Павло Тичина



Сторінка4/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6

Алла Петрівна Коваль народилася 9 березня http://ukrcenter.com/!filesrepository/photogallery/_netgal1/40e3a2d6-337f-4ff6-9de5-2a11b53215cb.jpg

1923 р. в селі Білозір'я, тепер Черкаський район, Черкаська область.

Алла Петрівна Коваль - український мовознавець, доктор філологічних наук (з 1972), професор (1973), автор багатьох наукових та науково-популярних праць з історії української мови, стилістики, культури мови тощо.


Закінчила Київський університет (1945).
Вчителювала у смт Микулинці Теребовлянського (1949) та Козлів Козівського (1950—1951) районів.
Від 1951 — в Київському університеті: викладач філологічного факультету, 1972—1989 — завідувач кафедри стилістики факультету журналістики.

Автор наукових і науково-популярних праць і підручників з історії української літературної мови, стилістики, з питань культури мови тощо.

Померла 16 травня 2009 року. Похована в Києві на Міському цвинтарі (Берківці).

ВІЧНОЗЕЛЕНА ГОСТЯ

У сиву давнину наші предки-слов ’яни зустрічали Новий рік з квітучою вишнею. Незадовго до свята діжку, в якій росло деревце, вносили в хату. В теплі розвивалися бруньки, і дерево рясно вкривалося ніжним біло-рожевим цвітом.

Навколо новорічної вишні люди веселилися – водили хороводи, співали пісень. Квітуче деревце залишалося в хаті аж до весни. Потім його висаджували в теплу землю.

Тільки згодом квітучу біляву вишню замінила вічнозелена ялинка.


Прочитайте заголовок. Як ви думаєте, про яку вічнозелену гостю розповідається у творі?

Як у сиву давнину наші предки - слов ’яни зустрічали Новий рік?


ХРЕЩАТИЙ БАРВІНОК
Барвінок оспіваний у багатьох піснях нашого народу й у віршах багатьох поетів. Він супроводив наших з вами предків від колиски до могили. У барвінку купали немовлят, щоб вони росли здоровими і красивими. Барвінкові вінки носили дівчата, адже він ріс біля кожної криниці і завжди був до послуг людини. Барвінок садили на могилах – на знак вічної пам’яті про померлих.

І хоч як довго він росте на території України, і хоч як ми до нього звикли, а все ж він чужинець, і назва у нього чужинська. Сьогодні є це слово і в нас, і в білорусів і в росіян, і в чехів, а все ж воно не слов’янське. У латинській мові рослина звалася вінка, первінка, а корінь цього слова означав «обв’язувати», «обвивати». З первінка слов’яни зробили барвінок, а квітку взяли собі.

Про лікувальну силу квітки знали ще в Стародавньому Римі. У часи середньовіччя люди приписували барвінку надприродну силу. Вони вважали, що барвінок може захистити людину, яка має його при собі від усього злого. Тому часто барвінок вивішували над дверима; його ніколи не викидали на смітник, а лише в річку, чи ставок, щоб не загинув від спраги.

Ми цінуємо барвінок за його «лікарську допомогу» : з нього виготовляють ліки від важких хвороб. Але не менш ми цінуємо за його витончену красу.

А ви на весні візьміть одну гілочку барвінку – щоб була квітка і кілька листочків – і роздивіться цю гілочку уважно. Вона прекрасна – наче намальована ідеальним художником. Листочки тверді, темні, блискучі, а квіти м’які, світлі, кольору весняного неба. Подумайте тільки: ним милувалися уже тисячі років тому!

Олександр Копиленко

       Народився Олександр Іванович Копиленко 1 серпня 1900 року в місті Костянтинограді (нині Красноград) на Полтавщині в родині робітника-залізничника.


       У Костянтинограді минули дитячі роки майбутнього письменника. Підлітком йому довелося заробляти на хліб: спочатку на залізниці вантажником, а потім хлопця перевели в хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук. У 1920 році О.Копиленко закінчив Красноградську учительську семінарію, а потім навчався на природничому відділенні Харківського інституту народної освіти. І хоч не став Олександр Іванович біологом, а зайнявся літературною діяльністю, він на все життя зберіг любов до природи і намагався прищепити її підростаючому поколінню.
       Перше оповідання О.Копиленка “Там, мабуть, краще” було надруковане в журналі “Плуг” (1922), а перша книжка – збірка оповідань “Кара-Круча” – написана в 1923 році.
Ім’я О.Копиленка стає добре відомим після виходу збірки оповідань “Сеньчині пригоди”, яка побачила світ у 1926 році і стала помітним явищем у дитячій літературі. Одну за одною письменник дарує дітям книжки: “Друзі” (1928), “Комашня” (1932), “Шкідник” (1933), “Воликове нещастя” (1935), “Школярі”, “Дуже добре” (1936), “Десятикласники” (1938).
             У 1933-1939 роках Олександр Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, а також у Комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів дитячого видавництва, яке було створене в Україні 1934 року.
       Копиленко пише про школу, дитячу дружбу, роль учителя у вихованні дітей – “Секрет”, “Воликове нещастя”, “Порізана парта”.
       У 1934 році він надрукував збірочку оповідань для малят “В лісі”, у якій були цікаві спостереження над природою, життям птахів та звірів. Відтоді до кінця свого життя він мовби дописував цю книгу. Нині вона добре відома юним та й дорослим читачам під назвою “Як вони поживають”, яка перевидавалася багато разів.
       Олександр Іванович багато спілкувався з видатним педагогом А.С.Макаренком. Коли письменник працював над романом “Дуже добре”, Антон Семенович радив йому “не згладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою”. І вона справді вийшла такою. Романи “Дуже добре” та “Десятикласники” належать до кращих літературних творів про школу.
       У роки Великої Вітчизняної війни Копиленко евакуювався з Києва до Уфи, де працював в Інституті суспільних наук АН України. З січня 1942 і до кінця 1943 року він жив у Москві, працював редактором на радіостанції “Радянська Україна”.
       За роки війни видав п’ять збірок оповідань: “Допит” (1942), “Батько” (1942), “Мовчання” (1943), “Брати” (1943), “Невтомне життя” (1945), п’єси “Хуртовина” (1943), “Чому не гаснуть зорі” (1944).
У післявоєнний період Копиленко брав активну участь у роботі видавництв, зокрема Дитвидаву УРСР (нині “Веселка”). Продовжує активно працювати в галузі дитячої літератури. Одна за одною виходять його книги для дітей – “Хата хлопчика-мізинчика”, “Петроградський хлопчик”, “Сонячний ранок” (1949), “Адмірал” (1950), “Подарунок” (1956). Письменник активно працює в дитячих журналах.
Всі, хто був знайомий із Олександром Копиленком, згадують, що спілкування з такою людиною було справжнім подарунком долі.
       На жаль, дуже рано він пішов із життя.
       Помер письменник у Києві 1 грудня 1958 року.
       Іменем Копиленка названі вулиці, пароплави, школи, бібліотеки. Кращим дитячим письменникам вручається премія імені О.Копиленка.http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/1/1f/%d0%9a%d0%be%d0%bf%d0%b8%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%ba%d0%be_%d0%9e%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80_%d0%86%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%87.jpg
НАДХОДИТЬ ОСІНЬ
Давно повилітали пташенята з гнізд. Вилиняли й знову вкрилися новим пір’ям їхні батьки й матері.

В табуни збиваються пташки, що будуть відлітати в чужі далекі теплі краї. Покинули свої хатки-шпаківниці чорно-рябенькі шпаки. Величезними табунами літають вони над ланами, луками. Ось табун опустився на скошений луг. Перемовляючись, шпаки моторно бігають і живляться комахами, які ще не поховалися в землю, під коріння в щілинки. Здалеку здається, що на телеграфні дроти нанизано намисто. То сидять сотні ластівок, які ось-ось полетять на південь. Адже ластівки дуже рано відлітають від нас, так само як і соловейки та інші дрібні комахоїдні пташки. Зозулі теж рано зникають.

Поважно бродять по болоту сім’ї лелек у своєму чорно-білому вбранні. Скоро перша паморозь посріблить траву, листя кущів і дерев. Тоді шпак прилетить до своєї шпаківні і проспіває прощальну пісеньку.
Про яких птахів згадується у творі?

Які це птахи? А яких перелітних птахів ви ще знаєте?

Чому їх так називають? Чому ці птахи відлітають у теплі краї?

ЇДАЛЬНЯ ДЛЯ ПТАХІВ

Всi хлопцi заздрили Василевi. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку вiн вирвав з кiгтiв шулiки, зовсiм звикла до хати. Василь вирубав для неï велику гiлку i причепив до стiни. Там синиця i лазила, мов акробат.


Годував ïï Василь. Насипле насiння конопляного, синичка i клює його. Всiх комах синиця в хатi виловила. Лазить вона всюди, в кожну щiлину зазирає. Помiтить таргана, то вже не втече! Нацiлиться своïм довгим, чорним, тонким дзьобом — i немає таргана. Проковтнула його синиця.
Тепло в хатi. А надворi завiрюха гуде, снiгу намело так багато, що й тинiв не видно. Все позамiтало. Цiлий ранок Василь з батьком снiг одкидали, стежки прочищали.
Прийшов до Василя його товариш Миколка. Дивилися хлопцi, як синичка весело стрибає. А Миколка й каже:
— Добре цiй пташцi. Вона в теплiй хатi сидить, i ïжа в неï є.
А тим пташкам, що в лiсi, тяжко. Бур'яни снiгом замело. Голодують пташки. Багато ïх до села поналiтало, в комори i в хати просто лiзуть.
Тодi Василь аж з мiсця схопився:
— А що, коли для пташок ïдальню зробимо?
— Яку ïдальню? — не розумiючи спитав Миколка.
Пояснив йому Василь:
— Приладнаємо таку дошку невелику i повiсимо на дерево. Щодня будемо туди насипати насiння, крихт, листя з капусти. Нехай пташки ïдять собi.
Прийшли хлопцi до мене радитись.
Розповiв я хлопцям, як зробити ïдальню i врятувати пташок вiд голодноï смертi. А дiти вже й самi знають, що, коли бiльше пташок у нас буде, — менше шкiдникiв на полi i в саду. Пташки знищують комах-шкiдникiв.
Хлопцi завзято взялися до справи. Знайшли дошку й прибили низенькi борти, щоб вiтер насiння не здував. Прив'язали по кутках чотири мотузки, на яких висiтиме дошка. От i готова ïдальня.
У нас буде найкраща ïдальня. Пташки гуртом ïстимуть, дружно, — сказав Миколка.
Хлопцi написали на бортах своєï дошки:
Ïдальня для птахiв
Це на одному боцi. А на другому такий напис:
Хижакам i шкiдникам тут ïсти заборонено
Набрали хлопцi в кишеню рiзного насiння, крихт, обрiзкiв з капусти i пiшли на лижах у лiс. Василь злiз на невисоку осику й приладнав там дошку. Насипав поживи для пташок. Потiм побiгли Василь з Миколкою покататися на лижах, доки пташки злетяться.
Хороше на лижах у лiсi взимку! На прогалинi, бiля яру, гора довга. Летить Василь, а за ним Миколка. Швидко лижi несуть, аж сльози на очах од вiтру. Та ось Василь на горбочку не встиг пiдстрибнути i перекинувся в снiг. I не видно хлопця, так снiгом засипало. А Миколка полетiв далi, смiючись.
Покаталися хлопцi i, додому повертаючись, зайшли до своєï ïдальнi. А там уже йде справжнiй бенкет. Налетiли щиглики галасливi, чижi, засмученi чечiтки-сирiтки, снiгур поважно сiв на борт, вiвсянка полохливо озирається, навiть горобчик, сiренький стрибунець, хитро клює насiннячко. Шум, галас! А синичка собi пiдлетить обережно до дошки, схопить конопляне насiннячко, потiм сяде на гiлку, розлущить його, проковтне зернятко i назад.
Приємно хлопцям, що вони стiльки пташок нагодували.
Так усю зиму Василь з Миколкою годували птаство.
Всi пташки в лiсi знали цю ïдальню i щодня злiталися попоïсти.
А про двох хлопцiв — про Василя з Миколкою — пташки співали веселих пісень.

Чи сподобався вам цей твір?
Чому хлопці заздрили Василеві?
Як хлопчик піклувався про синичку?
Чому Микола і Василь вирішили виготовити годівничку?                                                                                       Розкажіть, як друзі виготовляли годівничку?
Що хлопці написали на дощечках годівнички?


Куди почепили Миколка і Василь їдальню для птахів?
Які пташки прилетіли до годівнички? Що вони  і як їли, зокрема, синичка?
Розкажіть, а як ви турбуєтесь про птахів  узимку? Які годівнички приготували для пташок і де їх розвісили?
Як часто ви навідуєтесь до годівнички і підсипаєте туди зернят?


Що цікавого ви спостерігали біля пташиної їдальні?


ПЕРШІ СНІЖИНКИ
Хоч місяць цей і зветься листопадом, але дерева вже простягли вгору до сизого неба оголені віти. Тільки дуб, широко розкинувши гілля, не скинув свого вбрання. Листя лише пожовкло, потемніло. І здалеку здається, що то стоїть могутній воїн, закований у бронзу. Налетить вітер, задзвенить своїм бронзовим листям могутній дуб, але не схилиться і перед бурею. Так і держатиме він своє чудове вбрання до самої весни, коли замінить його молоде, свіже зелене листя.

Іду по парку, ніби ступаю по золотому килиму. Тільки ледь шелестить під ногами, бо вночі трохи приморозило.

Ось тихо, мов малесенький прозорий білий метелик, сіла на рукав перша сніжинка. А ось і друга, третя. Химерні вони на вигляд, ці снігові зірочки. Здається, їх вирізьбив геніальний майстер. Ось затанцювало їх у повітрі більше, посипалися густіше.

Занепокоєно цинькнула вгорі, на дереві, заклопотана синичка. Зима йде. Важко їй, бідоласі, буде, коли впаде багато снігу та вдарить лютий мороз.


Якими стоять дерева в парку?

Яким стоїть дуб ?

З ким порівнює автор сніжинку?

Яка пора року надходить?

А чому буде важко синичці?


САДИ ЦВІТУТЬ
Неначе густим молоком облиті фруктові дерева. Ось виструнчилися у весняному святковому вбранні вишні, сливи, черешні, груші. І очей від них не одведеш! Тягне до них, підійдеш, милуєшся і не намилуєшся. Очі радіють, душа радіє.

Радість і для невтомних трудівниць — бджіл. Снують вони по квітах, перелазять моторно з однієї квітки на другу, щоб швидше набрати меду. А набравши — одна, друга зриваються з квітів, і ніби золоті шнурочки простягайся в повітрі, мчать бджілки до своїх хаток-вуликів. Швидко треба скласти солодкий, прозорий мед у стільники і повернутись за новою маленькою порцією меду.

Адже це перший весняний щедрий взяток. Поспішати треба. Здається, тихо гудуть розквітлі дерева, коли бджоли, джмелі, якісь мушки кружляють над деревами. Навіть метелики пурхають між квітами. А на землі синьоокі проліски, перші фіалки соромливо піднімають голівки і сила-силенна вже справжніх весняних квітів. Недаром же цей місяць зветься — квітень.
Про яку пору року розповідається у творі? Про який місяць?

Чому він так зветься?

Хто має радість від цвітіння дерев?

Яку роботу виконують бджоли?


НАЙВЕСЕЛІШИЙ МІСЯЦЬ
Найвеселіший місяць — травень. Прислухайтесь до пташиного хору в лісах, парках, садках. На різні голоси славлять весну дрозди, коноплянки, вівчарики, щиглики та інше голосисте птаство. А он здалеку золотавим голосом озвалася іволга. Десь гучно закувала зозуля.

Та найгучніший голос у соловейка. Серед свіжого листя кущів затаївся цей невтомний співак, і чути його чистий голос далеко-далеко.

Навіть он в озері завзято змагаються в своїх співах жаби. Буйно піднімаються хліба, трави, а над ними, мов чорні стріли, гасають ластівки. Здається, що вони ніколи й не відпочивають.

А ось при дорозі затаїлася в траві кульбабка. Вона вже одцвіла. Голівка її в біленькій прозорій шапочці. Зірвеш обережно цю шапочку, подмеш на неї — і поніс вітерець малесенькі пухнасті парашутики. А під кожним парашутиком насіннячко висить. Там, де сяде парашутик, нова кульбабка виросте.

Насувається здалеку темна непрониклива хмара. Загуркотів перший весняний травневий грім. Мабуть, дощ буде. Треба кудись ховатись!
Чому травень – найвеселіший місяць?

Назвіть птахів, яких згадує автор? А які ще птахи славлять весну?

Як ви зрозуміли таке речення «Там, де сяде парашутик, нова кульбабка виросте».

КРІТ-НЕБОРАКА

Підійшов я до невеликої калюжі серед поля. Раптом з неї зірвались качки і хутко полетіли. Я ступив крок, щоб розгледіти, якої вони породи.


Аж ось біля моїх ніг, просто з-під землі, нагорнувши мокру купку, вилазить невеличке звіреня. Все мокре, чудернацьке, ще й насилу пересуває лапами. Та й лапи в нього дивні, особливо передні. Воно ними, неначе веслами, по землі гребе.
Ти диви, кріт виліз на світло!
Чому ж це він опинився на поверхні, коли завжди живе під землею і значно краще там себе почуває? А, ясно, в чому справа. Його, небораку, несподівано залило водою під землею. От він з переляку прожогом і вистрибнув сюди. Бач, кріт поповз на горб далі від калюжі. Знесилений він, мокрий, змерз на повітрі.
Взяв я крота в руки, роздивився, обігрів трохи, виніс на горб і пустив. Він так моторно зарився в землю, ніби туди пірнув. Тільки купка землі лишилась. От техніка, га?
А уявіть собі, що кротові треба було б усю землю з своїх ходів викидати нагору. Тоді б він вигортав її цілі вагони.
Як відомо, кріт риє під землею дуже довгі проходи, такі собі підземні дороги. Прокладає метро без рейок, а землю не вивозить нагору. Під землею він постійно живе, плодиться, навіть бої провадить з своїми сусідами-кротами.
То куди ж він діває землю? Це дуже цікаво...
Зробили так: впіймали крота і пустили його в довгий дерев'яний ящик, повний міцно утрамбованої землі. Звичайно, кріт миттю пірнув під землю. А в цей час ящик просвітили наскрізь рентгенівським промінням. І на спеціальному екрані перед очима дослідників розкрилась вся картина підземної роботи крота.
Виявилось, що кріт спочатку дробить землю зубами, ніби свердлить її, і гребе сильними передніми лапами. Далі за допомогою шиї, плечей і тих-таки передніх лап впресовує, утрамбовує землю в стіни прогризеного, проритого ходу. Таким чином, кріт досить швидко просувається під землею, одночасно ласуючи черв'яками, личинками, жуками, що живуть у землі. Тепер зрозуміло, чому в крота такі сильні, міцні м'язи на шиї. 

Чудернацьке, утрамбованої, рентгенівським, інженери, впресовуватиме.
Неборака — бідолаха, той, хто викликає співчуття. Моторно — дуже швидко.



Прочитай
 текст мовчки. Знайди опис крота. Які особливості має будова його тіла? Чим це викликано? Як учені шукають «підказки» в поведінці тварин?
Попрацюйте разом! Знайдіть абзаци, в яких передано захоплення автора роботою крота.


Які малюнки можна намалювали до твору?
Хто читає швидше? Скільки в оповіданні питальних речень? А окличних?



ВЕСНА ІДЕ!

Ще зовсім недавно важко було сонечку пробитися промінням крізь хмари. Вони волохаті, неначе брудні, нависають над землею, а ми поглядаємо на небо, питаємо:


— Коли ж ти, сонечко любе, розтопиш весь сніг і сріблясті ручайки полинуть у річки, в яри?
Та ось повертаєшся з школи і мружиш очі від яскравого світла. Сонце вже бавиться. Ще не припікає як слід, а тільки лагідно доторкається до обличчя.
Це ж березень місяць прийшов — перший місяць весни! А чи ж розвісили ви шпаківні? Десь уже мчать до нас з далеких країв заклопотані, веселі шпаки. Їм треба хатину, щоб вивести своїх діток. Спочатку з'являться самці, а через кілька днів і їхні подруги — самички. Так само прилітають по черзі й жайворонки та зяблики. Теж наші перші весняні гості.
Жайворонки поселяються на ланах, на таловинах. Зяблики в лісах, гайках, парках, садах. Незабаром ми почуємо їхні гучні, веселі, весняні пісні. А які чисті голоси в пташок!
На ще вогких пагорках, на схилах, зацвіли наші перші весняні квіти — мати-й-мачуха. В неї квітки яскраво-жовті, ніби краплини вранішнього сонця. З-під торішнього листя соромливо виставить свою фіолетову квітку волохатий сон. Щоб не боятися нічного холоду, сон надів на себе цю пухнасту шубу.
Погляньте, муха вже гріється на сонечку, ще млява, неповоротка, але вже пряде лапками, гладить ними себе по черевцю. Це вона чепуриться.
А по-справжньому сонце почне оживляти все після 21 березня, коли день дорівнює ночі. А далі дні почнуть збільшуватись, а ночі коротшати... Йде справжня весна, щоб враз перемогти зиму. 
Про який місяць весни розповідає автор?Назвіть всі весняні місяці. Назвіть ознаки весни.

Які птахи прилітають першими?

Де поселяються жайворонки, а де – зяблики?

Що потрібно зробити для шпаків?

Які квіти зацвітають першими?

Коли сонце по-справжньому все почне оживляти?

Алевтина Волкова

ДАРУНКИ ЛІСУ

Осінній ліс приваблює не лише красою, а й своїми дарунками. Чого тут тільки не знайдеш восени! Справжня комора природи.

Під ніжними променями сонечка блищить чорна бузина, розчервонілися соковиті плоди барбарису, калини, шипшини...

Синьо-сизі ягідки глоду на початку осені дуже терпкі. Як тільки вдарить перший мороз, стануть вони солодкими і смачними.

У вересні достигають горіхи на ліщині, збирають їх білочки й борсуки, бурундуки й ведмеді. Охоче ласують ними дорослі й діти.

Дарунки ліс розкидав і під ногами. Нахились, у глибині заростей натрапиш на сімейку груздів, таких м’ясистих, запашних. У теплі вологі осінні дні зустрінуться ще й білий гриб, рижики і маслята. Ось сімейка лисичок зовсім не криється від людей. Бери — скільки хочеш! Стоять на товстеньких ніжках підберезники й красноголовці. Поряд з кущиком бузини дуже багато різнобарвних сироїжок: блідо-фіолетових, жовтуватих й червонястих. Зверху всі різні, а знизу — однаково білі.

Трохи пізніше на березових пеньках і поблизу від них зустрінуться гриби опеньки. Ростуть вони цілими родинами. Кожен у цяточках, ніби засмаг на осінньому сонечку.

Повними кошиками своїх багатств зустрічає нас ліс. Тож і ми повинні завжди пам’ятати, що можна брати в лісі гриби, ягоди, горіхи, квіти, не руйнуючи при цьому грибниць, не ламаючи гілок, не знищуючи коріння, щоб ці рослини змогли відновитися знову, щоб дерева і кущі давали влітку прохолоду, а взимку затримали сніг і захистили землю від морозів.


Які лікарські рослини згадуються у тексті?

Якими ласощами пригощає ліс білочок, бурундуків, борсуків, ведмедів?

Які дарунки розкидав ліс під ногами?

Назви яких грибів згадуються у тексті?

Про що ми повинні завжди пам’ятати?


ПЕРШИЙ ПОДИХ ОСЕНІ
Перший місяць осені за календарем — вересень. Тихі, задумливі вересневі дні ще теплі, наче літні. Та подих осені вже відчутний у вечірній і нічній прохолоді. 
День народжується в осінньому серпанку, але поступово туман зникає, розсіюється. Піднімається сонечко й обігріває землю.
Нерідко початок вересня дивує своїм теплом, яскравістю. Здається, літо повернулося. Сонце ще довго сяє на ясному небосхилі, та воно вже не таке гаряче, як улітку, а ніжно-ласкаве, лагідне. Повітря прозоре й легке, у ньому далеко чути кожен звук. Проте зменшення світла й зміна кольорів у природі вказують на осінь.
На газонах квітнуть ще яскраві, різнокольорові айстри й жоржини, червоні канни, милують око оксамитові чорнобривці. Та як тільки набіжить хмаринка, спохмурніє сонечко. Відразу стає видно, як змінюються барви навколо: золотяться березові гаї, на бульварах і в парках устеляються першим жовтим листям доріжки.


Олена Пчілка

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні — Косач) народилася 29 червня 1849 року в м. Гадячі на Полтавщині. Батько її, дрібний поміщик Петро Якимович Драгоманов, передова й освічена для свого часу людина, служив юристом при військовому міністерстві. Він мав і літературний хист — писав оповідання і вірші російською мовою. Стежив за сучасною літературою, виховував у гуманістичному дусі своїх дітей. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895), старший брат Ольги, став відомим вченим-істориком, літературним критиком, громадським діячем. Його вплив на становлення молодшої сестри як письменниці незаперечний.http://voltv.com.ua/wp-content/uploads/2010/10/pchilka_olena.jpg

1866 року Ольга закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат у Києві, де здобула ґрунтовні знання з літератури, оволоділа німецькою і французькою мовами. Ідеї, якими жила у той час громадськість Києва, захоплювали брата і сестру Драгоманових, їхнє найближче оточення. Серед знайомих Михайла Драгоманова був і Петро Антонович Косач, який згодом став чоловіком Ольги, батьком Лесі Українки, її братів і сестер. Вони одружилися 1868 року і незабаром виїхали до Новограда-Волинського (Звягеля). 25 лютого 1871 року у Звягелі народилася друга дитина — донька Лариса (Леся Українка). 1879 р. Косачі переїхали до Луцька, а 1880 р. — до села Колодяжного у Ковельському повіті.

На Волині Ольга Петрівна займається вивченням народної творчості — записує пісні, збирає орнаменти, починає творити сама. Майже п'ятдесят літ трудилася вона на ниві української культури і літератури, виступаючи як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, видавець, редактор.

1876 року у Києві було вперше надруковано дослідницьку працю Олени Пчілки «Український народний орнамент». До вивчення та збирання народної творчості її заохочували М. Лисенко, М. Старицький, брат М. Драгоманов.

1880—90-і роки були часом розквіту літературної творчості Олени Пчілки. Вона працює над перекладами і виданням творів

М. В. Гоголя; пробує сили в драматургії. З початку 1880-х років регулярно друкується в журналі «Зоря». Значне місце в літературному доробку Олени Пчілки посідають переклади. Вона перекладає Льва Толстого, Лєрмонтова, Пушкіна, Кольцова, Гоголя, Фета, Тютчева, Надсона, Тургенєва, авторів античної та західноєвропейської літератури.

Наприкінці 1890-х Петро Антонович дістав службову посаду у Києві, і родина переїхала туди на постійне проживання.

З 1905 року Олена Пчілка член редколегії, а з 1907 — редактор і видавець журналу «Рідний край». З 1908 року почав виходити додаток до «Рідного краю» — журнал для дітей «Молода Україна».

Після смерті Лесі Українки Олена Пчілка переїздить до Гадяча, туди ж переносить редакцію «Рідного краю» і «Молодої України». У 1917—19 роках редагує газету гадяцького земства, організовує аматорський дитячий театр, пише для нього п'єси.

1924 року Олену Пчілку запрошують на роботу в Академію Наук УРСР, і вона повертається до Києва. 1925 року її обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР. В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач також зазнала переслідувань.

4 жовтня 1930 року Олена Пчілка померла. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі.


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка