Оповідання В. О. Сухомлинського



Сторінка4/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.84 Mb.
1   2   3   4   5   6

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.


Протоптали стежку



друк

Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей - Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки.

Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно.

-    Як же бабуся до криниці вийде? Снігу ж скільки, - сказав Юрко.

-    Давайте протопчемо стежку від хати до криниці! - порадив Михайлик.

Діти увійшли на бабусине подвір'я. Йшли по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. А від хати до воріт - трохи легше. Пройшли раз, два, три рази. Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до криниці.


Спітнілі, стомлені, радісні діти йшли до школи. Вони думали: ось бабуся Марія вийшла з хати. Побачила стежку. Радіє...

 

Пурпурова квітка



друк

 

Посеред ночі розтулився пуп'янок троянди. Розправив ніжні пурпурові пелюстки. Народилася нова Квітка. Вона була ще не дуже красива, пелюстки ще не зовсім випрямились, а одна була й зім'ята.



Квітка подивилася на зорі, що мерехтіли в небі, тихо здригнулась і прошепотіла:

—Уже світає. Треба явитися сонцю в усій красі. На нас, на пурпурові наші пелюстки, задивиться весь світ.

Пелюстки скинулися. Зім'ята пелюстка випрямилася. На пурпурову тканину впала крапля роси, затремтіла і теж стала пурпуровою.

Квітка випросталася, пелюстки затремтіли, крапля здригнулась і заграла переливами пурпурового світла.

—Дивіться, — сказала Квітка пелюсткам, — навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровий.

Сказала це Квітка й завмерла в чеканні.

Але пурпурове небо блідло, ставало рожевим, а потім рожево-блакитним.

І Квітка троянди здивовано подивилася навколо. Аж тут бачить зелене дерево і на ньому — білу свічку.

—Хто ти? — спитала Квітка. — Я каштан. Каштанова Квітка.

—А чого ж ти не пурпурова? Чого ти біла, небо — блакитне, а дерево — зелене?

—Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, — відповіла Каштанова Квітка.

 

Рідна мати моя



друк

 

Мати... Найдорожча для кожного з нас людина на землі. Любов до неї святинею входить в серце. Мати не тільки дає життя, ночей недосипає, щоб росло дитя здоровим, життєрадісним і щасливим. Вона - той найживучіший корінь, що передає людині мудрість, духовне багатство народу, його самосвідомість. Виховуючи у дитини любов до рідної матері, до бабусі, до батька й дідуся, формуючи благородне усвідомлення родинної честі, ми утверджуємо цим у майбутнього громадянина чуття великої сім'ї - народу. Кращі ідеали і традиції передає дитині мати. Світла любов до неї - той чистий струмочок, що живить вічну ріку життя.



З виховання любові до матері починається виховання патріотичних почуттів. То нехай же з перших кроків свідомого життя, з тієї хвилини, як дитина осмислила себе діяльною, творчою істотою, зобов'язаною комусь своїм життям, втіхами, радощами, - нехай розкривається в її серці найпрекрасніша квітка любові до рідної матері. Нехай ця квітка не в'яне з роками.

Не кожній дитині самій, з якихось внутрішніх спонукань, спаде на думку зробити для матері щось радісне, хороше. Це прагнення мають пробудити дорослі, вихователі. Створіть перед очима дитини образ матері-трудівниці. Доможіться, щоб вона увібрала в своє серце її тривоги й болі - і тоді маляті захочеться принести матері радість. В ранньому віці ці щирі бажання мають дуже велику силу, отож не можна пропускати золотих днів дитинства. То добре, якщо болить і сумує дитяче серце, коли в матері щось не гаразд. Нехай часом і недоспить дитина, думаючи про матусю. Не оберігайте малих від цих тривог, від цього болю: оберігатимете - може вирости людина черства, з кам'яним серцем, а в кам'яному серці не буде місця ні для синівської відданості, ні для батьківської ласки, ні для великих ідеалів народу. Той, хто байдужий до рідної матері, ніколи не стане справленім патріотом. Це не красне слівце, а істина.

Під кінець третього десятиліття роботи в сільській школі я маю справу з школярами, батьки яких колись були нашими учнями, сиділи за тими ж партами, де тепер вчаться їхні діти. Багаторічні спостереження дозволили зробити деякі висновки. Один з них такий: ті, що в роки дитинства і особливо отроцтва та ранньої юності погано ставилися до своїх матерів, - черстві, бездушні й тепер, ставши зрілими людьми. Ось, скажімо, Матвій А. Сімнадцятирічним юнаком він вирішив відділитися від матері. Відрізав частину присадибної ділянки, став завозити будівельний матеріал - ліс, камінь. Одного разу мати прийшли на ділянку сина зібрати тріски, що лежали поруч з колодами. Той, побачивши, прогнав стару, підняв на неї руку...

Матвій уже батько, двоє його дітей вчаться у молодших класах. Часто доводиться говорити з ним. і щоразу страшно стає від його байдужості до долі дітей та дружини. Його маленька дочка захворіла на апендицит, довелося відправити дитину в лікарню і зразу ж зробити операцію. Операція пройшла не зовсім вдало, і дівчинка лежала в лікарні два місяці. За цей час батько жодного разу не поїхав до дочки... Вдома Матвій завів такий порядок: його заробітна плата зберігається у нього, дружинина - у дружини. Треба купити синові одяг - батько платить за нього тільки половину, решту - мати. Нас, учителів, радує, що ця духовна скнарість не перейшла до дітей. Тут заслуга і шкільного колективу, і - що відіграло вирішальну роль - Матвієвої дружини. Завдяки їй, діти ростуть колективістами і стануть справжніми радянськими громадянами.

Я вдумуюсь в життя Матвія А. (він - один у нас такий), вдивляюся в його громадське обличчя - і з кожним роком все більше переконуюсь: якщо рідна мати не стала святинею серця, то в ньому немає місця й для інших святинь. Безсердечно ставляться до найближчої, найріднішої людини егоїсти, байдужі до громадських інтересів.

Звідки ж вони беруться у нашому суспільстві? Адже держава наша так багато робить для того, щоб виховати будівників комунізму свідомими, чесними, щирими, вірними світлим ідеалам. А виховний «брак» все ж трапляється. На мою думку, це тому, що подеколи ми не помічаємо, що окремі діти, юнаки, дівчата не засвоюють моральні істини, а просто заучують їх, ніби таблицю множення.

 

Адже мало сказати дитині: принеси матері своїй радість. Треба навчити, як це робити, треба одухотворити її благородними прагненнями. Ось скажімо, учні саджають яблуньки і виноград на шкільній ділянці. Порадьте їм і вдома, на присадибній ділянці посадити мамину яблуньку, мамин кущ винограду. Якщо ви морально підготували дітей до цього, порада викличе у них захоплення. Вони візьмуть у школі саджанці, і незабаром зеленітимуть дбайливо доглянуті ними деревця. Порадьте посадити такі деревця і для батька, бабусі, дідуся. В цій простій і незначній, на перший погляд, роботі - незрівнянно глибший смисл, ніж у загальних словах про добро, правду, порядність. Скільки чистих почуттів пробуджує отака праця, скільки радості дає малюкам і їхнім рідним! Учень садить те деревце не для того, щоб .хтось похвалив його на зборах, а з веління власної совісті. Якщо ви хочете, щоб у юному серці утверджувалися святині, не зловживайте похвалою, заохоченням за добро. Бійтесь, як вогню, виникнення в дитячій свідомості думки, що кожен добрий вчинок має відзначатися чи заохочуватись. Найвища нагорода за добрий вчинок - моральне задоволення дитини.



Якщо у дорослих вистачить внутрішньої духовної сили, щоб одухотворити дитину благородними прагненнями, вона влітку поливатиме деревця, оберігатиме їх від шкідників Перший цвіт на яблуньці - це вже велика радість і, разом з тим, велика внутрішня спонукальна сила, яка закликає до творення добра. Перша зав'язь плодів - то, радість ще більша. Жде - не діждеться маля, поки дозріють яблука. А дозріли - це вже свято. Зриває син або дочка яблука, кладе на тарілку, приносить їх матері... Якраз у тому, що, даруючи радість батькам, дитина сама знаходить її, - народжується, міцніє почуття любові до рідної матері, до сім'ї. Облагороджується дитяче серце, стає чутливим до материнських турбот і тривог. Дитина, яка принесла матері гроно винограду з куща, посадженого власними руками, ніколи не буде байдужою, ніколи не забуде рідну матір, не забуде свою колиску.

Праця дитини на радість матері має бути пройнята світлими почуттями. В першу неділю зимових канікул у нас у школі відзначається Свято Матері. Кожен учень готує подарунок матері, бабусі. Найкращий - це квіти, вирощені в теплиці або в куточку живої природи. Багато сил докладають діти, щоб серед зими зацвіли хризантема, пролісок, гілочка вишні. І чим більше сил вклала дитина в цю працю, чим глибша її радість, тим дорожчою, ріднішою стає для неї мати.

Повага, любов і глибока шана до матері - без цієї святині в серці не можна уявити собі морально чистої, духовно багатої людини.

 

Ремісник і різець



друк

Майстер працював Різцем по дереву — вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.

Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд — незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.

Здивувалась Троянда:

— Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?

Різець відповідає:

— Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник — я не Різець, а просто ножик.

Розділена радість



друк

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

- Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

- Видужав - ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

- Наш татко видужав...

- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

Сива волосинка

друк

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосин-ки.

- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик. Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.

- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?

- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...

- А від чого ж у вас боліло серце?

- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.

Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:

-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

 

Питання для обговорення:


1. Що побачив Михайлик в косі матері?

2. Від чого з’явилися у мами сиві волосинки?

3. Чому через кілька днів сивих волосинок у матері стало більше?

4. Чи зрозумів Михайлик, від чого в мами з’явилися сиві волосинки?

Скажи людині: "Доброго дня!"



друк

 

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.



Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

- Тату, куди бабуся йде? - питає син.

- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.

- Доброго дня, бабусю! - каже син.

- Доброго дня, - каже батько.

- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.

-         Чому це воно так? - питається син.

-         Бо ми побажали людині доброго дня.

Скляний чоловічок



друк

 

У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:



— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй. Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить

уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, з яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

—   Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлопчик.

—   Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.

Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама.

Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

 

Склянка води



друк

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п'ять років.

Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.

А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:

- Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води - подай свіжої, попросить відчинити вікно - відчини.

Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.

Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.

Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось. 


Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.

Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка - й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.

Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці - ні краплини. А він у м'яч грав із хлопцями.

- Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.

Скупий

друк

 

На околиці села жив Скупий. Посадив він на своєму городі виноград. Мало хто вирощував його в цих місцях, люди дивилися на кущі винограду як на диковинку. Через два роки на кущах з'явилися перші грона. Налилися солодким соком. Стали великими, прозорими.           



Ішла одного разу повз виноградник мати з трирічним хлопчиком. Побачив хлопчик виноградні грона і питає:

-- Мамо, що це таке?

-- Виноград.

-- А що це таке? Навіщо він? Який він?

-- Він солодкий. Немає ягоди, смачнішої за виноград.

Схотілося дитині винограду. Мати просить:

-- Дайте, будь ласка, хоч одне гроно дитині, нехай покуштує.

Не дав Скупий дитині грона. А дав однісіньку ягідку, і то його очі спохмурніли: шкода було і ягідки.

Пішла мати з дитиною. А Скупий поставив навколо виноградника високий-високий паркан. Закрив парканом не тільки виноградні кущі, а й хату. Радий Скупий і спокійний: ніхто тепер не побачить його винограду, ніхто не попросить. Та не догледів, як одна гілочка повилася парканом, досягла вершини й зацвіла на ній. Зав'язалися грона на паркані, налилися солодким соком ягоди.

Знов тією самою дорогою йшла та сама мати з дитиною. Побачив хлопчик виноградні грона на високому паркані й зрадів:

-- Дивіться, мамо, виноград. Чому він виріс так високо?

-- Він не хоче, щоб його закривали від людей парканом.

-- Які гарні ягоди! — промовив хлопчик.

Ці. слова почув Скупий, що стояв за парканом. Він страшенно розгнівався навіть за те, що хлопчик побачив виноград. Від злості серце його розірвалося. Скупий помер, але ніхто в світі не знав про цю смерть, тому що вона закрита була від людей високим парканом.

Минув рік, весняне сонце збудило землю, зазеленів виноград. Живим пагонам так хотілося до сонця, такий ненависний був високий паркан, що вони повалили його. Він упав на землю, і людям відкрилася чудова краса. Ягоди виблискували під яскравим сонцем, в кожній ягоді відбивалося небо, сонце, прекрасна земля. Люди прийшли на виноградник і стали господарями, а про Скупого назавжди забули.

Соловей і Жук



друк

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

—    Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

—    Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

—    Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

—    Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?

—    Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

 

Питання для обговорення:



Чи погоджуєшся ти з відповіддю дівчинки? Як відповів би ти на запитання Солов'я і Жука? Поміркуй, що хотів сказати нам цією казкою письменник.

Будь дослідником! Знайди в попередніх розділаз твори Василя Сухомлинського. Про що вони? Як поради дає нам письменник?

Сонячний день узимку

друк

 

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у ліловому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби. Доторкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.



Коли це до мене прилетіла синичка. Щось защебетала й сіла на товсту гілку верби. «Як ти сіла, синичко, що не збила жодної пушинки?»

«Синичко, — прошу я, — зроби так, щоб оця краса збереглася назавжди. Щоб не повіяв вітер, не облетів ніжний пух.»

Синичка відповідає: «Якби ця краса була завжди, то не бачила б ти більше ніякої краси. Ні ранкової зірниці, ні пісні соловейка.»

Я пішла додому, сіла біля вікна, взяла олівець і намалювала на великому аркуші всю цю красу: біле вбрання верби, блакитне небо, ясне сонечко і добру синичку.

 

Соромно перед соловейком



друк

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.

Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.

Соловейко перестав співати.

Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.

—     Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

—     Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.

Співуча пір'їнка

друк

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає ».

 

Прочитай казку. Чи знаєш ти такого птаха? З чим порівнюється його спів? 


Поміркуйте разом над виділеними словами. Як ви їх розумієте? 
Будь уважний до себе й до інших, не загуби свою співучу пір'їнку! 

Старий пень



друк

 

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалось зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися, на дереві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теплого краю знаходили своє дерево і весело щебетали: «Доброї весни, рідне дерево, ось ми і прилетіли до тебе». Радісно жилось дереву, бо багато друзів було у нього.



Минули роки. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його і кудись повезли. Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. Боляче було йому, коли згадував, як злітались до нього бджоли, як співали пташки. Прилетіли якось пташки, покружляли, защебетали тривожно й полетіли. Пень заплакав з туги. Так захотілось йому чиєїсь прихильності, дружби.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка