Оповідання В. О. Сухомлинського



Сторінка6/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.84 Mb.
1   2   3   4   5   6

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.

- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.

Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.

 

Як Їжачиха приголубила своїх діток



друк

 

У Їжачихи було двоє  їжаченят – кругленькі, мов клубочки, з маленькими голочками. Одного разу покотилися клубочки – їжаченята поживи шукати. Котяться садом, котяться городом. Побачили Зайчика. Їсть Зайчик солодку морквинку. Їжачкам теж захотілось морквинки покуштувати. Тільки висунули маленькі голівки, а Зайчик як закричить:



- Геть звідси! Ви гидкі, колючі!

     Прикотилися їжаченята до матусі, плачуть.

- Чому ви плачете, діточки мої любі? – запитує мати.

- Зайчик каже, що ми гидкі, колючі.

     А Їжачиха пригорнула маленьких діток, приголубила їх:

- Та хіба ж ви колючі, діточки мої рідненькі, - промовила вона.  Волоссячко  у вас м’якесеньке, як льон. Ви ж пухнасті, кругленькі, мов м’ячики.

Як Їжачок готувався до зими

друк

 

В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.



Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.

Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.

Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку.

Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.

Тепло і затишно Їжачкові, а  одному так сумно. Захотілось йому знайти  товариша.  Пішов  в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.

Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.

- Іди до мене жити! – запросив звірок його.

Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.

Як бджола знаходить квітку конвалії

друк

 

Вилетіла з вулика бджілка. Літає над пасікою й наслухається. Чує: десь далеко-далеко дзвенять голосні дзвіночки. Летить бджілка на музику дзвіночків. Прилітає до лісу. А то дзвонять квіти конвалії. Кожна квітка – маленький срібний дзвіночок. Усередині – золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу – лунає дзвін, аж до пасіки лине. Ото так конвалія кличе бджілку. Прилітає бджілка, збирає з квітки пилок і каже:



- Дякую, квіточко…

А квітка мовчить. Вона лише зніяковіло опускає голівку.

Як дізнаються муравлики, що буде дощ

друк

 

У лісі мурашник. Навколо нього кипить життя. Муравлики усе кудись біжать, звідкись повертаються.



Та ось муравлики занепокоїлися. Зачиняють дверцята маленькими грудочками землі й листочками.

—   Муравлики, що сталося? — питає Метелик. — Чого ви дверцята зачиняєте?

—   Наближається негода, от ми й готуємось. Зачиняємо дверцята, щоб не залило водою наших кімнаток.

 

—    А звідки ви знаєте, що негода насувається? — цікавиться Метелик.



—    Далеко-далеко пливе по небу холодна чорна хмара. Від неї повіває стуленим вітром. От ми й чуємо той холодний дух.

 

Як дзвенять сніжинки



друк

 

Це було зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.



Раптом із півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду й чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте в нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся й дивуюся.

То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.

 

Як же все це було без мене?



друк

Яринці минуло сім років. Завтра їй іти до школи. Відкрила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято. Побачила Яринка серед викладеного одягу маленьку-ма-леньку сорочечку — трішечки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.

—    Це перша твоя сорочечка,— сказала мама.

Яринка сплеснула руками від подиву:

—    А чи довго ж я була така маленька?

—    Ні, не довго, з тиждень.

—    А перед цим?

—    Перед цим тебе не було.

Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.

—    Як же це так — мене не було?.. А все ловкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?

—    Це все було.

—    Як же все це було без мене? Мати мовчала.

Яринка думала.

Як зайчик грівся взимку проти місяця



друк

Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:

- Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.

Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:

- Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.

Пострибав Зайчик, зарився в стіг, виглядає, усміхається:

- Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

Як здивувався Мурко



друк

 

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, поклав голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє. На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало.



Побачивши кота, замовкло.

Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється?

Як котові соромно стало

друк

 

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Раптом чує — горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.



Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й упав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір'я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

Як метелик плавав у ставку

друк

 

Летів білий метелик над ставком. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе, і метелик пливе.



Летить ластівка над водою, дивується: «Що це таке? Як метелик навчився плавати?» Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулась квітка, загойдався метелик. Весело йому пливти в ставку.

 

Як Миколка став хоробрим



друк

Миколка прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там. В очах дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Коли це знялася пташка, забилася, запищала тривожно. І тої ж миті перед лавкою щось упало.

Миколка зрозумів: пташеня випало з гнізда, а мати його тепер у розпачі.

Одна дівчинка взяла пташеня й каже:

—    Якби ж це хто сміливий був зараз у школі... він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Миколка був дуже боязкий, але слова дівчинки вразили його. Невже вона вважає його боягузом?

—    Я полізу,— сказав Миколка.

—    Ти? — запитали дівчатка й з подивом глянули на хлопчика.

Миколка поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки й ноги, але він ліз усе вище й вище. Поклав Миколка пташеня в гніздо, а сам спустився додолу.

Дівчатка дивилися на нього захоплено.

Як Наталя у Лисиці хитринку купила



друк

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

—    У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.

—    Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

—    Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

—    Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:

—    Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

—    А де ж моя совість? У чому вона?

—    У тому, що тобі стало соромно.

 

 Як Павлик списав у Зіни задачу



друк

Павлик був стурбований. Дома він сидів над зада-чею й не міг розв'язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати задачі. Павлик й питає:

— На скільки питань задача?

— На  троє,—  відповідає  Зіна.—  А хіба  ти  не розв'язав?

— Не вийшла... Дай списати...

— Ой, Павлику, чого ж ти сам не хочеш працювати? — питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.

—    У Павлика  «п'ять»,— сказала вчителька.— Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею.

А в тебе, Зіно,— «чотири». Помилку зробила...

Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.

Як Сергійко навчився жаліти

друк

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:

— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

—     Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:

—     Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку. Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву. 
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!

Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Як синичка будить мене

друк

 

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То — синичка. Шапочка в неї чорно-оксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір'їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнату.



Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несоленого сала. Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

 

Як Федько відчув у собі Людину



друк

Пішов раз малий Федько з матір'ю на поле картоплю копати.

– Вісім років тобі, – каже мати, – працювати час по-справжньому.

Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.

Не хочеться Федькові працювати. Визбирує картоплю, що зверху, а в землі не хоче копирсатися. Залишив картоплю в одному кущі, у другому. Мати помітила таку роботу та й каже:

– Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!

Оглядається Федько довкола і дивується:

– Де ж та Людина? Що вона бачить?

– У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти не завжди дослухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона тобі й скаже, як ти працюєш.

– А де ж вона в мені – Людина? – дивується Федько.

– У голові твоїй, у грудях, у серці, - підказує мати.

Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі. Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.

"І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу", – подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.

Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.

Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: "Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі", а тут хтось і підслухає його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно, "Гарний цей друг – Людина", – думає Федько.

 

Питання для обговорення:



Як працював Федько? Чому?

Як мама присоромила Федька? Що його здивувало? Що змінилося у ставленні хлопчика до роботи? Чому?

Як хлопчик відчув у собі Людину? Що це означає?
Як хлопці мед поїли

друк

 

Мати послала  Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе.



Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають.

Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:

─ Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.

Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше.

Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:

─ Хай і мама покуштує.

Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть. Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці.

Ще раз сіли… Баночка стала порожня.  Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: “Що ж мама скаже?”

Вийшла мама з хати, дивиться – хлопці плачуть.

─ Чого це ви плачете? – стривожилася мати.

Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа, сміється. Хлопці дивуються, питають:

─ Мамо, чого ви радієте?

─ Того, що ви плачете…

Які вони бідні



друк

Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:

— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.

Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.

Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»

— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?

— Не знають, — прошепотів батько.

— Які вони бідні...

Який слід повинна залишати людина на землі?

друк

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.

 — Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер. 
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?

— Немає у мене ні сина, ні дочки.

— Може, ти дуба посадив?

— Ні, не посадив я дуба...

— Може, ти поле випестував?

— Ні, не випестував я поля...

— Так, мабуть, ти пісню склав?

— Ні, й пісні я не склав.

— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки. 
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

 

Ґавеня і Соловей



друк

Вивела Ґава одне-єдине пташеня - Ґавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.

Та ось полетіла Ґава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Ґавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Ґавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до ґавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Ґавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Ґавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:

─ Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

─ Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу.



 
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка