Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка4/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ПАДІННЯ ІРЖАВОГО ЛЕЙТЕНАНТА

Алісі було страшно, Алісі було шкода старого. Але ще Алісі дуже хотілося пити й їсти… Вона скулилася в куточку ями й заплющила очі. І відразу ж побачила великий, більший за неї, келих з лимонадом. Лимонад переливався через вінця, і шипучі бризки його стрибали по камінню.

Аліса розплющила очі, щоб відігнати мару. В ямі було зовсім темно, і тільки в нерівному чотирикутнику неба горіли зорі. Алісі спало на думку, що в сумці, про яку вона геть забула, може завалятися щось їстівне. Або навіть тюбик зельтерської. Це, звичайно, були нісенітниці, й Аліса розуміла, що це нісенітниці, та все-таки вона розстебнула сумку і, завмерши від можливої удачі, тихенько засунула туди руку. Але нічого не сталося. В сумці лежали апарат мієлофон, носова хусточка й клясер з обмінними марками. І ще кілька черепашок та камінців, знайдених на березі. З горя Аліса поклала один із них у рот і почала смоктати. Проте пити все одно хотілося.

— Роботе! — покликала Аліса. — Роботе, я хочу пити!

Ніхто не озвався.

Може, закричати голосно, так голосно, щоб усі ці роботи злякалися й забігали? Однак Аліса не наважилася. Вона бачила, як загинув старий, і розуміла, що роботи можуть убити й її, коли подумають, що вона викаже своїм криком їхню схованку.

А що як на острові взагалі нема води? Адже роботам вона не потрібна. Пити хотілось так, що горіло в роті й голова здавалася великою і лункою…

Аліса підвелася і обійшла свою в’язницю, обмацуючи стіни руками. З одного боку стіна була похилою, й Аліса спробувала видряпатися, але всіяна камінцями земля не втримала її, і вона зісковзнула вниз. Аліса злякалася, що роботи можуть почути, як вона вовтузиться в ямі. Дівчинка прислухалася. Начебто все тихо. Але ж роботи не сплять. Один із них може зачаїтися біля ями, і, коли Аліса вилізе, він ударить її. Стривайте, є ж мієлофон!

Аліса дістала його з сумки і вставила у вухо навушник. В апараті щось дуже тихо потріскувало, але ні думок, ні голосів не було чути. Аліса покрутила коліщатко мієлофона, посилаючи його хвилі врізнобіч, проте так нічого й не почула. Отже, поблизу роботів нема.

Аліса виплюнула камінець і зробила ще одну спробу вилізти з ями. Вона вминала ногами східчики у відкосі і, притискаючись животом до схилу, повільно повзла вгору. Було темно, камінці й піщинки скочувалися вниз, ноги ковзали, і доводилося завмирати, розпластавшись, щоб утримати рівновагу. Подорож нагору здавалася Алісі нескінченною, і вона вже почала думати, що ніколи не вилізе з цієї ями, як раптом руки її, простягнуті вгору, замість стіни зустріли порожнечу…

Аліса виповзла на поверхню острівця й хвилини зо дві лежала, відпочивала і слухала, чи не йде хто-небудь. Тихо. Тепер треба вирішити, з якого боку може бути вода, якщо вона є на острівці. Аліса вирішила, що коли вода тут є, то вона повинна, врешті-решт, стікати з острова в море, і через те найкраще обійти острів довкола. Вона порачкувала до моря й присіла за каменем.

Зійшов місяць, і море було розрізане місячним сяйвом навпіл. Місячна доріжка стелилась до далекого берега і впиралася в чорну смугу гір. Серед гір блимали різноколірні вогники будинків і наметових таборів. В одному місці на березі горіло багаття, і білий стовпчик диму від нього було ясно видно на чорному тілі гори.

«Пізно спати не лягають», — подумала Аліса, не здогадуючись, що багаття горить у таборі туристів тому, що на багатті висить казанок із чорною кавою, — групи, які повертаються з пошуків Аліси, п’ють цю каву, аби не заснути.

З неба простягалася до краю води смужка прожектора з невидимого в темряві флаєра. Промінець обмацував бухточки. Це теж шукали Алісу. А жменька вогників навпроти острівця означала зовсім не освітлений будиночок і не карнавальний похід — кіношники й рятувальники обнишпорювали берег бухточки, де було виявлено півгодини тому сліди роботів.

Алісі закортіло пірнути в воду й попливти до далеких вогників, та вона розуміла, що втоне, — вона дуже стомилась і ослабла без води й їжі, перехвилювалася, і руки рухалися ледве-ледве, не слухалися.

І навіть коліна тремтіли.

Щойно Аліса вирішила продовжити свою подорож у пошуках води, як неподалік пролунали важкі повільні кроки. Один із роботів спроквола спускався до моря. На мить його силует затулив місячну доріжку, й Аліса впізнала по кашкету шефа-робота. Він підійшов до води й зупинився, з хрускотом піднявши залізні руки і схрестивши їх на грудях.

Тепер Алісі ніяк не можна було вилазити з-за каменя: робот неодмінно почув би її. А шеф усе не йшов. Він стояв на березі, дивився на вогники далекого берега і, напевно, думав. Може, варто взнати його думки? Аліса тихенько дістала навушник із сумки. Повернула коліщатко на мієлофоні, аж поки настроїлася на думки робота. І ось їх уже ясно чути. Робот думав поволі й зі скрипом. «Десант… Треба висадити десант до світання. Вони не чекають нападу… Вони полягають спати. Захопимо зброю… Де ж підкріплення? Нема підкріплень. Нема зв’язку з центром… Завтра буде зв’язок… на острові у фортеці залишимо охорону… Полонені працюватимуть. Людину маленьку треба ліквідувати. І в воду. Щоб слідів не було… у воду. Завжди треба кінці в воду… Крим — плацдарм… Післязавтра на Москву…» — Я лейтенант, — сказав раптом робот уголос. — Я підвищую себе в лейтенанти. Завтра підвищу себе в майори. І знову думки:

«…Ми звільнимо всіх полонених роботів, і армія моя непереможна… пора підіймати по тривозі… Ні, спочатку сам ліквідую маленьку людину… вона занадто багато знає…» Робот перестав думати, опустив руки, вдаривши із дзенькотом себе в боки, і пішов нагору, до в’язниці, з якої Аліса так недавно вилізла.

Аліса збагнула, що тепер не до води. Треба сховатися, поки її не знайшли. Вона вискочила з-за каменя й побігла вздовж берега, шукаючи надійного укриття. Але острівець був голий, і обнишпорити його можна було за дві хвилини.

Між каменями темніло заглиблення. Аліса пірнула туди й завмерла. Стурбовані роботи так гупали по острівцю, що почався невеликий землетрус.

Ось кроки робота все ближче й ближче… Гуп-гуп… Зупинилися біля Алісиного. сховища. Невже вона погано сховалась?

Яскраве світло вдарило в очі. Робот запалив фару на повну потужність і шарив її променем по камінню.

— Тут! — крикнув він. — Людина є тут!

Залізна рука простяглася до Аліси, і вона спробувала ухилитися від неї, притискаючись до стінки. Рука пройшла за сантиметр від Алісиного обличчя і вдарилася простягнутими вперед пальцями об камінь. Аліса скористалася секундною заминкою і, подряпавши плече об іржаву ногу, вибігла на берег.

І відразу ж їй в обличчя вдарило світло прожектора другого робота. Її помітили. Аліса металась по берегу, ухиляючись від простягнутих рук, від каміння, яке кидали в неї, правда, не дуже влучно, залізні солдати, але кільце стискалося…

— Бери живою! — гукнув лейтенант-робот у неї над самісіньким вухом, і Аліса скоріше відчула, аніж побачила руку, що тяглася до її голови.

Діватись було нікуди.

І в цей момент між залізною рукою й Алісою з’явилася друга рука, блискуча, біла, тонка рука пластикового робота.

— Біжи! — сказав він. — Біжи прямо. Ми затримаємо.

Аліса послухалась його, і тої ж миті прожектор, що світив їй в обличчя, погас — це другий пластиковий робот кинувся навперейми солдатові й розбив прожектор.

Аліса вдарилася носом об щось тверде, пробігла кілька кроків і зупинилася перевести дух і оглянутися.

Вона стояла на березі, біля самої води. Ззаду, освітлені місяцем, ворушилися незграбні фігури, і можна було розпізнати пластикових роботів — вони нижчі на зріст, тонші, ніж солдати, але рухалися куди швидше й проворніше.

Залізні роботи молотили пластикових по головах і плечах, однак зовнішня тендітність пластика зовсім не означала, що він був піддатливий за солдатську броню.

Із зграї роботів вихопився лейтенант і побіг за Алісою. Певно, він не випускав її з виду. Пластиковий робот, помітивши його ривок, високо підстрибнув і впав йому під ноги. Лейтенант спіткнувся і з гуркотом покотився по камінню.

З води, метрів за двадцять від берега, чорним кутом стирчав ніс напівзатопленої баржі, на якій роботи припливли на острів. Ось де можна сховатися. Аліса зайшла у воду, піднявши високо над головою сумку з мієлофоном, і, як тільки вода сягнула грудей, попливла, підгрібаючи однією рукою і намагаючись не створювати ніякого шуму.

Сумка виявилася важкою, і дуже хотілось кинути її у воду, та Аліса знала, що мієлофон — цінний апарат і треба його обов’язково зберегти.

Плавала Аліса непогано і навіть зараз, стомлена й побита, дісталася до чорного носа хвилини за три, перебралась через борт і всілася на краєчок рубки, що опускалася в воду.



На березі шум бою втухав. Залізні роботи доламували своїх пластикових суперників. Усе-таки їх було як-не-як десять штук, і вони були спеціально пристосовані для того, щоб убивати. Пластикові ж роботи добре вміли готувати їжу й носити речі.

Тільки-но бій закінчився, біганина залізних роботів поновилася. Вони виявили, що бранка зникла, і знову загупали по острову, розшукуючи її. Ось один підбіг аж до берега навпроти баржі й освітив фарою пісок, щоб знайти сліди. Алісі було холодно й хотілося пострибати, аби зігрітися, а доводилось сидіти й не рухатися.

Стрекотіння флаєра почулося майже над головою. Флаєр запалив прожектор і нишпорив ним по острову. Роботи завмерли і замовкли. Промінь ковзнув по берегу, по баржі, та Аліса не посміла ворухнутися й привернути увагу льотчика до себе. Раптом тоді роботи здогадаються, що вона ховається так близько від них, і заберуться на баржу раніше, ніж надійде допомога!

Тепер Аліса не мала сумніву, що флаєр було послано її друзями. Її розшукують. І неодмінно знайдуть. Але зараз важливіше було інше — треба попередити людей на березі, що роботи збираються от-от почати наступ. А люди ж там, туристи й відпочивальники, навіть не підозрюють, що роботи можуть нападати на людей. І роботи захоплять їх зненацька й можуть кого-небудь убити або поранити. Шкода, що не пощастило знайти, де у них схований човен. Хоча човен вони, як сказав шеф, охороняють. «Доведеться, мабуть, пливти до берега, — вирішила Аліса. — Можливо, я не втону і тоді встигну раніше за роботів. Тільки треба це зробити непомітно. Зачекати, аж поки вони перестануть шукати».

Флаєр полетів, і роботи, увімкнувши прожектори, нишпорили променями по воді, гадаючи, напевно, що Аліса спробувала попливти з острова і не встигла відпливти далеко.

— Людина могла сховатися на баржі, — озвався раптом виразно скрипучий голос на березі.

— Але ми гаємо час. Пора в похід.

— Спочатку вб’ємо людину. Перевірте баржу.

Кроки робота стали віддалятися по березі.

Аліса зрозуміла, що більше чекати не можна. Вона сховала сумку з мієлофоном у заглиблення на палубі баржі, сподіваючись, що роботи в поспіху не знайдуть апарата. Потім вона спустила ноги за борт, повисла на руках і, відірвавшись од борту, відразу пішла вглиб. Випірнула й попливла до берега.

Аліса ще не встигла висохнути, на вітрі було холодно, і вода через те здалася їй у першу мить теплою, ніби її спеціально нагріли.

Аліса пливла, і їй здавалося, що от-от повинен пролунати ззаду крик: «Он вона!» — промінь прожектора має наздогнати її…

І коли промінь прожектора справді настиг її і, спіймавши в світляне коло мокре ясне волосся, поплив поряд із нею, вона навіть не здивувалася і не дуже злякалась. Вона просто попливла швидше, хоч і розуміла або, принаймні, мусила розуміти, що так їй довго не протриматися.

— Он вона! — догнав її голос шефа-робота. — Зброю до бою!

Аліса не оберталася, але й без того вона відчувала, як роботи напинають великі луки. «Вз-з!» — просвистіла збоку стріла. Друга плюснулась у воду далеко попереду.

Аліса відчула, що стомлюється. «Ще трішки, — говорила вона собі, — зовсім трішки, берег близько». Але вона обманювала себе.

До берега було ще дуже далеко.

— Спускайте човен! — наказав шеф-робот. — Шкода, нема в мене мого вірного пістолета. Я б’ю з нього без промаху на тисячу метрів.

Аліса навіть здивувалася, як добре вона чула слова робота, хоч серце її стукало так гучно, що здавалося, молоточки б’ють по скронях.

— Заводь! — доганяв її невблаганний голос. — Уперед!

Все загинуло, збагнула Аліса, і їй стало дуже жаль себе, бо тепер вона ніколи не полетить у Париж на свята, і ніколи не прийде знову до школи, і ніколи не проїде доріжкою, яка веде туди, куди ти захочеш.

Вода стала раптом ненадійною й холодною, як повітря, і перестала тримати її, затягувала вглиб, і руки відмовлялися гребти, і ноги повисли, як неживі, і теж потягли вниз. І Аліса подумала, що все одно ні Герман, ні тато ніколи не дізнаються, що з нею сталося…

Вона побачила, відкинувши назад голову, востаннє зорі, й цієї миті щось тверде легенько вдарило її знизу і виштовхнуло на поверхню.

Аліса спробувала вирватись, не розуміючи ще, що з нею трапилося, але пругка поверхня, яка виштовхнула Алісу, не піддавалася й далі несла Алісу вперед, до гір.

Якби не було так темно, Аліса відразу здогадалася б, що її підхопили дельфіни, проте вона так стомилася й погано розуміла, в чім річ, що минуло, напевно, з півхвилини, перш ніж до неї дійшло, що вона вже не пливе сама, а мчить до берега на своєрідному кораблі — на спинах двох дельфінів, що притулилися боком один до одного. Їхні спинні плавники були стінками люльки, і простягнуті вперед Алісині руки лежали на їхніх випуклих лобах.

Аліса не сміла підвестись і подивитися, що відбувається ззаду, — а раптом дельфіни розпливуться і вона впаде знов у воду. А вона ж чудово знала, що у воді їй не протриматися й хвилини — ноги й руки були як ватяні.

Ззаду почулося легке стрекотіння човнового мотора. Отже, роботи й далі переслідували її.

— Скоріше! — прошепотіла Аліса дельфінам. — Нам треба якнайшвидше встигнути до берега, а то вони почнуть убивати людей.

— Добре, — промовив раптом один із дельфінів. Він говорив через силу, ледве вимовляючи людські слова. — Не бійся. Ми хутко.

— А всі думають, що ви не вмієте розмовляти! — зраділа Аліса.

— Ми вчимося, — сказав дельфін.

Смуга світла наздогнала дельфінів і освітила їхні блискучі спини й Алісу, що лежала між плавниками.

— Уперед, мерщій! — кричав шеф-робот. — Вони не втечуть!

Дельфіни попливли ще швидше, але все-таки Аліса відчувала, що берег наближається повільніше, хоч ледь-ледь, але повільніше, ніж човен із роботами. Прожектор із човна вже не відпускав дельфінів і впевнено йшов за ними, коли вони намагалися повертати, щоб вийти з світляного кола.

Поряд у воду впилася важка стріла — роботи обстрілювали дельфінів.

— Дуже лихі, — сказав дельфін і пирхнув. — Лихі люди, таких не знаємо.

— Це не люди, — озвалась Аліса. — Це божевільні роботи. Вони хочуть убивати всіх людей. Їх треба негайно зупинити і попередити людей, а то вони можуть такого накоїти…

— Роботи, — мовив дельфін, — машини. Машини роблять люди.

— Це, напевно, давні машини, і вони попали у воду й зламалися. Скоріше.

Човен був уже зовсім близько, й Аліса, огледівшись, побачила, що ніс човна й білі бурунці з його боків ясно видно на тлі чорної води.

— Вони нас доженуть! — вигукнула Аліса.

Це було вже зовсім страшно.

Дельфін хрюкнув гучно й сердито.

Поряд — Аліса скорше відчула, ніж побачила, — з’явилися над водою спини інших дельфінів. Один із них й пішов назустріч човну.

— Дивися! — раптом крикнув шеф-робот. — Торпеда! Стріляй!

Біла стріла, яку було видно здалеку, просвистіла і впилася в дельфіна.

Все це відбувалося дуже близько.

Вона назавжди запам’ятала що сцену — непевні метушливі промені прожекторів, чорні спини дельфінів, бурунці, піна й короткий окрик умирущого дельфіна,

Аліса поглянула вперед. Миготливий промінь прожектора висвітив скелю попереду, і вона зрозуміла, що берег уже близько. Зовсім близько. Але дістатися до нього дельфіни не встигнуть.

— Кожному по ордену! — невгавав шеф-робот. — Живою чи мертвою!

І раптом дельфіни, котрі везли Алісу, різко звернули вбік, і на якусь мить човен опинився зовсім поряд, і Аліса надто виразно побачила, як решта дельфінів — вона не знала, скільки їх: може, десять, може, двадцять, — темною масою вдарили човен у борт. Човен різко накренився, зачерпнув бортом води. Роботи кинулися до другого борту, щоб утримати рівновагу, але це тільки прискорило загибель їхнього корабля. Човен перевернувся, і лише секунду чи дві шефу-роботу пощастило втриматися на поверхні, чіпляючись за вислизливий борт. Решта роботів пішли на дно, як залізні молоти. Та, зрештою, так воно й було. Вони ж були залізні.

Шеф проскрипів відчайдушно:

— Я фаталіст! Врешті-решт…

Хвилі від човна розбіглися врізнобіч, і тільки дно його виглядало з води, немовби серед чорних дельфінів затесався білий, у кілька разів більший за інших.

У наступну секунду дельфіни розвернулися і ніби нічого й не сталося підпливли до берега, підпливли хвацько й граційно, і наче жартома вигнули біля смуги піску свої чорні спини й підкинули Алісу в повітря.

Вона впала на пісок і хотіла засміятися, але заплакала й ніяк не могла зупинитися.

Дельфіни крутились під берегом, вистрибували з води, пирхали, а Аліса ревла ревма.

…Аж раптом запала тиша. Така тиша, якої давно не було. Небо над морем почало сіріти — травнева ніч коротка, — човен кудись подівся, певно, забрало його прибережною течією або потягли з собою дельфіни, і вітрець, піднявшись на ранок, був таким тихим і лагідним, що ледь-ледь ворушив Алісине волосся. І якби не нудний біль у подряпаних ногах і руках, не смертельна втома й спрага, що повернулася в тиші, могло б здатися, що вся оця ніч тільки приснилася Алісі.

Аліса зітхнула й підвелася.

Підводитися не хотілося, але треба було повертатися до табору кіношників. Вони ж, мабуть, збожеволіли від хвилювання.

Аліса, поплелася вгору, щоб зверху подивитися, з якого боку намети.

Тут, напівдорозі до табору, її й зустріли рятувальники спеціального загону водослужби.

Вони збиралися, як розвиднятиметься, почати прочісувати морське дно…

Удень, виспавшись, уся обклеєна пластирем і обмазана лікувальною маззю, Аліса вкупі з кіношниками вирушила на острів. Катер відчалював із бухти, на берег якої вже були повитягувані й лежали в ряд колодами потонулі роботи. Поряд з одним із них валявся лук. Допитливі, що зібралися з усього узбережжя, обступили стіною залізні трупи, зумкотіли стереокамерами й голосно дивувалися. Аліса сховалась за спину Германа, щоб її не впізнали й не почали ставити дурних запитань. Ще на світанку її фотографували для ранкової газети, і весь Крим уже знав про її пригоди.

Берта, що примчала з Москви на метро, була вдягнена у фіолетову перуку й живе плаття з венеріанських водоростей, яке міняло колір та малюнок щохвилини. Берта дріботіла поруч з Алісою і допитувала її так ревно, що Германові доводилося ввічливо відтісняти її.

Острів був запустілий, і вітер гудів у руїнах. На ящику в резиденції іржавого лейтенанта валялися великі ножиці й бляха, з якої він вирізав нагороди. У кутку купою деталей та одягу лежало те, що іще вчора було симпатичним дідусем-кінороботом.

Аліса показала журналістам і Германові яму, в якій вона сиділа. На одній із стінок її, тій, що була похилішою за інші, збереглися виїмки — сходинки, якими Аліса вибралася на волю.

На зворотному шляху заїхали на напівзатоплену баржу і взяли звідти сумку з мієлофоном.

Острів меншав і меншав, зникаючи в морі. Катер підходив до берега. Пригода скінчилася.

Зовсім недалеко від берега катер наздогнали дельфіни. Вони пливли якийсь час поряд, граючись і пірнаючи, як прості нерозумні риби.

Потім дельфіни повернули до моря, а один із них відстав, обернувся до катера й сказав тонким голосом:

— Добре, Алісо.

— До побачення! Дякую! — крикнула йому Аліса.

А Берта спочатку не повірила власним вухам, а коли повірила, зомліла.



ПОЛОНЕНІ АСТЕРОЇДА






1

«Арбат» був раніше розвідботом.

Два таких боти звичайно буває на борту корабля Далекої розвідки. Вони призначені для посадок на планети і для досліджень внутріпланетних систем. А оскільки ботам доводиться часом опинятися в складних ситуаціях, зроблені вони на совість, швидкісні, міцні, витривалі, довговічні.

Поліна Метелкіна, науковий співробітник Інституту часу, координатор Інопланетної секції, роздобула списаний розвідбот, бо їй часто доводилось літати на Марс і на Плутон, де були бази інституту. А позаяк розвідботи назв не мають, то охрестила його «Арбатом». Ця назва здається дивною й незвичайною лише на перший погляд. Усе пояснюється просто: Поліна народилася й виросла в Москві, на вулиці Арбат.

Коли в липні вона збиралася летіти на Плутон, їй зателефонував давній знайомий, директор Московського космічного зоопарку Селезньов і попрохав узяти з собою його доньку Алісу. Дружина Селезньов а, Алісина мама, архітектор, будувала на астероїді Паллада культурний центр, а в Аліси були канікули, і вона хотіла побачити маму. Пасажирського корабля на Палладу треба було чекати два тижні, а тут підвернулася така нагода.

Поліна залюбки згодилася взяти Алісу, тим паче, що летіти одній куди нудніше, аніж у компанії.

Щоправда, в подорож вони вирушили утрьох. Разом із розвідботом Поліна одержала від Далекої розвідки й старого робота на ім’я Посейдон. Посейдон відпрацював своє в експедиціях, тепер там працювали нові роботи, куди спритніші, кмітливіші й уміліші. Але для допомоги на борту в звичайних планетарних рейсах Посейдон іще годився.

За довге для робота життя у Посейдона вже виробився характер, життєвий досвід, химери і примхи, тобто він олюднився. З Поліною він літав третій рік, вони здружилися, звикли миритися з вадами один одного. І все-таки робот — це робот.

Поліна своїх дітей не мала, хоч дітей вона любила. Отож із точки зору Аліси турбувалася вона про неї навіть більше, ніж треба. Та загалом жили вони дружно і просто шкода, що подорож була нетривалою.

2

Того дня Аліса сиділа в пілотському кріслі й дивилася, як на екрані переднього огляду з’являлись і гасли зорі, — «Арбат» увійшов у пояс астероїдів, автопілот знизив швидкість, бо навігаційна обстановка була складною.

По екрану навскіс пролетіла іскра, корабель здригнувся, міняючи курс, щоб не зіткнутися з метеоритом.

— Обережніше! — крикнула з камбуза Поліна. — Я суп розіллю.

Слова ці стосувалися автопілота, і той їх, звичайно, не почув.

Зате почув їх Посейдон, котрий сидів у кают-компанії, поклавши металеві ноги на низенький столик, і читав відеокнигу.

Кают-компанія на розвідботі — це маленьке приміщення, в якому вміщується лише обідній стіл, три чи чотири крісла, до того ж один куток її відгороджений півколом перегородки, що за нею стоять плита і мийка — камбуз.

— Нема сенсу винуватити автопілот, — озвався Посейдон, — у поясі астероїдів — підвищена метеоритна небезпека. Раджу тобі, Поліно, швидше готувати їжу, оскільки можливі ще різкіші флюктуації курсу.

— Посейдоне, ти песиміст, — відповідала Поліна. — Я літала цим маршрутом два десятки разів, і ніяких різких флюктуацій, користуючись твоєю термінологією, я не помічала.

— Ще б пак, — пробурчав Посейдон, який не міг терпіти, коли йому заперечували. — В тих рейсах ти харчувалася консервами, а зараз половину часу проводиш у камбузі. Я тебе не впізнаю.

— Алісі шкідливо харчуватися консервами, — сказала Поліна.

Корабель знову здригнувся. У буфеті задзвеніли чашки.

— І все-таки я б не був таким легковажним на твоєму місці, — заперечив Посейдон, котрий полюбляв, щоб останнє слово лишалося за ним. — Пам’ятаєш, що трапилося з контейнеровозом «Далія» торік? Пам’ятаєш те жахливе зіткнення, через яке весь Юпітер і бази на Урані зосталися без полуниць?

— А що трапилось? — запитала Аліса.

— Туристи, — мовив Посейдон. — Від них усі біди.

— Не муч, Посейдончику, — благала Аліса. — Розкажи.

— «Далія» зіткнувся з неврахованим роєм метеоритів. А при дослідженні вони виявилися штучними.

— Хто ж їх зробив?

— Туристи. Простіше кажучи, вони були вмістом помийного контейнера, який хтось викинув за борт. Очистки й об’їдки вмить перетворилися в замерзлі тверді тіла, й летіли вони з тією ж швидкістю, з якою колись летів корабель, котрий їх викинув. А «Далія» йшов зустрічним курсом. Подвій швидкість і уяви, що вийде! Яке щастя, що «Далія» виявився безпілотним автоматом!

— Але ж викидати що-небудь у космос категорично заборонено, — сказала Аліса.

— Отож! Мало того, що вони залишають на Землі непогашені багаття, мало їм, що вони списали своїми безглуздими автографами руїни міста Страждальців на Марсі, вони загидили навіть пояс астероїдів. Я б на місці людей оголосив туризм поза законом.

— Посейдоне, ти перебільшуєш, — усміхнулась Поліна, накриваючи стіл. — Це ж поодинокі винятки.

— Ось буцнемося з консервною бляшанкою, — відповів Посейдон, — тоді по-іншому заговориш. Якщо зможеш.

Поліні не хотілося сперечатися із старим,і тому вона покликала Алісу:

— Обідати!

— Посейдончику, посидиш за мене? — спитала Аліса.

Потреби в тому не було — все одно корабельний комп’ютер швидше реагував на будь-яку небезпеку, аніж людина, проте заведено було, щоб на складних ділянках траси хтось з екіпажу був за пультом керування.

— Залюбки, — відповів Посейдон і, не випускаючи книжки, попрямував до пілотського крісла.

— А от книжку доведеться відкласти, — сказала Аліса.

Усе життя дорослі напучують її: «Відклади книжку», «Облиш читати за столом». І як приємно, коли поруч є хто-небудь, кому можна сказати дорослі слова.

— Це не книжка, — промовив миролюбно Посейдон. — Це довідник малих планет. Вивчаю його напам’ять.

— Навіщо? Комп’ютер усе одно вже знає про це.

— У мені теж є комп’ютер, — заперечив Посейдон. — До того ж мені цікаво вчитися. Життя коротке, а так хочеться чимбільше знати! Вам, людям, добре. Ви можете обідати, пити чай, спати, у вас болить живіт, міняється настрій, ви закохуєтеся чи сваритесь. Усього цього я позбавлений. Я стара залізна бляшанка на рідних кристалах і єдина моя розвага — нова інформація. Скажи, наприклад, ти знаєш діаметри хоча б найбільших малих планет!

— Якщо мені знадобиться, я зазирну в довідник.

— Алісо, суп холоне! — нагадала Поліна.

— А уяви, що ти не матимеш часу заглядати в довідник. Приміром, діаметр Паллади, де на тебе чекає твоя мати, сягає 490 кілометрів. А Веста менша за Палладу майже на сто кілометрів…

— Дякую, — сказала Аліса, яка збагнула, що дуже зголодніла.

Вона сіла до столу в кают-компанії.

— Післязавтра прилітаємо, — нагадала Поліна. — Скучила за мамою?

— Звичайно, скучила, — призналась Аліса. — Більшість мам сидять дома й далі Антарктиди не летять. А моя придумала собі заняття: космічний архітектор! Збожеволіти можна.

— А ти ким будеш? — спитала Поліна. — Теж в архітектурний підеш?

— Ні. Я біолог за покликанням. Буду космобіологом, як батько.

— І сидітимеш удома? І далі Антарктиди ні кроку?

Аліса завважила іронію в тоні Поліни, але вирішила не ображатися. Поліна казала правду. Космобіологові доводиться літати частіше й далі за всіх інших.

— Одна річ експедиція, — мовила Аліса. — Два-три місяці — й додому.

З рубки долинув гучний регіт Посейдона. Робот вочевидь хотів звернути на себе увагу.

— Це ж треба! — рокотав він. — Ерос, бач! Хох-хо-хо-хо!

— Що сталося? — Поліна навіть підвелася з-за столу. — Який Ерос?

— Ерос має форму груші! — повідомив робот. — Груша завдовжки тридцять два кілометри. Навмисне не придумаєш.

— Ти мене злякав, — з полегкістю сказала Поліна. — Не треба так гучно реготати.

— Який вставили динамік, таким і регочу, — огризнувся Посейдон.

— Суп трішки недосолений, — перевела розмову на інше Поліна.

— Ні, дуже смачно, — відповіла Аліса. — А може, ви затримаєтесь на Палладі? А потім би ми вкупі далі полетіли. Я ніколи не була на Плутоні.

— По-перше, мене там чекають, — заперечила Поліна. — А по-друге, ти тоді запізнишся на початок занять.

— Шкода, мені з вами подобається літати, — зітхнула Аліса.

— Мені також з тобою веселіше. І Посейдон до тебе прихилився.

Посейдон, звичайно, все почув. І бажання заперечити примусило його знову втрутитися в розмову.

— Прихилистість мені не притаманна, — категорично заявив він. — Я стара залізна бляшанка…

Тут його слова заглушило виття сирени.

Тривога.


Поліна з Алісою миттю підхопилися й кинулись у рубку.

— Що сталося? — спитала Поліна.

Рука робота лежала на кнопці тривоги. Це він увімкнув її.

— Прямо по курсу невідомий корабель, — випалив робот.

— Ну й що? Тут же бувають кораблі. Навіщо було оголошувати тривогу? — запитала Аліса.

— Це учбова тривога, — відповів робот. — Я перевіряв вашу готовність.

— У першому ж порту списую тебе на берег, — пообіцяла Поліна.

Але оскільки вона погрожувала зробити це в кожному рейсі, Посейдон її слів усерйоз не сприймав.

Раз уже обід було перервано, Поліна опустилася в друге пілотське крісло. В будь-якому випадку зустріч із кораблем у космосі — розвага після довгих днів самотності. Поліна ввімкнула збільшення. Корабель поки ще здавався яскравою цяткою, та поступово він виріс, і можна було розгледіти його дископодібну форму.

На дисплеї комп’ютер почав видавати швидкість корабля, його розміри, напрямок руху.

— Турист, — сказав Посейдон, коли виявилося, що корабель невеликий. — Серце болить, відчуваю, що турист.

— У тебе не серце, а безчуттєвий комп’ютер, — нагадала Аліса.

— Комп’ютер, оснащений інтуїцією, а це щось та означає, — уточнив Посейдон.

Поліна ввімкнула зв’язок. І не встигла вона викликати корабель, як в ефірі почулися дивні, ритмічні звуки: три крапки, три тире, три крапки, три тире…

— SOS! — закричав Посейдон. — Турист заблудився. Так йому й треба.

— Справді-бо, сигнал біди, — підтвердила Поліна. — Посейдоне, ми міняємо курс.

— Ну, оце вже зайве, — пробурчав Посейдон, хоч насправді так не думав.

Він одразу ж віддав наказ комп’ютеру, і той почав вираховувати новий курс.

Поліна ввімкнула передавач.

— Корабель «Арбат» на зв’язку, — сказала вона. — Що у вас сталося? Відгукніться.

Корабель не відповів.

— Вимерли туристи, — мовив Посейдон. — А автоматика працює. Я про таке читав. «Летючий голландець» у космосі.

— Як тобі не соромно! — обурилась Аліса. — У людей біда, а ти все жартуєш.

— На жаль, я не маю почуття гумору. Звідкіля бути почуттям у залізної бляшанки, — відповів Посейдон, який чудово знав, що в нього є почуття, і почуття гумору теж.

Поліна не переставала викликати невідомий корабель. «Арбат» змінив курс і пішов на зближення.

Несподівано, коли Поліна уже втратила надію зв’язатися з кораблем, у динаміку почувся слабкий високий голос:

— У мене скінчилося пальне. У мене нічого їсти… я здаюся. Можете брати мене на абордаж.

— Він збожеволів, — мовила Аліса. — Від злигоднів він збожеволів.

— Усі туристи… — почав було Посейдон, але Поліна перебила його.

— Приготуватися до стиковки, — наказала вона.

— Я візьму стиковку на себе, — відповів Посейдон. — Тут небезпечно. Астероїди.

Посейдон мав рацію. В межах видимості екрана темними або світлими цятками вгадувались астероїди, переважно дрібні, як каміння з бруківки, але від цього не менш небезпечні.

Невідомий корабель поволі збільшувався на екранах.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка