Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка1/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




ОСТРІВ ІРЖАВОГО ЛЕЙТЕНАНТА






ЩО СКАЗАЛИ ДЕЛЬФІНИ

Аліса прокинулась від тихого стуку у вікно. За шибкою, по карнизу, стрибав горобець і молотив по склу дзьобом, намагаючись дістатися до тарілки з полуницями на підвіконні. Горобцеві нічого не варто було зробити п’ять кроків убік і влетіти до кімнати через сусідню розчинену стулку, але на це його гороб’ячих мізків бракувало.

Аліса обережно встала з ліжка, навшпиньки підійшла до вікна й переставила тарілку так, щоб горобцеві було зручніше до неї дістатися. Однак горобець не збагнув, що Аліса зичить йому добра. Він роздратовано стріпнув крилами і полетів.

— Дурненький! — сказала Аліса, потім вибрала найбільшу ягоду і з’їла її.

Вона б з’їла ще, але робот — хатній робітник, якого звали Поля, — учувши, що щось негаразд, уже вкотився до кімнати й сказав, що ліпше спочатку почистити зуби й умитися, а полуниці нікуди не втечуть.

— Що ти розумієш! — відповіла Аліса. — До них же птахи підбираються.

Слідом за роботом до кімнати зайшов, обережно переставляючи жовті, схожі на циркулі ноги, марсіянський богомол. Він полуниць не їв, але, почувши, що Аліса прокинулася, вирішив умоститися на залитому сонцем підвіконні.

— Зараз іду, — мовила Полі Аліса. — Тато вже поїхав?

— Ваш батько повернеться під обід, — повідомив робот. — Він залишив вам записку.

Поля потупцяв трохи в дверях і додав не без гордощів:

— Сьогодні манна каша вийшла без грудочок.

— От уже нізащо не повірю! — сказала Аліса. — Коли таке бувало?

— Я її розмішував.

Аліса з жалем подивилася на полуниці, потім відсунула тарілку, щоб богомолові було де влягтися. Алісі кортіло полуниць, проте робот не йшов, стежив за нею від дверей, а характер у нього був занудливий.

В їдальні на столі лежала записка, яку батько надиктував на машинку перед тим, як пішов.

«Аліско, слухайся нашого хатнього робітника. Я повернуся годині о другій. Величезне прохання: не бери з дому мієлофона — з тебе вистачить. Якщо не забудеш, провідеофонь дідові, він нудьгує. Тато».

Лист був помилковий. Аліса, можливо, й не згадала б про мієлофон, але як тільки прочитала записку, то подумала про дельфінів.

— Манна каша вже вистигла, — нагадав робот.

— А де зубна паста? — спитала Аліса з ванної. — Я її вчора ще сюди клала.

Аліса відсунула стакан із зубною щіткою. Тюбика ніде не було.

— Будьте ласкаві, — мовив робот тихо, — візьміть пасту вашого батька.

— Ти навіщо її поцупив?

— Даруйте, я сьогодні ж принесу нову, — вибачився робот.

— А для чого вона тобі?

— Так я ж збираю медалі, — відповів робот. — І мені їх треба було почистити.

— Ох, ці вже мені колекціонери! — зітхнула Аліса.

В Алісиній родині всі були колекціонерами. Батько збирав метеликів із різних планет та стародавні книжки, дід — фотографії славетних балерин, Аліса — марки, мама — теж марки, але не наукові, а тільки красиві Ну й звісно, робот не втримався і почав збирати медалі Він навіть ходив разів зо два в товариство нумізматів, і про нього була замітка в журналі «Колекціонер». Замітка називалася «Перший робот-нумізмат». Хатній робітник вирізав її й почепив у рамці на стіні біля свого нічного вимикача.

— Яка сьогодні буде погода? — запитала Аліса в телеінформатора.

Екран телеінформатора засвітився, і на ньому з’явилася дикторка Ніна. Вона всміхнулась Алісі й сказала:

— Сьогодні буде ясний і свіжий день. Вітрець уляжеться над полудень, але спечно не стане. Дві великі хмари йдуть до Москви від Ярославля. Та їх, напевно, зупинять у Переяславлі-Залеському, щоб полити овочі. Купатися сьогодні ще не варто, вода досить холодна. Дякую за увагу.

— І я дякую, — мовила Аліса.

Вона чудово знала, що Ніна говорить не насправді — це запис, і кожен може ввімкнути його і прослухати точнісінько такі ж слова, — та все-таки Алісі хотілось вірити, що Ніна розказала про погоду саме для неї.

Робот підігрів манну кашу й присів поруч з Алісою. Він підпер пластиковою рукою свою пластикову голову й уважно дивився Алісі в рот.

— Добра каша, — похвалила Аліса. — Майже зовсім нема грудочок.

— Дякую, — зрадів робот. — Ви не підете сьогодні до школи?

— Ні, у мене вже канікули, — сказала Аліса. — Роби своє. Я сама зі столу приберу.

— Гаразд, я тоді почищу медаль за взяття Базарджика, — згодився робот.

— Але ж ти її вчора чистив!

— Я трішки залишив на сьогодні.

Робот пішов. Аліса допила какао, зібрала посуд і віднесла його в автомийку. Потім зайшла в батьків кабінет і причинила за собою двері. Де ж мієлофон, про який писав батько?

Мієлофон висів на стіні. В сірому футлярі, на ремінці, він скидався на кінокамеру. Аліса стала на стілець і зняла апарат. Тепер можна йти до дельфінів.

Двері поволі відчинилися, і до кімнати втиснувся марсіянський богомол. Він був зовсім ручний і лагідний. Спочатку, коли перших богомолів привезли з Марса, дехто з людей їх боявся, та богомоли виявилися слухняними й корисними в домашньому господарстві. Наприклад, вони могли лущити горіхи своїми твердими щелепами. А крім того, богомоли полюбляли жонглювати різними предметами й уміли довго стояти на одній нозі.

— Ой, я аж злякалася! — сказала Аліса богомолу. — Хіба можна входити без стуку?

Богомол стулився, як складана лінійка, і поліз під стіл. Переживати. Він вважав, що Аліса не мала рації.

Аліса ввімкнула відеофон і зателефонувала Берті Максимівні. Та сиділа в кріслі й читала товсту книжку. На Берті була зелена перука «північна русалка» і зелені лускоподібні рейтузи.

— Добридень, колего, — привіталася Берта до Аліси. — Що нового?

— У мене канікули почалися, — сказала Аліса. — Як себе почуває Руслан?

— Краще. Вчора прилітав лікар із Чорноморського центру й сказав, що надвечір усе буде гаразд. Він, напевно, об’ївся тріски. До речі, дівчинко моя, ти не розмовляла зі своїм батьком?

— Розмовляла. Та ви ж знаєте, Берто Максимівно, як він ставиться до нашої проблеми.

— Отже, вони не дадуть апаратури?

— Тато сказав, що Чорноморський інститут дельфінознавства одержить апарат, коли до нього дійде черга.

Алісі так і кортіло признатися, що апарат у неї в руках. Проте вона чудово розуміла, що Берта — людина ненадійна. Вона розтрубить на всю Москву, що дістала мієлофон, і, навіть коли нічого не вийде, казатиме, що вийшло.

— Ну гаразд, заходь до мене, крихітко, — мовила Берта. — Наші красуні тебе зранку ждуть не діждуться. Тільки не зараз, а через годинку, там чистять басейн.

Аліса терпіти не могла, коли її називали крихіткою, малятком, чижиком або курчатком. Таке звертання можна ще зрозуміти, якщо ти дошкільниця. Та коли ти перейшла до третього класу і маєш премії за алгебру і біологію, коли тобі вже дев’ять років і кілька місяців (два), усякі «крихітки» й «курчатка» досить сильно ображають. Але Берта все одно б не зрозуміла, якщо їй сказати про це. Можливо, навіть і засміялась би. І заходилася б розповідати спільним знайомим: «Знаєте, ця Алісочка просто чудо. Я її називаю крихіткою, а вона супиться». І так далі.

Аліса взяла синю сумку, сховала туди мієлофон, щоб робот не ставив зайвих запитань, і пішла до Берти. Дорогою вона поводила себе не найкращим чином. По-перше, з’їхала з третього поверху вниз по перилах; по-друге, викликала таксі, хоч треба було пройти лише два квартали; по-третє, поки чекала на машину, з’їла дві порції морозива в автоматі біля під’їзду.

Машина вискочила з-за рогу, зафуркотіла, розганяючи повітряну подушку, і лягла пузом на бетон. Аліса всілася на біле сидіння і, замість того щоб набрати Бертину адресу, награла кнопками складний і довгий маршрут з таким розрахунком, аби проїхати повз басейн біля Інституту часу, заглянути в Кунцевський ботанічний сад і подивитися, чи змонтували вже у Філях експериментальні доріжки. Про них говорила вчора дикторка Ніна.

Була вже одинадцята, і вулиці майже спорожніли. Москвичі порозходилися хто до школи, хто на роботу, хто в дитячий садок, тільки на бульварах сиділи бабусі та роботи з дитячими колясками.

Біля марсіянського посольства зупинився довгий автобус із герметичними дверима. Марсіянські туристи надівали в ньому дихальні маски, збираючись вийти на вулицю. Один марсіянин у масці стояв на землі й чекав, коли можна буде відчинити двері. Саме посольство було схоже на м’яч, заритий до половини в землю. Там, під банею, у марсіян своє повітря і свої рослини. Коли Аліса була на Марсі, вона теж ходила в масці. Тільки богомолам байдуже, яким повітрям дихати.

Назустріч на чотирьох автомобілях їхав весільний кортеж. Машини були заквітчані барвистими стрічками і їхали повільно, погойдуючись на повітряних подушках. Наречена була в довгій білій сукні, й на голові в неї була фата. «Либонь, наречена з тих, хто пише в газетах статті, що треба відроджувати добрі традиції», — подумала Аліса.

У басейні, незважаючи на попередження дикторки Ніни, що купатися холодно, було досить багато люду. Аліса й сама подумала, чи не викупатися, але машина вже повернула до мосту, до Ботанічного саду. Біля саду Аліса зупинила машину й заглянула в кіоск коло входу. Робот у вінку з кульбабок дав їй букет бузку, й Аліса поклала його поруч себе на сидіння. Одну квітку, п’ятипелюсткову, Аліса відірвала і з’їла. На щастя.

Машина їхала по окружному шосе, обабіч якого височів густий ліс. Таксі сповільнило хід і невдовзі зупинилося. З лісу вийшло стадо маралів і, цокаючи ратицями по шершавій пластиковій поверхні дороги, перейшло на другий бік, до кедрового гаю.

— Вони у виноградники не забредуть? — спитала Аліса в таксі.

— Ні, — відповіла машина. — Там бар’єр.

Марали раптом підняли голови, принюхались і вмить зникли в пущі.

— Чого вони злякалися? — збентежилась Аліса.

Їй хотілося ще подивитись на оленів.

Таксі не відповіло, та й не треба було відповідати — по шосе, пригнувшись до рулів, мчали велосипедисти. Вони були в таких яскравих різноколірних майках, що в маралів, напевно, зарябіло в очах.

Після того як машина проминула молоді посадки каучукових дерев, схожих на осики, Аліса попрохала на хвильку зупинитися в гаю фінікових пальм.

У гаю було ясно й спокійно. Тільки білки стрибали по землі, розшукуючи поміж мохнатих стовбурів фініки, що полишалися з осені Краєчком гаю тягнувся невисокий бар’єр складеного. пластикового купола, який автоматично накривав гай, як тільки погода псувалася. Аліса сіла під пальмою й уявила, що вона в Африці й що білки — зовсім не білки, а мавпочки або навіть павіани. Одна з білок підбігла до неї і стала на задні лапки.

— Не жебрай! — докірливо сказала Аліса. — Ти дика й вільна тварина.

Білка нічого не втямила й постукала себе передніми лапами по животу.

Аліса розсміялась і подумала, що в Африку пограти не пощастить. Доведеться їхати далі.

— Тепер у Філевський парк, — мовила Аліса.

Машина обережно гуднула.

— Ти чого? — здивувалась Аліса.

— Я подумала, що ви забули про свої справи.

— У мене канікули, — відповіла Аліса. — І крім того, відколи це машини вказують, як себе поводити людям?

— Прошу пробачення, — сказало таксі, — але, по-перше, я не вказувало, а нагадувало, а по-друге, наскільки я можу судити, ви ще далеко не повнолітня, і тому в даному разі я виступаю і як вихователь. Якби ви були дошкільницею, я б узагалі вас не повезло без дозволу або супроводу батьків.

Виголосивши таку довгу тираду, таксі замовкло й більше аж до кінця поїздки не промовило й слова.

Машина в’їхала в житловий пояс. Колись тут стояли досить нудні п’ятиповерхові будинки, потім їх знесли й поставили замість них вісімнадцять голок-небосягів, кожен із яких був не тільки житлом для кількох тисяч чоловік, а й включав у себе кілька магазинів, майстерень, станцій обслуговування, гаражів, посадочних майданчиків для флаєрів, театр, басейн і клуби. Можна було прожити все життя, не виходячи з такого будинку, хоч це, напевно, було б дуже нецікаво.

Небосяги стояли на широких галявинах і були оточені березовими гаями, серед яких росло безліч грибів-підберезників, що їхнє насіння й грибниці привозили щороку з півночі, отож можна було назбирати за день сто кошиків, але наступного ранку гриби виростали знову. Підберезники були гордістю жителів цього району, та самі вони грибів об’їлися вже давно і тому завжди запрошували знайомих збирати гриби довкола своїх будинків і навіть підсміювалися з грибників.

За небосягами починався Філевський парк.

На широкій галявині чоловік сто допитливих дивилися, як працює експериментальна доріжка. Технік у синьому комбінезоні стояв посеред срібної стрічки, що вигиналася, прямуючи в той бік, у який технік велів їй прямувати. На грудях у техніка висів мікрофон, і він пояснював допитливим, як доріжка працює:

— Якщо мені хочеться, щоб доріжка привела мене он до того великого куща, я подумки кажу їй: направо. І доріжка повертає направо.

Всі засміялися, бо доріжка так різко повернулась, що технік не втримався і впав на траву. Доріжка пробігла вперед і завмерла.

Аліса хотіла покататися на новій доріжці, але бажаючих було так багато, що довелося б стояти в черзі півдня, перш ніж вдалося б покататися самій. Аліса вирішила краще зачекати, поки такі доріжки збудують у всіх парках.

На сусідній галявинці тренувалися космонавти, певніше, юні космонавти з ДТСКОСу — Добровільного товариства сприяння космонавтиці. Люк в учбову ракету був відкритий, і діти по черзі спускалися з нього на траву по тросу. Вони, напевно, уявляли, що динодуки з Юпітера з’їли їхній трап. Аліса повернулася до машини. Пора було їхати до Берти.

Якийсь час машина йшла під трубою монорейки, потім повернула по набережній Москви-ріки і через старий Бородінський міст виїхала на Смоленську. Сонце сховалося за хмару; мабуть, метеорологи знову помилились — навіть у двадцять першому столітті їм вірити не можна. Під хмарою повітряний велосипед регулювальника. Велосипед був синій, і регулювальник був у синьому, і хмара була синьою. Аліса відразу придумала казку про те, що регулювальник — син хмари, і, коли стане спечно, він обернеться дощем.

Ось і зелені арбатські провулки. Аліса майже повернулася додому. Вона залишила таксі на стоянці, встеленій різноколірними плитами, забрала букет бузку, перевірила, чи на місці мієлофон, і піднялась до Берти Максимівни.

— Чого ж ти так довго? — здивувалася Берта.

— Ви ж самі сказали, щоб через годину.

— Ой леле, я зовсім забула! Я гадала, мені подзвонять із Монтевідео. Там, знаєш, кажуть, досягнуто контакту. Бачила останній номер нашого журналу?.. Дякую за квіти.

Берта була трохи божевільна. Так думала Аліса, але, звичайно, нікому про це не говорила, а перед дітьми навіть іноді хвалилася трішки своєю дружбою з віце-головою товариства «Дельфіни — наші брати». Берті вже років п’ятдесят, хоч вона досить молода і носить перуки, «русалка» або «гаванський бриз». Вона раніше була чемпіоном Москви з підводного плавання, а згодом вступила в товариство «Дельфіни — наші брати» й стала в ньому головною. В неї у дворі будинку великий дельфінячий басейн, і вона весь час намагається знайти з цими тваринами спільну мову. Тато казав Алісі, що Берта скоро розучиться говорити з людьми і коли й порозуміється з дельфінами, то тільки тому, що обходитиметься без людської мови. Тато, звісно, жартував, але, правду кажучи, вони з Бертою — наукові суперники. Тато — біолог і директор зоопарку, і він не вірить у те, що дельфіни — наші брати. А Алісі дуже хотілося в це вірити, і через це у неї з татом були навіть справжні наукові суперечки.

— Знаєш що, дитинко? — сказала Берта, різким рухом відкидаючи на плече зелений кучер. — Ти йди до дельфінів, а я згодом надійду. Може, все-таки подзвонять із Монтевідео.

— Добре, — відповіла Аліса.

Їй тільки цього й треба було. Вона хотіла випробувати мієлофон без Берти. А потім покласти його не місце, аби тато не дізнався, що вона пробувала його на дельфінах.

Тато приніс мієлофон учора із зоопарку й пояснив, що мієлофон експериментальний. Він може читати думки. Звичайно, якщо ці думки виражені словами. Татові дали апарат для дослідів із мавпами, але сьогодні він поїхав не р зоопарк, а на нараду, й залишив апарат дома.

Учора ввечері вони з татом випробовували апарат один на одному, й Аліса чула власні думки. Це дуже дивно — слухати свої думки. Вони звучать зовсім не так, як здається тому, хто їх думає. Аліса брала в руки сіру коробочку, вставляла у вухо маленький навушник і слухала, як досить тоненький голос говорить швидко-швидко: «Не може бути, щоб мої думки… диви-но, я чую власний голос… Це мій голос? Я подумала про голос і точнісінько те саме чую…»

Аліса з татом спробували послухати хатнього робітника. У того думки були короткі й не плуталися, як в Аліси. Хатній робітник думав про те, що треба підмести під плитою, почистити медаль і (тут люди дізналися про його страшенну таємницю) підзарядити потихеньку акумулятори, аби вночі, коли всі думатимуть, що він спить, почитати при світлі власних очей «Трьох мушкетерів».

…Аліса підійшла до басейну. Обидва дельфіни, впізнавши її, навперегонки попливли до бетонної окрайки. Вони по пояс вистрибували з води, аби показати, що вони раді бачити гостю.

— Зачекайте, — сказала Аліса. — В мене для вас нема нічого смачного. Берта мені заборонила вас годувати — у Руслана живіт болить. Адже правда?

Один із дельфінів, котрого звали Русланом, перевернувся на спину, аби показати Алісі, що живіт у нього вже зовсім не болить, та Алісу це не розжалобило.

— Не запливайте далеко, — попрохала Аліса. — Я хочу послухати, чи є у вас думки. Бачите, я дістаю мієлофон. Ви такого апарата ще ніколи не бачили. Він читав думки. Його придумали лікарі, щоб лікувати психічних хворих і взагалі щоб ставити точний діагноз. Мені тато сказав. Ясно?

Але дельфіни нічого не відповіли. Вони пірнули й попливли навперегонки по колу. Аліса дістала з сумки апарат і, вставивши у вухо навушник, натиснула на чорну кнопку прийому. Спочатку нічого не було чути, та коли Аліса покрутила ручку настройки, то раптом зовсім виразно почула думку одного з дельфінів:

«Диви-но, що вона робить. Напевно, дослід ставить».

Аліса мало не закричала «ура». Можливо, покликати Берту? Ні, треба перевірити.

Один із дельфінів підплив ближче. Він думав: «А на вигляд просто дівчинка. Що ж це вона робить?»

— Я читаю твої думки, — тихо мовила Аліса дельфіну. — Зрозумів, дурненький?

Дельфін перевернувся й пірнув. Але думки його все одно було ясно чути.

«Може, поговорити з нею? — думав дельфін. — А то вона щось задається…»

Перебиваючи першу думку, з’явилася друга — хтось іще, напевно другий дельфін, подумав: «А я її знаю, вона з будинку навпроти, її Алісою звати».

«От молодчина! — подумала Аліса. — Та звідкіля він знає, що я з будинку навпроти?»

І тієї ж миті той самий голос, що звучав у мієлофоні, сказав уголос і досить гучно:

— Алісо-барбарисо, машинку зламаєш, нас не піймаєш!

Голос пролунав, хоч як це дивно, не з басейну, а ззаду. Аліса підхопилася і обернулась.

За низенькою бетонною огорожею стояли двоє хлопчаків років по шість і перекривляли її.

— Нуте, геть звідси негайно! — розсердилась Аліса. — Ви мені весь дослід зіпсували!

— Так ми й побігли, дочекаєшся! — сказали хлопчаки.

Проте Аліса ступила два кроки в їхній бік, і хлопчаків наче вітром здуло.

Аліса засмутилась і знову сіла на край басейну. Дослід провалився. Добре ще, що вона не покликала Берту, аби розповісти про своє відкриття. Та дарма, час іще є. Можна продовжити.

Аліса знову ввімкнула мієлофон і, витягнувши назовні вусик-антену, спрямувала його в бік дельфінів. У вухах потріскувало, й іноді лунали якісь хрюкотливі звуки та повискування; Вони наближалися, коли дельфіни підпливали ближче, і майже зовсім затихали, коли дельфіни пірнали або відпливали до протилежної стінки басейну.

Так Аліса просиділа хвилин із п’ять, але нічого не дочекалася. Нагорі відчинилося вікно, і Берта, висунувши зелену модну голову, сказала:

— Алісочко, друже, піднімися до мене. Дзвонили з Монтевідео, чудові новини. І скажи роботові, щоб він дістав із холодильника рибу.

— До побачення, — мовила Аліса дельфінам. — Я до вас іще прийду.

Вона обережно, аби Берта з вікна не побачила, сховала мієлофон і, сказавши, що треба, роботові, пішла до будинку.

Коли вона зникла за рогом, дельфін, якого звали Русланом, висунув із води кирпате рило й сказав неголосно своєму сусідові дельфінячою мовою:

— Цікаво, що там сталося в Монтевідео?

— Не знаю, — відповів другий дельфін. — Шкода дівчинку, вона так засмутилася. Може, варто було з нею поговорити?

— Рано ще, — заперечив дельфін Руслан. — Люди не доросли до спілкування з нами. Вони багато чого не зрозуміють.

— На жаль, твоя правда, — мовив другий дельфін. — Взяти хоч би оцих хлопчаків. Страшенно погано виховані. Один навіть жбурнув у мене палицею.

І дельфіни, граючись, попливли довкола басейну.

ТУДИ-СЮДИ ДІДУСЬ

У перший день канікул людині найчастіше нічого робити. Точніше, є що робити і справ навіть дуже багато, але важко визначити, яка з них найголовніша, і людина губиться серед численних можливостей і принад.

Аліса попрощалася з Бертою Максимівною, вийшла на вулицю й подивилася на повітряний годинник, що висів у небі над містом. Годинник показував дванадцяту. Попереду ще був цілісінький день, а за ним ховалася безліч зовсім вільних літніх днів, обіцяна татом підводна мандрівка, екскурсія в Індію, експедиція юннатів у пустелю і навіть, якщо мама дістане квитки, поїздка до Парижа на трьохсотліття взяття Бастілії, яку парижани вже спеціально збудували з легкого пластика. Життя обіцяло бути цікавим, але все це належало завтрашнім дням.

А поки що Аліса вирушила на Гоголівський бульвар. Мієлофон лежав у сумці, й Аліса час від часу поляпувала по сумці долонькою, щоб перевірити, чи на місці апарат. Узагалі кажучи, варто було зайти додому й покласти його на місце, але шкода було гаяти час. Зайдеш додому, робот примусить обідати й говоритиме, що ти знову схудла, і що скаже мамі, коли вона повернеться, і всякі інші жалібні слова. Марсіанський богомол попроситься гуляти, а гуляти з ним — одна мука: він зупиняється під кожним стовпом і обнюхує кожну подряпину на бруківці.

Отож зрозуміло — Аліса додому заходити не стала, а вирушила на бульвар.

Гоголівський бульвар, широкий і тінистий — кажуть, там якось заблукала ціла дитсадівська група разом із вихователькою, — простягається від Москви-ріки до Арбатської площі, і в нього, як річки в довге й широке озеро, впадають зелені вулиці й провулки. Аліса звивистою стежиною, повз апельсинові дерева, які дуже гарно цвіли, рушила просто до старовинного пам’ятника Гоголю. Це сумний пам’ятник, Гоголь сидить, кутаючись у довгий плащ, — Гоголь хоч і писав веселі книжки, сам був досить смутним чоловіком. За пам’ятником, на бічній алеї мають рости ранні черешні Вони відцвіли вже місяць тому. А що коли ягоди вже поспіли?

На лавочці сидів дідусь із довгою сивою бородою, в чудернацькому солом’яному брилі, насунутому на кущисті брови. Дідусь, здавалося, дрімав, проте, коли Аліса проходила, точніше, пробігала мимо, він підвів голову і сказав:

— Куди ж ти, миршавко, мчиш? Куряву здіймаєш, туди-сюди!

Аліса зупинилась.

— Я не здіймаю куряви, тут же крупний пісок, він не куриться.

— Отуди к бісу! — здивувався дідусь, і борода його підвелась і втупилася рябим кінцем в Алісу. — Отуди к бісу! Заперечуєш, виходить? — Дідусь вочевидь був не в дусі.

І Аліса про всяк випадок сказала:

— Даруйте, я не зумисне. — І хотіла вже бігти далі.

Але дідусь не дав.

— Подь сюди, — мовив він. — Тобі кажуть!

— Як це — подь сюди? — здивувалась Аліса. — Якось дивно ви розмовляєте.

— А ти посперечайся, посперечайся. Зараз візьму хворостину і відшмагаю тебе по м’якому місцю!

Дідусь був зовсім незвичайний. Як старий Хоттабич. І говорив дивно. Не те щоб Аліса його злякалася, але все-таки їй стало трохи моторошно. Більше нікого на алеї не було, і якщо дідусь і справді вирішить шмагати її хворостиною… «Ні устигну втекти», — подумала Аліса й підійшла до дідуся ближче.

— Що ж це виходить? — сказав дідусь. — Залишили мене на цьому триклятому місці, а самі вшилися! На що це схоже, я питаю!

— Авжеж, — згодилась Аліса.

— У тебе в торбі калачика не знайдеться? — запитав дід. — А то від ранку макової росинки в роті не було.

— Ні, — відповіла Аліса. — А що таке макова росинка?

— Багато знатимеш, скоро старою станеш, — відрізав дідусь.

Аліса засміялась. Дідусь був зовсім не страшний і навіть жартував. Вона сказала:

— А тут неподалік кав’ярня є. Дієтична. Пройдете два повороти…

— Обійдуся, — буркнув дід. — Без ваших порад обійдуся. Ні, ти скажи, миршавко, що таке дєється?

«Оце так старий! — подумала Аліса. — От би його нашим дітлахам показати».

— Скільки вам років, дідусю? — спитала вона.

— Всі мої літечка при мені, я ще царя-батечка Миколу Олександровича, царство йому небесне, пам’ятаю. Отакечки. І генерала Гурка на білому коні. А може, це Скобелєв був…

— Довгожитель! — зрозуміла Аліса. — Справжнісінький довгожитель. Ви з Абхазії?

— Це з якої такої Абхазії? Ти це що? Та я тебе!

Дідусь спробував зіскочити з лавки й погнатися за Алісою, але в останню мить передумав і вставати не став. Аліса відбігла на кілька кроків і зупинилася. Їй уже зовсім не хотілося йти від казкового діда.

— Отож, кажу я, — вів далі дід, ніби забув про спалах гніву. — Що ж це довкола дєється? Зовсім показилися, туди-сюди!

Якщо він пам’ятає царя і ще якихось генералів, котрих не проходять у другому класі, то дідові очевидячки принаймні двісті років. Як же він законсервувався, і навіть у газетах про нього ні слова не було, і тато про нього не знає? Адже якби знав, то напевне сказав би Алісі.

— Ні тобі городового, ні тобі культурного поводження! Ходють туди-сюди голі люди, махають собі безсоромними ногами. Ох, наплачетеся ви з ними, ох і наплачетеся!.. Не бачити вам…

Дід схлипнув і раптом закричав несамовито й тонко:

— Кінець світу! Кінець світу! Гряде антихрист покарати за гріхи великі…

«Ой-ой-ой, покликати когось, чи що? — забідкалась Аліса. — Напевно, в нього манія. Хворий чоловік».

— А ти чого в трусах бігаєш? — зненацька спитав дід неголосно, але сердито. — Спідниці, чи що, в мамки не знайшлося? Либонь, загуляла мамка твоя, га? Загуляла?.. Дівчата ж бо хто в штанах, хто в трусах…

— У мене мама архітектор, — сказала Аліса.

— Отож-бо й кажу, — згодився дід. — Не ті часи настали. Бувало, вийдеш спозарання, взуєш постоли… Ти сідай, дівчинко, на лавку, казку послухаєш… Гніденький твій уже копитом креше. І підіймаємося ми слідом за генералом Гурком, царство йому небесне, туди, розумієш, сюди, на висоту дванадцять — вісімдесят п’ять, а там уже турок позицію собі риє… І за царя…

Дід повторив кілька разів «за царя» і раптом заспівав:

І за царя, вітчизну, і за віру

Ми гучно крикнемо ура, ура, ура-а-а-а!

Аліса поволі задкувала по доріжці, щоб непомітно щезнути з дідових очей. Вона думала, куди краще бігти, аби скоріше знайти поміч.

Та ось; із-за повороту показалася дівчина зі згортком креслень під пахвою, звичайна дівчина, мабуть, студентка. Вона була в шортах, безрукавці й без перуки. Коротке світле волосся спадало чубчиком на засмагле чоло. Дівчина почула дідову пісню й зупинилася.

— Ой! — зраділа Аліса.

Вона підбігла до дівчини й голосно зашепотіла:

— Цей дід, напевно, збожеволів. Він говорить дивні речі й зовсім відірвався од дійсності.

— Побачимо, — сказала дівчина.

Дідусь помітив її і дуже розсердився.

— Що далі, то гірше! — промовив він. — Ще одна безсоромниця, туди-сюди. Ти чого вирядилася?

— Здрастуйте, — привіталася дівчина. — Вам зле?

— Чого б це? Це ти що за слова такі собі дозволяєш? Я в своєму житті ще нічим не мучився, хіба тільки почечуєм. Отакечки.

— Дивно він зодягнений, — сказала дівчина Алісі неголосно.

І тут Аліса теж помітила, що дід дивно вдягнений. Як тільки вона раніше цього не бачила?

На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.

— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.

Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.

— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.

— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.

— Може, вас провести додому?

— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?

— Оремо, — відповіла дівчина.

— І плуги у вас є?

— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.

— Отож я так і думав. А рік зараз який?

— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.

— Це що, від різдва Христового?

— Від нашої ери, — сказала дівчина.

— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?

— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?

— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.

Але їй на допомогу прийшла дівчина.

— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.

— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?

— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?

— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?

— Нема в нас генералів.

— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!

Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.

Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшло ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.

Всі діди спроквола простували до лавки.

— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!

— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.

І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.

— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.

— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!

— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.

— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!

Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.

І в цей момент ударив гонг, і гучний голос сказав:

— Ну ж бо, Глібе, знеструм масовку. Такі не підійдуть.

За кущами щось зашипіло, і діди завмерли в тих позах, у яких їх застав гучний голос.

Із кущів вискочило кілька молодих хлопців. Потім вийшов давній знайомий Алісиного тата, оператор Герман Шатров. Лоб Шатрова затуляв довгий зелений козирок від сонця, і на грудях у нього висів мікрофон.

Не помічаючи дівчини з Алісою, Шатров насипався на своїх помічників.

— Як могло статися, — сердився він, — як могло статися, що вісім роботів з масовки пішли із знімального майданчика? Хто за це відповідає? А раптом один із них на машину б налетів? Або дитину б до смерті налякав? Ні, я так цього не залишу! Я сьогодні ж серйозно поговорю з конструкторами.

— Вони ж дослідні, Германе, — втрутився один із асистентів. — Їх тільки зараз розпакували, навіть перевірити не встигли. От вони й розповзлися по бульвару.

— Та хіба ж це справжні селяни початку двадцятого століття? На основі чого їх програмували?

Із кущів вийшов ще один чоловік. Був він огрядний і сумний.

— Геро, — мовив він, — любий, ми ж не самі придумали. Взяли дідів із романів першої половини минулого століття, туди-сюди.

— Що?


— Туди-сюди, кажу. Це я, поки з ними морочився, дідівських висловів нахапався. У них років сто п’ятдесят тому були обов’язково улюблені слова, незвичайні.

— Забирай своїх дідів. Придумаємо щось інше.

— А що ж мені з ними робити? Вони ж ні на що не годяться.

— Поміняєш блоки пам’яті на стандартні, і вийдуть непогані роботи-доглядальниці. Бігме, навіть цікаво. З бородами і запасом казок, туди-сюди.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка