Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка13/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

«КОСМОЗО»

А в цей час Коля вже летів до Москви. Він прямував до проспекту Миру, звідки третім автобусом збирався повернутись до Гоголівського бульвару й потім до Інституту часу.

Все було б добре, навіть із Миленою Митіною познайомився, тільки хилило на сон. Напевно, досі ще діяло морозиво з лимонадом і бутербродами. А може, стомився чоловік.

Подорож була спокійна, правил руху Коля не порушував. Він дістав із кишені камінь, подарований великою співачкою. Камінь красиво відсвічував на сонці. Було тепло й затишно. Коля поклав камінь назад у кишеню й вирішив, що, поки те та се, він заплющить очі й трохи подумає про різні речі. Він заплющив очі, але ні про що не встиг подумати, бо заснув.

Уві сні він нахилився вперед, поклав голову на руки, а ліктем ненароком натиснув на кнопку з написом «Космозо».

Розділ ХІІІ

ВІДВІДУВАЧ КОСМОЗО

Пузир долетів до перехрестя, звернув на бічну вулицю й помчав убік від проспекту Миру, до центру, туди, де за Колиних часів був зоопарк. Потім зоопарк перевели на нове місце, де звірям і птахам було вільно, а на місці старого зробили сад для прогулянок. Коли люди почали літати на інші планети й привозити звідти незвичайних тварин, вирішено було зробити спеціальний космічний звіринець. І для нього вибрали старе, звичне місце.

Нічого цього Коля, звісно, не знав. Він мирно спав, гадаючи, що його подорож наближається до кінця.

Та де там.

— Юначе! — почув Коля гучний голос. — Уперше бачу, щоб пузир використовували як спальню!

Коля враз прокинувся, підхопився й ударився головою об дах пузиря.

— Що таке? — спитав він, забувши, де знаходиться.

Перед пузирем стояв Електрон Степанович, ворог сучасної техніки, прихильник повернення до природи, а за сумісництвом майстер із нової техніки в Космічному зоопарку.

— Я нічого не зробив, — сказав Коля. — Я зараз додому піду.

— А я думав, що ти приїхав морозиво зі мною їсти, — мовив Електрон Степанович.

Він устиг перевдягтися, і тепер на ньому був робочий зелений комбінезон із намальованими березами. І це було зроблено так натурально, що здавалося, ніби в Електрона замість ніг березові стовбури. Видовище було незвичайне, Коля сидів, кліпав очима, і тоді Електрон Степанович швидко збігав до стовпчика-автомата, одержав дві порції морозива й приніс їх до пузиря.

— На, — сказав він, — з’їж, і все владнається. Покуштуй морквяно-лимонного. Такого більше у всій Москві не знайдеш.

Коля на цей час збагнув, що до чого, виліз із пузиря і, хоч, чесно кажучи, морозива йому не кортіло, один із стаканчиків узяв, щоб не кривдити літнього чоловіка.

Тут Коля зрозумів, що потрапив не на проспект Миру. Позаду й збоку здіймалися високі коралові й звичайні будинки, а просто перед ним були ворота у вигляді дикої скелі з печерою внизу. За скелею виднілися дахи й бані якихось будівель, маківки дерев, а в печеру без упину входили люди від малого до старого.

— Що це? — спитав Коля, без апетиту ковтаючи морозиво.

— Не знаєш?

Електрон Степанович так здивувався, що поперхнувся своїм морквяно-лимонним. Колі довелося стати навшпиньки і як слід ударити майстра по спині.

— Я з Конотопа, — сказав Коля. — Я тут не був.

— Не може бути! — вигукнув Електрон Степанович. — Ти перша людина на Землі, яка про це запитує.

— І все-таки? — Коля не боявся Електрона, котрий нітрохи не задавався своїм віком чи життєвим досвідом.

— Все-таки це Космозо.

— Що?


— Ко-смо-зо. Космічний зоопарк.

Й цієї миті над скелею спалахнули червоні літери:



«КОСМОЗО»

І погасли.

— Оце так справи! — вигукнув Коли й мало не впустив морозиво.

Їхав на проспект Миру, а втрапив у Космічний зоопарк! І якби не випадковість, так би й вирушив назад, не побачивши. Ні, Колі вочевидь щастить.

— Тоді я йду, — мовив Коля.

— Куди?


— У Космозо. Ви що гадаєте, я прощу собі, якщо поїду, не поглянувши на Космозо?

— Ні, не простиш, — погодився Електрон. — Узагалі-то кажучи, я збирався додому піти, та коли таке діло, погуляємо вкупі. Мені навіть цікаво подивитись на людину, яка ніколи тут не була.

— Та ви не турбуйтеся, — сказав Коля.

— Не переч. Це буде подвійний Космозо. Ти дивитимешся на тварин, а я дивитимусь на тебе, як ти дивишся на тварин.

І вони разом зайшли в печеру, яка слугувала входом у Космозо.

Вхід був зроблений так не випадково. Таку точнісінько печеру знайшли якось у відкритому космосі пілоти корабля «Стожари». Печера мчала серед зірок, і в ній, ніби різноколірні світлячки, пустували найменші з відомих у Всесвіті птахів — по півсантиметра завдовжки, разом із хвостом, але дивних барв, причому не можна знайти жодного птаха, схожого на іншого. Печеру як є відбуксирували на Землю й помістили в Космозо. А оскільки птахи могли жити тільки у вакуумі, то всередині печери проклали прозорий тунель для відвідувачів.

У тунелі було напівтемно, й Коля спершу навіть не зрозумів, що ж діється за скляними стінами: мовби тисячі різноколірних іскор роїлись там, складалися в химерні узори, розлітались вибухами, шикувалися в ланцюжки, кільця і навіть трикутники. На Землі птахи почувалися добре і розмножувалися собі на втіху. Їх уже розвезли по всіх зоопарках світу, а дехто з аматорів тримав їх дома у вакуумних колбах.

Помилувавшись на птахів, Коля зі своїм супутником пройшли далі, на широкий майданчик. Ліворуч був великий ставок. Там плавали птахи, які могли жити на відкритому повітрі. Щоправда, в деяких були підстрижені махові пір’їни, аби не полетіли.

— Зверни увагу, — сказав Електрон Степанович. — Бачиш сірих птахів он там, під берегом?

— Качки, чи що?

— Який ти не спостережливий! Придивися.

Дзьоб на місці, крила на місці, хвіст на місці — нічого особливого. І раптом один із птахів перевернувся, й виявилось, що знизу в нього замість ніг точнісінько такий же тулуб із крилами й головою.

— Це ще навіщо? — не зрозумів Коля.

— Дуже розумна вигадка еволюції, — відповів Електрон. — Одна половина відпочиває, дихає повітрям, друга в цей час шукає у воді черв’яків та мальків. Потім вони міняються ролями. І ще їх вельми вигідно розводити в ставкових господарствах. М’яса в них удвічі більше, ніж у звичайних качок, і яєць вони несуть удвічі більше.

Посеред ставка випірнуло щось велике, чорне й блискуче. Потім перед цією тушею піднялася маленька голова на зміїній шиї завдовжки метрів десять. Це був справжнісінький викопний динозавр.

— Так вони ж давно-давно вимерли! — вигукнув Коля.

— Взагалі-то так. Але кілька років тому вчені знайшли у вічній мерзлоті яйце, і їм пощастило вивести з нього бронтозавреня. Воно виросло й стало ручним.

— А навіщо ж його в Космозо тримають, якщо воно земне?

— Але у звичайному зоопарку його теж важко тримати, адже динозаври на Землі вже чимало мільйонів років не водяться.

— Нудно йому, напевно, у вас, — мовив Коля. — Цілковита самотність.

— Як сказати… У Бронті є друзі. Ось поглянь.

Коля побачив, що на далекому березі ставка з’явилась дівчинка в червоному комбінезоні. Вона була світловолоса, коротко підстрижена і навряд чи набагато старша від Колі. Дівчинка підняла руку і щось крикнула.

— Як її туди пустили? — спитав Коля.

— Це Аліса. Вона давній Бронтин друг. Вони познайомилися, коли Бронтя був ще маленький.

— Все одно небезпечно пускати, — не згодився Коля, дивлячись, як бронтозавр тягне свою немислимо довгу шию до дівчинки на березі, і вона його чимось годує. — Він же ненароком може її проковтнути.

— Не проковтне, — заспокоїв Електрон Степанович. — Він ручний.



Коля, затаївши дихання, дивився, як динозавр поволі підплив аж до берега, поклав голову до ніг дівчинки, а та присіла навпочіпки й заходилася чухати йому там, де у звірів має бути вухо. Чи є вухо в динозавра, Коля не знав, а здаля не розгледиш.

— Ходімо, ходім далі, — сказав Електрон. — Якщо хочеш, я тебе потім з Алісою познайомлю.

«Аліса… Аліса», — подумав Коля. Ім’я було знайоме. Може, цю Алісу чекали хлопці на Гоголівському бульварі?

— А вона в космос літала? — спитав Коля.

— Авжеж. І не раз. Вона вже більш-менш відомий космобіолог.

— Скажете теж! — не повірив Коля. — Вона ж дитина.

— Сам ти дитина! Чи не все одно, скільки років людині, якщо вона знає свою справу.

Раніше б Коля сам обома руками підписався під цими мудрими словами. Він не раз доводив своїм батькам і навіть учителям, що вік не грає ролі й дорослі не мають права хизуватися своїм сивим волоссям. Але дорослі в кращому разі підсміювалися, а в гіршому починали обурюватись і вважати Колю нахабою. Та зараз у Колі закипіло почуття протиріччя. Це з ним траплялося.

— Рано їй ще до біології братися, — пробурчав він. — Ось підросте, може, ще захоче пожежником стати. Або в ляльки гратися.

— Отже, не хочеш знайомитись?

— І не подумаю.

— Ну, як знаєш, — сказав Електрон. — Хочеш на говоруна подивитись?

— Це іще що за говорун?

— Його Аліса привезла. Він запам’ятовує все, що при ньому говорять. У нього виняткова пам’ять. Знає вісімнадцять космічних мов.

Коля стенув плечима. Взагалі-то цікаво, але він не хотів цього показувати, тим паче що говоруна привезла Аліса. Ну й що такого? Якби Колі поталанило й він народився на сто років пізніше, він теж привозив би з космосу говорунів. У нього все попереду. Це він будуватиме ті кораблі, на яких полетить Аліса. Це він, коли виросте, першим ступить на землю далекої планети. Був би вільний час, ну, хоч би деньків зо два, Коля не пошкодував би часу, відшукав самого себе. Не виключено, що він іще живий — адже живий його ровесник дідусь Павло.

— Ти про що задумався? — спитав Електрон Степанович.

— Ні про що, — відповів Коля. — Ну, де ваш говорун?

Говорун сидів під скляним ковпаком заввишки як будинок. Двері в ковпаку були розчинені, щоб говоруну виходити назовні.

Він скидався на великого білого папугу. На голові — корона і два дзьоби замість вух, а одне вухо — замість дзьоба.

Перед говоруном стояли юрбою глядачі й розмовляли з ним.

— Розкажи що-небудь про трьох капітанів, — попрохала бабуся з маленьким онуком, який тримався за її руку й смоктав довжелезний льодяник.

— Тримайся просто, але й міру знай, — відповів їй говорун. —

Пізнавши друзів у біді, прикуй

Їх обручем стальним собі до серця,

Та, ручкаючись зразу з ким попало,

Долоні не мозоль…

Шекспір, «Гамлет». Слова ці належать Полонію і сказані ним у напучування його сину Лаерту. Як вам подобається така постановка питання, добродійко? Я багато думав про це останнім часом.

— Ні, він сьогодні не в настрої, — мовила бабуся. — Ходімо, Ванечко, покатаємося на склісі.

— Не хочу на склісі! — заревів раптом малюк, випльовуючи льодяник на землю. — Хочу марсіянського богомола!

— Не зчиняйте галасу, — сказав другий дзьоб говору на. — Нас можуть почути пірати.

А перший дзьоб іншим голосом промовив:

— Кхрр, ппшш, брш, пршшврх.

Де ж Коля чув цей голос? Зовсім недавно. Другий дзьоб розреготався.

Звичайно ж, у марсіянському поштовому кораблі. Так розмовляли «зайці».

— Що це? — спитав Коля Електрона. — Кого він удає?

— Космічних піратів, — відповіла бабуся, виводячи малюка, який ревів. — Я часто його слухаю.

— Ні, — заперечив Електрон, — це крик кледіанської сови. Я тут працюю і теж часто чую.

У Колі була своя думка щодо цього, але він не став нею ділитися.

Говорун задрімав. Електрон повів Колю далі.

— Може, по морозиву, га? — спитав Електрон, побачивши стовпчики-автомати.

Морозиво було слабким місцем цього в усьому іншому цілком дорослого чоловіка.

— Якщо вам хочеться, поїжте, — сказав Коля. — Я ситий.

«Напевно, тепер два роки не їстиму морозива», — подумав Коля.

— Тоді сідай на лавку, зачекай мене.

Коля сів на м’який диван. Електрон почав чаклувати над стовпчиком, вибираючи якесь екзотичне морозиво, а Коля роздивлявся довкола. Навпроти нього росла пальма, на ній розгойдувався чистісінько блакитний ведмідь із шістьма лапами. Далі виднівся акваріум, у якому швидко плавали одна за одною оранжеві змії. За спиною, в кущах, почувся шурхіт. Коля обернувся. Нікого.

Повернувся Електрон і всівся поруч.

— Найрідкісшший вид морозива, — мовив він, — із березових бруньок. Ти б хоч понюхав.

Коля слухняно понюхав. Морозиво пахло березовими бруньками. Але від цього апетит у Колі не пробудився. А коли він одсунувся, щоб Електрон міг наминати свої ласощі, за спиною знов почулося шурхотіння, і раптом над Колиним плечем простяглася зелена кошлата рука, котра схопила стаканчик із морозивом і спробувала відняти.

Тут у Колі нерви не витримали. Він скрикнув і відскочив од лавки метрів на три. Рука належала хижій рослині. Виявилося, ожив один із кущів за лавкою.

Електрон спокійно відвів зелений пагін і, коли слідом за ним простягся й другий, сказав суворо:

— Облиш хуліганити! Застудишся. А то всі пагони обірву. А ти, Колю, сідай і не лякайся. Це кущики. Вони зовсім миролюбні, тільки ласуни. Їх тут, у зоопарку, розпестили, їх із космосу привезли на «Пегасі» Аліса з Полосковим. Вони на своїй планеті від джерела до джерела в посуху бродять.

Коля з деяким побоюванням вернувся на лавку. Звичайно, мужчина не має права виказувати страх навіть перед кущиками, що хочуть украсти морозиво. Та все-таки…

Електрон підібрав із лавки листочок від кущика, що впав на неї, і сказав Колі:

— Візьми собі на пам’ять. Буде про що вдома згадати.

Коля, намагаючись не дивитися на кущі, які все одно не викликали довіри, запхав листочок до кишені.

— Електроне Степановичу! — мовив високий, сутулуватий чоловік із поріділим світлим чубом. — Я був певний, що ви додому пішли.

— Я пішов, — сказав Електрон, — і вернувся провести екскурсію з юнаком, котрий ніколи ще не був у нашому Космозо.

— Я сподіваюсь, ваш юний друг не образиться, якщо ви дійдете зі мною до харчувального пункту й подивитесь, чому система відправила в драконяче містечко весь запас конопляного сім’я. Чи тепер дракони віддають перевагу коноплям перед чесною яловичиною?

— Не може бути! — вигукнув Електрон, підіймаючись на свої березові стовбури. — Я ще вчора всю систему перевіряв. Коноплі йшли в малий пташник, а яловичина — до драконів. Ти зачекай мене, Колю, погуляй.

— А то якось кепсько виходить, — сказав чоловік. — Щойно встановили нову систему, налагодили, я зібрався сьогодні зі спокійним серцем полетіти на конференцію…

— От бачите, професоре Селезньов! — сказав Електрон. — Я завжди критично ставлюсь до нової техніки. Роздавали б їжу, як раніше, за давніх часів, із допомогою роботів, ніяких би курйозів. А що, дракони їдять конопляне сім’я?

— Зголодніли і їдять.

Коля хотів було поправити Електрона, сказати йому, що за давніх часів звірів годували не роботи, а живі служителі, та Електрон уже вів далі:

— Ти, Колю, погуляй поки сам, а ми з директором оглянемо систему. Може, вона не зламалась, а просто вважає, що економніше зробити з драконів вегетаріанців.

Електрон із професором Селезньовим пішли геть, і Коля почув, як директор зоопарку спитав:

— А ви Алісу часом не бачили? Я з нею навіть попрощатися не встиг.

— Ваша донька щойно була біля ставка, — відповів майстер із нової техніки. — З Бронтею розмовляла…

«Цікаво, на скількох планетах побував цей професор? — подумав Коля. — Можливо, на сотні або ще більше. Щасливий чоловік! Не виключено, що я стану не просто космонавтом, а космічним зоологом. Такі люди теж будуть потрібні».

Як тільки професор із майстром зникли з очей, Коля підвівся з лавки. Сидіти одному в товаристві скупих кущиків йому не хотілося.

Він постояв перед акваріумом, дивлячись на табунець космічних окунів, які відрізнялися од звичайних тільки тим, що очі в них були на хвості й через те, пливучи, вони мотали головою. Потім вийшов на зелену галяву. На ній паслися корови. Поряд з однією з корів стояла бабуся з немовлям. Вона посадила немовля на корову, і Колі здалася дивною така розвага. Аж ось корова розпустила невеликі перетинчасті крила й незграбно полетіла над самою землею. Інші корови підняли голови, спостерігаючи за нею, потім відвернулись. Біля галяви на стовпчику був напис: «Скліси. Сумчасті парнокопитні з планети Шешинера».

Бабуся бігла поряд із коровою й підтримувала малюка, який нарешті таки розсміявся.

Потім Коля зупинився перед майданчиком, на якому гуляли метрові комахи, схожі на богомолів. Комахи іноді зустрічалися одна з одною, підіймали маленькі передні лапки й довго обмацували зустрічного.

Мимо пройшла дівчинка Аліса в червоному комбінезоні. Через плече в неї висіла чорна сумка. Один із богомолів, побачивши її, піднявся на задні тонкі лапи й простяг передні вгору, наче молився. Аліса помахала йому рукою, але не зупинилась. Коля пішов за Алісою.



Розділ XIV

БЕРЕЖИ МІЄЛОФОН

Якби хто-небудь сказав зараз Колі, що він Алісі заздрить, Коля обурився б. Чого там заздрити? Вона просто запізнилася народитись. От Коля народився вчасно та ще і в майбутньому побував. Він як розвідник у далекому поході. Злітав уперед, подивився, як справи, потім вернеться назад і разом з усіма продовжить шлях пішки. Отакечки. І все-таки він, звичайно, Алісі трохи заздрив. Надто вже багато цікавого їй довелося побачити. І пригоди в неї були не рівня звичайним. І взагалі, коли він її роздивився ближче, вона йому сподобалась. Як особистість. І Коля пішов слідом за Алісою. Цікаво подивитися, що вона робитиме. Може, на неї чекає ще один динозавр?

Та виявилося, що Аліса йде до будівлі, на якій було написано «Обчислювальний центр». Але зайти туди вона не встигла. Назустріч їй вийшов директор зоопарку професор Селезньов. Батько з дочкою зустрілися за десять кроків від Колі, й тому він чув кожне слово з їхньої розмови, та, аби вони не думали, що він підслуховує, Коля відвернувся до клітки, по якій бігав колами похмурий рогатий вовк, укритий залізною лускою.

— Ледве знайшла тебе, батьку, — сказала Аліса. — Усе гаразд. Від’їжджаєш?

— Так. Через два тижні повернуся.

— Якщо там маму побачиш, скажи, що я прочитала всі книжки, які вона мені лишила. Приїде — посперечаємося.

— А що, не сподобалися?

— По-різному. Шкода гаяти часу на белетристику.

— Ти знаєш, я тобі в цьому не спільник, — мовив професор Селезньов. — Я боюсь, аби ти не виросла сухою і черствою людиною. Мені здається, ще років зо два тому ти була куди веселіша й твоєю улюбленою книжкою були «Три мушкетери».

— А також «Космічна зоологія».

— Добре. Гляди не забувай снідати.

— Я б забувала, але робот Гришко ніколи не дозволить. А якщо захочу пообідати, поїду до бабусі з дідусем. У них не поголодуєш.

— Ой, до речі, ти знову брала мієлофон? Ти ж знаєш, що це не іграшка. А що, як захворіє котрась із тварин?

— А хіба я граюся?

— Алісо, зрозумій мене правильно. На всій Землі є тільки двадцять мієлофонів. Вони розподілені поміж найбільшими інститутами та медичними центрами. Кристал у центрі мієлофону такий рідкісний, що за останні роки вісім експедицій обнишпорили астероїд Власту і знайшли лише двадцять шість.

— Тату, ти вирішив мені лекцію читати? — здивувалась Аліса. — Я це чудово знаю. Й обіцяю тобі: сьогодні ж, як тільки закінчу дослід із пустотілом, поверну його в клініку. Ти ж знаєш, моє слово тверде. А що, як усе-таки пустотіли трохи думають? Саме коли цвітуть?

— Можливо, ти маєш слушність. Ну гаразд я їду. І не забувай бабусю з дідусем. Вони ж без тебе нудьгують.

Аліса з батьком поцілувались і розійшлися.

Коля хотів було піти слідом за Алісою, як раптом побачив двох чоловіків, які сиділи в холодку на м’якій лавці. Один із них ніби дрімав, насунувши на очі ширококрисий капелюх сомбреро. Другий, удвічі менший від нього зростом і втричі тонший, закутаний у голубу накидку, так що назовні стирчали тільки ніс та очі, відчув Колин погляд і відвернувся.

Коля міг би присягнути, що де ті самі люди, які вилізли з вази в марсіянському кораблі. Правда, він не був упевнений на сто відсотків, бо вони були замасковані, а в марсіянському кораблі було досить темно, але якщо це вони — що зони тут роблять?

Маленький штовхнув великого під бік і щось сказав. Вони відразу ж підвелися й швидко пішли геть. У той же бік, куди пішла Аліса.

Коля подумав, що ці люди теж чули розмову між Алісою та її батьком, але не це його турбувало. Що з того, що ці люди йому не сподобалися? Можливо, справді в маленького є на Плутоні мати, яка чекає його на день народження, а син не зміг дістати квитка? Можливо, говорун справді вдавав крик клеріанської сови, а не піратів. Думаючи так, Коля пішов за тими людьми, бо вони йому не подобалися. Не подобалися та й годі.

Далеко попереду Коля побачив червоний комбінезон Аліси. Вода зайшла в двері високої коралової будівлі. А через хвилину обидва «зайці», в сомбреро і в накидці, теж зникли в цій будівлі.

Коля не став роздумувати. Він поквапився до будівлі й забіг усередину.

То був тераріум. Високий вузький коридор вів поміж скляними стінами, за якими виднілися всякі гади. Але Коля не звертав на них уваги. Навіть не сахнувся, коли одна змія стрибнула до скла і спробувала його прокусити. Вона вдарилася об скло рогатою блискучою мордою, сяйнула отруйними зубами, й каламутна отрута потекла по склу.

У тераріумі було порожньо. Раптом Коля завмер. Попереду бовваніли товстун і худенький. Коля притиснувся до стіни, яка в цьому місці трохи виступала в коридор. Товстун огледівся, але його не помітив. І обидва шмигнули за ріг.

Попереду коридор вливався у великий зал.

Коля добіг навшпиньки до входу в зал і визирнув, притискаючись до стіни.

Зал був просторий, круглий, із куполом. Посередині залу височів похилий пагорб. Те, що лежало на пагорбі, найбільше скидалося на відрізок бетонної труби метрів зо три в діаметрі, з товстими стінками. З таких труб, тільки тонших, складають газопроводи.

Зокола труба була вкрита зеленим мохом, із якого виростали дрібні квіточки, схожі на незабудки. Зсередини стінки були гладенькі й блискучі.

Аліса стояла всередині цієї труби, чорна сумка була розкрита, з неї тягнувся провідок до Алісиного вуха.

— Слухай, пустотіле, — говорила Аліса, і її голос відлунював у трубі, — я все одно підозрюю, що ти думаєш. Тільки не знаю, на якій частоті. Ну підкажи!

Аліса нахилилася до сумочки і щось там настроювала.

Коля оглянувся, не розуміючи, куди поділися товстун із худеньким. Спочатку він їх не знайшов, але потім товстуна виказав край широкого капелюха. Виявляється, вони зайшли за пагорб і зачаїлися там.

Коля не мав сумніву, що Алісі загрожує небезпека. Він побачив, як капелюх поволі підіймається, як другий чоловік навшпиньки побіг довкіл пагорба, і його голова в накидці з’явилася в дальньому кінці пустотіла.

І тоді Коля не витримав і закричав:

— Алісо! Ззаду!

Голова в накидці зникла. Товстун, загубивши капелюха, кинувся до заднього виходу із залу.

— Що таке? — спитала Аліса.

Вона озирнулась і нікого не помітила. Тоді легко вистрибнула з труби. На підлозі валялось мексіканське сомбреро.

А Коля вже мчав коридором до виходу. Головне — він їх злякав. Та йому не хотілося, щоб Аліса його побачила й почала питати, чому він кричав. Так просто. Захотілося і крикнув.

Коля гадав, що Аліса за ним гнатиметься, й тому кількома стрибками перетнув майданчик перед тераріумом і побіг вузькою алеєю.

— Ти куди?

Коля спробував обійти чоловіка, що став на шляху, але той міцно схопив його. Коля побачив два березові стовбури, підвів голову і впізнав Електрона.

— Я тебе по всьому Космозо шукаю, а ти?

— Що я? Я теж вас шукав.

— Може, ти чого злякався?

— Я злякався? Просто мені додому пора.

— А ще по морозиву не хочеться?

— Ні, дякую.

— А тобі далеко додому добиратися?

— Понад годину, — відповів Коля.

— Ну, присядьмо. Відсапаєшся. А то ти сам на себе не схожий.

Коля не став сперечатися. Він був радий давньому знайомому. Тільки спитав:

— А котра година?

— Шоста.


— Збожеволіти можна, як час біжить! — сказав Коля.

Вони сіли поруч. Коля подумав, що може дещо взнати в Електрона.

— Як там ваша харчова система? — поцікавився Коля. — Перестала драконів коноплями годувати?

Коля весь час вдивлявся у просвіт поміж кущами бамбука, аби бачити, що діється на майданчику перед тераріумом. Але там, якщо не рахувати поодиноких перехожих, нічого не відбувалося. Ні товстуна з худим, ні Аліси не було видно.

— Найбезглуздіша помилка, — мовив Електрон. — Жоден елементарний робот такого не зробив би, не кажучи вже про людину. Для машини що м’ясо, що коноплі — не більше як набір знаків. Ні, цю сваволю треба обмежувати…

— А що це за машина така — мієлофон? — запитав Коля. — Теж із нових?

— Мієлофон? Ні, її вже кілька років, як винайшли. Але, напевно, мієлофонам скоро кінець.

— Чому? Хіба так буває?

— Такий винятковий випадок. Адже сам апарат ніякого нового слова в техніці не сказав. Просто електронний підсилювач із приймачем. Головне в ньому — кристал. А поки що ці кристали знайшли тільки на астероїді Власта; зовсім маленький це астероїд, примчався звідкілясь із іншої Галактики мільйон років тому, потрапив у орбіту Сонця, от і крутиться відтоді. І всього на сьогодні цих кристалів виявили штук двадцять або трохи більше. Дехто гадає, що їх виготовили жителі тієї планети, від якої колись відкололася Власта, інші навіть підозрюють, що ці кристали живі істоти, тільки вони живуть так уповільнено, що потрібні десятки тисяч років, аби це помітити. Центр мієлофону — такий кристал. І ніхто не може зробити мієлофонів більше, аніж є на світі кристалів. Ясно тобі?

— Не ясно, — сказав Коля. — А для чого мієлофон потрібен?

— Дивно, ти не чув про мієлофон?

— Ну проґавив, — відповів Коля.

Електрон Степанович скрушно глянув на Колю, зітхнув, але повів далі:

— Коли перші кристали привезли на Землю й стали досліджувати, то один з учених звернув увагу, що, коли близько підходять люди, в структурі кристала щось міняється. Почали вчені битися над цим ділом і нарешті збагнули, що кристали можуть уловлювати хвилі, які надходять із мозку. Тоді здогадалися з’єднати кристали з посилювачами, й одного чудового дня вчені почули думки, Уявляєш, яка зчинилася метушня в ученому світі!

— Авжеж, напевно, — мовив Коля.

— І ти про це не чув?

— Може, я маленький був? Отже, мієлофон може читати думки на відстані?

— Звичайно. Про що ж я тобі тлумачу! Уявляєш, скільки знайшлося охочих дістати мієлофон?

— Авжеж, уявляю, — мовив Коля. — Всі фокусники одразу збіглися.

— Хто? Фокусники? До чого тут фокусники?

— Ну, котрі думки вгадують.

Електрон подивився на Колю як на божевільного, і навіть його звислі вуса піднялися на сантиметр. Але він опанував себе і сказав:

— Звісно, не фокусники. По-перше, лікарі. Одне діло, коли хворий розповідає або діагностичні машини ставлять діагноз, але при деяких хворобах, наприклад при нервових, важливо знати, що ж думає людина насправді. Чи в дитячих поліклініках. Поки дитина не навчилася говорити, вона не може пояснити, що й де в неї болить.

— А в зоопарк навіщо такий прилад дали?

— Не в зоопарк, а в Космозо. У нас же космічні тварини, деякі з них просто унікальні, і не завжди люди можуть до пуття зрозуміти, як їх годувати, яку вони люблять температуру і взагалі які в них бувають потреби. От і видали один із двадцяти мієлофонів, що є на Землі, для нас. Але ми його бережемо пильніше, ніж зіницю ока.

— Звичайно, бережете! — сказав Коля. — Я сам бачив, як Аліса його тягла в тераріум. Мало не загубила.

Не треба думати, що Коля за натурою виказник. Просто він був сердитий на Алісу, яка ризикувала таким цінним приладом. Лише двадцять на всю Землю і в лікарнях на пальцях полічити, а вона бігає по Космозо й слухає думки якоїсь труби!

— Якщо тягала, — мовив Електрон, — то їй професор Селезньов дозволив.

— Ще б пак, — мовив Коля, — рідний батечко!

— Дивлюсь я на тебе і час від часу дивуюся, — відповів Електрон. — Здавалоєя б, нічого, крім одягу, дивного в тобі нема. Хлопець як хлопець. А іноді таке зморозиш, наче ти якийсь виходець із середньовіччя.

— А що я сказав?

— Ти сказав, що професор Селезньов міг ризикувати цінним приладом для того, аби мала втіху його дурна донька. Принаймні так твої слова прозвучали. По-перше, Аліса досить відповідальна людина, і якщо їй потрібен мієлофон, то для діла…

— Думки якогось пустотіла підслуховувати, — огризнувся Коля.

Він не хотів здаватися.

— Слушно. Я теж підозрюю, що пустотіл мислячий. Тим паче, що він зараз зацвів, і в нього можуть виникнути нові емоції. Я був радий, якби в тебе голова працювала хоч би в п’ять разів слабше, ніж у Аліси.

— Дякую, — сказав Коля, — за комплімент.

Само собою зрозуміло, що після цього він до Аліси почав ставитися гірше, ніж досі. Навіть виникло помстливе почуття: нехай ці гаврики поцуплять у неї мієлофон. От тоді вона поскаче з усіма своїми здібностями.

— Гаразд, — мовив Електрон Степанович. — Мені пора. Радий був познайомитися. Може, ще зустрінемося.

З його тону ясно було: він уже шкодує, що познайомився. «Ну й будь ласка», — подумав Коля.

— А ти не йдеш? — запитав Електрон.

— Ні, я посиджу ще трохи.

— Коли що-небудь знадобиться, завжди знайдеш мене тут.

— Дякую. Врахую.

Коля залишився сидіти на м’якій, наче диван, лавці. Сонце вже ховалося за дерева, по небу повзли підфарбовані близьким заходом хмари. Треба дати час Електронові піти додому. Не хочеться більше з ним стрічатися. Тим паче, що він підозрює щось, а коли ще раз зустрінемося, може й здогадатися — тоді невідомо ще, коли я повернусь додому. А додому вже хотілося. Стомився Коля, і не так ноги втомилися, як голова. Вона перевиконала денну норму. Коля згадав, що сьогодні по телевізору показують «Шинок „Тринадцять стільців“», і подумав, що добре б устигнути на початок. Звичайно, треба б що-небудь іще прихопити на згадку, а то мало він везе з собою сувенірів, та нічого сувенірного поблизу не було. Навіть листівок тут не продавали. Даремно він, мабуть, уранці газету собі не взяв. От би хлопцям показати! Але тоді він ще не думав, що цей день так скоро мине.

Коля дістав із кишені складаний ножик — непоганий ножик, виміняв його у Фіми Корольова за дві серії марок Бурунді — й вирішив залишити про себе пам’ять. Сидіння лавки було м’яке, тут нічого не виріжеш, але спинка здавалася дерев’яною. В алеї нікого не було, відвідувачі з Космозо розійшлися. По великій доріжці, за кущами бамбука, проїхав візок, навантажений каструлями, горшками й термосами. Певно, почали годувати тварин. Коли б у харчовому центрі знову не переплутали, кому що давати. Зараз би тарілку супу. Взагалі-то він супу не любив, хто любить суп? Тільки з примусу батьків ти його й їси. Але якщо ти провів день на морозиві, бубликах і лимонаді, то схочеш і супу.

Коля повернувся боком і заходився вирізати на спинці лавки свою візитну картку. Йому вже не раз перепадало в житті за цю пристрасть. Якось, коли він вирізав свої ініціали на парті, навіть батька викликали до школи. Та не можна ж піти з майбутнього й не залишити ніякого сліду. Через сто років треба буде неодмінно сюди заглянути й подивитися на власну творчість.

Спинка лавки виявилася м’якою, різалась легко. Мабуть, це не дерево, а якийсь пластик, схожий на дерево.

Колі ніхто не заважав. Лише раз мимо пройшла якась сім’я, але Коля затулив ножик долонею і вдав, що роздивляється кущі. Коля вирізав на спинці великими друкованими літерами:


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка