Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка12/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

«МОСКОВСЬКИЙ КОСМОДРОМ-1»

«ПЛАНЕТАРНІ ПОВІДОМЛЕННЯ\'7b1\'7d»

Ясно, подумав Коля. На зірки звідси не літають. І зрозуміло, великі кораблі складають на орбітах або біля зовнішніх планет. Це він читав у фантастичній літературі. Взагалі кажучи, фантастична література іноді Колі здогадуватися допомагала, що він побачить, або пояснити, що він бачить, а іноді й заважала. Ці фантасти краще б з’їздили разок сюди, тоді б не помилялися. А то теж мені література про майбутнє: пишуть, а не знають, про що пишуть!

Усередині космодром виявився куди більший, аніж зокола. Якось минулого року, тобто сто з гаком тому, Коля літав із бабусею в Сухумі. Так от, Внуковський аеровокзал чимось нагадував космодром. Там зал і тут зали. Там люди кудись поспішають, запізнюються, або, навпаки, зовсім не поспішають, бо до їхнього рейсу залишилося ще дві години, а вони поквапилися приїхати, злякалися запізнитись. Або рейс відклали через негоду. Цікаво, чи відкладають космічні рейси через негоду?

Коля поволі йшов уздовж безкінечного ряду стойок, де пасажири відмічали квитки чи здавали багаж, і читав назви рейсів, поводився, як транзитник, котрий застряв у аеропорту і вбиває вільний час. Деякі рейси Колі сподобалися. Наприклад: № 234 «Меркурій-2», № 45-6 «Ганімед», № 7-67 «Кратер Ціолковського».

Коля підійшов до екрана довідкової й спитав:

— Квитки на найближчий рейс до Місяця лишилися?

— Останній до Місяця пішов п’ятнадцять хвилин тому, — відповіла довідкова.

— А куди є квитки? — спитав Коля.

— Даруйте, запитання не зовсім зрозуміле, — сказала довідкова. — Вам куди треба?

— На Уран, — відповів Коля, хоч на Уран раніше не збирався.

— З якою метою туди вирушаєте? — спитала довідкова.

«Добре ще, що автомат, а не жива людина, — подумав Коля. — Зараз придивилася б до мене…» Тому він не став відповідати на таке нетактовне запитання й пішов далі, так, щоб з’ясувати, де вихід на злітне поле.

Але виходи, хоч і були, не підходили для самостійного мандрівника. Над одним було написано «Медичний контроль», біля других стояли контролери, біля третіх треба було опускати жетон, щоб фотоелемент тебе пропустив. «Що ж виходить, — нервував Коля. — Ти приїхав на космодром і, не те щоб полетіти на яку-небудь планету, навіть подивитися, як інші відлітають, не можеш!»

Коля навіть спустився на ескалаторі вниз на кілька рівнів, де проходили навантажувальні лінії і людей було зовсім мало, але затримуватися там не став: як би не заблудитися. Коля просто всією шкірою відчував, як минає час, тече, тікає, плине. Стільки його втрачено, що про політ на Місяць і мріяти не доводиться. Хоч би зблизька якийсь корабель подивитись!

Коля вийшов із космодрому й вирішив обійти будівлю. Може, пощастить. Повинна ж вона десь кінчатися. Він ішов уздовж будівлі хвилин десять. Нарешті звернув за ріг, і перед ним відкрилося велетенське, до самісінького обрію, поле.

На полі не було жодного справжнього космічного корабля, тільки стояли диски, схожі на ті, які метають дискоболи. Правда, ці диски були товщі, випукліші і кожен завбільшки як футбольне поле. Це були космічні летючі тарілочки.

Над полем стояла тиша, здалеку долинали людські голоси. Службові машини, що снували до дисків і назад, теж рухалися зовсім безшумно. Пасажирів на полі не було видно. Напевно, вони під’їздили до дисків у закритих автобусах або якими-небудь прихованими ходами.

Аж ось Коля побачив, що один із дисків піднімається. Він піднімався поволі, ніби ніщо його не рухало, а сам він був легший за повітря. Піднявшись метрів на сто, диск почав спроквола нахилятися, немовби ним керувала рука спортсмена. І несподівано він полетів, ніби його метнули, врізаючись у повітря гострим краєм. Коля стежив за ним поглядом, аж поки диск перетворився на цяточку, а потім лише біла смужка в небі вказувала, в який бік він полетів.

Колі дуже захотілося пробратись чимближче до кораблів. Він поволі й обережно пішов уздовж стіни до поля, але не пройшов і двадцяти кроків, як наткнувся на невидиму стінку. Щось тверде й прозоре не пускало далі. Він обмацав перепону руками — вона була гладенька й тяглася вгору, наскільки вистачало рук.

«От хитруни», — подумав Коля. Але відразу ж вирішив, що ця стінка не може бути безкінечною. Десь крізь неї повинні проходити.

І він знову вийшов на доріжку й пішов далі від вокзалу, до будівель, що виднілися попереду.

Він гадав, що, коли спитають, що він робить, скаже: гуляю і дивлюсь на кораблі. Й нічого в цьому нема лихого. Але ніхто його ні про що не спитав.

Коля дійшов до будівель і зупинився перед тією, найменшою. Звідти долинали голоси.

Коля зазирнув усередину. У великій кімнаті з випуклою стелею стояло кілька хлопчиків та дівчаток, дехто старший від Колі, інші як він. Вони скупчилися навколо низького столу, на якому щось стояло. Якщо ти ніколи річ не бачив і вона незвичної форми, то краще назвати її «щось», ніколи не помилишся.

Ніхто не помітив, як Коля зайшов і приєднався до дітей. Він стояв і дивився, чи немає звідси виходу на злітне поле. Нарешті він побачив двері й хотів було непомітно пройти до них, як невисокий підліток, дуже кучерявий, ніби завитий, завважив Колю й запитав:

— Ти куди? Там же вакуум.

— А я думав вийти на злітне поле, — сказав Коля.

— А навіщо тобі?

— Просто так. — І, щоб кучерявий не ставив більше запитань, він поцікавився: — А ви що тут робите?

— Хіба не бачиш? — здивувався хлопчик. — Працюємо.

— Зрозуміло, що працюєте. А над чим?

— Над супутником. Хіба не схоже?

— Схоже, — сказав Коля. — Модель?

— Що ми, маленькі, чи що? Звичайний супутник зв’язку, за шкільною програмою. Хіба в вас у школі не роблять?

— Я в Конотопі вчуся, — відповів Коля. — Я історик.

— Дивно, — мовив кучерявий. — Яка у вас однобічна освіта. А скажи, хіба Милена Митіна не з Конотопа?

Але цього разу Коля не розгубився.

— Вона з Костроми, — сказав він.

— Даруй, — вибачився кучерявий. — А тобі наш супутник подобається?

— Так.


— Ми з однією школою в Австралії дружимо. В них сильні натуралісти. Виводимо ягідні культури, щоб могли рости у вакуумі на сонячній енергії. Уявляєш, як це потрібно для астероїдів!

— Дуже потрібно, — згодився Коля.

— Ось запустимо, і буде в нас постійний канал зв’язку з Австралією. В будь-яку хвилину можна буде поговорити, обмінятися досвідом, показати, які в нас досягнення.

— І коли запускаєте?

— Чекаємо, коли робот-візок приїде. Сьогодні чимало народу на Місячний фестиваль полетіло, от і затримався запуск.

— І ви на поле підете? — спитав Коля.

— Звичайно. Треба ж супутник на гравітаційний штовхач установити, щоб він його на орбіту виніс.

— А де ваш учитель?

— Він на полі чекає.

Коля зрозумів, що йому випала добра нагода пройти на поле. Але поспішати не можна було.

— Слухай, — сказав він, — а що то за стіну довкола космодрому поставили? Мені здається, її торік не було.

— Слушно. Торік звичайна була, коралова, дуже вигляд псувала. Тепер силове поле поставили.

— А навіщо?

— Як навіщо? Від отаких, як ми з тобою, поставили. Ти гадаєш, мало на світі нетям, котрі хочуть неодмінно на Марс потрапити? Ну що робити на Марсі неосвіченій дитині? А лізли ж.

— А тобі що, ніколи на Марс не кортіло? — спитав Коля.

— Мені? Я тоді полечу на Марс, коли зможу принести там користь, — сказав кучерявий. — Для цього і вчуся.

— Не вір ти йому, — мовив другий хлопець, трохи старший. — Він не тільки хотів на Марс потрапити, а навіть заліз у вантажний корабель. Добре ще, вчасно витягли, а то б замерз у космосі.

— По-перше, я тоді маленький був, — образився кучерявий, — це понад два роки тому було. А по-друге, я не такий дурень, щоб у вантажну баржу лізти. Я на поштовий пробрався.

— А що, на поштовому можна на Марс злітати? — спитав Коля, втративши обережність.

Кучерявий подивився на нього підозріливо й запитав:

— А ти, до речі, чого сюди прийшов?

— Просто так. На супутник подивитися. Треба буде хлопцям у Конотопі розказати.

Кучерявий, певно, не повірив і ладний був ставити нові нескромні запитання, але тут стіна роз’їхалася в сторони, і в кімнаті з’явився вантажний робот-візок. Просто візок, платформа, що ковзала над землею. Та коли платформа під’їхала до столу, з неї висунулися металеві щупальця, в одну секунду обережно обхопили супутник і перенесли його на платформу. Візок вирушив на поле, і всі діти поквапилися за ним. І про Колю забули. Він і вийшов слідом за ними.

Коля йшов за візком доти, доки не побачив, що навперейми їде другий такий же візок, на якому стоїть красива ваза у два людських зрости. Ваза була вкрита напівпрозорим чохлом.

Зустріч була до речі. Коля трохи відстав од решти, і, коли візок із вазою порівнялися з ним, він сховався за ним і пішов поряд із вазою, ніби ваза була його власна і він відправляв її в подарунок бабусі на Юпітер.

Ніхто не помітив, як Коля зник.

Тепер треба було підібратися чимближче до якого-не-будь корабля. Ні, в той момент Коля не думав, що полетить на іншу планету. Він досі ще сподівався, що встигне додому до вечора. Та якщо вже ти потрапив на злітне поле, яке так старанно охороняють від космічних «зайців», то треба хоча б помацати справжній космічний корабель.

Візок із вазою повернув до диска, що стояв віддалік од інших. Це Колю влаштовувало. Напевно, вазу треба вантажити, а якщо вантажити, то в корабель. А якщо в корабель, то можна буде до нього підібратися.

Так і сталося.

Розділ XI

«ЗАЙЦІ» У ВАЗІ

Візок обережно загальмував перед відкритим люком. Зблизька диск виявився неймовірно величезним. Люк завбільшки як футбольні ворота чорнів унизу, під кромкою диска, і від нього до землі вели сходи завширшки як добре шосе, покриті ребристим пластиком, щоб не ковзати.

Біля сходів візок загальмував. Коля присів за ним навпочіпки, щоб його не помітили люди, які прийматимуть вантаж. Але ніхто з корабля не вийшов. Замість цього візок, ніби одержавши наказ, обережно поїхав угору сходами, притримуючи мацаками вазу.

Проминути такий шанс було непростимо. Якщо Колю досі ніхто не помітив і не зупинив, невже він не загляне всередину? Ну хоч би одним оком, хоч би на одну хвилинку. А потім — відразу додому.

Коли Коля ступив на сходи, він побачив палицю на трьох ніжках і на ній напис: «Москва-Марсопорт. Поштово-посилочний. № 986-2».

Коля відразу згадав, що казав кучерявий хлопчина. Він казав, що на поштово-посилочних можна літати, бо там тепло. Це не означає, що Коля збирався летіти. Просто згадав.

Візок виїхав по сходах і гойднувся, перевалившись усередину корабля. Назустріч йому проїхав інший, порожній. Коля подумав, що, коли візок зніме із себе вазу, він зможе повернутися на ньому назад.

Візок зупинився в невисокому просторому, слабо освітленому залі. Тільки Коля хотів піти далі, як із візка почувся голос. Голос був механічний, нудний.

— Вантаж-посилка-номер-дванадцять-три-робот-візок-сорок-чотири-куди-ставити-вантаж-чекаю-інформації.

І одразу ж згори пролунала відповідь:

— Робот-візок-сорок-чотири-не-маю-інформації-про-ваш-вантаж-чекайте-вказівок-другому-вантажному-відсіку.

Візок знову вирушив у путь. Поки що Коля не бачив нічого цікавого. Він навіть не зустрів жодної людини. З великого залу візок переїхав у інший, трохи менший, де вже стояли якісь ящики. Освітлення там було яскравіше, і звідкілясь дув прохолодний сухий вітер.

Коля огледівся. Нібито з цікавості, а насправді його очі шукали місце, де б сховатися. І тому, коли очі знайшли велику темну нішу поміж ящиками, Колині ноги, не спитавши дозволу, відразу ж рушили в це темне місце, а Колина голова в цей час удавала, що нічого не помічає. Тому можна сказати, що Коля опинився в темному проміжку між ящиками зовсім не з своєї волі.

Він став там і почав сперечатися сам із собою. Одна половина Колі вимагала, щоб він негайно вирушив назад, як тільки візок вивантажить вазу, а друга й чути про це не хотіла. Навіть тутешнім хлопчакам не вдавалося пробратись на корабель, а він пробрався. А якщо кому-небудь із дітей дома розповісти, що він був на космічному кораблі, який зібрався відчалити на Марс, і пішов звідти тільки тому, що мама стала б турбуватися, то діти луснули б зо сміху.



«Такий шанс більше не випаде. Але ж невідомо, скільки летіти до Марса, — сперечалася перша половина. — Може, цілий місяць. Так можна й від голоду вмерти». А друга половина відповідала: «Аж ніяк. Як зголоднію, вийду звідси, піду на капітанський місток і у всьому зізнаюся. Скажу, що я з Конотопа, хочу побувати на Марсі. Скажу, що я сирота і нема в мене нікого, хто б про мене турбувався. Не будуть же вони через мене цілий корабель назад повертати. Ну, а якщо повернуть, то все одно я уже в космосі був. Першим із школи».

Поки Коля сперечався з самим собою, він побачив дивовижну картину.

З широкого горла вази показалася кругла людська голова. Вона була круглісінька й голісінька. Голова огледілась і зникла. Коля вперше за цілий день злякався.

Голова з’явилася знову, потім товсті пальці схопилися за край вази, і назовні через силу виліз чоловік, зроблений із кількох куль. Голова — куля, пузо — куля, навіть його руки були зроблені з куль. Найдужче він скидався на перегодоване немовля. На ньому був чорний светр, жовті штани до колін, а на ногах міцні черевики.

Товстун перевалився через край вази і з’їхав на животі по її круглому боці. Візок трохи гойднувся і спитав:

— Що-таке-що-таке?

А голос із-під стелі відповів:

— Все-гаразд-чекайте-вказівок-чекаю-інформації.

Товстун постукав кісточками пальців по вазі, і тут із горщика з’явилася друга голова, дуже худа, на тонкій шиї і маленька, як у першокласника-відмінника. Товстун підняв руки й допоміг худенькому чоловікові стрибнути вниз.

Все це було схоже на ілюстрацію до казки «Алі-баба й сорок розбійників». Там теж розбійники ховалися в горщиках, тільки потім їх знищили.

Товстий і худенький постояли трохи на краю візка, стрибнули з нього й побігли саме до того темного проміжка поміж ящиками, де ховався Коля. Коля швидко відповз назад і знайшов вузьку щілину між ящиками та стіною. Він утиснувся туди й завмер, намагаючись дихати нечутно.

От так ускочив! Поки вони не вилізуть, йому теж не вилізти. І звісна річ — вони теж «зайці» й теж хочуть полетіти на Марс непомітно. Та коли так чинить людина, якій дванадцять років, це ще можна пояснити, особливо якщо вона з іншого часу. А от коли в «зайці» йдуть дорослі, це пояснити важче. Крім того, Коля боявся цих людей — вони йому не подобалися.

Згори пролунав голос:

— Робот-візок-сорок-чотири-вантаж-доставлено-сюди-помилково-ваза-призначена-для-подарунку-на-альдебаран-поверніть-вантаж-на-головний-склад-як-зрозумів-прийом.

— Зрозумів-добре, — відповів візок. — Вантаж-змінився-мінус-сто-дев’яносто-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами-можлива-втрата-в-дорозі-прошу-перевірити.

Коля уявив собі, як візок ялозить мацаками по підлозі й шукає, чи не впало що-небудь, а довкола нього порожньо. Сто дев’яносто три кілограми важили «зайці».

— Вас-зрозумів, — відповів голос згори. — Доповім-диспетчеру-не-рушайте-з-місця.

Зовсім поряд із Колею у темряві заворушилися його сусіди. Вони шепталися якоюсь незрозумілою мовою, що складалася з самих лише приголосних. Виходило приблизно так:

— Кх-мшшш-фрк-пш-крр, — шепотів один голос, високий і тонкий.

— Шшшпш-впрррр-кттттт-цц, — відповідав інший, глибокий.

«Ага, — подумав Коля, — заметушилися, лебедики! Зараз вас і спіймають». Він зовсім забув про себе, йому чомусь дуже хотілося, щоб тим, іншим, не дали полетіти на Марс.

Зокола почулися швидкі численні кроки, ніби до складу вбіг цілий загін карликів. «Ага, наші», — подумав Коля. Товстун і худенький примовкли, зачаїлися.

Кроки розбіглися по всьому складу, і раптом простір поміж ящиками яскраво освітився. Коля обережно виглянув У щілину між верхнім і нижнім ящиками й побачив, як у нішу, де ховалися «зайці», вбігли маленькі багатоногі та багаторукі роботи. «Зайці» сахнулися аж до стіни, і товстий намагався навіть утиснутися в ту щілину, де ховався Коля, та йому це не вдалося. Коли Коля знову визирнув, він побачив, що його-сусіди відчайдушно б’ються, намагаючись струсити роботів, але ті міцно вчепилися в них і тягнуть на відкрите місце. Через хвилину пролунав механічний голос візка:

— Знайдено-два-чоловіки-ховалися-між-контейнерами-не-хотіли-виходити.

Голос згори сказав:

— Зважте-тих-хто-ховався-повідомте-мені.

І тут Коля побачив, як маленькі роботи підняли людей у повітря.

Один голос сказав:

— Вага-моєї-людини-сорок-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами.

Другий голос сказав:

— Вага-моєї-людини-сто-п’ятдесят-кілограмів-рівно.

Третій голос сказав:

— Сума-ваги-сто-дев’яносто-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами-рівно.

Голос візка сказав:

— Вага-відповідає-втраті.

Голос згори сказав:

— Затримайте-людей-до-приходу-вахтового.

На Колю ніхто й уваги не звертав. Він на візках не їздив. Дрібні роботи й далі тримали товстуна та худенького над підлогою, як Геркулес Атласа, того грецького героя, що підпирав небо. «Зайці» обурювалися й перегукувались своєю мовою: «Кхрр! Пшшпвш!»

До приміщення зайшов вахтовий. Він був у синьому комбінезоні з кометою, вишитою на рукаві якраз над зірочкою, такою ж, як була в Колі.

— Відпустіть людей, — сказав він.

Товстун сів на підлогу, але худенький утримався на ногах.

— Це неподобство! — заверещав товстун. — Це навіть знущання! Яке ви мали право напустити на нас цих виродків?

— Краще вже я вас запитаю, що ви робили у вантажному складі, — відповів вахтовий. — І як ви сюди потрапили?

— Ми зайшли, — озвався худенький, — помилуватися на корабель.

«Він бреше!» — мало не крикнув Коля, але стримався. Сам-то він хороший, попав у компанію!

— І яким конкретно чином? — спитав вахтовий.

— Просто зайшли, — відповів худенький.

— Я думаю, що ви приїхали сюди у вазі, — мовив вахтовий.

— Ну, й що в цьому такого? — обурився товстун. — Кожен їздить, у чому хоче.

— І куди ви прямуєте?

— Дозвольте вам усе пояснити, — вихопився худенький, — щоб не було непорозумінь. У мого друга на Плутоні живе старенька мама. Ну підтвердь же!

Товстун відразу обм’як, схлипнув і простогнав:

— Так, мене на Плутоні чекає старенька мама. У неї день народження. Їй виповнюється дев’яносто років. Мама прислала мені виклик на Плутон, бо немислимо справити день народження без улюбленого сина.

— От бачите, — сказав худенький, — як він переживає!

— Говоріть далі, — мовив вахтовий. «Невже він їм вірить?» — здивувався Коля.

— От ми й сіли у вазу, — буркнув товстун. — Бо на вашому кораблі немає місця.

— І куди, ви гадаєте, йде наш корабель?

— На Плутон.

— Ви помилилися. Це поштовий корабель на Марс.

— О горе! — вигукнув товстун. — Невже такі помилки ще можливі на Землі? Нас хотіли відправити на Марс!

— Ми нікуди не хотіли вас відправити, — сказав вахтовий. — А поки що ви взагалі залишитеся на Землі. Не дивно, якби на корабель залізла яка-небудь дитина, але, коли дорослі люди утинають такі жарти, це принаймні незрозуміло. До речі, що робить на Плутоні ваша старенька мама? Плутон — наукова станція, а не санаторій.

— Його мама, — сказав худенький, — ніякий не пенсіонер. Вона фахівець з одержання води із вакууму.

— Ну, якщо ви помилилися кораблем, я зараз попрошу роботів провести вас до диспетчера космопорту, і він допоможе вам купити квиток на справжній корабель і простежить, аби ви більше нікого не обманювали. До побачення. І вважайте, що вам поталанило: під час польоту цей склад зачиняється герметично, і тут усі три дні стоїть температура нуль градусів.

— Ой, як ми вам вдячні за порятунок! — вигукнули хором «зайці». — Ми довіку не забудемо вашої доброти. І не турбуйте роботів, їм треба трудитись. Ми самі повернемося до вокзалу.

— Ні, що ви! — засміявся вахтовий. — З роботами ви не заблукаєте. І я буду спокійний.

Коля зі своєї схованки бачив, як вахтовий провів товстуна й худенького до виходу і зупинився там, спостерігаючи, як вони спускаються сходами.

— Що там сталося? — почув Коля другий голос.

До вахтового підходив високий космонавт, той самий капітан Полосков, котрий подарував Колі зірочку.

— Дивна історія, капітане, — відповів вахтовий. — Бачите, як поспішають через поле два чоловіки?

— Он ті?

— Ці люди пробралися на корабель, сховавшись у вазу, яка помилково опинилася у нас на борту.

— Помилково?

— Авжеж. Її мали вантажити на Плутон. Для Клубу відпочинку вчених. І вони теж збиралися на Плутон. Кажуть, що в одного з них там живе старенька мати, якій виповнюється дев’яносто років.

— Дурниця якась! — сказав капітан Полосков.

— І я так гадаю.

— Щось мені в них здається знайомим. Ніби я їх бачив. Але не можу згадати де. До речі, чи не опинився у нас ще який-небудь «заєць»? Ти перевіряв трюми?

— Не турбуйтесь, капітане. Перед відльотом я пройду по всіх трюмах із біошукачем, і жодна миша від мене не сховається.

— Ну гаразд, — мовив капітан. — Тоді ходімо на капітанський місток і повідомимо про все диспетчеру.

Космонавти пішли, і Коля зрозумів, що більше йому лишатися на кораблі не можна ні хвилини. І взагалі пора додому.

Він обережно вибрався зі своєї схованки і збіг сходами. Зачаївшись неподалік під тінню диска, Коля дочекався робота-візка і, ховаючись за ним, як за щитом, швидко дістався до вокзалу.

Йому знову пощастило. На полі біля вокзалу стояв великий натовп людей, які когось зустрічали. Грав оркестр, і над натовпом маяли плакати:

«Ласкаво просимо, Милено Митіна!»

З боку великого голубого диска підлетів пузир, і з нього вийшла вродлива, кирпатенька жінка, і всі закричали:

— Ура! Ласкаво просимо!

Коля теж кричав «ура», щоб не виділятися.

Жінка підійшла до натовпу й почала вітатися з усіма, хто зустрічав. Так вона дійшла до Колі й простягла руку.

На Милені Митіній була довга, як грецька туніка, сукня, що трохи іскрилася.

— Хай живе наша велика співачка! — вигукнув хтось у натовпі.

— Тобі подобається, як я співаю, хлопчику? — спитала вона.

— Дуже, — сказав Коля. — Я приїхав із вашого рідного міста Конотопа, щоб зустріти вас.

— Але я ніколи не була в Конотопі, — здивувалась Милена Митіна. — Я народилася в Костромі.

— Слушно, — сказав Коля. — Я історик і вельми неуважний. Я приїхав із Костроми.

Інші люди вже тягли до Милени руки.

— Дайте мені автограф, — попрохав Коля, котрий уже зовсім заспокоївся і був радий, що вибрався з космічного корабля.

— Мені нема чим писати, — мовила Милена. — Але візьми оце на згадку.

Вона простягла Колі красиво відшліфований круглий плоский камінець.

— Цей камінь я знайшла на березі океану на планеті Бруск, де я виступала з концертом.

— Дякую, — сказав Коля.

Юрба підхопила Милену Митіну й понесла її до вокзалу. Коля йшов позаду, ховаючи в кишеню сувенір із планети Бруск у невідомому йому сузір’ї.

— Юначе, — зупинила Колю доросла дівиця в кімоно з журавлями, — поміняймося. Я збираю все, пов’язане з життям Милени Митіної. Що хочете за цей камінь?

— Нічого, це подарунок, — відповів Коля.

— Я дам вам зоряний годинник, колекцію марсіянських марок, живого зигла…

— Ні, — відрубав Коля, — подарунки ми не міняємо.

Він пройшов у приміщення вокзалу й через три хвилини знову опинився на стоянці пузирів.

Розділ ХІІ

ПІРАТСЬКІ НЕВДАЧІ

Якщо ти приїхав ненадовго в чуже місто, то за один день можна побачити його вулиці, навіть з кимось познайомитися, побувати в музеї і так далі. Але навряд чи ти зрозумієш, як живуть там люди, які в них турботи, біди і радощі. Через те можна все не так зрозуміти.

Це якщо ти приїдеш в інше місто. А що, як приїхати цілком в інший світ, як Коля?

Коля йшов і їхав вулицями, бачив різні речі, зустрічався з людьми й одразу ж розлучався з ними. Дещо він збагнув — не все ж міняється за сто років. Та багато чого Коля не побачив і не зрозумів. Йому здавалося, що через сто років люди житимуть безтурботно й весело. Робитимуть, що їм цікаво, ходитимуть на маскаради, літатимуть на крилах і буватимуть на інших планетах. Але він не побачив ні труднощів, ні складнощів у житті майбутніх людей. Так уже вийшло. А й складнощі й труднощі, звичайно, були. Й інші, ніж у нас, і зовсім такі ж. Звісно, ніхто Колю не обманював, не приховував — адже всі мали його за сучасника Але за один день можна побачити тільки те, що лежить зверху.

І нема нічого дивного, що, коли Коля угледів у кораблі товстуна й худенького, котрі ховалися за ящиками, він не зрозумів, що це за люди. Правда, й молодий вахтовий начальник на кораблі не здогадався. А капітан Полосков стривожився, мало їх не впізнав, то вони вже відійшли далеко.

А бачив їх каштан Полосков лише два роки тому, коли літав на кораблі «Пегас» з експедицією Московського зоопарку збирати рідкісних звірів та птахів на інших планетах. До речі, в цій експедиції була й дівчинка Аліса, яку взяв із собою її батько, директор зоопарку.

Мандрівникам довелося пережити чимало пригод і зіткнутися з однією неприємною компанією — космічними піратами. Та й що в цьому дивного? Раніше, коли кораблі були вітрильними, морями й океанами плавали морські пірати. З часом на Землі з’явилися телефони, радіо, швидкохідні кораблі й літаки, піратам стало ніде ховатися, рятуватись від погоні, й на Землі вони перевелися. Інша річ у космосі. Галактику можна порівняти з океаном, тільки вона в мільйони разів більша. Як острови, по ній розкидані планети, як архіпелаги — сузір’я. А решта — пустеля, по якій пливуть космічні кораблі.

Різні народи населяють Галактику. Як колись на Землі, тут поряд живуть і передові народи і відсталі, і навіть дикуни. Є в Галактиці й такі планети, жителі яких ще не уявляють, як можна не воювати.

Цим і користуються космічні пірати. Їм потрібні гроші й коштовності, розкоші й розваги. Але найбільше — влада над світом. Один час такі пірати були просто бідою, та одного чудового дня Галактиці це надокучило. Її жителі взялися до цього діла всерйоз.

Всі планети Галактичного союзу об’єднали свої зусилля, спеціально збудували кілька швидкохідних крейсерів, і почалася війна з піратством. Через кілька місяців майже всіх піратів переловили, знайшли їхні бази й навіть повернули хазяям деяке майно. Але кілька найдосвідченіших і найхитріших піратів зачаїлися. І серед них було двоє відомих бандитів. Одного звали Веселун У. Він був товстий, ніби складений із жирових шарів. На перший погляд міг здатися добрим і балакучим товстуном, та це була б фатальна помилка. Ніхто, навіть найближчі друзі не могли довіряти Веселунові У. Він навіть рідну матір продав у рабство на одну відсталу планету. Правда, це було на самому початку його кар’єри, і потім, коли він розбагатів, то згадав про маму й полетів на ту планету, щоб викупити її назад. Але виявилося, що мама на той час сама викупила себе з рабства, стала королевою князівства Мурашиного Пагорба й зустріла улюбленого сина так, що він і його корабель ледве втекли.

Веселун У вважав себе великим хитруном. А якщо перехитрити було нікого, то він сідав сам із собою грати в карти й сам себе обігрував, при цьому страшенно махлював.

Зовсім іншим був його друг Крис із мертвої планети Крокрис. Крокриси завжди воювали, навіть не знали іншого заняття. Вони воювали доти, аж доки перебили один одного, останні з них ховаються в темних підземеллях. Крису набридло бігати по підземеллях, і він подався в пірати. З нього вийшов найбайдужіший і найжорстокіший негідник у Галактиці.

Крис із Крокриса завжди в синтетичній оболонці. Найчастіше він полюбляє вдавати з себе маленького, худенького, сумного чоловічка. А під цією оболонкою ховається комаха з волохатими ногами, круглим тільцем і гострими тонкими клешнями. На спині в нього невеликі крила, але літає він кепсько. Крила потрібні крисам для того, щоб дзижчати й оглушати суперника. Крім того, у Криса є хвіст із отруйним жалом на кінці. Щоправда, ця отрута діє тільки на інших крисів.

Коли майже всіх піратів переловили, ці двоє бандитів об’єднали зусилля, хоч досі ворогували. Відтоді ось уже п’ять років вони вкупі шастають по Галактиці. Їм доводиться затаюватись. Ще недавно вони мали свій корабель і кілька підручних, але, коли експедиція на «Пегасі» з допомогою трьох капітанів подолала їх, пірати геть зубожіли. Від правосуддя їм пощастило втекти, та довелося два роки ховатися по далеких планетах. З відчаю вони кинулися по підтримку до мами Веселуна У, але тій не потрібен був син-невдаха, і вона їх вигнала.

І треба ж було такому статися, що Коля, потрапивши в майбутнє на один день, зустрівся саме з Веселуном У та Крисом, хоч, звичайно, й не підозрював, що в них така бурхлива біографія.

Пірати прилетіли на Землю вранці й не розраховували затриматися тут надовго. Вони побоювалися, що на Землі їх відразу піймають, а їм треба було знайти який-небудь корабель, котрий доправив би їх на Плутон. На Плутоні працювала невелика експедиція, і невдовзі звідти мав вирушити на Землю корабель, навантажений золотом. Адже відомо, що на Плутоні золота більше, ніж граніту.

Усе їм вдалося, і, якби не помилка обчислювальної машини, вони полетіли б на Плутон, захопили корабель і помчали б у космос із вантажем золота. А може, їм це і не вдалося б. Невідомо. Та коли вони влізли у вазу, то візок передав його вагу на диспетчерський пункт. А вага виявилася на сто дев’яносто три кілограми більшою від норми. Диспетчерська перевірила за списками й знайшла, що така вага в одного контейнера, який мав бути відправлений на Марс, і послала візок на марсіянський корабель. Пірати не врахували цієї деталі й програли.

Викриті «зайці» зуміли загубитися в юрбі прихильників великої співачки Милени Митіної. Вони вирішили сховатися в місті до завтра, а потім, коли все стихне, повернутися на космодром. Але спершу треба було замаскуватися.

Варто було їм опинитися всередині будівлі, як Веселун У подав умовний сигнал, і пірати зникли за рядом автоматів, що видають льодяники для тих, кого закачує в космосі.

Всі довкола були заклопотані своїми справами. Пірати трохи відсапнули — адже лише дві хвилини тому вони гадали, що вони вже своє відспівали, — потім Крис дістав із кишені невелику паличку. Варто було натиснути на її кінець, як із палички витяглася довга, метрів на тридцять, майже невидима дротинка з кігтиками на хвості. Насправді це була не дротинка, а валапаський вуж — дивне створіння, що мешкає в кущах однієї безіменної планети. Звичайно цей вуж лежить у підземній норі, але тільки-но пройде неподалік яка-небудь тварина, як вуж, і оком не встигнеш змигнути, впивається в неї. Вужеві багато не треба. Він задовольняється дріб’язком — вирве шерсті жмут або перо, сам він живиться комарами. Решта здобичі потрібна для гнізда, в якому спить його подруга. А подруги у валапаських вужів — товсті змії завбільшки як анаконда, їм потрібна м’яка підстилка. Через те вуж і грабує перехожих — старається для сім’ї. Такого вужа Крис давно пристосував для дрібних крадіжок і завжди носив із собою. От і цього разу валапаський вуж знадобився. Група туристів оточила гіда, чути було сміх. І ніхто не помітив, як тонка напівпрозора нитка простяглася до речей. Спочатку кігтики схопили широку тонку голубу накидку, і вона, ніби скат по дну затоки, помчала до автоматів. Неуважний доцент Спусі-ва-пус-ва-пас-ва-пос, схожий на синього коня в акваріумі, який просто зі стадіону поквапився на космодром, щоб не пропустити рейсу, побачив, як по підлозі ковзає голуба накидка. Він вирішив, що це не накидка, а якийсь чужопланетний гість, тільки схожий на голубу накидку. Тому доцент Спусі-ва-пус-ва-пас-ва-пос вибачився й підстрибнув, аби не наступити на незнайомця, вода в його акваріумі захвилювалась і хлюпнула на підлогу. Доцент сказав:

— Даруйте, я на вас бризнув.

Та ось накидка вже зникла за автоматами.

— Ну от, синя кобила, — облаяв доцента похмурий Крис. — Доведеться тобі, Веселуне У, ходити під цією накидкою. Мені не можна, я застуджуюсь, у мене хворі суглоби.

— А мені хочеться застуджуватись? — здивувався Веселун У. — Крім того, мені ця накидка мала. Поцуп для мене сомбреро.

Сомбреро належало мексіканському туристові, воно висіло в нього за спиною на шворочках, зав’язаних під горлом.

Крис знову запустив валапаського вужа, і той вчепився у сомбреро мертвою хваткою. Крис смикнув вужа за хвіст, а вуж смикнув туриста за капелюха. Шворочка розв’язалася, турист не втримався на ногах і гепнувся на підлогу. Сомбреро швидко поповзло до автоматів, а в цей час вертався доцент Спусі-ва-пус-ва-пас-ва-пос. Він побачив, що на нього хутко повзе якийсь інший, круглий прихідець. Він підстрибнув, аби на нього не наступити, оббризкав його водою з акваріума й сказав:

— Пробачте, я такий неуважний!

А у відповідь із-за автомата почулося страшне прокляття на космічному жаргоні. Таке страшне, що синій кінь в акваріумі заткнув вуха й почервонів. Доцент не знав, що пірати страх бояться застуди.

Мексіканський турист підхопився, заходився шукати сомбреро, але його й слід запався. Турист заявив у бюро знахідок, що його сомбреро втекло. А тим часом із-за автомата вийшов товстий чоловік у сомбреро, насунутому на очі, а за ним поспішав інший чоловік, закутаний у мокру голубу накидку так, що назовні стирчав тільки гострий ніс. Чоловік у накидці оглушливо чхав.

Пірати вислизнули на стоянку пузирів невдовзі після Колі, швидко залізли в подвійний пузир і помчали чимдалі від космодрому.

— Де пересидимо? — спитав Веселун У. — Славно ми їх піддурили! — І він розреготався.

— Шш! — відповів Крис. — Диспетчерська може підслухати.

— На Землі диспетчерська не підслуховує розмов. Тим паче, що ми говоримо піратською мовою.

— Все одно, попрошу пошепки.

— Куди ж ми тепер?

Крис вивчав написи під кнопками. Написів було понад сто, але всі вони не влаштовували піратів.

— Ось! — прошипів Крис. — Ось сюди ми й вирушимо. Може, навіть якусь вигоду знайдемо. Там нас ніхто не здогадається шукати.

Його тонкий синтетичний палець, що приховував кіготь, уперся в кнопку, під якою було написано:


1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка