Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка17/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23

Розділ VII

ТУРИСТИ ТА ІНШІ РЯТІВНИКИ

Лікарня, в якій лежали Юлька з Алісою, була районною. Тому від неї до Юльчиного будинку було недалеко. Якби не районна, навряд чи міг бути такий збіг, щоб Юля і Коля вчилися в одній школі.

Пішки, провулками, від лікарні до Юльчиного будинку йти хвилин п’ятнадцять не більше, але той, хто їде тролейбусом, повинен вийти на людний проспект Калініна, дійти до Арбатської площі, повернути на бульвар і тільки там сісти на тролейбус. Нічого цього Аліса не знала.

Вона вибігла до маленької церкви на розі проспекту й зупинилась. Треба було вибрати людину, яка їй усе розкаже і не ставитиме зайвих запитань.

Вона навіть забула, як дивно вдягнена. Хоч сонце й гріло, та люди ще не довіряли теплу, і тому всі йшли в плащах, а дехто навіть у пальті.

Знайти б когось молодшого. Чим молодше, тим краще. Ні в якому разі не можна було підходити до бабусь чи дорослих жінок. Для них дитина в піжамі — як червоне для бугая.

Дехто з людей озирався на Алісу, дивувався її одягу, але поки ніхто ні про що не запитував. Аж раптом Аліса побачила двох молодиків із довгим волоссям до плечей і в широких штанях. Вони були дуже бідно вдягнені й навіть у латках, неакуратно нашитих на штани й сорочки. «Ось ці не ставитимуть запитань», — подумала Аліса.

— Даруйте, — сказала вона, підбігши до них. — Де мені сісти на п’ятнадцятий тролейбус?

— Про що говорить ця дитина? — звернувся один із молодиків до іншого.

І звернувся він по-англійському. Аліса, звичайно, по-англійському розмовляла, як по-німецькому, по-німецькому — як по-французькому, а по-французькому — як по-російському, бо в майбутньому мови вколюватимуть змалку спеціальними уколами, щоб не гаяти часу на зубріння.

— Де ходить п’ятнадцятий тролейбус? — повторила Аліса своє запитання по-англійському.

— Оу! — вигукнув один із молодиків. — Як любо чути рідну мову! Ти теж з Англії?

— Ні, я тутешня, — відповіла Аліса.

— Але у вас чудовий лондонський акцент! Невже ви так вивчили мову в Москві?

— Авжеж, — сказала Аліса. — У нас багато хто так розмовляє.

Двоє хлопчиків, почувши розмову, зупинилися неподалік. Було їм на вигляд років по дванадцять-тринадцять.

— От дає! — сказав один із них про Алісу.

— Ходімо, — мовив другий. — Це туристи, хіппі.

— І вона теж?

— Теж.


— Ніколи не думав, що тепер у них модно в піжамах ходити!

Аліса чула, що вони говорять, і їй стало смішно.

— Ніяка я не хіппі, — заперечила вона. — Тільки я заблудилася.

Англійські туристи не йшли.

— Ми знайдемо, де ходить п’ятнадцятий тролейбус, — сказав один із них. — У нас є карта Москви.

Він заходився розгортати карту.

У цей час довкола них почали зупинятись люди. На великій вулиці завжди знайдуться допитливі. І чим більше людей зупинялося, тим більше спішили поглянути, що ж сталося.

І, звісно ж, знайшлася якась бабуся, котра закричала:

— Ви тільки подивіться, як одягнута дитина! Вона ж неодмінно схопить запалення легень! Дівчинко, де ти живеш? Можливо, ти хвора?

Аліса хотіла піти, але спробуй пробитися крізь такий натовп.

— Ну от! — мовила вона тихо одному з хлопчиків. — Що тепер робити? Мене ж зараз назад відведуть.

— Нічого не розумію! — сказав високий і сутулуватий, в окулярах, типовий відмінник-зубрило. — Куди тебе відведуть?

— Дівчинко, — наполягала бабуся, — признайся, що сталося?

— Тобі треба втекти? — спитав другий хлопчик, невисокий на зріст, нижчий від Аліси, майже товстий, у блискучій куртці, на яку було начеплено штук десять значків.

У нього були дуже червоні круглі щоки, й подумки Аліса назвала його Помідором.

— Невже досі не зрозуміли? Мені треба знайти п’ятнадцятий тролейбус.

— Міліціонер! — крикнула бабуся. — Де ж міліціонер?

— Зараз ми тебе врятуємо, — сказав Помідор. Він обернувся до англійських туристів, котрі кліпали очима й нічого не тямили. — Містере, — вів далі він по-англійському не дуже здорово, але зрозуміло. — Дівчинку треба рятувати. Ота бабуся — її зла мачуха. Вона хоче її скривдити. Ясно?

— О, ясно! — відповіли англійці, з острахом дивлячись на бабусю, яка бажала врятувати дівчинку від застуди.

— Ми кажемо, що вона з вами. Ясно? А ви говорите по-англійському. І ходімо! Ясно?

— О так! — відповіли англійці. На щастя, вони виявилися тямущими, стали з двох боків Аліси й сказали по-англійському: — Пробачте, ми поспішаємо.

Хлопчики прикривали тил, і Помідор пояснив глядачам:

— Не заважайте, товариші. Це кінознімальна група. «Синій птах». У робочому одязі. Зараз нас знімають згори, з бані церкви.

— Де? — спитала бабуся. — Не може бути, щоб дитину знімали практично в голому вигляді.

— Та ви вгору подивіться! — вигукнув Помідор. — Хіба ви не бачите, що сам режисер Смирнов сидить на даху?

Всі підвели голови, щоб побачити славетного режисера. Англійці підхопили Алісу попідруч і винесли з юрби. Отак, усі вкупі, уп’ятьох, дійшли до рогу.

— Дякую, — сказав товстий хлопчик англійцям. — Ви нам допомогли.

— А що загрожувало цій дівчинці? — спитали англійці.

— Хіба ви не зрозуміли? Вона ж утекла з божевільні.

— О! — скрикнули англійці й відсунулися од Аліси.

— Не вірте йому, — мовила Аліса. — Я цілком нормальна.

— От бачте! — сказав товстий хлопчик. — Вона заперечує. Вони всі заперечують.

— Ви відведете дівчинку назад? — спитали англійці.

— Ні в якому разі, — відповів Помідор. — Ми завжди ховаємо дівчаток, які тікають із божевільні. Адже її туди запроторила зла мачуха.

Англійці зрозуміли, що це жарт, засміялися, подарували всім по пачці жувальної гуми, а Помідор подарував їм два значки.

Діти пішли до зупинки тролейбуса. Помідор не вгавав. Він був задоволений, що йому вдалося врятувати Алісу.

— Ну як? — допитувався він. — На мене можна покластися?

У затінку великих будинків було холодно. Аліса скулилась.

— Можна, — відповіла вона й усміхнулась.

Їй більше подобався другий хлопчик, сутулуватий, в окулярах. Він увесь час мовчав, певно, слухався Помідора. Але тепер, помітивши, що Алісі холодно, він скинув із себе куртку й простяг їй.

— Дякую, не треба, — мовила Аліса. — Сам змерзнеш. Ти ж в одній сорочці лишився.

— Мені не холодно, — сказав сутулуватий хлопчик.

— Візьми куртку, — наказав Помідор. — Це чудове маскування. Всі наші проблеми зникнуть. Треба було мені раніше здогадатися.

Аліса послухалась і натягла куртку.

— Я б сам дав, — виправдовувався Помідор, — але в мене хворі гланди. Відразу застуджуюсь. До речі, ми не познайомилися. Мене звати Юхим. Фіма Корольов. А це мій друг Коля Сулима.

— Дуже приємно. Аліса.

— Дивне ім’я! Тебе як у школі дражнять?

— Ніяк.


— Ну не прикидайся. Тільки два варіанти: Аліса-меліса й Аліса-бісектриса.

— А може, лиска Аліска, — усміхнувся Коля Сулима.

Підійшов тролейбус. Коли вони зайшли, Аліса обернулася, щоб перевірити, чи нема серед тих, хто заходив, замаскованого Криса.

— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.

— Трохи боюся, — сказала Аліса.

Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокопійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:

— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?

— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.

— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.

— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.

— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.

— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.

— Краще подаруй мені ці гроші, — запропонував Фіма. — Я їх достойно потрачу.

Поки він говорив, Коля Сулима дістав із кишені дріб’язок, опустив у касу, відірвав три квитки й роздав.

— Ти знаєш, що я зневажаю тебе, ти боязкий, як заєць, — мовив Фіма Колі.

— Зневажай, — відповів Коля. — Ти ж перед Алісою викаблучуєшся. А їхав би сам, заплатив би.

— Сам би я йшов пішки. Треба скидати вагу. Ти знаєш, Алісо, я на дієті. Вранці їм яблуко, вдень п’ю склянку кефіру.

— І все? — спитала Аліса.

— А ввечері він двічі обідає, — підкусив Коля Сулима.

— Візьміть гроші, — сказала Аліса, простягаючи гроші Колі. — Ви ж за мене платили. Скільки треба?

— Ого! — вигукнув Фіма. — Тепер у мене з’явилася впевненість, що врятована нами незнайомка й справді звідкись утекла. Вона не знає, скільки коштує квиток! Може, ви ніколи ще не були в місті?

— Фімо, не прилипай, — кинув Коля Сулима. — Якщо схоче, сама все розкаже.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

Вона подумала, що Коля зовсім не так слухається Фіму, як їй здалося напочатку.

— Тобі на наступній виходити, — нагадав Фіма.

— А вам?


— Нам на одну далі. Слухай, а це нечесно: ми тобі допомагали, а ти нам нічого не розказала.

— Вам справді цікаво дізнатися, чому я втекла?

— Ми навіть іще не знаємо, чи втекла ти, — сказав Фіма.

— Я попала в аварію, і мене привезли до лікарні. Я лежала в палаті разом із подругою, а тепер подруга виписалась, і я лишилася одна. Та ми домовилися, що я поїду до неї після лікарні. Але я не дочекалася, поки мене випишуть.

— Набридло? — спитав Фімка.

— Страх набридло. І я втекла. Тільки я не в Москві живу, тому поки зупинюся у подруги.

— Я теж один раз у лікарні лежав, — похвалився Фіма. — Мені аденоїди виривали. Так скучив, ти не уявляєш!

Тролейбус зупинився.

— Тобі виходити, — мовив Фіма.

Аліса поквапилася до дверей, забувши що на ній чужа куртка. Уже в дверях згадала, хотіла скинути, але Коля сказав:

— Виходь, а то двері зачиняться. Я тебе проведу.

Вони зіскочили на тротуар, а за ними в двері, що вже зачинялися, протиснувся Фіма.

— Ви що, друзі, вирішили залишити мене в самотині? — спитав він сердито.

— Я забула куртку віддати, — пояснила Аліса, — от Колі й довелося вийти.

— Тобі далеко? — спитав Коля Сулима.

— Напевно, ні. Провулок Островського, будинок шістнадцять.

— Ходімо, — сказав Фіма, — я знаю, де це.

Фіма не вмів ходити поруч, як усі люди. Він то забігав уперед, то відставав, то з’являвся збоку. І весь час говорив, Аліса навіть пожаліла, що він устиг вискочити з тролейбуса.

— Ти в англійській школі вчишся? А яка була аварія, що ти в неї попала? А ти довго в лікарні пролежала? А я торік мало не потонув.

І ще, і ще…

Аліса спочатку пробувала відповідати на запитання, але все одно не могла вставити ні слова й перестала старатися, оскільки Фіма був заклопотаний своїми думками й навіть іноді сам відповідав за Алісу.

Аліса перезирнулася з Колею, той тільки всміхнувся. Вони йшли тихим, зеленим провулком. Добре, що хлопці провели. Невідомо, як добралася б Аліса без них.

— Ось ти й дома, — сказав Коля.

Будинок був п’ятиповерховий, солідний, у глибині. Перед ним — невеликий сад із каштанами. В садку сиділи бабусі з колясками.

— Дякую, хлопці, — мовила Аліса.

— Ти тут поки житимеш?

— Так, тут.

— А до школи підеш?

— Не знаю.

— Може, тебе до квартири провести?

— Спасибі, знайду. Тримай куртку, Колю.

Аліса попрощалася з хлопцями й побігла до під’їзду. І вона не чула, як Коля сказав їй навздогін:

— А з нашого класу в цьому будинку Юлька Грибкова мешкає.

— Ого! — вигукнув Фіма. — Звичайно. І вона тільки вчора з лікарні повернулась!



Розділ VІІІ

БУДЕМО ВЧИТИСЯ РАЗОМ

Двері відчинила Марія Михайлівна.

— Що сталося? — спитала вона. — Що-небудь у лікарні? Ти в такому дикому вигляді!

— Здрастуйте, — привіталась Аліса. — Пробачте, що я прийшла без запрошення.

— Проходь, — мовила Марія Михайлівна. — Ти впевнена, що з лікарнею нічого не сталося?

— Хто прийшов? — спитала з кімнати Юлька. — Це Мила?

— Ти хочеш сказати, — спитала Марія Михайлівна, — що в такому дикому вигляді йшли вулицями? І тебе ніхто не зупинив? Негайно йди у ванну, прогрієшся, а я поки чай поставлю.

Юлька вийшла з кімнати, побачила Алісу й вигукнула:

— Очам своїм не вірю! Втекла?

— Втекла, — сказала Аліса.

— Ходім до мене, все розкажеш.

— Юлю, ти що, не бачиш, у якому Аліса вигляді! — спитала бабуся. — Вона ж майже гола. І поки вона не прийме ванну й не переодягнеться, не чіпляйся зі своїми розмовами.

— Я дістану речі. Ми ж майже одного зросту.

— Алісо, йди за мною, — мовила бабуся.

Аліса трохи побоювалася, що Грибкови злякаються, коли вона з’явиться ось так, без запрошення. Подзвонять у лікарню, скажуть: заберіть утікачку.

Через півгодини Аліса в Юльчиному платті сиділа за столом і пила гарячий чай. Заодно довелося з профілактичних міркувань, як веліла Марія Михайлівна, проковтнути таблетку аспірину.

Ось тоді й відбулася сімейна розмова.

— Не знаю, що вирішить Наталя, коли повернеться з роботи, — почала Марія Михайлівна, — і що сказав би Володя, якби не був у експедиції на Таймирі. Але я вважаю, дівчатка: треба подзвонити в лікарню й повідомити, що Аліса жива, здорова і нічого з нею не сталося.

— Ой, бабусю, не треба! — заперечила Юлька. — Вони ж її заберуть!

— Яка безвідповідальність! — сказала бабуся. — Невже ти не розумієш, що вони там у лікарні збожеволіють. Пацієнтка, котра нічого не пам’ятає, зникла, й слід запався. Ні, я негайно телефоную в лікарню.

— Якщо вони заберуть Алісу, я поїду разом з нею, — мовила Юлька. — Я її саму не залишу.

— Ніхто не збирається віддавати Алісу назад у лікарню, — заспокоїла бабуся. — Якщо вона змогла втекти й дістатися до нас, то вона здорова.

— Але вони зажадають…

— Нехай тільки спробують зажадати! — сказала бабуся й пішла в іншу кімнату шукати окуляри, щоб подзвонити в лікарню.

— Ти не бійся, Аліско, — підтримала Юлька. — Вона тебе захистить.

— Я не боюся.

— Тебе пірати знайшли?

— Знайшли. Я думала, зачекаю до завтра, та вони прибігли.

— Знову під виглядом Аліка й татуся?

— Ні, він удав із себе хворого хлопчика, на милиці.

— От злодюга!

Чути було, як бабуся в тій кімнаті говорила по телефону. Вони замовкли, прислухалися.

— Гарантуємо… обіцяємо… не майте сумніву… завтра ж оформлю… на амбулаторне лікування…

Коли бабуся повернулася до дівчат, вона зняла окуляри, склала їх у футляр і спитала звичайним голосом:

— Алісо, тобі налити ще чаю?

— Бабусю! — не витримала Юлька. — Ти чому нічого не говориш? Вони дозволили?

— А чому вони повинні були не дозволити? — сказала бабуся.

— Ой, бабусю, який ти в нас молодчина! — вигукнула Юлька.

— Замість вереску пообіцяла б краще добре поводитися, принаймні на той час, поки Аліса тут житиме.

— Обіцяю!

— Алісу я про це не прошу, бо вона куди серйозніша за тебе. До речі, Алісо, вони згодилися залишити тебе тут тільки з однією умовою.

— З якою?

— Ти ходитимеш у лікарню на огляд і суворо дотримуватимешся режиму.

— Тільки не сьогодні, — втрутилась Юлька. — Сьогодні вона буде відпочивати од режиму.

— Я не наполягаю. Сьогодні я сама її нікуди не пущу, — сказала бабуся. Потім налила собі чаю, усміхнулась і додала: — Вони були такі щасливі, що Аліса знайшлася, що ладні були на все згодитися. Все-таки ти, Алісо, вчинила легковажно. Могла б хоч записку лишити. А ще краще — зачекати до завтра.

— Ох, бабусю, — зітхнула Юлька, — якби ти розуміла, ніколи б так не говорила!

Аліса наступила їй під столом на ногу, а бабуся відповіла з ноткою образи:

— Звісно, я нічого не розумію і вижила з розуму. До речі, Юлю, ти зробила уроки? Ти хвора, але не у відпустці.

— Зроблю, зроблю.

— А Алісі даси почитати яку-небудь книжку. А можливо, ти, Алісо, поспиш?

— Я не хочу.

Коли Аліса з Юлькою залишились удвох, Юлька сказала:

— А тепер розкажи детально, як тобі вдалося втекти і, найголовніше, як ти добралася до нас у піжамі. Адже це здуріти можна — проїхати по незнайомому місту в одній піжамі!

— Мені хлопці допомогли, — призналась Аліса. — Провели аж до будинку. І навіть куртку дали.

Дівчатка всілися на канапі в Юльчиній кімнаті, під картиною, на якій була намальована гора Еверест. І Аліса розповіла про втечу.

— Подумаймо, як нам тебе відрекомендувати? — озвалась Юлька, коли Аліса кінчила розповідати. — Може, ти будеш моя двоюрідна сестра з далекого міста?.. Ні, краще скажемо, що твої батьки поїхали працювати за кордон і тому ти поки що живеш у нас. Підходить?

— Мені все одно.

— Післязавтра я йду до школи. Ти можеш мене зустрічати зі школи, і я тобі показуватиму всіх дітей.

— А ти не можеш їх у гості запросити?

— Кого? Хлопців? Та вони в нас усі дурні. Хто їх буде запрошувати?

— Чому дурні? — здивувалась Аліса.

— Вік у них такий, — відповіла Юлька. — На диво відсталі.

— Оцього вже не думала, — сказала Аліса. — А в нас зустрічаються цілком пристойні хлопці.

— Ще б пак! — вигукнула Юлька. — Адже сто років мине. Мусить же бути прогрес. Либонь, вони порозумнішають.

— Юлю! — крикнула бабуся з кухні. — Не чіпляйся до Аліси. Ти обіцяла зробити уроки.

— Зараз, бабусю, — відповіла Юля.

— Я тобі допоможу, — мовила Аліса.

— Боюся, що ти тільки наплутаєш. У вас інша програма.

— Дай підручник подивитися.

Юлька дала їй підручник. Аліса почала його гортати. Юлька дістала зошит і ручку. Аліса не дивилася на сторінки.

— Ну й що? — спитала Юлька, — Ви це проходили в двадцять першому столітті?

— Я про інше подумала, — сказала Аліса, відкладаючи книжку. — Мені мало зустрічати тебе після школи. Краще прийти в клас.

— Навіщо?

— Щоб спитати їх, кожного окремо.

— А якщо вони не признаються?

— Тоді я повинна лишитися в класі.

— Але тебе перший же вчитель спитає: «Ти що тут робиш, дівчинко?» От і скінчилася твоя експедиція.

Так буває: думаєш, сушиш голову, а всі проблеми розв’язуються самі собою.

Увечері Наталя подзвонила Аліку Борисовичу, довго з ним розмовляла по телефону, потім сказала Юльці з Алісою:

— Дівчата, ми з вашим Аліком мали велику раду. І знаєте, що придумали?

— Вернути Алісу в лікарню, — вихопилась Юлька.

Звичайно, Юлька жартувала, але в кожному жарті є доля правди. Хоч вона й довіряла мамі, не можна забувати, що дорослі іноді з найкращих поривань роблять дурниці.

— Не зовсім так. Ми вирішили спробувати новий метод лікування.

— Який?


— Віддати Алісу до школи. Все одно навчальний рік триває, нема чого Алісі гаяти часу марно.

— А перебування в дитячому колективі, — додала Марія Михайлівна, — може послужити добрим поштовхом на шляху до одужання.

— Отож, — сказала Наталя. — Лишається тільки взнати, в якому класі Аліса навчалася раніше, до лікарні.

Юлька з Алісою мовила хором:

— У шостому!

— Звідкіля така жвавість?

— Ми сьогодні дізналися, — відповіла Аліса. — Я дивилася Юльчині підручники й згадала.

— Правда, — підтвердила Юлька. — Точнісінько так, вона вчилася в шостому класі.

— От і добре, що ти згадала. Я зранку забіжу в Юльчину школу й поговорю з директором. А якщо треба буде, йому подзвонять із лікарні і я сподіваюся, що Алісу тимчасово зарахують до Юльки в клас. Ви задоволені?

— Ура! — крикнула Юлька. — Ти навіть не уявляєш, мамо, як нас з Алісою влаштовує цей варіант!

— Це теж таємниця? — спитала Наталя.

— Ще й яка! — відповіла Юлька.

— Маю надію, ви нічого не висадите в повітря й не підпалите. У наш вік жіноча рівноправність досягла надто великих успіхів, — докинула Марія Михайлівна.

А пізно ввечері, коли дівчата повдягалися спати, вони чули, як у сусідній кімнаті тихо розмовляли Наталя з бабусею.

— Шкода, що ти свого часу не завела собі ще одної дитини, — сказала Марія Михайлівна. — Ти зверни увагу, як Юлька тягнеться до Аліси. Їй потрібна сестра.

— Я теж задоволена, що вони подружилися, — відповіла Наталя. — Аліса гарна дівчинка і…

— Із трагічною долею, — додала бабуся.

Цієї миті щось майнуло за вікном, і Аліса підвела голову, придивляючись.

— Не бійся, — прошепотіла Юлька. — Це голуби. Тут п’ятий поверх. Тим сюди не залізти.

Аліса краще знала космічних піратів і не мала сумніву, що, якби вони знали, де Аліса, залізли б і на десятий поверх.

— Вони загубили твій слід, — сказала Юлька.

— Я сподіваюсь.

— Добряче мама придумала, — прошепотіла Юлька. — Якщо тобі важко буде, ти не турбуйся, я тобі допоможу.

— Я не турбуюсь, — мовила Аліса. — Головне — знайти мієлофон і повернутися. А якщо я одержу погані оцінки, вони не рахуються, бо я ще не народилася.

— Жаль. Я згодна, щоб ти залишилася назовсім.

Розділ IX

Я ЇЇ НІКОЛИ НЕ БАЧИВ

Шостому класові «Б» того ранку не хотілося трудитись через гарну весняну погоду. На клумбах біля школи пробилася молода трава, асфальт висох і вже був покреслений малюками на «класики», бруньки розкривалися, і від них пахло свіжістю й добрим настроєм.



Фіма Корольов піймав два сонечка і влаштував на підвіконні перегони на приз стінгазети «Наш клас». Одне сонечко було чорне з жовтими цятками, друге — червоне з чорними. Вони весь час розправляли крильця, хотіли полетіти, і Фіма притискав крильця олівцем, бо, за правилами перегонів, сонечки повинні були бігати.

Діти поділилися на жовтих і червоних уболівальників і сильно галасували. Коли зайшли Юлька з Алісою, їх побачили, правда, тільки Катя Михайлова і Мила Руткевич. Мила, принципова відмінниця, перечитувала домашнє читання з англійської, а Катя Михайлова, яка буде тенісисткою, читала книжку про кубок Девіса.

— Дівчатка, познайомтеся, — сказала Юлька, — це моя подруга Аліса, ми разом у лікарні лежали,

— Дуже приємно, — відповіла Руткевич.

Катя Михайлова, котра до того ж і староста класу, спитала Алісу:

— Ти в нас будеш учитися чи просто так прийшла?

— Поки повчуся.

— А тебе до журналу внесли?

— Не знаю, — відповіла Аліса.

— А як твоє прізвище?

— Аліса Селезньова.

— Селезньова, — спитала Катя Михайлова, — ти яким видом спорту займатимешся?

— Не знаю, — відповіла Аліса.

— Відчепіться од неї, — сказала Мила Руткевич. — Людина щойно з лікарні. Ти б іще на неї й громадські навантаження накинула!

— Ти нічого не розумієш, — обурилася Катя. — І честь класу тобі не дорога. Ти сама її не захищаєш.

— Я добре вчуся, цим і захищаю, — заперечила Мила.

— Вони завжди через це сваряться, — пояснила Юлька.

— Ти в волейбол грати вмієш? — спитала Катя.

— Змалку трохи грала.

— Ей, хлопці! — пролунав дикий крик Борі Мессерера, який випадково оглянувся й побачив, хто прийшов. — Юлька Грибкова вернулася без істотних частин тіла!

— Дотепник-самоук, — сказала Юлька.

— Він заздрить, — озвалась Мила Руткевич, відкидаючи назад важку чорну косу.

Катя Михайлова підозрювала, що Мила тому не займається спортом, що боїться заплутатись у власному волоссі. Всі одразу забули про сонечок, обступили Юльку.

— А це що за номер? — спитав Борис Мессерер, дивлячись на Алісу. — Ви, дівчино, із Швеції по культурному обміну?

— Це Аліса Селезньова, — мовила Юлька. — Моя подруга і навіть родичка. Вона поки що буде в нас учитися.

— Хлопці й дівчата! — вигукнув Борис. — Ви чули? Аліса буде в нас у гостях!

Фіма Корольов уже зібрав своїх сонечок у сірникову коробку, випростався, пізнав Алісу й сказав якнайспокійнішим голосом:

— Привіт, Алісо. Я без тебе трохи скучив.

— Здрастуй, Фімо, — відповіла Аліса.

— Ви знайомі? — У Юльки мало очі на лоб не вилізли.

Решта теж здивувалася.

— Я певною мірою її рятівник, — похвалився Фіма.

Аліса насупилася, щоб він промовчав, але Фіма не зрозумів знаку.

— Я їй допоміг тікати в одній піжамі з божевільні. Через паркан. За нами гналися вісім санітарів із гамівною сорочкою та один професор.

— Ех ти! — мовила Аліса й відвернулася од нього.

— Базікало! — сказала Юлька.

— Я не жартую, — обурився Фімка. — Колька Сулима може підтвердити. Там ще англійці були… А ось і Сулима. Сулима, ти Алісу пізнаєш?

Сулима стояв у дверях.

— Привіт! — Він підійшов до свого столу, поклав портфель, потім сказав: — Здрастуй, Алісо. Здрастуй, Юлько. Я ще позавчора подумав, що ти до Грибкової йдеш.

— Сулима, — втрутився Фіма Корольов, — підтверди, що Аліса з божевільні втекла.

— І не подумаю, — сказав Сулима.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

— Нема за що. Навіщо ж мені дякувати, я сказав, що вважав за потрібне. Добре, що ти будеш у нас учитися.

Фіма був так засмучений зрадництвом друга, що його рожеві щоки стали малиновими. Шляхетна Катя Михайлова сказала йому:

— Ти ница людина, Фімо, я давно це за тобою помічала.

Юлька нахилилася до Аліси й прошепотіла на вухо:

— Отже, ти з одним Колею вже знайома?

— Я й сама не знала, — відповіла Аліса.

Вона сіла поруч із Катею Михайловою на вільне місце.

— Тебе, напевно, не питатимуть, — мовила Катя. — У тебе й підручника нема.

Учні з усіх боків дивилися на Алісу. Завжди цікаво, якщо в класі нова людина, а тут ще дивна заява Фіми Корольова, взагалі-то базікала й вигадника, але не такою ж мірою, аби просто так сказати про новеньку, що вона втекла з божевільні.

Задзвенів дзвоник, і відразу зайшла Алла Сергіївна, англійка, яка була й класним керівником. Вона поклала журнал на стіл і сказала:

— З сьогоднішнього дня в класі навчатиметься Аліса Селезньова. Де Аліса?

Аліса підвелася.

— Я сподіваюсь, що ви вже познайомилися?

— Фіма Корольов із нею ще позавчора познайомився, — озвався Боря Мессерер. — За драматичних обставин.

— Ми з’ясуємо ці проблеми у вільний час, а зараз перейдемо до уроку.

Додому задавали довгий текст про Лондон із безліччю нових слів, і Алла Сергіївна одразу викликала Фіму Корольова. А у Фіми голова була заклопотана зовсім іншим, він почав читати, на другій фразі зав’яз, засох і закрутив головою, сподіваючись почути чию-небудь підказку. Але підказувати було нікому. Мила Руткевич не підказувала принципово. Юлька була на Фіму зла, а інші, котрі могли б підказати, ще не ввійшли в урок — дивилися у вікно, де літали шпаки, розгортали книжки, витріщалися на Алісу, думали про свої справи…

— Ну що ж, Корольов? — спитала Алла Сергіївна янгольським голосом. — Географія Лондона вам мало знайома?

Сказала вона це, певна річ, по-англійському, і Корольов, який усю увагу витратив на те, щоб почути підказку, нічого не зрозумів і сказав «так». Він узагалі вважав, що з учителями найкраще відразу згоджуватися.

— Хто допоможе Корольову? — спитала Алла Сергіївна.

Мила Руткевич, звісно ж, підвела руку, бо вона завжди і все знала. Вона була з таких відмінниць, про яких кажуть, що вони з першого класу націлені на золоту медаль. І вчителям навіть незручно було їй ставити четвірки. Її викликали рідше за всіх у класі — що викликати, коли вона й так усе знає. Іноді вчителі приберігали Милу на закуску: от, наприклад, попадеться важка задача або формула, ніхто не знає, тоді можна сказати: «Руткевич» — і Руткевич тут як тут. А якщо вже Руткевич не відповіла, то можна нікого й не питати. Ось і зараз — Руткевич підняла руку, та Алла її викликати не стала, а спитала:

— Ну, а ще хто-небудь?

Аліса в цей час сиділа й читала текст без словника, ніби для власної втіхи, хоч, як відомо, тексти в підручнику жодна людина не читає для власної втіхи.

— Садовський, — сказала Алла, — ти сьогодні задумливий. Може, розповіси нам про Лондон?

— Ні, — відповів, підводячись, високий темно-русявий хлопець із білим веснянкуватим обличчям.

Був він не те щоб товстий, але й не тонкий, скоріше, м’який. Його голубі очі були опущені рудими густими віями. І говорив він серйозно й повільно— здавалося, що він завжди секретничає, навіть коли відповідає домашнє завдання.

— Ні, — повторив він сумно. — Я не зможу відповісти. Це цілком виключено.

— Постарайся висловити свою думку по-англійському, — попрохала Алла, яка давно вже знала всі витівки Садовського.

— Це він? — спитала Юлька, котра сиділа за Катею Михайловою.

Аліса, не обертаючись, заперечливо похитала головою. Такого рудого хлопця навряд чи треба шукати. Якби вія забирався в майбутнє, і пірати й Аліса відшукали б його враз.

— Я по-англійському не зможу, — мовив ще сумніше Садовський. — Я не виспався.

— Чому?


— Я провів ніч у міліції, — відповів Садовський. — Мене було заарештовано, і за діло.

— Що ж ти накоїв?

— Як завжди, — сказав Садовський, — я турбувався про людей. Цього не зрозуміли.

— Конкретніше, — попрохала Алла.

І нахмурилась.

— Я пожалів тих, хто гуляє парочками по лісі в Сокольниках, їм нема на чому посидіти. Всі лавки стоять на нашому бульварі.

— Вельми похвально, — мовила Алла. — Сідай.

— Зараз, тільки докажу, а то ви мене не так зрозумієте. Як і в міліції. Я вирішив присвятити ніч піклуванню про людей. Я носив лавки з Гоголівського бульвару в поближні ліси. Я встиг перенести дев’яносто три лавки. І коли я, щоб прискорити діло, взяв одразу дві лавки, мене зупинив на Смоленській площі міліціонер і відвів у міліцію. Решту ночі я переносив лавки назад. Це дуже важко. Кожна лавка важить близько ста двадцяти кілограмів.

Алла покірливо вислухала все і сказала:

— Ось що, Садовський. Якщо ти мені цю зворушливу історію зможеш переказати, хоч би коротко, по-англійському, ти врятований. Якщо ні — одержуєш двійку. Подумай.

Садовський думав цілу хвилину. Потім зітхнув і сів.

— Відмовляєшся? — спитала Алла, шукаючи в журналі його прізвище.

— Я забув, як по-англійському лавка… І ще кілька слів.

Люди, які не знали Колі Садовського, могли б подумати при зустрічі з ним, що він брехун. Аж ніяк. Просто в Садовського була дивна уява. Вона його заносила в фантастичні далі, і він сам не знав, де правда, а де брехня. Уява часто ставила його в безглузде становище, а часом приводила до прикрощів. І вчився він так собі, хоч міг учитися непогано. Іноді йому здавалося, що він усі уроки вже зробив на тиждень наперед, хоч насправді такого з ним ні разу не траплялося.

Ні, подумала Аліса, він у майбутньому не був. І не тільки тому, що він був рудий. Він би, напевно, вирішив, що майбутнє йому тільки приснилося, і всім би розповів про нього.

Наступною своєю жертвою Алла Сергіївна обрала Катю Михайлову. Катя добре вчиться, але цього разу її думки були заклопотані кубком Девіса з тенісу, і вона відповіла в’яло, сяк-так, а коли Алла перебила її і спитала, що ж являє собою лондонський Тауер, Катя сказала:

— Тауер — це вежа.

— Яка вежа? — спитала Алла.

Катя стенула плечима. Чи не все одно, яка там вежа!

— Хто доповнить? — спитала Алла.

— Тауер — це замок, — поправила Аліса, не підводячись із місця.

Вона сказала це по-англійському, і всі здивувалися, бо ніхто не чекав, що новенька стане відповідати.

— Встань, коли відповідаєш, — мовила Алла.

— Що? — Аліса не зрозуміла.

— А хіба у вас у школі не встають, коли відповідають урок? — спитала Алла.

— Ні, — відповіла Аліса, — у нас не встають.

У класі засміялися, та Алла вдала, що її це не обходить, і сказала:

— І все-таки встань.

Аліса встала й почала розповідати по-англійському про замок Тауер, де раніше жили англійські королі, й про річку Темзу, що протікає біля цього замку.

— Ой, — прошепотіла Юлька своїй сусідці Каті Михайловій, — вона по-англійському говорить краще за Аллу!

— Дуже добре, — похвалила Алла, коли Аліса скінчила говорити. — Селезньова може служити для вас прикладом. Ти, Алісо, вивчала англійську не в школі?

— Так, — сказала Аліса. — Мови я вивчала до школи.

— Ти знаєш інші мови?

— Я не вельми здібна, — мовила Аліса. — Я знаю тільки вісім мов.

— Які? — спитала Алла.

У класі стояла мертва тиша. Смисл розмови був зрозумілий усім, навіть найвідсталішим.

— Німецьку, фінську, чеську, французьку, гінді, китайську… японську і… ще одну.

— Ух ти! — вигукнув Фіма Корольов. — Скажи нам що-небудь по-японському.

Всі загули, почали просити Алісу… тільки одна Мила Руткевич була невдоволена, бо від цієї миті вона перестала бути першою ученицею в класі, а це неприємно.

— Сідай, Селезньова, — сказала Алла, ніби нічого не сталося.

— Перевірте її, перевірте! — озвався Коля Садовський.

— Садовський, тебе ми сьогодні вже чули, — перебила його Алла. — Тепер дай виступити іншим.

Вона викликала Милу Руткевич, а до Аліси надійшли дві записки.

Перша була від Борі Мессерера.

У ній було написано: «Ви бували в Англії, мадам?»

Другу написала Лариса Троєпольська, яка до мов була нездібна, зате мала великі голубі очі. Вчителі й батьки втішали себе тим, що з такими красивими очима Лариса й без освіти якось не пропаде.

«Алісо, — було написано в записці. — Я дуже хотіла б із вами познайомитися й дружити. Ми могли б разом готувати різні предмети. Дайте відповідь мені на перерві. Лариса».

На перерві Боря Мессерер першим підійшов до Аліси й сказав:

— Про Лондон це я писав.

Боря Мессерер був маленький, кучерявий, напористий. Він хотів стати художником і на всіх малював карикатури, правда, не дуже схожі.

— Ну й що? — спитала Аліса.

Їй було ніколи.

— Ти бувала в Лондоні чи ні?

— Звичайно, бувала.

— Я так і думав, — сказав Боря. — Ось тобі мій малюнок.

На карикатурі була намальована Аліса з крильцями, над вежами. Зовсім не схоже.

— Це ти в Лондоні, — мовив Боря.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

Підійшла Лариса, змахнула віями по півметра завдовжки й сказала:

— Ви не проти зі мною дружити?

Але Ларису відтіснив Фіма Корольов.

— Алісо, — почав він на правах давнього друга, — ти після школи що робиш? Ми в кіно зібралися…

— Мені не хочеться з тобою в кіно йти.

— Слухай, не ображайся, я ж пожартував.

Тут Аліса побачила Юльку.

— Ти куди запропастилася? — спитала вона.

— Я тобою невдоволена, — відповіла Юлька, відводячи її вбік.

— Чому?


— Ти себе виказуєш. Навіщо з мовами вилізла? Тепер уся школа говоритиме.

— Ні, Юлько, — заперечила Аліса, — я не згодна. Я вважаю, якщо можна не брехати, то краще не брехати. Я вже так забрехалась, на три роки вперед норму перевиконала.

— Як знаєш. Ну, що скажеш?

— Я тільки двох поки знаю. Сулиму й Садовського.

— І яка твоя думка?

— Я не думаю, що це Сулима, — відповіла Аліса. — Він надто скромний і взагалі навряд чи став би бігати за піратами.

— Я теж на нього не думаю, — мовила Юлька. — А от Садовський — це фрукт. Він що хочеш може утнути.

— Але він рудий. Покажи мені Наумова.

— Ага, ось він іде. Покликати?

— Поклич. Він усе одно мене вже бачив.

— Наумов! — гукнула Юля. — Підійди сюди.

Наумов був звичайнісінький хлопець, трохи кирпатий, середній на зріст, худий, але досить міцний. Аліса подивилася йому просто у вічі.

— Чого вам? — спитав він.

— Я хотіла тебе познайомити з моєю подругою. Ти раніше з нею не зустрічався?

Коля Наумов знизав плечима:

— Де я міг зустрічатися? Більше запитань нема?

— Запитань нема, — відповіла Юлька.

— Тоді в мене запитання, — сказав він. — Катя Михайлова казала, що сьогодні волейбол. Не забудьте, ясно?

Коли він одійшов, Юлька спитала:

— Ну, він? Як ти гадаєш?

— Може, й він, — відповіла Аліса. — Та бачиш, він не признається, що мене знає.

— На наступній перерві, — сказала Юля, — спитаєш в інших. Навіщо час гаяти.

Так Аліса й зробила.

Між другим і третім уроками вона підійшла до Колі Сулими й спитала в нього:

— Колю, а ми раніше ніде не зустрічалися? Мені твоє обличчя знайоме.

Коля заклав пальцем сторінку підручника шахових дебютів, подивився уважно на Алісу й відповів:

— Ти помиляєшся. Ми з тобою вперше зустрічалися позавчора. У мене добра зорова пам’ять.

А з Колею Садовським вийшла зовсім дивна розмова. Він сам підійшов до Юльки з Алісою відразу після третього уроку й сказав, неуважно дивлячись їй у перенісся:

— Знаєш, що я думаю?

— Що?


— Я думаю, що ти до нас приїхала з майбутнього, — мовив він. — У тебе є машина часу, перероблена з велосипеда.

Юлька охнула. І поквапилась відповісти:

— В Аліси нема велосипеда.

— Я маю на увазі триколісний, — сказав Садовський. — Ти ж мені давала покататися позавчора.

— Де? — спитала Юлька.

Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.

— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.

Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.

— Що робити? — прошепотіла вона.

— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.

Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла Катя й сказала Юльці:

— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим «А» граємо.

— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.

— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!

— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка