Павло Тичина



Сторінка5/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6

У ПРИГОДІ

Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з’їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому:



  • Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною мишкою! Я тобі за все те в пригоді стану!

Засміявся лев:

  • Ти мені в пригоді станеш? Якась нещасна мишка – мені, цареві над звірами, в пригоді можеш стати?! В якій же це пригоді?!

  • А хто може теє знати, - каже мишка, - тільки благаю я тебе – зглянься наді мною!..

Зглянувся лев, пустив мишку. Подякувала вона й побігла швиденько до своєї нірки.

Коли це, за яким часом, попався лев у тенета. Б’ється, сердешний, борсається в тенетах, нічого не зробить – ще гірше заплутався в сітку. Аж де не взялась мишка, - одну петельку перегризла, другу… Як заходилась, то таку дірку в тенетах зробила, що й лев виліз! Тоді мишка й каже левові:



  • А що, бачиш, і я, маленька мишка, тобі в пригоді стала!

  • Бачу, - каже лев, - віддячила ти мені і навчила мене!... Спасибі тобі.


МИШАЧА РАДА
Зібралися раз миші й почали гомоніти:що таки треба щось думати з тим котом ,бо далі вже видержати не можна!Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,настало чисте горе: то того,то другого в мишачій громаді не долічишся!Та ще ж такий проклятий той кіт,що хоч би ж нападав так,щоб його заздалегідь було чути,а то ж підкрадається так тихенько,що його й не чуть,та й заляже десь у каземарку так щільненько, що його й не побачиш!А сам же,звісно, і вночі бачить!Тільки загледить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми. – Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі.

Одні кажуть: «Отруїти».»Та як же його отруїти? – говорять інші. – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий,що воно таке),а іншої отрути в нас нема…» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!»

Аж тут обізвалася одна миша: - Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок,та й будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть – ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного - й почепити! - От розумно придумано! – загукали інші миші. – Ну, та й дотепно ж ! Отже, так і зробим! Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть: - Ну ,добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?..


  • Еге, хто ж повісить?

Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши…А та мишка ,що прираяла ту штуку з дзвіночком , вже й давно втекла .

Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!




ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ
Був собі Журавель, і подумав він оженитися. «Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! — думає Журавель, — вона мені по мислі, якраз для мене!»
От приходить до Чаплі, та й каже.
— Ні, щось я не маю охоти за тебе іти!
— Ну, як не маєш, то не маєш, Бог з тобою! — каже Журавель, і пішов собі.
Але згодом роздумалася Чапля, приходить до Журавля та й каже:
— Знаєш що? Я вже роздумалася і вже хочу йти за тебе!
—- А, — каже Журавель, — ти роздумалася? І я тепер роздумався — не хочу вже тебе брати!
— Ну не хочеш, то й цур тобі,— каже Чапля, пішла така розгнівана.
Тим часом Журавель, як почав знову думати, — розміркувався, іде знов до Чаплі:
— Вибачай, — каже, що я тобі так тоді відказав. Тепер я надумався і хочу-таки тебе брати.
— А! — каже Чапля. — Ти надумався? І я «надумалась», що мені за тебе не йти! Як-то можна: я, молода, сама до тебе приходила, а ти мені так прикро відказав! Та щоб я після цього пішла за тебе? Ніколи в світі! Іди з очей!
Пішов Журавель. А Чапля, як почала думати, як почала думати, та й стала жалкувати: «Що се я, дурна, зробила? Нащо я Журавлеві відмовила? Ну, чи ж добре отак самотою жити, без господаря в хаті? Він же приходив, перепрошував! Піду, скажу йому, що вже згоджуюсь!»
Пішла Чапля: здибалася, мовби несподівано, з Журавлем та й каже йому, що от, мовляв, роздумалася, піде вже за його.
Куди там! Журавель уже і не думає її брати:
— Що ж се, — каже, — таке? Ти мені вже двічі гарбуза дала, та щоб я знов тебе сватав? Не хочу!
— Ну, не хочеш, то нехай же ти згинеш! — каже Чапля. — Вже тепер і не думай, і слова мені не кажи ніколи про своє сватання! Нехай тобі абищо!
Пішов Журавель, пішов, а згодом знов почав думати: «Отже, таки одружуся! Що ж так бурлакувати — без вірної дружини, та без господині в хаті! Недобре! Піду до Чаплі, перепрошу її гарненько, може, піде».
Пішов, але Чапля таки затялась, не хоче! А через якийсь час каже, що вже пристає! Ну, коли ж знову Журавель не хоче її брати! А там, дивись, знов Журавель іде свататься, так уже Чапля не хоче!
І так вони все ходять та ходять, а побратися ніяк не можуть: коли одно «надумається», то друге «роздумається», та й нема згоди.
От так і ходять до сеї пори! 

Оксана Іваненко

Народилася майбутня письменниця Оксана Іваненко 13 квітня 1906 року в Полтаві. Її мати працювала вчителькою в дитячому притулку. Батько був редактором газети (пізніше – вчителем мови й літератури), тому слова «коректура», «верстки» увійшли в життя дівчинки з перших кроків. У шість років Оксана вже сама видавала журнал для дітей «Гриб», «передплатна вартість» якого – два аркуші паперу.oksana ivanenko.jpg

З дитинства дівчинка захоплювалась літературою: « У нас була велика бібліотека. Бібліотека містилася в маленькій літній кімнаті, і щоліта ми з братом починали її впорядковувати, але поринали в читання…, і тому так нам і не вдалося її упорядкувати. Бібліотека – це було наше володіння.»

Оксана з дитинства мріяла стати вчителькою. Тому, коли в роки першої світової війни мати в другу зміну в приміщенні «Дому трудолюбія» організувала безкоштовну школу для біженців і робітників, дівчинка охоче допомагала їй у цій роботі.

У 16 років Оксана почала працювати вихователькою в дошкільному дитбудинку. Тут вона почала створювати інсценівки і казки спеціально для дітей.

Навчаючись у Харківському інституті народної освіти, Оксана Іваненко влітку працювала вихователькою в колонії імені Горького, якою керував видатний педагог А.С. Макаренко.

Своє перше оповідання «До царя» опублікувала письменниця в журналі «Червоні діти» (1925), а перша книжка для дітей «Майка та жабка» була надрукована в 1930 році. Відтоді вийшло в світ близько 50 книжок для юних читачів. Оксана Іваненко відома як автор казок («Великі очі», «Чудесна квітка», «Три бажання» та інші). Її книга «Маленьким про великого Тараса» (1963) доступно розповідає дітям про Кобзаря, а також популяризує його поезію.

З 1947 року по 1951 Оксана Дмитрівна була головним редактором журналу «Барвінок».



Померла в Києві 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі.

СОНЕЧКО

Усе почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:

— Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!

Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок, і треба було прокидатись. От сонечко й вилізло із своєї квартири, з-під гілки осики. Розплющило свої очі й почало оглядатись. Відразу воно подивилося на те сонечко, яке сміялося й світило з неба. Потім воно подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лопотіли з вітром. А коли сонечко глянуло на рідну осику, воно затремтіло. Гілку, під якою спало сонечко, було не впізнати.

— Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? — спитало сонечко в осики.

— Хіба це я вирішила? — затремтіла осика. — Я тепер загину, зовсім загину.

— Чому загинеш? — перелякалося сонечко.

— За мою гостинність,— продовжувала осика. — Восени

я всім давала притулок: і жукам, і павукам, і метеликам, і

слимакам. Вони всі ховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. І я нічого не можу зробити.

Сонечко й справді побачило, що дрібна-дрібна зелена

попелиця лазить по листю доброї осики й безсоромно їсть

його. Сонечко розсердилось і накинулось враз на зелену

попелицю. Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.

— Ох, їх багато! — тремтіла осика. — Хіба ти подужаєш їх

усіх?


— Я лечу покликати своїх родичів! — гукнуло сонечко. —

Не бійся, ми врятуємо тебе!

Скоро до осики прилетіли всі родичі сонечка й накинулися на зелену попелицю.

— Ми тут житимемо, поки не поїмо всіх комах, — сказало найстарше сонечко.

І осика так зраділа, що аж затремтіла. Та вона, правда,

завжди тремтіла.




БУРУЛЬКА

Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли і промінилися.


А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, — з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.
— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — спитав її з пошаною маленький снігурчик.
«А може, вона солодка, як цукерки», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.
Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.
Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик. І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — трах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.
— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були зовсім теплі.
Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила:
— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба!
Я розкажу тобі багато цікавого.
Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.
— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.
— Так, так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!
— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій ринві.
— Так, так, — підтвердила бурулька, — і, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко, і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого цукру. Я — просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою, — вона тоді враз заморозить нас обох.
Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя, в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.
Якось біля нашого джерельця зупинилося троє бійців. Вони були стомлені, сірі від дорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.
— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, натруджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: лице його було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом із своїми сестрами з одного джерела потрапила в довгі і темні труби. Там уже бігло багато води.
— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще не робили такої мандрівки? Це звичайний водовід, і скоро ми виллємося на білий світ.
Поки ми жили — бігли в водопроводі, — ми всі дуже здружилися між собою і все балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити? Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і як вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:
— Коли б не ми — люди померзли б.
Мені було дуже цікаво — куди ж я тепер потраплю? Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами і вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам усім набридло бути в темних вузьких трубах водопроводу, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше, швидше і по чули якісь звуки зовні.
— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!
По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю — річкою, плисти в синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Я хотіла, щоб потім і мені було що розповідати: як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник, і поставили цей чай ник на електричну плитку.
— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так

гаряче! — плакали ми з сестричками.


— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — За раз питимемо чай.
«Аякже — подумала я. — Треба тікати!» Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.
— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!
— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукнула я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь кватирку.
— А, ось де ти! — почула я раптом.
Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, що це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжин кою я упала на стару ринву.
— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням, — глузував вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.
Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.
Я зробилася холодною, крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.
Отак і заворожила мене люта Зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.
Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишилася холодною нерухомою крижинкою. Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!
Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.
— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.
І вже не було нічого в руках у хлопчика. Та він зовсім не шкодував. 

Наталя Забіла

http://www.chl.kiev.ua/img5249/2.jpg

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині, де любили музику, поезію.

       Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
       1917 року сім'я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».
       Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.
       У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».
       Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури.
       Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.
       У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності.

       Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами, а крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.


       Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.


ВЕДМЕДИКОВА ХАТКА
Пухнастий та білесенький засипав все сніжок. Біжить малеча весело в засніжений садок.

З лопатами, з санчатами працює дітвора.

Збудуєм з снігу хату ми посеред двора!

Качають сніг, втрамбовують,— робота аж кипить. Ось хатка вже й збудована.

— А хто в ній буде жить?

Малесенькими ніжками вгрузаючи в сніжку, іде-бреде доріжкою Ясюня по садку. А на руках у Ясочки найкраща із цяцьок — ведмедик волохатенький, закутаний в платок.

— Диви, який будиночок! Як чисто й гарно тут! В таких хатках на півночі і люди теж живуть.

На півночі ведмеді є в печерах із крижин... З тюленями кумедними вітаються моржі...



— Як гарно тут, ведмедику, у хатці сніговій! Залазь мерщій всередину, сиди собі й радій!

В хатиночці білесенькій сидить малий ведмідь. Малеча радо й весело навколо гомонить.

Набігались, награлися. Ну, годі вже гулять!

Прийшла додому Ясочка. Лягає Яся спать,— і раптом в плач:

— Ой, лишенько! Ну, що робить тепер?! Забула в хатці Мишку я, і, мабуть, він замерз!

Не плач, не бійся, Ясочко: у хутрі Мишка твій! Нічого з ним не трапиться в хатинці сніговій!

Синіє ніч доріжкою з віконних оболон. Дрімає Яся в ліжкові, і сниться Ясі сон.

...Ідуть моржі з тюленями по синьому льоду. З північними оленями ведмеді білі йдуть. Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони...

Ой сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!

Синіє ніч морозяна з віконних оболон. Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон.

Уранці встане Ясочка та й вибіжить на сніг:

— А може, Мишка ласощів для мене приберіг?!


ПРО БІЛОЧКУ ТА ЗАЙЧИКА, ВЕСЕЛИХ ПУСТУНІВ

Живуть собі в лісі друзі - зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка - на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.


Та як прокинуться вранці друзі - іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото... А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось - не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
- Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів - вовків, лисиць або хижих шулік?
- Не боїмося, не боїмося! - гукають зайчик і білочка. - Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!
- А ви б краще не вихвалялися, - каже черепаха, - в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно - "Кра! Кра!". Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!
Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.
- Ми такої птахи ніколи не бачили! - кажуть вони.
- А ви багато чого ще не бачили, - каже черепаха, - бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук "Кра!" - то тікайте і ховайтеся швидше!

Промовила це черепаха і пішла в своїх справах.

Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!
Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.
Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят - зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
"Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися... Не втечуть вони з-під мого дзьоба!" І каже їм лагідним голосом:
- Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
- Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха - ворона? Ви її знаєте?
- Знаю, знаю, - каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, - вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
- Ми й не боїмося вас, - сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, - ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо - яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
- Грайтеся собі спокійно, - ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
- А який знак? - питають вони.
- Ось так-от голосно вигукну...
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: "Кра!!!"
Коли це глядь - на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!

Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:


- Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.

БІЛА ШУБКА

Був собі зайчик.

Усіх зайчиків звичайно звуть Стрибайчиками або Побігайчиками. Але цей зайчик був такий хвалько, що всі звали його Зайчик-Вихваляйчик.
От збере він навколо себе юрбу зайчат і починає вихвалятися:
— Я найрозумніший, я найспритніший! Я бігаю швидше за всіх, я стрибаю вище за всіх!
Слухали, слухали його зайчата, а потім кажуть:
— Набридли нам твої вихвалки, не хочемо ми з тобою дружити! Живи собі тут сам як знаєш!—і повтікали від нього на інший край лісу.
— А мені ще й краще,— каже Вихваляйчик,— тепер принаймні ніхто мене з вами, з сірою дрібнотою, не сплутає! .
Побудував він собі хатку під зеленим кущиком і став у ній жити.
А треба вам сказати, що зайчик цей був ще зовсім молоденький. Він тільки цієї весни народився і ще не знав, що після весни та літа буває осінь, а після осені — зима. Багато чого він ще не знав, але вважав, що все знає, і був сам собою дуже задоволений.
Одне тільки не подобалося зайчикові: чому це в нього така шубка — сіра та непоказна? Ще поки було літо і все навколо зеленіло, зайчик сяк так відрізнявся від трави та кущів. Та ось почалася осінь. Все в лісі пожовкло, посіріло. Трава прив'яла, з кущиків листя пооблітало, самі сірі дрючки стирчать. Вийде вранці зайчик з хатки, гукне білочці:
— Гей, подивись, білочко, який я став товстий та пухнастий! Я від усіх зайців товстіший та пухнастіший!
А білочка з високого дуба відповідає:
— Нічого я не бачу! Тебе ж, у твоїй сірій шубці, зовсім непомітно серед сухого листя і прив'ялої трави!
Ой, як же це було зайчикові неприємно! Він же хотів, щоб усі його бачили та милувалися ним.
Тим часом ставало все холодніше. Надходила зима. Тільки зайчик про це нічого не знав і навіть не догадувався.
І от одного разу прокинувся Вихваляйчик уранці, поглянув у дзеркальце, щоб вуса підкрутити, та так і завмер від подиву: замість сірої, непоказної одежинки на ньому тепер була шубка нова — біла, біла та блискуча!
З радощів зайчик підстрибнув аж до стелі і заспівав на все горло:
От так шубка, подивися! 
От чудове убрання! 
Я тепер в усьому лісі 
Найгарніше зайченя!
Прожогом вискочив зайчик з хатки, щоб швидше похвалитися перед білочкою, і перед їжаком, і перед усіма лісовими пташками своєю новою шубкою. Адже тепер кожен його помітить, навіть здалека!
Та що таке сталося в лісі?! Вискочив зайчик з хатки і бачить: все навколо біле: земля біла, кущі білі, дерева білі. І все блищить на сонці так само, як і нова блискуча зайчикова шубка. Це сніг випав уночі — ви це, звичайно, зразу зрозуміли. А Зайчик-Вихваляйчик нічого не зрозумів, бо він ще ніколи снігу не бачив.
Стрибнув зайчик туди, сюди,— скрізь усе біле.
— Білочко, білочко! — гукнув зайчик вже зовсім не так задерикувато, як завжди. — Подивися, білочко, яка в мене нова біла шубка!
А білочка визирнула з свого дупла на високому дубі і відповідає:
— Нічого я не бачу! Хіба тут розбереш — де твоя біла шубка, а де білий сніг?
І справді, зайчика нелегко було побачити серед снігу. Може, ви знайдете його на малюнку і покажете білочці?
Засумував зайчик. Не хоче навіть з хатки виходити. Все одно ніхто його не помічає! Навіщо тоді гарне убрання, коли ним похвалитися не можна?
А зима ще не зовсім встановилася. За кілька день знов пригріло сонечко, і перший сніг розтанув — наче й не було його. І знову стало все сіре, чорне, руде — і земля, і сухе листя, і трава.
От коли зрадів Зайчик-Вихваляйчик! Вийшов він у своїй білій шубці, став посеред галявинки і пишається — дивіться, мовляв, люди добрі, на мене!
Білочка глянула і лапками сплеснула:
— Ой, бачу, бачу! Ото шубка, ото ловка! Блискуча, аж очі вбирає!
Визирнув і їжачок із своєї хатки. Він вже був уклався спати на зиму, а як сонце пригріло, вирішив ще дихнути свіжим повітрям.
Побачив зайчика і тільки головою похитав.
— Гарна твоя шубка, що й казати! Та чи не занадто показна? — пробуркотів він і знову сховався, двері зачинив.
Радий та веселий пішов Зайчик - Вихваляйчик по лісі. Іде, підстрибує і свою хвалькувату пісеньку наспівує:
Може й зараз, як раніше, 
Хтось мене не поміча?! 
Я ж тепер найчепурніше, 
Найпомітніше зайча!
Сидів на дереві старий чорний крук. Такий старий, що навіть трохи недобачав від старості. Та хоч і недобачав, а Вихваляйчика зразу помітив. Як його не помітити — здалека біліє нова шубка серед рудого листя!
— Кра! — каркнув чорний крук. — Поснідаю зараз свіжою зайчатиною!
Як почув це Зайчик-Вихваляйчик, як дременув по лісі!.. Насилу втік.
Прибіг Зайчик на берег річки, що протікала через той ліс. Сів на березі, віддихався трохи і вже забув про недавню небезпеку. Обтрусив свою білу шубку, підбадьорився і тільки рота розкрив, щоб знову вихвалятися, — а нова біда вже тут як тут!

Побачила його здаля лисиця.
— Заждіть хвилиночку, — каже вона своїм лисенятам, — зайчик почув, озирнувся, побачив лисицю і — тікати! Біг, біг, петляв між кущами, через увесь ліс пробіг і вискочив на узлісся.
А тут просто на нього йде мисливець із рушницею.
— Ого, — каже, — який білячок! Буде моїй донечці гарний комір!
Та як націлиться, як стрельне!..
Зайчик з переляку через голову перекинувся і вже сам не пам'ятає, як до своєї хатки домчав. Замкнув дверцята, впав на ліжко й труситься. Не до вихвалок вже йому!
— Ой, — каже, — де моя стара сіра шубка? Така вона була захисна, непомітна! В ній легко було від усяких ворогів сховатися!
Та старої сірої шубки вже не було. Нічого не поробиш, доведеться в новій білій ходити!..

Кожен з вас розуміє, що надаремно зайчик бідкався. Адже надворі була зима. Незабаром випав рясний білий сніг і тепер вже на довгі місяці укрив землю, І біла шубка стала в пригоді!
Бігає зайчик по снігу, нічого не боїться. Ніхто його не помічає.
«Піду, — думає зайчик, — до інших зайчат. Пораджу їм теж такі білі шубки придбати, вони дуже зручні взимку!»
Пострибав зайчик на інший край лісу, знайшов зайчат, дивиться — а вони всі в білих шубках!
- Гляньте! - кричать зайчата. — До нас Вихваляйчик прийшов!
- Ні, — каже зайчик,— не звіть мене Вихваляйчиком, а звіть Побігайчиком. Бо я вже не буду ніколи вихвалятися і хочу з вами дружити.
Зайчата дуже зраділи, прийняли його до свого гурту і всі разом стали гратися і співати пісеньку:
В нас у кожного нова 
Шубка біла, зимова. 
Зовсім непомітна. 
А як прийде знов весна, 
Буде сіра, захисна, 
Гарна шубка, літня!
І це справді так буває у зайців.

ЗАЙЧИКОВА ХАТКА

Оселились біля річки


Сірий зайчик та лисичка.
Зайчик — в хатці луб'яній,
А лисичка — в крижаній:
Ось постукала в віконця
Тепла сонячна весна,
І розтанула на сонці
Біла хатка крижана.
Почала лиса зітхати:
— Як я житиму без хати?
Зараз зайця прожену
Й влізу в хатку луб'яну!
Де вже зайчику малому
Суперечить хижаку!
Довелось тікати з дому
Бідолашному звірку.

А лисиця та хвостата


Влізла в зайчикову хату
І в хатинці луб'яній
Оселилась, як в своїй.
Пострибав по лісі зайчик,
Сірий зайчик-побігайчик,
Сльози річкою ллючи:
Страшно в лісі уночі!
Раптом вовк іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!
Підійшли вони до хати,
Вовк гарчить: — Ану, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Вовк злякався — та й тікати!
А зайча пішло вночі
Знову захисту шукати,
Сльози річкою ллючи.
Враз ведмідь іде до нього
Та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
Лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
Витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
Зараз вижену її!
Підійшли вони до хати.
— Геть! — загримав волохатий.
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу —
Полетить із тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Як почув ведмідь цю мову —
Враз сховався у кущі,
І побрів наш зайчик знову,
Сльози річкою ллючи.
Стріла зайчика собака,
Розпитала, що та як.
— Годі, — каже, — годі плакать,
Не боюсь я розбишак!
Підійшла й вона до хати,
Загарчала: — Геть, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу, —
Полетить від тебе клоччя,
На шматочки роздеру,
Ще й на порох розітру!
Утекла й собака зразу!
А зайчатко уночі
Знов побігло, від образи
Сльози річкою ллючи.
Враз іде назустріч півник,
Гострі шпори на ногах.
— Що з тобою? Дуже дивно
Зайця бачити в сльозах!
— Ой, мене прогнала з хати
Люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Що ж, провчу я розбишаку!
— Де вже, півничок, тобі?!
Вовк, ведмедик і собака
Відступились в боротьбі...
— Ну, за мене не страшися!
Сам побачиш, — от ходім! —
Вийшли друзі на узлісся,
Де стояв зайчатин дім.
Місяць виглянув з-за хмари.
Півник крилами ударив.
— Годі спать — ку-ку-рі-ку! —
На чужім пуховику!
Вмить лиса продерла очі.
— Хто там ходить по двору?
От як скочу, як підскочу —
На шматочки роздеру!
Не злякався півник смілий
Та на ґанок як стрибне.
— Забирайся, поки ціла!
Не дратуй, гляди, мене!
Відкида лиса запори,
Бачить: півник-молодець,
Гострий дзьоб, сталеві шпори
Ще й червоний гребінець.
Тут лиса аж закрутилась
— Я хороша! Я не зла!
Я з зайчатком не сварилась,
По-сусідському жила!..
А сама — мерщій на ґанок,
Та — по східцях, та у ліс!..
І зустрінув зайчик ранок
Знов веселий, як колись. 

ПРО ПІВНИКА ТА КУРОЧКУ І ПРО ХИТРУ ЛИСИЧКУ

Були собі півник та курочка.


Набридло їм якось дома сидіти, і пішли вони мандрувати по світу.
Ось ідуть вони зеленим гаєм, навколо вітрець кущі колихає, на кущах зеленіє свіже листячко, а між ним ягідки, як червоне намистечко.
От курочка й каже:
Півник-когутик,
Зламай мені прутик 
З зеленими листками,
З червоними ягідками.
Тільки півник хотів зламати, а з-під кущика зайчик із своєї хати:
— Хто-хто тут ходить по моєму гаю? Хто-хто мої кущики ламає?
Злякався півник:
— Ходім краще далі. Тут якісь звірі живуть небувалі, і вуха в них довгі, і самі вони сірі. Мабуть, це дуже страшні звірі.
Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітрець кущі колихає. На кущах горішки і зелене листя. А курочці дуже хочеться їсти. От вона знов і просить:
Півник-когутик,
Зламай мені прутик,
Де листя зеленіше,
Де горішків рясніше.
Тільки намірився півник зламати, а з дерева білочка із свої і хати:
— Хто-хто тут ходить по моєму лісі? Хто гілля ламає на моєму горісі?
Злякався півник:
— Ходім краще далі. Бачиш, які тут звірі зухвалі. І вуха в них з китицями, і хвіст пухнастий. Мабуть, хочуть на нас напасти.
Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітер дерева колихає, під деревами рясна травичка, а на деревах листя й смачні кислички.
А курочка вже не може терпіти, починає півника знову просити: Півник-когутик, Зламай мені прутик, Хоча б невеличкий, Хоч дві кислички! Насмілився півник, почав ламати. Аж тут лисичка виходить з хати, така ласкава, розпушила хвостик:
— Ах, прошу, прошу до мене в гості! Ось відпочиньте в моїй хатинці — у мене є тут для вас гостинці, найкращі яблучка, смачні горішки. У вас, напевно, стомились ніжки, бо ви далеко йшли по гаю. Л я давно вже на вас чекаю.
Півник та курочка дуже зраділи:
— Ой, які ж тут звірі хороші та милі!
А хитра лисичка міркує собі:
«Це ж мені буде добрий обід».
Ось дала вона їм гостинців, лишила їх у своїй хатинці, а сама побігла по вовка-сусіду, щоб запросити його до обіду.
Півник і курочка добре поїли і відпочили і так звеселіли, що півник навіть почав співати.
Тут саме зайчик біг мимо хати. А зайчик насправді був дуже добрий.
— Ти, — каже, — півник, занадто хоробрий. Хіба ти не знаєш цієї лисиці? Ось буде тобі за оті кислиці!
А півник та курочка не ймуть йому віри:
— Та тут же такі хороші звірі!
Коли це білочка — плиг та плиг. І враз у віконце побачила їх. А білочка теж була зовсім не зла.
— Тікайте, — каже, — швидше з цього кубла. Бо ця лисиця страшна та хижа, вона вас зараз обох заріже.
Тут виглянув півник на подвір'я, а на подвір'ї — куряче пір'я...
— Ой, ой, треба й справді мерщій тікати!
А вже лисиця йде до хати, і вовк за нею, страшний та хижий. Іде й радіє, що буде їжа.
Тільки стали вони на поріг, а півник та курочка в віконце — плиг! Та під кущами, під деревами, та рясноцвітними муравами — мерщій додому! Та ледве встигли!
А вовк з лисицею бігли, бігли — та не знайшли під кущами її сліду.
І залишилися без обіду! 


ДВА КОЗЕНЯТКА

До козиної до хати 


з лісу стежечка веде. 
В хаті маму ждуть козлята, 
а коза із лісу йде.

Ясне сонечко заходить, 

в небі місяць блискотить. 
До воріт коза підходить,

у ворота стукотить:


— Відчиніться, відімкніться! 


Ваша матінка прийшла, 
ваша матінка із лісу 
молочка вам принесла!

Відчиняють їй козлята, 


з ними вірний пес Рябко. 
І заходять всі до хати 
пити свіже молоко.

Якось сірий вовк підслухав, 


що коза пішла у ліс, 
до воріт прибіг щодуху, 
під ворота сунув ніс.

«Зараз,— думає,— козляток 


проковтну одним ковтком!» 
І почав він промовляти 
ніжним-ніжним голоском:

 

— Відчиняйте, козенята,



 я несу вам молока! 
— Чуєм, чуєм, це не мати -

 в неї пісня не така!


Тут один цапок сміливий 


нишком глянув через пліт, 
бачить — вовк страшний, жахливий 
причаївсь біля воріт.

Сірий вовк цапка не бачить, 


витягає гострий ніж 
і гукає нетерпляче: 
— Відчиняйте-но скоріш!

А козлята: — Ми не проти! — 


Не злякались хижака!

Відімкнули враз ворота

та як випустять Рябка!

Вовк, побачивши собаку, 


підібгав лякливо хвіст, 
підстрибнув — та з переляку 
як бебехнеться під міст!

Саме йде тут з лісу мати, 


молока малим несе. 
А назустріч їй козлята 
та й розказують про все.

Почала коза радіти: 


— Ну й Рябко наш молодець! 
Ну й розумні в мене діти!—

Тут і казочці кінець.



Василь Сухомлинський

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/9/9b/%d0%a1%d1%83%d1%85%d0%be%d0%bc%d0%bb%d0%b8%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9_%d0%92.jpg/200px-%d0%a1%d1%83%d1%85%d0%be%d0%bc%d0%bb%d0%b8%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9_%d0%92.jpg

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом — Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога працювала в колгоспі. Разом з чоловіком вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію. Усі вони стали вчителями.

Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935-1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи (1938).

З 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час — і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він — політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях.

З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною Г. І. Сухомлинською виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. 1948 р. В. О. Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності.

2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися.


СЬОМА ДОЧКА

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.


Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір'ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним проме-

нем, — сказала перша дочка.


— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — мовила п'ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловей-

ка, — сказала шоста.


А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці — помити ноги. 

ЯК БІЛОЧКА ДЯТЛА ВРЯТУВАЛА
Серед зими потепліло, пройшов дощ, а потім знову ударив мороз. Покрилися дерева льодом, обледеніли шишки на ялинках. Нічого їсти Дятлові. Скільки не стукає об лід, до кори не достукається. Скільки не б'є дзьобом шишку, зернятка не вилущуються .

Сів Дятел на ялину і плаче. Падають горючі сльози на сніг, замерзають. Побачила Білочка з гнізда - Дятел плаче. Стриб, стриб - пристрибала до Дятла.

- Чого це ти, Дятлику, плачеш?

- Нічого їсти, Білочко…

Шкода стало Білочці Дятла. Винесла вона з дупла велику ялинову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів Дятел біля шишки і почав молотити дзьобом.

А Білочка сидить біля дупла і радіє. І більчата в дуплі радіють. І Сонечко радіє.


Яке відчуття у вас виникло до героїв казки?

Чому радіють Білочка і білченята?

Яку справу зробила Білочка?

Чи могла вона вчинити інакше? Чим би це обернулося?

ДЕРКАЧ І КРІТ
Далекого теплого краю повертався на північ, на свою батьківщину*, маленький Деркач. Це пташка така сіренька. Влітку Деркач виводить у нас пташенят, а взимку відлітає до Африки.

Важко летіти Деркачику, маленькі в нього крильця. Тому він де летить, а де й пішки йде. Ось і зараз: спустився на землю, лапками ступає і тихо пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем верби на зеленому лузі — там його мила батьківщина. Іде собі, іде і раптом зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, висунув писочок й питається Деркачика:

- Хто ти такий? Куди йдеш?

- Я птах, Деркач, повертаюсь на батькікщину з теплих країв.

Розповів Деркач Кротові про свою теплу африканську землю.

- Чому ж ти не поселишся на цій теплій землі і не живеш там завжди? - питає здивований Кріт. — Чому ти

кожен рік мандруєш тисячі кілометрів? Адже ти до крові поранив ноги. Тебе всюди підстерігає шуліка. Що ж примушує тебе переносити ці поневіряння?Що тебе кличе на холодну північ?

— Рідна земля, — відповідає Деркачик.



Які слова тобі трапились уперше? Спробуй пояснити їхнє значення.

З яким настроєм повертається Деркач на батьківщину?

Розкажи.

Прочитай розмову Деркача і Крота. Що автор хотів нею

підкреслити? Передай свої думки вголос.

СПЛЯЧА КНИГА

На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. У ній розповідалося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться вогненне слово до людського серця, в ньому займеться вогник. І людина, в якої у грудях б'ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.


Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Щотижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з обкладинки пилюку й знову ставила на полицю. Книга чекала — ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.
Часто до господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг красиві палітурки.
Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.
Яріли — яскраво світилися. Меркнути — гаснути.
Якою була Книга спочатку? Чому заснув могутній богатир?
Попрацюйте разом! Придумайте різні закінчення речення Якщо книгу не читають, ...
ВЕСНЯНИЙ ВІТЕР

 

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, вигинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього торкнулося щось тепле і лагідне.



Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер.

- Годі спати, зашепотів весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.

- Де ж вона – весна? – запитав Клен.

- Ластівки на крилах несуть, - каже теплий Вітер. - я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалася квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповідав теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки, бо йде весна – красуня.

ПЕЛЮСТКИ І КВІТКА
На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як

мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть

нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:



— Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму і піду — що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в

кущі шипшини й дивиться — що ж квітка робитиме?

А квітці байдуже, усміхається сонцю, згукує до себе

бджіл і джмелів.

Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

— Ти хто? — питає Муравлик.

— Я пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка

не квітка.

— Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох

тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка

цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки



квітка. А пелюстка без квітки — ніщо.
Чого навчила тебе казка? Перекажи її зміст.

ХАЙ БУДУТЬ І СОЛОВЕЙ, І ЖУК
У саду співав Соловей. Його пісня була прекрасна. Він знав, що її люблять люди, і тому з погордою поглядав на квітучий сад, на яскраве блакитне небо, на маленьку Дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А поряд літав великий рогатий Жук. Літав і гув.

Соловей обірвав пісню й каже з прикрістю Жукові:

— Припини гудіти. Ти заважаєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Було б краще, якби тебе, Жука, взагалі не було.

Жук з гідністю відповів:

— Ні, Соловею, без мене, Жука, світ не обійдеться. Як і без тебе, Солов’я.

— Оце так мудрість! — розсміявся Соловей.— Отже, й ти потрібний у світі? Ось запитаємо у Дівчинки, вона скаже, без кого світ збідніє, без тебе, чи без мене.

Полетіли Соловей і Жук до Дівчинки, питають:

— Скажи, Дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов’я чи Жука?

— Хай будуть і Соловей, і Жук,— відповіла Дівчинка. І, подумавши, додала. — Як же можна без Жука.



1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка