Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»



Сторінка1/40
Дата конвертації05.03.2016
Розмір7.18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


Міністерство освіти і науки України

Інститут інноваційних технологій і змісту освіти



Освіта осіб з інвалідністю

в Україні
Тематична національна доповідь

Київ -2010

Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні» розроблено на виконання Указу Президента України від 18.12.2007 р. №1228/2007 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями», відповідного доручення Кабінету Міністрів України від 24.06.2009 №2405/0/1-09.

Метою підготовки тематичної національної доповіді є здійснення оцінки та визначення концептуальних засад і перспектив інноваційного розвитку безперервної освіти осіб з інвалідністю в Україні.

Доповідь підготовлена Міністерством освіти і науки України, Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти МОН України.

При підготовці доповіді було використано матеріали, подані департаментами загальної середньої та дошкільної, професійно-технічної, вищої освіти Міністерства освіти і науки України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством охорони здоров’я України, Українським науково-методичним центром практичної психології і соціальної роботи, Головним управлінням освіти і науки Київської міської держадміністрації, Інститутом спеціальної педагогіки Національної Академії педагогічних наук України, Інститутом корекційної педагогіки і психології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна», Хортицьким національним навчально-реабілітаційним багатопрофільним центром (м. Запоріжжя), Всеукраїнським громадським соціально-політичним об’єднанням «Національна Асамблея інвалідів України», Всеукраїнською громадською організацією конгресу інвалідів.

За загальною редакцією В.М. Синьова, директора Інституту корекційної педагогіки і психології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, дійсного члена Національної Академії педагогічних наук, доктора педагогічних наук, професора; В.В. Засенка, директора Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, члена-кореспондента НАПН України, доктора педагогічних наук, професора; В.І. Бондаря, дійсного члена НАПН України, доктора педагогічних наук, професора; М.К. Шеремет, доктора педагогічних наук, професора; В.І. Шинкаренко, начальника відділу освіти осіб з особливими потребами департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України; І.Г. Єрмакова, кандидата історичних наук; Г.М. Несен, начальника відділу науково-методичного забезпечення змісту корекційної та інклюзивної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України.

У підготовці тематичної національної доповіді «Освіта осіб з інвалідністю в Україні» взяли участь:

В.М. Синьов, дійсний член-кореспондент НАПН України, доктор педагогічних наук, професор (Вступ, розділи І (1.1), ІІ (2.1), VІ, ХІ); В.І. Бондар, дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор (Вступ, розділи І (1.3), VІ, VІІІ, ХІ ); В.В. Засенко, член-кореспондент НАПН України, доктор педагогічних наук, професор (розділи ІV, VІ, ХІ); А.А. Колупаєва, доктор педагогічних наук (розділ ІV); В.В. Тарасун, доктор педагогічних наук, професор (Вступ); Т.В. Сак, доктор психологічних наук (розділ ІІ (2.1); М.К. Шеремет, доктор педагогічних наук, професор (розділи VІ, ХІ); А.Г. Шевцов, доктор педагогічних наук, професор (розділи І (1.1), ІІ (2.1), VІ); І.Г. Єрмаков (Вступ, розділи ІІ (2.3), VІІІ, ІХ, Х, ХІ); Н.М. Гордієнко (розділ Х); І.М. Гудим, кандидат педагогічних наук (розділ ІІІ (3.4); В.А. Гуріч (розділ V); Е.А. Данілавічюте, кандидат педагогічних наук (розділ ІІІ (3.2); Л.І. Дмитренко (розділи ІІІ (3.5), ІХ); Т.Д. Ілляшенко, кандидат психологічних наук (розділ VII); О.М. Кириченко (розділ ІІІ (3.5); І.В. Крошко (розділ ІХ); К.О. Кольченко, кандидат технічних наук (розділ ІІІ (3.5); Г.Ф. Лабайчук (розділи І, ІІІ (3.2), ІV, ІХ, ХІ); С.В. Литовченко, кандидат педагогічних наук (розділ ІІІ (3.5); В.Ю. Лященко (розділ V); Г.П. Макаренко (розділ V); Н.О. Макарчук (розділ ІІІ (3.2); А.І. Мартинюк (розділ V), В.П. Мележик (розділ ІІІ (3,4); Нагорна Н.О. (розділ V); Г.М. Несен (розділи І (1.1), V, ІХ, Х, ХІ); В.В. Нечипоренко, кандидат педагогічних наук, (розділ Х); А.Г. Обухівська (розділ VІІ); І.В. Сухіна, кандидат психологічних наук, (розділ ІІІ (3.1); І.Г. Тараненко, кандидат педагогічних наук (розділ ІІ (2.2); Л.І. Тарасенко (розділ V); В.В. Тищенко, кандидат педагогічних наук (розділ VІ); Т.М. Хоменко (розділ V); В.І. Шинкаренко (розділи І, ІІІ, ІV, ІХ); Н.Я. Ярмола (розділ V); Науково-допоміжна робота забезпечена В.В. Спіріною.
Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………..6



Розділ 1 Основи та правове регулювання освітньої політики щодо осіб з інвалідністю……………………………………………………………………… ……17

    1. Державна політика щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю..17

    2. Основні завдання, стан, тенденції розвитку освіти в Україні…………….........34

    3. Від рівних прав – до рівних можливостей………………………………............42

    4. Комплексна реабілітація осіб з інвалідністю у системі освіти………….……..46

Розділ ІІ Концептуальні засади інноваційного розвитку освіти осіб з інвалідністю……………………………………………………………………………53

    1. Нова стратегія розвитку корекційної освіти в Україні………..……............53

2.2 Розвиток життєвої компетентності та соціальної інтеграції: європейський досвід ……………………………………………………………………….............61

2.3.Феномен інноваційної освіти осіб з інвалідністю: життєтворчі пріоритети…69



Розділ ІІІ Забезпечення права на якісну освіту осіб з інвалідністю……………81

3.1 Дошкільна освіта……………………………………………………………….....81



    1. Загальна середня освіта………………………………………………………..…99

    2. Позашкільна освіта……………………………………………………………....118

    3. Професійно-технічна освіта………………………………………………..……127

    4. Вища освіта………………………………………………………………….…....161

Розділ ІV Інклюзивне навчання: досвід, проблеми, перспективи………….…201 Розділ V Методичне забезпечення змісту освіти осіб з інвалідністю………….227

Розділ VІ Науковий супровід модернізації освіти осіб з інвалідністю………...252

Розділ VІІ Нові підходи до діяльності психолого-медико-педагогічних консультацій……………………………………………………………………....….271

Розділ VІІІ Підвищення професійної компетентності педагогічних кадрів – основа якісної освіти………………………………………………………………..283

Розділ ІХ Експериментальна і науково-пошукова діяльність…………………307

Розділ Х Системний розвиток навчально-реабілітаційного центру: від прогресивних ідей до інноваційної практики…………………………………….328

Розділ ХІ Висновки, пропозиції, перспективи інноваційного розвитку освіти осіб з інвалідністю........................................................................................................356

Додатки………...……………………………………………………………………375


Вступ

Початок ХХІ століття, третього тисячоліття має свій смисл, свою філософію. Час визначення прогностичних орієнтирів, народження нової якості життя, інноваційної культури. Футуристичні прогнози робить світова цивілізація, визначає свою стратегію розвитку Україна. Триває болісний процес переоцінки цінностей, долання усталених стереотипів, які заважають по-новому подивитись на проблеми становлення людини як суб’єкта життєтворчості, спроможного виробляти свій життєвий проект, відповідально ставитись до життя, впевнено приймати виклики ХХІ століття. Освіта стоїть перед дилемою – або вона й далі розвиватиметься у руслі традиційних понять, підходів до дітей і молоді, особливо з інвалідністю, як пасивного, немічного об’єкта впливів, знаннєцентризму, абсолютизації дефектів розвитку, недооцінки духовного становлення і саморозвитку, тим самим вичерпавши свій життєздатний потенціал, або наповнить новим життєтворчим, культуротворчим, духовним змістом навчання і виховання, таким чином продекларувавши, що головне для неї – людина, з її радощами і болями, злетами і драмами, інтересами, потребами, з її напруженим екзистенційним внутрішнім світом.



Масштаб нових історичних завдань владно диктує необхідність кардинальних змін у змістових, технологічних, управлінських складових інноваційного розвитку освіти, яка покликана допомогти молодій людині оволодіти життєвою компетентністю, освоїти ситуацію соціальних і духовних змін. Тому головним виміром якості освіти має бути здатність молодого покоління повноцінно жити і активно діяти у новому світі, постійно самовдосконалюватися, адекватно реагувати на зміни, особливо у періоди технологічних та цивілізаційних проривів. Зміни вимагають конкурентоспроможності, професійної і соціальної мобільності, безперервної освіти, самовдосконалення. Особливо це стосується освіти осіб з інвалідністю, яка є складовою стратегій стійкого розвитку.

Високий рівень розвитку будь-якої держави визначається не лише вражаючими, успішними економічними показниками, але й дбайливим, небайдужим ставленням до незахищених верств населення, зокрема, до осіб з інвалідністю. Рівень соціального захисту інвалідів, створення рівних умов для отримання ними освіти та професійної підготовки, толерантність та відкритість суспільства до інвалідів відображають рівень культури та духовного розвитку суспільства.

Центральне місце у питаннях соціалізації осіб з інвалідністю посідають питання їхньої освіти, яка відкриває їм шлях до соціального та професійного зростання, реалізації власних здібностей та потреб. Окрім того, корекційна освіта – це ще й шлях до подолання чи мінімалізації наслідків порушень психофізичного розвитку, попередження вторинних відхилень, формування компенсаторних механізмів, що зумовлюють розвиток особи з інвалідністю з урахуванням максимального рівня її функціональних можливостей.

Освіта для дітей з особливостями психофізичного розвитку є важливою формою їх соціального захисту, реальним шансом створити передумови для подальшого самостійного і незалежного життя, трудової діяльності.

Одним із пріоритетних напрямків державної політики у сфері освіти є сприяння людям з інвалідністю у реалізації їх прав на рівний доступ до якісної освіти, розвиток особистих інтелектуальних і професійних можливостей.

Для дітей і молоді з інвалідністю професійну освіту без перебільшення можна вважати найважливішим засобом досягнення самостійності та особистої незалежності, інтеграції у сучасне суспільство.



Сучасною світовою тенденцією є прагнення до деінституалізації та забезпечення доступності усіх ресурсів суспільства до осіб з інвалідністю. Триває формування і впровадження нових культурних і освітніх норм – створення умов для активної участі у житті суспільства для усіх громадян, в тому числі людей з тими чи іншими порушеннями розвитку, що й фіксує міжнародне законодавство на рівні ООН.

Стратегічним орієнтиром для здійснення модернізації освіти, її інноваційного розвитку є Конвенція про права інвалідів, прийнята Генеральною

Асамблеєю ООН і ратифікована Україною 24 вересня 2008 року. «Держави-учасниці, - зазначається у Конвенції ООН про права інвалідів, - визнають право людей з інвалідністю на освіту. Для потреб реалізації цього права без дискримінації та на основі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях та освіту упродовж усього життя, прагнучи при цьому:

а) до повного розвитку людського потенціалу, а також відчуття гідності та самоповаги, та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод та людської різноманітності;

б) до розвитку особистості, талантів і творчості людей з інвалідністю, а також до розумових та фізичних здібностей самою повною мірою;

в) надання людям можливості ефективної участі у житті вільного суспільства.

2. Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) люди з інвалідністю не виключались на підставі інвалідності із системи загальної освіти, а діти з інвалідністю – із системи безкоштовної і обов’язкової початкової освіти або середньої освіти;

б) люди з інвалідністю мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної, якісної і безкоштовної початкової освіти і середньої освіти у місцях, де вони проживають;

в) забезпечувалось розумне пристосування, що враховує індивідуальні потреби;

г) люди з інвалідністю отримували всередині системи загальної освіти необхідну підтримку для полегшення їх ефективного навчання;

д) в умовах, максимально сприятливих для засвоєння знань і соціального розвитку, відповідно до мети повного охоплення вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої підтримки;

3. Держави-учасниці надають людям з інвалідністю можливість засвоювати життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їх повну і рівну участь в процесі освіти та в якості членів громади». Визначаючи пріоритети розвитку освіти осіб з інвалідністю, важливо комплексно і системно реалізувати принципи, обґрунтовані у Конвенції ООН про права інвалідів, зокрема:


  • поваги до властивої людині гідності, її особистої самостійності, включаючи власний вибір, і незалежності;

  • недискримінації;

  • повного та ефективного залучення і включення у суспільство ;

  • поваги до особливостей людей з інвалідністю та їх прийняття як компонента людського різноманіття і частини людства;

  • рівності можливостей;

  • доступності;

  • рівності чоловіків і жінок;

  • поваги до здібностей, що розвиваються у дітей-інвалідів та поваги до права дітей-інвалідів на збереження своєї індивідуальності.

Тому значна увага української держави, науковців, працівників освіти спрямована на пошук ефективних стратегій, моделей безперервної освіти осіб з інвалідністю.

Сучасний етап еволюції освіти осіб з інвалідністю – «від рівних прав до рівних можливостей, від інституалізації до інтеграції» - в Україні відзначається низкою особливостей, зокрема:



  • забезпеченням рівного доступу до якісної освіти, права вибору особами з інвалідністю різних типів навчальних закладів, форм навчання;

  • трансформацією шкіл-інтернатів у заклади інноваційного типу;

  • зростанням навчально-реабілітаційних центрів, в яких дітям з особливими потребами та їх батькам надається відповідна комплексна, зокрема психолого-педагогічна допомога; суттєвою особливістю діяльності таких центрів є те, що у контингентах багатьох з них зустрічаються діти різних нозологічних груп, а також з комплексними проблемами розвитку;

  • розширенням практики інтегрованого та інклюзивного навчання осіб з інвалідністю у загальноосвітніх школах та дошкільних установах, вищих навчальних закладах, позитивного досвіду та реальних потреб населення (в Україні зберігається мережа спеціальних шкіл і дошкільних закладів для різних категорій дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку);

  • все більшим зростанням уваги до проблем якомога ранньої діагностики і забезпечення своєчасної комплексної медико-психолого-педагогічної корекції відхилень у розвитку дитини;

  • посиленням корекційно-розвивального компоненту в оновленому змісті і завданнях освіти дітей з особливими потребами відповідно до державних стандартів і програм;

  • введенням у штатні розклади освітніх та реабілітаційних установ осіб із інвалідністю посад психологів для забезпечення ефективності психологічного супроводу процесів особистісно зорієнтованої спеціальної освіти.

Розбудова безперервної освіти осіб з інвалідністю базується на концептуальних положеннях актуалізації змісту, структури та організації корекційно-компенсаторного навчання і виховання. Найбільш значущими серед них є:

  • пріоритетність освіти осіб з інвалідністю, що означає випереджальний характер її розвитку, формування нового ставлення суспільства до особистості, до використання її знань та інтелекту, кардинально нові підходи до соціальної, фінансової, інвестиційної політики в даній сфері;

  • демократизація освіти, що передбачає перехід до державно-громадської системи управління освітою, надання самостійності всім типам навчальних закладів у вирішенні основних питань діяльності; створення системи партнерства учнів, студентів, педагогів, батьків і громадськості у справі корекційної допомоги особам з психічним та фізичним відхиленням у розвитку;

  • безперервність освіти, яка забезпечує особам з психічними та фізичними вадами можливість упродовж усього життя постійно поглиблювати свою загальноосвітню та фахову підготовку, допомагає досягти цілісності й наступності у навчання, вихованні й розвитку осіб з тими чи іншими вадами на всіх вікових ступенях, узгоджених з їх психофізичними особливостями;

  • варіативність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, типів навчально-виховних та професійно-технічних закладів, засобів навчання в залежності від індивідуальних здібностей і запитів кожної особистості; створення альтернативних навчально-виховних закладів.

  • індивідуалізація і персоналізація освіти, що передбачає систему діагностичних закладів для виявлення індивідуально-типологічних особливостей кожної дитини, яка потребує спеціальної освіти, створення спеціальних служб (корекційних, лікувальних, соціальних, реабілітаційних) для нормалізації життєдіяльності кожної особистості з особливими потребами, профілактики утруднень у навчанні, вихованні й шкільній дезадаптації, для її успішної реабілітації;

  • корекційна спрямованість освіти реалізується через систему педагогічних заходів, які в поєднанні з лікувальною і профілактичною роботою забезпечують подолання або послаблення вад фізичного розвитку дітей і молоді на основі використання компенсаторних можливостей організму;

  • диференційованість системи освіти, яка обумовлюється тим, що особи із інвалідністю потребують своєрідного змісту освіти, підходу до їх навчання і виховання, застосування різних методів роботи з ними. Створюється диференційована мережа освітніх закладів (дошкільних, загальноосвітніх, ПТУ, вузів тощо), у кожному з яких враховується типологічні, індивідуальні та вікові особливості осіб і інвалідністю;

  • єдність зусиль усіх соціальних інститутів виховання – сім’ї, школи, громадськості в здійсненні загального обов’язкового навчання дітей з вадами психофізичного розвитку, створення сприятливих умов для підготовки їх до самостійного життя та інтеграції в суспільство.

Характерною особливістю сьогодення є модернізація спеціальної освіти на демократичних, гуманістичних засадах, створення в країні альтернативних моделей психолого-педагогічної підтримки, механізмів для вільного вибору форм навчання осіб з інвалідністю, рівня і діапазону освітніх потреб. В основу цього підходу покладено два принципи:

  • не відривати дитину від сім’ї й суспільства, коли це можливо, і сприяти природному процесу її соціалізації;

  • розробити й апробувати альтернативні моделі спеціальної освіти та надати можливість батькам дітей з особливостями психофізичного розвитку обирати форму і вид майбутньої освіти.

Реформування національної системи спеціальної освіти на засадах рівноправності має відбуватися не шляхом механічного копіювання європейського досвіду, а на основі врахування соціокультурних факторів розвитку нашого суспільства, набутого на попередніх етапах досвіду комплексної психолого-педагогічної та медичної корекції порушень у розвитку особистості. Ігнорування цього неминуче призведе до втрати дітьми того обсягу корекційної допомоги, яку вони отримують в умовах функціонування шкіл-інтернатів.

Для успішного входження в суспільство дітей і молоді з інвалідністю виняткового значення набуває навчання в інтегрованих умовах. В Україні реалізація інтегрованого підходу до навчання осіб з інвалідністю розглядається як одна із перспектив реформування спеціальної освіти.

Головною метою інтегрованого навчання є створення умов для особистісного розвитку, творчої самореалізації та утвердження людської гідності осіб з інвалідністю.

Основним завданням інтегрованого навчання є:


  • забезпечення права дітей і молоді на здобуття освіти в умовах загальноосвітніх навчальних закладів, профтехучилищ, коледжів, вузів у комплексному поєднанні з корекційно-реабілітаційними заходами;

  • різнобічний розвиток індивідуальності на основі виявлення задатків і здібностей, формування інтересів і потреб;

  • збереження і зміцнення морального і фізичного здоров’я вихованців;

  • виховання у дітей і молоді любові до праці, здійснення допрофесійної підготовки, забезпечення умов для їхнього життєвого і професійного самовизначення;

  • надання у процесі навчання й виховання кваліфікованої психолого-медико-педагогічної допомоги з урахуванням стану здоров’я, особливостей психофізичного розвитку особистості.

Водночас характерною негативною тенденцією сьогодення є стихійність, поспішність, а то й волюнтаризм у збільшенні кількості учнів, охоплених інклюзивним навчанням, без одночасного створення і впровадження спеціальних програм, спеціальних методик викладання, розширення діапазону спеціальних освітніх послуг і процедур переходу до інклюзії. Це створює ризик невдач у задоволенні освітніх потреб дітей з особливостями психофізичного розвитку, недовіру громадськості щодо можливостей їхнього навчання, незважаючи на переконливість перспектив філософії інклюзивного навчання.

В умовах ринкових відносин, різних форм власності зростатиме рух недержавних організацій, благодійних фондів, спроможних розділити з державою відповідальність за створення умов рівного доступу до якісної освіти всіх дітей, незалежно від ступеня психофізичного розвитку. Саме тому необхідно розробити на рівні уряду програму заходів координації недержавних громадських організацій і регіональних владних структур, визначити механізми стимулювання й підтримки всіх суб’єктів освіти із інвалідністю (податкові, інформаційні, рекламні послуги, надання переваги на державне замовлення та ін.), що заохочуватиме їхню діяльність у реалізації державних програм у галузі освіти.

Смисловим стрижнем нового погляду в нашій країні на соціальну реабілітацію людини з обмеженими можливостями в контексті «Загальної декларації прав людини» (1948 р.) стає ідея досягнення нею максимальної самостійності та незалежності (концепція незалежного способу життя) в умовах пріоритету інтересів особи над інтересами суспільства. Цей пріоритет досягається через гарантоване дотримання прав і свобод кожного, незалежно від того, може ця людина приносити користь суспільству чи ні, може брати участь у громадсько корисній праці чи ні. Сучасна концепція соціальної реабілітації осіб з інвалідністю передбачає, що повинна змінюватися не тільки людина з обмеженими можливостями, але й суспільство. При цьому такі люди мають інтегруватися у суспільство на їхніх власних умовах, а не за правилами світу здорових людей.

Відповідно до стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Генеральна Асамблея ООН, 1993 р.) найперспективнішим способом вирішення соціокультурних проблем осіб з обмеженими можливостями є їхня інтеграція у суспільство. В якості базової ідеї сучасного процесу соціокультурної інтеграції, інклюзії, реабілітації та інтеграції осіб з інвалідністю прийняти ідею незалежного способу життя.

За умов трансформації українського суспільства особливої значущості набувають питання формування молодою людиною нових життєвих стратегій, компетентності, конкурентоспроможності, посилення гнучкості та мобільності соціальної поведінки. Чим потужніший життєвий ресурс людини, чим ширші його соціальні можливості, тим легше здолати кризові настрої, оволодіти конструктивно-перетворювальною позицією.

Компетентне ставлення особистості до життя означає потребу в проектуванні свого життя, самопізнанні, саморозумінні, саморегуляції у різних видах творчої діяльності; оволодінні науковими знаннями про сутність «я», принципами і методами життєздійснення; усвідомленні, організації свого психологічного часу, життєвого шляху; проблемне бачення свого життя; осмислене розв’язання міжособистісних суперечностей; здатність до об’єктивної оцінки рівнів, сфер і меж поширення своєї життєвої активності; етичне осмислення свого життя.



Дороговказом для ХХІ століття є життєва стратегія зафіксована у Конвенції про права дитини і спрямована на те, як допомогти дитині з особливими потребами вести повноцінне достойне життя в умовах, що забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

На зламі століть закономірний пошук відповідей на запитання: Як плекати образ людини – господаря власної долі? Якою має бути людина у житті і чим вона озброєна для життя? Як допомогти дітям і молоді з інвалідністю компетентно обрати свій життєвий шлях та ефективно інтегруватися в суспільство? Як подолати соціальний параліч, недовіру й відчуженість? Як освіта сприятиме особистісному розвитку, розкриттю потенційних можливостей осіб з інвалідністю?

Важливо зосередити зусилля науковців, практичних працівників на:



  • виробленні ефективних моделей інтеграції дітей і молоді з особливими потребами в українське суспільство;

  • проектуванні та поетапній апробації особистісно зорієнтованого освітньо-реабілітаційного процесу, спрямованого на становлення особистості як суб’єкта життя;

  • актуалізації змісту навчально-реабілітаційного процесу, створенні умов для розвитку життєвої компетентності вихованців;

  • перебудові навчально-реабілітаційної діяльності на діагностичній основі, апробації інструментарію для оцінки рівня досягнень із різних параметрів життєвої компетентності ;

  • розробленні системи диференційованого медико-психологічного визначення специфіки порушень у розвитку різних груп із метою виявлення особливих загальноосвітніх потреб кожної дитини і створення індивідуальної комплексної програми реабілітації;

  • апробації програм партнерства з різними групами громадськості з метою створення освітньо-реабілітаційного співтовариства;

  • освоєнні нових підходів до підвищення педагогічної, психологічної, рефлексивної культури, компетенції педагогічних працівників інклюзивних закладів освіти, навчально-реабілітаційних центрів, батьків.

Таким чином, вектор освіти осіб з інвалідністю, розгортаючись у площину цінностей особистісного розвитку, освоєння ключових компетенцій, варіативності і відкритості, зумовлює принципову необхідність переосмислення всіх факторів, від яких залежить якість навчально-реабілітаційного процесу, – змістових, технологічних, виховних, управлінських, корекційних домінант.

У структурі навчання посилюється роль і значення освоєння різних способів діяльності, підвищення їх технологічності, створення умов для адекватної соціальної та життєвої практики. Формування компетенцій дітей і молоді, тобто їх здатності мобілізувати знання у реальній життєвій ситуації, - найактуальніша проблема сучасної школи.

Компетентнісний підхід покликаний подолати прірву між освітою і вимогами життя. Ідея компетентнісно спрямованої освіти осіб з інвалідністю органічно пов’язана із тими педагогічними прецедентами, де утверджуються такі суспільно значущі цінності, як свобода вибору, творчий продукт, життєвий досвід, проектна діяльність.

Компетентнісно спрямована освіта осіб з інвалідністю може стати стрижневою інноваційною домінантою сучасної модернізації за рахунок внесення фрагментів соціальних практик в освіту й активне залучення педагогів, громадськості до визначення ключових компетенцій. Мова йде, по-перше, про те, як якомога раніше визначити ті сфери діяльності, в яких молода людина може досягти максимальної компетентності; по-друге, як перебудувати школу із екстенсивної моделі предметно-зорієнтованого «знання» на інтенсивну модель формування життєвої компетентності.

Саме ці обставини актуалізують завдання проведення випереджальних, прогностичних експериментів із різних аспектів розвитку життєвої компетентності особистості. Мета такої пошукової роботи – розроблення концептуальних, змістовних і технологічних засад розвитку життєвої компетентності, освоєння молодою людиною із інвалідністю технологій життєвого успіху, інтеграції у демократичне суспільство з ринковою економікою, соціокультурний простір.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка