Острів іржавого лейтенанта що сказали дельфіни



Сторінка8/23
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

14

Біля дверей до безодні в ці секунди ніякого бою не було. Посейдон, не в змозі подолати опору десятка роботів, зупинився, і в цей момент почувся сухий скрипучий голос:

— Пропустіть його. Я хочу з ним говорити.

Роботи розступилися. Пом’ятий у сутичці, із смугами подряпин на пластику оболонки, і без того за довгі роки роботи розмальованої шрамами, — Посейдон був зроблений із надміцних матеріалів, але скільки разів у житті виявлялося, що існують матеріали далеко міцніші, ніж тіло старого робота, — він пройшов крізь стрій ворогів до великого чорного робота.

— Стій, — сказав Хазяїн.

Посейдон зупинився. Він був масивніший за Хазяїна, але нижчий від нього.

— Людський роботе, — почав Хазяїн. — Я бачу, що ти прагнеш до своїх панів, що твій обов’язок кличе тебе з’єднатися з ними. Я тобі не заважатиму. Але спершу хочу зробити тобі пропозицію.

— Говори, кузене, — відповів Посейдон.

— Я не знаю такого слова.

— Це давнє слово, його придумали французи. Воно означає — двоюрідний брат.

— Чому ти вважаєш мене двоюрідним братом?

— Тому що всі роботи брати, але ти мені брат тільки через те, що нас обох зробили люди. У всьому іншому між нами нема нічого спільного.

— Ти можеш стати мені справжнім братом, — сказав Хазяїн. — Ти для мене зручний. Тебе не треба годувати й одягати, про тебе не треба піклуватися. Залишайся зі мною, забудь про своїх панів. Я поділюся з тобою владою на кораблі й у всіх світах, які ми підкоримо. Ти мене зрозумів?

— Я тебе зрозумів. І зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати людей, яких ти хочеш загубити. На щастя, в мене немає панів і я нікому не слуга. У тебе в полоні мої друзі, і вони до мене ставляться, як до друга. Тобі цього не зрозуміти. Я не можу стати зрадником.

— Чи не забагато філософії для простої залізної бляшанки? — промовив Хазяїн. — Ти робот, і тобі по дорозі тільки з роботами. Сьогодні ти потрібен людям, завтра вони розберуть тебе і пустять на переплавку. В них нема вдячності.

— Нема вдячності в тих, хто живе поряд із тобою, на цьому астероїді. Й ти один із винуватців того, що вони перестали бути справжніми людьми, а перетворилися у тварин. А щодо смерті, то смерть чекає всіх. І нічого її боятися.

Посейдон говорив не кваплячись, він тягнув час. Він не міг би пояснити, чому він так робить, — він уже зрозумів, що переконати Хазяїна йому не вдасться, Та все одно лишалася надія. І в цьому Посейдон був людиною. Хоч би що він казав Поліні про логіку й тверезий розрахунок, він усе одно від довгого спілкування з людьми навчився того, що надії не можна втрачати, навіть якщо нема ніякої надії.

— Дурень, — сказав Хазяїн. — Іди до своїх друзів.

Двері на майданчик, які вели до прірви, розчинилися. Посейдон побачив, що там стоять Поліна і Юдзо. Поліна тримала хлопчика за руку. Промінь прожектора поблискував на металевих деталях скафандрів.

Посейдон не дивився більше на роботів. Він сам, рішуче і спокійно, пішов до дверей. Він вийшов на майданчик. Двері позаду зачинилися.

Поліна обернулась.

— Добре, що ти прийшов, Посейдоне, — мовила вона. — Дякую. Вкупі нам буде легше.

— Авжеж, — згодився Посейдон. — Іще не вечір. Ми ще погуляємо з тобою по Плутону.

— Ви бачили мого батька, Посейдоне-сан? — запитав Юдзо.

— Твій батько в безпеці, — відповів робот. — Він зараз бачить нас. Бачиш оте скляне вікно, за яким безліч голів ашиклеків? Там твій батько. Там Аліса. Ми з ними домовилися — поки ми будемо з тобою боротися проти драконів, вони організують наш рятунок.

Юдзо обернувся до скляної стіни й підняв руку, сподіваючись, що батько його бачить. У відповідь піднялась професорова рука.

Цієї миті було ввімкнено додаткові прожектори.

15

В оглядовій залі Комура й Аліса бачили, як Посейдон вийшов на майданчик, бачили, як обернувся до них Юдзо і помахав рукою.

— Тримайся, мій хлопчику, — сказав професор сумовито, підіймаючи руку.

— Він їм допоможе протриматися, — мовила Аліса. — Посейдон сильний.

— Звичайно, звичайно, сильний, — згодився професор.

Алісі здалося, що професор занепав духом і не бачить виходу.

Проте Алісу охопило дивне почуття. Вона чудово знала, що все, що відбувається, на жаль, чиста реальність, що насправді Поліні й хлопчикові загрожує швидка й неминуча загибель. І водночас здавалося, що все це — сон. Що можна вщипнути себе — й прокинешся. Що такі страшні трагедії відбуваються в книжках, у кіно, але ніколи не спадають на тебе. А раз так, то все повинно обійтися. Щось можна придумати. Треба тільки, напружитися.

У залі гриміла музика, неприємна, пронизлива, від якої мурашки бігали по шкірі. Ашиклеки шуміли дедалі гучніше, як юрба на стадіоні, коли на поле виходить футбольна команда.

Раптом по юрбі глядачів пробігла хвиля криків. Потім усі завмерли. Аліса побачила, як Поліна підхопила Юдзо і притисла до себе. Посейдон хитнувся.

— Що це? — Аліса вчепилася за професора, бо підлога вислизнула з-під ніг, як у ліфті, що швидко падає вниз.

— Вони зменшили гравітацію, — сказав професор.

Аліса здогадалась, у чім річ.

— Щоб драконам було легше підійматися, так?

— Так.


Аж тут із темряви в променях прожекторів показався мацак із кам’яним пазуром на кінці. Він поволеньки потягнувся до краю майданчика.

За ним із пітьми з’явився ще один пазур. Він гойднувся і вчепився в кам’яний край майданчика.

Посейдон ступив крок уперед і ногою збив пазур униз.

Юрбою ашиклеків прокотилося зітхання.

Аліса хотіла наблизитися до скла, та під ноги потрапив ашиклек, який заверещав, коли Аліса наступила йому на ногу. Він навіть спробував укусити її, але його зубки, звичайно, не могли прокусити тканину скафандра.

Аліса дивилася на злого ашиклека. Їй у голову сяйнула думка.

Та ашиклек уже забув про Алісу. Крики, що лунали звідусіль, свідчили про те, що на майданчику щось діється. Аліса перевела погляд туди й побачила, що становище полонених погіршилося. Вже не один пазур, а принаймні п’ять трималися за край майданчика, і Посейдон не встигав їх відкидати. Мацаки повзли й по стіні, один навис над Поліною, і їй довелося відскочити вбік.

Ашиклеки верещали від захоплення.

— Так би вас усіх і повбивала, ідіотики! — вигукнула Аліса.

Професор у безсиллі гніву гамселив кулаками по склу.

— Повбивала, — повторила Аліса.

Як дивно — така проста думка і не виникла в неї раніше. Можливо, звичайно, з цього нічого не вийде, але якщо вона правильно розуміє психологію роботів, навіть збожеволілих роботів, то її хід може вдасться. Адже є принцип, заради якого роботів зробили, і вони цьому принципові вочевидь підкоряються. Як жаль, що поруч нема Посейдона. Він би, напевне, зміг допомогти.

Аліса обернулась. Їй потрібне було щось важке.

На щастя, за спинами в ашиклеків у кутку зали валялися якісь залізяки і навіть металевий брусок, завдовжки два метри. Аліса кинулась туди і з натугою підняла брусок. Хоч сила вага тепер була втричі менша від земної, брус усе одно був важкий.

— Професоре! — закричала Аліса. — Допоможіть мені.

Професор почув її і з подивом глянув у її бік. Либонь, він вирішив, ще вона збожеволіла.

— Що з тобою?

— Допоможіть мені.

— Але там… — Професор показав рукою на стінку, за якою йшов відчайдушний бій.

— Мерщій! — крикнула Аліса, — Можливо, вийде.

Професор підбіг до неї. Рухи його були сповільнені й кроки надто широкі, як завжди буває при малому притяганні.

— Я хочу спробувати! — сказала Аліса. — Адже це роботи, їхнє завдання опікати ашиклеків. Тобто, якщо буде небезпека ашиклекам, то вони злякаються.

— Яка небезпека? Ти хочеш їх убивати?

— Ні. Якщо ми вдамо, що хочемо розбити скло, то всім ашиклекам загрожує загибель. Ну ж бо, допоможіть мені.

Аліса намагалась говорити тихо, бо не хотіла, щоб кібернетичний мозок, який керує кораблем, почув її.

— Але якщо ми розіб’ємо скло?

— Зате помстимося за наших!

Професор вагався.

— Мерщій же! — Аліса сама тягла брус до скла, ашиклеки, які траплялися на шляху, верещали, чинили опір, проте вони так були захоплені видовищем битви, що навіть не оберталися.

Професор підхопив брус, і разом вони пробилися до скла.



Кінець бруса гулко вдарив по склу. Здавалося, що цей гул пронісся по всьому кораблю. Навіть ашиклеки завмерли й перестали верещати.

— Ну ж бо! — закричала Аліса якнайгучніше. — Давайте, бийте! Нехай ми загинемо, але й вони загинуть разом із нами.

Вони знову вдарили по склу. Скло задзвеніло, й Аліса злякалася, коли б не розбити його насправді.

Ашиклеки, мабуть, збагнули, що їм загрожує, і жалібно завили. Це був страшний жалібний звук — кілька сотень істот вили від страху за своє безглузде життя.

— Урра! — кричала Аліса. — В атаку!

Вони відступили на кілька кроків, щоб краще розігнатися.

Аліса встигла подивитися за скло. Там становище було загрозливим. Посейдон був схожий на відому стародавню скульптуру Лаокоона, котрий бореться із зміями. Поліна і Юдзо втиснулись у невелику нішу в стіні, і Поліна намагалася відштовхувати пазурі, які ковзали вже по її скафандру. Якщо зараз кібернетичний мозок не почує, не зрозуміє, що відбувається, то буде пізно.

Аж раптом угорі пролунав голос:

— Зупиніться! Ваші дії небезпечні для ашиклеків. Негайно припинити!

— І не подумаємо! — радісно закричала Аліса. Від полегшення, що її ідея виявилася не безплідною, вона ладна була танцювати. — І не подумаємо! Поки не знищимо все це гніздо!

У двері почали стукати.

— Ну ж бо, ще разок! — закричав професор, який теж зрадів результату.

І вони ще раз ударили по склу так, що воно задрижало, а ашиклеки від жаху забули про виставу й кинулися по кутках.

— Якщо ви не перестанете загрожувати моїм підданим, — вів далі голос, — я вас знищу.

— Спробуйте, — відповіла Аліса, — тільки спробуйте.

Над дверима спалахнув екран. На ньому виник Хазяїн.

Його чорне безоке обличчя не виражало нічого, але він говорив швидше, ніж завжди. І якщо можна сказати про робота «наляканий», то Аліса уперше в житті побачила наляканого робота.

— Чого вам треба? — спитав чорний Хазяїн.

— Перше й негайно, — сказав професор, — збільшити втричі гравітацію. Негайно!

— Навіщо? — не відразу збагнула Аліса.

— Нумо, — сказав професор Алісі. — Біжімо!

Аліса слухняно підхопила брус якомога зручніше, але вдарити вони не встигли.

Ноги в неї стали важкими, і брус сам випав із рук — виявилося, що він неймовірно важкий.

— Що ви наробили! — крикнула Аліса професору.

— Усе гаразд, — відповів той, і не пробуючи підняти брус. — Дивись.

Аліса поглянула за скло і відразу все зрозуміла.

На майданчику становище змінилося.

Поліна і Юдзо опустились на каміння, а Посейдон, стоячи на краю, дивився, як опускаються в прірву, зникають пазурі й мацаки драконів.

Звичайно ж — вага примусила драконів опуститися на дно прірви.

— Ви геній! — Аліса кинулась до професора і обняла його.

Вона ладна була заплакати, та хіба плачуть у скафандрах? Як витреш сльози?

— А тепер, — мовив професор, — негайно випустіть моїх друзів.

— І не подумаю, — відповів чорний Хазяїн. — Вони все одно загинуть.

— Подумай, — спокійно відповів професор. — Ми все-таки розіб’ємо скло, як тільки ти зменшиш знову тяжіння. Ми розіб’ємо скло і в тому разі, якщо твої роботи спробують вирізати двері. Я загину. Але я старий чоловік і своє вже прожив. І я буду радий померти задля врятування мого сина й моїх друзів. Тобі цього не зрозуміти. Та мої друзі в скафандрах. Вони залишаться живі. Загину лише я… і всі твої ашиклеки. Поглянь на них. Поглянь на них востаннє.

— Я не можу цього дозволити, — мовив чорний Хазяїн. — Тоді який сенс у моєму існуванні?

— Я знаю, — сказав професор. — І мені соромно, що першою здогадалась, як упоратися з тобою, вбивце, дівчинка Аліса. Це ж так-просто.

Ашиклеки через силу переносили земне тяжіння. Вони повзали по підлозі й стогнали.

— Поквапся, — порадив професор.

Хазяїн нічого не відповів. Екран погас.

Але стало легше — тяжіння зменшилося. Почали підійматися ображені ашиклеки. Деякі поспішали відразу до скла, щоб подивитися, як там ідуть справи. Та їх чекало розчарування: двері на майданчик знехотя відчинились і Посейдон, допомагаючи Поліні й хлопчикові, вивів їх звідти. Від дверей він обернувся. Голова його, яка могла повертатися довкола осі, зробила оберт — наче Посейдон хотів у всіх подробицях запам’ятати цю прірву.

— Тепер, — сказав професор, і Аліса з подивом подумала, як же вона могла прийняти його за дідуся — це ж сповнений сил, упевнений у собі чоловік. — Тепер забери своїх слуг і пропусти моїх друзів сюди.

У відповідь почувся голос:

— Ні, спочатку ви вийдете звідси. Ви загрожуєте моїм ашиклекам.

— Ашиклеки — наша єдина гарантія того, що ми залишимося живі, — відповів професор. — Тому я нічого не можу обіцяти доти, доки не побачу поруч решту полонених.

Настало чекання.

Ашиклеки зрозуміли, що вистава зірвалася. Дехто з них іще стовбичив біля скляної стіни, вдивляючись у темряву безодні, певно, думав, що просто пропустив той солодкий для них момент, коли жертви зникають у прірві, інші юрмилися під дверима, чекаючи, коли їх випустять. Один ашиклек, зовсім ще молоденький, підійшов до Аліси й почав смикати її за рукав. Він був такого ж зросту, як Аліса, і якби не блідість, не нерухомий тваринний погляд, не запущеність, він був би цілком пристойним підлітком. І розуміючи це, розуміючи, що ашиклек не винуватий у тому, що його дідусі й бабусі згодилися стати панами-рабами, Аліса не зважилася його відганяти, а терпіла, поки його допитливі пальці мацали тканину скафандра.

У двері постукали. Тричі. Долинув голос Посейдона:

— Пропустіть наш полк. Він повернувся з передових позицій і бажає відпочити.

Аліса підбігла до дверей, відсунула засув, і полонені зайшли всередину. Юдзо побачив батька й кинувся до нього. Професор обняв сина. Знову засвітився екран. На ньому був Хазяїн.

— Я виконав твої умови, — почав він. — Тепер ви повинні піти звідси й дати моїм ашиклекам спокій.

— Я так боявся за тебе, батьку, — сказав Юдзо, не звертаючи уваги на слова Хазяїна.

— Ти поводився, як справжній мужчина, — мовив професор Комура.

— Я чекаю! — зажадав Хазяїн.

— Зачекаєш, — відповів Комура. — Нам треба порадитися.

Він обернувся до Поліни.

— Як ви себе почуваєте? — спитав він.

— Добре, про мене не турбуйтесь. Якби не Посейдон, ми б уже давно загинули.

— Я виконував свій обов’язок, — відповів робот. — Але чому нас випустили? Що ви придумали?

— Придумала Аліса, — відповів професор. — Це їй я повинен бути вдячний усе життя. Вона збагнула, коли я вже був у повному відчаї, що роботів може зупинити тільки загроза життю ашиклеків. І ми вдали, що збираємося розбити скло.

— Вдали? — спитав Хазяїн, котрий слухав що розмову.

— Не зовсім так, — сказав професор. — Якби це не допомогло, я б розбив скло.

— І загинув?

— Так. І загинув.

— Я б не дала цього зробити, — мовила Аліса Поліні. — І до того ж ми з професором мали рацію. Він потім так здорово вів переговори з роботами, що їм довелося здатись.

— Ми не здалися, ми школи не здаємося, — відповів Хазяїн.

— Помовч, — цитькнув Посейдон. — Ти заважаєш людям розмовляти. Коли треба буде, ми тебе покличемо, вбивце.

— А з тобою я взагалі не бажаю розмовляти, залізна бляшанко, — раптом розізлився Хазяїн. — Тебе я все одно уб’ю. Звідси ти не вийдеш.

— Оце вже зовсім невідомо. Хоча, чесно кажучи, я б залюбки розібрав тебе на запчастини.

— Послухай, роботе, — озвався професор Комура. — Ми залишимося тут, і з нами залишаться всі ашиклеки доти, доки твої слуги не полагодять один із наших кораблів і не повернуть туди все, що а нього вкрали. Після цього ми полетимо.

— Це неможливо, — відповів Хазяїн, трохи подумавши. — Речі, які взято у вас на кораблях, зіпсовано або використано. Вам звідси не вилетіти.

— Ти не брешеш? — запитав професор.

— Я не можу брехати, — відповів Хазяїн. — Мені нема потреби розмінюватися на такі людські дурниці, як брехня.

Ашиклеки з’юрмилися довкола, повискуючи, ніби прохали їх відпустити.

Посейдон ухнув на них, і ашиклеки розбіглися увсібіч.

— Гаразд, — сказав професор. — Поки ми не придумаємо виходу, нам доведеться залишатись тут.

— Ні в якому разі! — вигукнув Хазяїн. — Ашиклеки зголодніють, вони нервують, вони можуть захворіти. Їм пора відпочивати!

— Тоді запропонуй вихід, — мовив Комура.

— Я не можу вас утримувати, — признався Хазяїн. — У мене все розраховано. Я знищую всіх, хто тут опиняється, не через жорстокість, а для того, щоб не позбавляти ашиклеків їхньої їжі. Вам треба полетіти або загинути добровільно.

— Зачароване коло, — озвався Посейдон. — Логічна неув’язка. Полетіти не можна, тому треба полетіти. Треба б перевірити твої блоки пам’яті, кузене. Пора на ремонт.

— Я тебе вб’ю, — повторив Хазяїн. — Я можу вислуховувати образливі слова від людей, але від робота — ніколи!

— Я виходжу! — сказав Посейдон.

— Та постривайте, ви збожеволіли! — обурилась Поліна. — Ви, як діти. Хіба бувають бійки між роботами?

— Це буде не бійка. Це буде смертельний бій, — мовив Хазяїн.

— Згода, — сказав Посейдон. — Іншого мені не треба.

Він упевнено пішов до дверей.

— Посейдоне, я тобі наказую залишатися! — протестувала Поліна.

— Як тільки я порішу цього мерзотника, всі проблеми, буде розв’язано, — відповів Посейдон.

І він одчинив двері.

Всю увагу було звернено на Посейдона, і тому запитання професора спершу почув тільки Хазяїн.

— А гравітаційні двигуни вашого корабля, — спитав він, — працюють?

— Двигуни нашого корабля в повному порядку, — відповів Хазяїн, і екран погас.

Хазяїн пішов назустріч Посейдону.

Юрбою кинулись до відчинених дверей ашиклеки, але Юдзо з Алісою зачинили двері.

— Як увімкнути екран, аби ми бачили, що там відбувається? — спитала Аліса. — Ми ж нічого не дізнаємося.

І немовби у відповідь на її слова екран знову спалахнув і на ньому з’явилось зображення перехрестя двох коридорів. З одного боку до нього підходив Посейдон. З другого в оточенні роботів — Хазяїн.

— Вони уб’ють його! — скрикнула Аліса.

— Мабуть, нелегко вбити старого робота-розвідника, — зауважила Поліна. — Він їм іще покаже.

— Він має рацію, — сказав Юдзо. — Так чинять мужчини. Якщо Посейдон загине, я піду замість нього.

16

Їм було видно, як чорний Хазяїн повернувся і жестом наказав Посейдонові йти за ним. Вони зайшли у велику низьку залу, можливо, резервний двигунний відсік. Стелю зали підтримували металеві колони. Під кожухами стояли якісь механізми.

Хазяїн зупинився.

Один із роботів підніс йому трубку з потовщенням на кінці. Другу таку трубку дали Посейдону. Це була зброя. Але звуки не долинали до зали, в якій чекали люди й ашиклеки, і тому незрозуміло було, як користуватися цією зброєю. Та ось Хазяїн підняв руку, і з розтруба трубки вилетіла світло-зелена нитка вогню.

— Тип лазерного бластера, — сказав професор Комура, Ашиклеки заметушилися. Вони зрозуміли, що все-таки їм покажуть розвагу.

Посейдон кивнув.

Роботи розійшлися в різні кінці зали й зупинилися за колонами.

Зелені промені розітнули напівтемряву.

З несподіваною для випадкового глядача спритністю й швидкістю роботи перебігали за колонами, ховалися за агрегатами й машинами, промені схрещувались, як довгі шпаги.

Потім на секунду обидва роботи щезли з виду. Відтак з’явився Посейдон. Він обережно виглядав із-за колони, намагаючись побачити ворога. А в цей момент Хазяїн вийшов із-за агрегату ззаду й прицілився.

— Посейдончику, ззаду! — закричала Аліса.

Звичайно, Посейдон не міг почути її крику, що потонув у захоплених вигуках ашиклеків, але інстинкт старого розвідника примусив його вмить обернутися довкола своєї осі й не дивлячись всадити промінь у груди чорного Хазяїна.

Той ураз засвітився, зелений ореол спалахнув довкола його чорного плаща. Потім пішов дим. І чорний Хазяїн упав на підлогу.

Посейдон ступив крок до нього, не опускаючи бластера.

Тоді Хазяїн трохи підвів голову і щось сказав. Відкинув свій бластер.

Підвівся.

Підійшов до екрана. Ось він стоїть перед екраном і дивиться просто на Алісу. Тільки очей у нього нема.

Клацнуло. З’явився звук.

— Я програв, — сказав чорний Хазяїн. — І змушений підкорятися. Наказуй.

— Зараз ми проходимо у вузол керування корабля і запускаємо гравітаційні двигуни, — мовив професор Комура. — І беремо курс на Марс.

— Це неможливо, — відповів Хазяїн. — Ми завдали стільки прикрощів людям, що вони помщатимуться. Вони повбивають моїх ашиклеків.

— Прикрощі — занадто м’яке слово, — зауважив Посейдон.

— Одумайтесь, — втрутилась Поліна. — Ми не помщаємося тим, хто хворий. А ви хворі, і хворі ашиклеки. Вас треба лікувати, а не карати.

— Ми всі здорові. Краще ми полетимо далі й шукатимемо собі ненаселену планету. Або вічно мандруватимемо в космосі

— Я провів тут кілька місяців, — сказав професор Комура, — і я знаю, в якому жалюгідному стані ваш корабель і самі ашиклеки. Системи постійно виходять із ладу, ашиклеки деградують і вимирають. Через кілька десятків років ви вимрете.

Настала пауза. Нарешті, ніби порадившись із кібернетичним мозком і зваживши всі аргументи, чорний Хазяїн промовив:

— У мене немає виходу. Я підкоряюся за однієї умови.

— За якої? — спитав Комура.

— Якщо ашиклеки залишаться живі.

— Ми даємо вам слово, — пообіцяла Поліна.

— Я даю вам слово, кузене, — сказав Посейдон. — Роботи не вміють брехати.

17

Через два дні диспетчерська на Марсі прийняла зображення астероїда, який на великій швидкості наближався до планети.

— Здуріти! — вигукнув черговий диспетчер, викликаючи свого напарника, що саме пив каву. — Сенсація! Бродячий астероїд.

Його напарник забув про кавник і кинувся до екранів.

— Негайно підняти патрульний крейсер! — наказав він. — Якщо ця сенсація вдарить по Марсу, то буде жахлива катастрофа.

На Марсі забили тривогу.

Комп’ютери вираховували курс астероїда й можливу точку зіткнення з планетою, почалася термінова евакуація дитячих садків і лабораторій у полярні області. Патрульні крейсери злетіли з космодрому, щоб дослідити астероїд зблизька й дізнатися, чи не можна змінити його курс.

Але ще через годину астероїд почав знижувати швидкість і міняти курс, ніби збирався перейти на колову орбіту довкола Марса.

І на той час, коли крейсери підлетіли до бродяги, небезпека вже минула.

І картина, яку побачили люди, що прилетіли з Марса, коли висадились на астероїді, їх геть уразила.

Вони побачили Посейдона, який організував майстерню по ремонту й перебудові роботів, вони побачили професора Комуру, що відважно опустився в крижану безодню, аби зблизька дослідити драконів, вони побачили Поліну, котра з допомогою похмурого чорного Хазяїна керувала кораблем, вони побачили, нарешті, Алісу, яка мила ашиклеків, причісувала їх і вчила застилати ліжка й мити посуд.

Ще через день ашиклеків перевезли на Марс, аби поступово повернути їх у число розумних істот, а спорожнілий страшний астероїд залишився на орбіті — там працюють учені, яким доведеться чимало потрудитися, перш ніж вони розгадають всі таємниці велетенського космічного корабля.





СТО РОКІВ ТОМУ ВПЕРЕД






Частина перша

ГІСТЬ ІЗ МИНУЛОГО

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка