Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка20/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Розділ XVI

СУПЕРГЕРЛА!

В актовому залі зсунули в ряд столи й поставили на них тридцять шахівниць. Гросмейстер був худий, засмаглий і схожий на веселого кучерявого розбійника. Аліса стала навшпиньки, видивляючись Сулиму.

Боря Мессерер проштовхався до неї й сказав.

— Я знаю, як тебе називати, — похвалився він.

Діти обернулися. Катя Михайлова спитала:

— Як?


— Аліса у волейбол грає краще за всіх. Математику знає. В Лондоні була, в Австралію літала, по-англійському розмовляє навіть ліпше од мене. Вона супермен.

— Нісенітниця якась! — обурилась Аліса. — Дивлюсь я на тебе, Мессерер, і думаю, який же ти легковажний!

— Менше думай, полисієш, — докинув Коля Садовський.

— Супермен — це мужчина, — зауважила Катя Михайлова.

— Отже, вона супергерл, — сказав Коля Садовський.

— Не супергерл, а супергерла, — поправив Мессерер. — Треба знати закони російської мови.

Фіми Корольова не було видно.

Аліса побачила Сулиму й намагалася підійти чимближче.

Раптом Аліса огледілась, помітила Юльку:

— Згадала!

— Що згадала? — спитала Юлька.

Аліса наблизила губи до Юльчиного вуха й прошепотіла:

— Це найстрашніша таємниця, яку я тобі можу розказати. Але в нас дома є книжка, що зветься «Творчість Бориса Мессерера».

— Однофамілець, — відмахнулась Юлька. — Нічого з нього не вийде, бо він несерйозний.

— Сідайте, шахові бійці, — запросив Едуард Петрович.

Діти почали совати стільці, розсідатися. З дівчат грали тільки Мила Руткевич та одна дівчинка з восьмого класу.

— Ну, всі готові? — спитав Едуард Петрович.

— А де Тимошкін? — поцікавився хтось.

Місце поруч із Колею Сулимою було вільне.

— Тимошкін захворів.

— Ну гаразд, — сказав Едуард, — почнемо без Тимошкіна.

— Алісо, — спитав Боря Мессерер, — може, ти і в шахи граєш? Як у вас, у супергерлів?

— У супергерл, — поправила його Юлька.

— Едуарде Петровичу, — гучно мовив Боря, — Селезньова хоче грати замість Тимошкіна.

— Селезньова? — здивувався Едуард. — Так-так, звичайно. Сідай. Тільки швидше. — І він показав на вільний стілець поруч із Колею Сулимою.

— Ну, дівчинко, — сказав гросмейстер і усміхнувся, — не соромся.

Усі в залі втупилися в Алісу. Вона мерщій сіла поруч із Сулимою.

— Здрастуй, колего, — привітався Коля й усміхнувся. — Якщо туго стане, я тобі постараюсь допомогти.

— Спасибі, — подякувала Аліса. — Тільки краще вже я самостійно пограю.

Гросмейстер пішов уздовж ряду стільців, швидко простягаючи вперед руку й рухаючи на два поля королівського пішака. Дехто з учнів одразу відповідав, дехто почав думати. Коли гросмейстер другий раз пішов цим же маршрутом, виявилося, що всі, крім Мили Руткевич, зробили хід у відповідь. Гросмейстер, мигцем глянувши на дошку, робив другий хід залежно від того, як відповів йому суперник. Після четвертого ходу він одійшов від столів, поговорив про щось з Едуардом, закурив, і ніхто не зробив йому зауваження. Вболівальники стояли за спинами найсильніших гравців і дивилися на шахівниці. Таких гравців було чоловік шість. У Сулими було принаймні двадцять уболівальників.

На п’ятому ході сталося нещастя на другій дошці. Один п’ятикласник одержав дитячий мат, і гросмейстер сказав «Пробачте», ніби ненароком наступив йому на ногу. П’ятикласник зашарівся й потихеньку виповз із-за столу.

Мила Руткевич здалася, коли за столами лишалося не більш як десять чоловік, — вона проґавила туру, бо дуже переживала і боялася що-небудь проґавити.

Сулима надовго задумався, і гросмейстер уже двічі проходив мимо й не робив ходу, бо Колині фігури залишилися без руху. Раптом Аліса, яка весь час поглядала на сусідню дошку, сказала:

— Конем на Ф-6. — І відвернулася.

— Ого! — вигукнув Коля Наумов, котрий уважно стежив за справами Колі. — Ти подивись, точно, на Ф-6! А якщо він турою, то ти далі.

— Не підказуйте! — сказав Коля сердито. — Тепер уже так не піду.

— Ну що, юначе, — спитав гросмейстер, — ви готові?

Коля мовчав.

— Він хотів піти конем на Ф-6, — втрутився Боря, — але має сумнів.

Гросмейстер усміхнувся:

— А що ж, розумний хід. Спробуйте. Можуть вийти цікаві ускладнення.

І Коля слухняно посунув коня.

Гросмейстер задумався. Але не став рухати вперед туру, як вирішив за нього Наумов, а відступив королем.

Тепер уже майже всі глядачі стовпилися позаду Колі й натискали йому на спину, тому Едуарду довелося втрутитись і сказати:

— Діти, не заважайте грати. Ви ж перекинете стола.

Всі так переживали за Колю, що, крім Юльки, ніхто не звернув уваги на те, як довго стояв гросмейстер біля Алісиної дошки, потім зітхнув і мовив задумливо самому собі:

— Ні, цієї жертви я не прийму.

Посунув уперед пішака і перейшов до дошки, що лишилася в кінці столу. Але з півдороги вернувся, ще раз поглянув на Алісину шахівницю, похитав головою.

Аліса відповіла на хід пішака й стала дивитися, що збирається робити Коля з допомогою порадників, які його дружно збивали з пантелику, хоч Едуард вимагав, щоб не підказували.

— Ферзем, ферзем! — шепотіли, шипіли, говорили, навіть кричали за спиною.

— Слоном! — наполягали інші.

От-от могла початися бійка.

Коля, геть розгублений, глянув на Алісу. Вона на його дошку не дивилась. Самими губами сказала:

— Пішаком на аш-4.

І коли гросмейстер підійшов, Коля рушив пішаком на аш-4.

Гросмейстер зрадів за Колю.

— Молодчина! — похвалив він. — Цього ходу я боявся.

Та певно, раз боявся, заздалегідь придумав відповідь.

— Шах, — оголосив він.

— Ой! — пролунало в юрбі уболівальників.

Коля схопився за голову.

— Я ж казав, — озвався Боря. — Я ж попереджав!

Тим часом гросмейстер вернувся до Аліси, і там становище йому зовсім не сподобалось.

— Так, — мовив він, — я захопився.

Юлька потягла за рукав Колю Наумова.

— Ти тільки поглянь! — прошепотіла вона.

— А що? — Коля й дивитися не став.

— Поглянь же!

Нарешті гросмейстер пройшов у той кінець столу, поставив мат десятикласникові в окулярах. Тепер у нього лишалося тільки двоє противників. Едуард Петрович став навпроти Аліси, оцінив позицію, похитав головою і сказав Юльці Грибковій змовницьким голосом:

— Треба, щоб вона зосталася в нас у школі. Якщо ти патріот, ти цього, Грибкова, доможешся.

Тоді Юлька зрозуміла, що Аліса може виграти у самого гросмейстера.

— Я б сама мріяла, — відповіла вона фізкультурникові.

А Аліса дивилася на дошку Колі Сулими і ніяк не могла придумати, як подолати гросмейстера. Виходило, що гросмейстер накине Колі обмін ферзів, а відтак доможеться вічного шаху. Буде нічия.

— Здаватися? — спитав Коля Алісу.

— Ти збожеволів!

Цієї миті підійшов гросмейстер.

— Яке ваше рішення? — спитав він у Сулими.

— Можна, я ще подумаю? — попрохав Сулима.

— Думайте.

Гросмейстер повернувся до Аліси.

— Так, — сказав він, побачивши її хід. — Що ж, дякую. Мені урок за самовпевненість. Здаюся. — Він потиснув Алісі руку.

Аліса підвелася й мовила:

— Вам спасибі. На вашому місці я з тридцяти партій десять би програла. Це ж важкий труд — тримати в голові стільки позицій.

— Ні, ви не маєте рації, — заперечив гросмейстер. — Я тримав у голові лише три-чотири позиції. Решта не викликали в мене побоювання.

Вони повернулися до Колі Сулими.

Він іще думав.

Окрім Юльки й Едуарда Петровича, ніхто не помітив, що гросмейстер програв Алісі. Усі втупилися в дошку Колі Сулими.

Коля тричі тяг руку до свого короля, все ніяк не міг вирішити, куди його відвести, хоч це вже не грало ролі.

Гросмейстер рушив уперед своїм ферзем.

— Шах.


— І вилка на твого ферзя, — додала Мила Руткевич уголос, хоч і без неї всім це було ясно.

Коля глянув у відчаї на сусідній стілець, де мала сидіти Аліса, але там її не було.

— Їж королеву, — сказав Наумов, який грав погано й тому називав усі фігури по-аматорському.

— Не «їж королеву», а «візьми ферзя», — поправила його Мила.

Коля серед повної тиші поставив свого ферзя на місце гросмейстерського, і той відразу ж оголосив йому вічний шах турою і конем. Тричі вони повторили ходи.

— Нічия! — оголосив Едуард Петрович.

— Нічия! — закричали вболівальники. — Нічия! Ура!

— Сулима з гросмейстером унічию зіграв!

— Хвилину уваги! — сказав Едуард Петрович. — Дозвольте від вашого імені подякувати Володимирові Аркадійовичу за те, що він не пошкодував свого часу, приїхав до нас і провів цей сеанс.

Усі заплескали в долоні.

— Загальний рахунок сеансу, — вів далі Едуард Петрович, — двадцять вісім з половиною на півтора на користь гросмейстера.

Всі так і охнули.

— А хто ж іще внічию зіграв? — спитала Мила Руткевич. — Це, напевно, помилка.

— Ніякої помилки, — відповів гросмейстер. — Я теж удячний вам, діти. Дехто з моїх сьогоднішніх суперників показав себе справжнім бійцем. Я навіть думаю, що, якби мій останній суперник, з яким ми зіграли внічию, був трішки рішучий і менше слухав своїх уболівальників, він міг би виграти в мене, як і та дівчинка…

— Яка дівчинка? — спитала Мила Руткевич.

Гросмейстер почав шукати очима Алісу.

— То це ж Аліса Селезньова! — не витримала Юлька. — Вона виграла у гросмейстера!

— Де Аліса? Яка Аліса?

Учні з інших класів Аліси ще не знали, і зчинилася метушня, і гучніше за всіх було чути голос Борі Мессерера:

— Я ж вам казав, що вона супергерла! Моє відкриття! Я її перший намалював!



Розділ XVII

ЧЕРЕЗ ПАРКАН І НАЗАД

— Як конспіратор ти нікуди не годишся, — заявила Юлька Грибкова, коли їм з Алісою вдалося непомітно зникнути із школи.

— Знаю, — буркнула Аліса.

— «Знаю, знаю»!.. — Юлька ще дужче розпалювалася від Алісиної покірності. — Ти приїхала сюди мієлофон шукати чи демонстрацію влаштовувати?

— Дуже важко обманювати людей, — виправдовувалась Аліса. — Якщо починаєш що-небудь робити…

— Ну хай іще, коли по-англійському заговорила. Це буває навіть з нашими учнями. Я допускаю, що в волейбол ти могла грати. Врешті-решт, ти мене замінила і класові допомогла. Але вся оця історія з математикою…

— Я захопилася. Надто вже цікава проблема постала.

— Я сиділа й тремтіла, що тебе викриють. А ти думала тільки про проблему. Егоїстка нещасна! І з шахами ти що накоїла! Хто тебе просив у гросмейстера вигравати? Ти гадаєш, у нас десятикласниці часто у гросмейстерів виграють?

— У нас теж рідко. І якби з ним один на один зустрілися, я ніколи б не виграла.

— Ой, скромниця! Я зараз зомлію від розчулення!

Ззаду провулком гупали важкі кроки.

— Алісо! — Юлька обернулась і схопила Алісу за рукав. — Ми попались!

Провулком до них бігло двоє. Товстун високого зросту і поруч нього невеликий худенький чоловік. Вони махали руками і щось кричали.

— Хутчій!

Юлька з Алісою припустили від них. І, як на злість, жодної підворітні, жодного відкритого під’їзду, жодного повороту. Не сховаєшся.

— Біжи зигзагами! — крикнула Аліса. — Вони снодійними кулями стрілятимуть.

— Стійте! — долинало ззаду. — Стійте! Зупиніть їх!

Наче на зло, якийсь громадянин із портфелем та сумкою почув крик і вирішив, що допомагати краще тим, хто доганяє. Він широко розставив руки — портфель і сумка загородили півпровулка, й Аліса з Юлькою розбіглися аж попід стіни, щоб обминути цю несподівану перепону. Чоловік розвернувся й побіг за ними.

Раптом у Юльки підвернулась нога, і вона впала на бруківку.

Аліса почула її крик і зупинилась.

— Біжи далі! — гукнула Юлька. — Мені вони нічого не зроблять! Я їх затримаю!

Та Аліса не слухала. Вона вернулася до Юльки, що сиділа на асфальті, й спробувала підняти її.

— Ну, скоріше, — повторювала вона. — Вже небагато лишилося.

— Ні, я не зможу. Біжи без мене.

Аліса вже підхопила Юльку під пахви й трохи підняла. Юлька підігнула ногу, і вони зашкандибали удвох на трьох ногах.

Тут їх і наздогнав чоловік із портфелем та сумкою. Він з наскоку обхопив їх і заверещав:

— Я їх тримаю!

— Відпустіть! Що, не бачите, нозі боляче! — розсердилась Юлька.

Решта переслідувачів уже були поруч. Великий товстун сказав чоловікові, який затримав дівчаток:

— Та відпустіть їх, що ви робите?

Голос у товстуна був знайомий.

— Грибкова, що з тобою? Ти ногу підвернула?

Та це ж Едуард Петрович! Власною персоною. А з ним незнайома худенька жінка з жовтим завитим волоссям і рішучим виглядом маленького, худенького личка.

Чоловік із портфелем та сумкою відійшов убік і сказав ображено:

— Тоді не треба на всю вулицю кричати, якщо ви знайомі. Я гадав, може, вкрали щось.

— Як вам не соромної — спаленіла маленька жовтоволоса жінка. — Як ви могли подумати лихе про наших дівчаток?

Едуард Петрович опустився на коліно, заходився обмацувати щиколотку Юльки Грибкової. Юлька морщилась, але терпіла.

— Нічого страшного, — заспокоїв Едуард. — Завтра вже забудеш. Підвернула.

— Я й без вас знаю, що підвернула! А навіщо ви нас ізлякали?

— Ми не хотіли вас лякати, — сказав Едуард. — Ви так швидко зникли із залу, що я не встиг із вами поговорити. А Марта Скриль спеціально прийшла до школи, щоб познайомитися з Алісою Селезньовою. А чому ви побігли? Хіба не пізнали? Мене по статурі можна за версту впізнати.

— Через вашу статуру ми й побігли, — мовила Юлька понуро. Вона обережно ступила на ногу. Боляче, але терпіти можна. — Сплутали з іншою такою ж статурою.

Едуард не зрозумів, вирішив, що жарт, усміхнувся.

— Так ось ти яка, Алісо, — озвалась маленька жовтоволоса жінка. — Дуже приємно. Сподіваюсь, ми з тобою заприятелюємо.

— Познайомся, Селезньова, — сказав Едуард. — Марта — тренер нашої районної спортивної школи. Я їй розповів про тебе.

— Ми поспішаємо, Едуарде Петровичу, — не витримала Юлька. — Нас дома чекають. Пробачте, будь ласка.

— Нічого, — заспокоїла Марта Скриль. — Ми вас проведемо. Ти давно граєш у волейбол?

— Я повідомив, що знайшов у нашій школі яскравий талант, — гордо мовив Едуард Петрович. — І вже повірте моєму досвідові, я такого ще не бачив.

— Аліса не тут живе, — вкинула Юлька.

Вона йшла накульгуючи і мріяла якнайшвидше спекатися тренерів. А то ще Аліса знову згодиться і зав’язне в спортивній діяльності. А мієлофон Юльці одній шукати, чи що?

— Ми це забезпечимо, — запевнила Марта Скриль. — Якщо треба, перейдеш у московську школу. Сподіваюсь, батьки не заперечуватимуть.

— Її батьки заперечуватимуть, — гарикнула Юлька.

Але Марта її не чула.

— До речі, ти на скільки стрибаєш у висоту? — спитала вона Алісу.

— Я спеціально цим не займалася, — відповіла Аліса, — тільки в літньому таборі торік.

— Ну й що?

— Метр сімдесят, — сказала Аліса. — Або метр сімдесят п’ять.

— Що-о-о-о? — вигукнула Марта Скриль, і її рот округлився, очі теж.

— А я що казав! — Едуард Петрович так пишався, наче сам навчив Алісу стрибати так високо.

— Божевільна! — прошипіла Юлька. — Зі своєю дурною правдивістю…

— А що, це багато? — спитала Аліса простодушно. Юлька навіть відповідати не стала. Чого заводитися з цими майбутніми мартоплясами!

— Не можжжжжже бути! — нарешті вимовила Марта Скриль. — Ти обманюєш мене, дівчинко.

— Обманюю? — Аліса цього слова терпіти не могла. — Я вас обманюю?

Вони саме проходили повз паркан. Паркан як паркан, за ним — якесь будівництво.

— Який заввишки цей паркан?

— Ну, метр сімдесят, — сказав Едуард Петрович невпевнено. — Може, більше.

— Юлько, потримай сумку.

Аліса тицьнула Юльці сумку, відбігла на бруківку, примірилась, розбіглася і стрибнула. Не звично, а рибкою, як стрибають плавці. Над парканом вона пролетіла так, що ще сантиметрів десять запасу лишалося, підігнула ноги, зробила сальто, аби по той бік паркану опуститися на ноги.

— Ой! — вигукнула Марта Скриль. — Так же стрибати не можна! Ніякої школи!

За парканом пролунав гулкий удар, почувся гучний вереск.

— Алісо! — крикнула Юлька. — Що з тобою?

Й тієї ж миті над парканом знову з’явилась Аліса — вона летіла рибкою, простягши руки, перекинулась у повітрі й, згорнувшись грудочкою, опустилася на землю.

— Біжімо! — гукнула вона Юльці. — Як твоя нога?

— А що там?

— Там пірати. Вони йдуть по той бік паркану і підслуховують. Я просто на Криса бебехнулась. Тимчасово вивела його з ладу.

— Куди ж ви, дівчатка? — закричала Марта Скриль. — Ми тільки почали розмову!

Паркан захитався, хтось ломився крізь нього.

— Едуарде Петровичу, — сказала Юлька, тікаючи слідом за Алісою, яка взяла обидві сумки, — потримайте паркан, а то там один хуліган його зламати хоче. Мерщій же!

Едуард Петрович слухняно притиснувся важким животом до паркану, що гойдався, як очерет у бурю. Дошки розійшлися, і Марті Скриль, котра здивовано спостерігала цю сцену, видно було, що з другого боку на вулицю ломиться не менш великий і товстий чоловік, аніж Едуард Петрович.

А дівчатка уже втекли…

Аж біля будинку вони зупинилися передихнути. У Юльки розболілася нога.

— Стривай секундочку, — попрохала вона. — Едуард їх затримає, він обіцяв.

— Веселуна він затримає, а от Криса ні, — відповіла Аліса, проте зупинилася.

— Дівчата! — почули вони. До них біг Коля Сулима. — А я вас уже хвилин двадцять чекаю.

— Що сталося?

— Мені треба поговорити з Алісою.

— Говори при Юльці, у мене від неї нема секретів.

— Але це чужий секрет! — сказав Коля Сулима. — Я навіть не знаю.

— Говори ж, — наполягала Юлька. — Ми дуже поспішаємо.

— Я хотів сказати… одне слово, я хотів тільки сказати, що знаю, що Аліса… одне слово, вона не з нашого міста і взагалі з іншого місця, та я гадаю…

— От маруда! — обурилась Юлька. У неї боліла нога, і тому вона стала нетерпеливою. — Ти можеш говорити по-людському?

— Постривай, Юлько, — зупинила її Аліса. — Говори, Колю.

— Фіма послав тобі записку, можна сказати, дивну, але ти повинна зрозуміти, що він захищає друга, а це можна…

Тут Сулима знову заплутався в словах, а тим часом із-за рогу вискочили Крис і Веселун У. Якось їм пощастило обманути Едуарда, і вони знову пустилися доганяти дівчат.

— Біжи, — крикнула Юлька Сулимі, — щоб вони тебе з нами не бачили! Ну, чого ти стоїш?

Сказавши так, Юлька побігла до під’їзду. Аліса — за нею.

Сулима поглянув на дівчат, потім на товстуна в чорному капелюсі, чорному плащі й Наполеона Бонапарта в трикутному капелюсі і, не роздумуючи більше, побіг у інший бік.

Дівчата встигли заскочити в під’їзд, піднятись угору сходами й сховатися в квартирі.

Коли клацнув замок, Юлька зачинила двері на ланцюжок, а Аліса скинула на підлогу сумку і сказала:

— Які ж ми з тобою нерозумні! Ми мусили Сулиму взяти з собою! Він ладен був усе розповісти.

— Ти гадаєш, він знає?

— Він же почав говорити. І про записку, і про те, що він знає про мене.

— Отже, це він?

— Напевно, він. І він — друг Корольова.

— І він хотів усе розповісти?

— Я так гадаю. Треба бігти до нього. Ти знаєш, де він живе?

— Я в нього не була. Але можна подзвонити Каті Михайловій. Вона всі адреси знає.

— Тоді я йду.

— Так? — спитала Юлька, скидаючи туфлю. Нога в щиколотці розпухла. Добре ще, бабуся лягла спати, не бачить, у якому вигляді повернулась онука додому. — Ти поглянь у вікно. Як же ти пройдеш повз піратів? Ми в облозі.

— Що ж робити?

— Ось нога стухне трохи, я сама збігаю до Сулими і візьму в нього мієлофон.

— Якщо він у нього. А може, якось його викликати сюди?..

— Ні, кликати його сюди — це віддати в лапи піратам. Їм цього й треба. Давай краще компрес тобі поставимо, щоб скоріше нога відтухла.

Але того вечора вийти з дому так і не вдалося. Юлька одну Алісу не випустила, а її нога стухла аж на ранок, та й то не зовсім.

Розділ ХVIIІ

НЕБЕЗПЕЧНА ВТІКАЧКА

Наступного ранку події помчали, як швидкий поїзд.

Першим того дня до школи йшов Коля Садовський. Ішов він так рано тому, що не було сенсу лишатися вдома, де гримів великий скандал. Винуватцем скандалу був, як завжди, сам Коля. Він задумався ще звечора: як же виходить у математиці — плюс на плюс дає плюс, а мінус на мінус теж дає плюс. Він заходився міркувати: якщо в тебе подушку пошито з м’якої, чистої, випрасуваної тканини — це плюс? А якщо її набито при цьому м’яким пухом, це плюс? А якщо м’яким пухом набити чисту наволочку, все вкупі приведе до утворення дуже зручної й позитивної подушки. Плюс? Плюс.

Із цією думкою Коля заснув на м’якій і позитивній подушці. А прокинувся і став думати далі. Коли взяти щось зовсім непридатне для набивання подушок і вкласти це у що-небудь зовсім непридатне для створення наволочки, чи вийде позитивна подушка? Треба спробувати. Звісно, Коля знав, що нічого не вийде, та йому дуже сподобалося міркувати по-філософському. Тому він пішов зранку на кухню, узяв десяток яєць, дві електричні лампочки й праску, все це поклав у сітку, з якою його мати ходила по картоплю, відніс у ванну, поклав на підлогу й ліг на цю подушку.

Плюса не вийшло.

Коля набив ґулю об праску, вимастився яйцями й порізався осколком електричної лампочки. Його примусили мити підлогу у ванній, збирати скло, потім залишили без сніданку — і все це сталося о сьомій ранку.

От він і пішов із дому.

А на підході до школи його зупинив дуже товстий чоловік у довгому чорному плащі й капелюсі, насунутому аж на вуха.

— Здрастуйте, — сказав товстун. — Ви із шостого класу «Б»?

— А чому ви так гадаєте? — спитав Коля. — Невже просвічує?

— Що просвічує? — спитав товстун.

— Мій номер, — відповів Коля.

Він говорив, просто щоб говорити, навіть не задумувався. А товстун йому не сподобався. Надто вже в нього було добре обличчя, ніби зумисне намальоване. Тому Коля попрохав товстуна:

— Ви не були б такі ласкаві зняти маску?

— Яку маску?

— Під якою у вас сховані ікла.

Товстун навіть обмацав своє обличчя, наче й справді побоювався, чи не стирчать ікла з-під маски.

Садовський не став чекати, пішов далі. Він вирішив винайти спосіб ходіння під землею. Такий спосіб дуже вигідний, бо можна переходити вулицю, де хочеш, навіть на червоне світло. От тільки руки будуть брудні.

— Постривайте, — догнав його товстун. — Ви знаєте у вашому класі Колю?

— Вам чесно відповісти чи нечесно? — спитав Садовський.

— Чесно! — сказав товстун. — Чесність — це найкраща людська риса.

— Якщо чесно, то я Коля.

— Ні, — не повірив товстун, — ти не Коля. Або не той Коля.

— Як точно ви підмітили! — зауважив Коля Садовський. — Я й сам останнім часом задумуюсь, чи той я Коля, що був напочатку. Надто вже я рудий. Вам не здається?

— А що, раніше ти інший був? — Товстун уважно роздивлявся Колю.

— Раніше я був білявий, — мовив Коля. — І притому дівчинка.

Товстун зітхнув.

— Ще одне запитання, — попрохав він. — Ти знаєш Алісу?

— Вона вже закінчила школу, — сказав Коля. Ні, товстун йому вочевидь не подобався. Колі хотілося чимшвидше його спекатися. І вже тим паче він не хотів розповідати йому про Алісу. — Й полетіла на Памір. Просила переказати вам, щоб ви не чіпали її улюбленого собачку. Більше запитань нема?

— Ти дуже невихований хлопчик, — пробурчав товстун. — У нас таких уже нема.

— Всіх винищили? — спитав Коля.

— І до тебе доберемося! — просичав товстун так, щоб не чули перехожі, які проходили мимо. — Я твою руду фізіономію запам’ятаю!

— Яке щастя! — вигукнув Коля, але про всяк випадок відступив на крок назад. — Через те, коли вас приведуть до мене, ви будете відмовлятися від своїх слів?

— Куди приведуть? — спитав товстун.

— До мене в кабінет. Я ж головний інспектор міліції по розплутуванню особливо серйозних злочинів проти шестикласників. Хіба не чули? Моє прізвище Холмс. Микола Шерлокович. Будьмо знайомі. А вас як звати?

Але товстун уже кудись щез. Ніби крізь землю провалився.

Коля постояв трішки, потім зітхнув і сказав:

— Він мене обігнав. Він уміє ходити під землею. Доведеться винайти щось новеньке, а то налетиш на нього під бруківкою — задавить.

Хвилин через п’ять на цьому самому місці з товстуном зустрілася Мила Руткевич.

Товстун як гора став у неї на шляху.

— Даруйте, дівчинко, — почав він, — ви із шостого «Б»?

— Так, — відповіла Мила.

— Скажи на милість! — вів далі товстун. — Чи не даси ти мені цінної інформації?

Товстун пішов поруч із Милою. Говорив він ґречно, навіть улесливо.

— А що я можу вам розказати? — спитала Мила.

— У мене велика особиста біда, — мовив товстун. — І тільки ви, добра дівчинко, можете мені допомогти.

— Але ж я поспішаю до школи, — почала благати Мила. — У нас перший урок англійська, і мені треба повторити переклад.

— Я не відберу більш як дві хвилини твого дорогоцінного часу, дівчинко, — пояснив товстун. — Мені треба поговорити з тобою про Алісу.

— Про яку Алісу? — насторожилася Мила.

— Я не знаю, під яким прізвищем вона фігурує у вашому класі. Але, напевно, у вас одна Аліса?

— Аліса Селезньова? — спитала Мила. — А що сталося?

— Сподіваюсь, нічого страшного. Поки нічого страшного.

І товстун зробив довгу, значущу паузу.

— А що може статися? — спитала Мила, закидаючи за спину чорну косу. — Ви з міліції?

— Певною мірою, — відповів товстун. — Коли й чому Аліса з’явилась у вашому класі?

— Сьогодні третій день, — сказала Мила. — Вона живе в Юлі Грибкової. Вони разом у лікарні лежали.

— Та-а-а-ак, — протяг товстун. — Усе сходиться.

Вони проходили повз маленький скверик, де стояла порожня лавка.

— Якщо ви не заперечуєте, — запропонував товстун, — присядьмо на хвилинку.

Мила кивнула. Час іще був. Вона була заінтригована. Особливо коли врахувати, що Аліса їй зовсім не подобалася.

— А чи не помічали ви в її поведінці чогось дивного, — спитав товстун. — Чогось не нашого, надзвичайного?

Мила стенула плечима:

— Як сказати…

— Ясно, — мовив товстун. — Ви не хочете говорити погано про свою приятельку. Це похвально, звісна річ, похвально. Ви справляєте враження вельми розумної дівчини. Але зараз розмова між нами така серйозна й таємна, що доведеться казати чисту правду. Чи подобається вам її вдача?

— Ні! — вихопилося у Мили мимохіть.

— Чому?


— Вона вискочка, — сказала Мила.

Мила насправді так думала. Завжди вона була першою відмінницею в класі. Всі роки. Її ставили за приклад учителі й хвалили на батьківських зборах. І раптом прийшла в клас якась Аліса, котра, виявляється, й англійську знає краще від Мили, і географію, і математику, а вже про фізкультуру й говорити нічого. Прикро, що там казати.

— Справді? — спитав товстун. — Це теж збігається з нашими спостереженнями. А чи не показувала, дівчинко, Аліса якихось знань більше, ніж треба?

— Як вам сказати… — відповіла Мила. — Особливих здібностей я в неї не помітила, але показати себе вона вміє.

— Слушної — вигукнув товстун. — А в класі у вас є якийсь Коля?

— Коля? У нас три Колі.

— А з яким із них дружать Аліса?

— Вона ні з ким не дружить, окрім Грибкової, — відповіла Мила. — Хоч я в чужі справи не лізу.

— Похвально, — сказав товстун. — Тепер ви повинні нам допомогти.

— Кому?


— Річ у тім, що я працюю головним лікарем у лікарні для особливо небезпечних дітей. Торік до нас привезли невиліковно зіпсовану дівчинку на ім’я Аліса. У неї схильність до жорстокого хуліганства. Це хвороба. Вона била дітей і дорослих, кусалася, а потім украла в шкільному музеї опудало тигра, вдяглася у тигрову шкуру і вночі грабувала перехожих. Коли Алісу піймали, вона покусала трьох міліціонерів, задушила службового собаку, і нам довелося Алісу зв’язати.

— Ой, який жах! — вигукнула Мила.

— Ні, не жах. Треба пожаліти Алісу. Адже вона не винувата, що захворіла, — пролунав мелодійний жіночий голос.

Мила побачила, що поряд стоїть миловида маленька, тендітна жіночка в білому халаті з червоним хрестом на рукаві.

— Ох, познайомтеся, — сказав товстун. — Це лікар Іванова. Вона провела сто безсонних ночей, заспокоюючи нещасну дитину, даючи їй ліки і розказуючи казки.

— Авжеж, це так, — підтвердила лікар Іванова. — Але всі мої зусилля пішли прахом. І це нікчемне дівчисько втекло уночі з лікарні, висадивши плечем двері й стрибнувши з п’ятого поверху.

— І нічого? — спитала Мила.

— Нічого. Залишилась тільки ум’ятина в асфальті під вікном. Завглибшки півтора метра. В такому стані хворим нічого не страшно. Ми обійшли уже всі школи й лікарні, та вона щезла безслідно. І раптом ми дізналися, що схожу за описом дівчинку було помічено у вашому класі.

— Але на вигляд вона така спокійна, — сказала Мила. — І так добре знає англійську мову.

— Це ненормальність, — пояснив товстун. — У неї весь розум спрямований на те, аби обманювати довколишніх і вдавати, що вона цілком нормальна. В цьому її небезпека. І її відповіді на уроках теж ненормальність. Скажіть нам, чи може нормальна дівчинка так багато знати, як ваша Аліса?

Це запитання Милі дуже сподобалося. Воно відразу знищувало всі її сумніви. Звісно ж, Аліса просто ненормальна, тому вона так добре все знає. Звичайна людина нічого б цього не знала. Жоден здоровий шестикласник не може бути розумніший за Милу Руткевич.

І коли Мила все це збагнула, роздратування проти Аліси як рукою зняло. Їй навіть стало жаль Алісу.

— А коли її знайдете, ви що зробите? — спитала Мила.

— Ми візьмемо її з собою.

— Постривайте, — сказала Мила. — Аліса ж так тихо поводиться. Можливо, їй краще в школі, з дітьми? І вона в нас одужає й почне гірше вчитися… як усі.

— А якщо вона знову почне буянити? Якщо вона когось укусить? Ви забули про своїх товаришів, над якими нависла небезпека.

— Ох, — мовила Мила, — я про це не подумала. Ходімо мерщій до директора школи і все розповімо.

— Ні, так не годиться, — сказав сумно товстун. — А якщо ми помилилися? Якщо це не та Аліса? Уявляєте, якої травми ми завдамо невинній дитині?

— Це та, та, — наполягала Мила. — Вона зовсім ненормально все знає.

— Але ми дуже делікатні люди, — втрутилася тендітна лікар Іванова. — Спершу ми заглянемо в клас і переконаємося, що це наша втікачка. Ти нам маєш допомогти.

— А як?

— Проведи нас у школу заднім ходом так, щоб нас Аліса не бачила. І покажи, де ваш клас. Решту ми беремо на себе. Про твою участь у цій операції ніхто не дізнається. Гаразд?



— Якщо це треба для медицини і для безпеки інших людей, я згодна, — сказала Мила. — Тільки ходімте швидше, бо скоро дзвоник.

І вона провела їх двором, через шкільну ботанічну ділянку. Показала, як піднятися на третій поверх, і попередила:

— Тільки не треба її забирати просто з класу. Мені її дуже жаль.

— Не турбуйся, дівчинко, — мовила лагідним голосом лікар Іванова. — Ми будемо гуманні й добрі. Ми завжди такі.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка