лайно мене ж повчає! Цить і ні пари з вуст! Нелюба, нелюба. Ще не бачив, а вже пащекуєш. Поїдемо, побачиш, може, й полюбиш. А не злюбиться — притреться. Треба нам якось вилазити із злиднів, бо оця мурашва вже мені голову об’їла!». Василь замовк, дав згоду поїхати. Що йому лишалося робити? Батько справді має слушність: самої лише мурашви, тобто дітей, було чотирнадцятеро, та батько з матір’ю, та дід і баба на печі — ціла прірва ротів. Де ж взяти харчу, щоб всі ті діри напхати? Треба забути про себе, робити те, що батько каже, йому видніше… У неділю вони поїхали до Занудівки на оглядини. Село було велике, заможне. Багато вишневих садів, гарні хати з окатими вікнами. Зайшли до широкого багатого дворища, їх зустрів невисокий літній чоловік. Пильно зиркнув на Василя, наче проколов буравчиками стальних очей. Парубкові стало від того моторошно й незатишно. Нудота підступила до серця. Він неуважно дивився на стодоли, на засіки, на ситих волів і корів, на добротну збрую. «Ах, навіщо все це мені, навіщо? — крутилася невідступно думка. — Все це чуже, не моє, і я буду найманцем, а не господарем». Зайшли до світлиці, господиня обійстя була гостинна й привітна. Вона носила до столу всяку всячину, ставила пузаті пляшки з горілками та наливками, а Василь все поглядав на двері — коли ж з’явиться його наречена. Мо’, вона й справді путня дівчина, тоді він даремно хвилюється та нудьгує… Батько гомонів із господарем, домовлявся про наступне весілля, а Василь сидів, як потороча, і було йому образливо до сліз, що його навіть не питають, чи хоче він, чи подобається йому вся ця історія. Нарешті відчинилися двері, зайшла господарева донька. Звали її Василиною. Була вона дівка дебела й висока, мала кругле обличчя і масні червоні губи. Великі сірі очі дивилися на Василя благально і сласно. Парубок почервонів, опустив очі донизу. Батько щось питав, а господиня сміялася, примовляючи: «Та він у вас, мов дівиця незаймана. Ич, як зашарівся!». Василеві було прикро, незручно. Що він робитиме з цією горою м’яса? Про що розмовлятиме? Звик до поля, до лісу, до дніпровського плину, знав добре мову світанку чи вечора, і мріялася йому русалка з загадковим поглядом, а тут… Дзвеніли чарки, хміль розв’язав язики, чулися дотепи. Василь випив для сміливості, Василина опинилася поруч, від неї тхнуло коровою і чимсь прілим. І тоді парубок прийняв тверде рішення… Додому вони повернулися вночі. Батько розпрягав коней, задоволено патякав: «Будеш хазяїном, синку. Обкидаєш злидні, мо’, й мені поможеш. Дівка, сам бачив, як добрий підсвинок, іде — земля двигтить. Буде тобі добренна пара. Ти ж у мене… ххи!.. он який вимахав махамет! За три тижні свайба, так і затям! Після жнив… о!». Промовивши теє, батько пішов спати, а Василь заночував на сіновалі. На світанні він взяв старенького кобеняка на плечі, захопив у коморі паляницю та кільце ковбаси і рушив униз понад Дніпром, залишивши удома для батька маленьку цидулку на жовтому папері: «Тату, не гнівайтеся, на підсвинку я женитися не буду, піду на заробітки в Таврію. А долю свою сам знайду. Доля не живе у багатій світлиці». Повернувся парубок з добрим заробітком. Батько зустрів його досить холодно, проте жодного слова осуду чи гніву не виявив. Так ніби й не було нічого між ними, наче й не їздили вони на оглядини. Дякуючи батькові за тую делікатність чи за лицарську порядність, Василь не жалів себе, робив найчорнішу роботу, не вимагав для себе нічого, крім крихітки свободи — бути самим собою поміж полів, лісів, перед поглядом вічно спокійного неба. Загриміла революційна гроза. Котилися відлуння нечуваних подій. Палали села, економії поміщиків. Скакали вершники в одному напрямку, потім — в іншому. Прийшли кайзерівські окупанти. Вішали, розстрілювали. І гаряче серце повело Василя до партизанів. Були походи, бої, рани, втрати побратимів. І хотілося хлопцеві лише одного: аби скоріше скінчилася та кривава каша, щоб над полями співали жайворони, щоб на плині дніпровському похитувалися човники рибалок, щоб цілувалися парубки з дівчатами під плакучими вербами. Прийшла Радянська влада. Почали ділити землю. Василя взяли до комісії по розподілу землі, як представника незаможних селян. Ділив поле, ліс, луки. Ділив справедливо, враховуючи все — скільки дітей, робочих рук, яка заможність. Люди перемовлялися, ждали: що ж вділить Василь Гук собі? А він забув про себе в екстазі того небувалого відчуття щедрості, яке, напевне, буває лише у сонця, грозової хмари, вітру, криниці: віддавати все, що маєш, до останку, до самозабуття! Що йому до себе, коли люди радіють, коли на їхніх лицях спалахує заграва щастя? Дісталися Василеві та його сім’ї солонці на полі та піщуга на луках. Батько промовчав, дивно поглянув на сина, а люди в селі до сьомого неба підносили Василя за його щирість та непідкупність. Проте дівчата не дуже тепер накидали оком на парубка, бо ж він ніяк не схожий був на доброго господаря: ну який же господар обділив би сам себе? Еж, недарма давно сказано: своя ложка до рота ближче. Саме в ті часи й стрів знову Василь Яринку… Тут же таки, над кручею. Було вже їй тоді десять рочків, мала вона пшеничні коси, довгасте личко. Стояла над прірвою, тримаючи в руках лозину, а біля неї метушилося з десяток гусей: вона їх пасла. На ній було синє благеньке платтячко з білим горошком по полю, вітер облягав худеньку височеньку постать, і здавалася Яринка Василеві нетутешнім, неземним створінням. Ах, що йому було до неї, йому — двадцятитрьохлітньому чоловікові? Що спільного? Але чому так приємно було Василеві дивитися на неї, зазирнути в сині-пресині очі, почути її приглушений голосок: «Добридень, дядьку!». — «Добридень, Яринко!». — «А ви пам’ятаєте, як я була маленька, а ви йшли?». — «Пам’ятаю, — спантеличено сказав Василь. — А ти хіба не забула?». — «Не забула, — просто й серйозно мовила Яринка, — я все пам’ятаю». І він пішов далі, на поле, а вона лишилася під кручею і дивилася йому вслід, забувши про гусей, що залізли в чужу пашню. Втретє… де вони стрілися втретє? В лісі… на порубі… ні, тоді порубу не було. Ярочок в гущавині, довкола столітні дуби та сосни, галявини вкриті суничними килимами. Саме там, поміж заростями папороті, вони побачили одне одного. О, яка то була зустріч! Та, єдина, що запам’ятовується на все життя. То був двадцять п’ятий рік. Ще чулися постріли ночами, ще інколи палахкотіли заграви, горіли комуни, артілі, скирти на полях. Василь став бригадиром у новоствореній комуні «Червоний світанок». Залишив батьківський дім, поселився в гуртожитку. Мав чепурну кімнатку, ліжко, столик. Їсти ходив, як і всі комунари, до їдальні тричі на день. Працювати доводилося багато, від зорі до зорі, та ще вчитися на курсах спеціалістів сільського господарства. Прийшов якось батько, скептично оглядав кімнату, обережно сів на ліжко, мацаючи біле простирадло, баєву ковдру. — То що, синку? Як воно живеться комуні? — Добре, тату. — Не хочеться накивати п’ятами звідси, щоб тебе й хортами не догнали? — Чого б то? — сміявся Василь. — Еж все наше, спільне! — То кажеш — добре живеться? — Щонайкраще! — Ой, брешеш, сучий сину! — сердито гримнув батько. — Яке ж воно добро, коли я прийшов до тебе, а ти мені й чарочки не поставив, та не те що чарочки, а й борщику понюхати не дав. А якби ти до мене завітав, до рідної хати, то я б же одразу пригостив тебе. А ти мене, як кота об лаву. Ось воно як! — Та чого там! — чухав голову Василь. — Можна піти до їдальні, я напишу заяву голові комуни, а він черкне резолюцію завідуючому їдальнею, то вони нагодують тебе як мого гостя. — До чортового батька такі порядки, — буркнув батько. — Доки ті бумаженції ходитимуть по твоїх начальниках, мені й жаба цицьки дасть. Краще я піду додому та наїмся. А ти, синку, бувай здоров та набирайся розуму. Батькове око, справді, добре підмітило ті недолади з першими комунами, їхню неприродність, передчасність, протиріччя з віковим, традиційним, усталеним життям хліборобів. Незабаром «Червоний світанок» розпався, натомість виник колгосп «Перебудова». Комунари знову розійшлися по хатах, отримали присадибні ділянки. Життя пішло веселіше. А батько все гриз та гриз Василя — женися, женися! Вже молодші сини — Онопрій, Грицько, Гарасим оженилися, позаводили сім’ї, а він все ходив самотній сільськими вулицями, слухав пісні на вигоні і не міг вибрати собі пари до серця. Десь блукала його наречена небувалими краями, забравши навіки його душу, і не хотіла з’являтися в цім світі. Одного разу на село напала банда. Голову колгоспу вбили, поранили комірника, одного з бригадирів. Василя Гука застукали на краю села, у дідовій хаті. У нього був браунінг, він пальнув кілька разів у вікно. Бандити побоялися лізти до світлиці, але знадвору випустили у вікна сотні дві набоїв. Василь сховався за стіною, мовчав. Бандити підступили до розбитих вікон, прислухалися. На печі харчав дід, який звечора випив кварту самогонки і не прокинувся навіть від пальби. Бандити реготали, один сказав: — Конає, стерво! Харчить! Оце йому комунія, оце йому вся власть совєтам! Оце йому бригадирство! Собаці собача смерть! Минали тривожні роки. Життя входило в нові береги. І ось там, під крислатими дубами… він її побачив… Вона збирала суниці до кошика, зазираючи під густе, різьблене листя ягідника. Призахідне сонце пронизувало верхів’я дерев, багрянило її постать, біляву косу, стрункі ноги, що виднілися з-під простої квітчастої спідниці. Вона розігнулася, глянула на Василя. Він остовпів — Яринка! — Це ти? — Я, — прошепотіла вона, опускаючи погляд долу, а по щоці ніби прокотилася хвиля полум’я. — Добридень, Яринко. — Добридень… — Чому ж не додаєш — «дядьку»? — засміявся Василь, не зводячи очей з ніжного худорлявого личка, темно-русих брів, пишних трояндових вуст. — Не знаю, — мовила вона і підняла тривожні вії, глипнувши на нього глибоким сумовитим зором. — А я все думаю-гадаю, — поволі озвався Василь, наближаючись до неї, — хто забрав мою долю… чому щастя мені не всміхається? Вона одступила до сосни, притулилася спиною, важко дихала. Кошик впав на землю, ягоди розсипалися по глиці. — А то ти… ти, русалко, вкрала мою душу… — Ой ні, ні! — прошепотіла дівчина. — Я не крала! Я не винна! — Винна, — палко сказав Василь, — давно винна! Ще як була ти дитиною, мені щось марилося, але я не смів і думати, а тепер… коли побачив тебе… — Що? — Одразу наче блискавка в серці майнула! — Як ви говорите… — Як? — Гарно, щиро… Не кажи мені ви… кажи — ти. — Не смію. Хто я… для вас? — Життя… Доля… Світ… Якщо захочеш! Якщо полюбиш! — Давно люблю, — раптом сміливо сказала вона, глянувши в обличчя Василеві ніжно й щиро. — Ще як була дитиною. Ти мені здавався не таким, як всі. Твої очі замислені, твої руки сильні, висока постать і ще… багато такого, про що й не скажеш, що тільки серце відчуває. — Яринко! — болісно й щасливо скрикнув Василь, торкаючись пальцями її щоки. — Ти воскресила мене. Ти даєш мені нове життя. Він обняв її, підняв на руки, притулив до грудей. Яринка сиділа, ніби в колисці, сміялася солодко й знеможено. Він поніс її поміж кущами, несамовито толочачи бадилля папороті, продираючись крізь чортополох і зарості калини. Так вони ходили довго, довго, доки ніч не впала на землю, щось шептали одне одному, співали, гралися, наче маленькі. А потім вляглися на теплу, вгріту за літній день землю і дивилися в таємничу книгу зоряного дивокола. — Ми вічно будемо разом, — шепотів Василь. — Так, любий… — Я ніколи не торкнуся тебе ні грубим словом, ні образою, ні докором. — Я знаю це, мій велетню. — Ти любиш дітей? — Дуже люблю. — У нас буде багато дітей. Ти згодна, Яринонько? — Буде, Василечку. Буде, мій соколе. Доле моя! Чому навіки не зупинилася та мить? Що ж далі, що було далі? Вони одружилися. Село гомоніло, дивувалося. «Що він там набачив? — пащекували баби. — Ні виду, ні краси, ні тіла. Гидко скіпкою взяти, така й мати її була — покійниця Настя, — худе, мов кошеня засмоктане». Василь ніби й не чув того: рік пожив з Яриною в батьковій хаті, доки побудував свою. Наступного року народився син, назвали його Іваном, Івасиком. Ярина округлилася, подебелішала, стала такою красунею, що жінки тільки розводили руками та поцмокували. «Видно одразу, що суджена, живе за ним, як у бога за пазухою. Що тут скажеш — добряча пара, ні слова лайки, ні сварки». Ярина годувала сина, працювала в колгоспі, вечорами ходила до школи, вчилася читати, писати, полюбила книги. Івасик зростав хлопчиком тихим і задумливим. Не любив бійок, войовничих ігрищ між хлопчиками. Сидів часто за хатою на сонечку, розглядав травинки, квіточки, щось наспівував собі під ніс. А потім настали тяжкі роки, неврожаї, нестатки, голод. Синок ледве не вмер. Він ходив слідом за матір’ю, тримаючись за спідницю тонюсінькою синьою ручечкою. Вона водила його на поле, де посіяла грядку проса. Івасик повзав на колінцях поміж рядочками, виривав бур’янець, що вкривав волохате просо, і все просив у мами кашки. — Ось виросте просо, — жалісливо втішала вона його, — я наварю Івасикові кашки. Багато, багато… — Скільки захочу? — радісно питав хлопчик. — Од пуза, — обіцяла мати, і хлопчик сміявся щасливо, ніби прослухавши казку, в якій все гаразд кінчається. Василеві пощастило заробити борошна, вершків, крупи. Тяжкий час минув, Івасика пощастило врятувати. Він зміцнів, став повненький і здоровий. Відтоді палко полюбив землю, ніби голод і нестатки допомогли йому відчути найголовнішу потребу творящої людини — віддавати любов і працю тій єдиній матері всього живого, від якої всі мають снагу й життя, але про яку так часто й густо забувають. Потім синок пішов у школу. Ой, скільки було клопоту, тривог і надій! А тим часом життя котилося поміж суворими берегами, як бурхлива ріка. Були й спокійні плеса, були й темні водокрути, і грізні пороги. Минали дні, роки, а Василь все глибше, ніжніше любив Ярину, бо вона була істотою такої щедрості й глибини, про які він навіть не міг підозрювати. Коли б не повертався додому — опівночі, на світанку, втомлений, злий, знервований, — дружина завжди зустрічала його тим давнім, незабутнім поглядом маленької дівчинки Яринки, котра пасла гусей над яром. Ніжний, відданий, неповторний погляд нечуваного терпіння й любові. Звідки вона брала його, де він народжувався, як міг зберегтися поміж лиховіїв життя? Все, до чого торкалися маленькі сухорляві руки Ярини, одухотворювалося, набирало небуденного значення: спечений хліб, зварена страва, вишита сорочка, посаджена квітка. Все те саме, що й в інших, але Василь бачив, що вона на всьому лишала якусь еманацію духу свого, частку приязні, любові. Коли йому дуже хотілося обійняти її, пригорнути, відчути воєдино з собою, він не міг скористатися одвічним правом чоловіка: просто прийти і лягти біля неї. Кожного разу відчував острах і хвилювання — чи має він право, чи не зустріне в її очах відчуженість і холодок збайдужіння? І навіть після народження Івасика спільні ночі були святом, сповненим кохання й ніжними розмовами. Або мовчанням — всеохопним мовчанням взаєморозуміння. — Василечку… — Яринко… — Ти кохаєш мене? — Дуже… — А що таке кохати? — Не знаю, Яринко. Не маю тих слів. Може, відчувати, що мене без тебе нема. — А хіба ти так відчуваєш? — Так, Яринко. — І якби зі мною щось сталося… — Це сталося б зі мною… — Я теж так відчуваю. Він обіймав її, як дитину, і вона згорталася клубочком біля його грудей, і Василь відчував її біля серця: одірви — серце зупиниться. Тому всі болі життєві, всі невдачі минали, ніби тіні сновидінь, головне було, існувало в їхніх душах і серцях, і ніхто не міг би одняти того основного, невидимого. Та вдарив грім, наступила гроза. Страшне випробування для душі, для любові. Було переселення на південь, у херсонські степи. Там виникали нові села колгоспи, радгоспи. Василя потягнуло у нові краї. Продали хату, корову, сіли на пароплав. За тиждень були в непривітному сухому степу: ні деревця, ні затишку. Нескінченні гони, потріскана земля, пилюка. Нема ставків, річок. Вода в колодязях глибоко-глибоко, ледь видно срібний п’ятачок. Ярина була вагітна, проте працювала за двох. Місила глину, готувала саманові вальки. Змурували пристойну хату, побілили. Біля нової оселі посадили вишні, яблуні, верби, щоб було схоже на рідне Придніпров’я. Настало літо, розквітли біля призьби соняшники, над степами прогуркотіли щедрі грози, урожай видався багатий, хороший. Повеселіло на душі у Василя — недарма вони їхали світ за очі: їхньою працею ожило, зазеленіло, сповнилося дитячим гомоном і сміхом, надіями й любов’ю прадавнє дике поле. Роботи для полевода Гука було по зав’язку: добирати нові сорти засухостійкої пшениці, впроваджувати виноград, берегти озимину від морозів, планувати наступні врожаї. А найголовніше — добувати нову техніку, якої було так мало. Пізньої осені народився ще один синок. Його назвали на честь покійного Ярининого батька Юрієм. Пологи були тяжкі, дві доби не одходила від породіллі баба-повитуха, а Василь нипав довкола хати, і слухав дзвінку пісню хурделиці, що зривалася з півночі, і не міг подолати тривоги, котра клубилася в серці. Нарешті почувся крик — владний, невдоволений. Син був опецькуватий, головатий, великий. Його обмили, віддали щасливо втомленій матері. Вранці покликали Івасика, перед тим, як він пішов до школи. «Івасику, глянь — ось тобі братика завірюха принесла». Хлопчик серйозно глянув на зморщене, червоне личко, зверхньо здвигнув плечима, сплюнув і пробурчав матері: «Фе, свиня!». А потім мовчки вийшов з хати. Мати вельми переживала таку неприязнь Івасика, але пізніше, коли Юрчик став рожевощоким, веселим малятком, — старший син полюбив його і залюбки доглядав, майстрував іграшки, водив гуляти. Навесні Гук тяжко захворів. Було так: радгосп послав його до Снігурівки по американський трактор, у якого не вистачало якихось деталей. На станції Василь разом з механіком ремонтували громіздку машину, виточували в залізничній майстерні деталі. Нарешті завели двигуна і, щасливі перемогою, рушили до степового села своїм ходом, ведучи за собою по путівцю табун галасливих дітей, залишаючи по собі немислимий гуркіт і смердючу хмаринку. У дорозі їх застала гроза. Злива розмила шлях. Трактор зупинився, і ніякі зусилля завести двигуна не дали результату. Василя промочило до кості. Він добрався додому з гарячкою і страшним ревматизмом. Хвороба загострилася, Гук зліг надовго, йому відняло ноги. Ярина ходила на поле разом з іншими жінками, годувала дитя, порала хатню роботу, перевіряла шкільні завдання Івасика, сиділа біля Василя, бо він перетворився в немічну істоту, котра навіть до вітру вийти не могла самотужки. Василь дивився в її очі змученим поглядом, і йому хотілося плакати, проте він кусав себе за руку, стримуючи клубок болю, що рвався з грудей. — Яринко… — Що, Василечку? — Як же нам бути? — Про що ти, мій голубе? — Я так не можу. Я одружився в тобою, щоб стати опорою, захистом, а тепер… — Ти і є моїм захистом, Василечку, — переконливо, хоч і сумовито, казала Ярина, і в її очах не було й тіні гри чи навіть самообману. — Якби це не ти був зі мною… я б не витримала. А так — крем’яну гору копатиму, бо ти — зі мною. Я недавно бачила сон, Василю. Ніби ми сіли з тобою в човен і попливли через море. Спочатку було спокійно, а потім знялася буря. Така страшна, що й не описати! Перевернуло нашого човна, ти почав тонути… і я підтримала тебе. І хоч важко мені було, а я таки втримала тебе над водою. А потім ти став сильний, почав загрібати рукою, і я трималася за твою шию. Море заспокоїлося, і ми вже пливли обіруч аж до протилежного берега. А після… І тут Ярина замовкла, і не оповідала сну далі, хоч як Василь просив її. Проте сумирно додала: — Не край серця, Василечку, я люблю тебе й витерплю всі муки, і стануть вони мені солодкими. Наступної весни вирішив Гук повернутися до рідних країв. Якщо вже й хворіти, то краще між знайомими та рідними людьми. Вони спродалися, сіли на пароплав, рушили до Києва. В дорозі Ярина познайомилася з дідом-знахарем, хорошим знавцем трав і народних засобів лікування. Він дав їй рецепта для лікування гострого ревматизму. Препарат складався з багатьох трав і зерен, змішаних з баранячим жиром. Ліки виявилися чудодійними: вернувшись до рідного села, Ярина за кілька тижнів поставила Василя на ноги — компреси з дідової мазі витягли хворобу чиряками, що густо висипали на паралізованих ногах. Потім всі ті виразки зажили, і Гук наново вчився ходити, проте одужання принесло несказанну насолоду, прагнення до дії, оптимізм. А любов до Ярини стала невимірною. Йому здавалося — і так воно було насправді, — що вона народила його наново, стала йому не лише дружиною, а й матір’ю. Гука після одужання прийняли до колгоспу, зарахували бригадиром, допомогли збудувати нову хату. Яринчин сон здійснювався, вона підтримала його над водою в час великої життєвої бурі. Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть. — Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка. — Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні. — Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш? — Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга. — Сивію, Яринко, сила втікає від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло. — Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку. Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого? Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу. Згадуються дивні розмови на полі, над річкою, під зоряним склепінням. Юрасик зупинявся під павутиною, нап’ятою на віти акації, і задивлявся у самоцвітну росинку, що повисала на майже незримому перехресті. — Глянь, глянь, таточку, — сонечко! — Яке сонечко, синку? — А в крапелинці — хіба не видиш? Сонце грається з крапелькою, зупинилося в ній, заховалося, стало маленьким, як добрий велет у казці… — То, синку, промені віддзеркалюються у водиці, в росинці. — Ні, там сонечко сховалося, — вперто казав син. — Ти не бачиш. А я — бачу. Гуляючи по весняних луках, Юрасик захоплено бігав поміж травами і присідав біля золотистих, блакитних, рожевих квіток, торкаючись ніжних пелюсток, цілував їх. — Вони подібні до зірочок, — шепотів хлопчик. — Татку, як гарно! Луки — ніби небо. Воно захотіло погратися із землею і зійшло сюди, на луки. А щоб не спопелити своїм вогнем людей і трав — зірки стали квіточками. Василя інколи тривожила буйна фантазія сина, і він оповідав про те Ярині, а мати лише ласкаво всміхалася, заспокоюючи чоловіка. — Людиною путньою буде синочок, бо відчуває все, як одне: і небо, і землю, й людей. Не здійме він своєї руки на живе, жалітиме його, як власне серце. Проте мрії Юрасика набирали інколи небезпечної форми, і тоді навіть мати непокоїлася. Одного разу Ярина прала рядна та полотно біля ставка, а Юрчик сидів на березі під вербою і дивився в прозору воду. Там віддзеркалювалося блакитне небо, пухнасті білі хмарини, сліпуче кружало сонця. — Мамцю, мамцю, — зненацька обізвався синок. — Що тобі, Юрасику? — От якби піти в той світ? — В який? — злякалася мати. — А в той, що ось там видко. — Юрасик показав у воду. — Глянь — там хмарки пливуть, і сонечко грається… і лелека он полетів… — Дурненький, — полегшено засміялася Ярина. — То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди — то втонеш. — Та я знаю, що втонеш, — невдоволено сказав малий. — Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дуже захотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно… — Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться. — А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства і людей, королів і принцес. — То ж в казках. — А хіба казка, — неправда? Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка — вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували — щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті. У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них — Івасикові — вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, — так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети: може, від неї ця любов перейшла до Юрасика? А в сорок першому гримнула війна. Події розгорталися невблаганно, навально, несподівано. Фронт котився до Дніпра, і Гук вирішив перебратися подалі від річкової долини, в гущавину лісів, у глухе сільце, де проживала його старша сестра Галька. Її хатинка стояла на краю села, в бору, взимку жодна жива душа не протоптувала стежки до неї, лише бродячі коти полюбляли стару «відьму», як її дражнили діти, бо вона давала притулок всякій бездомній, безпритульній живності, ділячись з нею останнім шматком хліба чи тарілкою борщу. Тут сім’ю Гука застала окупація. Село було малесеньке, німці сюди не заглядали, тому ніхто не видав Василя, і він деякий час спокійно працював у лісництві, доглядаючи питомник. Та в сорок другому його запримітив поліцай з рідного села, котрий брав участь у каральній експедиції проти партизанів. Гук вирішив щезнути, щоб подалі від гріха. Діти з Яринкою залишилися у сестри, а сам він переховувався в болотах та нетрях, збудувавши там землянку. Згодом до нього приєдналося кілька блукаючих червоноармійців, вони утворили маленький партизанський загін. Ходили на операції в сусідні райони, спалили кілька поліцейських комендатур, пустили на Дніпрі з десяток барж на дно, підірвали військовий транспорт. Інколи — зрідка — Василь навідувався до сім’ї, приносив дітям трофейний шоколад, втішав свою душу короткими зустрічами. Він знав, що треба стріляти, воювати, але душа його прагнула праці, тиші над полями й лісами, пахощів достиглого жита й квітів на дніпровських луках. Відгриміла війна. Кров’ю небувалою, мукою нечуваною, стогоном світовим. Здригнулася планета від жаху перед звірством новітніх орд, котрі втратили найменшу подобу людяності. І почався ще один світанок — тривожний, тремтливий, сподіваний, непевний… Повернувся з Європи старший син Івась, котрий пішов в армію добровольцем, коли радянські війська звільнили придніпрянські села. На грудях у нього блищала Зірка Героя. Ярина ридала від щастя, хотіла, щоб синок був при ній, але Іван вирішив піти батьковим шляхом, дав згоду очолити великий колгосп, який треба було піднімати з руїн та бідності. Гукова сім’я знову переїхала до рідного села Плоти, в дніпровську долину. На місці дворища, як і в інших сімей, стояло згарище, задимлений комин, город заріс чортополохом, сад здичавів. Довелося все починати спочатку, бо від господарства лишилася тільки кішка Мурза: вона навела під розваленою піччю купу кошенят. Тигристі звірята дико верещали, не давалися до рук, люто поблискуючи фосфоричними очима-ліхтариками в свого притулку. Усі дружно взялися до праці: за тиждень викопали землянку, змурували піч, — можна було зимувати. Верталися люди, демобілізовані солдати починали господарювати, колгосп ожив. Проте Гук перейшов працювати в лісництво, ніби буремні роки війни щось змінили в ньому. Захотілося самотності, спілкування з деревами, квітами, звірями, птахами. І коли їхні ліси ввійшли в новостворений заповідник «Надія», він став працювати в ньому єгерем. У сорок шостому році народився ще один хлопчик — Борис. Виростав тихим, спокійним, задумливим. Не прагнув гурту, товариства. Усамітнювався в бур’янах, в дерезі, читав книжки, про щось думав, розмовляючи сам з собою. Вчився з першого до десятого класу лише на п’ятірки, схоплював шкільну премудрість на льоту, вражаючи вчителів дивовижною інтуїцією та кмітливістю. Інколи здавалося, що Бориско все знає, а навчання в школі або прочитання книжки лише відновлює колись забуте, здуває з нього пил часу. Юрасик одслужив два роки в армії, а повернувшись додому, вступив до університету на астрономічний відділ математичного факультету, разом в тим студіюючи біологію. — Що за химерне уподобання? — дивувався батько, коли син інколи приїжджав у гості. — Щось одне б — зорі чи біологію. А то одна нога на землі, друга — в небесах. Дивися — розчахнешся! — Чого там! — сміявся Юрасик, обнімаючи батька за широкі плечі. — То в тобі прадавній забобон, батьку, заговорив. Нема такого розділення у всесвіті — небо й земля. Наша планета — лише мініатюрний кораблик у небесному океані. Небо в кожній нашій клітині, в кожному листочку. Пам’ятаєш, як я бігав дитям по луках і кричав: «Квіточки, ніби зірки!». — Авжеж, пам’ятаю, — похитував сивою головою Гук. — Уже тоді ти був якийсь не такий… — Такий, такий, татку! Я збагнув — без знання неба не можна, як треба, і на землі господарювати. Сонце, зорі, далекі галактики, комети и туманності — все це не десь, у небувалості, а довкола нас, у нашому єстві, в крові, в душі, в характері, в пристрастях і мріях. Нас несуть у далечінь вихори безмежності, невже не ясно? І моя найбільша мрія — відкрити таємницю життя, свідомості, муки й радості людської. Історія наша реалізується тут, на землі, але початок, причина — у космосі, там, де сяють вогняні самоцвіти, батьку, що віками манили до себе наших пращурів. — Ну, дивися, — зітхав Гук. — Велику дорогу обрав. Чим більша, чим крутіша гора, котру хочеш подолати, тим більший опір, тим грізніша небезпека. — Знаю, — тихо відповідав Юрасик. — Та поглянь на маму нашу, татку. — Хіба її гора менша? А твоя? І було це слово синове таким щирим і праведним, що Василь міцно притис Юрася до грудей і тихо мовив: — Мабуть, синку, ти вже не скажеш мені кращого слова, як оце нині. Іди на свою кам’яну дорогу, шукай, копай. Очі материнські йтимуть за тобою, як у тій пісні… Ой, діти, діти! Радосте й болю мій! Щастя велике приютити гостя з таємниці, ввести в життя, виростити, дати ймення, розум і долю… але й горе та неспокій, хвилювання та вічне горіння. Якби можна було самотужки виліпити для вас дорогу в прийдешнє, батьки змурували б твердий і надійний гостинець, що дарував би здійснення всіх дитячих мрій і надій. Але марні такі сподівання! Навіть погоду не передбачиш на достатньо довгий період. А життєві бурі вриваються в плин життя раптово, жорстоко, безжально! Так сталося з Іваном, котрий пішов батьківським шляхом, віддавши серце своє землі та її болям, сподіванням. Особисті невдачі, тяжка доля, підступ удаваних друзів. Згодом все обернулося на краще, але хто розгладить невигойні шрами на серці, в душі? Втім, інакше й бути не може. Навіть у природі після штилів та спокійних днів гримлять громовиці, бурани, оновлюють світ прагненням до змін, до перетворень. Довгі роки не було вже дітей у подружжя Гуків, ніби замулилося життєдайне джерело, перестали плодоносити віття родового дерева. Та зненацька пробудилася давня юна любов у Ярині, засяяли сині озерця очей, зарум’яніли вуста й щоки, і відчув Василь, що в сорокасемилітній дружині живе, як і раніше, ніжна принцеса з сонячним віночком у руках, улюблене дівчисько, котре вічно чекає його над яром, поміж заквітчаних трав. І народилася від тієї осінньої любові дівчинка, Христинка. Думали, що вона не виживе: була тонесенька, мовчазна, заглиблена в себе. Дивилася на маму, на братів, сестру, на світ великими синіми очима, мовби не бачила їх. Ярина упадала біля неї, як чайка степова біля чаєняток, повивала її ніжністю, любов’ю, щоб утримати летючий дух у суворому земному краю, в немічному тільці. І таки одвоювала тендітне створіння у небуття, дівчинка поповніла, почала сміятися, гратися, налилася барвами життя. А в шістдесятому році прийшов ще один гість — хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям. …Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшов Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько — той хутко відгукнеться. Марія теж — вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках. Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик — той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле — примчить. Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола — лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань? Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів… У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди. — Дав би бог дощу. Земля суха… Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки. — Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить. Старий єгер зітхнув, подумав: «Сказати про серце чи не треба? Мабуть, таки не треба. Хай не хвилюється. Промовчу…». А вголос промовив, посмикуючи сивий вус: — Вигнали мене, Яринко, з роботи. Як шолудивого пса. — Як? За що? — сполошилася дружина. — Невгодний комусь там… Важне цабе спіймав на гарячому. Він тут браконьєрствував. Вітьку вбив. Та я тобі казав… — Темний народ, — сказала Ярина, поклавши суху долоню на чоловікову руку. — Ти — спокійніше. Вже пора й тобі відпочити. Хай молодші впрягаються. Достаток у нас є, пенсії вистачить, а я — на городі щось викохаю. А звіряток любити та захищати — хто тобі завадить? — Гарно сказала, — щасливо всміхнувся Гук дружині, і серце в нього розтануло. — Я так і сказав Явтуховичу. Зненацька від воріт почувся настирливий сигнал машини. Потім у хвіртку зайшло двоє — молоді ще хлопці у капелюхах, у легких плащах. Побачили старе подружжя, замахали руками. — Хто це? — здивувався Гук. — Щось незнайоме. Рушив до гостей поруч з Яриною, ступаючи поміж огірками, помідорами, картоплинням. З-за прибулих сяяла усміхом фізіономія директора заповідника. — Василю Івановичу! — вигукували гості, перебиваючи один одного. — Вітаємо, від всього серця вітаємо! — Та з чим? — здивувався Гук. — Хіба ви не знаєте? — Ні слухом ні духом, — переглянулися єгер з дружиною. — Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить! — Світ гримить, — здивувався Гук, — а ми й не відаємо. — У небі, — усміхнулася мати. — Як святий. Раптом в її очах майнула тривога. — Мабуть, це… небезпечно? — Що ви, що ви? — запевнив прибулий. — Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг. — Який мітинг? — не зрозумів Гук. — На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте — післязавтра мітинг. Готуйтеся!.. Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами. — Вискочили, мов голий з кропиви, — засміялася Ярина, — а пропали, як корова язиком злизала. Директор улесливо захихикав. — І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом. — А нас за що вітати? — похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги. — А хто його таким виростив? — сплеснув руками директор. — Ви! Батьки героя! — Який там герой! — махнув рукою єгер. — Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями… — Хе-хе! А все ж — світова знаменитість. — Випадок, — зітхнув Гук. — Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість! — Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив? — Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла. Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку. — Сава… Прізвище — Корінь. Гук привітався з ним, гостро глянув у очі. — Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи направили? — Сам. Охотою. — Це — гарно. — Ну ви бесідуйте, а я піду до себе, — озвався директор. — Ще раз вітаю. Ну діла! Жваво рушив до хвіртки, з подивом похитуючи головою і щось бурмочучи. Гук задумливо глянув йому вслід, потім жестом запросив хлопця до хати. Поряд з Савою дріботів спанієль. — Твій пес? — поцікавився єгер. — Мій. Мудра істота. Гук сів за столик під тінню плакучої верби, запросив хлопця. Ярина зупинилася поряд. — Може, молочка? Борщику? — Дякую, — ніяково сказав Сава. — Я ситий. У районі обідав. — Ти не соромся. У нас просто… Ярина пішла до хати. Єгер уважно глянув на хлопця. — То, кажеш, сам? — Сам. — Чому так вирішив? Що потягло тебе? — Полював я тут недавно, приїхали ми з групою мисливців. На болотах, за Каранню, я настріляв купу качок. Відчуваю, що гидку справу роблю, а якась шаленість, азарт, древня засліпленість заглушили сумління. Мабуть, у багатьох воно так, бо всяка культурна людина має розуміти: відсутня жодна економічна потреба вбивати качок, гусей, всіх диких птахів і тварин. А бачте — кривавий інстинкт, жадоба здобичі все ще прихована десь в глибині. Так от… Провалився я там у трясовину. Був би мені каюк, та Вірний… це пес мій, ось цей спанієль, привів до мене дівчину із заповідника. Чорнява така, тоненька. Врятувала вона мене. Прощався вже я з життям, у небо дивився, на білі хмарини, на блакитну далину… а поряд — мертві птахи, в багнюці. І став я гидкий сам собі. Адже вони тільки що літали у вільному просторі, раділи, були щасливі, а я їх… Для спорту… Мерзота все це! Ну, врятувала вона мене, привела до ставочка, дала переодягнутися, вивела до асфальту. І зникла, як у казці… Вірите чи ні — в той день я народився наново. І глибоко збагнув, що вбивати тварин, віднімати у них радість — підло, мерзотно, огидно. Треба їх полюбити… і тоді вони, як у казці, прийдуть до нас друзями, допоможуть і нам стати кращими. Та дівчина — вона вже вміє так… У старого єгеря біля очей запромінилися ласкаві морщинки. — Говори, говори, синку… — А що говорити? Треба діяти. Віддавати, а не брати, захищати, а не гвалтувати, тоді весь світ стане заповідним. Вузлувата рука Гука лягла на лікоть хлопця. — Дякуй долі за той день, Саво, — глухо мовив єгер. — Той день вартий всього життя. Житимеш у нас, кімната є. Все покажу, розповім… — Зустріти б ту дівчину, — задумливо мовив Сава. — По-моєму, вона вам доводиться… — І по-моєму, доводиться, — засміявшись, перебив його Гук. — Христиною звуть її. Хочеш — можеш прогулятися до неї. Вона в сторожці, біля пожежної вишки. Там наш опорний пункт, невеличка лабораторія. Вона полюбляє самотину, отож і стала відлюдником. Відвідай її, скажи про Юрася, бо вона не дуже полюбляє радіо та телевізор. Заодно пройдеш з нею по наших угіддях, познайомишся — що й як… — А я знайду? — Простіше простого. Стежка виведе, я тобі покажу. Гей, Ярино, тобі не треба йти до сторожки, корзину віднесе Сава.  

 

Христина сиділа в своїй кімнатці біля невеликого столика, переглядала гербарії, складала. На конвертах надписувала каліграфічним почерком: КИІВ, ІНСТИТУТ БОТАНІКИ. Завершивши роботу, задивилася у вікно. Біля ставочка поважно ходив лелека з перев’язаною ногою. Підстрибував, вимахував крилами. У воді віддзеркалювалася стіна лісових велетів — сосон, дубів. Горлички на вітах під вікном бурмотіли щось своє, заповітне. В небі купчилися хмари, відчувалося передгроззя. Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей. Вийшовши на ганочок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки. — Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш! Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї. — Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда? — Правда, дівчаточка, — усміхнулася Христина, пестячи їх. — Допомогти деревцю вирости — як це гарно! А потім прийти до нього в гості… — Тут буде густий ліс, — мрійливо сказала одна дівчинка. — Ми проведемо в ньому випускний вечір. Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток. — Ну — біжіть, кінчайте справу. Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла: — Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір. Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду? А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу. Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика. І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі. — Як звати вас? — Христина я… — А я — Олег. — Віщий Олег, — засміялася Христина, танцюючи. — «Князь тихо на череп коня наступил…». — «Так вот где таилась погибель моя», — серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися. — Про що ви? — нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога. — Про це не скажеш, — у самозабутті шепотів Олег. — Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!.. Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного. А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців. Місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч — тихий, зосереджений. Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі. — Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться? — Ні, Христинко! — палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. — Це буде вічно! Вона відступила, засміялася. І не зрозуміти — весело їй чи сумно? — Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить? — У серці, Христинко. Дай обняти тебе… — Дожени, — сміється вона. — Спіймай! Побігла між деревами. Олег — за нею. І летіла дівчина, мов предковічний птах, і летіла її душа у передчутті дива, і плив човник місяця поміж вітами, кружляли сріблисті хмари в небі. Похитувалися над ними півторатисячолітні дуби, простягаючи вузлуваті титанічні віття, ніби руки древніх пращурів. Христина налетіла на білокору березу, зупинилася, важко дихаючи. Сповзла на траву, дивилася у зоряну криницю. Обличчя Олега схилилося над нею. — Не закривай зірок, — прошепотіла вона тривожно. — Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею… — Стану… Я буду, — шепотів Олег, обнімаючи її. Багряні хмари у небі. І далекий стогін… Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася. — Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид. — Здрастуй, Христинко! Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина «бобик». — А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки? — Шефа одвів на рибалку. А тепер — вільний весь день. Сідай — покатаю! — Дякую, Сергійку. Я так. Пішки. — Гидуєш? — жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: — Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю — навіщо живу! Будь моєю, Христино! Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла. — Пусти, Сергію, — холодно мовила вона. — Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти… — Не пущу! — шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. — Ти моя, моя! Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів. — Прости, — тихо, з болем сказала вона. — Підла, підла ти! — ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. — Корчиш неприступну. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа? Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі. — Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Прости, Христинко… Не бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній — фотографія усміхненого хлопчина, ясноокого, кучерявого. Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривожний голос: — Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло. Яскравий прямокутник дверей. А в ньому темна постать хлопчика. За ним — сяюче сонце, білі хмари у синьому небі. Христина вхопила дитя в обійми, повернула до сонця, безумно дивиться в його широко розплющені очі. — Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи… — Мамочко, я хочу бачити сонечко! — Ти побачиш, синочку! Ти побачиш… А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування. Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту: — Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко… — Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко. — Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай… Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба. Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз. Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них. — Мерзотники, що ви робите?! Браконьєри на мить отетеріли. Потім побачили, що Христина сама, перезирнулися. Почали усміхатися. Один з них — червонопикий, носатий — підморгнув дівчині. — Привєт, красавиця! Гуків пагінець. Як там поживає предок? — Бандити! — задихнулася від ненависті Христина. — Як вас земля тримає? — Вєрно! — видихнув червонопикий і зареготав. Другий підтримав його. — Вєрно! З трудом носить нас матінка-земля. Го-го-го! Може, ти нас піддержиш на собі? Га? Ого-го! Га-га-га! Христина задерев’яніла. Не чула гидких слів, а лише бачила оскалені пащі, масні губи, волохаті пальці, що стискували закривавлені ножі, якими білували косулю. Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали. Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо. — Невдалий в тебе ниньки моціон, — реготнув червонопикий. — Ой невдалий, дівонько! — Нікуди не годиться, — згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи. — Широкий світ, — просторікував червонопикий, — а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!». Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш? — Заспіваємо, — згодився другий браконьєр. — А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!». Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га! Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лунав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…». А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…». — Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу. Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу. Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї. — Кого вам? — Олега… Іванова… — Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку. Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями. Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички. Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися… — Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує! — У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль. — Про що ви? — здивувалася Христина. — Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це… — А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги. — А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати. — Сволота! — Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі? — Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина. — Іванов… Олег Іванов. А хіба що? …У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався. — Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник «Надія»! Го-го-го! …Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини… …Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня. … Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок. — Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко… …Самотня могилка на вершині дюни. …Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена… Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву. — Тримай її за ноги, — ревнув він. А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом. — Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання? — Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу. — Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин! — Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа? — А потім? — Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати… — Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина. — Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина? Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки. — Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки… …Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа. — Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму! За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий! Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі. Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук: — Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде! Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки. — Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку. — Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось… — Дякую, — заплющивши очі, мовила Христина. — Як добре, що ти прийшов. Як добре… — Йому дякуй, — кивнув на спанієля Сава. — Він розшукав сліди. Якби не він… Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню. Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка