Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка18/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Розділ X

ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ

Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.

Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим «А» і сьомим «Б». Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.

— А це хто? — спитав він. — Варяг?

— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.

— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий. Як прізвище?

— Селезньова.

— Спортом займатися будеш?

— Буду, — відповіла Аліса.

— Ну, а чому віддаєш перевагу?

— Я пузиристка, — сказала Аліса й затнулась: прохопилася.

— Це що іще за жарти? — спитав Едуард суворо.

Він був чоловік довірливий і простодушний, його легко було ошукати, він це знав і до розиграшів, жартів та вигадок ставився підозріло. Тому його легше було розігрувати. Взагалі-то він був борець, важковаговик, а як облишив спорт, розтовстів, полисів і зовсім не був схожий на спортсмена. Хоч усі знали, що він на диво сильний.

— Я обмовилася, — пояснила Аліса. — Пробачте. Я хотіла сказати парашутистка.

— Ясно, жарти любиш, — мовив Едуард і відразу втратив до Аліси інтерес.

Краще не заводитися.

Але Фіма Корольов, який уже роздягнувся, щоб грати, цю розмову підслухав.

— Ти не обманюєш про парашут? — спитав він.

— Не обманюю.

— А хіба таким маленьким дозволяють?

— У нас дозволяють.

— Що це все — у нас та й у нас? Де у вас, на Місяці?

— І на Місяці теж, — відповіла Аліса.

Підійшов Коля Наумов, він був каштаном у хлопчиків.

— Важко нам доведеться, — сказав він Юльці.

— Чому? — спитала Аліса.

— А поглянь он на того. — Він показав на хлопця з сьомого «А», два метри заввишки.

— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.

Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:

— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?

— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.

— А ти сам хотів би подивитися?

— Мені й тут справ по зав’язку, — відповів Наумов.

Едуард дістав свисток, дуже маленький у порівнянні з його ручиськом, але свист був пронизливий.

— На розминку! Першими грають дівчатка.

— Шкода, що мені не можна, — пожалкувала Юлька.

— Це не остання гра.

Спочатку подавала Катя Михайлова. Подала вона добре, на тому боці взагалі м’яча не змогли взяти. Але другу подачу прийняли, і, коли м’яч прилетів назад, Лариса Троєпольська благополучно пропустила його між пальцями й здивовано подивилася на свої руки, ніби не могла повірити в таку зраду.

Далі гра йшла зовсім не на користь шостого «Б». Грати вміли, по суті, тільки Катя та Олена Домбазова, а Лариса тільки заважала. Першу партію програли 5:15. Семикласники реготіли і вголос знущалися, учні з шостого «Б» огризались, але не дуже — все, здається, ясно. У перерві Катя влаштувала Ларисі скандал.

— Краще б тебе взагалі не було! Сама не граєш і іншим заважаєш. Я б останній м’яч узяла. Кажу тобі — відійди, а ти?

— Що я? Я відійшла, — мовила Лариса.

Очі її наповнилися голубими сльозами.

Навіть Едуарду стало її жаль, і він сказав:

— Тут майстрів нема, різниця між Ларисою і тобою, Михайлова, непринципова.

Але тут Лариса вирішила, що саме час смертельно образитися.

— Будь ласка, — озвалася вона, — я не буду заважати. Грайте для своєї втіхи.

— Дівчата, припиніть! — гримнув Коля Наумов. — Ви ж не можете уп’ятьох грати.

— Скоро ви там? — спитала капітанша команди сьомого «А».

А той, довготелесий, жертва акселерації, до якого вже приходив тренер із справжньої баскетбольної команди, додав:

— Зустріч закінчилася після першого раунду за очевидною перевагою.

— Ні, — сказала Лариса, — я навідріз відмовляюсь. У мене нога болить.

— Ти навідріз, — обурилася Катя Михайлова, — а клас нехай програє?

— Тоді або я, або ти.

Семикласники сміялися, мало на підлогу не падали від сміху.

— Зіграємо без неї, — мовила Катя. — Нічого страшного. Ми з нею потім поговоримо.

— Уп’ятьох не можна, — сказав Едуард. — Тоді я знімаю команду із змагань.

Юлька подивилася на Алісу й спитала тихо:

— Ти побачила? Може, вийдеш, га?

Аліса підвелася.

— Гаразд, — згодилась вона. — Тільки я не в формі.

— Зараз усе зробимо, — зраділа Катя Михайлова. — Едуарде Петровичу, в нас запасна. Тільки вона перевдягнеться, добре?

— Ми не будемо чекати! — крикнула семикласниця.

— Я одну хвилину, — сказала Аліса, й вони з Катею побігли в роздягальню.

Коли Аліса вийшла на майданчик, усі завважили, що вона дуже засмагла й струнка.

— Де встигла на пляжі полежати? — вигукнув Садовський. — На Венері була?

— Розбігайтеся, суперники! — заверещав семикласник — жертва акселерації. — Здавайтесь, поки не пізно! Чемпіон світу на майданчику!

— Я стану на подачу, — попередила Катя, котра ще не довіряла Алісі. — А ти стій чимближче до сітки. І старайся грати двома руками зразу.

— Добре, — кивнула Аліса.

— Почали! — сказав Едуард.

Подавали семикласниці. М’яч прийняла Катя, та він був сильний, і тому вона відбила його далеко, за майданчик. Один — нуль.

Другу подачу Катя прийняла правильно, і м’яч свічкою піднявся високо над майданчиком. Олена Домбазова хотіла перекинути його на той бік, та Аліса раптом крикнула їй:

— Пасуй мені!

Оленка обережно підставила руки, і м’яч знову злетів угору. Аліса підстрибнула так високо, ніби у неї в тапочках були гумові пружини, рука її піднялася, пальці ледь-ледь торкнулися м’яча, і він, як ядро з гармати, під гострим кутом урізався в майданчик семикласниць і рикошетом відлетів до дальної стінки.

— Молодчина! — похвалила Катя. — Так тримати, Аліско!

Свої почали аплодувати, хоч думали, що це вийшло випадково.

Тепер подавала Оленка. Подавала вона так собі. М’яч полетів високо, прийняти його було легко, й семикласниці відбили подачу. Але цього разу Аліса не стала чекати, поки м’яч прийде до неї від кого-небудь, а підстрибнула біля сітки, дістала його, і він майже вертикально ударився в підлогу.

— Нечесно! — закричали семикласники. — Вона на наш бік залізла!

— Спокійно! — перекричав усіх Едуард. — Мені видніше. М’яч зараховано.

Коли Аліса забила таким чином іще п’ять м’ячів і стало ясно, що нічого з нею семикласниці вдіяти не зможуть, вони зажадали в судді тайм-аут і заявили:

— Вона взагалі не з їхнього класу. Ми її раніше не бачили.

— Хочете, класний журнал покажемо? — спитала Катя Михайлова.

— Вона наша! Наша! Наша! — кричали діти. — Се-лез-ньо-ва! Мо-лод-чи-на!

Довелося гру продовжувати, а коли шестикласниці виграли і цю партію, і третю, вирішальну, той, довготелесий, сказав своїм, але так, щоб усі чули:

— Вона переодягнений хлопець. Я вам точно кажу. Я її бачив, вона на Арбаті живе.

А Алісу оточили учні з шостого «Б» й хотіли підкидати, та Аліса попрохала:

— Не треба, я зовсім мокра, давно не грала.

— Ти в спортивній школі навчаєшся? — спитав Фіма. — Чи у вас усі так грають?

— Більшість, — відповіла Аліса.

— Я сушу голову, — мовив Фіма Корольов. — Що це за місто таке…

Аліса нічого не відповіла, а пішла з дівчатами в душ. Коли вони вернулися, хлопчики вже програвали.

— Едуарде Петровичу, — сказав Коля Наумов, коли рахунок був дванадцять — п’ять на користь семикласників. — Може один і той же гравець у двох командах грати?

Семикласники засвистіли, зареготали, виказуючи повну зневагу, а Едуард Петрович, відповів:

— Посоромся, мужчино!

— При чому тут мужчина? — обурився Фіма Корольов, який у майці й трусах здавався ще круглішим і помідористішим, ніж у костюмі. — У нас у класі повна рівноправність.

Але Едуард не дозволив Алісі знову виходити на майданчик, і хлопці програли. Загалом зустріч закінчилася внічию, та оскільки дівчата виграли 2:1, а хлопці програли 0:2, у фінал вийшли все одно семикласники.

Коли збиралися додому, чекали хлопців, Катя спитала:

— Чого ж ти раніше, Селезньова, не призналася? Вийшла б із самого початку замість цієї свинки, все б інакше склалося.

— Це хто свинка? — спитала Лариса солодким голоском. — Може, ти уточниш?

— І не бажаю уточнювати, — мовила Катя. — Що я сказала, те й чула.

Катя людина пряма, і ліпше з нею не сперечатися. Лариса й не стала сперечатися, але подумала, що їй щось не подобається ця вискочка Аліса.

А Едуард Петрович спитав:

— А ти легкою атлетикою займалася?

— Не спеціально, — відповіла Аліса. — Просто в школі разом із учнями…

— Ясно, — сказав Едуард. — Завтра після уроків чекаю тебе на стадіоні. Наша школа виступає в районних змаганнях. Не підведеш?

— Не підведе, — відповіла за Алісу Катя.

Зі школи Аліса з Юлькою йшли не кваплячись, Юлька згадала волейбольні епізоди. Вона вже не сердилася на Алісу, що та занадто показує свої майбутні здібності: вважала, що Аліса слушно зробила, допомагаючи своєму класові виграти у цих гордих семикласників.

— Мені тепер хочеться, щоб ти свого Колю чимдовше не знайшла, — мовила Юлька. — Ти для нашого класу знахідка. Може, не будемо поспішати? Тим паче, вони не признаються.

— Не говори дурниць! Ми ж із тобою не в ляльки граємо.

— То що ж робитимемо, Шерлок Холмс?

Вони вже майже підійшли до будинку. Раптом Аліса схопила Юльку за руку й прошепотіла:

— Мерщій!

Вона втягла її в під’їзд і притислася до стіни.

— Що таке?

— Не витикайся!

По тротуару човгали важкі кроки. Крізь скло дверей вони побачили Веселуна У. Товстун квапився, оглядався, майже біг.

— Він нас бачив, — прошепотіла Аліса. — Але тепер загубив.

Кроки завмерли біля під’їзду.

— Скоріш сюди! — сказала Юлька. — У цьому під’їзді є чорний хід, у двір.

Вони вискочили в двір, перетнули його, вибігли через ворота в інший провулок і, тільки коли повністю збили пірата зі сліду, зупинилися перевести дух.

— Ну, що ти на це скажеш? — запитала Аліса.

— Ти підозрюєш, що. вони вистежили нас біля школи?

— Сподіваюся, що ні. Але не сьогодні-завтра вистежать. Ти ж забуваєш, що ми маємо справу з дорослими бандитами.

— Так, — зітхнула Юлька, — забуваю. Якось не доводилося раніше стикатися.

— Я б підійшла до цього триклятого Колі, — мовила Аліса, — й пояснила б йому: краще віддай мієлофон, бо якщо до тебе доберуться пірати… але він усе одно не повірить.

— Звичайно, не повірить, — озвалась Юлька. — А раптом повірить?

Розділ XI

ЦЕ БАНДИТ ІЗ МАЙБУТНЬОГО!

Боря Мессерер ушнипився було за Колею та Фімою Корольовим, але Коля сказав, що вони йдуть до Фіми робити уроки. Борі була ненависна сама думка про те, щоб робити уроки з доброї волі. І його вмить не стало.

— Посидимо на бульварі, — запропонував Коля.

— Треба поговорити? — спитав Фіма.

— Треба.

Вони сіли на лавку. Коля огледівся, чи не підслуховують їх.

— Ти чого смикаєшся?

— Якби ти знав… — І Коля замовк.

Фіма не міг мовчати довго. До того ж у нього голова була заклопотана подіями останнього дня.

— Як тобі Аліса? Путній товариш, га? — спитав він.

— Отож, — відповів Коля.

— Що?


— Вона мене шукає, — сказав Коля.

— Що-о?


— Шукає.

— Навіщо тебе шукати, якщо ти весь на виду?

— Я опинився в такому становищі, що нікому не розкажеш.

— Та кажи вже, що ти накоїв?

— Я потрапив у жахливу історію.

— Просто зараз сльози потечуть, — мовив Фіма. — Дивитись на тебе сумно. До чого тут Аліса? Вона ж тільки позавчора в наших краях з’явилася.

— Ні, вона раніше з’явилася. Вона спершу в лікарні лежала разом із Грибковою і всіх там. зробила дурнями. Всі повірили, що вона звичайне дівча.

— А вона незвичайна?

— Ти сьогодні хіба в школі не був? Не чув, як вона про Лондон шкварила, ти не звернув уваги, що вона японську мову знає?

— Ну, про японську вона прибрехала.

— Я їй вірю.

— Отже, вона мовний геній, — сказав Фіма. — Але це ще ні про що не говорить.

— А на волейболі ти був? Ти бачив коли-небудь, щоб дівчатка так у волейбол грали?

— У справжніх командах далеко краще грають.

— То в справжніх командах, а вона в шкільній. Вона спеціально приїхала, щоб мене знайти.

— То чому ж досі не знайшла?

— Бо вона не знає, що я — це я. Вона мене зблизька не бачила.

— А навіщо ти їй знадобився?

— Бо вона не наша!

— Як не наша? Вона по-російському розмовляє, як ми з тобою.

— Ну й що? Я не це мав на увазі…

— Стривай! — Фіма навіть скочив на лавку. — Вона з іншої планети? Як же я з самого початку не здогадався! Звісно ж, вона розвідник з іншої планети. Вони зумисне його в дівчинку перевдягай і влаштували у звичайну школу. Вона вивідає всі наші таємниці, й почнеться вторгнення на Землю.



— Зачекай ти зі своїми фантазіями! Ніяка вона не прихідець, а звичайна собі.

— Тоді чого ж ти город городиш?

— А тому, що вона з майбутнього.

— Звідкіля?

— З майбутнього. Вона живе через сто років!

— Слово честі?

— Навіщо я буду тобі брехати? Я її там своїми очима бачив.

— Де?

— У майбутньому, де ж іще.



— Я від тебе збожеволію! — сказав Фіма Корольов. Він аж спітнів од хвилювання, хоч було зовсім не жарко. — А як ти опинився в майбутньому?

— Є деякі речі, яких я розповісти не можу. Але це не означає, що не довіряю. Просто я стільки всього накоїв, що небезпечно тебе вплутувати.

— Мені не страшно, — заспокоїв Фіма. — Якось дам раду. Ти про себе турбуйся.

— І турбуюсь. Але ти будеш слухати?

— Авжеж. Слухаю.

— Отже, я потрапив у майбутнє… Стій!

— Що таке?

Боком, боком Коля швидко сповз із лавки й сховався за неї. Фіма перегнувся назад через спинку й запитав:

— Ти зовсім з глузду з’їхав?

— Не дивись на мене! Сиди, ніби ти один. Я загинув!

Тон був такий, що Фіма зрозумів — не до жартів. Він дістав із портфеля книжку, розгорнув її, спитав, не повертаючи голови й намагаючись не ворушити губами:

— Хто?


У відповідь із-за лавки почувся шепіт:

— Бачиш товстий іде по алеї?

Алеєю поволі йшов товстун розміром у три чоловіки, в темних окулярах і довгому плащі майже аж до землі. Незважаючи на опасистість, він ішов швидко і весь час крутив толовою, наче когось видивлявся. Порівнявшись із Фімою, товстун уважно оглянув його, але Колі не помітив.

Та коли товстун уже пройшов мимо, мало все не загинуло. Коля раптом оглушливо чхнув, так що Фіма від несподіванки підстрибнув.

Товстун зупинився й огледівся.

Фіма заходився витирати ніс долонею, вдаючи, що це він чхав.

— Даруйте, — перепросив він товстуна.

Товстун зітхнув і пішов далі.

Нарешті Коля осмілився вилізти з-під лавки.

— Ми ледь не попалися, — сказав він.

— Це мені подякуй. Ти чхав, а я за тебе нежить удавав. Хто цей чоловік?

— Ходімо мерщій. Тут другий може бути. А я його не пам’ятаю, він маленький, непомітний.

Вони перескочили через огорожу бульвару і вбігли в ворота якогось будинку.

— Скажи, хто вони? Чи це теж таємниця?

— Ні, не таємниця. Але я загинув. Я гадав, що тільки Аліса на мене полює, а виявилося, й вони теж.

— Хто ж вони?

— Як хто? Бандити з майбутнього. Може, взагалі з іншої планети.

— Слушно, — мовив Фіма. — Я в його ході відчув щось неземне.

— Нічого ти не відчув. Якби я не сказав, ні за що б не здогадався.

— Куди далі побіжимо? — спитав Фіма. — Багато їх ще за тобою ганяється?

— Не знаю. Може, ще хтось. Але тих я не бачив.

— І що ж їм у тобі не подобається? Фізіономія?

— Мовчи!

— Я знаю, — буркнув Фіма. — Ти вкрав секрет вічної молодості з майбутнього. От вони й хочуть…

Коля обережно виглянув із підворіття.

— Ніби чисто.

— А далі що?

— Ходімо до мене. Я тобі дещо покажу. А то ж ти не повіриш.

— Чому не повірю? — спитав Фіма. — Неодмінно повірю. І що ти вчора вві сні на Марс літав, повірю, і що твоя бабуся живе на Гавайських островах, повірю.

Коля з ним сперечатися не став. Вони пройшли прохідним двором на Сивців Вражок, причому Коля весь час озирався.

Фіма дивився на нього з іронією. А що йому лишалося, окрім іронії? З одного боку, цікаво повірити, з другого — спробуй повір, коли тобі кажуть, що побували в майбутньому, гасали на машині часу, а тепер рятуються від людей звідти. Та ще дівчинка з їхнього класу теж переодягнена людина з майбутнього.

Вони піднялися на другий поверх. Коля відімкнув двері.

— Нікого нема. Мої старі на роботі. Ходімо за мною.

— Ти подивися спершу в холодильнику, — зупинив його Фіма, — що там є. Я страшенно голодний. Адже я додому збирався, а там уже обід готовий.

— Ні, ти не романтик, — сказав Коля, але пішов на кухню.

На столі лежала записка від Колиної мами з усіма вказівками — що розігрівати, а що варити.

— Коли я голодний, я зовсім не романтик, — озвався Фіма Корольов. — І взагалі голодних романтиків, мені здається, не буває.

— Ти нічого не тямиш у житті, — заперечив Коля. — Романтики, як правило, голодні. А тобі хоч вола згодуй… Холодний суп їстимеш?

— Краще почнемо з котлет. А ти розповідай.

Розділ XII

РОЗПОВІДЬ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ

Поки Коля розповідав про свою подорож у майбутнє, Фіма непомітно з’їв усі котлети — і ті, що були залишені для Колі, і ті, які мати підсмажила для себе з батьком. Та Коля не помітив спустошення, вчиненого Фімою, бо так був захоплений своїми спогадами, що Фіма міг би з’їсти й холодильник заодно з продуктами.

Людині завжди кортить поділитися таємницею. І чим таємниця дивовижніша й заповітніша, тим дужче хочеться її розповісти. Людина чудово розуміє, що треба мовчати, — її порятунок у мовчанні, а сама носить у собі таємницю, як бомбу сповільненої дії, поки не вибухне. Якби Аліса не прийшла до школи, Коля, може, й утримався б. Але спочатку Аліса, потім товстун-бандит — надто багато для однієї людини. Тут уже без повіреного не проживеш.

Фіма слухав як заворожений. Він і котлети злопав від хвилювання. Їв і не помічав, що робить. Іноді тільки казав: «Ну!», або: «Чого ж ти!», або: «Дурень!»

— От тоді я вискочив із його квартири, — закінчив Коля свою розповідь. — Примчав додому, все сховав і думав — обійшлося. Ти мені віриш?

— Вірю, — мовив Фіма, відкушуючи одразу половину батона. Його рожеві щоки блищали, як лаковані. — Ти б такого не вигадав. Навіть я не зміг би вигадати.

— Якщо ти цю таємницю викажеш…

— А я і не збирався. До того ж таких легковірних, як я, ти не знайдеш.

— І що ти скажеш?

— Що я скажу? Чому ти відразу або наступного дня цього апарата не повернув назад? Зайшов би в машину, вийшов там, поклав на столик, лишив би записку: «Пробачте за турботу». Тільки тебе й бачили.

— Не міг, — відповів Коля. — Ключ мати взяла. Вона, виявляється, в лікарню дзвонила, питала, як там сусід, а він їй переказав, щоб вона ключа, окрім його друга, нікому, навіть мені, не давала. Мабуть, він згадав, що машина часу відкрита. От мати кудись і сховала ключ. Напевно, на роботу з собою носить.

— Так ти б уночі подивився.

— Дивився. Не вийшло.

Вони помовчали. І раптом Фіма спитав:

— Де цей апарат?

— Я тобі не тільки апарат можу показати. У мене й інші докази є.

— Чого ж ти мовчиш? Показуй.

Коля витяг із шухляди столу цигаркову коробку. В ній лежали трофеї, привезені з майбутнього.

— Спочатку оце. — Він дістав золоту зірочку. — Знаєш, що це таке?

— Зірочка.

— Особистий подарунок космонавта далекого плавання капітана Полоскова. Кожна зірочка на грудях означає число зоряних експедицій. Ясно?

— Ясно.


— Тепер оце. Висохло тільки, але все одно вгадати можна.

— Бананове лушпиння.

— Ти геній, Фімо. Точно, це бананове лушпиння. Але не сьогоднішнє. Зі станції юних біологів на Гоголівському бульварі.

— А що, просто неба ростуть?

— Ростимуть. І мавпи стрибатимуть.

— А банан ти з’їв?

— Банан наступного дня довелося з’їсти, щоб не згнив.

— До речі, якби я побував у майбутньому, хоч бананом би свого друга пригостив.

— Я боявся таємницю виказати, а не від скнарості.

— Завжди так, — сказав Фіма. — Коли друг не потрібен, про нього забувають. А коли треба рятуватися — де ти, друже? Спіши на допомогу!

— Годі тобі. Далі показувати?

— Показуй.

— Тримай. Пізнаєш?

— Бублик. Сухісінький.

— Це рослинний бублик, скороспілий, Аркаша вивів.

— Відкусити можна?

— Постривай. Ти вже батон з’їв. А це, як ти гадаєш, що таке?

— Камінь.

— Просто камінь?

— Звідкіля я знаю? Я скажу, що просто камінь, а ти скажеш, що це марсіянський алмаз.

— Ти майже вгадав. Велика співачка Милена Митіна, до речі, моя землячка, з Конотопа, привезла його з гастрольної поїздки по Галактиці й мені подарувала.

— Стривай, Колю, ти хіба з Конотопа?

— Ні, це вона з Конотопа.

— А чому тоді вона твоя землячка?

— Бо там, у майбутньому, я був із Конотопа.

— І тобі вірили?

— Не завжди.

— Ну гаразд. Що іще привіз?

— А недосить? Ось листок, сухий, із швидкоростучого бубличного дерева…

— Я тобі, звичайно, вірю, але що ти мені показав? Золоту зірочку з військового погона, лушпиння банана, бублик, сухий листок і камінь. Якщо хтось матиме сумнів, він тобі враз доведе, що ти в майбутньому не був, а все вигадав.

— Але ж… — Коля подивився на свої скарби чужими очима, і його справді взяв сумнів. — Але ж ти віриш…

— Вірю, — твердо сказав Фіма. — Якщо ти ще що-небудь покажеш.

— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.

— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.

— Добре, дай слово.

— Я вже давав.

Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з інструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.

— Ну ось, дивися, тільки не зламай.

Фіма подивився, зважив на долонях.

— А як працює? — спитав він.

— Просто.

Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:

— Можна починати роботу.

— А звідкіля ти знаєш, як він діє?

— У них машини досить прості, мінімум деталей. Я бачив, як Аліса працювала, а вдома трохи випробував.

— Ну, й про що я зараз думаю? — спитав Фіма, намагаючись ні про що не думати.

— А для чого на тебе настроювати? — мовив Коля. — Ти думаєш, як би самому спробувати.

— А точніше?

— А точніше зараз дізнаємося.

Коля відкрив кришку сумки, всередині — коліщатко. Він став поволі повертати його, настроювати.

— Ага… Ти їсти хочеш? Ти ж усі котлети ум’яв.

— Бреше твій апарат! — розсердився Фіма. — Я про їжу й не думав.

— Отже, твої мізки за тебе думали.

— І вони не думали…

— Дивно…

— Дуже навіть дивно.

— Стій! Де кіт?

Коля обернувся. Фіма теж. Кіт сидів у кутку кімнати, облизувався і витріщав похмурі жовті очища.

— Пробач, Фімо, — сказав Коля. — Накладка з моєї вини. Зупинився на хвилі кота, а в нього одна думка — пожерти б, і ніяких інших бажань, хоча зранку повну тарілку тріски ум’яв.

— Дай краще мені спробувати, — попрохав Фіма. — Якщо вже машина така проста.

— Постривай.

Коля знову покрутив коліщатко.

— Ось, — мовив він. — Можу повторювати твої думки слово за словом. Чути ліпше, ніж по телефону. І не лічи подумки, мене не зіб’єш. «Тридцять сім, тридцять вісім… тридцять дев’ять… Невже він справді може думки читати?» Це я за тобою повторюю. «От би на уроках використати… Руткевич пише контрольну, а ти списуєш, не дивлячись».

— Колю, стій! — закричав Фіма. — Все, я вірю, ти вгадав! Дай тепер мені!

Коля обережно перечепив сумку зі свого плеча на Фімине. Передав йому навушник і відійшов до вікна, ніби його це не стосувалося.

— Крути коліщатко. Якщо почуєш про їжу — це кіт Маркіз. Крути далі, настройка тонка, діапазон дії метрів із двадцять, не більше. Напевно, кожен мозок має свою хвилю…

Фімка покрутив коліщатко, поклав сумку на стіл і сказав:

— А я все-таки думав, що ти брехав. А ти ні слова…

— Важко повірити.

Фіма сів на канапу, схрестив руки на животі й промовив:

— Либонь, я надто багато котлет у тебе з’їв. Зовсім обідати не хочеться, а бабуся в мене: «Чому в нас поганий апетит? Що болить у нашого хлопчика?» Вона мене геть розпестила.

— Та ти про діло говори! — обурився Коля. — Як можна думати про котлети?

— А що говорити? Кепська твоя справа. Ти правду казав.

— Чому кепська?

— Спіймай мої думки, послухай і зрозумієш. Навіщо слова тратити?

— Ти ще російську, сподіваюсь, не забув?

— Що тобі сказати? Накоїв ти — дай боже.

— Знаю.


— І розплутувати доведеться тобі.

— Але ти ж мені друг!

— Друг. Інакше б не переживав. Тобі пощади не буде.

— Певен?


— Цілком певен. Ти порушив першу заповідь мандрівників у часі: порушив його таємницю.

— Але я навіть не знав, що в майбутньому опинюся.

— Сусідові твоєму теж не минути лиха.

— Послухай, вони не такі вже жорстокі. Там навіть наші з тобою сучасники збереглися.

— Хлопчисько ти! До чого тут сучасники? Я гадаю, що тебе таємно переправлять туди й ліквідують. Щоб урівноважити.

— Що урівноважити?

— Твою шкоду. Я одне таке оповідання читав, американське. Там людина в минулому опинилася, метелика роздушила — і не того президента в Америці обрали. Все пов’язано.

— Я цього й побоювався, — сказав Коля.

— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.

— Я нічого не винаходив.

— Ти викрав.

— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.

— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.

— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?

— Ні, ти зовсім з глузду з’їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.

— Так, твоя правда.

— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.

— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?

— Щоб мене замість тебе ліквідували?

Хвилин п’ять вони мовчали.

— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.

— Яка?


— Коли твій сусід вертається?

— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.

— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.

— І що? Я боюсь признатися.

— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?

— Він знайде і подумає на мене.

— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.

— А якщо…

— Ніяких «якщо»! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?

— Ні.


— Згода?

— Добре б… Але ти нікому не скажеш?

— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться… І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.

— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають…

— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать…

Та коли двері були вже відчинені, він раптом вернувся з вулиці й спитав пошепки:

— А по чому Аліса наш клас знайшла? Вона ж тебе зблизька не бачила.

— Я на лавці підписався, пам’ятаєш?

— Ідіот!

— Ідіот, але я ж тоді не думав, що так вийде…

— У майбутньому завжди треба думати. Ти прізвище написав?

— Тільки ім’я. І клас.

— Твоє щастя, що в класі три Колі, — здогадався Фіма. — Будемо вести слідство по хибному шляху. Завтра викладу тобі подробиці.

І Фіма зник.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка