Олесь бердник



Сторінка9/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.3 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм — сміхотливим рудобровим хлопцем — сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду: — Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя — вдала буде поїздочка! — А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? — пожвавився Гриць. — Сюрприз, — хихикнув редактор. — Головну ідею ти знаєш: надибати сільце, де сміх у пошані. — Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця? — Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце? — Ні сном ні духом. — По карті. По звичайній географічній карті! — Як то можна, — здивувався Гриць, — по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте, гумор! — Атож, — заіржав редактор, і його очі перетворилися у сміхотливі щілинки. — їдемо по гумор, то й методи повинні бути гумористичні! — Та реготати скрізь люблять, — втрутився у розмову шофер, — тільки зачепи — обсміють так, що не знатимеш, куди втікати! — Еге, дивлячись як сміятися! Треба розшукати таке сміхотливе джерело, щоб це стало подією на гумористичному фронті. Набридли вже всякі тещі та сторожі! Стоп! Стоп! Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг. — Що таке? — Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор. — Читай. — Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що? — Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма. — Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж! — Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно. — Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів? — Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав! — А якщо назва села Занудівка, то там одні зануди живуть, чи що? — Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! їхня генетика нетривка. — Де там! — реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. — Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди… — Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають! Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:  

Ой дуб, дуба, дуба, дуба,
І потилиця, як груба,
І як ходить — все гуде,
А до праці? Де там, де!
Ні до книги, ні до парти.
Лиш до миски та до кварти,
Під копицею поспать,
А на інше — наплювать!
Не життя йому, а рай!
Хто це, хто це — одгадай!

 

Кілька дівочих голосів басовито підхопили:  



Не інакше, так і знай,
То Микита Самограй!

 

— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта. — Та я… — Знаю, знаю! Адью! Гайда! «Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря. — Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю! Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу. — Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані. — Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни! Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:  



Ой дуб, дуба, агроном
У Марусі під вікном
Кожну ніченьку мандрує,
Певно, зорі там рахує?
Любить, любить агроном
Танці в клубі вечірком,
Поцілуночки смачні,
А на поле — ані-ні!
Ой хто скаже — чи всі дома
в молодого агронома?
Що це, що це діє він?
Захотів попасти в «Хрін»?

 

Товкач аж засяяв од радощів: — Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці! Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався: — Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи! — Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити? — Та ні, не боїмося.. Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди. — Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо! — Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього… — Про кого, про кого? — засміялися дівчата. — Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»? — А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось. Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками. — Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться! — Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач. — Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата? Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою. — А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу… — Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний! — Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи? — Не смішно! — озвалися дівчата. — Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький. — Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати. — Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями. — От-от-от! — захоплено скрикнув Товкач. — Це те, що нам до зарізу потрібне. Чисте джерело сміху! Раз село Сміяни, то і всі жителі повинні бути сміянами. Що — правду кажу? — Не всі у нас Сміяни, — сказала молодиця. — Є багато сімей Сміянів, а моє прізвище Кисленко, — вона засміялася. — Та ніхто не скаже, що я кисла. Правду мовлю, дівчата? — От і розвалюється ваша теорія, — шепнув Гриць. — Опоненти з’являються на ходу. — А з Сміянів у нас найвеселіший дід Дивило, — вела далі річ молодиця. — Знаменитий дід, про нього писали в газетах, навіть книга одна згадує про його майстерну гру, описує біографію. Ви не бували в нашому меморіалі? — В якому це? — Глибоко в лісі. Там поховано дітей-партизанів та їхнього учителя. Громограй прізвище його. Вічний вогонь, гарний пам’ятник. Багато гостей туди приїжджає, навіть з-за кордону. Так ось там дід Дивило, буває, грає на бандурі, співає. Він славний кобзар, ще з юності. Знаєте, скільки йому літ? А скільки? — Дев’яносто шість. Скоро сто стукне. — Я читав про нього, — озвався Гриць. — І про меморіал. Але чому ви згадали про цього діда? Яке він має відношення до гумору, до сміху? — Отуди! — переглянулася з дівчатами молодиця. — Я ж кажу — найвеселіший дід у нашому селі. Дуже в’їдливий. Не дай боже попастися йому на язик. Тільки химерний вельми. Мудрувати полюбляє, інколи таке накрутить, що й у голові завихриться… — А чого це його Дивилом назвали? — То прізвисько таке в молодості його навіть Брехлом дражнили, бо любив-таки всілякі вигадки та витівки, а тепер — Дивило. А це від того, що він про якихось дивів розповідає та про русалок, про вогняних людей — рахманів. — То він у вас казкар? — зрадів Гриць. — Чудово! Мабуть, знає багато цікавих історій? — За місяць не переслухаєте, — запевнили дівчата. — І смішного, й химерного у нього повна торба. От зустріньтеся з ним — він вас на шлях виведе, все розкаже, що вам закортить. — От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його? — Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку. — А чому б то — у землянці? — А того, що Дивило, — жартома відказала молодиця. — Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його — Русалія. — Русалія? — зацікавився Гриць. — Що за дивне ім’я? — О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері. — А чому б то її мати в Індії була? — здивувався редактор. — Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася, еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла! — Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! — радо мовив Товкач. — Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли! Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготали їм вслід: — Радіють, наче нову копійку знайшли. Чи не завчасно? Дивило може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону чхатимуть — не перечхають. Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника. — Ну як — задоволений моїм вибором? Повезло нам?

— Баба надвоє казала, — хмикнув Гриць. — Прикидаєшся, — підморгнув редактор. — Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію? Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!.. Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана. — Здоровенькі були! — Дай боже здоров’я! — на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око визначити вік цієї приємної літньої людини. — Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити? — Дякуємо, — гречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. — Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила. — Дивила? — перепитав господар, і в очах його Гриць відзначив лукаву сміхотинку. — А це ж хто? — Як то? — Брови Товкача підскочили вгору. — Ви живете в Сміянах і не знаєте Дивила? — Вперше чую! — розвів руками вусатий незнайомець. — А дівчата на полі нам сказали, що його кожна собака знає, — розгублено почухав потилицю редактор. — Що він і кобзар, і дивак, і на гумор, на сміх мастак… — А-а! Пригадую, пригадую. Був колись такий тип у Сміянах. Та вже давно, як кажуть сучасні дотепники, зіграв у ящик. Помер, царство йому небесне. Справді, химерний був дід, як розповідають. Ще Брехлом його в парубоцтві називали. Бувало, як не брехне, то й не дихне! Розказують, що піп місцевий якось зустрів його над річкою (а діло було взимку) та й каже: «А збреши мені що-небудь, Васильку, так собі, походя. Кажуть, ти дуже ловко брешеш». А парубок йому: «Як-то можна так одразу щось вигадати? То вас піддурили. Та й нема мені коли тим займатися, поспішаю…». — «А куди ж ти поспішаєш, Васильку?». — «Додому за мішками. На озері Святому риба придушилася під кригою та снігом, люди саньми возять. То я оце біжу та запряжу шкапу, щоб вихопити бодай пару мішечків риби». Сказав отакечки та й побіг додому. А піп, почувши теє, метнувся додому, запріг коня в сани та й махнув за сім верст аж до озера Святого. Там — тиша, біло, чисто, як у церкві. Жодного сліду. Лаючись, поїхав піп назад, знайшов парубка та й дорікає йому: «І не совісно тобі, Василю, над панотцем збиткуватися?». А той і каже сміючись: «Так ви ж, батюшко, попросили мене збрехати що-небудь походя?! Чого ж тепер гніваєтесь?». — Чув, чув я такі баєчки, — пробурмотів, зітхаючи, редактор — Певно, у багатьох селах такі мастаки були. Жаль, жаль, що Дивило врізав дуба. А чого б це дівчата нам ось так збрехали? — Певно, естафету прийняли від покійного, — усміхнувся господар. — А що ви, власне, хотіли від покійного? Чим би він допоміг? — Та ми співробітники часопису «Хрін», — пояснив Товкач. — Я — редактор, а оцей парубок — кореспондент. Вирішили ми освіжити наш «Хрін», хлюпнувши в нього трішечки народної стихії. Щоб веселий журнал став, дотепніший, гостріший. От і зраділи, що такого сміхотливого діда нам порекомендували, а воно, бач, посміялися бісові дівчата! — То ж добре, що посміялися. Бо ж Сміяни! Ходіть краще ввечері на вигін, там дівки та парубки витинатимуть жарти, от і покупаєтесь у криниці сміху. Запевняю — не пожалкуєте! — Хоч у цьому не збрехали, — буркнув редактор. — Вони, ті дівчата, теж казали про репетицію під зорями… — От і добренько! — лагідно кивнув вусатий чоловік. — Може, і я причимчикую вечірком до річища на вигін. Тоді погомонимо про те, про се, якщо охота. Та й про Дивила можна буде людей розпитати. Щасливої вам дороги і доброго сміху! Ходіть здоровенькі! Товкач з Грицем, зніяковіло перезираючись, рушили далі. Вийшовши до річища, всілися на кручі, замилувалися далеким плесом Дніпра, луками, правобережними кручами. — Хм, — покрутив носом Товкач. — Треба ж отак над старим горобцем посміятися? Ну й хвойди ті дівчата. Ну й пантери! — А про Русалію чом не спитали? — озвався Гриць. — Може, хоч про Русалію не збрехали? — Кому що, а курці просо. Якщо про діда Дивила набрехали, то про Русалію — тим паче. Це вони для тебе приманку підкинули. Точно кажу. Побачили, що хлопець молодий, чорнобровий, показний, стріляє очима на дівчат, от і вигадали. Хе-хе! Взагалі, молодці! Я відчуваю, нас тут ще очікують сенсації. Знаєш що, Грицю, кочегаре ти мій улюблений, я… Та не бликай, не бликай на мене очицями, знаю, що ти вже не кочегар, але я так, по інерції… Так ось… Позагораємо трішечки отутечки на піщаній кручі, подумаємо, як нам розпланувати свою роботу. Може, виступимо в клубі, на фермах… Та і їх послухаємо. Перед вечірком підійдемо до правління колгоспу, люди нам і підкажуть, як нам познайомитися з носіями гумору, жартівниками, сміянами. А стемніє — гайда на вигін. Згода? Гриць відчув, як смуток торкнувся його серця, зітхнув. Та десь з глибини свідомості почувся голос Радісного: «Радість — енергія. Її треба плекати. Її треба чекати…». Хлопець стрепенувся. Сам собі усміхнувся. Чого це він, справді, сумує з приводу того, що розвіялася якась побрехенька? Невже такий легковірний? Тим більше після того, що з ним недавно відбулося? — Купатися! — скомандував редактор. — Треба охолонути, заспокоїтися! Згода? — Згода! — весело вигукнув Гриць і почав роздягатися. Добряче освіжившись, поплававши у прохолодному плині річища, Гриць ліг під кущем лози поруч з Товкачем і задрімав на осонні. І приснився йому несподіваний, химерний сон, у якому не було жодної дотичності до сучасного життя.  

 

Снилася середньовічна корчма, десь на перехресті доріг. Довкола дубового столу, вишмульгуваного, витертого тисячами ліктів та долонь, зібрався гурт веселих студентів у барвистих убраннях різних епох: там були і гоголівські бурсаки, і сучасні хлопці та дівчата в джинсах та спортивних куртках, німецькі й англійські школярі у характерних для середніх віків кашкетах. Веселий корчмар, вихором літаючи від столу до столу, наливав усім пива у високі дерев’яні кухлі. Та не в тім була химерність сновидіння: поруч з Грицем сидів молодий Гете, порушуючи тим всі часові й причинні параметри. Хлопець розумів умовність сновидіння, але сприймав присутність великого поета й мислителя природно й без подиву. І було в нього знання, що Гете — учень Фауста, чорнокнижника й мудреця. Знали також присутні про те, що нині поет іменинник, і готували йому сюрприз. А, окрім того, ніби хотіли перевірити, чи справді Гете такий розумний і проникливий, як про нього мовлять. А молодий олімпієць, не звертаючи уваги ні на кого, схилявся до вуха прегарної дівчини, подібної до циганки, і вона тихенько сміялася з його тихої мови, але погляд її залишався печальним. Студенти згромадилися довкола Гете, поставили перед ним велетенський дерев’яний чобіт, виструганий з суцільного дубового стовбура, на якому навіть де-не-де кора залишилася. З велетенської халяви бородатий молодик, посміхаючись, почав витягати ще чобіт за чоботом, які були вкладені один в один, ніби в матрьошці. А в останньому чоботі стриміла залізна кочерга. Бородань схилився перед Гете в жартівливому поклоні й сказав: — Глибокоповажний метре! Вітаємо з днем янгола (хоч, може, ви й не вірите в ці попівські атрибути!), вітаємо з вступом до академії таємничого вчителя Фауста і презентуємо вам скромний подарунок. Але одна умова: розгадати символ подарунка і тієї пісні, яку ви зараз почуєте. Інакше він не може належати вам і тому юнакові з двадцятого століття, котрий сидить поруч з вами. І ще одне: ніхто не повірить, що ви учень знаменитого мага й мудреця, якщо ви не втямите суті сувеніра. Браття, починаймо! Гриць здивувався: це ж він сидів поруч Гете, отже, й до нього химерний подарунок якось стосується? А тим часом студенти гримнули величальну пісню:  



 

Що таке людина?


Чобіт, кочерга!
Розуму жарина
І душі нога,
Сонячна дитина,
Бабонька-яга,
Тайни насінина!
Йога-га-га-га!

Дерев’яний чобіт?


А чому то так?
В дерев’янім гробі
Відплива мертв’як,
На спокійнім лобі
Таємниці знак,
Суттєву особу
Не пожре черв’як!

Сім чобіт із древа


Для семи світів,
Кочерга сталева,
Щоб огонь горів.
Духу королева,
Мати всіх синів,
Таємнича мева
Із найглибших снів!

Кочерги тримайся,


Вигрібай золу,
Із вогнем братайся,
Не скоряйся злу…
Духу білий гайстер
Іскорку малу
Виростить на майстра
В пломіннім валу!

Дерева зернина


В землю теж ляга,
Буде у дитини
Взутою нога,
Нова є стежина,
Нова кочерга
В сонячного сина…
Йога-га-га-га!

 

 



Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав: — Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже — невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа — мій сусіда. Чи розгадав він символ — то його справа, а моє слово таке: чобіт — символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт — то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині — синові сонця! А кочерга — то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? — Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. — На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт — добудеш істину. Така моя відповідь! Захоплені студенти весело залементували, обняли іменинника, і всі дружно знову підхопили приспів:  

Нова є стежина,


Нова кочерга
В сонячного сина!
Йога-га-га-га!

 

У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім — про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука? Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому. — Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. А ти — трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як — приснилося щось цікаве? Га? Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання «кочегаре» миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув. — А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати — «на ура» піде! — Дарую вам! — махнув рукою Гриць. — Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ — екзотеричний, відкритий — Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати… — Позбав, позбав мене від розгадування снів, — виставив перед собою руки редактор. — Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні — лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що — не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали… Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди в цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві: — То як — познайомилися з Дивилом? Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився. — І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити? — Як то? — здивувалася молодиця. — Кого ж я одурила? — Так Дивило ж давно вмер! То ви що — нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо. — Тю на вас! — залилася сміхом жіночка. — Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар. — Не може бути! — розгубився редактор. — Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився — «зіграв у ящик»! Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі — чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік — обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав: — Голова колгоспу Микола Сміян! — Теж Сміян? — удавано злякався редактор. — Атож, — в тон йому відповів голова. — Тут половина Сміянів. Бо ж село таке. А про вас ми знаємо і радо вітаємо дорогих гостей з шанованого народом «Хрону». А те, що наші люди пожартували трішечки над вами, то хіба ви сюди не для цього приїхали? — А так, таки так! — згодився Товкач, чухаючи потилицю, і знову люди довкола засміялися. — То що ж, знаменитий Дивило живий, і самодіяльність покаже своє уміння на вигоні під зорями? Містифікації вже не буде? — А то залежно від того, якими очима ви будете дивитися довкола себе, — озвався старий Сміян, наближаючись до гостей. — Ви, наскільки я розумію, бажаєте випити з природної криниці сміху, щоб не висмоктувати з пальця тем і сюжетів. Чи не так? — Вгадали, — задоволено кивнув редактор. — Хотілося б погомоніти з людьми, що для них означає сміх, яке його значення в житті трударя, наскільки допомагає гумор і сатира у звільненні від нікчемності. Послухати вашу самодіяльність, відчути стихійну течію жартівливої ріки… — Залюбки, залюбки, — привітно мовив голова. — Будьте як дома, кожен житель Сміянів відкриє вам двері до своєї світлиці. Чи так мовлю, сміянівці? — Так, так! — загомоніли люди. — Будьте гостями! — Ну а основним вашим гідом, — підморгнув голова, — буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього? — Все стало на місце, — задоволено відгукнувся Товкач. — Яка ж образа там, де сміх? — Тоді прошу до моєї світлиці, — обняв гостей за плечі Василь Іванович, — бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері — проведу вас до вигону. Незабаром Товкач з Грицем вже були на обійсті старого Сміяна, проте, на превеликий подив, старий кобзар і жартівник повів їх не до обмальованого квітами будиночка, а до піщаної кручі, з якої у барвистому обрамленні виноградних лоз та кручених паничів привітно поблискували величенькі вікна землянки. Гриць згадав, що молодичка на полі натякнула їм про землянку, в якій, мовляв, ще з давніх літ живе Дивило. Не стримавшись, він запитав, милуючись заростями винограду: — То оце ваша світлиця? — Вгадав, хлопче, — підморгнув вусом Сміян. — Може, не подобається? — Навпаки. Дуже романтично. Я б теж не заперечив, щоб жити ось так. — А хто ж заважає? — усміхнувся дід. — Вихор життя, — довірливо відповів Гриць, відчувши раптову симпатію до кобзаря і вже нутром своїм знаючи, що той розуміє кожне його слово, кожне відчуття. — Часто буває так, що ми знаємо своє покликання, бачимо стежку, по якій маємо йти, а вихор несе, несе… А ти все запевняєш себе: ось завтра вискочу з потоку, ось ще трішечки поплаваю, а потім… — Правду кажеш, хлопче. І той хитрий голос — найстрашніший ворог шукача. Послухаєш його — навіки в полоні зостанешся. — А будиночок цей теж ваш? — Атож. Тільки ж я полюбляю оці мої хороми. Тісніший контакт з матінкою-природою, з землею. Тиша, спокій… І менше палива взимку трачу. А в світлиці онуки мої живуть, коли провідують діда, а тепер — правнучка Русалія гостює. Улюблене моє дитя. Ви сміхом цікавитесь? Так у неї є навіть своя космогонія сміху, куди мені до неї! У мене так — традиційний гумор, інколи зубоскальство, а в неї — щось казкове, романтичне. — Он як! — похопився редактор, нашорошивши вуха. — То, може, ми її запросимо? Га? Познайомимось? — Не вийде, — засміявся Василь, Іванович. — Вона в мене пташка химерна, не сяде на простягнуту долоню. Вона розмовлятиме лише з тим, хто має заповітного ключика. Так і каже: хто має ключика. А до чого? — питаю її. А вона: хто мудрий — догадається. Шалена дівка, але хороша. Ну, гостоньки, пригинайтеся, щоб гулі не набити на лобі. Особливо ти, хлопче, вимахало тебе височенько, отакі каланчі і в нашому роду були. Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині? Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно. ! Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення. — М-да. Чудово. Справді, тут можна жити. Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся… Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба. — Призволяйтеся, — запросив він. — Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей — ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю. — Ви чаклун, — втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. — А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива — бандури… А ви догадалися. — Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. — Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них на диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:  

Розлітаються миті, мов листя осіннє,

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка