Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка16/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   23

Розділ V

ЧЕРЕВИКИ ЛІКАРЯ АЛІКА

Юльці здавалося, що вона не засне. Все думала, думала, а потім прокинулася.

Виявилося, вже зовсім світло… І незрозуміло, де ж вона. Далі згадала: в боксі. Бокс був маленький, на два ліжка. За вікном видно верхівку дерева і на ній три воронячих гнізда. Юля повернула голову — Аліса не спала.

— Доброго ранку, — сказала Аліса, побачивши, що Юля прокинулась. — Як спалося? Не мучили змори?

— Мене ніколи не мучать змори.

— І не снилися тобі космічні пірати, гості з майбутнього та всякі фантастичні нісенітниці?

— Ні, не снилися.

— А я уже вмилася, зачесалась. Пора тікати з лікарні, поки ще чого-небудь не сталося.

Юлька враз сіла.

— Коли вони повернуться?

— Я взагалі дивуюся, чому вони досі не вернулись. Можливо, не знають, де нас шукати.

— Або зализують рани.

— А знаєш, Юлю, я прокинулась і думаю: а раптом ти сьогодні вирішиш, що тобі все приснилося.

— Ну, і що тоді?

— Тоді я б не стала з тобою сперечатися.

— Все це пусті розмови. Треба щось робити.

— Оце достойна розмова. І ти що-небудь придумала?

— Я вві сні думати не вмію. А дехто вміє. У нас у класі Фіма Корольов навіть задачі вві сні розв’язує. Покладе підручник під подушку і розв’язує.

— Підручник він даремно кладе. Підручник тут ні до чого. Ти сказала, що в класі три Колі. Розкажи мені про них. Хто з них міг це зробити?

— Я вже думала. Всіх перебрала. Напевно, Коля Садовський.

— Чому?

— Він легковажний, погано вчиться, вигадник і взагалі халда.



— Хто?

— Халда. Ну, тюхтій, розумієш?

— А два інших поза підозрою?

— Хіба можна за хлопців ручатися?

— За деяких можна.

— За наших я не поручуся. Ще є Коля Наумов. Він спортсмен, загартовується, взимку на балконі у спальному мішку спить. Він із Катею Михайловою дружить, на спортивному грунті.

— А третій?

— Третій Коля Сулима. Він нічого, кращий за багатьох. Дуже серйозно математикою захоплюється, і в планетарії, в науковому товаристві бере участь. Він знаєш ким хоче стати? Конструктором космічних кораблів, і в шахи добре грає, краще за всіх у класі. Але поручитися я за нього не можу.

— А цей Коля Сулима, він, мабуть, дуже хотів би подивитися космічні кораблі майбутнього, як гадаєш?

— Ой! Звичайно! Я й не подумала. Ні, ні за кого не поручуся. А хочеш, я сама з ним поговорю?

— Ні в якому разі! Ти нічого не знаєш. Іди митися. Умивальник за стіною.

Коли Юлька милася, заглянула Марія Павлівна.

— Як спалося на новому місці? — спитала вона.

— Дякую, добре, — відповіла Аліса. — А в нашій палаті вікно уже засклили?

— Ні ще. Скляр не приходив. Ти пам’ятаєш, Грибкова, що ти сьогодні виписуєшся?

— Авжеж. По мене вдень бабуся прийде.

— А я коли виписуюсь? — запитала Адіса.

— Ось прийде лікар і скаже. Але куди ти дінешся, дитятко?

Марія Павлівна замовкла, ніби чекала, чи не заговорять дівчатка про нічну пригоду. Та дівчатка мовчали. І навіть не всміхалися. Нарешті Марія Павлівна спитала:

— А ви вчора не налякалися?

— Чого?

— Коли вікно вилетіло.



— Ні, не злякалися, — відповіла Аліса. — Іноді вітер буває ще сильніший. Я читала, як вітер підхопив цілий будинок із дівчинкою та її собакою і закинув за гірський хребет.

— Не може бути! — вигукнула Марія Павлівна.

— Я теж читала, — мовила Юльжа. В роті у неї була зубна щітка. — Чаївви смаагоого іста.

Аліса зрозуміла, що Юлька хотіла сказати «Чарівник Смарагдового міста».

Цієї миті двері широко розчинились, і зайшов лікар Алік Борисович.

— Доброго ранку, погорільці! — гучно привітався він із порога.

І дуже здивувався, бо, побачивши його, Марія Павлівна широко розкинула руки і, як квочка крилами, затулила Алісу. Аліса підхопилася на повен зріст на ліжку й відступила до стіни, а Юлька мало не проковтнула зубну щітку, і в неї з роти пішли бульки із зубної пасти.

— Що ви втупилися в мене, як у тінь батька Гамлета? — спитав Алік Борисович.

Юлька дивилася на його черевики — на правій нозі був лівий черевик, а на лівій нозі правий. Це був Лжеалік!

— Не смійте наближатися до дітей! — сказала Марія Павлівна. — З мене вистачить нічної пригоди. Або я негайно викличу міліцію!

Юлька виплюнула зубну щітку, щітка впала на підлогу, і Юлька сказала білими зубами:

— Черевики! Аліско, дивись на черевики!

Алік теж поглянув на черевики.

— Ну, дожився, — мовив він, сідаючи навпочіпки. — А я думаю, чому це мені зранку так незручно ходити. І хай дарують мені дами за те, що роззуваюся при них. Либонь, із мене скоро вийде великий чоловік. Неуважність уже є, таланти будуть.

Алік розшнурував черевики, підвівшись, виліз із них, постояв у самих шкарпетках і потім досить незграбно, схрестивши ноги, всунув їх у правильні черевики — праву ногу в правий, а ліву в лівий. Знову присів навпочіпки й заходився їх зашнуровувати.

— Одначе, — провадив він далі, — моя неуважність не підстава для паніки, що охопила шляхетне товариство. Що ж вас так налякало в моєму вигляді? Невже людина, яка взула черевики не на ту ногу, страшніша за дракона?

Аліска тим часом знову сіла на ліжко й сказала:

— Юлько, мийся далі. А то в тебе вся фізіономія в пасті.

— Але черевики…

— Він же їх перевзуває. Як і слід. Розумієш? Він справжній.

— Хто справжній? — спитав Алік. — Я дуже навіть справжній. З мене щойно взяли профспілкові внески за три місяці. Якби я був не я, більше ніж за два місяці ніколи б не взяли. Ви як гадаєте?

— Взагалі не взяли б, — відповіла Аліса. — А як вам кіно сподобалося?

— Ви й про це поінформовані? Кіно було нудне, але решта чудово. Ви це хотіли взнати?

— Даруйте, Олександре Борисовичу, — втрутилась Марія Павлівна. — Скажіть, будь ласка, з усією відвертістю: ви вчора пізно ввечері верталися в лікарню?

— Маріє Павлівно, ви мене про це питали вчора о пів на дванадцяту ночі.

— Авжеж… і все-таки…

— Що ж сталося? Я приходжу на роботу, заглядаю у палату до двох розумненьких і милих дівчаток — дівчаток нема. Наче їх вітром здуло. Скло розбите, двері зірвано. Хіба вночі був ураган?

— Я гадаю, це був шквал. Або смерч, — відповіла Аліса. — Юлька так злякалася, що закричала, і ми попадали з ліжок. А в Марії Павлівни була галюцинація.

— Галюцинація? — здивувався Алік.

Він дошнурував черевики, випростався й поглянув з гордістю на діло своїх рук.

— Я ні в чому не впевнена, — мовила серйозно Марія Павлівна. — Слід ознайомитися зі спеціальною літературою з цього питання. Можливо, винувата перевтома — у мене склалося враження, ніби ви приходили учора ввечері й приводили з собою батька цієї дівчинки. І наполягали, щоб я негайно виписала Алісу.

— А ви згодилися виписати? — спитав Алік у Марії Павлівни.

— Ні, я не давала згоди, бо така виписка суперечить правилам. Проте… Та що я кажу? Напевно, заснула, задрімала на посту й порушила правила. У всьому винна тільки я одна, і я згодна нести відповідальність.

— А де ж був черговий лікар? — спитав Алік. — Хто чергував?

— Тимофєєв. А його не було. Він спав у котельні. А може, це теж мені приснилося? — Марія Павлівна гучно схлипнула й вибігла з боксу.

Юлька підморгнула Алісі. Все вийшло, як вони хотіли. Однак ніхто не повірив би правді, а зчинилася б така метушня, що про повернення приладу годі й мріяти.

— Доведеться тобі, Юлю, прощатися з Алісою, — сказав Алік. — Ти її будеш провідувати?

— Неодмінно, — пообіцяла Юлька. — А їй ще довго лежати?

— Скоро випишеться. Скоро. Ще одне зусилля — і літопис мій закінчено. Але багато що залежить від самої Аліси. Якщо вона не згадає, де живе, куди ми її випишемо?..

«Добре тобі розмірковувати, — подумала Юлька. — Ти згадав, сів у тролейбус — і вдома. А Аліса згадала, і нічого не змінилося. Хоч тисячу разів згадуй, а легше не стане».

— До мене випишете, — мовила Юлька.

Алік пішов. Нянечка привезла на візочку сніданок. У манній каші були грудочки, і Юлька її їсти не стала. А Аліса сказала:

— Я взагалі манної каші не люблю. І з грудочками і без грудочок. Але зараз усе їстиму — треба підкріпити сили.

— А я вже сьогодні вдома поїм. Моя бабуся непогано готує, але любить, щоб її хвалили.

Аліса з огидою доїла кашу. Настрій у неї зіпсувався. Вона поглянула у вікно. Сіялася мжичка.

— Доведеться мені сховатися, — зітхнула вона.

— Де?

— В якомусь таємному місці. А ти мені приноситимеш їсти.



— Але зараз холодно.

— Я загартована. І застуди не боюся.

— Все одно. Де ти житимеш?

— Десь у лісі.

— А я до тебе дві години їхатиму поїздом?

— Я весь час забуваю, як ви поволі пересуваєтесь.

— Усе в тебе, Алісо, «ми» — «ви». Ти вже краще не поділяй. Можливо, я твоя бабуся. Хоч двоюрідна. І як бабуся я тобі кажу: не дозволю тобі сидіти під дощем, при зазимках у лісі.

— Не хочеш возити мені їсти — не треба. Я сама де-небудь улаштуюся. І розшукаю Колю без твоєї допомоги.

— Ну й будь ласка. З твоєю впертістю не тільки Колю — пам’ятник Юрію Долгорукому не знайдеш.

— Домовилися. Ти мене не знаєш, я тебе не знаю. Я тобі нічого не розповідала. Та якщо ти й почнеш розповідати, тобі ніхто не повірить,

— Я й не збираюсь розповідати. Не тремти.

Ось так вони посварилися. І навіть коли Юльчина бабуся Марія Михайлівна прийшла забирати свою онуку з лікарні, Юля з Алісою одна на одну не дивилися.

— Я чула, дівчатка, — сказала Марія Михайлівна, — що ви вночі полякалися. А в нас ніякого урагану не було. Стояла гарна погода. Взагалі останнім часом клімат геть нестерпний. Я не здивуюся, якщо в червні піде сніг, а завтра буде спека градусів на тридцять. Твої речі, Юлю, лишилися в тій палаті?

— У тій.


— Тоді я їх принесу. А ти поки збери своє все тут — зубну щітку і таке інше. А чому Аліса сумна? Не хочеться самій лишатися?

Аліса не відповіла.

Бабуся принесла Юльчині книжки, зошити і все добро, що залишалося в тій палаті, і, складаючи все не у валізку, сказала Алісі:

— Там у холодильнику лишився паштет і сиркова маса. Не забудь з’їсти їх сьогодні, а то можуть зіпсуватися. Я домовилася з нянечкою, щоб вона тобі показала всі продукти. Ти мене чуєш?

— Чую, — відповіла Аліса, не дивлячись на бабусю.

Марія Михайлівна трохи образилася на неї, бо коли добре ставишся до людей, можна чекати, що тобі відплатять взаємністю. На ньому, як вона каже, будуються людські стосунки. Так вона і Юльку вчить. Марія Михайлівна завжди працювала інженером і навіть була військовою, хімічним офіцером, — закінчила академію. Коли вона мала свою доньку, Наталю, і ще сина, вона працювала й була дуже заклопотана, їй хотілося чимбільше уваги приділити вихованню своїх дітей, але вона не завжди встигала. Зате тепер, коли вона вийшла на пенсію, Марія Михайлівна змогла приділяти стільки уваги Юльчиному вихованню, скільки давав змогу тиск. Щоправда, Юля її не завжди слухалась, але любила, і сперечалися вони з бабусею рідко.

— Я прийду до тебе завтра, — сказала Марія Михайлівна, — і принесу апельсинів. І чогось легкого почитати. Напевно, це буде після обіду.

— Дякую, не треба турбуватися, — мовила Аліса. — Мене тут добре годують.

— Не говори дурниць, Алісо, — розсердилася Марія Михайлівна. — Я не збираюсь займатися благодійністю. Але дитині потрібна турбота. Поки до тебе не повернеться пам’ять і тебе не заберуть батьки, ми з Юлею і Наталею провідуватимемо тебе. Це нам неважко. Я сподіваюсь, що, якби в такому становищі опинилася Юля, ти теж прийшла б її провідати.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

«Мабуть, тобі соромно зараз, — подумала Юлька. — Виходить, що ти обманщиця, а бабуся за тебе переживає». Але Юлька це думала без злості. Вона розуміла, що, опинись сама на Алісиному місці, ще невідомо, що б робила. Може, розревілася б і побігла додому.

— Я теж прийду, — озвалась Юля. — Нам ще треба поговорити.

— Приходь, — погодилась Аліса, але байдуже, ніби із ввічливості.

«Не вірить, — зрозуміла Юлька. — Гадає, що я зараз піду і про все забуду».

Коли Юлька з бабусею виходили з боксу, Аліса попрощалася з ними за руку. Вона хотіла щось сказати, але передумала. Вона не плакала, та очі в неї були мокрі.

«Ой, що я роблю! — майнула думка в Юльчиній голові. — Хіба можна отак покидати людину, яка на тебе надіється?»

— Ну, попрощалася? — запитала Марія Михайлівна.

— Я вернуся, — мовила Юлька Алісі. — Ти чуєш?

— До побачення, — сказала Аліса.

Як тільки бабуся з Юлькою відійшли по коридору від боксу, так що їх ніхто не міг почути, Юлька зупинилась, поклала на підвіконня сумку з книжками й попрохала:

— Зачекай, бабулю.

— Тобі важко? Дай я понесу.

— Ні, мені не важко. Мені соромно.

— Що іще сталося?

— Мені соромно за мене і за тебе.

— Я не зробила нічого ганебного.

— Зробила. Певніше, не зробила і тому зробила.

— Ти можеш говорити без загадок?

— Можу. Ми залишили Алісу одну.

— Неправда, я сама до неї завтра неодмінно прийду. А сьогодні після роботи Наталя збиралася забігти. Якщо в неї не буде колоквіуму. Ти днів зо два посидиш дома, а потім сама можеш до неї прийти. І навіть привести з собою подруг.

— Цього мало, бабусю.

— А що ти пропонуєш?

— Взяти Алісу з собою.

— Куди?


— До нас додому.

— Ти зовсім збожеволіла, Юлю! Ти, мені здається, забула, що Аліса хвора, в неї був струс мозку і вона втратила пам’ять. Їй потрібен кваліфікований медичний догляд… Бери сумку, й ходімо.

Вони попрощалися з Аліком, Шурочкою та іншими і пішли виписуватися з лікарні. Поки одержували Юльчине пальто, туфлі та інший верхній одяг, відчинилися двері, і вбігла Наталя, Юльчина мама.

— Як добре, що я вас застала! — сказала вона.

— Ти не матимеш неприємностей, що пішла з роботи? — спитала Марія Михайлівна.

— Ні, я домовилась. Ну ж бо скоріше, там таксі чекає.

Юля була вже готова.

— Ти не хочеш іти? — спитала Наталя.

— Вона вирішила неодмінно взяти з собою Алісу, — мовила бабуся. — Нібито ми розпоряджаємося в лікарні.

— Слушно, — сказала Наталя. — Я вже думала: як тільки Аліса одужає, ми її на якийсь час візьмемо до себе.

— Я не заперечую. Але ж не сьогодні.

— Отже, можна? — зраділа Юля.

— Звісно, можна, — згодилась бабуся. — А тепер ходімо. Таксі чекає.

— Мамочко, дорогенька, у мене до тебе величезне прохання, — мовила Юлька.

— Давай.

— Зайди до Аліси. І передай їй мою записку.

— Аліса зачекає до завтра, нічого з нею не станеться, — втрутилась бабуся.

— Ти не розумієш. Це дуже важливо. Мамо, можна я тобі на вухо два слова скажу?

Бабуся знизала плечима й промовила:

— Я чекатиму надворі, біля машини. Який номер?

— Не пам’ятаю. Шофер такий чорнявенький, з вусами.

Юлька відвела Наталю до стіни і сказала гучним шепотом:

— Алісі тут не можна лишатися. Їй загрожує небезпека.

— Юлько, ти знову фантазуєш?

— Мамо, ти мені повинна вірити. Я взагалі тебе рідко обманюю.

— Як на мене, так і має бути.

— Тоді ти мусиш мені вірити. Зараз же йди до Аліси. Я навіть не лишила їй нашої адреси й телефона. Може так статися, що Алісі доведеться звідси тікати. А куди вона побіжить? Отож, я хочу, щоб вона побігла до нас. Тобі зрозуміло?

— Мені зрозуміло, що взаємна повага — головна риса у взаєминах дітей і батьків. Пиши свою записку. Ось тобі ручка й папір. Може, досить передати записку через сестру?

— Ні, не досить. Може, це буде зовсім не сестра.

— Ну й фантазія у тебе!

— На жаль, це не фантазія. Ще важливо, аби ти сама сказала Алісі, що ми її чекаємо. Одна річ, якщо це йде від мене, інша — від тебе, ти ж доросла.

— Домовилися.

— Ти молодчина, мамо!

— І за це спасибі.

А Юлька написала на аркушику з маминого записника:

«Алісо! Наш телефон 145-55-67. Адреса: провулок Островського, буд. 16. Від лікарні тролейбус 15 до зупинки „Будинок учених“, кв. 29, у дворі. Чекаю тебе в будь-який час. До школи я піду через три дні. Поки що поговорю обережно з дівчатами, чи нема чого підозрілого в поведінці одного з Коль. Я зроблю це обережно, розумієш? З моїми старими все полагоджено. Вони непогані люди. Твоя Юля. Записку спали».



Розділ VІ

ВТЕЧА

Після того як Юля пішла, був консиліум. Алісу оглядав професор. Із ним прийшли й інші лікарі, яких Аліса досі не бачила. Вони заглядали в очі, примушували лічити і ставили каверзні запитання, та Аліса не дуже старалась відповідати. У цей час вона думала про інше: розглядала лікарів, щоб дізнатися, чи не затесався серед них пірат Крис. Аліса знала, що пірати так легко не відмовляться од своїх планів. Уявляєте, як їм потрібен прилад, що читає чужі думки? Ніщо від них не приховаєш. Жах якийсь! Й у всьому винувата Аліса.

Ні до чого не домовившись, лікарі розійшлися. Правда, дозволили Алісі вставати.

Поки що вона залишилася в боксі одна. Кудись запропастився слюсар, і скла в старій палаті ще не вставили. Всі ходячі хворі й навіть лікарі ходили в ту палату, як на екскурсію, і дивувалися, як же це вони проспали такий ураган!

У боксі було краще. Можливо, пірати ще не рознюхали, де вона лежить? Аліса дістала Юльчину записку, яку принесла Наталя, й перечитала її, щоб запам’ятати телефон та адресу. Наталя лишила їй п’ять двокопієчних монет, аби дзвонити з телефону-автомата на сходах. Отож в Аліси з’явилися справжні старовинні гроші. Навіть шкода було їх витрачати — один її знайомий збирав монети і, можливо, таких у нього й не було.

Потім Аліса порвала записку на дрібні клаптики.

Після обіду Аліса пішла подивитись телевізор. Їй було корисно переглянути старовинні передачі. Раз Аліса збиралася тут затриматися, аж поки відшукає Колю, треба подивитись, як люди одягаються, ходять вулицями, тощо.

Аліса сиділа в холі, дивилась телевізор. Показували передачу «Клуб кіномандрівників». Алісу зацікавив фільм про Африку. Це була Африка без Великого Сахарського каналу, і клімат там був посушливий. Довкола сиділи ходячі хворі й невідривно дивились на екран. І раптом вона почула, як іззаду до неї хтось підійшов. Аліса швидко обернулася. Це був високий худий хлопчик із блідим обличчям. Нога у нього була в гіпсі, і він важко спирався на милицю.

— Можна я тут сяду? — спитав хлопчик тихо.

— Сідайте, тут вільно, — сказала Аліса.

Хлопчик незграбно опустився в порожнє крісло й поклав милицю поруч. Алісі його було шкода. Вона вже знала, що за давніх часів із поламаною ногою треба було лежати в лікарні цілий місяць, а то й більше, поки кістка сама по собі не зростеться. І не було простих ліків, які зрощують кістки в один день і загоюють рани за півгодини.

Хлопчик незручно повернувся й поморщився.

— Боляче? — спитала Аліса.

— Іноді боляче, — відповів хлопчик. — Але не звертай уваги. Дивись.

Передача скінчилася, потім пішла інша, не вельми цікава. Аліса й хлопчик із поламаною ногою розговорилися.

— На волі в мене вовчий апетит, — сказав хлопчик, — Вола можу з’їсти за один раз. Або двадцять котлет. А тут ніякого апетиту.

— А чого б ти хотів? — спитала Аліса.

— Можна мріяти на всі заставки?

— На які заставки?

— Ну, це вислів такий. Не знаєш, чи що?

— Не чула.

— З’їв би я зараз полуниць. Або банан.



— Ти в якій палаті? — спитала Аліса.

— У четвертій. А що?

Аліса не відповіла. Вона знала, що Юлька залишила в холодильнику полуниці. Але, перш ніж обіцяти, треба перевірити.

Тому трохи перегодя Аліса підвелася й пішла, глянула в холодильник. Нагорі стояло блюдце з полуницями.

— Ти зголодніла, дівчинко? — спитала нянечка Дуся, побачивши, що Аліса порпається в холодильнику. — Обід скоро, апетит зіпсуєш.

— Я тільки полуниці візьму.

Вона повернулась до телевізора з блюдечком у руці. Та хлопчика вже не було. Либонь, йому теж стало нудно і він пішов.

Тоді Аліса понесла полуниці в четверту палату. Палата була в кінці коридора, а далі, за нею, — запасні сходи вниз.

Хлопчика Аліса побачила не в палаті, а там, біля сходів. Він підняв руку, підкликаючи її до себе.

— Іду, — сказала Аліса. — Дивися, що я в холодильнику знайшла! — Вона показала йому здалеку блюдце.

Але хлопчик поводився дивно. Він увесь час махав рукою, підганяв її й зовсім не звертав увагу на полуниці. А коли Аліса підійшла ближче, він раптом повернув до сходів і крикнув:

— Мерщій, сюди!

«Щось сталося», — подумала Аліса й наддала кроку. Вона забула про полуниці. Майже бігом проминула четверту палату. Двері туди були прочинені, й Аліса ненароком зазирнула всередину.

І завмерла.

Хлопчик із милицею саме сідав на ліжко.

Вона подивилася вперед.

Другий хлопчик манив її, висунувшись із-за дверей на сходи.

Алісі, звичайно, слід було повернутися й бігти назад, що нянечки, там би її не зачепили, але їй стало шкода полуниць — буває ж таке!

Вона шаснула в прочинені двері хлоп’ячої палати й побігла просто до ліжка хлопчика з милицею.

— Ось, — сказала вона швидко, ставлячи блюдце на простирадло. — Ти хотів полуниць.

— Не може бути! — вигукнув хлопчик. — Ти куди?

Та Аліса вже не чула. Вона була біля дверей. Виглянула в коридор. Там було порожньо. Другий, фальшивий хлопчик із милицею щез.

Тепер скоріше!

Аліса побігла коридором, не подумавши, що її вороги встигли відрізати їй шлях до палати. З-за рогу коридора простяглися товсті руки…

Назад!


На сходах чергував хлопчик із милицею. Він усміхався посмішкою Криса і, піднявши милицю, прицілився в Алісу. Й Аліса впала на підлогу — вона знала, що милиця може бути заряджена снодійним газом.

І вона не помилилася. Милиця зі свистом вистрелила.

Газовий заряд пролетів коридором і поцілив у Веселуна У, що вибіг із-за рогу. Як убитий, товстун зі страшенним гуркотом розпластався посеред коридора.

— Фкршп! — вигукнув у відчаї Крис, кидаючись до свого товариша. — Як же я тебе тепер витягну! — бурмотів він космічною мовою, якої тут ніхто, крім Аліси, не знав.

Веселун У гучно хропів, його череватий живіт гойдався, а ноги посмикувалися, наче він біг далі уві сні.

Та Аліса не стала гаяти часу, щоб дізнатися, чим усе це скінчиться. Поки пірат роздумував, що йому робити з непритомним Веселуном У, вона прошмигнула повз нього, збігла, не оглядаючись, на перший поверх, пробігла якимось вузьким коридором, мало не збила візок з обідами, котрий нянечка везла до вантажного ліфта, вискочила на кухню, промчала повз плиту.

— Ти куди? — крикнув кухар у високому білому ковпаку.

Аліса побачила попереду двері, що вели на склад, промчала повз ящики й мішки з крупою й опинилася в лікарняному саду.

Лікарняний сад був великий, у ньому росли старі липи й дуби. Листя на них ще не розпустилося, але бруньки вже набрякли. Голосно гомоніли ворони. День був сонячний, теплий, і Алісі, хоч вона була в самій піжамі й тапочках, здалося спечно.

Сад було видно з вікна боксу, тому Аліса знала, що бігти до воріт довго й небезпечно — хто-небудь побачить, що дівчинка в лікарняній піжамі біжить доріжкою, її неодмінно піймають. Через те вона побігла навпрошки, до цегляного паркану. Аліса не знала, женеться хтось за нею чи ні Тільки злякала двох дівчаток, які одужували й поволеньки гуляли собі по мокрій доріжці. Дівчатка сказали хором: «Ох!» Аліса крикнула їм на бігу:

— Нікому ні слова!

Дівчатка розбіглися в сторони, і шлях до паркану був відкритий.

Паркан був старий, високий, але цеглини подекуди виступали, можна поставити ногу.

За три секунди Аліса була нагорі паркану, стрибнула вниз із двометрової висоти й опинилася в тихому провулку.

Ніхто її не бачив.

За парканом теж начебто тихо.

І Аліса пішла попід парканом ліворуч, чимдалі від лікарняних воріт.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка