Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка15/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

Розділ II

У НАС У КЛАСІ ТРИ КОЛІ

Юлька вдавала, що читає, навіть сторінки перегортала. Але спитай її, про що прочитала, не змогла б відповісти, однак першою заговорити з Алісою не хотіла. Минула, напевно, ціла година, і раптом Аліса спитала:

— Так ти в шостому класі вчишся?

— Авжеж, у шостому.

— А яка буква класу?

— «Б».


— Слушно, — мовила Аліса. — В шостому «Б». Це мені й треба. Двадцять шоста школа?

— А як ти здогадалася?

— Мені дуже треба, щоб ти вчилася у двадцять шостій школі. Мусить же мені поталанити.

— Нічого дивного, що я із двадцять шостої. І школа моя поблизу. І лікарня районна. Дивніше було б, якби я вчилася в Сокольниках. А навіщо тобі наша школа?

— Мені школа не потрібна. Мені потрібен Коля з твого класу. Як його прізвище? Де він живе?

— Який Коля! Їх у нас у класі три. Сулима, Садовський і Наумов.

— Як так — три? Я гадала, один. Це все ускладнює.

— Що ускладнює? Ти не людина, а сама загадка! І не вірю я, що ти пам’ять втратила. Прикидаєшся, а навіщо, не збагну.

— Мені треба знайти хлопчика Колю, котрий вчиться в шостому класі «Б». Просто правда така неймовірна, що не повіриш.

— Повірю.

— Я все розповім. Не підганяй мене. Але ти повинна мені допомогти знайти Колю.

— Як я тобі допоможу? Адже ти не знаєш його прізвища. Якщо тобі від нього щось треба, приходь до нас у клас і сама спитай.

— А я його ніколи не бачила.

— Збожеволіти можна! Ну, спитай усіх трьох по черзі.

Відчинилися двері, і зайшла Юльчина мама Наталя, яка майже щодня приїздила після роботи. Довелося припинити розмову. Юля навіть засмутилася, що мати прийшла невчасно. Наталя принесла букет квітів, нові журнали, Юльці листа зі школи, від дітей із класу, а Алісі — цілу пачку газет і коробку шоколадних цукерок. Юльці цукерок ще не можна.

— Ти тільки не дуже читай, тобі не дозволяли, — сказала Наталя. — Все-таки струс мозку, з цим жартувати не можна.

— Я не жартую, — відповіла Аліса. — Щиро дякую.

— Я заглянула в кіоск, — мовила Наталя, — й купила обласних і республіканських газет. Знаєш, я подумала: якщо ти жила не в Москві, то раптом побачиш свою газету і згадаєш…

— Ні, — сказала Аліса, — своєї газети я не побачу. Вона зовсім інша.

— А яка? — здивувалась Наталя.

— Не пам’ятаю.

Коли Наталя пішла й принесли вечерю, Аліса мовила:

— У тебе мама зовсім молода й вродлива.

— Знаю, — відповіла Юлька. — Не одна ти так думаєш. А твоя мама стара?

— Ні, — сказала Аліса. — Не уявляю, як її обманути, ну просто не уявляю. Я взагалі брехати не люблю…

— А хто любить? — здивувалась Юлька. — Але інколи доводиться. Щоб не засмучувати. Адже батьки страшенно за нас переживають.

Уже стемніло, заглядав Алік Борисович, попрощався, але про кіно не сказав. Потім зазирнула Шурочка, теж попрощалась і сказала:

— Ну це просто дивовижно. Я така рада, дівчатка, така рада! Тільки нікому ні слова.

— Присягаємо! — пообіцяли Аліса і Юлька.

Коли Шурочка побігла, вони розреготалися й довго не могли зупинитись.

— У дорослих бувають таємниці, про які думати смішно, — сказала, сміючись, Юлька.

— У так званих дорослих, — поправила її Аліса. — Вона лише років на шість-сім старша від нас. Дрібниці.

— Дрібниці, — згодилась Юлька.

— Розкажи мені про свій клас, — попрохала Аліса.

— А що розказати?

— Як ви вчитеся, чи часто ходите до школи, які спеціальності у вас — усе розкажи.

— Я навіть не знаю, з чого почати. Адже ти й так усе знаєш.

— Я все забула. Вважай, що я нічого не знаю. Анічогісінько.

— Я не знаю, коли тобі вірити, а коли ні.

— Слово честі, я майже нічого не знаю про твою школу. Не знаю, як у вас навчаються, як до школи ходять…

— А скільки в вас класів, пам’ятаєш?

— Здається, десять. Так?

— Бачиш, згадала. А в скільки років до школи йдуть?

— У п’ять?

— Ой, Алісо, в сім! Ти або велика облудниця, або насправді у тебе каша в голові. Стривай, а може, ти не тільки не з Москви, а навіть не з Радянського Союзу?

— Як ти собі це уявляєш? — запитала Аліса суворо.

— Ну, можливо, ти туристка, приїхала з-за кордону вкупі з батьками й загубилася.

— А хіба я погано по-російському розмовляю?

— Ні, добре.

— Дуже добре?

— Дуже!

— Дякую. Отже, до школи йдуть тільки з семи років? А що ж до цього роблять?



— У дитячий садок ходять, граються, пиріжки з піску ліплять… Ну що малюкам робити?

— Дивно, — мовила Аліса. — В п’ять років я вже… — І замовкла.

— Що ти в п’ять років?

Хтось ішов коридором, зупинився за дверима, але не зайшов, а ніби прислухався до розмови. Двері були засклені, матові, й на них було видно силует людини.

— Хто це може бути? — спитала Аліса.

— Мало хто! А тобі не все одно? Ти когось чекаєш?

— Ні.

— І все-таки я думаю, що чекаєш. Я б на твоєму місці весь час тремтіла від чекання. Раптом відчиняться двері й зайде твоя мама?



— Не зайде, — зітхнула Аліса, — я тут одна.

— Ну, а якщо зайде?

— Краще б уже не входила.

— Вона до тебе погано ставилася? Може, ти з дому зумисне втекла? Можливо, в тебе не мама, а мачуха? Зла?

— Не говори дурниць, — відповіла Аліса. — У мене чудова, просто прекрасна мама, не гірша від твоєї

— А раптом вона зайде, а ти її не пізнаєш? Адже в тебе амнезія.

— Можливо, — сказала Аліса й відвернулася до стіни.

Може, заснула, а може, потихеньку плакала. Юля не могла вгадати напевно, хоч прислухалася.



Розділ III

Я ТВІЙ ТАТОЧКО!

Минуло години дві-три. У лікарні все стихло, багато хто заснув, Аліса й далі так само лежала обличчям до стіни, а Юлька читала. Парникові троянди, що їх принесла Наталя, стояли на тумбочці біля Юльчиного ліжка, і вона відчувала їхній свіжий і приємний запах.

Раптом знову в коридорі почулися кроки. Ті самі, що й раніше. Хтось обережно, але важко підійшов до дверей і зупинився.

— Алісо, — шепнула Юлька, — дивися, знову він.

Аліса сіла на ліжку й притисла палець до губ. Силует людини постояв трохи під дверима й знову зник.

— Мені це не подобається, — сказала Юлька. — Я подзвоню черговій сестрі.

— Постривай, — зупинила Аліса.

І тут вони почули, як у коридорі хтось розмовляє. Кілька чоловік ішли коридором. Ось вони зупинились біля дверей. Двері повільно розчинились.

Але нічого не сталося. Зайшла чергова сестра Марія Павлівна. Це була літня й строга сестра, хворі її не дуже любили, бо вона завжди говорила про правила і про те, що їх треба дотримуватися. А кому хочеться дотримуватись правил, особливо коли ти вже одужуєш?

— Ви не спите, дівчатка? — спитала вона.

— Ні.

— Алісо, з тобою хоче поговорити Олександр Борисович, — мовила вона.



Аліса дуже здивувалася:

— Алік Борисович? А хіба він…

Та Алік Борисович уже зайшов до палати.

— Як себе почуваєте, дівчатка? — спитав він, наче й не прощався з ними дві чи три години тому.

«Може, він уже повернувся з кіно, — подумала Юлька. — Але що могло статися? Посварився з Шурочкою?»

— Сподіваюсь, усе гаразд, — сказав Алік Борисович. — А в мене для Алісочки сюрприз. Чудовий сюрприз! Я примусив би тебе затанцювати, але тобі ще рано. Можеш збиратися додому.

— Як? (Юлька побачила, як Аліса зблідла). Не може бути!

— Може, може! — Алік так веселився, наче сам ось-ось піде в танок. — Все добре, що добре кінчається! По тебе приїхав твій таточко. Отож можеш збиратися додому.

— Мій батько не може приїхати, — заперечила Аліса.

— Дитинко, не переч, — мовив Алік Борисович. Потім він обернувся до Марії Павлівни й сказав суворо: — Попрошу вас зібрати речі дівчинки й підготувати виписку.

— Як же так, Олександре Борисовичу? — здивувалася Марія Павлівна. — Просто зараз, супроти ночі? Ні, я заперечую.

— Попрошу не перечити! — сказав Алік зовсім іншим голосом. Юля ніколи б і не подумала, що він може розмовляти таким голосом. — Виконуйте мою вказівку.

— Завтра вранці, — відповіла Марія Павлівна. — Згідно з правилами. З дозволу завідуючого відділенням. На порушення правил я не піду. Тим паче, що ви, Олександре Борисовичу, вже змінилися з чергування, а чергового лікаря нема.

— Я не винуватий, що нічний черговий лікар кудись пішов, — мовив Алік. — Він за це відповість. Але ми не можемо насильно відривати дитину від сім’ї. Її батько спеціально приїхав з іншого міста, він переживає, хвилюється. Послухайте.

Алік замовк, і всі почули, як за дверима хтось гучно сопе, а можливо, плаче.

— От, — сказав Алік Борисович. — Ви хочете завдати травми і дитині і всій її сім’ї через, якісь безглузді правила. Ідіть, приготуйте документи, я підпишусь, де треба, та й годі. Проявіть нарешті людські почуття.

— Але дитині ще рано пересуватися. У неї був струс мозку.

— Був і минув, — відповів Алік. — Я її сьогодні оглядав. Нічого з нею не станеться.

— Олександре Борисовичу, я вас просто не пізнаю! — вигукнула Марія Павлівна. — Ви поводитеся дивно.

— Ідіть! — гримнув Алік. — І чекайте нас на своєму робочому місці. І якщо ви не зробите того, що я вам велів, я на вас напишу скаргу.

— Що? — Марія Павлівна так здивувалася, що мало не зомліла. — Ви… на мене… скаргу?

І тут Алік просто виштовхнув у коридор Марію Павлівну й сказав тому, хто чекав за дверима:

— Заходьте, батечку. Ваша донька чекає вас із нетерпінням.

Відштовхнувши Марію Павлівну, в палату втиснувся м’який товстун, що весь трясся від жиру, в темних окулярах і низько насунутому на лоб капелюсі. Це був такий товстий і так дивно вдягнений, ніби замаскований, чоловік, що Юля аж рот відкрила від здивування.

— Де моя донечка? — промовив товстун тонким голосом. — Де мій скарб? — І він, широко розвівши товсті ручища, пішов просто до Аліси. — Ходім, ходім додому, в сім’ю, до тата й мами, — казав товстун, насуваючись на Алісу, як паровоз.

— Ні! — закричала раптом Аліса. — Не смійте підходити до мене! — Вона сиділа в ліжку, притиснувшись спиною до стіни й затулившись ковдрою аж до підборіддя. — Не смійте! Ви ніякий мені не батько! Я вас десь бачила, але ви мені не батько!

— Стійте! — вигукнула Юлька, яка відразу повірила Алісі. — А то я кричатиму, а ви ще не знаєте, як я вмію кричати!

— Постривайте, — зупинив товстуна Алік Борисович. — Не треба нервувати діток. У вашої дочки був струс мозку і травма. Вона втратила пам’ять. Вона вас не пізнає, і в цьому нема нічого дивного. І ти, дівчинко, не хвилюйся. Зараз ми всі вкупі згадаємо, і ти поїдеш додому, все буде добре. А ти, Юлю, не кричи. Навіщо кричати, коли в сусідніх палатах сплять хворі діти. Навіщо їх будити?

— Алісо, невже ти забула свого дорогенького таточка? — спитав товстун плаксивим голосом. — Ти забула, як я гойдав тебе на ручках? Ти забула, як ми з тобою літали на…

При цих словах лікар Алік чомусь схопив товстуна за рукав і зашипів, як змія.

— Слушно! — крикнула Юлька. — Ще треба розібратися, який він їй батько. У нього документи є?

— Є в мене документи, — відповів товстун. — Всі документи. — Він витяг із кишені широченних штанів пачку якихось папірців і помахав ними перед Юлиним носом.

— Дівчинко, не втручайся в справи дорослих, — сказав Алік Юльці. — Тебе ніхто не запрошував. Тебе це не стосується.

— Ще й як стосується! — мовила Юлька. — Мене геть усе стосується. Ви навіть не уявляєте, як багато речей мене стосується.

У Юльки був такий стан, що до неї краще не підходити, особливо коли згадати, що вона вміє дряпатнся, як кішка, хоча з першого класу не пускала своєї небезпечної зброї в хід.

— Вставай, Алісо, — сказав Алік. — Поспішай. Ми впевнилися, що цей громадянин твій батько. Ти поїдеш із ним додому й там одразу все згадаєш і одужаєш.

Алік кивнув товстуну, щоб він забирав дочку, і той потягся до Аліси. Та Аліса підскочила на весь зріст і притислася до стіни. Руки товстуна, як клешні рака, стулилися на порожньому місці.

— Мерщій же! — крикнув Алік. — Зараз прийдуть!

— Вони заодно! — вигукнула Юлька. — Вони заодно!

— Авжеж, — відповіла Аліса, вислизаючи з рук товстуна й Аліка, котрий зайшов зі спинки ліжка, щоб допомогти лжебатькові. — Ти поглянь на його черевики!

— На чиї черевики?

— Алікові.

Юлька, яка теж стояла на ліжку, поглянула вниз і відразу збагнула, в чім річ: обидва черевики Аліка Борисовича буди на одну ногу. На праву.

— Що таке, що таке? — спитав Алік, теж дивлячись на свої черевики.

І Юлька побачила цілком фантастичну штуку: в неї на очах той правий черевик, що був узутий на ліву ногу, ворухнув носком, вигнувся й перетворився на звичайний лівий черевик.

— Ой! — зойкнула Юля.



— Не звертай уваги, — сказав Алік Борисович. — Моя щоденна неуважність.

Раптом пролунав крик Аліси:

— Юлько!


Поки Юлька дивилсь на черевики, товстун ухитрився схопити Алісу, і так спритно, що вона виявилася притиснутою до його боку й не могла чинити опору.

Вона дриґала ногами, стукала кулаками по м’якому боку, але товстун на це зовсім не зважав, Він звалив тумбочку — квіти впали, вода розлилася по підлозі — й поквапився до дверей.

Все загинуло, подумала Юлька. І тоді вона згадала славетні давні часи, коли на дачі вона була вождем червоношкірих і водила своє суворе плем’я у сміливий набіг на блідолицих сусідів.

Юлька вигукнула бойовий клич ірокезів і стрибнула, як пантера. Нігтями вона уп’ялася в щоку товстуна.

Від кличу задзвеніли шибки, й одна навіть вилетіла назовні. Всі, хто спав у лікарні, прокинулися. Горобці попадали з гілля, ворони злетіли аж до хмар, один шофер уїхав у кювет, бо подумав, що його обганяє пожежна машина. Як згодом з’ясувалося, тільки черговий нічний лікар не прокинувся — хтось зробив йому укол снодійного, і він спав у підвалі на купі картоплі.

Напад Юльки був таким несподіваним і сильним, що товстун випустив Алісу й вона впала на підлогу, замахав руками, щоб скинути повислу на ньому Юльку, і, коли йому вдалося це зробити, помчав до дверей, зірвавши їх із завісів. Двері стукнулись об другу стінку коридора. Алік Борисович завив: «Тррпррф!» — і втік слідом за товстуном.

Юлька з Алісою сиділи на підлозі й мотали головами, щоб оговтатися.

— Ну, як ми їх? — спитала Юлька.

— У тебе, мабуть, шви розійшлися, — сказала Аліса. — І взагалі ти справжній друг.

— Так це був не твій батько?

— Ні, ніякий він мені не батько. Це космічний пірат, його звати Веселун У.

— Ти збожеволіла, Алісо! Який ще космічний пірат?

— Я тобі все розповім. Я тобі тепер повністю довіряю. Тільки нехай усі трохи заспокояться. Чуєш, сюди вже біжать.

Це бігла Марія Павлівна.

— Що сталося? — вигукнула вона, влітаючи в палату. — Дівчатка, чому ви сидите на підлозі? Та ще й у воді! Це геть заборонено правилами.

Дівчатка розсміялись і підвелися.

Уже прибігла й друга сестра, з третього поверху. Хтось із ходячих хворих зазирнув у палату. В коридорі хтось іще спитав:

— Де вибух? Де був вибух?

— Я нічого не розумію, — сказала Марія Павлівна. — Я в усьому винна. А де ж Олександр Борисович? І де твій батько, Алісо?

— Який Олександр Борисович? — спитала Аліса. — Який батько?

— Котрі щойно були тут!

— Нікого тут не було.

В Юльки очі стали квадратними від подиву.

— Як же… — втрутилась вона.

— Ніхто не приходив, — повторила Аліса таким голосом, що Юля відразу збагнула.

Треба мовчати і з усім погоджуватися.

— Я на власні очі бачила… — почала Марія Павлівна, але затнулась і спитала: — А хто розбив вікно? Хто кричав? Хто зірвав двері? Не пробуйте мене морочити, я й так нічого не розумію.

— Такий несподіваний порив вітру, — мовила Аліса. — Напевно, смерч розбив вікно, й зі свистом скинув нас із ліжок, і навіть двері вилетіли. Хіба незрозуміло?

— Ні, я справді божеволію! — сказала Марія Павлівна. — Своїми очима я бачила Олександра Борисовича й іншого громадянина, такого повного, імпозантного. Вони послали мене по історію хвороби Аліси…

— Маріє Павлівно, — порадила Аліса, — я гадаю, що краще телефонувати Аліку Борисовичу. Він, напевно, вже вернувся з кіно й сидить дома. І він вам скаже, що ні в яку лікарню він не ходив і мого батька не бачив.

— І я це зроблю, — відповіла Марія Павлівна суворо. — І негайно. Я цього так не залишу! Хтось тут збожеволів. Сподіваюсь, що не я. Тільки спершу я принесу вам сухі піжамки й переведу вас у бокс — не можна ж ночувати у відкритому приміщенні.

Коли Марія Павлівна зачинила за дівчатками двері в бокс і вони вляглися на нові ліжка, Юлька спитала:

— Чому ти веліла їй зателефонувати Алікові? Він же ще біжить вулицею?

— Ти нічого не зрозуміла, — відповіла Аліса. — Алік тут зовсім ні до чого. Він цілий вечір гуляв зі своєю Шурочкою. І зараз п’є чай. Це був ніякий не Алік Борисович. Я спочатку не здогадалась. Це був спільник Веселуна У, теж космічний пірат, Крис із планети Крокрис. Вони за мною женуться. А якщо ти мені не віриш, то зачекай, поки прийде Марія Павлівна й скаже, що розмовляла з Аліком.

— Не могла ж я сплутати Аліка… і Марія Павлівна його пізнала.

— І я теж спершу помилилася. Бо Крис — великий гіпнотизер. От тільки з черевиками помилився. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповіла Юлька.

У двері заглянула Марія Павлівна й сказала страшним гучним шепотом:

— Збожеволіла тільки я! Олександр Борисович сидить дома і п’є чай. Він із мене… сміявся!

Розділ IV

ЯК УСЕ БУЛО

— Звичайно, — мовила Аліса, коли нарешті все заспокоїлося і в лікарні настала тиша, — ти маєш право мені не вірити. І навіть не знаю, чи повірила б я на твоєму місці.

Шов у Юльки, звісно, трохи болів — хоч завтра виписуватися, все одно ще рано стрибати, як пантера. Вона вляглася зручніше й вирішила, що не буде перебивати Алісу. Чесно кажучи, в Юльки з’явилася нова теорія: Аліса — космічний гість, з іншої планети. Чому б гостям з інших планет не прилітати до нас, якщо такі планети є?

— Крім тебе, мені нема кому відкритися, — призналась Аліса. — Дітей я тут, опріч тебе, не знаю, а жоден дорослий мені не повірить. Навіть якби я мала докази.

— Це слушно, — згодилась Юлька. — Дорослі не вірять навіть у найзвичайніші речі. Ти з іншої планети прилетіла?

— Ні, — відповіла Аліса. — Я москвичка. Й народилася тут.

— Шкода. А я вирішила, що ти інопланетянка.

— Я все одно що інопланетянка. А ще не народилася. Я народжуся років через сто.

— Що?

— Я з майбутнього. Із двадцять першого століття.



— Ну так, — сказала Юлька. — А то я думала: чому ти нічого не знаєш про нашу школу, а по-російському говориш без акценту?

— Тебе не здивувало, що я з майбутнього?

— Звичайно, здивувало. Дивніше, якби ти була з космосу. Хоч ти й не сучасна, все одно москвичка. Розповідай.

— Я живу в Москві, вчусь у школі. Нічого особливого…

— А ти на Місяці була?

— Була. І на Марсі була, і в Глибокому космосі була.

— Щаслива! А відбір строгий? А то в нас один хлопець у класі, Боря Мессерер, хоче бути космонавтом, а йому сказали, що він за здоров’ям не пройде. Він тепер щоранку до школи бігає — два кілометри. Правда, завжди спізнюється. Можливо, його зі школи виженуть раніше, ніж він загартується.

— Ти мене перебиваєш. Відбір не строгий. Можеш туристом поїхати, можеш на екскурсію. А одного разу я літала в наукову експедицію. Я тобі розкажу, якщо цікаво.

— Страх цікаво!

— Я ж спеціалізуюся в біології. Обов’язково працюватиму із звірами. Найцікавіше. У мене тато теж біолог, тільки космічний. А я хочу як слід вивчати розум тварин. Я вважаю, що досі ще мало зроблено. Уявляєш, люди в інші галактики літають, а з простою кицькою домовитися не можуть.

— А я зі своєю кицькою про все можу домовитися, — сказала Юлька. — Правда, тільки я говорю, а вона мовчить.

— От бачиш — мовчить. Але я тобі про біологію не просто так розповідала. Річ у тім, що в батька у зоопарку є прилад, називається «мієлофон». Він ловить хвилі мозку, і, якщо його настроїти на чужий мозок, можна почути думки.

— І мої?

— Чиї завгодно. Тільки цей прилад неймовірно рідкісний і цінний. Мені батько довірив його ненадовго, і я після досліду мала повернути його в лабораторію.

— А ти чиї думки вгадувала?

— Спочатку дельфінів, потім пустотіла та інших звірів. А потім так вийшло, що я пішла попрощатися з Бронтею.

— Це ще хто такий?

— Це мій улюблений бронтозавр. Він живе в Космозо — у Космічному зоопарку.

— Бронтозаври вимерли багато мільйонів років тому. Я читала.

— Ну й що, що читала. Вивели.

— Знову?

— Не перебивай, Юлько! Так я до ранку не закінчу розповідати.

— Ти сама такі речі говориш, а потім дивуватися забороняєш. Так тільки в фантастичному романі буває. Уявляєш, ти житимеш через сто років!

— Тож слухай, я пішла прощатися з Бронтею, а мієлофон залишила, щоб не намочити. Бронтя в ставку живе. І попливла я на Бронті. Раптом оглядаюся, а мієлофона нема. Якийсь хлопчина кричить: «Держи!» — і тікає.

— Це був Коля?

— Постривай. Отже, поки я вмовила Бронтю повернути до берега, поки я вискочила й добігла до воріт, їх, звичайно, давно вже не було. Там, на майдані, стоять автобуси. Народу, правда, майже не було, але я стала всіх запитувати, чи не бачили, хто вибіг із Космозо з чорною сумкою в руках. І один перехожий сказав мені, що бачив хлопчика, який сів у автобус до проспекту Миру, але інший чоловік сказав, що бачив своїми очима, як хлопчик, котрий вбігав у автобус, невдовзі вибіг з автобуса знову й сів у інший автобус. І в руках у нього була сумка. За п’ять хвилин я побувала на всіх автобусних зупинках. Я спочатку поїхала на проспект Миру, потім на іншу зупинку. Одне слово, через п’ять хвилин я об’їхала пів-Москви й повернулася до зоопарку. Нікого я не знайшла.

— Тобто як — за п’ять хвилин пів-Москви? На автобусах?

— Звичайно. На чому ж іще?

— З якою ж швидкістю у вас автобуси їздять?

— А ні з якою. Вони на місці стоять… Ох, ти не розумієш. У вас таких автобусів нема. Згодом розкажу. Вернулась я в зоопарк. Засмучена, сама розумієш, страх. Що робити? Іду по Космозо, парк уже закривається, нікого нема. Думаю: може, мені все це здалося, а я сумку десь забула, — безглузда думка, але хочеться перевірити…

— Знаю, зі мною так бувало, — сказала Юлька.

— Іду я по Космозо, кручу головою, рантом бачу — роботи-прибиральники стоять біля однієї лавки і щось обговорюють. Взагалі-то роботи, сама розумієш, народ мовчазний, їх із себе важко вивести. А тут махають руками, сперечаються.

Я питаю, що сталося.

Роботи відповідають, що не знають, як бути. Ніколи досі такого не бачили. І показують мені лавку, а на її спинці ножем вирізано слова: «Коля, 6-й клас „Б“, 26-та школа». Роботи не знають, чи то віднести лавку й замінити на нову, чи то так і має бути.

— Із нашої школи! — охнула Юлька.

— От-от, якийсь Коля з шостого класу «Б» 26-ї школи побував у зоопарку саме цього дня. Інакше б роботи неодмінно знайшли його штукарство раніше.

— Але, може, не він узяв?

— Слухай. Я коли на автобусній зупинці питала, який був той хлопчина собою, думала, що, може, хто-небудь із знайомих пожартував, — ти ж знаєш, яка вдача у дітей. У них ненормальне почуття гумору.

— Краще б уже в дітей узагалі не було почуття гумору, — згодилась Юлька.

— Мені всі, хто бачив хлопчика, казали, що він був дивно вдягнений, по-маскарадному, ніби вдавав хлопчину з двадцятого століття. Я не зразу звернула увагу на їх слова. Тільки коли побачила напис, який могла вирізати людина з давньою психологією…

— А такі ще зустрічаються, — зітхнула Юлька.

— …Я відразу збагнула, що тут замішаний прихідець із минулого.

— Але як він міг до вас потрапити? Він винайшов машину часу?

— Точнісінько тим же шляхом, як і я прийшла сюди.

— Отже, є машина часу?

— Звичайно, є, а чому б їй не бути?

— Але ж це фантастика!

— Для тебе, може, й фантастика, а для мене звичайнісіньке життя. Якби твоєму дідусеві літак показали, він би, напевно, зомлів.

— Не зомлів би, — заперечила Юлька. — Він був льотчиком полярної авіації. Якби він, побачивши літаки, млів, невідомо, хто сідав би на крижинах.

— Ну, не літак. Ну, космічний корабель, наприклад.

— Певно, ти нас за дикунів маєш, Алісо, — образилась Юлька. — Мій дідусь тепер пенсіонер і читає лекції з космонавтики.

— Ну гаразд, не будемо сперечатися, — сказала Аліса. — Факти свідчили, що в моєму році опинився прихідець із минулого, притому хлопчина, який зовсім не вміє поводитися й вирізає ножем написи на спинках лавок. Це означає, що він заліз у машину часу без дозволу, й уявляєш собі — зовсім безконтрольно гуляє по нашому часові! Це ж страшенний скандал.

— Чому?

— Та цього ж не можна робити! Ніхто не має права залазити в Інститут часу й мандрувати туди й сюди. А раптом він що-небудь прихопить у минуле. І все порушить. Або взнає щось, чого вам іще знати не можна.



— Так уже й не можна! Що ми, маленькі, чи що?

— Ось ти, звісно, маленька. Та якщо відкрити мандрівку в часі для всіх, особливо з минулого в майбутнє, то все загине. Ти відразу ж сядеш у машину часу й вирушиш дізнатися, коли ти помреш. І взнаєш, що ти помреш, бо впадеш із десятого поверху. Тоді ти на той рік поїдеш у село, де немає десятого поверху, і вийде, що ти ніби помреш, а зовсім і не помреш. А якщо ти не помреш, то будеш жива. А якщо ти будеш жива, то, отже, в майбутньому відразу виявиться дві Юлі Грибкових. Це такі ускладнення, що ліпше про них не думати. Тому мандрівки в часі категорично заборонені, і в минуле можуть їздити тільки вчені, котрі до цього спеціально готуються багато років. А з минулого в майбутнє не можна їздити нікому, ні за яких обставин.

— Тепер я зрозуміла, — сказала Юля. — Я навіть злякалася.

— Чому?


— А якщо якийсь бандит на цій машині поїде? Забереться в майбутнє, когось пограбує, повернеться назад — і одразу в Сочі, відпочивати. А коли запідозрять, що він грабував, він скаже: а от і ні, я в цей час у Сочі відпочивав.

— Ти мислиш. Це вже втішно.

Юля не образилася на ці слова. Але все-таки вона ще не все збагнула.

— А як же, — спитала вона, — могло статися, що простий хлопчина з шостого класу взяв і скористався машиною?

— Це для мене таємниця. Машина стоїть в одній квартирі, при ній спеціальна людина, яка ніколи не пропустить чужого.

— І пропустила?

— Її там не було. Там нікого не було.

— А де вона?

— Не знаю. Краще я тобі по порядку розповім. На чому я зупинилась?

— Як ти в зоопарку побачила напис на лавці й зрозуміла, що якийсь хлопчина приїхав із минулого. А може, це просто хтось так пожартував?

— Аж ніяк. Невже ти гадаєш, що через сто років можна буде знайти на Землі людину, яка різатиме ножем лавку тільки для того, аби лишити свій підпис?

— Сподіваюся, що ні.

— А одяг? До того ж у нас нема класів і нема літер. У нас у школах тільки групи за інтересами.

— Напевно, я на твоєму місці так само подумала б.

— Я стояла біля лавки й міркувала, що мені далі робити. Зняти тривогу? Сказати всім, що пропав цінний прилад? А хто винуватий? Я винувата. Словом, я злякалася.

— Злякалася?

— Авжеж, я страшенна боягузка. Я злякалася й вирішила: побіжу до Інституту часу, перехоплю хлопчину біля Інституту, відберу мієлофон, а потім уже вирішу, що робити далі.

— Безглузде рішення. Якби ти туди подзвонила, його б і без тебе перехопили.

— Так, безглузде рішення, та мені дуже соромно було, що я так себе поводила: поїхала кататись на бронтозаврі, а мієлофон на доріжці залишила. Як немовля!

— А у вас немовлята теж на бронтозаврах катаються?

— Це я перебільшила. Немовлята в нас такі самі, як і всюди, — лежать у колисочках і ручками махають.

— А хіба у вас нема акселерації?

— Це що за звір?

— У нас у газетах пишуть про акселерацію — нібито раніше діти були менші зростом і пізніше розвивалися. Ось мені дванадцять років, а я зростом вища від моєї бабусі.

— Не знаю, не чула. Моя бабуся вища від мене на голову.

— Розповідай далі, а то скоро розвиднятися почне.

— Тобі надокучило слухати?

— Ні, що ти!

— Фліпнула я до Інституту часу та бачу — він зачинений. Я здогадалася, що свято. Побігла довкола — думала, є який-небудь запасний вхід, — раптом бачу розбите вікно. Ну, тоді я зрозуміла, що не помилилася, — він тут.

— А пірати? Лжеалік і товстун?

— Я тоді про них не знала. Хоч треба було здогадатися — адже хлопчині скла там не розбити. Воно розплавлене. Влізла я через вікно й побігла на другий поверх. Я знала, де лабораторія минулого часу — мене один знайомий у цей інститут водив. Забігаю в лабораторію і бачу — так і є. Кабіна зайнята, працює, на приладах показано — відбувається переміщення тіла на проміжну станцію 1976 року. Він! Як тільки переміщення закінчилося, я — одразу в кабіну. Добре ще, що я знаю, як нею користуватися.

— Ну, ти ще зрозуміло, а звідкіля Коля знав, як нею користуватися?

— Там усе написано. Він, напевно, не квапився, прочитав. Краще в нього спитай. Тільки я хотіла почати, бачу — двері в лабораторію відчиняються й хтось заходить. Я подумала, часовик, тобто тамтешній співробітник. Ну що робити? Вимкнути машину, вилізти назовні й сказати: хлопчик забрав мієлофон, а я, даруйте, не спитавшись, але дуже поспішала… Вони одразу ж відправили б мене додому, а самі почали б переодягання й підготовку — цей Коля встиг би апарат заховати і взагалі зникнути. Отож що буде, те й буде — не стала я чекати, поки мене витягнуть із машини, — вернуся переможцем, тоді нехай судять. Ти мене засуджуєш, Юлько?

— Ні. На твоєму місці я б те саме зробила.

— Це добре, що ти мене розумієш. Словом, я перемістилась і опинилась в твоєму році. Виходжу з кабіни — порожньо. Ні хлопчика, ні нашого представника — нікого. Йду в іншу кімнату — теж порожньо. Не прибрано, ліжко не застелене, анічирк. Тут мені здалося, що грюкнули вхідні двері, — я туди. Вибігла на площадку — нікого нема. Куди він міг побігти? Вниз, на вулицю?

— Ти за ним?

— Я за ним. Збігла вниз. І не встигла вийти з під’їзду, як чую, що двері в тій квартирі знову відчиняються й хтось кричить згори: «Стій, дівчинко!»

— З інституту часу, — здогадалась Юлька.

— Я теж так подумала, що часовики. А тепер зрозуміла, що це були пірати. Але тоді я ні про що не думала — як чкурну з під’їзду і побігла вулицею. Біжу й не обертаюся — знаю, що за мною женуться. Зовсім утратила контроль над собою.

— Я б теж очманіла, — сказала Юлька.

— Пробігла я квартал чи два, — начебто він вулицю переходить. Я за ним. Як усмалилася головою об тролейбус — добре ще, що не попала під нього.

— Лоб у тебе міцний.

— Ти не уявляєш, як боляче було.

— Уявляю. Мені апендицит під місцевим наркозом вирізали. Це трохи гірше, ніж по тролейбусах головою стукати.

— Кому як…

— А чому ти тепер думаєш, що за тобою бігли пірати?

— Сьогодні, коли вони до нас у палату прийшли, я не зразу їх пізнала. А як пізнала, зрозуміла, що без них тут не обійшлося. Це вони сумку вкрали, і тому Коля кричав «держи».

— А чому він кричав?

— Побачив, що сумку поцупили, от і кричав. Пірати, мабуть, за мною стежили.

— Навіщо ж піратам за тобою стежити? Ти ж майже ще дитина.

— Для кого дитина, а для кого найлютіший ворог. Я тобі коли-небудь розкажу, як я з цими піратами боролася по всій Галактиці…

— Ой, Алісо, все-таки ти іноді перебільшуєш…

— Та що з тобою розмовляти, простим речам не віриш!

— А чому я повинна всьому вірити? Дечому я вірю. Вірю, що ти з майбутнього, вірю про Колю, але про автобуси, які за п’ять хвилин Москву проїжджають і притім нікуди не їдуть, у це я не вірю. І в піратів не вірю. Навіть у наші дні піратів нема. А як же вони через сто років з’являться? Як динозаври? Може, ви їх спеціально виростили, щоб не нудно було?

— Нам і без піратів не нудно. Вони ж не земні, а прихідні. Уявляєш, скільки в Галактиці планет, не всі ж цивілізовані. Всякі попадаються. І ніхто піратів не виводив — вони самі вивелися, із ними доводиться боротись. Ти що гадаєш, через сто років тектимуть молочні ріки в кисільних берегах і всі лежатимуть під деревами і рот розтулятимуть, щоб вишні падали? Ми ж усі страшенно заклопотані люди — стільки роботи, ти не уявляєш…

— Ну гаразд, переконала. Хоча, якщо є пірати, твої часовики могли б пильнішими бути. А так ось напустили в наше місто піратів — у нас свої хулігани, бракує ще майбутніх розбійників.

— Нікого ми не підсовуємо. Вони до вас попали, бо за Колею бігли. Він у всьому винуватий.

— Так ти казала, що Коля за ними біг…

— Коля побачив, як вони мою сумку вкрали. Розумієш, він хоч і недисциплінований та первісний, але ж він не злодій і не бандит…

— Таких у нас у класі нема.

— От бачиш. І я думаю, що він за ними побіг і в них сумку якось вихопив. Адже люди на зупинці його з сумкою бачили.

— А чому назад тобі не приніс?

— Бо ролі помінялися. Тепер пірати за ним гналися. І він, щоб їх спекатися, в інший автобус перестрибнув. А куди потім сховатися? Певно, вони по п’ятах за ним бігли. От він і вирішив повернутися у свій рік.

— А вони за ним бігли?

— І не догнали. Може, навіть заблудилися в інституті, він величезний. Це я їх за собою в лабораторію привела. От вони й побачили машину часу. І за мною погналися. Вони гадали, що я їх до Колі виведу, що я його знаю. А я з тролейбусом зіткнулася і все цим ускладнила.

— А навіщо піратам мієлофон? — спитала Юлька.

— Ну як ти не розумієш? Життя в них важке. Навіть останній свій корабель вони втратили. Доводиться переховуватись, а їм потрібні скарби і втіхи. І як тільки вони збагнули, що в мене є мієлофон, то відразу вирішили його вкрасти. А я роззява, пускуля…

— Хто?


— Ну, пускуля — це пташеня таке, на Зморомі-2 живе. Його годувати важко, завжди мимо їжі дзьобом промахується.

— Тоді я знаю, що робити, — мовила Юлька. — Треба піти до школи й спитати у всіх Коль, хто взяв у майбутньому прилад.

— Але як я можу це зробити, якщо я лежу тут?

— Зачекай трохи, я піду до школи й за тебе спитаю.

— Не можна. Я й так порушила таємницю. Я злочинниця. А як ти почнеш питати, виявиться, що я до того ж і базікало. Ні, я сама спитаю. Я б і тобі нічого не розказала, якби пірати мене не знайшли. Розумієш, як становище ускладнилося?

— Так, розумію… А ти їм навіщо?

— Вони гадають, що я знаю, як Колю знайти. Викрали б мене й примусили вести до нього. І взагалі я для них як заложниця — неоціненний скарб.

— Ну, не такий уже й скарб…

— Не будемо сперечатися. Є речі, яких тобі не зрозуміти.

Юлька й не стала сперечатися. Тільки спитала:

— Вони повернуться? Ти як гадаєш?

— Не маю сумніву.

— Зате тепер ми будемо готові й нас так просто не піймаєш.

— А ти добряче стрибати вмієш. Тепер у Веселуна У на все життя шрами залишаться.

— А мені його не шкода.

— Ну, будемо спати?

— Спати… Зранку придумаємо, що робити.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка