Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка11/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23

Розділ VII

АВТОБУС НІКУДИ НЕ ЙДЕ

Була майже дванадцята, коли Коля дійшов до пам’ятника Гоголю. Правда, пам’ятник був не той, що раніше стояв на цьому місці. Пам’ятник у кінці Гоголівського бульвару був старий, він колись стояв на другому кінці площі. Батько казав якось Колі, що Арбатська площа — єдине місце в світі, де є дві статуї одному й тому ж письменникові: одна на бульварі, друга біля будинку, де Гоголь жив. Певно, за сто років вони помінялися місцями, вирішив Коля.

Перед пам’ятником була Арбатська площа, тільки Коля її ніколи б не пізнав. Навіть замість ресторану «Прага»— велетенський паралелепіпед із бетону, а не з корала. Мабуть, його збудували досить давно. За ним виднілися верхівки небосягів на проспекті Калініна. Це було знайоме. А праворуч із-за пальмового гаю виглядав розкішний будинок, увесь у черепашках. Та він був не кораловий, просто старий, така колись була мода, і збудував його собі прогресивний багач Морозов ще до революції.

Автобус Коля побачив одразу. Посеред площі, викладеної різноколірними плитками, було підвищення. Біля нього якраз стояло три автобуси. Коля здогадався, що це автобуси, бо над кожним висіла ні до чого не прикріплена куля з написом: «Автобус 1», «Автобус 2», «Автобус З».

Всі три автобуси щойно під’їхали. З них виходили пасажири, а інші заходили. Дехто піднімався з-під землі, напевно з метро, дехто підлітав на крилах і складав їх, підходячи до дверей, а дехто вилізав із пузирів, і порожні пузирі самі відлітали геть, даючи місце новим.

Коля злякався, що автобус піде, і ушкварив через площу. Він звик бігати за автобусами й трамваями, бо ненавидів гаяти час, чекати на зупинці.

Він біг і думав про те, що робити, якщо треба платити за квиток, а він навіть не знає, які будуть гроші. Одна надія, що через сто років не братимуть грошей за проїзд в автобусах.

Біг він швидко, та оскільки тут ніхто через площу навпрошки не бігав, мало не сталася катастрофа. Пузирі й інші машини гальмували, злітали вгору, ухилялися. Одні — щоб не налетіти на Колю, інші — щоб не налетіти на тих, хто не хотів налетіти на Колю. Коля краєм ока побачив, що коїться, і дременув ще швидше. Невідомо, чим би це скінчилося, коли б якийсь чоловік не знизився на крилах аж до землі, не вихопив би Колю з центру метушні й не підняв у повітря.

— Ти куди, божевільна дитино? — спитав він досить неввічливо. — Навіщо гинути таким молодим і занапащати довколишніх?

— Відпустіть! — кричав Коля, гойдаючись у повітрі за два метри від бруківки. — Я поспішаю на автобус. Він же зараз піде!

Звісно, якби Коля мав час, він придумав би версію куди кращу. Та коли дуже спішиш, доводиться говорити правду.

— А він іще жартує! — сказав обурено чоловік із крилами.

Та все-таки переніс Колю в повітрі на підвищення біля автобусів і відпустив. Коля мало не впав, забився підошвами об землю.

— Я ж міг розбитися! — мовив він чоловікові, який висів у повітрі над ним, помахуючи крилами, як у бабки.

— Не думав, що на Землі такі ніжні діти, — відповів чоловік.

І аж тут Коля додивився, що чоловік одягнений у темно-синій щільний комбінезон, на грудях у нього вишитий золотом Сатурн із кільцем, а на рукаві — чотири зірки.

Напевно, це майбутній міліціонер, злякався Коля. Зараз він спитає, де Коля живе…

Але чоловік виявився не міліціонером.

— Не сердьтеся, космонавте, — пролунав знайомий голос, і Коля побачив, що край бруківки стоїть, тримаючи одноколісний велосипед, Колин ровесник дідусь Павло. — Я знаю цього хлопчика. Він просто трохи неуважний, бо готується до маскараду.

— На нього не можна не сердитись, — сказав космонавт, — бо він біг, не думаючи про інших. А це вже найостанніше діло. Куди ти квапишся?

— На космодром, — відповів Коля. — Космічні подорожі — моя мрія.

— Таким легковажним у космосі не місце, — мовив космонавт.

— Я виправлюсь, — пообіцяв Коля. — Докладу всіх зусиль.

— Він виправиться, — підтримав Колю дідусь Павло.

— Тоді й зустрінемося, — сказав космонавт.

— Ні! — крикнув Коля. — Зачекайте хвилинку, не летіть! Дайте мені свій автограф.

Коля поліз у кишені, та вони були порожнісінькі. Тільки в одній — дві копійки, а в другій — гумка.

— Не шукай, — засміявся космонавт. — Тримай на пам’ять.

Він зняв із рукава золоту зірочку, кинув її Колі й злинув у повітря.

— Дякую! — крикнув Коля навздогін.

— Знаєш, — сказав дідусь Павло, — я тобі заздрю: сам капітан Далекого космосу, капітан «Пегаса» Полосков, подарував тобі зірку. А чи знаєш ти, що це за зірка?

— Ні, — відповів Коля.

— Кожна зірка означає зоряну експедицію. Коли я був хлопчиком, я про це і мріяти не міг.

— За наших часів теж були космонавти.

— Але не було зоряних експедицій.

— Ми за це діло візьмемося, — мовив Коля і прикріпив зірочку собі на рукав.

Дідусь Павло помахав Колі рукою, відштовхнувся ногою і закрутив педалі своєї нестійкої машини.

Коля думав, що автобус давно пішов, та, на щастя, він іще чекав його. Автобус був обтічний, блискотливий, але без вікон, і тому Коля зрозумів, що він дуже швидкісний.

Над входом був напис: «Проспект Миру».

Коля вирішив: будь що буде — і зайшов усередину слідом за літньою, спортивного вигляду засмаглою жінкою в жовтому хітоні, як у грецьких богинь. Він надумав повторювати точнісінько її рухи, тоді не вскочиш у клопіт.

Усередині автобуса було ясно, але сісти нікуди. Всі йшли вперед. Коля прилаштувався за жінкою і ступав їй услід. Вони пройшли половину автобуса, і Коля побачив попереду занавіску. А над нею напис: «Вихід. Проспект Миру». Жінка зайшла в занавіску і зникла. Коля зачекав секунду, зробив те саме й побачив, що жінка вже спускається в другі двері, що ведуть назовні.

Коля опинився на іншій площі, перед незнайомим садом. Жінка ступила на ескалатор, який вів униз. Із дверей автобуса виходили вже нові пасажири. Коля нічого не збагнув, тому підійшов до дівчини в білому комбінезоні з великою трояндою, вишитою на плечі, й запитав:

— Скажіть, будь ласка, це яка зупинка?

— Зупинка?

— Ну, як називається це місце?

— Проспект Миру. Хіба ти не бачиш?

— Дякую, — сказав Коля і все одно нічого не зрозумів.

Він повернувся до автобуса й прочитав напис над дверима: «Вхід. До Арбатської площі».

Що ж виходить? Отже, автобус нікуди й не їздить? Ти заходиш на одній зупинці й виходиш на іншій? А хто ж тебе везе?

Тоді Коля підійшов до сусіднього автобуса. Над його задніми дверима був напис: «Вхід. До Новодівичого монастиря». Ага, от тепер перевірити неважко. Новодівичий монастир Коля знає. Він уже спокійно зайшов до автобуса, пройшов через салон, крізь занавіску й вийшов. Він стояв на березі Москви-ріки, а зовсім поряд здіймалися рожеві стіни Новодівичого монастиря, із-за них виглядали бані собору й дзвіниця. Коля вернувся на проспект Миру. Що ж, зручний міський транспорт. У якомусь фантастичному романі Коля читав про нуль-транспортування. Там космічний корабель стрибає через простір. Напевно, тут те саме. При нагоді треба буде уточнити.



Розділ VIII

ЧЕМПІОН ІЗ МОРОЗИВА

Тепер необхідно було фліпнути до космодрому. Так сказав археолог Рррр.

Коля ніколи сам не фліпав і не бачив, щоб фліпали інші. Отож він став збоку й вирішив спостерігати.

Дехто з людей ішов пішки, інші сідали в прозорі кулі, один чоловік підійшов до ряду стовпчиків і щось з одного із них узяв. Коля схотів поглянути на ці стовпчики. Завжди цікаво поглянути, що де дають.

Стовпчики були різних кольорів. На білому було написано «Морозиво», на жовтому — «Лимонад», на зеленому — «Яблука», на синьому — «Бутерброди», на коричневому — «Квас». А всього стовпчиків було штук тридцять, і Коля не став досліджувати їх до кінця, аби не подумали, що він їх раніше не бачив. Мимо проходив чоловік, приклав палець до клавіші поверх стовпчика, і вискочила склянка з лимонадом. Чоловік випив лимонад, склянку поставив на місце, і вона провалилася всередину. «Все ясно», — сказав подумки Коля й пішов до білого стовпчика. Морозиво виявилося шоколадне, не дуже солодке, але їсти можна. Потім Коля підійшов до жовтого стовпчика і запив морозиво лимонадом. Далі спробував бутерброд. Бутерброд був із сиром та маслом. Таке діло треба було запити. Запив Коля бутерброд квасом і тут побачив напис на оранжевому стовпчику: «Банани». Нехай буде банан. Коля з’їв банан, а шкурку поклав на місце, і вона провалилась у стовпчик. Таке життя Колі подобалося, і тому він повернувся до морозива. Перший раз він натискав найлівішу клавішу, тепер натиснув наступну. Слушно. Морозиво було яблучне. Він їв його куди повільніше, ніж перше, і, щоб передихнути, підійшов до стоянки, де люди сідали в прозорі пузирі, поглянути, що вони там роблять.

Коли людина підходила до пузиря, відкривався круглий люк. Людина сідала в крісло, люк затягувався прозорою плівкою, і пасажир натискав на одну з кнопок. І відразу пузир ледь-ледь піднімався над землею й летів.

Дивне було й інше: варто було пузирю з пасажиром покинути стоянку, як на його місце підлітав порожній пузир І опускався на землю.

Коля підійшов до порожнього пузиря, але заходити не став, а заглянув усередину, чи не написано чого-небудь на кнопках. Перед кріслом була похила панель, утикана кількома рядами кнопок. Під кожною підпис — щоправда, дрібними літерами, зокола не розібрати.

Може, так тут і фліпають, вирішив Коля. Але, перед тим як вирушити в подорож, треба було дізнатися, яке морозиво дають, коли натиснути третю клавішу. Він вернувся до стовпчика й натиснув. Вийшло полуничне морозиво, дуже смачне; мабуть, смачніше за яблучне. Правда, їсти його було нелегко, і довелося запити його ще однією склянкою лимонаду. Колі захотілося присісти й трішки поспати — він раптом зрозумів, що втомився. Адже майже годину на будівництві попрацював, не рахуючи інших справ і ходіння. Коля поїхав би далі, але на стовпчику залишалася одна неспробувана клавіша. А раптом там якесь особливе морозиво, що його в наші дні ще не винайшли?

Через силу Коля доїв полуничне морозиво. Не подумайте, що Коля був слабеньким. За звичайних умов він легко міг би з’їсти й десять порцій, але ж він поспішав, до того ж стомився, нарешті, весь час запивав і заїдав морозиво іншими продуктами.

— Останнє, і все, — сказав він уголос, проковтнув решту полуничного й попрямував до стовпчика-автомата.

Та тільки він простяг руку до четвертої клавіші, як із стовпчика пролунав голос:

— Схаменися! Ти збираєшся з’їсти четверту порцію, а при температурі повітря лише плюс п’ятнадцять градусів це може погано позначитися на твоєму здоров’ї.

— От тобі й на! — відповів Коля стовпчикові, анітрохи не здивувавшись, бо він уже стомився дивуватись. Напевно, в стовпчику було електронне око. — Я міг би десять порцій з’їсти. Навіть у мороз.

Сказавши так, Коля натиснув на четверту клавішу, але морозива не одержав.

— Оце вже неподобство! — обурився Коля.

— Що сталося? — спитав худий чоловік у довгих, до колін, трусиках фіолетового кольору і в золотій накидці. — Хто тебе скривдив?

— Ось, — сказав Коля. — Відмовляється мені морозиво давати.

— Це принизливо, — згодився різноколірний чоловік. — А скільки ти вже з’їв порцій?

— Тільки три, — відповів Коля.

— За моїх часів, — мовив чоловік, — ми переходили від автомата до автомата й брали не більше як дві порції з кожного. Правда, з минулого року на прохання дитячої поліклініки всі автомати морозива сполучені між собою спільним запам’ятовувальним пристроєм. І кожен автомат знає, скільки ти сьогодні з’їв морозива.

— Що ж робити? — спитав Коля. — Невже ми принизимося перед автоматом?

— Нізащо, — сказав худий чоловік. — Я, як голова районної ліги повернення до природного життя, повністю на твоєму боці.

З цими словами чоловік підійшов до автомата й натиснув на клавішу. Вискочило шоколадне морозиво.



— Ет, — зітхнув Коля, — я сьогодні його вже їв!

— А яке тобі потрібне? — спитав худий чоловік, простягаючи Колі шоколадне.

— Я ще не натискав найправішу клавішу.

Худий чоловік натиснув праву клавішу й передав стаканчик Колі.

— А яке мені самому взяти? — спитав він.

— Раджу шоколадне, — відповів Коля.

— Терпіти не можу шоколадного, — сказав чоловік і натиснув собі яблучне.

Коля подумав, що шоколадного йому зовсім не хочеться, але не можна було показатися слабаком перед чужим чоловіком.

Вони стояли посеред площі, світило сонце, вони їли морозиво. Коля почав із шоколадного, бо боявся, що на закуску йому його не подужати. Морозиво було вже несмачним. Чоловікові добре — він-бо тільки перше їсть.

— Ти принципово ходиш у старовинній одежі? — спитав він Колю.

— Ні, для маскараду, — сказав Коля.

— Шкода, Я гадав, що ми з тобою спільники. Ти бачиш, що я вдягнений так, як одягалися п’ятдесят років тому?

— Так.


— І знаєш чому?

— Чому?


— Бо я вважаю, що необхідно обмежити панування машин. Вони позбавляють нас індивідуальності й виховують із юного покоління нікчем, які звикли жити на всьому готовому. Я чому тобі допоміг? Тому що в тебе є якості справжнього мужчини. Теперішні хлопчаки їдять не більш як дві порції морозива зараз. Слухаються машину. А ти збунтувався.

Звичайно, Колі приємно було слухати компліменти, але доїсти шоколадне морозиво неможливо. Коля мріяв про одне — щоб борець проти машин відвернувся і можна було недоїдений стаканчик поставити на місце. Але той і не думав іти. Він смакував своє морозиво і провадив далі:

— За славних давніх часів початку двадцять першого століття люди не фліпали, не спали на гравітаційних матрацах і не зводили будинків із твердого каменю. Ви не уявляєте, які вони мали сильні м’язи! А в двадцятому столітті? Богатирі! Все своїми руками! Ні, воістину світ хилиться до занепаду, повільно, але напевно. Скажи, чи потрібна тобі, юначе, антигравітація? Подарунок з Альдебарана? Це ж зайва розкіш.

— Не знаю, — сказав Коля. — Не розуміюсь я на цьому. Але взагалі мені подобається. От тільки будинки криві. Хоч до цього можна звикнути. Ми сьогодні один будинок звели, в принципі цікава робота.

— Криві! Ось істина, виголошена дитиною! Де ти, строгість і стрункість ліній минулого? Де ви, прості й шляхетні збірно-панельні будинки?

— Електроне Степановичу! — вигукнула дівчина в білому комбінезоні з вишитою на грудях трояндою, яку Коля вже бачив у автобусі. — Я вас усюди шукаю. А ви промову виголошуєте!

— Що сталося? — спитав фіолетовий із золотом Електрон. — Що-небудь у віварії?

— Гравіекран полетів! Спунси витримують жахливі перевантаження! Ви єдиний чоловік, який може терміново полагодити інопланетну техніку.

— Спунси! Це жахливо. Біжу. Наступного разу, хлопчику, коли схочеш морозива, біжи просто до мене, в космозо, запитай майстра з нової техніки Електрона Степановича, і ми з тобою всмак поласуємо.

— Фліпнемо? — спитала дівчина, показуючи на пузирі.

— Ти ж знаєш, Генрієтто, що я терпіти не можу сучасної техніки, — сказав Електрон і з великої сумки, яка висіла через плече, дістав прозорий пакет, витяг із нього складені крила, як у бабки, і, розправивши, прикріпив до плечей. — Ми по-стародавньому, — мовив він Колі. — Повільніше, але надійніше. — І швидко злинув у повітря.

Тут Коля зрозумів, що шоколадне морозиво він мимохіть подужав. Залишився останній стаканчик. Коля не був би дослідником, якби його не спробував. Він, правда, сподівався, що морозиво виявиться несмачним. Як на злість, морозиво було ананасно-м’ятне. Від такого відмовлятися гріх.

От і вийшло, що, коли Коля дістався до пузиря, аби фліпнути до космодрому, він почував себе важким, як удав, котрий проковтнув порося. Він опустився в крісло і, через силу тримаючи очі відкритими, подивився на пульт із кнопками. Все правильно. Під кожною написана вулиця або місце: «Університет», «Красна площа», «Сокольники» і так далі. Деякі написи нічого Колі не говорили: «Перший Костул», «Сад Оні», «Сидоровський рівень». А ось те, що треба. Навіть більше, ніж треба: «Космодром-1», «Космодром-2», «Космодром-сортувальна» і навіть «Космодром-учбовий». Спробуємо «Космодром-1», вирішив Коля. Він натиснув на кнопку, і його пузир не гірше від інших піднявся над землею, хутко набрав швидкість і полинув над вулицею в потоці таких самих пузирів. Коля зрозумів, що рух підкоряється суворим правилам: пузирі один одному не заважали, на перехрестях ті, які летіли вздовж головної вулиці, піднімалися чимвище і, немовби по невидимому мосту, пролітали над тими, що підлітали збоку. Деякі з пузирів ширяли високо в небі, як дитячі повітряні кульки, а серед них іноді мелькали бабки — люди з крилами. А ще вище проносилися великі кораблі, диски, кільця, кулі…

Розділ IX

ФЛІПНЕМО ДО КОСМОДРОМУ!

Сидіти було зручно, м’яко, і Коля мало не заснув. Точніше, він навіть заснув, але не помітив цього, помітив тільки, що прокинувся. Так буває на першому уроці: сидиш, пишеш, думаєш, борешся зі сном, а потім раптом прокинешся і бачиш, що твоя рука зісковзнула з рядка й написала бозна-які кривулі.

Напевно, Коля проспав лише хвилину або дві, проте злякався, коли збагнув, що сталося. Хіба мало що могло трапитися? Автоматика автоматикою, а от, наприклад, Електрон Степанович не дуже їй довіряє. Що, коли який-небудь пузир утратить керування? Адже швидкість кілометрів сто.

Згори швидко спускався великий пузир. Він прилаштувався поряд, і Коля побачив, як його пасажир зняв руки з приладової панелі й відкинувся в кріслі. «Ага, — подумав Коля, — у пузиря, мабуть, ручне керування. Адже якщо треба під’їхати до якого-небудь будинку, як тоді?»

Коля мав рацію. Під кнопками були важельки, над якими спільний напис: «Ручне керування».

«Ну гаразд, — вирішив Коля, — поки ми цим користуватися не будемо. Часу обмаль». Він поглянув на годинник над пультом. Уже друга година. Збожеволіти, як у майбутньому швидко минає час! Напевно, на Місяць уже не злітати — надвечір треба бути вдома. Якщо батько з матір’ю повернуться, а його немає, така почнеться паніка, що краще зовсім додому не вертатися. Є мінуси в тому, що ти єдина дитина. Було б у сім’ї п’ятеро, ніхто б не хвилювався — одним більше, одним менше…

Коля міркував розумно, що не слід чіпати ручне керування. Але розмірковування корисні тоді, коли їх дотримуються. А Коля не завжди слухався власних розмірковувань. Минуло дві хвилини, і він подумав: «Якщо я перемкну пузир на ручне керування, то зможу піднятися й подивитись на Москву згори. Я піднімуся не дуже високо, а коли що-небудь станеться, то знову перейду на автоматику. Техніка тут нескладна, інакше б не дозволяли будь-кому залазити в пузирі. Адже в них і бабусі літають, і навіть малі діти».

Це вже було ризиковане міркування. Але поставте себе на місце Колі. Ви мчите в новому виді транспорту, а в цього транспорту є всякі можливості. Невже ви відмовитеся їх випробувати? Якщо відмовитеся, то у вас немає наукової жилки. А в Колі вона була.

Одне слово, він вирішив, що, коли далі їхати, як усі, зовсім заснеш. Аби не заснути, треба робити діло.

Він перемкнув важілець на ручне керування і обережно повів угору інший, із написом «Підйом». Дуже обережно. Отож пузир лише на кілька метрів піднявся над землею і мало не зіткнувся з іще одним, який мчав у зустрічному потоці. Ні, так не піде. Робити так робити! І Коля повернув важіль майже до кінця.

Звичайно, він раніше не літав на пузирях і не знав, як швидко вони слухаються наказів. Пузир помчав у небо, аж до сонця, з такою швидкістю, що земля провалилась униз і заклало вуха. Коля розгубився й потяг важіль униз. Пузир завмер. Він навіть трішки сплющився від того, як із ним жорстоко поводився пасажир. Раптом із пульта почувся голос, схожий на голос автомата морозива:

— Пасажире, ви порушуєте правила керування. Якщо не прилинете знущатися з літального фліпа, ми примусово переведемо його на автоматику.

— Даруйте, — сказав Коля. — Я більше не буду.

Пузир усе падав униз, і Коля, цього разу вже дуже обережно, поставив важілець на нейтральне положення. Пузир, заспокоївшись, полетів уперед на висоті стоповерхового будинку.

Коля обернувся й поглянув на Москву. З висоти Москва здавалася безкрайою і дуже зеленою. Правда, вгадати, де що, нелегко. Коля побачив телевізійну Останкінську вежу, але поряд із нею було ще три вежі, удвічі вищих, і вони обступали стару вежу, як здоровенні сини стареньку мамусю.

До центру Москва зливалася в мішанину зелених і жовтих плям. Треба було піднятись вище, щоб побачити Кремль.

Коля потяг важілець угору. Він із приємністю відчував, як пузир слухається його й підіймається по похилій площині. Коля подумав навіть, що, може, варто лишитися тут іще на два-три дні, аби досхочу покататися на пузирях. Він тягнув важілець, а сам дивився назад. Москва залишилась далеко внизу, та було не страшно. Нарешті Колі здалося, що він бачить кремлівські вежі, але тої ж миті пролунав легенький тріск, і все зникло. Довкола стояв непроглядний сірий туман. Коля почув голос:

— Це що за повітряне хуліганство? Хто пускає в небо сліпих кошенят? Перестаньте рвати сіть! Зупиніть машину!

Коля послухався. Пузир повис у гущині сірого туману, і хоч як Коля крутив головою, він нічого не бачив.

— Ви там що, спите? — знову пролунав голос.

Голос був знайомий і дуже сердитий.

— А що мені робити? — спитав Коля.

— Як що робити? Падайте вниз.

— Ви ж самі веліли мені поставити важілець на «стоп».

— І слушно зробив. Ви б знову сіть розірвали, а потім зі мною б зіткнулися. Падайте, я вам кажу!

Коля слухняно повів важілець униз, і пузир почав падати вниз, як швидкісний ліфт. Коля не встиг би полічити до двадцяти, як знову спалахнуло сонце. Коля підвів голову й побачив, що над ним висить велика кругла хмара, в яку він ненароком улетів. А придивившись, він побачив, що хмара не зовсім звичайна. Вона була обтягнута сіткою, яка поблискувала на сонці й сходилась до великого пузиря з пасажиром. Великий пузир тягнув хмару за собою.

— Ну ж бо, підніміться сюди, — сказав голос. — Хочу подивитись на повітряного хулігана. Тепер я через вас половину хмари втрачу.

Коля помітив, що з того місця, відкіля вивалився його пузир, хмарний туман виповзав, як пара з чайника.

— Пробачте, — мовив Коля. — Я ненароком.

— І все-таки підніміться.

Колі нічого не лишалося робити, як піднятись. Він уже навчився керувати пузирем. І варто було йому наблизитися до пузиря-буксира, як у нього від серця одлягло. В пузирі сидів давній знайомий, ровесник Павло.

— Ах, ось хто літає як хоче! — вигукнув дідусь, теж упізнавши Колю. — Що ж це ти, Колю?

— Я на Кремль ізгори задивився, — відповів Коля, — і не помітив вас. А ви не стомились? Цілісінький ранок на велосипеді…

— Невже ти гадаєш, що я прожив би стільки років, якби не працював? На велосипеді я загартовувався, а хмари я тягаю, бо працюю в метеорологічному управлінні.

— Ви передбачаєте погоду?

— Це колись передбачали погоду. А тепер ми її робимо. Бачиш, скільки нас?

І Коля побачив, що по всьому небу пузирі тягнуть хмари — може, сто пузирів, може, більше.

— У Рязані дощу просять. Ми обіцяли надвечір зробити невеликий. Хочеш із нами злітати?

— Дякую, я на космодром поспішаю.

— Щось не видно. Я раджу, переведи фліп на автоматику, а то напевно твої маневри в центральному пульті помітили. Зроби сам, поки за тебе не зробили. А то соромно. Все-таки ми дорослі люди.

Коля хотів послухатись поради, але не встиг. Ураз важілець без його допомоги перемкнувся на автоматику, і на весь пульт загорівся напис:

«ПРИМУСОВА АВТОМАТИКА»

Пузир швидко пішов униз, і через три хвилини він уже мчав у потоці інших пузирів над самою землею, прямуючи далі, до космодрому.



Розділ X

ПАСАЖИР ДО БУДЬ-ЯКОЇ ПЛАНЕТИ

Коля виліз із пузиря на стоянці біля космодрому. Тут зібралося багато порожніх пузирів, і, мабуть, із диспетчерської їх відкликали, щоб марно не займали стоянку, — раптом водночас сотні зо дві кульок злинули в повітря, перетворилися на грона винограду або жаб’ячої ікри й помчали роєм назад до міста.

Сам космодром, треба сказати, був скромний. Довга, напевно не менш як кілометр, коралова будівля була заввишки поверхів у три, не більше. Коля сподівався, що зразу побачить носи космічних кораблів, які стоять, наче списи. Та кораблів не було видно.

Крім того, серед людей, що виходили з пузирів, гуляли або стояли біля будівлі, виходили з-під землі й спускалися згори, не було чи, точніше, майже не було космонавтів у формі, людей у скафандрах, інопланетних прихідців, роботів і так далі — тобто всіх тих, кому належить бути на космодромі. Коля підійшов до одного із входів у будівлю. Над ним був напис:


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка