Олесь бердник



Сторінка7/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

Шаленіють гори водяні,
Ми давно вже вийшли на світанні
В мандри таємничі і страшні.
В таємничі, бо і хто ж нам скаже,
у якім піску якого дна
Жде віки нас у полоні вражім
Суджена перлина осяйна?
А страшні ті мандри, бо з походу
Не усі повернуться домів,
Лиш одну ми маєм нагороду –
Поцілунок рідних матерів,
Маємо одне благословення –
Роздобуть Таємний Живоцвіт,
Маємо одне лише уміння –
Серця неспокійного політ.
Гримають стихії, мов потвори,
Гупають у днище корабля,
Скаженіє неосяжне море,
Щезла за туманами Земля.
Та даремно шаленіють води
Й буря на вітрила наляга, –
Капітан із палуби не сходить,
Щиро усміхається юнга.

 

— Щиро усміхається юнга, — тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. — Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету. — А тепер — спочивати, — підвівся з місця генерал. — Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку — старт!  



 

Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту. — Як настрій, «Соколи»? — долинає голос генерала. — Як у породіллі, — жартує Юрій. — Чудово! — радіє керівник польоту. — Тоді можна ждати чарівної дитини. Бажаємо всім вам народити прегарне немовля, або ні — хай воно одразу заговорить, закричить. Щоб вся Земля втішалася ним. Чуєте? Щасливої путі! Тримайтеся, «Соколи»! — Спасибі, друзі! До зустрічі! Далекі голоси операторів, які відлічують секунди стартової готовності. Тиша. «Ніби в печері самітника», — подумалося Гукові. І напружений голос: «Пуск!». І грозовий обвал. Шлюзи вогненної сили відкрилися, могутній вихор клекоче, прагне у простір, несе громаддя корабля у безмір’я. Ціла гора навалюється на груди, на голову, руки стократ важніють, тяжко дихати: все це Юрієві давно відоме, все пережите в дні тренувань, але тепер його свідомість заглиблена у зовсім інший образний світ. Дивним чином — поза органами зору, поза аналітичними здатностями мозку він побачив, відчув Землю, всю материнську планету, як гігантську живу сферу, довкола котрої вібрують, звиваються, колихаються, наче водорості у воді, міріади щупалець, пружних шнурів, ниток, змієвидних мацаків; і вся ця мережа сповиває корабель і все, що в ньому, — тіла, кожен орган у них, кожну клітинку й атом. Щоб вирватися у простір, треба порвати кожну нитку, розімкнути кожне щупальце, відштовхнути тисячі мацаків. Це й означає — здолати гравітаційну мережу. Але звідки в його свідомості виникає дивна образна структура? Може, сон наяву, може наші позасвідомі глибини формують певну міфічну структуру, котру ще лише належить розгадати? Бо сучасні наукові концепції про суть гравітації ще плавають у відкритому океані, не причаливши до берега розуміння; цілий спектр припущень — від розуміння тяжіння, як функції звинутого довкола щільних структур простору, — до спроби пронизати весь речовинний світ потоками гравітонів. А реальність — сміється. Вона кожної миті демонструє деспотичну силу гравітації, дає змогу навіть користуватися її енергетичними дарунками, проте уподібнюється міфічному Протеєві, втікаючи від дослідників, які пробують схопити таємничого птаха в обійми. — «Соколи», як почуваєте себе? — крізь шелест і вібрацію долинає голос керівника польоту. — Нормально! — спокійно обзивається Петро Чуров, який лежить правобіч Юрія. — Все гаразд, — додає командир корабля Дмитро Марусишин. — Відчуваємо себе, як у обіймах тещі: впевнено й надійно! Він, скосивши очі, підморгує Юрієві. На Землі сміються. Чути, як генерал коментує відповідь командира: «Жартують, отже, все в порядку». — А ти, новонароджений «Сокіл»? — турботливо запитує керівник польоту. — Як ведеться? Чому мовчиш? — Я не мовчу. Я кричу, тільки ви не чуєте. — Що? Допікає перевантаження? — Не більше, ніж на тренуванні. Я не про те. Гравітаційний стрес розкриває несподівані відчуття. Потім, потім… — Тоді — щасливого стрибка у невагомість! Потужний гул двигунів. Мерехтіння автоматичних інформаційних пристроїв: відділяються відпрацьовані ступені ракет-носіїв. І раптова тиша. Ніби занурення в океан мовчання. Обірвалися зненацька нитки таємничої мережі, безліч щупалець звиваються в чорній безодні, але вони вже безсилі: корабель і тіла на ньому проходять крізь них, ніби поміж юрбищем привидів, фантомів. Це — свобода, свобода! — Вийшли на орбіту, — спокійно доповідає Марусишин. — Всі параметри близькі до розрахованих. — Бачимо, — відгукується Земля. — Готуйтеся до стиковки, вас нетерпляче ждуть на станції «Мир». Як новонароджений? Нормально? — Яка ж це норма? — усміхається Гук. — Ураган нових відчуттів!.. — Химери чи щось варте уваги? — цікавиться генерал. — Ну хоча б таке: я гостро відчув закономірність у енергопереходах — спочатку витрачається шалена потужність, щоб досягти космічної швидкості, а потім — інерційний політ. Вже без затрати жодного ерга. — Ну? — нетерпляче перепитує керівник польоту. — Знаю, що це вже школярське знання, але хіба ми думали над універсальністю такої закономірності? Енергонапруга певного рівня, прикладена для реалізації того чи іншого рішення, дає змогу опанувати це рішення, цей стан уже позаенергетично, безкоштовно. Супутник практично може бігати довкола планети вічно. Тривіально, але розуміння цього закону дасть несподівані можливості. — Цікаво, цікаво, — озвався генерал, і космонавти чули, як на Землі жваво загомоніли. А Юрій Гук, вже розсупонившись від обіймів крісла, підплив до ілюмінатора і, дивлячись на чорно-оксамитне небо, всіяне цвяшками зірок, схвильовано сказав: — Справді, нове народження. Вихід у космічне поле — поза всякою рутиною. До цього не звикнеш… — Послухай, друже, — долинув голос керівника польоту, — тут хлопці зацікавилися твоєю ідеєю. Це, справді, путня думка. Принцип енергопереходу, стрибка від певної оптимальної напруги до всеохопності, можна використати в багатьох напрямках. Можна подумати про створення надпровідних енергокілець, в яких при осягненні певної потужності силовий потік генеруватиметься сам собою. — Перпетуум-мобіле? — пожартував Юрій. — Навпаки — підключення до енергопотоку вищого ієрархічного рівня. Хіба не те саме з ланцюговою реакцією в шматку плутонію чи урану? Критична маса, збуджує до дії дрімаючу силу цілості. Може, й зірки, сонця використовують цей же закон ієрархічного енергопереходу. Як це у древніх мудреців: «Проведи канаву до океану — і матимеш його воду у себе вдома». І тоді в надрах нашого світила не термоядерна піч, як ми гадаємо, а річище для прийому безмірної енергії Мегабуття. — Може, так, а може, й інакше, — задумливо озвався Юрій, переглядаючись з друзями. — Але цей гіпотетичний закон, про який ми бесідуємо, найкраще було б застосувати до самої людини. Стрибок від біологічного самообмеження до вогняної всеохопності! — Чудово! Але про це — пізніше. Готуйтеся до стиковки з «Миром». Спостерігайте. Параметри орбіти майже тотожні розрахованим. Станція має бути в межах видимості. — Єсть готуватися! — сказав Марусишин.  

 

Уже позаду зустріч з друзями на орбіті, святкування успішної стиковки. А потім — прощання, бо попередній екіпаж «Миру» відбув на Землю після піврічного чергування у зоряному вирії. Вже змонтовано додаткові астрофізичні пристрої, аналізатори, телескопи довкола станції, і почалася напружена щоденна праця космічних «Соколів». І вітання друзів, і коментарі наукового та позанаукового світу й журналістської братії вже в минулому. В пам’яті — тривожні, широко розплющені очі дружини, щебетливий голосок Волошки, одинадцятирічної донечки: «Татку, а небо там таке, як ти уявляв?». — «Це уявити неможливо, Волошечко, це — поза уявою». — «А що ти відчуваєш, татку, коли дивишся на зорі?». — «Відчуваю, що нам тут доведеться жити, звичайно, не цьому поколінню, а наступним…». — «Здорово як! — відгукується дівчинка. — Невже можна буде просто так вийти з корабля, і плавати поміж зорями, і літати від світу до світу?». — «Людині все буде доступно, Волошко, хіба хтось міг би ще сто років тому уявити те, що я бачу тепер?». — «А Ціолковський же уявив?». — «Ах ти моя мавко поліська! Спіймала мене на слові. Правду кажеш, що в кожну епоху є чутливі душі, котрі передбачають нову ступінь народження. Головне — не відкинути, зрозуміти, виплекати небувалі органи чуття, здатні сприйняти таємничий голос казки». А дружина, вірна супутниця Соломія, задумлива мрійниця з хащів Полісся, мовчить. Дивиться — не змигне. — Чому мовчиш, Соломіє? — Ти сам казав — найглибший контакт у мовчанні. — Дякую. Дякую, що згадала саме про це. — Ти задоволений, Юрку? Ти осягаєш те, що хотів? — Людині не суджено задоволення, Соломійко. Кожен крок пошуку розкриває ще більшу безодню перед розумом. Я відчуваю зоряну глибінь дуже тривожно, не однозначно. Ось тепер, коли розмовляю з тобою, простір мені ввижається велетенським озимим полем, котре нам треба засіяти. Це — наше безмірне тіло, що завмерло, задрімало в очікуванні дива, і те всеосяжне тіло треба сповнити духом розуму й чуття. Щоб Всесвіт став живий і теплий у кожній своїй цяточці. — Говори, говори, Юрку, — долинає шепіт Землі. І прозорі материнські очі дружини вимагають все нових і нових потоків мрії, небувалості, казковості. Може, сучасні покоління вже не можуть жити без фантастичних джерел, може, казка є живлючим напоєм крилатих душ і без тої животворної ріки згасне вогнище людськості на планеті? — А інколи, Соломійко, — веде річ Юрій, — здається мені космічна безмежність шкурою титанічного дракона, метагалактичного змія, і вкрита вона зоряними лускітками, мерехтливими іскорками світів, і тіло того монстра звивається, вібрує, прагне у далечінь, у глибінь гіперсвітів, про які ми й не догадуємось, бо загубилися, потонули в спіралях зоряного чудиська. Очі Соломії темніють, там плавають іскорки сміху. — Це ти вигадав, щоб налякати мене? Казка для дорослих? — А мені подобається, — щебече Волошка, тулячись до матері, і Гук бачить, як ласкаво посміхаються оператори космоцентру, милуючись дівчинкою-дюймовочкою. — Ми на спині зоряного змія, а він пливе у якомусь ще глибшому світі. Ой, здорово! А коли наука осідлає галактичного дракона, тоді можна буде вивчати і той новий, глибший світ. — Чуєш, Соломійко? Казка пращурів стає реальністю для нових птахів. Навіть божевільні мрії їх не лякають, найстрашніші табу не зупинять в польоті. — Чую, Юрку. — І радію разом з тобою. Тиша. Мовчання. В’ються кільця Зоряного Дива, заворожують, магнетично тягнуть до себе. Може, зоряна глибінь без нас уже не здатна бути, розкриватися, рости? Може, ми — це ферменти галактичного росту, бо каталізують космотворчий процес, надають йому смислу, мети і спрямування? Чутливі антени спрямовані у далечінь, невтомно працюють аналізатори й датчики, в надрах бортових ЕОМ нагромаджується нова, не прочитана ще інформація, кожна крапля може виявитися імпульсом, що переповнить келих вчорашнього дня, і над світом спалахне іскрограй небувалого світовідчуття й прозріння. Юрій відривається від своїх дум, поглядає на товаришів. Дмитро зосереджено заповнює листки щоденника, Петро ворожить біля нейтринного телескопа. Гук знову припадає до ілюмінатора, милується Землею, що велично пливе внизу. Внизу? — усміхається Юрій. — А може, вгорі? Чи в мені? Дивний стрибок у новий стан міняє все — сприйняття, координати, константи, розуміння. Ми ще тримаємося за старі, звичні стереотипи, визначення, але в них уже нема смислу, як нема смислу рибі, котра вийшла на сушу, вважати себе рибою. Вона вже щось інше. Пропливає під кораблем Атлантика, Європа, Альпи, Дунай, Карпати. З’являється в блакитній імлі тоненька ниточка Дніпра. — Вітаю тебе, рідний краю, — шепоче Юрій. — Добридень, сивий батьку Дніпре! Десь тут, на твоїх берегах, заповідник «Надія», мої рідні, любі. Батьку, матінко, чи відчуваєте, що я над вами лечу, що думаю про вас? Сестрице Христино, як поживають твої звірята? Вітаю тебе! Вітаю кожну квіточку на твоїх луках і галявинах. Брате Іване, чи не забув, як навчав мене любові до Землі, до її щедрого, вічного лона? Марійко, обнімаю твоїх вихованців — романтиків прийдешнього дня. Чуєте мене? Де ти нині, бунтівливий, неспокійний Грицю? Куди несе тебе буряна душа й гаряче серце? Борисе, чи відірвешся бодай на мить від своїх комп’ютерів, щоб привітати брата у високості? Спільна у нас стежина, хоч і долі різні. Вітання, вітання всім вам і друзям вашим!..  

 

Поблискує бронзовий маятник старовинних ходиків, ніби розпліскує промінь ранкового сонця на іскристі бризки. Тік-так! Тік-так! Тік-так! Ярина спостерігає те мерехтіння, пораючись біля печі, покивує головою, згоджуючись з твердженням годинника. Нагадуй, нагадуй, щоб не забували! Вже мало тих крапель лишилося в чаші життєвій, вже чується гомін іншої річки, і треба завершити, свої справи, щоб нічого не лишалося на потім. Вона лагідно глянула на чоловіка, який ще й досі спав. Його обличчя було спокійне й величне, подиху майже не відчувалося. Ніби відчувши, що на нього дивляться, Василь розплющив очі. Здивувався: — Що це зі мною, Яринко? Сонце проспав? Еге, мабуть, на смітник пора. Скочив з ліжка, почав хутко одягатися, натягувати чоботи. Хлюпнув пригорщу води в обличчя, розчесав вуса біля дзеркала. Ярина ліпила на столі пиріжки з свіжовчиненого тіста, відблиски з печі грали на її усміхненому обличчі. — Нічого, Васильку. Відпочив — і добренько! Цілий же вік на ногах. — Як-то нічого? Сьогодні ж приїдуть за нами, забирати на мітинг. — Хай приїжджають, — вдоволено сказала дружина, — пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район — ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо. — І я за те, щоб не їхати, — крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі. — Приїдуть — не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати. — А Сава? Ти йому Скажи. Він і зробить. — Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути. — День народження, — зітхнула мати, — а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одпроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що — більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей — Сава. Як він тобі? — Відкрита душа, — мовив Гук. — До пуття хлопець. — Славне обличчя, — згодилася мати. — Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді — на Херсонщині. Згадуєш? — Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його… — Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю — пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь — все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: «Ходімо!». — Ну що ж, — усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, — все так і було. Взяв і повів. — Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, — попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом — ти мене підтримав. А потім — берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки — пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім — бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти. — Я часто в снах літаю, — озвався Василь. — Ще й недавно таке відчував. — Еге ж. Вимахую руками й кричу тобі (а ти внизу стоїш): «Василечку, у небі так гарно, летімо до сонця!». А ти розгублено питаєш: «А де ж добути крила?». — «Вони у тебе за спиною!» — крикнула я. І ти стрибнув зі скелі і теж полетів, та колом, колом набираєш висоту і все ближче, ближче до мене. А потім я кинулася зі сну… — Що ж — задумливо мовив Василь, — гарний сон, хоч і тривожний. Ми й дітки — то ж одне. А вони — он як високо літають. Юрко в небі, а інші пташенята в своєму ділі добренні крила зростили. Умремо, Яринко, а й тоді наш політ не припиниться… — Гарно сказав, Василечку, — одвітила Ярина, витягаючи з печі велику сковороду з першими пиріжками. — Тільки серце моє чує, що сон цей віщий. Ось спробуй одненького, з грибочками… — Добре було б Саву запросити. За вікном просигналила машина. Гук виглянув надвір. — Якийсь хлопчина поспішає. Хто б то міг бути? Мо’, вже на мітинг пора їхати? Так рано ще. У двері постукали. Зайшов молодий хлопець у спортивній куртці, несміливо глянув на Гука, потім на Ярину, кашлянув. — Здрастуйте. — Добридень, синку, — привіталася мати. — Ти до Василя Івановича? — Ні, я до вас… якщо ви мама Юрія Васильовича… — Це я, — наполохалась Ярина. — Що з ним? Вона вхопилася рукою за груди. Хлопець заспокійливо сказав: — Що ви, що ви! Все гаразд. Юрій Васильович жалкує, що не може прибути на іменини, і просив передати ось це… — Не забув-таки, — щасливо прошепотіла мати, витираючи сльози, і заметушилася біля столу. Хлопець відкрив «дипломата», почав щось діставати з нього. — Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй. — Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут… Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою. — Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його… — Передам. Вітаю і я вас. До побачення. — А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький. — Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину. — Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..  

 

Христина вибігла на ганок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу. Отямилася від забуття. Пішла до Ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечутного голосу. — Юрасю, — тихо мовила вона, — якби ти бачив мене тепер — зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже — радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне? З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину. Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами. Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята. До Христини підійшов лелека — тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору. — Чого тобі, Ахмеде? Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, ніби прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди. — Молодець, Ахмеде! — радісно закричала Христина. — Таки зважився? Ну й прекрасно! Пора така у нас — крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!  



 

Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх — навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, — запевнив він, — тільки розуміння їхнє особливе, і — може бути — глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!». Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, — рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси — послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?! Іван Васильович з’явився на великий шкільний збір просто з поля, де колгоспники готувалися до прийдешньої весни, орючи землю на зяб. Учні й учителі, а особливо дівчата, якось по-новому дивилися на голову колгоспу, ніби вперше бачили його. Перемовлялися, нишком оцінювали кремезну постать, прозорі, мов лісові кринички, очі, сиву кучму волосся. І раптом вражено відзначили, що він, далебі, гарний, — цей відлюдькуватий ведмідь, котрий не буває ні на весіллях, ні на будь-яких бенкетах, а знав лише контору колгоспу, поле, районні наради і тишу своєї хатки, де вже більше чверть віку проживає самотнім. Проста байова сорочка, зелена штормівка, з-під борта якої виблискує Зірка Героя. Все давно відоме всім, кожному жителю Горянів, та сьогодні заяложене, буденне сприйняття розривається, ніби тонка плівка, накинута на очі, і з-під неї вирізняється щось глибинне, дивне, особливе, на що не звертали уваги. Сава Гаврилович, директор школи, жестом попросив тиші і хотів відрекомендувати гостя, та Іван Васильович попередив його і сказав таке: — Дорогі діти, шановні вчителі! Я знаю, що ви запросили мене сьогодні як брата нового космонавта Юрія Гука, щоб я розповів вам про його життя, про його уподобання, ідеї, коротше кажучи, ви чекаєте незвичайної розповіді, особливих фактів. Мушу розчарувати вас, а точніше — мушу звернути вашу увагу на те, що кожна людина унікальна, а тому не треба нехтувати цією особливістю кожного трудівника, вирізняючи заслуги чи геніальність навіть дуже видатних людей. Я певен, що більшість присутніх здатні на героїчні подвиги, на особливі вчинки, на творчу працю. Справа лише в тому, щоб збагнути своє покликання, сконцентрувати волю для осягнення мети і підготувати умови для цього. Так просто — і разом з тим дуже непросто. Згадую те, що всі ви, діти, знаєте лише з книг, кіно, телебачення, розповіді вчителів: немислимо тяжкі роки довоєнних літ, коли наша країна закладала підвалини індустрії та нової агротехніки. Всього там було — голоду й холоду, жорстоких смертей і мук, злочинів, падінь і помилок. Це й не дивно, бо всі темні сили світу націлювали на нас свої жала, щоб отруїти, знищити, стерти з лиця Землі. А потім страхітливий потоп орд, що ринувся на Вітчизну з Європи, небувалі жертви, які ми змушені були покласти на олтар Перемоги, післявоєнні роки відбудови й реконструкції, пошуків і боротьби. Для вас усе, що я сказав, лише інформація, котра часто навіть не зачіпає емоцій, але для того, хто пройшов шляхами боїв і тяжкої праці, — це він сам, це його товариші, котрі не повернулися додому з поля герцю, це криваві сльози матерів, які втратили синів, це сила і молодість нашого покоління, що лягли в основу нових будівель, шкіл, палаців культури чи спорту, космодромів, звідки стартують у небо космічні кораблі. Чуєте? Космічні кораблі злітають у зоряне видноколо з долонь наших батьків, котрі сіють і збирають буйні врожаї на рідних полях. Затямте це глибоко й навіки! Хочете знати про Юрія Гука? Придивіться до себе, до своїх друзів, товаришів: ви побачите тисячі Гуків, Гагаріних, Поповичів. Хочете знати, де коріння наших космічних успіхів? помилуйтесь руками й обличчям ваших матерів та батьків, коли вони схиляються у трудящому поклоні перед землею. Там — розгадка нашої сили. Учні та вчителі спочатку розгубилися, не розуміючи, до чого веде свою річ голова колгоспу, чому він так дивно повернув тему бесіди, але слово за слово — і схвильований монолог Івана Васильовича захопив присутніх. Він з докором зауважив, що більшість сучасників жадібно поглинає книги про зоряний всесвіт, фантастичні повісті про мандри до інших світів, але мало хто цікавиться книгами про грунт, про землю, про її минуле й грядуще, а проблема землі — це ж проблема нашого життя і всього, що пов’язане з ним. Гук нагадав про еллінські міфи, де постійно шанобливо згадувалася Гея-Земля, як Праматір Сущого, та, що породила титанів, богів і людей. Але потім вона якось щезає з пам’яті поколінь, на історичну сцену виходять інші персонажі: боги, герої. Та боги творять свої культи — жорстокі й марнолюбні, вони забувають Праматір, а люди навіть храму Геї не мають, хоч живуть у її єдиному для всіх храмі, їдять її плоть, п’ють її воду, дихають її повітрям. — Чи не нагадують вам, діти, — запитував Іван Васильович, — ці міфічні реалії сучасну ситуацію? Чи не спостерігаєте ви довкола себе, а може й в собі, якесь охолодження до землі, збайдужіння, нехіть до спілкування з нею і праці на ній? Така психологія — велике лихо для сучасного й прийдешнього. І справа не лише в тому, що інколи нікому працювати на полях, що тисячі людей вважають звання хлібороба непрестижним. Горе в тому, що людина розриває пуповину з тим лоном, котре одне лише й може дати нам смисл і силу для дії. Хто зневажив свою планетарну матір, що він може сотворити в інших сферах буття? Відверто кажучи, така людина — зрадник. Чого-небудь путнього від нього чекати марно. Пращури залишили нам гарні казки про яйце-райце в якому приховано неймовірні багатства. Хто оволодіє ним — не знатиме горя й нестатків. Те яйце-райце — Земля. Її грунт. Її життєдайна потенція. «Лежать Гася, простяглася, як устане — неба дістане!». Відома всім вам загадка. Відповідь на неї лише одна: Земля. Гея, Га, Гоя, Гая, — така назва нашої спільної матері в древніх і багатьох сучасних мовах. Слово «гоїти» — тобто лікувати, зцілювати — походить від «Гої» — Землі, бо найпершими ліками при пораненні було прикладення жмені грунту до враженого місця. Землею клялися, з’їдаючи шматочок її, і ніхто не смів би порушити такої клятви. Бо куди подітися зраднику від лиця Землі, коли він всюди з нею, на ній? Іван Гук розповів слухачам про те, які дивовижні визначення давали прабатьки Землі. Непорочна Діва, Наречена Урана-Неба, Зоря Світанку, Невтішна Вдова Озіріса, змучена Мати. Хто сіє й вирощує квіти і всю красу буття? Хто годує живі істоти? Хто хоронить їх? Хто дає тіло й затишок, хто склеплює очі, коли втома знеможе? Хто дарує сновидіння й мрії? Хто породжує грози й тишу? Хто є лоно народжуюче й приймаюче в себе? Хто дає форму для мислі й слова? Хто дає енергію для польоту? Хто чекає синів з мандрів у далеких світах? Космонавти добре знають про вражаючий магнетизм земної сфери, який вони відчули, поринаючи в зоряний океан. У піснях, легендах і переказах народів небо, зорі, безмір світів завжди були полем могутньої думки, простором прагнення й всеосяжної мрії. Але повнота дається Геєю — Матір’ю, близькою й рідною, з якої людина виходить, по якій вона йде. Це — джерело дивовижне: ніби звичне, непоказне, навіть інколи сіре, але в кожній цяточці своїй воно тримає безмір скарбів. Кожна кузька, — метелик, травинка, іскра роси, павутинка, дерево, струмок, квіточка, птах, камінь — все, все приховує такі глибини краси й таємниці, що жодні космічні безодні не можуть зрівнятися з тим скарбом. Без того — зоряний всесвіт може виявитися лише проекцією того світу, що в вас під ногами і в нашій душі: проекцією на екрані часу й простору, на екрані порожнечі. Це лише продовження нашої Матері, поле якої нам треба буде засіяти зернами мрій і творчості. Скрізь, куди б не ступила нога людська, куди б не сягнув розум, мисляча істота знайде себе, дух Матері-Землі і знову повернеться до рідного лона, щоб там взяти нову силу і нове розуміння буття… Золушка — ось правдивий смисл і значення Геї. Пам’ятаєте цю казку? Мудрі люди сотворили її. Попелюшка-Золушка насправді принцеса, але сліпці бачать її в сірому вбранні повсякденності, прикриту золою, прахом, зневагою байдужих людей. Але в хвилини осяяння, святковості вона вибухає калейдоскопом, світлограєм краси. Тисячоліття релігії й містики накинули на Землю покривало зневаги, помикання, люті, озлоблення, мізерності, прокляття, ворожості. Її терзали, нищили, експлуатували, засмічували, — хоч кожним подихом, кожною пульсацією серця, кожною краплиною крові залежали від неї, без неї не могли й хвилини прожити, як вироджені пани, що б’ють і катують слуг, а без них не вміють навіть гудзика застебнути. Прагнучи до бога, ангелів, до неба, творили своїх кумирів з барв Землі, з її образів, з її веселкових скарбів. Уявляли рай, едем, країну блаженства — лише як оскоплену красу Землі. Все це показує, наскільки сильно вторглася ворожа, руйнівна думка в психіку людства, думка, що зуміла вселити багатьом людям ненависть до Матері. Ви, діти, захоплюєтесь космічними польотами, і це — чудово! Але що таке ота зоряна безодня без Материнської Колиски, в якій ми здобуваємо снагу, розум, життя? Прагнучи у безмірність, маємо пам’ятати, що силу для польоту дало нам батьківське, материнське гніздо, а в ньому — вся потуга, всі радощі росту й відкриттів. Те гніздо — наша матінка, наша радість, надія, діти! Хай найскрутніші часи сумніву, роздуму й випробування не затьмарять у душах ваших просте і ясне розуміння правди: доки ви з Матір’ю-Землею — перемога суджена. Відсахнетесь від рідного лона — ніхто в цілій безмежності не врятує вас. — Ну а Юрко… Що ж сказати про мого брата? Він сам про себе вже сказав достатньо. Пригляньтесь уважно до себе, до своїх товаришів, і там ви побачите прекрасні зерна, котрі можуть і повинні сягнути того, що здійснив Юрій Гук та його соратники. Сягнути — і перевершити! Слухали голову у цілковитій тиші. Магнетизм його виступу був настільки глибокий, що коли він замовк, якусь хвилину присутні мовчали. Потім десятикласниця Віра Гармаш підвелася в останніх рядах і, дивлячись полум’яно-чорними очима в обличчя гостя, продекламувала:  

Земле, моя всеплодющая мати,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка