Пауло Коельйо вероніка вирішує померти «Ось, я даю вам владу наступати на змій… І ніщо вам не зашкодить»



Сторінка1/9
Дата конвертації06.03.2016
Розмір1.48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Пауло Коельйо

ВЕРОНІКА ВИРІШУЄ ПОМЕРТИ


«Ось, я даю вам владу наступати на змій… і ніщо вам не зашкодить».

Лука, 10: 19
Присвячується С. Т. де Л., який мені допомагав, а я й не підозрював про це.

Одинадцятого листопада 1997 року Вероніка вирішила, що настав — нарешті! — час покінчити з собою. Вона ретельно прибрала в кімнаті, яку винаймала в жіночому монастирі, вимкнула огрівання, почистила зуби й лягла.

* * *

Зі столика біля ліжка вона взяла чотири пакетики зі снодійними пігулками. Замість того, щоб покришити й розчинити у воді, вирішила ковтати їх одна за одною, адже між наміром і вчинком завжди існує проміжок, а вона хотіла мати свободу вибору, якщо надумає спинитися напівдорозі. Однак із кожною новою пігулкою ставала дедалі впевненішою — через п’ять хвилин пакетики спорожніли.

Вона не знала, коли почне втрачати свідомість, отож поклала біля себе на ліжку свіжий номер французького журналу «Homme», який надійшов до бібліотеки, де вона працювала. Її ніколи особливо не цікавила технологія, але, гортаючи журнал, натрапила на статтю про комп’ютерну гру на компакт-дисках, створену бразильським письменником Пауло Коельо, з яким вона зустрілася під час конференції в барі готелю «Ґранд Юніон». Тоді вони обмінялися кількома фразами, і його видавець запросив її підсісти до них за вечерею. На жаль, людей було так багато, що вони не мали змоги нормально поспілкуватися.

Згадавши ту зустріч, вона подумала, що цей автор уже став частинкою її світу, тож читання його статті допоможе їй згаяти час. Чекаючи смерті, Вероніка почала читати про комп’ютерну технологію, яка її абсолютно не цікавила — зрештою, вона так чинила протягом усього життя, завжди вибираючи те, що найлегше, що під рукою. Як оцей журнал, скажімо.

Проте, хоч як дивно, вже з першим рядком куди й поділася її вроджена пасивність (снодійне ще не розчинилося у шлунку, але Вероніка була пасивна з природи) і чи не вперше в житті вона замислилась над правдивістю дуже модного серед її друзів вислову: «В цьому світі немає нічого випадкового».

Чому їй трапився саме цей рядок — якраз тоді, коли вона почала помирати? Яка прихована вістка відкрилася їй — якщо тільки існують приховані вістки, а не прості збіжності?

Рядок розміщувався під ілюстрацією, і ним же починалася стаття: «Де є Словенія?»

«А й справді, — подумала вона, — ніхто ж і не знає, де є Словенія».

Але Словенія є — і там, і тут, у довколишніх горах і на цьому майдані, — Словенією звали її країну.

Вона відклала журнал; немає сенсу обурюватися на світ, який нічого не знає про словенців; честь нації більше її не обходить. Настав час пишатися собою, визнати, що вона-таки спромоглася, набралася врешті-решт відваги покинути життя — як добре! І робить це так, як завжди собі уявляла — з допомогою снодійних пігулок, не залишаючи слідів.

Вже майже півроку Вероніка намагалася знайти пігулки. Коли їй здалося, що вона не здатна їх добути, хотіла навіть перерізати собі вени. Ну й що, коли кімната буде захляпана кров’ю, а черниць охопить розпач і збентеження — самогубці насамперед дбають про себе, а не про інших. Звісно, вона б постаралася завдати якомога менше турбот своєю смертю, проте, якщо єдиним виходом для неї було перерізати вени, вибору вона не мала; а черниці усе приберуть та й забудуть — так їм простіше буде знову здати кімнату внайми. Хоч це й кінець двадцятого століття, та люди й досі бояться привидів.

Ще можна було б, безперечно, кинутися з якоїсь високої будівлі в Любляні, але ж чи не буде від цього додаткових прикрощів її батькам? Крім потрясіння від вістки про смерть доньки, їм доведеться розпізнавати спотворений труп; ні, так було б гірше, бо залишилась би незагойна рана в серцях двох людей, які бажали їй тільки найкращого.

«Поступово вони змирилися б зі смертю доньки. Але забути розтрощений череп було б неможливо».

Стрілятися, стрибати з даху, вішатися — всі ці варіанти суперечили її жіночому єству. Жінки-самогубці обирають значно романтичніші методи — ріжуть, наприклад, вени або ж ковтають завищені дози снодійного. Безліч таких прикладів можна знайти в біографіях призабутих принцес і голлівудських актрис.

Вероніка знала, що жити означає постійно чекати слушного моменту для дії. Так сталося й цього разу. Почувши її скарги на безсоння, дві подруги зуміли добути кожна по два пакетики потужних наркотиків, що їх уживали музиканти з місцевої дискотеки. Вероніка цілий тиждень тримала ці чотири пакетики на нічному столику, готуючись до смерті й прощаючись — без жодних сантиментів — з тим, що люди нарекли життям.

І ось вона лежить — задоволена тим, що вчинила, і знуджена, бо не знає, що робити з часом, який їй залишився.

Знову замислилася над отим абсурдним питанням. Як можна починати статтю про комп’ютери отаким ідіотським рядком: «Де є Словенія?»

За браком чогось цікавішого, вирішила прочитати статтю до кінця й довідалася, що компакт-диск, про який ішлося, був виготовлений, завдяки дешевій робочій силі, в Словенії — цій дивній країні, про яку ніхто й не знає, крім її мешканців. Кількома місяцями раніше, коли цей диск ще готувався до випуску, французький підприємець організував для журналістів з усього світу фуршет у Вледі, в замку.

Вероніці пригадалося, що вона читала про цей фуршет — він став у місті справжньою подією, і не лише через реставрацію замку, яка мала якнайдетальніше відтворити середньовічну атмосферу цієї комп’ютерної гри, а й через полеміку в місцевій пресі — бо серед запрошених журналістів (з Німеччини, Франції, Англії, Італії й Іспанії) не було жодного словенця.

Кореспондент журналу «Homme» — який завітав у Словенію вперше — не за власний, без сумніву, кошт і з метою поспілкуватися з іншими журналістами, накидати якісь цікаві спостереження й насолодитися дармовими наїдками й напоями у старовинному замку — вирішив розпочати статтю жартом, який зуміють оцінити витончені інтелектуали з його власного краю. Мабуть, він ще й розказував колегам-журналістам різні байки про місцеві звичаї, не забувши згадати при цьому, як погано одягаються словенські жінки.

Але це — його проблема. Вероніка помирала, і її цікавило інше — скажімо, чи існує життя після смерті, або коли знайдуть її тіло. Та все ж таки — можливо, саме завдяки прийнятому нею рішенню — стаття її збентежила.

Визирнула з монастирського вікна, що виходило на невеличкий люблянський майдан. «Якщо вони не знають, де Словенія, то й Любляна для них — міф», — подумала вона. Як Атлантида, чи Лемурія, чи інші втрачені континенти, що збуджують людську уяву. Ніхто у світі не розпочав би статтю запитанням, де є гора Еверест, хоч би й ніколи там не був. Але ось у самому центрі Європи кореспондентові поважного журналу було зовсім не соромно ставити таке запитання, бо він розумів, що більшість читачів не знає, де розташована Словенія, не кажучи про її столицю, Любляну.

Саме тоді Вероніка й вирішила, чим займе час, бо минуло десять хвилин, а вона все ще не відчувала жодних фізичних змін. Останнім актом її життя буде написання листа до журналу з поясненням, що Словенія — це одна з п’яти республік, на які розпалася колишня Югославія.

Це й буде її лист самогубця. Без пояснення справжніх причин її смерті.

А коли знайдуть тіло, то вирішать, що вона покінчила з собою, бо журналіст не знав, де знаходиться її країна. Вона всміхнулась, уявивши газетну полеміку, де хтось підтримає, а хтось засудить її самогубство, вчинене заради честі власної держави. А ще її збентежило, як швидко змінився в неї настрій, адже якихось кілька хвилин тому вона думала про щось цілком протилежне — про те, що світ з його географічними проблемами вже її не обходить.

Вона написала листа. І в неї з’явився раптом гарний настрій, що мало не викликав сумніви в доцільності смерті, але пігулки вона вже зажила; міняти щось було надто пізно.

Зрештою, вона й раніше мала гарні настрої, та й узагалі, накладала на себе руки зовсім не тому, що була сумною, роздратованою жінкою з хронічними депресіями. Вона любила блукати вуличками Любляни або дивитися з вікна своєї монастирської кімнатки на сніг, що падав на майдан, на пам’ятник поетові. Одного разу їй майже цілий місяць здавалося, що вона немов літає над землею, бо якийсь незнайомець просто насередині цього майдану подарував їй квітку.

З нею, на її думку, все було нормально. А до смерті спонукали її дві дуже прості причини, й вона не сумнівалася, що багато хто її зрозумів би, якби вона їх пояснила.

Перша причина: все в її житті було однаковим, а як тільки мине молодість, усе покотиться донизу, залишаючи незворотні сліди — старість, хвороби, втрата друзів. Продовжуючи жити, вона нічого не досягне; навпаки, тільки зростатиме ймовірність страждання.

Друга причина була більш філософською: Вероніка читала газети, дивилася телевізор і усвідомлювала, що коїться зі світом. Все було погано, а вона нічого не могла змінити на краще — відчуваючи натомість повне безсилля.

Але дуже скоро вона переживе фінальну сцену свого життя, яка відрізнятиметься від усього, що було досі: смерть. Написавши листа до журналу, вона зосередилась на більш невідкладних речах, доречніших у цей момент її життя чи радше помирання.

Спробувала уявити свою смерть, та нічого в неї не вийшло.

Але й перейматися цим не варто, бо вже за кілька хвилин усе з’ясується само.

За кілька хвилин — але за скільки?

Вона не знала. Проте тішилася думкою, що незабаром знатиме відповідь на питання, котре хвилює всіх: чи існує Бог?

На відміну від багатьох, це не було найважливішим питанням її життя. При старому комуністичному режимі в школах дотримувалися доктрини про відсутність життя після смерті, й вона звиклася з цією думкою. З іншого боку, ровесники її батьків, бабині й дідові однолітки вчащали до церкви, молилися, ходили на прощу й були свято переконані, що Господь почує їхні молитви.

У двадцять чотири роки, випробувавши все, що тільки можливо випробувати — а вже це було немалим досягненням, — Вероніка майже не сумнівалася, що зі смертю все закінчується. Ось чому вона обрала самогубство: остаточну свободу. Вічне забуття.

У глибині душі, однак, таївся сумнів: а що, як Бог існує? Тисячі років цивілізації наклали табу на самогубство, бо воно порушувало всі релігійні приписи: людина бореться за життя, а не за смерть. Людський рід має плодитись і множитись. Суспільству потрібна робоча сила. Подружжя не повинно розлучатися, навіть коли гасне любов, бо державі потрібні солдати, політики й митці.



«Якщо Бог існує, в чому я дуже сумніваюся, Він знатиме, що в людського терпіння є межі. Це ж Він створив оце безладдя — злидні, несправедливість, жадобу, самотність. Він мав, звичайно, найкращі наміри, проте результати виявилися катастрофічними; якщо Бог є, Він буде поблажливим до тих, хто вирішив дочасно покинути цю Землю, — можливо, Він навіть вибачиться за те, що примусив нас тут бути».

До біса всі табу й забобони. Її благочесна мати сказала б: «Господові відоме минуле, теперішнє й майбутнє». Значить, він випустив її в цей світ, прекрасно усвідомлюючи, що вона врешті-решт покінчить із собою, отож її вчинок не буде для нього шоком.

Вероніка відчула приступ нудоти, дедалі сильнішої.

За кілька хвилин вона вже не зможе зосереджувати увагу на майдані за вікном. Знала, що надворі зима; була десь четверта година пополудні, а сонце заходило швидко. Знала й те, що інші люди житимуть далі. В цю мить повз її вікно проходив юнак, який побачив Вероніку і гадки не маючи, що вона вмирає. Група музикантів з Болівії (а де є Болівія? Чому журналіст про це не запитав?) грала перед пам’ятником Франце Прешрену, великому словенському поету, який залишив такий глибокий слід у душі свого народу.

Чи доживе вона до завершення мелодії, що долинає з майдану? Це буде чудовою згадкою цього життя: надвечір’я, музика, що оспівує країну з протилежного кінця світу, тепла затишна кімната, вродливий юнак, переповнений життям, котрий чомусь зупинився і дивиться тепер на неї. Вона усвідомила, що пігулки починають діяти, і що він буде останнім, хто її побачить.

Юнак посміхнувся. Вона всміхнулась у відповідь — їй не було чого втрачати. Він помахав рукою; вона відвела очі — він забагато собі дозволяє. Спохмурнівши, юнак рушив далі, забуваючи обличчя у вікні назавжди.

Однак Вероніці приємно було востаннє відчути себе пожаданою. Вона вбивала себе не тому, що їй бракувало кохання. Не тому, що її не любили в родині, не через якісь фінансові проблеми чи невиліковну хворобу.

Вероніка вирішила вмерти цього чудового люблянського надвечір’я, коли на майдані грали музиканти з Болівії, попід її вікном проходив юнак, і вона тішилась усьому баченому й чутому. Ще більше її тішило те, що їй не доведеться всього цього бачити й чути в наступних тридцять, сорок або й п’ятдесят років, коли ці речі втратять свіжість і поглиблять трагізм життя, в якому все повторюється, а кожен день нагадує інший.

Їй почало крутити в шлунку і стало дуже погано.

«Дивно, — подумала вона. — Здавалося, після такої дози снодійного я відразу ж засну».

Натомість їй дзвеніло у вухах і тягнуло на блювоту.



«Якщо мене знудить, я не помру».

Вона вирішила не думати про болі у шлунку й спробувала зосередитися на сутінках, що швидко насувалися, на болівійцях, на людях, що зачиняли свої крамнички й рушали додому. Дзвін у вухах ставав дедалі різкішим, і Вероніка вперше відчула страх, жахливий страх перед невідомістю.

Він був недовгим. Мить — і вона втратила свідомість.

Розплющивши очі, вона не подумала: «Мабуть, я на небесах». На небесах ніколи б не освітлювали кімнату флюоресцентною лампою, та й біль — його вона відчула відразу — був звичний для Землі. О, цей земний біль — унікальний, неповторний.

* * *

Спробувала поворухнутись, і біль посилився. Зненацька виникли яскраві цятки, та Вероніка вже знала, що це не райські зорі, а наслідки різкого, сильного болю.

— Очунює, — почувся жіночий голос. — Ну, ось ви і в пеклі, ласкаво просимо.

Ні, це неправда; той голос її обдурює. Це не пекло, бо їй дуже холодно, до того ж у неї з носа й рота стирчать пластикові трубки. Одну з трубок їй запхали в саме горло, й вона мало не задихалася.

Спробувала її витягти, але руки були прив’язані до ліжка.

— Жартую, це не пекло, — вів далі голос. — Це гірше від пекла, хоч я там і не була. Ви у Віллеті.

Попри біль і задуху Вероніка відразу збагнула, що сталося. Вона намагалася покінчити з собою, але хтось її врятував. Це могла бути одна з черниць, подруга, що навідалася без попередження, або кур’єр із замовленням, про яке вона й забула. Хай там що, але вона вижила й опинилась у Віллеті.

У Віллеті — відомому притулку для божевільних, який на всіх наводив страх від 1991 року, коли його було засновано, після здобуття незалежності. Саме тоді, гадаючи, що поділ Югославії відбудеться мирним шляхом (зрештою, Словенія відбулася тільки одинадцятьма днями війни), група європейських бізнесменів отримала дозвіл на відкриття в старих казармах, кинутих урядом напризволяще, психіатричної лікарні.

Невдовзі, однак, вибухли війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Бізнесмени занепокоїлись. Гроші для інвестицій надходили від акціонерів, розкиданих по цілому світі, чиїх імен вони навіть не знали, тож не було можливості зібрати всіх їх разом, пояснити ситуацію й заручитися їхнім терпінням. Проблему вирішили методом, не надто відповідним для психлікарні, тому для молодої нації, котра щойно відкинула комуністичні ідеали, Віллет став символом найгірших вад капіталізму: щоб опинитися тут, досить було певної суми грошей.

Дехто, бажаючи позбутись якогось члена родини після сварок про спадщину (або про недостойну поведінку тієї особи), був готовий заплатити великі гроші, щоб тільки отримати медичну експертизу про необхідність ізоляції своїх зайвих дітей чи батьків. Інші ж, рятуючись від боргів або втікаючи від відповідальності за вчинки, що загрожували довгим терміном ув’язнення, відсиджувалися в божевільні й виходили звідти, не сплачуючи жодних штрафів та ігноруючи суди.

Віллет був місцем, з якого ніхто ще не втік і де поруч зі справжніми хворими — скерованими сюди за рішенням суду або переведеними з інших лікарень — перебували ті, кого зумисне зробили божевільним, і ті, хто таким прикидався. Наслідком було повне безладдя, і в пресі постійно з’являлися матеріали про поганий догляд та зловживання, хоча ніхто з журналістів так і не отримав дозволу відвідати Віллет, аби побачити все на власні очі. Уряд розглядав ці матеріали, але доказів завжди бракувало; акціонери погрожували, що поширять інформацію про перешкоди іноземним інвестиціям у Словенії, й таким чином цей заклад залишався на плаву; фактично, він навіть зміцнював свої позиції.

— Моя тітка покінчила з собою кілька місяців тому, — вів далі жіночий голос. — Майже вісім років вона боялася вийти з кімнати і тільки їла, гладшала, курила, ковтала пігулки й постійно спала. Мала двох дочок і люблячого чоловіка.

Вероніка марно намагалася повернути голову в бік цього голосу.

— Прокинулася вона лише раз — тоді, коли чоловік завів собі коханку. Влаштувала скандал, схудла на пару кілограмів, розбила кілька тарілок і декілька тижнів не давала сусідам спокою своїми криками. Хоч як це дико звучить, але то була чи не найщасливіша пора її життя. Вона за щось боролася; життя вирувало в ній, й вона тоді могла подолати всі перешкоди на своєму шляху.



«Яке це має відношення до мене? — подумала Вероніка, не в силах вимовити й слова. — Я не ваша тітка, і в мене немає чоловіка!»

— Врешті-решт її чоловік позбувся коханки, — додав жіночий голос, — і поступово до тітки вернулась її попередня пасивність. Якось вона зателефонувала мені й сказала, що хоче змінити своє життя — кидає курити. Тоді ж таки, кинувши курити, почала ковтати чимдалі більше заспокійливих пігулок, а потім повідомила всім, що хоче покінчити з життям. Ніхто їй не повірив. І ось одного ранку, залишивши мені прощальне повідомлення на автовідповідачі, вона отруїлася газом. Я кілька разів переслухала це повідомлення: я ще ніколи не знала її такою тихою, такою впокореною. Вона сказала, що не почувається ні щасливою, ні нещасною, тому й не хоче жити.

Вероніці стало шкода цієї жінки — вона, либонь, розповідала це все, намагаючися збагнути тітчину смерть. У цьому світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну, хто може засудити людину, котра вирішила померти?

Ніхто. Кожен знає міру свого страждання або відчуває, що його життя втратило сенс. Вероніка хотіла це пояснити, але натомість почала душитися трубкою, що стирчала їй з рота, і жінка кинулася на поміч.

Вона бачила, як жінка схилилася над її прив’язаним тілом, натицьканим трубками і врятованим усупереч її волі. Вона виказувала своє бажання знищити його, — мотаючи головою, благала очима, щоб з неї повитягали всі ці трубки і дали їй змогу спокійно померти.

— Щось ви нервуєтеся, — сказала жінка. — Може, шкодуєте за своїм вчинком, а чи й далі бажаєте вмерти; та це мене не цікавить. Моя справа — робити те, що належить. Якщо пацієнт нервується, я мушу, за приписом, дати йому заспокійливе.

Вероніка припинила опір, але медсестра вже робила їй укол у руку. Невдовзі вона знову опинилася в дивному світі без сновидінь — пам’ятала тільки обличчя жінки, котру щойно побачила: зелені очі, каштанове волосся й відсторонений вираз обличчя — обличчя людини, яка робить те, що їй приписано, ніколи не сумніваючись у доцільності тих або інших правил.

Пауло Коельо почув про історію з Веронікою трьома місяцями пізніше, коли вечеряв у Парижі, в алжирському ресторанчику, зі своєю знайомою словенкою, також Веронікою, батько якої був головним лікарем Віллету.

* * *

Згодом, вирішивши написати книгу на цю тему, він хотів було змінити ім’я своєї знайомої, щоб не заплутати читачів. Думав назвати її Бласкою, Едвіною, Марієцою або ще яким іншим словенським ім’ям, та врешті-решт залишив усе, як було. Коли йтиметься про його знайому Вероніку, він називатиме її його знайомою Веронікою. Коли ж ітиметься про іншу Вероніку, не буде потреби її якось іще називати, бо вона й так буде головною героїнею книги, а читачів тільки дратуватиме постійне нагадування про «божевільну Вероніку» чи «Вероніку-невдалу самогубцю». До того ж, і він сам, і його знайома Вероніка з’являться лише в одному коротенькому розділі книги, — саме в цьому.

Його знайома Вероніка обурювалася тим, що вчинив її батько, враховуючи й те, що заклад, ним очолюваний, прагнув до респектабельності, а сам він працював над дисертацією, яку мав представити на суд високої наукової ради.

— Чи знаєте ви, звідки пішла назва «притулок для божевільних»? — запитала вона. — 3 часів середньовіччя, коли кожен мав право шукати прихистку в церквах та інших святих місцях. Право на притулок — це річ зрозуміла для будь-якої цивілізованої людини. Як же міг мій батько, головний лікар притулку для психічно хворих, поставитися до неї саме так?

Пауло Коельо хотів довідатись в усіх подробицях, як воно сталося, бо мав для цього вельми поважну причину.

Причина полягала в тому, що він сам опинявся в подібному притулку, або, як це частіше називають, у психлікарні. І сталося це з ним не раз, а тричі — у 1965, 1966 та 1967 роках. Заклад, до якого він потрапляв, називався санаторієм доктора Ейраша в Ріо-де-Жанейро.

Чому саме його поклали до цієї лікарні, він навіть і тепер не годен був зрозуміти. Можливо, батьків його збентежило, що він якось дивно поводився. Напівсором’язливий, напівекстравагантний, він прагнув стати «митцем», що в його родині сприймалося як найпевніший шлях на суспільне дно і до злиденної смерті.

Коли Пауло Коельо над цим замислювався — а треба сказати, що зрідка він це робив, — йому здавалося, що справжнім божевільним був саме доктор, який погоджувався ізолювати його практично без жодних на те підстав (як у кожній родині, завжди легше звинуватити іншого, стверджуючи, нібито батьки не усвідомлювали, що чинять, приймаючи таке суворе рішення).

Пауло засміявся, довідавшись про чудернацького листа до газети, залишеного Веронікою, зі скаргою на те, що поважний французький журнал навіть не знає, де є Словенія.

— Ніхто через це не кінчатиме життя самогубством.

— Тому-то цей лист і виявився марним, — ображено відповіла його знайома Вероніка. — Вчора я поселялася в готелі, й адміністраторка думала, що Словенія — місто в Німеччині.

Ця ситуація була йому знайомою, адже багато хто з іноземців вважав столицею Бразилії аргентинське місто Буенос-Айрес.

Але крім того, що іноземці захоплено розхвалювали красу його столиці (у сусідній Аргентині), спільність Пауло Коельо з Веронікою полягала ще й у згаданій події: його теж колись поклали до психіатричної лікарні й, на думку першої дружини, «повинні були не випускати звідти ніколи».

А все ж таки його випускали. І от, залишаючи лікарню востаннє з твердим наміром ніколи туди більше не вертатися, він пообіцяв собі дві речі: (а) що він колись це все опише і (б) що привселюдно торкнеться цієї теми лише по смерті батьків, бо не хотів завдавати їм прикрощів — адже обоє все життя картали себе за заподіяне.

Мати його померла 1993 року, але батько, якому в 1997 році виповнилося вісімдесят чотири, був ще живий, при повній свідомості й у доброму здоров’ї, попри емфізему легенів (хоч він ніколи й не курив) та попри споживання виключно морожених продуктів, бо так і не зміг знайти собі господиню, яка б мирилася з усіма його дивацтвами.

Отож коли Пауло Коельо почув історію Вероніки, то зрозумів, що може описати цю тему, не порушуючи своїх обіцянок. Хоча йому й ніколи не спадала думка про самогубство, він дуже добре знав світ психіатричної лікарні — всі процедури, відносини між лікарями й пацієнтами, переваги та прикрощі перебування у такому місці.

Тому нехай Пауло Коельо разом зі своєю знайомою Веронікою назавжди покинуть сторінки цієї книги, а ми продовжимо свою розповідь.

Вероніка не знала, як довго вона спала. Пам’ятала лише, що на мить прокинулася — все ще з отими трубками в роті та носі — й почула, як хтось запитав:

— Хочеш, я тебе помастурбую?



  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка