Патріотичне виховання розвитку духовного потенціалу особистості дошкільника у концепції С. Ф. Русової Ольга Міронова, вихователь дошкільного навчального закладу (ясла садок) №68 «Золота рибка»



Скачати 109.1 Kb.
Дата конвертації25.03.2016
Розмір109.1 Kb.
УДК 37.017.7 : 373.24

Патріотичне виховання розвитку духовного потенціалу особистості дошкільника у концепції С.Ф. Русової

Ольга Міронова,

вихователь дошкільного навчального закладу

(ясла - садок) № 68 «Золота рибка» комбінованого типу


Анотація. У статті розглянуто проблему формування патріотичних почуттів дітей у дошкільних закладах, його завдання і способи реалізації за концепцією Софії Русової.

In the article the problem of formation of patriotic feelings of children in pre-school, its objectives and methods of implementation for the concept of Sophia Rusova



Ключові слова: патріотизм, національне виховання, дошкільники, рідний край, Батьківщина, родина, традиції, відродження, духовність, школа, учитель, вихователь.

«Дитячий садок – це перша найгідніша

школа для дитини, національна школа, в

якій пробуджується її національна і

громадянська свідомість»

С. Русова

Першочергове завдання патріотичного виховання дошкільників – зміцнити почуття любові й поваги кожної дитини до найближчих їй людей та сформувати не менш ціннісне ставлення до усталених у суспільстві морально-етичних норм, до Батьківщини, українського народу. Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, захищати її свободу і незалежність людина не може бути свідомим громадянином і моральною особистістю.

Сучасні умови освітньої оновлення потребують нових підходів до освіти і виховання підростаючого покоління. Виховні цілі, завдання і способи їх реалізації повинні забезпечувати розв’язання проблем виховання і розвитку патріотизму в дошкільному навчальному закладі. У Законі «Про освіту» зазначено, що освіта в Україні повинна здійснюватися з урахуванням національних традицій та звичаїв, історичних, культурних цінностей України, що дасть змогу звертатися до історії українських традицій та сприяти спадкоємності поколінь.

Сучасна педагогіка базується на відродженні духовності українського народу, його менталітету. Тому дошкільне виховання має ґрунтуватися на засадах родинного виховання, надбаннях народної педагогіки, народної творчості, фольклору.



Сьогодні ми відроджуємо те найдорожче, що свого часу ледь не втратили: рідну мову, культуру українського народу, почуття національної гідності. Вкладаємо в душі дітей гуманність, доброту, чистоту помислів, тобто все те, щоб людина в майбутньому здійснила на землі свою Творчу, а не руйнівну місію.

“Найдорожчий скарб кожного народу – його діти, його молодь і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою воно ставиться до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя” – давно, на початку ХХ століття мовила ці слова Софія Федорівна Русова. [7;34]

Її активна діяльність припадає на той час, коли стрижневими ідеями її філософсько-освітніх поглядів стали гуманізм, демократизм, відродження і утвердження високих духовних цінностей українського народу.

На основі аналізу історичного досвіду різних країн С.Русовою сформульовані наукові положення про значення національної системи виховання та навчання, доведено, що міцною є та нація, яка краще за інших використовує глибокі національні скарби.

За глибоким переконанням С. Русової, школа – «це скарб найкращий для кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. На вселюдному життю тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, в якому найбільше є грамотних». [7;44]



Тому педагог вважала, що національна самосвідомість закладається в людині з перших років життя, тому не випадково значну увагу у національно-патріотичному вихованні С. Русова, відводила родині, бо перші уяви і моральні почуття у дитини викликають її батьки, що підходять до колиски, бавлять, пестують, купають дитину, граються з нею. Турбота, ласка з боку рідних та близьких, радість, яка оточує дитину в здоровій, згуртованій сім'ї, виховують у дітей перші почуття симпатії, любові до батьків, дідусів і бабусь, братів, сестер, породжують прагнення спілкуватися з ними, а згодом і піклуватися про них. Приклад батьків, старших членів сім'ї стає для дитини тим животворним джерелом, з якого виростає поступово почуття любові до людей, до свого рідного краю, народу, своєї Батьківщини. Через естетичне сприймання природи поглиблюються і збагачується почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, Батьківщини. Це почуття потрібно плекати систематично, в усіх дитячих навчальних закладах з дітьми різних вікових категорій, причому ми матимемо позитивні результати тоді, коли виховання буде „поставлено на національний ґрунт”. Адже ми, наголошувала С. Русова, можемо любити тільки те, що ми знаємо, а тому необхідно ознайомити дітей зі своєю місцевістю – річкою, лісом, озером, найближчим селом, містом; рослинним і тваринним світом свого краю, чим живе і займається населення краю тощо.

Таким чином, перші основи національно-патріотичного виховання закладаються в родині, а їх продовження, безумовно, має відбуватися в дошкільних установах, а потім у школі. С.Русова наголошувала, що в кожному навчально-виховному закладі України має бути добре продумана й чітко спланована система національного виховання, щоб «свідомо розвивати кожну дитину як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого народу». [7;68] В дошкільних дитячих установах з перших днів оченята дитини повинні кохатися в національних кольорах та орнаментах, дитяча уява має формуватися на основі національних оповідань, казок, легенд, національної пісні. Це сприятиме усвідомленню дитиною належності до свого народу, а в подальшому – і своїх обов'язків перед ним.

С. Русова переконана, що «школа існує для конкретного народу, повинна бути пройнята його духом, її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, в давніх громадських звичаях та установах. Діти повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу, знати промисел, працю, професійні нахили і господарські умови життя цього народу і завжди через усе своє навчання свідомо ставитися до своїх національних обов'язків». [7;39] Всяке «усуспільнення дітей» без їх національного виховання було б лише абстрактною, відірваною від реального ґрунту метою, висіло б у повітрі, якби воно не здійснювалося на національній основі. Вважаючи, що національний елемент у вихованні є основним, найважливішим, С. Русова доводила, що ґрунтом для виховання кожного народу «є культ своєї Нації і Батьківщини, бо кожна Нація може тим більше бути корисною для Всесвіту, оскільки інтенсивно вона може реалізувати свої власні етнічні вартості». [7;35]

Разом з тим, життя вимагає й інших, нових більш складних завдань, зокрема, «знайти найкращі засоби, щоб у сучасних дітей плекати почуття і розуміння необхідності дружніх відносин між народами всього світу», «замість зненависті та страшного національного егоїзму треба виплекати в собі таку людяність, виробити такі дружні взаємні відносини, одного народу до другого, при яких війна стала би неможливим пережитком і поступ міг би скрізь вільно ширитися в умовах забезпеченого всіма народами миру». [7;43] Тому С. Русова завданням патріотичного виховання вбачала «дати людству молодь цінну, чулу, творчу, захоплену духом героїзму, піонерства, щоб можна було передати в руки такої молоді долю майбутнього, щоб вона могла вести далі усі завоювання науки, усі соціально-політичні проблеми шляхом правди і взаємної пошани як між окремими членами, так і народами». [8;23]

Патріотичне виховання, за переконанням вченої, є вирішальним і найважливішим ґрунтом у справі зміцнення моральних, духовних, естетичних і національних сил народу, відродження його духовності, утвердження серед інших народів світу, бо, як показує історичний досвід. «Мусимо виховувати дітей в повній національній свідомості, відданості до свого народу, бо хто не вміє кохати рідний край, той не зможе стати щирим горожанином усесвіту. І не так потрібні ці космополіти, як бажано виховувати чуло-гуманних дітей, які з пошаною і симпатією ставляться до всіх народів, працюють над визволенням свого і чужого народу». [7;54]

Таким чином, С. Русова проголосила ідею народності виховання, яка є ядром її педагогічної системи. Ця ідея пронизує практично всі педагогічні твори вченої, яка вважала, що всі ступені освіти, все виховання має будуватися у відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій, обрядів, психології.

Ідея національної спрямованості виховання, зокрема виховання дошкільників, була обґрунтована С. Русовою ще в далекому 1919 році у праці «В дитячому садку» окреслила основні вимоги до українського дошкільного закладу: «він має бути пройнятим національним духом», велике місце належить відводити природознавству та мистецтву, особливо народним творам; моральне виховання дітей повинно будуватися з урахуванням національних рис народу.

Іншим центральним питанням у розв‘язанні проблем національно-патріотичного виховання, на думку С. Русової, є питання про вчителя.

Софія Федорівнв писала про те, що «особа вчителя взагалі є найважливіший фактор в усякому вихованні, але в національній школі воно набирає особливого значення. Тут він не може не бути сам патріотом щирим і глибоким. Він мусить бути закоханим своїм завданням – виховувати майбутніх правдивих українців-патріотів». [7; 45]

Вона сформулювала вимоги до вихователя, вчителя нової школи, який не сміє бути ремісником, а «бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки». [7;29] Вона ставила надзвичайно високі вимоги до вчителя, які охоплювали такі риси характеру, як чуйність, доброта, скромність, наполегливість, витримка, терплячість, приємна зовнішність, широке усвідомлення свого патріотичного обов’язку, знання національної культури, добру педагогічну підготовку.

Особливого значення надає С. Русова мові, рідній мові як могутньому засобу загального розвитку дитини. Вчена розглядає рідне слово як джерело неповторного національного світобачення, як систему, в якій фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності, зокрема, специфіка її художньо-образного мислення.

Проблеми розвитку рідної мови, навчання нею в школі виступають у вченні С. Русової як складові глибинних і багатогранних процесів державотворення, самоідентифікації, формування національної свідомості українців, відродження і збереження національної культури, освіти, школи, традицій, звичаїв та ін. Отже, згідно філософсько-освітнього вчення педагога, мова є обов‘язковою ознакою єдності народу і обов’язковою передумовою згуртованості нації. А засвоюючи філософію і естетику рідної мови, людина прилучається до свого рідного кореня, до культурних надбань народу та досвіду, набутого попередніми поколіннями.

Основними напрямами патріотичного виховання є:

— формування уявлень про сім'ю, родину, рід і родовід;

— краєзнавство;

— ознайомлення з явищами суспільного життя;

— формування знань про історію держави, державні символи;

— ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

— формування знань про людство.

Для патріотичного виховання важливо правильно визначити віковий етап, на якому стає можливим активне формування у дітей патріотичних почуттів. Найсприятливішим для початку систематичного патріотичного виховання є середній дошкільний вік, коли особливо активізується інтерес дитини до соціального світу, суспільних явищ.

Цілеспрямоване патріотичне виховання повинно поєднувати любов до найближчих людей з формуванням такого ж ставлення і до певних феноменів суспільного буття. З цією метою факти життя країни, з якими ознайомлюють дошкільнят, ілюструють прикладами з діяльності близьких їм дорослих, батьків залучають до оцінки суспільних явищ, спільної участі з дітьми у громадських справах.

Формування патріотичних почуттів дітей дошкільного віку має поєднуватися з вихованням їх у дусі миру. Адже глобалізація, зростання відкритості суспільств актуалізує ідею планетарності, вселяє багатьом людям відчуття того, що вони є жителями Землі. За даними Всесвітньої організації з дошкільного виховання, представники різних країн змістом мирних відносин між людьми вважають:

- любов і повагу до ближнього, щирість, співпереживання, привітність, розуміння, вміння допомагати тим, хто потребує допомоги;

- дотримання прийнятих у суспільстві моральних норм, протидію злу без виявлення агресивності;

- почуття солідарності та відповідальності стосовно інших.



Національне виховання С. Русова розглядає як виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного краю, його традиціях, звичаях і обрядах, ідеях, поглядах та ідеалах, де головним чинником виступає рідна мова, а оскільки, на думку педагога, національна культура є вселюдським надбанням і багатством, яскравою формою вияву суті народу в мистецтві, традиціях, трудовій діяльності, побуті, остільки виховний процес повинен утверджувати єдність загальнолюдської і національної культури. Таке виховання сприяє реалізації природних задатків дітей, збуджує інтерес до навчання, формує національний склад мислення, психіки, національний характер і світогляд, готує до творчої праці по збагаченню рідної духовної і матеріальної культур, а через них – до участі у загальнолюдській культурі, до культури міжнаціональних взаємин, тобто утворює цілісну індивідуальність.

Сьогодні, у ХХІ ст., в час, коли відбуваються активні процеси глобалізації, філософсько-освітні погляди С. Русової актуальні, бо суспільство потребує національної єдності, національного згуртування, встановлення тісніших контактів між народами. І лише та нація, та держава, яка згуртує народ, яка на найвищому рівні усвідомить свої національні інтереси і в співпраці, в конкуренції з іншими державами забезпечить реалізацію цих національних інтересів, зможе створити кращі умови для життя громадян тої чи іншої держави. «Розвинена нація – не маса, що вміло керується, дай Боже, розумною і порядною верхівкою, а діалектична єдність вільних і незалежних людей, які в діалогах між собою визначають напрями і способи свого особистого й суспільного розвитку», [10;69] тому сучасна українська освіта має стати орієнтованою, перш за все, на особистість; бути демократичною, конкурентноспроможною у світовому освітньому просторі. Базуючись на національній ідеї українського державотворення, сучасна освіта має бути спрямованою на утвердження національних інтересів, відповідати потребам особистості й суспільства.


Література


  1. Базовий компонент дошкільної освіти / Науковий керівник: А.М. Богуш. – Київ, 2012. - 64

  2. Богуш А. Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994.Дитина. Програма виховання і навчання дітей від двох до семи років. Київ, 2013

  3. Боровська О., Токарєва Г. Формування громадянської компетентності дошкільників // Вихователь-методист дошкільного закладу. – Київ, 2014 № 3. – С. 58 - 64

  4. Зайченко І. Педагогічна концепція С.Ф.Русової: – Чернігів: Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, 2000.

  5. Кононенко П. “ Свою Україну любіть...”. – К.: Твім інтер, 1996.

  6. Проскура О. С. С. Ф. Русова й концепція українського дитячого садка // Дошкільне виховання. — 1991. — № 7. — с. ; № 10. — с. 16—18

  7. Русова С. Вибрані твори. – К.: Освіта, 1996.

  8. Русова С. Ідейні підвалини школи // Світло. – 1913. – Кн. 8. – С.33 – 38.

  9. Русова С. Моральні завдання сучасної школи // Рідна школа. – Львів, 1938. – №7. – С.109 – 113.

  10. Русова С. Сучасна мрія виховання // Життя і знання. – Львів, 1930. – С.165 – 166.

  11. Русова С. Суспільні питання виховання // Життя і знання. – Львів, 1929. – С.161 – 163.

  12. Харитонова О., Костянтинова О., Абба П. Виховуємо патріотів // Вихователь-методист дошкільного закладу. – Київ, 2012. – с.11 - 20




База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка