Павло Тичина



Сторінка3/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6

ВЕСЕЛЕ СЛОВО


Добре  слово  настрій,  дух  підносить;
забувати,  друже  мій,  не  варто,
що  для  настрою  і  жарту  досить
просто  теплого  людського  жарту.
 
Як  народ  веселе  слово  творить?
Ось  по  кризі  йде  дідок  бровастий,
зустрічає  дядька  і  говорить:
—  Де  б  оце  його  отут  упасти?
 
Дядько  теж  боїться  посковзнутись,
але  йти  йому  уже  певніше.
Не  минув  нагоди  усміхнутись:
—  Та  вже  падайте,  де  вам  зручніше...
 
І  обидва  розсміялись  гучно:
ковзанку  пройшли  благополучно.

Прочитай заголовок і останнє речення вірша. Здогадайся, про що в ньому йдеться.

Прочитай вірш. Чи підтвердились твої міркування?

Який у тебе настрій після читання вірша?

Подумай, чи завжди всім весело від цікавого жарту?

КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК


Тарасик  набігавсь,
примчав  із  двора.
Уже  й  за  уроки
сідати  пора.
 
Ось  віршика  вивчив,
задачі  зробив.
В  щоденник  заглянув
тривогу  забив.
 
Гласить  неодмінний
шкільний  записник:
«Принести  до  школи
клумачний  словник».
 
Завдання  у  класі
він  сам  записав.
А  що  за  словник  то  —
і  досі  не  взнав.
 
Прибіг  до  бабусі,
що  прала  рушник:
—  А  що  таке,  —  каже,
клумачний  словник?
 
—  Клумачний?  —  бабуся
на  те  хлопчаку.  —
Та,  мабуть,  що  носять
його  в  клумаку!
 Сестричка  сміється,
швидка  на  язик:
—  Сам,  —  каже,  —  доклумай,
який  це  словник!
 
Та  це  вам  не  шахи,
це  вам  не  лото:
кого  не  спитає  —
не  знає  ніхто.
 
Спитав  у  сусіда  —
вже  дещо  нове:
—  В  нас,  —  каже,  —  в  будинку
письменник  живе.
 
По  радіо  мову
веде  про  слова.
Слова  —  це  перлини,
це  дивні  дива!
 
Піди  ти  до  нього  —
у  нього  книжки.
Він  знає  й  розкаже
про  всі  словники.
 
Ну  що  ж,  як  розради
немає  ніде,
в  квартиру  поета
Тарасик  іде.
 

Ось  дзвонить,  заходить:


—  Будь  ласка,  —  гука,  —
клумачного  дайте
мені  словника!
 
Поет  усміхнувся:
—  Ти  просиш  дарма:
клумачного,  —  каже,
в  природі  нема.
 
Клумачний...  То,  мабуть,
почулось...  Пробач,
бо  той,  хто  тлумачить,
той  зветься  —  тлумач.
 
Буває,  що  слово
відоме  давно,
а  знає  не  кожен,
що  значить  воно.

 І  тут  у  пригоді


стає  визначник
скарбів  наших  мовних  —
тлумачний  словник.
 
Тарасику,  світла
твоя  голова,
Ану,  зустрічав  ти,
наприклад,  слова:
 

красуля,  красоля?


Словник  розгорни  —
і  зразу  побачиш,
що  значать  вони:
 
красуля  — красуня,
красоля  —  цвіток.
І  тут  же:  краснуха  —
хвороба  діток.
 
Оце  ж  і  тлумачний
словник!  Зрозумів?
А  є  словники  ще  —
п о х о д ж е н н я  слів.
  
Вивчатимеш  мову:
слова  —  в  голові,
любов  до  них  —  в  серці,
в  самому  єстві.
 
—  Слова  в  голові?  —
розсміявся  хлопчак.  —
То,  значить,  для  слів
не  потрібний  клумак!

Радіє  письменник


з  тямкого  дружка:
—  Як  любиш,  наука
тобі  не  важка.
 

Цінюща  в  людини
до  знань  ненасить.
І  їх  за  плечима,
тих  знань,  не  носить.

 
—  Спасибі!  —  Тарасик
додому  побіг.
І  ледве,  зраділий,
ступив  за  поріг:
 
—  Доклумав!  —  гукає
сестричці  своїй.
А  потім  біжить
до  бабусі  мерщій.
 
Примчавши  на  кухню,
червоний,  як  мак:
—  Бабусю,  —  кричить,  —
не  підходить  клумак!
 
Цінюща  в  людини
до  знань  ненасить.
І  знань  за  плечима,  —
гука,  —  не  носить!


Поясніть, як ви зрозуміли зміст таких висловів: «тривогу

забив», «швидка на язик», «по радіо мову веде», «у

пригоді стає», «світла голова», «за плечима тих

знань не носить». Як ви вважаєте, автор глузував зі

свого малого героя чи просто жартував з ним? Свої

думки підтверджуйте рядками тексту.

Які малюнки ви придумали б до окремих строф вірша,

що і як зобразили на них?

Прочитайте виділені рядки вірша. Поясніть їх значення.




 

  Грицько Бойко



грицько бойко.jpg

Григорій Пилипович Бойко народився  5 вересня 1923 року в селі Оленівці на Донеччині в сім'ї службовця. Декілька поколінь Бойків, як згадує його син Вадим, уміли говорити віршами. Дід по материнській лінії, Олексій Корнієцький, залишив по собі кілька десятків пісень, які ще й досі співають у селах Донеччини. А батько поета, Пилип Бойко, теж писав вірші. Щоби видати їх, односельці зібрали гроші і відрядили секретаря місцевої комсомольської організації аж до Москви. І вийшла збірка «Чайка» українською мовою, але тодішня влада виплатила авторові гонорар... бібліотекою, 2000 невеликого формату книжок, які читало все рідне село Оленівка. Пилипа Бойка відправили на науку до Харкова, де він провчився лише рік, але встиг здружитися з однокурсником Володимиром Сосюрою...

Після закінчення семирічки Григорій Бойко навчався в Оленівській рудниковій школі. Відстань до школи була чимала, тому доводилося хлопцеві щодня вставати о четвертій годині, кілька кілометрів іти пішки до станції, а вже звідти їхати робочим поїздом до школи.

Почалася війна. Ще юнаком зі шкільної парти пішов Григорій на фронт, а повернувся звідти тяжко пораненим. Після війни майбутній письменник навчався на літературному факультеті Донецького педінституту.

Початком своєї літературної діяльності Григорій Пилипович вважав 1950 рік: саме тоді вийшла його перша збірка віршів «Моя Донеччина». Але друкуватися він почав ще школярем. З мізерних гонорарів купував для сім'ї бодай якісь крупи і цим дуже пишався. Ще студентом видав першу книжку, і його одразу ж прийняли до Спілки письменників. Потім було ще кілька ліричних збірок. А згодом поет став писати виключно для дітей. У дитячій літературі не знайдеться, напевне, жанру, в якому б не працював Грицько Бойко: поеми, вірші, скоромовки, лічилки, загадки, п'єси-казки, тобто все, що подобається таким чарівним жителям країни Дитинства.

Письменник видав близько ста книжок для дітей. Ще за життя наклад його книжок сягав двадцяти мільйонів. Особливо полюбилися малечі «Билиці дяді Гриця», «Про дідуся Тараса», «Смішинки», «Хлопчик Ох», «Ніс у сметані», «Шпаргалка-виручалка» та інші.

А ще на слова поета створено понад чотириста пісень, здебільшого для дітей. Збірник пісень на слова Г. Бойка «Соловейко» побачив світ у 1974 році.

Помер 25 вересня 1978 року. Похований у Києві на Міському кладовищі «Берківці». Поруч з ним похований його син драматург Вадим Бойко.

ЯК НЕВДАХА ВИСТУПАВ

— От я вчора виступав!
Ви б почули, як співав!
Хоч немає слуху,
Я горлав щодуху:
До-ре-мі-фа-соль-ля-сі!
Голос мій почули всі!
А скінчив — що сталось! —
З місць усі зірвались,
Сцену ледь не рознесли,
А мене вхопили —
Аж на вулицю несли
І вже там... набили!



ХЛОПЧИК ОХ

Познайомтесь: хлопчик Ох,


Охає за десятьох!
Ранок стеле світлу путь,
Школярі до школи йдуть.

Тільки Ох прилип до ліжка:

- Ох! Полежу ще хоч трішки

Для Максима, Юри, Клави -


Для усіх урок цікавий.
Ох зіває в кулачок:

- Ох! Як довго йде урок!..

Ось указку Ох тримає -
Хлопець Африку шукає:

- Ох! Куди це з карти зник


Всім відомий материк?..

Ох рішати став задачу


І над нею ледь не плаче:

- Ох! Задача нелегка,


Краще я спишу в дружка...

Ох заглянув у шпаргалку,


Та шпаргалку-виручалку
В нього вчитель відібрав...

- Ох! Навіщо підглядав?!


Мати страву варить сину,
До обіду півгодини.
Ох за нею ходить вслід:

- Ох! Коли вже той обід?

Триста кроків до кіно,
Пішки був би там давно,
Та сидить Ох і чекає:

- Ох! Трамвая щось немає.

Мчить на санках із гори
Цілий поїзд дітвори.
Тільки Оха там нема:

- Ох! Мороз мене пройма!

Одягли ми ковзани,
І у всіх біжать вони.
Ох, мов козлик на льоду:

- Ох! Тримайте! Уп-паду!

Ми комедію дивились,
Ми сміялись - аж втомились.
Тільки Ох один бубнів:

- Ох! Я спати захотів...

Дощ весняний сіє з неба,
Обійти калюжу треба.
Ох спинивсь і дожида:

- Ох! Хай висохне вода!..

Треба Оху м'яч підняти
Там, де гуси й гусенята.
Ох спинився і гука:

- Ох! Боюся гусака!

І Андрійко, і Микола
Кличуть Оха грать в футбола.
Ох із місця анітрішки:

- Ох! Болять у мене ніжки...

Ми колгоспу помагаєм,
Колоски в степу збираєм.
Тільки Ох не йде у поле:

- Ох! У мене в боці коле!..

У вікно влетіла муха
Й сіла Охові на вухо.
Ох руки не підійма:

- Ох! Нехай злетить сама!..

Сонце гріє гаряче,
Сонце гріє, аж пече.
Тільки Оху це байдуже:

- Ох! Вода холодна дуже...

На рибалці ми удвох,
Вудку взяв і хлопчик Ох,
Та заснув там: люлі-люлі!..
Ловись, рибко... із каструлі!..

Коло річки Ох бродив,


Черевики забруднив.

- Ох! Це ж треба мити їх?


Краще я піду в брудних...

Коло вогнища хлоп'ята.


Дрова Ох пішов шукати.
Як пішов, то й не прийшов -
Ані Оха, ані дров!

Може, він прийшов у клас?


Може, Ох той серед вас?

МАРШ ВЕСЕЛИХ ЧОЛОВІЧКІВ

Дружно пісню ми заводим,


Під бадьорий марш виходим,
Наче на парад,
Наче на парад.
Спритні, жваві, невеличкі,
Ми, веселі чоловічки,-
Друзі всіх малят.
Друзі всіх малят.

- Буратіно?


- Тут я!

- Цибуліно?


- Ось я!-

Карандаш,


Карабас -
Хто не знає нас?

І Малятко, і Барвінок,


І Незнайко, і Гурвінек,-
Кожен, кожен знає нас.
Кожен знає нас!

Знають нас міста і села,-


Чоловічки ми веселі:
Ми прийшли з казок,
Ми прийшли з казок.

Хто не зна якоїсь казки,-


Познайомтеся, будь ласка! -
Просим ми діток,
Просим ми діток.

- Буратіно?


- Тут я!

- Цибуліно?


- Ось я! -

Карандаш,


Карабас -
Хто не знає нас?

І Малятко, і Барвінок,


І Незнайко, і Гурвінек,-
Кожен, кожен знає нас,
Кожен знає нас!

Хоч ми з казки, та, як треба,


Все розкажемо про себе
Для дружків своїх,
Для дружків своїх.
Гей, малята-дошкільнята,
Підем з нами танцювати,-
Хай лунає сміх,
Хай лунає сміх!

- Буратіно?


- Тут я!

- Цибуліно?


- Ось я!-

Карандаш,


Карабас -
Хто не знає нас?

І Малятко, і Барвінок,


І Незнайко, і Гурвінек,-
Кожен, кожен знає нас,
Кожен знає нас!

ХВАСТУНЕЦЬ

Хлопчик Толя — молодець,
тільки трішки хвастунець.
Якось ми пішли на став.
Він мені таке сказав:
— Слово честі, не хвалюся,
я ні-чо-го не боюся!.. —
Враз на слові цім з дороги —
Толі ящірка під ноги.
З переляку,у тривозі
наш хвалько мерщій навтік.
Та спіткнувся на дорозі
й прикусив собі язик.

ДІЛОВІ РОЗМОВИ

- Здоров! Як справи?


  Що робиш? — я питаю.
- Та ось по телефону
   З тобою розмовляю...

   А як у тебе справи?


- Та справи — те що треба!
  А що ти зараз робиш?
- Та от дзвоню до тебе...

- Ну що ж, бувай здоровий,


  Бо вже пора кінчати:
  Ще ж треба подзвонити
  До Роми і до Гната.

Прочитай текст. Яку розмову вели між собою Петрик і Володя?

Чи можна назвати її діловою? Чому?

Як ти гадаєш, що ти хотів підкреслити такою назвою автор вірша?

А чи вмієш ти вести справжню ділову розмову? Якою вона повинна бути? Розкажи.


САШКО

В трамваї переповненім


Сашко з м’ячем сидить,
А біля нього згорблений
Старий дідусь стоїть.

Хтось до Сашка звертається:


— Чи вас у школі вчать,
Як місце дати старшому,
Як старших поважать?

- Та вчать, — Сашко відказує, —


Але оце якраз
Розпочались канікули -
Ніхто не учить нас.

ЯКБИ
От якби ми під вербою

Не зустрілися з тобою,

І якби не роздягались,

І якби ми не купались,

І якби у глибині

Не було пенька на дні,

І якби про те ми знали,

І якби ми не пірнали,

І якби не всі якби,—

Не набили б ми лоби!



Тамара Коломієць
Тамара Опанасівна Коломієць народилася в місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині 9 квітня 1935 року. Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара виросла «у пелені бабусі Ганни», яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Ці риси характеру вона передала внучці. Неписьменна баба Ганна знала напам'ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.http://t1.gstatic.com/images?q=tbn:and9gcqu5tqonegq_uvxafedjwatwidg0is4gaw3c0mulrndrf6cbgnd

Мама дівчинки працювала лікарем, але Тамарі ця професія була не зовсім зрозуміла: лікарня, амбулаторія, виклик, знову лікарня. Дідуся і татка, на жаль, уже в ранньому дитинстві у дівчинки не було: дідуся забрала громадянська, а татка — Друга світова війна. Але був ще маленький братик, якому доводилося власноручно майструвати вітрячки, літачки та кораблики.

Тамара Опанасівна належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч.

Перша збірка лірики Тамари Коломієць -— «Проліски» (1956) — з'явилася друком, коли авторка — студентка факультету журналістики Київського університету — мала 21 рік. Тоді ж молоду поетесу прийняли до Спілки письменників. На початку творчого шляху її помітив і благословив напутнім словом М. Рильський. Першим редактором був М. Стельмах. Із більшими чи меншими перервами звідтоді вийшло 10 книжок лірики, зокрема «Осіння борозна» (1981), «Багаття на межі» (1984) та «Дорога в листопад» (1990).

А потім — 15 років — не мовчання поетеси, а невидавання її книжок. Були лише добірки в періодиці — газетах «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Я, ти, ми», «Вісті», в журналі «Вітчизна»...

Нині поетеса скерувала свої зусилля в інше русло — у дитячу літературу. Питання рідної мови, святинь та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Тож вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її творчому доробку— понад 30 збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик».

Тамара Опанасівна досить активно якийсь час співпрацювала з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт». У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: вона має 6 абеток для 6 онуків.

Тамара Коломієць — щаслива мати і бабуся. Вона має двох дочок (Оксану й Мар'яну) і шестеро онуків. Стежками матері пішла донька — талановита поетеса Мар'яна Рочинь, а брат — Петро Коломієць — відомий сьогодні письменник, журналіст, автор багатьох історико-пригодницьких повістей.



ЧОЛОВІЧКИ 

Поглянь, які із жолудів


Виходять чоловічки —
В них круглі шапочки руді
І загорілі щічки...
На підвіконня влізуть вмить,
Де хвора дівчинка лежить,
Зігнуть пружинки-ніжки
І пострибають в ліжко.
Дівча їх всіх порозставля
І запита:
— Ви звідкіля?
— А нас дістав на дубі
Хлопчисько білочубий.
Нам ручки-ніжки поробив
І на віконце підсадив.
Такий химерний чоловік —
Нас залишив, а сам утік!

ДИВАКИ

Був за морями витівник


на прізвисько Рогеллі.
До меду брав собі часник,
до перцю — карамелі.
Завжди по вулиці гуляв
він догори ногами,
собак на стежці поціляв
смачними пирогами.
А за горами був дивак
на прізвисько Рогатті.
Він задкував, неначе рак,
по сінях і по хаті.
Як спав — на ліжко ноги клав,
а голову — під ліжко.
Квиток на поїзд купував,
а йшов по рейках пішки.
І ось зустрілись на торжку Рогеллі і Рогатті.
Один з них верхи на дрючку, а другий — на лопаті.
Обоє задом наперед і догори ногами.
Обоє мали в сітях мед ще й бутлі з пирогами.
Сказав Рогеллі: — От дивак!
Звідкіль такий узявся? Сказав Рогатті:
— Бачить всяк Що я не в тебе вдався!
Ха-ха! — Рогеллі реготав.
Хо-хо! — Рогатті з нього,
Весь народ аж присідав реготу гучного.
Ото дива! Ото дива!
сміху впало небо! з. що? Такого не бува?
вірите — не треба!

Прочитай вірш мовчки.

Як себе поводив Рогеллі? А Рогатті?

Які рядки вірша, на твою думку, найсмішніші?
ЇЖАКИ


Два веселі їжаки
Накололи на голки
Всі листки
І сказали:
— Ми — кущі,
Золоті у нас плащі
На дощі.
Два веселі їжаки
Накололи на голки
Всі грибки
І сказали:
— Ми — пеньки,
Наросли у нас грибки,
Як горбки.
Два веселі їжаки
Позгортались у клубки
Під голки
І сказали:
— Ми — грудки...
Ну, а може,— будяки...
Ну, а може,— їжаки
Все-таки?..

ЖМУРКИ

Що за лісом-перелісом
Зустрілася курка з лисом.
— Здрастуй, лисе,— каже курка.—
Нумо гратися у жмурки!
Навчилась я лічилочки —
Ховалочки-жмурилочки.
Мені, курці, сокорити,
Лічилочку говорити.
Тобі, лису-лисовину,
Ховатися у ліщину.
А Рябкові — йти шукати.
Ну ж бо, лисе, утікати!
Лічилочка не проста —
Залишишся без хвоста!

УЗЯЛАСЬ ЛОЗИНА БИТЬСЯ

Це не казка, а билиця —


Узялась лозина биться.
Воювала з кропивою,
Із жалючою і злою,
Задиралась з будяками,
Із рогатими жуками,
З білим цапом бородатим,
З гусаком старим, цибатим.
Билась, билась — притомилась,
Коло тину прихилилась
Та й питається у Гриця:
— А коли іще нам биться?

ХТО РОЗСИПАВ РОСИ

Хто розсипав роси


В сизі верболози?
Може, Посипайко?
Хто струсив з хмарини
Дощик на долини?
Може, Поливайко?
Хто аж понад лісом
Райдугу повісив?
Може, Політайко?
І хоч як верти-крути,
А до тебе не зайти?
Хатко, хатко, повернися,
Повернися-одчинися!
— Я не вмію повертаться,
Повертаться-одчиняться,
Не навчилася сама,
А господаря нема.
За ставком на повороті
У зеленому гайку
Мій господар на роботі
Од світанку до смерку.
Хто ж цей невловимчик
Ростом, як мізинчик?
Може, Невидайко?
Годі вже ховаться!
Треба признаваться!
Це, звичайно, Дбайко!
Дбайко-Потішайко,
Часто — Поспішайко,
Часом — Посмішайко.
Он як!

Назвіть героя вірша. 

Які ще імена є у Дбайка? 

Прочитайте, за що Дбайка назвали Посипайком, Поливайком, Політайком, Невидайком? 

Як ще названо Дбайка? Чому? 

Якими новими справами він займався? 
ДБАЙКОВА ПІСЕНЬКА В ДОРОЗІ

— Далека нині путь моя,


Тож марно час не гаю:
Помічника і друга я —
Велосипеда маю.
Між буйних трав у гущині
Кружля-петля дорога.
Ану кому — гукніть мені! —
Потрібна допомога?
З гніздечка випало пташа
І квилить з переляку.
Велосипеде, поспішай! —
Підсадим на гілляку.
Зламав хтось клена-малюка —
Перебинтуєм туго.
Така робота клопітка —
Ну як мені без друга?
Слухняний руль, зручне сідло,
Тугі надійні скати.
Хоч як далеко б не було —
Зуміємо домчати.
Дзижчить-гука бджола в біді —
Врятуєм з павутини.
І вже зупинимось тоді
Перепочить у тіні...
Велосипед відпочива,
А в Дбайка справа є нова.

НЕБИЛИЦЯ

Що у літа на порозі
Цвітуть маки на морозі.
А у літа на печі
Замерзають калачі.
А у весни коло поля
Листя скинула тополя.
А в осені коло стежки
Вбрались верби у сережки.
А ми стали коло хати
Та й не можем розібрати,
Кому іти рибу пасти,
Кому воду в копи класти,
Кому піски молотити,
Кому сніги волочити.

ВЗЯВ ПРИКЛАД
- Приклад списував у кого? –

Запитав учитель строго.

- Та казали ви у класі,

І казав мій тато,

Що з відмінника Івася

Треба приклад брати…

Не роззява ж я з роззяв,-

Я у нього приклад взяв.
Юрій Ярмиш

http://www.chl.kiev.ua/bibliograf/glazovyj/index_clip_image002.jpg

Народився Юрій Феодосійович 25 травня 1935 р. у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині в сім'ї учителів. Дитинство його пройшло на берегах Славути і на Уралі, а шкільні роки — серед розкішної природи Карпат. Міцно вкарбувалися в пам'яті хлопчика розповіді великого знавця старовини, академіка Дмитра Івановича Яворницького, який часто бував у Ярмишів.

1930-го року сім’я Ярмишів переїхала до старовинного, тоді прикордонного, міста Дрогобич, що на Львівщині.

Навчався у середній школі № 4 міста Дрогобич; середню освіту отримав у місті Нікополь.

Свій творчий шлях Ю. Ярмиш розпочав з віршів, хоча потім перейшов на прозу. Перші поетичні спроби п'ятнадцятирічного школяра почули київські поети Дмитро Білоус, Василь Швець, Борислав Степанюк, які схвально відгукнулися про них. Через деякий час вірші Юрія були надруковані в газеті. Саме ці події, мабуть, і зумовили вибір навчального закладу — Київський університет (факультет журналістики).

Після закінчення університету Ю. Ярмиш був направлений у Крим, де працював у книжковому видавництві. Готуючи путівники по Судаку, Ялті, Сімферополю та інших містах області, Юрій Феодосійович знайомився з історією краю, казковою природою півострова.

Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року в Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», «Живі малюнки», «Маленькі казки», «Чарівні струмки», «Цікавий промінець», «Лебедина казка», «Капітанова люлька», «Золотий кораблик», «Сонечко», «їжачок і Соловейко», «Вовчі окуляри», «Весела мандрівка», «Живі малюнки», «Великий мисливець», «Чарівні ліки», «Лісові балакуни» та інші. Загалом Ю. Ярмиш видав більше 50 збірок казок, які перекладено 15 мовами.

Після повернення до столиці молодий письменник очолював журнал «Піонерія», а згодом редагував «Радугу».

Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, США, на Балканах, кілька разів відвідав Індію, враження про яку описав у творі «По дорогах Індії».

Як казкар Ю. Ярмиш відомий не лише в нашій країні. У Санкт-Петербурзі видано антологію найкращих казок сучасних письменників країн Співдружності Незалежних Держав, у якій вміщено по одному-два твори кожного автора, а

Ю. Ярмиша — аж 16 казок.

Друзі жартома називають його «українським Андерсеном». І це не випадково. Ім'я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.

У 2001 році за цикл новел-фантазій Юрію Феодосійовичу присуджено літературну премію імені Юрія Яновського.



ЧОГО СИНИЧКА ПОВЕСЕЛІШАЛА

Рано-вранці синичка прокинулась, поглянула з високого ясеня на снігові кучугури, на заячі сліди біля старого пенька. І раптом... дзвінко заспівала.


Заспівала й здивувалася:
— Чого мені так весело? Адже дерева ще чорні, зовсім голі, навіть торішнього жовтого листячка нема!
Пташка випурхнула з дупла й полетіла до знайомої горобини, де, вона знала, ще є ягоди. Вночі вітер позбивав їх з гілок, і тепер вони червоними жаринками горіли на снігу.
Синичка смачно поснідала ягодами й знову заспівала...
— Чого, чого мені так весело сьогодні? Треба спитати в кого-небудь!
І вона полетіла на лісову галявину. Сьогодні там був справжній пташиний базар. Усі дзвінко щебетали, свистіли, тьохкали й кружляли над чорною смужкою посеред білого снігу.
Синичка глянула на смужку й зраділа:
— Тепер я знаю, знаю, чого мені весело! Сьогодні сонечко піднялося вище і народилася чорна таловинка. Я навіть чую, як дзвенить під снігом маленький струмок. Незабаром весна, всюди буде гарно і весело!
І тоді синичка полинула високо в небо й заспівала найкращу пісеньку, яку тільки знала:
— Цинь-цинь-цинь-цинь! 
Чи зрозумів ти чому синичка повеселішала?

Які почуття викликала весна в тебе? Розкажи.

Юрій Старостенко

старостенко юрій михайлович.gif

Народився Юрій Семенович Старостенко 13 червня 1923 року в місті Забєлишине в Білорусії. Батько його був фельдшером, а мати — медсестрою. Юрко мало не щодня навідувався до лісу, милувався його красою і непомітно для себе переймався глибокою любов'ю до рідної природи...

1934 року родина Старостенків переїхала до нової столиці України — Києва. Краса зустріла його і тут. Скільки близького, спорідненого до білоруської природи побачив хлопець у цьому краї, і скільки нового, небаченого потрапило в око пильного природолюба! Тут закінчив Юрій десятирічку, якраз напередодні війни з гітлерівцями. Першим бажанням випускника було кинутись у бій з ворогом. Та замість фронту його направили разом з іншими ровесниками в Донецьку область на жнива. Працювали хлопці до знемоги і зібрали все, до останньої зернини.

Пізніше Юрію Старостенкові випало служити у військах МВС, районному військкоматі міста Києва, у відділі охорони Дніпровського басейну.

Але восени 1954 року, коли Юрію Старостенкові виповнилося всього тридцять літ, його спіткало непоправне горе — він тяжко захворів.

Довгими безсонними ночами згадувалось життя, наповнене багатьма незабутніми подіями, марились білоруські бори, українські ліси — в пам'яті, виявляється, не згасли малюнки природи. То чому б не розповісти про все це людям? А тут ще й знайомство нещодавно сталося на пташиному базарі — з письменником Олександром Копиленком.

Знову попливли довгі безсонні ночі, але вже не тільки в спогадах, а й у натхненній творчій праці над аркушами паперу...

І ось 1958 року з'явилося друком перше оповідання Ю. Старостенка про природу Карпат «Рідні гори». А наступного року вийшла у світ перша книжка його природничих оповідань «Ловись, рибко!».

Твори письменника лаконічні та щирі. Автор часто вдається до персоніфікації — надає явищам природи, тваринам та рослинам людських властивостей. Письменник любив повторювати: «Коли я пишу для дітей про нашу прекрасну природу, я відчуваю, що знайшов своє місце в житті».

Багато задумів не встиг здійснити Ю. Старостенко. 1965 року він помер.


ХОДИТЬ ТАКА ЧУТКА...


Здавна ходить між птахів чутка, що соловейко, коли йому співати, набирає у горлечко кілька краплинок води. А тому, мовляв, і спів у нього такий гарний.
Може, й набирає, тільки на власні очі ніхто того не бачив... А вже коли соловейко співає, то так заходиться піснею, що у нього тремтять і хвостик, і воло-борідочка, міняться чорним блиском великі оченята. Всі навколо аж дух затинають: чуєте, чуєте, чуєте?
Рибалки кажуть, що риба вночі стоїть під самим берегом — либонь, вона теж соловейка слухає.
Тоді, коли в городах починає струшувати пелюстки червоний мак, поволі згасають і солов'їні пісні. Саме о цю пору чується в кубельці тоненьке ціпкання пташенят, і вже не до співу соловейкам: треба раз у раз, день у день дбати про якусь поживу для діток. Малята ростуть дуже швидко: ще до першої сіножаті вони покидають гнізда. Швидко навчаються і комашок ловити, і ворогів стерегтися, і від негоди критись. А от щоб гарно співати,  цього враз не навчишся,  треба
цілий рік татка слухати.
Прочитайте, яка чутка ходить про солов‘я?
Знайдіть опис солов‘я. Як треба читати?
Коли згасають солов‘їні пісні? Чому? Доведіть рядками з твору.
Чого пташенятам - солов‘ятам треба вчитися найдовше?
Поставте один одному запитання за змістом, не повторюючи моїх.

ОСІННІЙ ГОСПОДАР
Осінь. Хазяйнує Жовтень скрізь, де не глянь. Убрав золотом сади, ліси, парки і струшує додолу жовте листячко.

— Ну навіщо ж ти, Жовтню, розбираєш дерева? Залишив би їм це вбрання, воно ж таке гарне.

Та не слухає Жовтень нікого: знай, своє діло робить. І коли тільки він спочиває? Прокидаються люди рано — еге! Жовтень цілу ніч працював. Припорошив сріблястим інеєм дахи, вкрив памороззю землю, навіть маленькі калюжки сховав під тонкими скельцями льоду. І сидить тепер десь, милується на свою роботу. І думає, що всім це до вподоби. Звісно ж, ні!

Перший, хто руйнує його працю,— красне сонечко. Підіймається сонечко вище, вище. І вже гляньте: й сліду від паморозі не зосталося. Не дружить Жовтень із сонечком: ховається кудись, тільки подих його чутно прохолодний. Радіють сонечку квіти, оживають листочки, навіть вилазять з-під кори комашки, що було поховалися вже на зиму.

— Ой, як гарно на сонечку! — кажуть.

А Жовтень тим часом прижене звідкілясь велику хмару, затулить та хмара сонечко і бризне на землю холодним осіннім дощем.


Про який місяць осені розповідається у творі?

Про що запитують у Жовтня?

Яку роботу виконує місяць Жовтень?

Хто руйнує роботу Жовтня?

Чи дружить сонечко із Жовтнем? Чому?


ЛІТО ПРИЙШЛО
Скажіть, ви не знаєте, чом це небо таке синє-синє, а хмарки в ньому пливуть такі біленькі-біленькі? Чом так раненько прокидається сонце, а коли настає йому час йти на спочинок, ну аж ніяк не хоче лягати в свою полум’яну колиску? Чому в пічному небі так мерехтять зорі, а місяць так пильно розглядає себе в тихому дзеркалі ставу?

Чому крізь густу стіну хлібів так ласкаво і ніжно посміхаються сині очі волошок, а важкий сердитий джміль так низько хилить до землі солодку голівку конюшини? Чому? Літо прийшло! А червень — його перший місяць.

Місяць соковитих черешень і запашних суниць, місяць першої сіножаті і найдовших днів року.
Про яку пору року розповідається у творі? Про який місяць?

Про які ознаки червня розповідається у творі?

Які літні місяці ви ще знаєте?

А чи знаєте ви, чому липень липнем назвали, а серпень серпнем?
ХТО Ж ВИНЕН?
От і настала рання осіння пора...
Ходить Мишко лісом і кличе:
— Зозулько-о-о!..— Послухав трохи і знов товстим голосом: — Зозулько-о!..
Раніш, було, й відгукнеться зозуленька:«Ку-ку». А тепер її не чути. Тільки старенький єнот хлюп-хлюп у воді: корінці на сніданок миє.
— Яка тобі зозуленька? — питається він Мишка. — Вона ще на тому тижні у вирій подалася.
— Я ж недавнечко голос її чув!
— Це тобі, Мишку, може, примарилося, хи-хи-хи...
Не стерпів Мишко того «хи-хи-хи», та як наддасть єнотові лапою. Той гульк у воду, сидить під берегом і квилить:
— Хіба ж я винен, що нема зозулі, га-а-а?..
— А хто, хто ж винен? — трясе лапами Мишко, от-от заплаче з превеликого свого жалю...
Може, ви, діти, знаєте, хто винен?

ОСІНЬ

Як скінчиться місяць листопад, то вже мине й осінь. Тепер щодня виглядає з-за хмар сонце, а коли й гляне стомленим оком, то гріє не так, як улітку.


Павук-ниткоплут давно під листям сни дивиться. Тихесенько шарудять під корою жуки-короїди. А борсук ледве пропхався в свою нору, такий гладкий став за літо.
Тільки зайцеві все байдуже, у нього під кожушком густе підшерстя росло.
— Ось глянь, який у мене кожушок,— стає він поперед очі жабі. — Чи гарний?
— І, гарний, гарний,— ледь чутно каже жаба, а сама трясеться від холоду...


Алла Коваль

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка