Олесь бердник



Сторінка8/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою міцніше стояти,
Дай і мені!..

 

Після того були виступи вчителів, учнів, пронизані розумінням необхідності працювати на землі, любити її, примножувати багатства рідного краю, були чудові думки про те, що сучасне покоління вже повертається до розуміння необхідності синтезу небесного й земного, що найполум’яніші мрії мусять мати земний п’єдестал. Розчулене серце голови з радістю сприймало всі ті запевнення й обіцянки, але, попрощавшись з школою, Іван Васильович поніс у глибинах душі не потік тих слів, а розпечені жаринки, що порснули з чорних очей юної Гармашівни. Він поспішав у поле, намагався спекатися того відчуття перегляданням паперів, директив, газет, але понад всією тою марнотою мерехтіли іскристі зіниці, чувся схвильований, грудний голос. Виїхавши за село, він попросив шофера зупинити машину посеред поля, звелів повернутися назад. Сам пішов у напрямку прадавньої могили, ступаючи по м’якій ріллі. Інколи нахилявся, брав у долоню жменю чорнозему, м’яв його, прислухаючись до ледь вловимого потоку життєвості, що випромінювався пластичною, м’якою дрібкою землі. «Що це з тобою сталося, Івасю? — запитував сам себе. — Куди тебе заносить свавільне серце? Чи не пора вже навіть спопелити подібні думки? Сіяти у власне серце жарини грядущого пожару? Чи мудро це?..». Підійшов до могили, оточеної кільцем ріллі. З осінніх бур’янів підіймалися в прозору блакить три білі берізки, струмували на землю жовто гарячі листочки. Він погладив ніжну кору, постояв біля них, притулившись щокою. Глянув у дивоколо, усміхнувся сумовито. «Любий мій братику, навіть звідти, де ти тепер літаєш, не розпізнати таємниці того, що стукає в грудях. Ти пориваєшся до зір, я плекаю красу земної матері, але, мабуть, ми робимо з тобою одне й те ж: біжимо до розгадки власного серця. Ой, яке воно бездонне! Не наповнити його ні зоряним знанням, ні найтяжчим трудом чи творчістю. Щось у ньому є таке, куди вхід заказано навіть найглибшій мудрості. Блискавичний погляд ніжних очей руйнує всі розумові заборола й табу…». Він поволі вийшов на могилу. Оглянувся. Глибоко вдихнув прохолодне повітря. Десь далеко гули трактори, біля села діти запускали в небо паперового змія. «Ось тобі й майбутні космонавти», — усміхнувся Іван. Біля ніг почулося жалісне пищання, поскімлювання. Він розгорнув бур’ян, побачив між ним ще сліпе лисенятко. Воно тикалося носом у долоню Гука, жадібно шукаючи материнського соска. До Іванового серця підкотився теплий клубок жалю: що ж це з тобою, дитятко, де твоя матінка? Він понишпорив на схилах могили, знайшов нору. Довкола отвору непорушно лежало ще кілька лисенят — мертвих. Над ними вже кружляли великі зелені мухи. Напевне, мати лисиця загинула і виводок залишився напризволяще. Він повернувся до живого лисеняти, взяв його на руки. Згадав, що в кишені куртки є бутерброд з сиром. Розгорнувши пакета, пожував кусень сиру. Виплюнувши на долоню жуйку, ткнув лисенятко носом у пригощення. Воно жадібно почало поглинати той харч, постогнуючи в перервах між ковтками. Ця пригода з немічним створінням обрушила на Івана обвал спогадів минулого. Скільки залишалося в дні страхітливої війни безпорадних сиріт — малих і старих? Скільки з них склепили очі, не діждавшись рятунку, навіть простої ласки доторку рідної руки, заспокійливого слова?! Самотня могила, а на ній — безпорадне звірятко! Який вражаючий символ. Пливуть, пливуть спогади. Переїзд з батьками в перші дні війни. Ліси, безмежні нетрі. Окупація. Чужі солдати. Зрадники-поліцаї. Все це дико, незбагненно, ніби в кошмарі. Тривожні дні, очікування визволителів. А потім — сорок третій, коли танки з червоними зорями на броні вихором влетіли у село. Яка радість панувала тоді, хоч більшість хат було спалено, знищено. Героїчна хвиля наступу підхопила Івася і він пішов добровольцем на фронт. За кілька місяців оволодів майстерністю водія танка і пірнув у полум’я боїв та походів. Страшні атаки, коли тяжко було визначити поміж диму й вибухів, чи ти ще живий, чи вже здіймаєшся в небо на потужному чорно-багряному вихорі, що височів над палаючим танком, коли від пекельного жару одвалюється клаптями шкіра на обличчі й руках, коли нема виходу з моторошного кільця, крім одного: добути перемогу або згоріти живцем у сталевому гробі! Перед останнім штурмом Берліна він був тяжко поранений. Одужував кілька місяців у госпіталі. Перед виходом звідти йому вручили Зірку Героя і демобілізували: служити в армії далі було неможливо, біля серця засів осколок, і кожен день міг бути катастрофічним. Спокій, відсутність тяжких подразнень, легка праця, — так сказали лікарі. Івась тоді засміявся, прочитавши такий висновок. Спокій? Який спокій, коли країна лежить під руїнами? Коли Земля стогне під попелом пожарів і просить вірних рук і щирих сердець? Він повернувся додому. Недовго втішався радістю зустрічі, обіймами молодої дружини Зіни (з нею він зустрічався ще в дні окупації, і дівчина чекала його, ігноруючи залицяння фронтовиків, які поверталися до рідного села). Після весілля Зіна заявила, що хоче жити в місті, що її родичі обіцяють для Івана прекрасне місце, перспективне, престижне й заробітне. Вона так і сказала: «заробітне». Івася різонуло те слово, та він одразу забув прикре враження, бо весь світ йому заступали сині очі, русяві кучері, стрункий стан. «Ти Герой. Ти заслужив. Перед тобою всі шляхи відкриті. Романтика землі — це гарно, але в книгах. А в житті? Поглянь на господарство, на житла, на людей. Що ти робитимеш на землі, чого досягнеш?». Так шепотіла Зіна в нічних сутінках, ніжно погладжуючи глибокий шрам під лопаткою чоловіка. Переконувала. Тішила честолюбство. «Любиш землю — то оволодій знанням про неї. Вступи до сільгоспакадемії, заверши освіту. Тоді ти більше принесеш користі і землі й людям…». І він здався. Вирушив з дружиною до Києва. Батько мовчав, не розраював, не відговорював, але його пильний погляд пік жариною душу. Чулися його давні слова, аж із далекого дитинства: «Тільки не зачерствій серцем. Земля розмовляє в тиші». Може, тому й мовчить батько? Може, то в його мовчанні чується мова землі? Їхали на підводі до районного центру. Іван думав, мовчав, не відповідав на радісні репліки Зіни, котра скрикувала, милуючись то озером, що виринало зненацька з-за чагарів, то мальовничим гайком, то грайливим потічком… У селах, через які вони проїжджали, ще було непривітно, убого, незатишно. Голопузі, худенькі діти, захоплено поглядаючи на блискучу Зірку Героя, бігли за підводою. Ранкові тумани пливли понад запущеними полями, а Івану здавалося, що то не тумани, а дим. І полум’я. І гуркіт танків. Ах, чому це не вічний гуркіт тракторів, що орють весняну ниву? У районі він зустрівся з фронтовим товаришем, який тепер працював секретарем райкому. Похвалився йому, що їде до столиці. Той не сказав нічого, запросив на вечірню зустріч, щоб згадати спільні фронтові ночі й дні, щоб пом’янути добрим словом друзів, котрі не повернулися з пекла війни. Співали бойові пісні, згадували тяжкі походи, бої. Секретар відкрив альбом, показував пожовклі фотографії довоєнних товаришів. Агрономи, вчителі, зоотехніки, парторги, трактористи, механізатори. Як багато друзів було в секретаря. Але, показуючи ті зображення, господар альбому тяжко зітхав, додаючи коротко й страшно: «Загинув… Загинув… Згорів у танку… Розстріляний німцями… Загинув під Берліном… Помер у полоні… Загинув…». Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вови розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни. Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?». Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості — понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку? Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Микули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони — вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках. То був день Іванового воскресіння. Дальші роки — ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу. Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотні років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі. З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя. Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой. Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?». В останню чергу, — таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті. Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок — осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне — хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше — випливатиме з цього. Наступив тяжкий рік. Засуха спопелила ниви. Люди працювали на межі можливого. Було багато нарікань, часто доводилося гасити вогнища озлоблення й невдоволення. І нерідко — у власній сім’ї. Минуло кілька років. Іванова сім’я перейшла у небагату хату. Зіна вибухнула диким скандалом: «Ти досягнув небувалих врожаїв, про твій колгосп пишуть у центральних газетах, елеватори тріщать від твого хліба, а ми живемо злиденніше всіх! Який же глузд у твоїй праці? Навіщо вона? Що ти добув мені, синові? Блискучу Зірку Героя? І це все? Ти смішний з своєю самовідданістю. Я піду від тебе. Я втомилася від такого життя. Це не життя, а плакат!». Грозової ночі Зіна з сином покинула обійстя, попрямувала до райцентру. Це був злобний спектакль, але розіграний вміло й садистично. Іван догнав дружину в полі, силою посадив у кабіну машини. Вона виривалася, кричала, і шофер — молодий хлопець — з нерозумінням і острахом поглядав на спотворене обличчя молодої дружини голови. Поверталися назад у мерехтінні небесних громовиць. А в серці Івана вирувала пожежа. Вдома він заспокоїв Зіну, пообіцяв незабаром переїхати до міста, як тільки колгосп стане повністю на ноги. Та після тієї страшної ночі дитя занедужало. І за два тижні пневмонія спопелила худеньке тільце. «Татку, не відпускай мене! — шепотіли пересохлі вуста. — Татку, я хочу бути з тобою…». Не втримав. Не заступив мороку, що всевладно забирав сина до себе. Дружина закрижаніла. Одного дня вона покинула його і переїхала в Київ, розірвавши шлюб. Він залишився самотнім у порожній хатині. Довгі ночі й дні, наче в безмежній пустелі. Відчай, марні думи, скупі сльози, яких ніхто не бачив. І холодне рішення — ніколи не пов’язувати свою долю з іншими долями. Віддати себе, свою працю й снагу людям, а глибини інтимного залишити небувалому, неіснуючому, снам і маренням підсвідомого. Минали роки. Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери. Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть найкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, — не більше. Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося? Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інколи в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Вів відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої невдачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен — отже, він живе! …Хвиля спогадів затихла, опала, відкотилася в бездоння минулого. Вів отямився, підвів обличчя. Лисеня, вилизавши жуйку з долоні, знову пищало, скімлило, тикалося холодним носом у руку, вимагаючи турботи. Іван зітхнув, лагідно схилився над ним. — Що ж з тобою робити, дитинко? Доведеться забрати додому. Не кидати ж тебе, сироту, самотнім на цій могилі! Як ти гадаєш, можу я вчинити таку мерзоту? Лисеня полізло до його грудей, заповзло в пазуху, закублилося там. Він щасливо, по-дитячому засміявся. І раптом насторожився. Хтось, потріскуючи сухими бур’янами, наблизився до нього, зупинився. Він оглянувся. За його спиною стояла Віра. Темно-русими косами грався вітер, чорні зорі очей сумовито й тривожно дивилися на Івана…  

 

Борис Гук писав Марії: «Моя люба сестро, ти знаєш про новий напрямок у роботі нашого Кіберцентру. Я вже писав тобі про доктора Боголо, про нашу з ним переписку, про дивовижні перспективи наукової революції в сфері інформатики, а відтак — усіх відгілків світової науки. Готується специфічний комп’ютерний еврістичний центр «Резев» (Резонанс Еволюції), який допоможе людям здійснити прорив у нові, небувалі обрії пізнання, наблизити прийдешнє, інтенсифікувати його прихід. І це не порожнє фантазування, не марення футурологів, не казки утопістів, а справа суворої науки. Проте, щоб досягти правдивого успіху, а не самовихвалятися на симпозіумах та шпальтах часописів, вражаючи легковірних читачів запаморочливими прогнозами, треба виконати титанічну роботу. Для евристичного центру необхідно добути океан інформації. «Резев», як я тобі повідомляв, працюватиме на засадах альтернативної математики. Скоріше всього, це навіть не математика, а принципово новий метод моделювання й ототожнення реальності. Щоб тобі стало ясно, я наведу приклад. В сучасні інформаційні машини вводиться певна закодована програма, що відображена з допомогою традиційного математичного інструментарію. Моделювання проводиться достатньо широко й всебічно, але математичний млин діє уніфікаційно, знівельовує міріади особливостей істот, речей, явищ, подій. Спроби передбачити, прогнозувати прийдешнє грунтуються передусім на статистичних даних, а отже — опираються на число. Така-то кількість людей, машин, ось така потужність енергостанцій, ось які перспективи розвитку, інтенсивність зростання врожайності, експонента технічної революції, тенденції в різних напрямках науки, медицини, генетики, біології, мікроелектроніки і тому подібне. Але динаміка життя втікає від таких програм і обчислень, а отже, й прогнозування може й має бути надзвичайно приблизним. У альтернативній інформатиці та математиці ми візьмемо за основу живу модель реальності, повну тотожність — динамічну й еволюціонізуючу. Всі тенденції розвитку та життєвості ми хочемо взяти не узагальнено, не опосередковано, а індивідуалізовано, максимально тотожно, об’єктивно. Мікросхеми евристичного центру вбиратимуть в свої динамічні модулі образи людей, тварин, краєвиди, плин рік і грозову стихійність неба, енцефалограми вчених, сіячів, педагогів, дітей і закоханих, песимістів і романтиків, атеїстів і віруючих, їхні пульси, їхні ігри та сновидіння, еволюційну експоненту космогенезу й антропогенезу, ідеологічне протистояння минулого й сучасності, проблеми мілітаризму та грандіозної битви за мирний розвиток планети, що її веде наша країна, фрагменти життєвих фільмів з розмаїтих процесів у біосфері — від діяльності людини до найменшої комашини чи амеби, бо майбутня реальність твориться сукупною динамікою всього сущого. Я тобі даю лише натяки, але ти збагнеш, що такий скрупульозний підхід до створення алгоритму для «Резонансу Еволюції» дасть змогу отримати нетривіальні, важливі результати в прогнозуванні реалій ХХІ віку. Ми маємо намір визначити тенденції розвитку суспільства приблизно на сто років уперед, отримати хоча б фрагменти динамічної дійсності 2080-2090 років. Я не обмовлююсь: сучасники, справді, матимуть можливість пережити конкретні події майбутнього. Точність того, що буде переживатися, залежить від майстерності фундаторів «Резева» та повноти інформації, яку ми введемо в евристичний центр. Ми вже ввійшли в контакт з тисячами фахівців різних галузей науки, суспільного життя, сільського господарства, промисловості, з школярами, студентами, медиками, хворими, спортсменами, романтиками, релігійними діячами, йогами, містиками, політичними діячами тощо. В програму треба буде ввести не закодовані тексти їхніх думок та переконань, а живе слово, динамічні записи думки, чуттєві імпульси, сигнали підсвідомості, образну структуру сновидінь. Я тобі так багато пишу, щоб ти зрозуміла, в чому суть мого прохання. До Юрася я вже звернувся, і він обіцяв дати максимальну інформацію по розвитку космонавтики, космогонії, прогностики зоряних польотів та освоєння Сонячної Системи, перспективи астробіології та життя людини в інших світах. Обіцяв допомогти і Ванько, визначивши тенденції та перспективи сільського господарства. Використаю я й утопії нашої Христини, хоч вони й не обгрунтовані науково. А до тебе — особливе прохання: не просто перспективи школи, навчання в прийдешньому, актуальні проблеми виховання, тенденції можливих змін у педагогіці. Мене та моїх колег цікавить усе, що стосується дитини у найглибшому розумінні цього хвилюючого явища. Здається, що в дитячому світі, окрім фізичної акселерації, яку весь світ відзначив, відбувається, наростає ще й акселерація духовна, розумова, психологічна. Чи не здається тобі, Марійко, що ХХІ вік може нам піднести сюрпризи, подібні до своєрідних дитячих революцій, повстань супроти деспотії дорослих? Адже недарма вже віки наростає, переходить з покоління в покоління проблема «батьків і дітей». Від цього не відмахнешся. Та ми й не маємо права цього робити. Живу динаміку буття, якщо вона нагромаджується в мільйонах дитячих душ, неможливо штучно одвести у запасні річища чи вичерпати у заздалегідь приготовлених алгоритмах суспільного життя. Все це треба уважно вивчати і, якщо треба, вчитися навіть у дітей. Тоді реалії грядущого постануть перед нами не спотворені, тоді «Резонанс Еволюції» спроможний дати сучасникам пунктири можливих метаморфоз. Чи згодна ти з моєю пропозицією? Чекаю, сподіваюся… Чи розмовляла ти з своїми вихованцями про політ Юрася? Мені мої співробітники не дають спокою: розкажи та розкажи про брата. Ій-богу, як діти! Ха, вирвалося це слово, і сам засміявся. Сказав: «Як діти». А що це означає — погано чи добре? Мабуть, таки добре. Бо цікавість їхня світла, щира, романтична, а це — запорука правдивості й небуденності сприйняття. Обнімаю, цілую. Твій брат Борис».  

Схвильована Марія, повернувшись з школи, де вона проводила бесіду з учнями про політ Юрія Гука, відповідаючи на десятки розмаїтих запитань, одразу ж сіла до столу, щоб не затримувати відповіді Борисові. «Дорогий братику, ти, можливо, торкнувся однієї з найважливіших проблем сучасної педагогіки. Чутливі вчителі вже давно хвилювали свої серця тими питаннями, які ти зачепив. Я рада, що ваша група вводитиме цей пункт у алгоритм прогнозування прийдешнього. Без вирішення перспектив дитячого виховання, без вивчення специфіки світосприймання юних поколінь будь-яка футурологічна модель буде плоскою і немічною. Не вмію фантазувати. Нав’язувати своє бачення прийдешнього не стану. Я — лише проста, звичайна вчителька. Але так люблю дітей, так хвилююся за їхнє майбуття, що певна: фраза «діти — наша надія» — не лише плакатний лозунг, а сутність нашого суспільства. Без вирішення їхніх доль всякий глузд звикає з цього світу. Ти знаєш, братику, я так глибоко занурювалася у вирішення проблем педагогіки й виховання, що інколи ставила перед свідомістю й сумлінням найпарадоксальніші кросворди, які й досі не розв’язані мною. Наприклад, свого часу де мене прийшла думка про те, що діти не є істотами, котрі ще не стали дорослими, що вони — цілком суверенне, неповторне, чисте і радісне людство, що вони — пришельці з якоїсь чарівної планети любові та щасливої гри. Я згадувала історичні реалії страхітливого минулого. І дорослі мені здавалися лише зіпсованими дітьми. Жерці, фараони, царі, феодали, корчмарі, жорстокі вчителі, п’яні батьки, закривавлені лицарі, воєводи, диктатори, бюрократи — всі, всі щоденно, довіку атакували мандрівників з таємничої країни дітей, перевдягали їх у лахміття воєвод, рабів, вояків, катів, кріпаків, володарів, змушуючи їх грати мерзотний спектакль тисячоліть. Більше того, дорослі привчали їх вірити у необхідність такої п’єси, у її нормальність, природність. Пам’ятаєш, як про це сильно писав Толстой, нещадно здираючи лахміття ілюзорності та цинізму з містифікаційних спектаклів церковних ієрархів! Те ж саме можна було бачити в будь-якій ділянці суспільного життя всіх народів та епох. І наша революція — то було — я вірю! — повстання на захист дитини супроти жахливої драми історичної реальності. Звичайно, кожен з нас знайомий з глибинними закономірностями соціального розвитку, з класовими критеріями, але мені близький саме такий образ: наша революція — то вибух стихійної сили вічної дитини в нашій душі, котра хоче звільнити планету від мізерії, знущання, від казарм, в’язниць, розпусти, забобонів, від брехливих жерців та набундючених владик, від продажних політиків і пихатих псевдовчених. Дитя воліє повернути світові прекрасний образ чистоти й вічної гри, творчої гри… Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих «перлів» дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ. Недарма Ленін та Дзержинський у тяжкі дні громадянської війни і загальної розрухи звернули найпильнішу увагу на проблему рятунку безпритульних дітей та їхнього виховання, недарма Макаренко і його послідовники невтомно шукали шляхів до творчого розкріпачення юних поколінь, яким суджено формувати суспільство прийдешнього. Тому й радію я, тішуся твоїм листом. З радістю допоможу тобі й твоїм колегам, розповім про все, що знаю, над чим думають мої товариші. Певна, що двадцять перший вік, справді, стане свідком небувалих метаморфоз у дитячій свідомості, котра отримає дивовижні інформаційні та чуттєві можливості. І дай боже, щоб ці метаморфози були тільки позитивні. Але такого не буває! Тому хай ваш «Резонанс Еволюції» приготується до сюрпризів. Проте чого нам боятися? Будь-які катаклізми матимуть еволюційне вирішення, якщо їх спрямувати у людяне річище. Тепер ще одна проблема, може, найголовніша проблема Людини та її будучини. Я маю на увазі Слово. Ти знаєш, як високо цінили прадавні мудреці, волхви Слово. Навіть самоназва нашого етнічного суперрегіону походить від цього кореня. СЛОВ’ЯНИ. А отже — Сини Слова. Відтак — Сини Бога, Найвищого, бо Слово, Логос називали Богом. Яка глибоченна таємниця! Навіть «козаки» — назва войовничого, лицарського елемента нашого народу, походить від модифікації цього поняття — КАЗ, КАЗАТИ, КАЗКА, КАЗАННЯ, УКАЗ, НАКАЗ, ПОКАЗ. Козаки (казаки) — діти Каза, КАЗКИ, знову ж таки — сини Слова. Може, ти усміхнешся таким етимологічним фантазіям, але я певна — це так. До чого я веду? До того, що слово в нашу епоху зниділо, змізеріло, деградувало, затьмарилося. Ми до нього ставимося лише як до інформаційних знаків — не більше. А воно має бути живим, огненним відображенням реальності. Послухай, братику, мої роздуми про значення Слова, маю надію, що група «Резонанс Еволюції» зверне особливу увагу на цю проблему, бо усвідомити прийдешнє і його закономірності хіба можливо без найвищої тотожності в душі й серці? Річ-Слово чатує біля колиски дитини. Воно творить для неї особистий Всесвіт душі, розуму, духу й тіла. Без Слова дитя залишається в полоні звірячості, в хаосі першостихій. Пращури, древні ріші, волхви, мудреці зневажали порожню гру слів: кожне їхнє твердження складає підмурок правди. Їхнім тисячолітнім досвідом утверджений, прийнятий і нами, закон мислі, який глаголить, що одним і тим же словом — РІЧ — названо і мову, логос, глагол, і предмет, речовину, явище, форму. Те ж саме бачимо в російській мові, де ВЕЩАТЬ (говорити, пророчити) і ВЕЩЬ (вещество) об’єднують обшир Духу і обшир видимого Всесвіту. Слово, як і Зоряний Всесвіт, глибинне й багатозначне. Мова — Космос душі й Розуму — з образів відчутного, видимого й таємного світів тче свій особливий прояв, притаманне лише їй — Мові — калейдоскопічне твориво. Той внутрішній світ має свої закони розвитку і свої цикли буяння й згасання. Спілкуючись з іншими внутрішніми світами людей та народів, Мовний Космос оновлюється чи занепадає, бореться, змагається, перемагає або здається в полон, воскресає і відновлює давно забуте. Я не знаю, братику, чи ти цікавишся проблемами мови, слова, а то повинен був би знати, що тепер мало хто заперечує думку, яку стверджували наші прадіди: люди мали Прамову. Єдиний ключ взаєморозуміння. Всім відома легенда про Вавілонську вежу, що її будували пращури, аби добратися до неба. Боги злякалися, зруйнували вежу і одняли від людей Прамову, розбивши її на численні наріччя, щоб мислячі істоти перестали розуміти одне одного. Символи міфа вельми глибокі. Можна їх трактувати так, що людство було єдине в своїй психосуті, і певні космічні сили (сили Х), щоб роз’єднати братів на відчужені племена й народи, завдали удару в центр взаєморозуміння — в Слово, в Логос. Тут широке поле для припущень — наукових чи фантастичних, але нині цікаве інше: в чому полягала спільність і одність Прамови? Чи була вона, справді, універсальна для всіх племен, чи мала якийсь інший ключ, котрий дозволяв розуміти слова всіх інших народів-сусідів, якщо вони навіть розмовляли осібними наріччями? Адже навіть тепер, належачи до одного народу (чи навіть роду), люди тяжко розуміють одне одного, якщо стоять на різних площинах світосприймання. Отже, спільне Слово — понад спільні слова. Повинен бути корінь спільного розуміння. Розуміння зовнішнього Космосу еволюціонує, міняється, тотожно цьому міняється в свідомості людей розуміння й сприймання Слова. Я наведу тобі приклад з «Слова о полку Ігоревім» — геніальної епічної думи прадавнього руського співця. В цьому надвмирущому твориві особливо ясно видно, як прабатьки наші глибоко й різнобічно розуміли слова мови (саме розуміли, а не заучували). Це розуміння приходило, як дух спільноти, єдності всього сущого. Отже, одним з елементів, ознак Спільного Ключа — було знаходження зв’язку кожного слова з усім океаном Мови. Всі, хто читав «Слово о полку Ігоревім» (або його переклади на сучасні мови), пам’ятають одне з таємничих місць думи, що в сучасному трактуванні звучить так: «Див кличе з верхів’я дерева, велить послухати землі незнані…» і так далі. Довкола цього фрагмента, як і довкола багатьох інших, киплять, вирують пристрасті, мовознавчі спекуляції, але зміст уривка залишається темний і, скажу прямо, слабо переконливий. Припускається, що предки вірили в якихось дивів, казкових, міфічних істот, котрі можуть сидіти на деревах, наказувати, загрожувати, веліти, «врізатися в землю». Майже всі дослідники вважали Дива зловіщим і ворожим для Русі образом. Це науковий нонсенс. Достатньо уважно заглибитись в історію нашої культури та еволюцію мови, як все стане на свої місця. Скажуть, що міфологія, історія, перекази, казки залишили для нас порожнечу в цьому відношенні, щоб ми могли сказати щось певне. Маємо право твердити одне: якщо автор «Слова» кілька разів ужив слово «Див», то воно повинне мати архіважливе значення і нести саме в собі пояснення своєї суті й значимості. Давай проведемо з тобою мовний, етимологічний експеримент. Які слова й поняття споріднені з коренем «див»? Диво, дивитися, дивокіл, довкола, дивний. А при інверсії — вид, видющий, видіти, веда (знання), ведун тощо. Тобто мова йде про здібність бачення, дивлення, сприйняття обширу, простору, світу. Аналізуючи «Слово», ми спостерігаємо, що автор епосу цілком уникає вживати слово «небо» (крім одного разу в кінці, де «сонце сяє на небесі», але це місце багато знавців вважають пізнішим додатком ченців-переписчиків). Закономірно допустити, що пращури називали «небо» (точніше — простір, зоряний космос) дивом, тобто суттю того, що дає можливість дивлення, що вічно дивує і відкриває таємничий лик унікальності, всеохопності, глибинності. «Небо» прийшло пізніше, з візантійством: воно означав «НЕ Бо(г)». Тобто слово штучне, заперечувальне. Очевидно, візантійці, нав’язуючи нові поняття, викорчовуючи образи древнього світогляду в мові прарусів, замінили величного ДИВА на плоске, кришталеве «НЕБО». Ось чому автор «Слова», сумуючи за героїчним минулим, чує голос ДИВА — Духу Зоряного Обширу, котрий кличе «послушати» землі таємні, незнані, тобто об’єднати їх Єдиним Словом, — адже «послушати» — це мати єдиний слух, єдиний послух, слухняність, єдину мову. Конфліктуючи з половцями, Ігор збурює ворожнечу замість того, щоб віднайти спільну основу взаєморозуміння. Все лягає на свої місця. Але до чого тут «верхів’я древа»? Як може космічний обшир — ДИВ «сидіти» на дереві? (Хіба, може, дерево — символічне Древо Буття, але то було б для епічної думи дуже барвисто). Беремо першозапис. В оригіналі стоїть: «Див кличет врьху древа»… Де дослідники й перекладачі побачили «з верхів’я древа»? Відновлюємо логічний ланцюжок речення: «див кличет в…» (куди ж він кличе, в що?). «В рьху древа». Що це за «рьх»? Між «р» і «х», як це ведеться при твердому знакові, має бути голосна — «а» або «е». Отже, «див кличе в раху древа». Чи є в нашій мові слова й поняття, споріднені з коренем «РХ», «РАХ», «РЕХ» тощо? Дуже багато. Будь ласка. Рахувати — тобто об’єднувати розрізнені числа, зводити в спільноту. Прах (по-раху) — тобто розпорошеність, подрібненість, розсипаність. Стріха (суть рх) — тобто зведення єдиної покрівлі над оселею. Неряха — людина протилежна раху, чепурності, красі, зібраності. Страх (суть рах) — велична сила, котра змушує до трепету, до молитовності, жаху. Ряхтить — сяє, іскриться, веселить, переливається барвами. Рахва — сонцеподібна посудина в Карпатах, рахмани — (люди раха) — легендарні люди давнини, які щезли з нашого поля зору. Рахманна земля — добра, родюча земля, Отже, видно, що слово РАХ було поширене, обіймало безліч понять, означало соборність, спільноту, цілість, чистоту, зібраність. Певно, проти цього поняття воювали візантійці, бо пізніше виникли негативні слова: отряха (той, хто від раха), рахуба (лихо від раха). Це вже відгомін переслідувань, зневаги, насмішки над тими, хто дотримувався віри в давній РАХ. Співець «Слова», звертаючись до князів, котрі ворогують, закликав, переконував: див — дух Єдності кличе нас до взаєморозуміння й прадавньої спільноти (древо — означає саме древність, давнину, прадавність, адже донині ми кажемо «древній»). А довкола цього поняття (древо) знавці «Слова» теж накрутили купу спекулятивних міркувань. «Растекался мыслию по древу» — просто означає, що Боян витає, мандрує думкою в давнині, у віках минулих, обіймаючи їх своєю думою. Ще один маленький приклад. Коли ми говоримо слова світ, повітря, повитуха, виток, вітаю, вітальня, квітка, вітка тощо, то не бачимо єдності між ними. Все це розсипано, дискретно, відрубно. А для пращурів всі ці слова об’єднувалися через поняття віта, вита — життя. І не лише життя як таке, а й сам дух життєвості, руху, чутливості. Кілька слів про заперечувальні частки НІ, НЕ, БЕЗ. Я певна, що заперечувальні частки є чужим для нашої мови породженням, котре в’їлося в праісторичні часи до Слова і сформувало цілий Антисвіт псевдослів та псевдопонять, Ці частки ніби «спростили» діалог, мисль. Але це «спрощення» надто збиткове. Воно повело нас на манівці абстракцій, порожнечі, мнимих образів та антиномій. Безгоміння, бездоріжжя, безмежжя — замість тиша чи мовчання, замість, тяжка дорога чи поганий шлях, грузька дорога, замість глибинність, всеосяжність, надмірність тощо. Або нерозумний — коли правильно дурний, слабий розумом, обділений тямою. Ніхто, ніщо — замість щось, хтось, бо ніщо й ніхто — лише порожні жупели психосфери Антислова, які полонили нас своїм хворобливим мерехтінням. Відверто треба визнати, що Древо Прамови розчахнуте, і воно агонізує. Особливо це відчутно в філософії, котра вживає ці частки (ні, не, без) на кожному кроці, опираючи на них всі свої псевдодіалектичні вигадки. Якщо видалити з мовної ріки заперечувальні частки (і всі слова, злучені з ними, — їх же легіон!) — тоді треба будувати світоглядні основи на інших засадах: кожен елемент світогляду входитиме в творчу гармонію з іншим, антиномії щезнуть, будь-який елемент Буття буде закономірний і знайде своє місце, антитези розтануть. Над розірваним Всесвітом Речі спалахне Райдуга Єднання, потоп псевдослів зійде, щезне, зазвучить поліфонічна, багатозвучна Пісня цілості, пісня Радості. Поки що досить про це. А то ти скажеш, що твоя сивіюча сестричка впала у сентименти, в утопічні химери. Не думай так. Зосередьтесь з друзями, залучіть до справи добрячих мовознавців, філологів, щоб «Резонанс Еволюції» отримав імпульс Правдивого Слова, щоб всі значення, які ви будете закладати в серце «Живої ЕОМ», були тотожні Життю, а не людським вигадкам та забобонам. Пора воскресити Прамову, без цього шлях у Правдивий Космос закрито. Ми не зможемо тотожно бачити Всесвіт, якщо тотожно не осмислимо його. Ось тобі навздогін лише один приклад: ми кажемо, що Місяць — мертвий світ. Ця фраза — абсурд. Бо світ означає з-вітою, з життям. Виходить, мертвий-живий. Таких прикладів у нашій фразеології найдете море. Ти зауважиш, що й я вживаю заперечувальні частки, поринаю у звичну стихію сучасного зіпсованого слова! Що ж поробиш! Нам всім треба зробити зусилля, щоб розірвати прадавню ворожу запону… Обнімаю тебе і чекаю запрошення в Кіберцентр. Може, познайомиш з доктором Боголо? Дуже цікавий цей народ — папуаси, хотілося б дещо почути від нього. Передбачаю, що племена, відтиснуті європейськими антропологами у апендикси еволюції, ще продемонструють нам свої дивовижні можливості. Чудовий наш Миклухо-Маклай давно передбачив таку можливість. Бувай здоровий, не забувай пити чайок із трав, що я тобі надіслала. Твоя сестра Марія».  

 

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка