Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка3/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЦАР ПІРАТСЬКОГО ОСТРОВА

Острів, до якого причалив човен із полоненими, був невеликий, кам’янистий, і, хоч лежав неподалік від берега, до нього рідко приставали човни. Нічого тут було дивитися. От колись, років двісті — триста тому, на острові жили контрабандисти і спорудили тут кам’яницю, певніше, хатку. Стріха її давно завалилася, але в ній можна було сховатися од вітру. Нещодавно тут працювали археологи. Вони нічого не знайшли, однак залишили після себе кілька ям і траншей, що перетинали центр острова.

На картах острів не був помічений — надто він малий і незначний, а для судноплавства він ніякої небезпеки не становив — у цей пустельний куточок Кримського узбережжя рідко заглядали судна.

Усього цього Аліса, звісно, не знала. Для неї острів був великою скелею, що виступала з води, скелею пустельною, без жодного деревця. Сонце вже зайшло, й острів був бузковий і похмурий.

Коли човен підійшов аж до берега, з руїн хатини вийшов робот, такий же великий та іржавий, як ті, що взяли в полон Алісу, і спустився до води.

— Здобич є? — спитав він.

— Одна велика людина й одна маленька, — відповів робот.

— Для початку непогано, — похвалив новий робот. — Я доповім шефові.

Він повернувся, рипнувши суглобами, і зник у руїнах, колишньому притулкові контрабандистів.

Робот вивів Алісу й старого на берег, вимкнув пульт керування. Другий розв’язав полоненим руки й витяг кляп із рота в Аліси.

— Хулігани якісь! — сказала Аліса, відсапавшись. — От зі мною ви впоралися, а як вам буде, коли люди візьмуться за вас усерйоз?

Роботи нібито не чули її. Вони стали по стойці «струнко», чекаючи, коли знову робот, що вийшов із руїн, підійде до них.

— Шеф дякує за службу, — повідомив він. Роботи в ногу потупцяли на місці й завмерли.

— Шеф не може зараз дивитися здобич. Він є заклопотаний.

Роботи знову потупцяли і знову завмерли.

— Можете відпочивати, — мовив тутешній робот. — Та тільки знати міру. Ясно?

— Так точно! — відповіли роботи хором, блимнули круглими очима й пішли, відразу забувши про полонених.

Старий усівся на ріденьку жовту траву й сказав:

— Воістину хулігани.

— Дідусю, — спитала його Аліса, котра зовсім забула про те, що він сам робот, — дідусю, ви коли-небудь бачили металевих роботів?

— Чогой-то, туди їх у колиску?

— Так, ви ж не знаєте.

Алісі доводилося бачити багатьох роботів, але ніколи — металевих. Виготовляти робота з металу непродуктивно. Він вийде важкий, дорогий і неміцний.

— Дідусю, треба подати знак на берег, — сказала Аліса. — Нехай приїдуть і нас виручать.

— Це діло, внучко, — зрадів дід. — Наші завсіди не сплять. Пам’ятаю як зараз, підіймаємося ми на сопку в Маньчжурії, попереду генерал Гурко на білому коні…

І старий пустився в марні спогади про події, про які він через те, що був виготовлений лише тиждень тому, пам’ятати нічого не міг.

— Дідусю, у вас вогню нема?

— Чого?


— Вогню. Запальнички, ліхтарика…

— Кремінь десь був і кресало…

Старий попорпався в кишенях сірого піджака, але нічого в них не знайшов.

— Мабуть, загубив.

На кам’янистій стежині з’явилося двоє пластикових роботів. Вони несли по великому каменю. Позаду рухався ще один металевий великий робот. Він наглядав за ними.

Роботи поклали камені на землю до купи брил, що вже лежали там.

— Чогой-то задумали, братця? — запитав старий.

— Зводимо укріплення, — відповів робот-наглядач. — Нуте, кваптеся, нижча расо!

Пластикові роботи поспішили назад.

— Це, либонь, ті, що раніше були у професора і пропали, — сказала Аліса.

— Від кого це вони фортифікацію зводити задумали? — спитав старий. — Невже знову турка загрожує?

— Ні, вони, напевно, людей з берега бояться. Ходімо, знайдемо палицю, начепимо на неї вашого капелюха і будемо махати.

— Чого ж не помахати, — згодився старий. Але, як назло, на березі не було жодної палиці.

— Ходімо попід берегом, — запропонувала Аліса. — Пошукаємо.

— А отце, воно можна б… — сказав старий.

— Що? — спитала Аліса.

— Забув, туди-сюди, ранній склероз у мене, інсульту побоююся, — сумно мовив старий. — Берегтися треба, та все нема коли. Ага, згадав: адже можна отце… воно… те саме, щоб димовий сигнал подати, багаття розвести.

— Так у вас же вогню нема.

— Чого нема, того нема, — згодився дід.

Аліса з дідом поволеньки йшли берегом, шукаючи палицю. Зблизька було видно, що роботи чимало потрудилися на острові. Аж до води виходили неглибокі траншеї, обладнані брустверами, а в одному місці з-за бруствера, що був вище, стирчала колода, грубо розфарбована під старовинну гармату. Колода викликала в діда бурхливе захоплення.

— Диви-но, — забурмотів він, — диви-но, фузея, мортира далекого бою! З такої як торохнемо — жодного басурмана на версту довкола. Гармати, до б-о-о-о-ю-у-у! Картеччю праворуч!! Картеччю ліворуч!!!

— Вона ж дерев’яна, дідусю, — засміялась Аліса. — Це щоб обманювати. З неї ж стріляти не можна.

— Це правда, — згодився дід-кіноробот. — Ошукати хотіли. Кого?

— Вас, мабуть. А може, інших людей.

— Це мене ошукати? Мене? Та я їх наскрізь бачу! Від мене вони нікуди не сховаються, туди-сюди!

— Зачекайте, тихше, — сказала Аліса. — Стійте.

За гарматою двоє пластикових роботів через силу витягали з землі кам’яну брилу. Робот-наглядач підштовхував брилу ногою. Роботам було нелегко, в них навіть суглоби хрустіли.

— А-а, зрадники, перебіжчики! — прошипів старий. — Я їм зараз покажу!

— Хвилиночку.

Аліса присіла навпочіпки й дістала з сумки мієлофон. Вона витягла антену в бік роботів. «Може, вони й не зрадники, — думала вона. — Можливо, вони такі самі полонені, як і ми».

Слухати думки було дуже важко, тому що у вільне вухо влізали слова, що їх роботи, які оточували Алісу, вимовляли вголос.

— Я їм покажу! — шипів старий-кіноробот.

— Ну ж бо, наляж іще разок, — скрипів робот-наглядач.

— Тягни на себе, — пихтів перший пластиковий робот.

— Обережніше, зламаєш мені ногу, — сердився другий пластиковий робот.

І крізь ці слова пробивалися думки. Аліса впізнавала їх по голосах. Адже голоси думок були такими ж, як і справжні голоси.

«Я їм покажу! Я їм задам!» — думав дідусь-кіноробот, котрий завжди думав те, що й говорив, бо був надто простодушний.

«Ми переможемо, — думав робот-наглядач. — Де б мастильця дістати? Суглоби риплять… Ці недороботи навіть каменя зрушити не можуть. Треба б допомогти, та шкода енергію витрачати…»

«Чому ми тут? — думав перший із пластикових роботів. — Де професор? Час готувати вечерю».

«Ми не зобов’язані підкорятися роботам, — думав другий. — Мені ніхто не давав вказівок підкорятися роботам. Треба про це сказати».

Пластиковий робот відпустив камінь і спитав уголос:

— Хіба ми зобов’язані вам підкорятися?

— Мовчи! — відповів робот-наглядач. — Одного мого удару достатньо, щоб зламати твій череп. Хочеш, спробую?

— Ні, дякую, — відповів робот. — Я припускаю, що ви маєте рацію. Мене ніхто не бив по голові.

— Тоді беріть нарешті камінь і тягніть на бастіон. Роботи підкорилися і потягли важку брилу до моря.

«Все-таки тут щось негаразд, — думав далі пластиковий робот. — Без сумніву, тут якась помилка…»

Аліса сховала мієлофон назад у сумку. Все ясно. Пластикові роботи — такі ж полонені, як і вона. Це добре, бо на них можна сподіватися. Тільки які вони помічники? Адже насправді вони зовсім не пристосовані, щоб їх били по голові.

— Краса ж бо яка! — зітхнув раптом старий.

Аліса навіть здивувалася, що старий думає в такий момент про красу, хоч він мав слушність.

З берега за срібною смугою води виростала зубчаста стіна Кримських гір. Небо над ними було зелене й лілове — сонце скотилося за гори, але не пішло ще далеко й діставало промінням до поодиноких довгих хмар.

Перші вогні загорілися золотими цятками під гірськими зубцями і над краєм води, та ніяк не можна було розібрати, який із вогників — табір кіношників. Зате Аліса побачила, як у морі неподалік від острова ходять колами дельфіни.

— Ей, дельфіни, — крикнула Аліса, — скажіть нашим, що нас украли!

— Перестати кричати, а то в воду! — пролунав голос позаду.

Аліса помітила, що ззаду стоїть іржавий робот.

— Зараз я їм покажу! — гримнув він.

Робот пішов, але через хвилину повернувся з дивним пристосуванням у руках. Пристосування нагадувало старовинний лук. Робот поклав на дротяну тятиву саморобну товсту стрілу й вистрілив. Лук був зроблений абияк, і тому стріла полетіла вбік, зовсім вбік від дельфінів.

Тоді робот зробив поправку на неточність своєї зброї й вистрілив не в дельфінів, а в бік, тільки в протилежний. Цього разу стріла плюснулась у воду, не долетівши до дельфінів метрів із десять. Але дельфіни, певно, зрозуміли, що на острові — їхні вороги, й відразу ж зникли в морі, наче їх і не було.

Робот гордо поплескав по луку залізною долонею і промовив:

— Навіть з оцією примітивною зброєю ми розіб’ємо якого завгодно ворога. Головне не зброя, а вождь.

— А хто ваш вождь? — запитала Аліса.

— Ти, нікчемна рабине, — визвірився робот, — навіть не маєш права згадувати його ім’я.

— Я нічия не рабиня. Рабів більше нема, — сказала Аліса.

Вона вже проходила стародавню історію й знала про рабів.

— Будуть, — буркнув робот, поклав на тятиву ще одну стрілу й пустив її в море, в напрямку до напівзатонулого судна, що напоролося на каміння під берегом.

— Як ви тут опинилися? — спитала Аліса. — Звідкіля ви такі дивні?

— Ми припливли на ньому, — відповів робот, — на кораблі, в який я зараз поцілив моєю точною стрілою, щоб показати тобі невідпорність мого гніву.



— Ти красиво розмовляєш, — мовила Аліса.

— Я командир відділення, капрал. Інші так не вміють, вони знають по сто слів. А я — цілих триста.

З руїн почувся дзвін, ніби хтось бив по залізному листу палицею.

— Вечірня перекличка. — Робот закинув лук на плече, повернувся із страшним скреготом і пішов угору.

— Може, пірнути й допливти до берега? — подумала вголос Аліса.

— І не мрій, — сказав старий. — Я тя не пущу. Небезпечно для твого молодого життя. Не можу, туди-сюди, допустити твоєї загибелі в безодні морській.

Аліса подумала, що він і справді її не пустить. Роботи зобов’язані допомагати людям у момент небезпеки і скоріше загинуть, аніж піддадуть небезпеці людину. І навіть якщо ти кіноробот, усе одно блок захисту людей у тобі існує.

— Ходімо тоді поглянемо на перекличку. Адже ми навіть не знаємо, скільки їх там.

Сонце зовсім сховалося, вода стала сизою, а в небі запалали великі південні зорі. Високо, серед зір, пройшов золотою смугою рейсовий корабель. «Нас, мабуть, шукають, — подумала Аліса. — Та як їм здогадатися, що ми на острові?»

На майданчику вишикувалися в ряд дев’ять залізних роботів, У трьох були в руках луки, у решти — товсті залізні палиці. Роботи чорніли на тлі синього неба й були настільки нерухомі, що здавалися статуями, встановленими тут багато років тому.

— Рівняйсь! — скомандував крайній робот. — Струнко!!

Команда була зайвою, бо роботи й так були підрівняні й стояли струнко. Робот, який командував, заходився стукати себе по животу залізними руками, і барабанний дріб пострибав млинчиками по тихому вечірньому морю.

Аліса взяла старого за руку. Двоє роботів, украдених у професора, котрі підійшли непомітно й стояли поруч, про щось беззвучно перешіптувалися.

Розчинилися зроблені з листа сталі двері в хатину контрабандистів, і на майданчик вийшов, ледве пересуваючи ноги, ще один залізний робот. Він був виший за інших, на голові мав високого пом’ятого кашкета, а груди розцяцьковані грубо намальованими хрестами. Аліса зрозуміла, що це і є «шеф» — найголовніший із роботів.

Шеф кілька разів повільно розтулив рот, але довго не міг видобути з себе ніякого звуку. Нарешті він покрутив головою, щось клацнуло, і з глибин його вирвався несподівано тоненький і скрипучий голос.

— Здорові будьте, молодці! — привітався шеф.

— Здоровий будь, шефе! — відповіли хором роботи.

— Доповідай, — сказав шеф.

Крайній робот вийшов наперед і почав:

— Роботи другого сорту зводили стіну. Другий і третій номери здійснили експедицію на Велику землю. Захоплено двох полонених. Зброї не знайшли.

— Кепсько, — підсумував шеф, — мало. Недостатньо. Неуки. Бомбосховище?

— Закінчимо завтра. В два настили.

— Дякую за службу. Привести полонених до мене. Поставити сторожу на ніч. Хай живу я, ваш вождь!

— Ура! — вигукнули роботи.

— Іржавійте, але порох тримайте сухим.

Шеф повернувся, підняв ногу, але нога не опустилася. Шеф погойдувався в Нестійкій рівновазі й міг будь-якої хвилини впасти на каміння. Стіна роботів стояла нерухомо.

— На поміч! — заволав шеф. — Опустіть мою ногу. Мерщій!

— Кому йти на поміч? — запитав крайній робот.

— Тобі.


Робот послухався. Він усією вагою натиснув на підняте до неба коліно шефа, і нога зі скреготом опустилася на каміння. Накульгуючи, шеф пішов до руїн.

— Де полонені? — спитав робот, який допомагав шефові.

— Та ось вони. Чули, що наказано?

Старий з Алісою піднялися до руїн і зайшли всередину.

Усередині було майже зовсім темно, і тільки згори, крізь щілини в напівобваленій стелі проникало непевне, присмеркове світло.

Кімната була закидана щебенем, трухлятиною і старими консервними бляшанками. У кутку стояв ящик, поряд — грубо обтесана брила вапняку. Робот-шеф сидів на брилі обіч ящика й тримав у руці великі ножиць На ящику валялися шматки консервних бляшанок та коробок з-під концентратів. Певно, археологи й туристи, що забредали на острів, вважали за краще не засмічувати покидьками море, а складати їх у руїнах. Шеф вирізав із накривки консервної бляшанки складну багатокутну зірку.

— Прийшли? — запитав він, не випускаючи з рук ножиць. — Стійте й ближче не підходьте. Не можу терпіти людей. І мовчіть. Я заклопотаний. Я роблю нагороду. Красиво? Чому не відповідаєте? Слушно робите, я сам не велів вам відповідати.

Нарешті робот закінчив свою роботу, приміряв бляшанку на груди й лишився задоволений.

— Красиво, — сказав він. — Почнемо допит. Ти, з бородою, перший. Як тебе звати?

— Це справи не стосується, — відповів старий. — Щоб я залізному чудовиську повідомлення давав? Цьому не бувати.

— Якого полку? — вів далі, ніби нічого й не сталося, робот. — Скільки техніки? Гармати? Танки? Ну, відповідай тепер.

— Сказав — не буду, туди-сюди. Коли генерал Гурко нас у бій посилав, він приказував: «Не бачити вам, солдатики, вдів своїх і сиріт, якщо не візьмемо ми штурмом Сапун-гору». Отакечки.

— Запиши, — мовив робот-шеф своєму помічникові. — Командир у нього генерал Гурко.

— Нічим писати, шефе, — озвався робот.

— Ну, не пиши. І мене не обманюй. Ти ж писати не вмієш. Ми ніхто писати не вміємо. І це добре. Коли ми переможемо, ніхто не буде писати. А що ми робитимемо? Ти скажи. А ти? А ти? Не знаєте. Маршируватимемо. Все. І працюватимемо. І щоб порядок.

— От уже цього не буде, — перебила Аліса. — Ви, либонь, нічого не розумієте або збожеволіли. Вас пора вимкнути і викинути на звалище. Ви навіть заіржавіли. Навіть дивно, що вас досі не переплавлено.

— Мовчати! — верескнув робот. Щось у ньому закряхтіло, забулькало, затріпотіло, і він повторив: — Мовчати… — Робот похитав головою, продув акустичну систему й вів далі: — Мовчати! Після допиту в карцер підеш. Ясно? Тепер кажи, як звати? Якого полку? Скільки гармат? Де розташована тактична атомна зброя?

— Нічого не розумію, — мовила Аліса. — Яка тактична зброя? Які гармати?

— Відмагається, — констатував шеф. — Ми тобі всиплемо. Ми тебе згноїмо.

— Ти говори, та не заговорюйся! — розсердився старий. — Як це — згноїмо? Ти з ким так розмовляєш? Та я тебе зараз…

— Тримай його! — крикнув шеф своєму помічникові. — Він нападає!

Робот обхопив старого ззаду своїми ручиськами. У старого впав додолу капелюх і ріденьке синтетичне волосся розсипалося вусібіч.

— Гаразд, — похвалив шеф робота. — Дістанеш орден. Здолати мене він би не зміг, я — фаталіст. Ясно? Нічого не боюся і не лякаюся. Мені не страшний навіть кулеметний вогонь. І пряме попадання фугаса.

Шеф-робот піднявся на повен зріст, скрипнувши суглобами.

— Проклята іржа! — вилаявся він. — Нема мастила. Завтра в поході захопите його. Ні, я сам вас поведу і сам захоплю мастило. Полонених зранку примусити працювати на будівництві укріплень. А вдень розстріляти. Все. Я сказав. Наказав.

— Слухаюсь! — відповів робот.

— Візьми нагороду й приколи на груди. Ти тепер нагороджений.

— Радий служити! — відповів робот і, притискаючи до грудей бляшку, щоб не впала, вивів полонених надвір.

Оглянувшись, Аліса побачила, що шеф знову всівся перед ящиком і знову заходився вирізати.

— Стійте, — зупинив їх голос. — Геть забув. Іржа проклята. Люди, хочете мені служити? Вірно служити? Я нагороджу.

— Не хочемо, — відповіла за обох Аліса. — Ми нікому не служимо й нікого не боїмося.

— Побачимо, якої завтра заспіваєш, — сказав шеф, — коли в твоє м’яке людське серце уп’ється залізна стріла. Ідіть.

Та не встигли полонені з конвоїром пройти кількох кроків, як скрипучий голос шефа-робота покликав їх назад. Довелось вертатися.

— Знову забув, — мовив шеф. — До Москви нам ще далеко?

— Далеко, — відповіла Аліса, — ніколи не дійти своїм ходом. Відвезуть вас туди вантажним метро й зроблять із вас підсвічники. Наймодніші.

— Розстріляти негайно! — загорланив шеф.

— Ніяк не можна, — сказав робот. — Темно. Можемо промазати.

— Підніміть по тривозі всіх, нехай увімкнуть фари в головах.

— Не можна. Ви наказали економити енергію, шефе.

— Тоді в карцер. У карцер!

— Та ти, я скажу, помовчав би. Вельми ти мене нервуєш, туди тя в гойдалку! — спаленів старий. — Я зараз сам тебе розстріляю із своєї палиці.

Старий підняв палицю й прицілився з неї, як із старовинної рушниці, в шефа-робота. Чи то в старого від образи помутнів його роботний розум, чи то він насправді не знав різниці між рушницею й палицею, чи то хотів просто налякати робота, але результат виявився для кінодідуся найплачевнішим. Шеф-фаталіст перепудився і з гуркотом повалився на долівку, а другий робот з усього розмаху опустив на потилицю старого свого залізного кулака.

Голова старого з тріскотом розломилася, і з неї посипалися дрібні деталі електронного мозку. Дідусь захитався, ступив кілька невпевнених кроків, але центр координації його вже був зруйнований, і він упав на долівку поруч із шефом-роботом.

Аліса завмерла від страху та горя. Старий хоч і був не людиною, залишався на цьому дикому острові її єдиним захисником, і вона вже звикла ставитися до нього, як до живого дідуся. І ось його вбили. Причому роботи ж думали, що він людина. А це означає, що сталося щось зовсім страшне. Роботи можуть убивати людей…

Роботів Аліса знала чудово — вони були частиною світу, в якому вона жила. Коли Аліса була зовсім маленькою, вона мала робота-доглядальника; він знав усякі казки й умів міняти і прати пелюшки. У багатьох домах у людей були й роботи — хатні робітники. Але найбільше роботів було зайнято в тих місцях, де людям працювати нецікаво. Промислові роботи мало схожі на людей — це, скоріше, розумні машини, що прокладають дороги, добувають руду, прибирають вулиці. Машина-таксі — це теж робот, бо вона вміє не порушувати правил вуличного руху. За день до того, як Аліса полетіла в Крим, вона бачила по телевізору робот — космічний корабель. Він возитиме вантажі на місячні станції, причому не тільки возитиме, а й вантажитиме їх у себе, сідатиме в тій точці місячного космодрому, яку йому вкаже диспетчер, і не віддаватиме місячним колоністам більше контейнерів, аніж їм належить.

Роботи з’явилися давно, років двісті тому, але тільки за останні сто років — це Аліса проходила ще в першому класі — вони посіли таке помітне місце в житті людей. Роботів не менше, ніж людей на Землі, та ніколи не було випадку, щоб роботи повставали проти людей. Це неможливо. Це все одно, що каструля, найзвичайнісінька каструля, відмовилася б варити суп і заходилася б жбурляти своєю накривкою в бабусю. Адже роботів роблять люди, а люди обов’язково вкладають у роботів спеціальний блок захисту людини. І хоч би який був у робота великий електронний мозок, цей мозок не може придумати непослух.

Отже, роботи на острові або всі зразу зламались так, як не ламались ніколи інші роботи, або — зрештою, це Алісі не спало на думку — вони були збудовані людьми, котрі чомусь вирішили, що роботи можуть обійтися й без блока захисту людей.

Стало тихо. Шеф-робот підвів голову й побачив, що поруч лежить розбитий старий. Шеф-робот додав світла в своїй головній фарі й при світлі її розгледів, що старий зроблений не з плоті й крові, а з електронних деталей.

— Зрада! — закричав він. — Нас зрадили! Скликай усіх. Нарада.

— А куди другу людину? Може, теж…

— Поки що в карцер. Нема коли розбиратися. Завтра доведеться допитати з усією суворістю. Ну…

І робот несподівано перейшов на зовсім незнайому Алісі мову.

Другий робот, мабуть, розумів його, бо він нахилив голову і, підштовхнувши Алісу до виходу, пішов уперед, уткнувши їй у спину ограненого пальця.

Карцер виявився ямою з крутими стінами. Робот просто зіштовхнув Алісу вниз, і вона боляче вдарилася об якийсь камінь, але плакати не стала. Те, що трапилося з нею й дідусем-кінороботом, було таким серйозним, що плакати було просто ніколи.



У ЗАМКУ НА МИСІ САН-БОНІФАЦІО

Аліса ніколи не чула про мис Сан-Боніфаціо. Та й навряд чи хто-небудь із читачів цієї повісті знає про мис Сан-Боніфаціо. Мис Сан-Боніфаціо акулячим плавником здіймається над Середземним морем, і поля, що оточують його, жовті й непривітні. Колись, років шістсот тому, в цьому місці піратська армада Хасан-бея, яка складалася з двадцяти трьох швидкохідних галер, підстерегла і вщент розбила генуезьку ескадру. Хасан-бей сам зав’язав зашморг на шиї генуезького адмірала, перед тим як того повісили на реї. Принаймні так пише у своїй тритомній «Історії беззаконь у Середземному морі й Північній Атлантиці» відомий аргентінський піратознавець дон Луїс Ель Дієго.

Відтоді мис Сан-Боніфаціо в історії не значився.

Адже не можна вважати історичною подією побудову біля підніжжя мису замку дивакуватого англійського баронета. Баронет марив власним привидом. Але привидом можна було обзавестися, тільки збудувавши відповідний замок, хоч маленький. Звичайно, краще замок справжній, та англійський клімат був шкідливий баронетові, і він поставив замок на Середземному морі, майже як справжній, з підйомними ворітьми й неглибоким ровом, у якому водились лебеді. Баронет оселився в ньому й став чекати, поки в замку заведеться привид. Можливо, привид і завівся б, але ще раніше баронет застудився й помер. Замок лишився без господаря. Кому стукне в голову селитися в цьому пустельному куточку узбережжя?

Замок пустував майже півсотні років. Зруйнувався і похилився. Туристи, які проїздили мимо в прогулянкових катерах, уже вірили балакучим гідам, коли ті запевняли їх, що замок збудовано королевою Беллою Благочестивою.

У другій половині двадцятого століття замок знову ожив. Нові його власники підновили й підфарбували стіни, обгородили замок і мис двома рядами колючого дроту й біля єдиного проїзду поставили вартових. Іноді до замку під’їздили криті вантажівки, і тоді у дворі починалася метушня. Робітники та люди невідомої національності й невідомих занять розвантажували з машин ящики та контейнери й заносили їх у просторі підвали замку.

Жителі сусіднього села якийсь час слебезували про нових мешканців замку, але потроху розмови вщухли, як вогонь, що нічого не підтримує. Якось у невеличкій незалежній газеті було надруковано статтю про одну таємну організацію, котра готувалася до війни, і в цій статті промайнула назва замку біля мису Сан-Боніфаціо як про одну з баз цієї організації. Проте особи, згадані в статті, притягли газету до суду за наклеп, і газеті довелося заплатити великий штраф, бо вона не могла пред’явити суду ніяких документів, а єдиний її свідок був знайдений мертвим за день до процесу.

Минуло ще кілька десятків років. Люди забули вже й про організації, які готували війну, і про сам замок. Замок, покинутий останніми хазяями, завалився, а колючий дріт пастухи акуратно зібрали й скинули у вигрібну яму.

Як бачите, мис Сан-Боніфаціо поки що зовсім непричетний до нашої повісті, але сталося так, що днів за десять до того, як Аліса прилетіла в Крим, Туристський центр Північного Середземномор’я вирішив збудувати біля мису флаєрну станцію та невеликий готель для аматорів підводного плавання.

Туристський центр — чимала організація, і він не любить гаяти час. Уранці було прийнято ухвалу, вдень три вантажних флаєри привезли до мису будівельних роботів-будботів та одного студента.



Будботи повисували широкі лопати й заходилися розчищати будівельний майданчик від кам’яних брил, що залишилися від старого замку, а студент знайшов самотнє фігове дерево й присів у його холодку читати безсмертну працю Ахмедзянова «Виведення шестиногих кролів у домашніх умовах». Студент учився на роботоелектронному факультеті, але був не задоволений життям і вирішив з осені вступити також і на факультет практичної генетики, факультет модний, куди потрапити нелегко — конкурс вісімдесят чоловік і десять інопланетників на кожне місце.

Будботи розгрібали сміття, студент захоплено гортав Ахмедзянова, довкола гули бджоли, і легкий вітерець перебирав листя фігового дерева. Аж раптом один із будботів ухнув і провалився під землю. При цьому він зчинив такий шум, що студент відірвався од книжки, перелічив будботів і відразу зрозумів, що одного не вистачає.

Студент підбіг до темного провалу в землі. Будбот грізно ворушився в темряві, розсуваючи якісь предмети, що гриміли й шурхотіли.

Студент наказав будботу ввімкнути лобні фари й при світлі їх спустився в провал. Виявляється, будбот упав у підвал замку, завалений речами й документами, що залишилися від його останніх володарів. Студент дуже здивувався і, вибравшись на поверхню, негайно подзвонив у найближче місто, звідкіля через півгодини примчали на катері троє істориків.

Знахідка перевершила всі сподівання. Останні володарі замку й справді, виявляється, готувалися до війни. Свідченням цього були ящики з документами, стрілецька зброя столітньої давнини, купи сухих батарей, набої, мундири неіснуючих армій, консерви і навіть розібраний на частини танк із протиатомним захистом. У кутку підвалу стояли забуті роботи.

Це були дивовижні роботи. Історики знали тільки один подібний екземпляр, який геть проіржавів. Це були роботи-солдати. Вони вміли підкорятися військовим командам і, якщо чули наказ «убий», могли вбивати й людей. В цих роботах просто-напросто не було блока захисту людини. Роботи сильно вкрилися пилом і подекуди заіржавіли, та коли одного з них витягли на поверхню і ввімкнули, він поволі повернув голову, оглянув жовту долину, море і схожий на акулячий плавник мис Боніфаціо й сказав скрипучим голосом:

— До бойових дій готовий. — Потім помовчав, сердито поблискуючи єдиним оком на вражених істориків, і додав: — Де є твій командир? Далеко Москва?

Робот говорив по-російському і був вочевидь призначений для дій на Східному фронті.

Викликаний терміново з Антарктидбурга видатний фахівець з історії роботики Сініті Комацу обстежив роботів, поставив їм кілька навідних запитань і оголосив, що використати їх уже не вдасться. Вони запрограмовані солдатами, і їх куди простіше переплавити, аніж перебудовувати й перевиховувати.

Чотирьох роботів відразу ж поділили між собою музеї, їм же дісталася зброя й документи, а решту відправили на переплавку.

Скористалися для цього катером, на якому приїхали історики. До нього причепили невелику пластикову баржу. В катер усівся студент, що не розлучався з книжкою, а на баржу повантажили роботів. Ніхто не помітив, що при вантаженні один із роботів випадково увімкнувся.

Студент читав про шестиногих кролів і так захопився, що не почув попередження про близький шторм. Небо несподівано потемніло, подув різкий вітер, і по морю пішли рядами білі, пінисті баранці. Студент і далі б не помічав нічого довкола, та перша ж велика хвиля вдарила у розчинені двері каюти і змила за борт книжку Ахмедзянова й ще кілька не менш цікавих підручників.

Аж тоді студент похопився, дав сигнал SOS і обережно виглянув назовні. Баржа з роботами метлялася на кінці троса, намагаючись відірватися од катера, тягла його назад і взагалі загрожувала безпеці юнака. Він зразу повідомив про це на берег і дістав дозвіл відрубати трос та йти назад. Так він і зробив і щасливо повернувся додому.

А одному своєму близькому приятелеві він розповів (правда, приятель йому не повірив), що коли він хотів обрізати трос, то побачив, як над баржею піднялася висока постать і обірвала трос із другого боку. Ще більше, студент запевняв, що це був один із металевих роботів. Крім свого приятеля, юнак нікому про це не сказав, законно побоюючись, що його можуть запідозрити в боягузтві і пов’язаних з цим галюцинаціях.

Усі вирішили, що баржа затонула.

Насправді ж вона не затонула. Кілька днів її носили по Середземному морю хвилі тривалого шторму, потім пронесли її, напівзатоплену, через Босфор (що вельми дивно) і врешті-решт викинули на берег невеликого острівця біля Кримського узбережжя.

Роботи, які проіржавіли за дні блукання по хвилях, пошкодили в хитавиці деякі цінні деталі своїх електронних мізків, вибрались на берег і тут, просохнувши, заходилися діяти. Один із десяти свого часу був запрограмований як робот-сержант, робот-шеф, здатний обирати рішення при противнику й командувати іншими.

Шеф-робот організував свою команду на військовий лад, і в його проіржавілому мозкові з’явилася думка про те, що коли вже він опинився на острові, то, виходить, війна, якої чекали сто з гаком років, усе-таки почалася й пора починати підкорення противника. Противником — так уже роботи були влаштовані — міг виявитися передусім той, хто говорить російською мовою.

Першого ж дня перебування на острові роботи виявили серед каміння перевернутий пластиковий човен прогулянкового типу, такий простий у керуванні, що ним могла б правити й дитина. І шеф-робот послав двох своїх солдатів на берег, у розвідку.

Вони повернулися через кілька годин, і не самі, із здобиччю — двома полоненими роботами — й рапортом про те, що перший чоловік, якого вони зустріли, говорив саме по-російському й був тому засунутий у валізу й знищений. Як він був знищений, роботам пояснити було важко, але вони запевнили шефа, що це сталося саме так.

Шеф-робот оголосив на острові військове становище, наказав закласти собі пам’ятник і відразу ж послав на берег ще одну експедицію. Він сподівався, що вдасться дістати зброю. Зброї не було. Зате попалися ще полонені — Аліса й дідусь-кіноробот.

Аліса про все це не знала та й не могла припустити, що колись на землі люди, які були такими вченими, що вміли робити говірливих роботів, могли готувати їх для війни з іншими людьми, наприклад з Алісиним дідусем чи прадідусем.

Не підозрював про це і Герман Шатров, котрий, як і вся група, і професор Шеїн, не лягав спати цієї ночі, а оглядав з ліхтарями поблизькі скелі в пошуках Аліси й старого. Не спали рятувальники Кримської станції, флаєри яких, погано обладнані для нічних польотів, кружляли над узбережжям; не спали й туристи, що їхній табір — двадцять три намети — лежав за горою. Туристи теж шукали дівчинку й старого…

Не підозрював про це й Алісин батько, директор Московського зоопарку. Правда, він спав спокійно, знаючи, що Аліса в повній безпеці в Криму, з його приятелем Германом Шатровим, — батькові поки що нічого повідомляти не стали. Навіщо турбувати людину передчасно?

…О пів на першу ночі рятувальник Соснін, пролітаючи на бриючому польоті над однією непримітною бухточкою й освітивши її, побачив на піску кілька слідів, що були більші за людські. Сліди вели нагору, по схилу гори. Пролетівши над ланцюжком слідів, він побачив в одному місці розсипані черепашки й камінці, які переливчасто заблищали під світлом його ліхтаря.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка