Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка10/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29

13



Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана. — Не їдь, батьку! — Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш! — Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту — бісові! Я відсміювався: — Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав — гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля34 з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом35. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку. А вже як почався банкет, привезено на шести верблюдах скляницю кришталеву, в яку налито вина відер п’ятсот і кілька гарнців. Для неї споруджено спеціальне носило, щоб кількадесят в’язнів довкола столів тягали і шкіряними кіблами діставали з скляниці вино, як ото в нас з криниці воду. Напившись, хтось із гостей розтовк ту скляницю, скло цілий тиждень в’язні вимітали, тому турки не могли ні вийти з салі, ні танці влаштувати, ні забави з стрілянням із луків або що там за звичаєм треба було робити. Отоді я (бо ж був серед тих в’язнів), щоб сподобатися чимось султанові, попросив дати мені гармату турецьку, аби міг показати козацький сприт у стрілянні. Дозволено, притягли мені яничари гармату, набили Порохом, вклали ядро, став я розглядатися, куди б стрелити. Ну то й побачив на шпилі найвищої мечеті, себто церкви по — нашому, комара, що сидів там і чухав правою ніжкою ліве вухо. Вимірив я з тої гармати комара так штучно, що ядро пролетіло йому крізь обидва ока і комарик гепнув на землю. Скочив я, поки він не прийшов до тями, вхопив його, напівживого, без обох очей, та й підніс султанові під золотий балдахін. Здивувався вельми падишах, похвалив мене, звелів випустити на волю, а тоді ще й одчепив од пояса свій гаман, повний золотих червінців, і подарував мені на дорогу. Мав би хан про це знати, тож і поїду до нього не як ворог його запеклий, а як обдарований колись милостями самого султана. Моя фацеція36 припала до смаку більше, ніж би вмовляння і переконування найдокладніші. Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди, а тут зібралися добрі і щедрі серцем, бо ж не дбали про себе, а про народ і його неуярмлену душу. — Це ж стільки м’яса від того комара зосталося! — скалив око хтось із козаків. — Куди ж його султан подів? — Ханові б воно здалося якраз, — додавав інший, — у них там друге літо недорід, худоба й вівці дохнуть. — Ханові то ще воно й нічого, а от чорним татарам як? Без війни та без здобичі погинуть! — А султан на війну проти короля не пускає, бо в них вічний мир. — Отут би татарам і піти разом з нами Проти панів та полоскотати їм черево! — Татари й пішли б, так хан же! Він султана злякається. — Хай їм султан, а в нас буде гетьман. Хочемо мати тебе гетьманом, пане Хмельницький, а не ханським в’язнем, та й не відпустимо від себе. Хіба ж не намнемо боків панам і без нічиєї помочі? Нам аби вдарити, а там воно й само в ушах дзвенітиме. — В кого ж дзвенітиме? — питав я гірко. — Згадайте Наливайка, Лободу, Тараса, Павлюка, Острянйна, Гуню. Що вони змогли проти залізного королівського війська з його арматою? А як Крим з нами піде, тоді Потоцького зметемо. Не лякаюся йти до хана, бо й сина свого рідного послав до мурзи перекопського, отож маю віру в татарське благородство. Султани турецькі татарів у своїх фірманах звуть тільки благородними, коли ж ми запізнали саму їхню хижість, то, мабуть, так уже воно судилося й нам, і татарам, та не може ж так бути довіку. Я вів страшну гру. Одного сина відіслав до татарського мурзи, сподіваючись на його благородство, а другого лишив у Чигирині, не маючи надій ні на що добре, бо так і бачив, як тягнуться хижо до малого Юрася пухкі, в рудих заростях пальці мерзенного Чапдинського, і коли й знайдеться сила, яка захистить дитину, то хіба що ця нещасна добросердна жінка, моя голубка Мотронка, що теж кинута в ненажерливу пащу панську, не захищена, не порятована, не визволена. Треба бути закоханим або нещасним. Був я серед тих, хто не мав нічого свого, де одвіку не було ні жінки, ні дитини, тож мав зрівнятися з ними в усьому, коли хотів, щоб мені вірили і, коли треба, йшли зі мною і за мною. Я пересварився з усім світом, та не сваряться тільки блаженні, а я не хотів бути блаженним. Коли копають ями для сох під нову хату, то першу яму копають на власній тіні, мовби прирікаючи себе в жертву. Кидався в битву сам — один: як виграю — то виграє весь народ, програю — то тільки я один. Приїхав з Січі отець Федір. Посивів і постарів за той час, що не бачились, але чорні очі горіли вогнем і сміхом. — Відпровадив посланця сил пекельних і їхнього служки Потоцького? — поспитав мене. — Відпровадив. — Що ж послав гетьманчику? Я сказав. — Треба б не самі слова. Послав би ти йому, сину, дрючок, яким Каїн убив Авеля; жезл, яким Мойсей розсунув Червоне море; ослячу щелепу, якою Самсон побив філістимлян; пращу Давидову, якою той Голіафа вбив; меч Авраамів, яким праотець хотів убити Якова; весло Ноя, яким той стукнув по голові дурня, що хотів вчепитися за ковчег. — Грішний, отче, — засміявся я, — не здогадався спорудити таких знакомитих дарунків панові краківському. — Відпускаю тобі гріх сей, сину. А ще маєш якісь гріхи? — Грішний, отче, — признався я йому, — грішний оком своїм, мислями, руками й намірами. Та однаково прости мене, отче. — Бог простить, — поблагословив мене отець Федір. — Поїдеш зі мною до бусурманів? — Хто ж тоді й поїде, як не я? Вже на хуторі тоді домовилися, ось я й з тобою. — Не нарікай на мене, отче, коли не завжди питатиму твоїх порад. Будеш моїм сповідником — порадників підкаже сама справа. Тим часом найближчий мені чоловік Самійло — писар, та отам Демко за дверика, ну й ще ті, хто прийшов зі мною з Чигирина, та ті, з ким я тут знаюся ось уже з десять літ, може. Він відповів мені словами з книги Самуїлової: — «Чини, що може рука твоя, бо з тобою Бог». Я ждав повернення Тимошевого від Тугай — бея. І в гадці не мав, що той може не повернутися, пропасти, згинути. Я молився до німих просторів, до степів зачаєних і зловорожих, щоб віддали вони мені сина, а з ним надії мої і моїх товаришів, і степ відгукнувся прихильно на ті мої молитви, і щойно випровадили ми з острова посланця від Потоцького, як переправлятися з татарського берега став Тиміш з козаками і з татарським невеличким чамбулом, даним йому Тугай — беєм для честі й супроводу. Холодна вода била в чорний ніс дуба, на якому плив Тиміш, я стояв на березі, дивився на сина, син дивився на мене, обидва ми мовчали, поки дуб ткнувся в пісок, тоді я ступнув на крок уперед, а Тиміш вистрибнув мені назустріч, і ми обнялися, здається, впершё нё як батько з сином, а як воїн з воїном. — Ну як, сину? — спитав я. — Та що? — знизав широкими плечима Тиміш. — Біднота аж шкварчить! І в самого мурзи там злидні такі… А приймав нас по — царськи! Кланявея тобі, просив передати, що зве тепер тебе братом своїм назавжди. Дарунки привіз я від Тугай — бея. Лук з сагайдаком, пук лисиць червоних, а там на березі отара жирних валашків. Жде мурза тебе в гості. Ну, коли й до хана, то він береться бути твоїм провідником і повіреним. Чи як воно там… — Говорили ви про що? — Та про що? Про погоду, та про пастівники, та про худобу й овець. Про що ж ти з такими нещасними людьми говоритимеш? — До союзу з нами як Тугай — бей? — А йому що? Як хан скаже, а він — твій брат. Вже за сина дякував та дякував, каже, молився Аллаху за нього і Аллах почув його молитви. А між Аллахом і ним, себто Тугай — беєм, ти брат його названий І вірний. Гарно мовить мурза — хоч би й до козаків з такою мовою! За вечерею я Назвав тих, хто поїде зі мною до хана. Для красномовства Клишу Яцька, а ще його — як свідка наших перемов таємних з королем і канцлером коронним у Варшаві і моєї зустрічі з Оссолінським у Києві. Кривоноса для молодецтва і мальовничості похмурої, якою відзначався у своїх саєтах і кармазинах турецьких, гордий, різкий у слові, весь у силі різкій, що так і била з його кістлявих вугластих рамен і з його високої постаті і жилавих рук. Бурляй, що був мені й чигиринським нагадуванням, і міг докинути щось про морські виправи, в яких вони побували з Кривоносом не раз і не двічі, але згадки мали неоднакові: Кривоніс пам’ятав лиш сутички з ворожими галерами, для Бурляя найтяжчими видавалися змагання з морем і стихіями. Вечеря наша була проста, коли не сказати убога, як і водилося на Січі. Юшка риб’яча у дерев’яних ваганах на столі та загреби37 до неї, тоді варена риба на стябді, а до цього горілка й пиво у великих конвах, з яких ми попивали дерев’яними ж михайликами, бо тут ні чарок, ні скляниць не водилося. Коли об’явив я, що взавтра удосвіта вирушаємо до хана, і сказав, хто мав зі мною їхати, то ніхто не сперечався і не скаржився на несподіваний від’їзд, бо козак завжди готовий вирушати хоч і на край світу. Циганкуватий малий Ганжа, подаючи михайлик з горілкою своєму сусідові, посміявся: — Гаразд чиниш, Хмелю, що не береш мене, бо зчеплюся там з кимось неодмінно і попсую вам усе посольство! Тоді скинувся й Чарнота: — А хто ж вас там нагодує? — А хто стане за вас стіною? — поспитав Нечай. — Про вигадництво й мовчите, — обізвався Богун. — Та й про лад на поході хтось би мав дбати, — докинув Вешняк. Так перемовлялися, чи то й жартуючи, чи й навсправжки, але вже ніхто тепер не виявляв спротиву моєму намірові, ні страху перед невдачею, ні сяйва слави, хоч збиралися в тривожну невідомість, без свідків, без опори і без помочі, тільки сліпе щастя козацьке з нами, та химерна доля, та відвага й відчайдушність безмежна й безкрая. Хай звершиться те, що має звершитися! Сказано ж, що ніхто не може уникнути своєї долі, навіть Бог. Помолилися після вечері, вклонилися мені, а тоді один одному, подякували кухареві: «Спасибі братчику, що нагодував козаків». Тоді поклали кожен по копійці в карнавку для їстівних припасів, щоб не останній раз тут трапезувати, бо козак, поки їсть, поки живий. Вдосвіта ми переправилися на кримський берег і невеликим загоном в сотню козаків, запасшися харчами і всякою потребизною на місяць путі. Степ був безсніжний, морозцем прибило землю, стала вона сизою, зливалася з сивим небом, і не розбереш, де кінчається земля, де починається небо. Хоч і не підганяючи занадто коней, ми швидко вглиблювалися в ці нічиї степи, в ці пасовиська й бойовиська споконвічні. Навіть узимку було видно буйнотрав’я літніх пастівників, а то зненацька починалося безводдя з горілими торішніми травами, і тільки терни та байраки значили вбивчу одноманітність степових безмірів. Вже перед Перекопом несподівано захопила нас велика вітряна снігова фортуна, яка не пустила далі їхати, і татари Тугай — бея, що показували нам путь через степи, не знати як вивели нас до овечих кошар, і ми заночували з чабанами, і чомусь думалося тієї ночі, що житія з тваринами, теплими, смердючими, але мовчазними й добрими, мабуть, має свої приваби й навіть переваги, бо той дух од них, по суті, здоровий, а норов — лагідний. Сказано ж: бійся вовка спереду, коня ззаду, а чоловіка з усіх боків. Я дивився на своїх побратимів, і думи мої тяжкими були, але й не безнадійними. В засніженому степу, безкраїм, безберегім і безшляхім, ідуть кудись ці люди, невідомі світові, безіменні, власне, мовби й неіснуючі. Моє ім’я коли й знають десь, то лише тому, що дочеплено до нього щось бунтівливе, ніби злочинне. І хто б міг сказати, що ось так здобувається безсмертя, воля й історія для цілого народу! З нічого, з невідомості, з виенажливих мандрів у безнадію. Хто ми і що? І якими ж треба бути людьми, щоб відважитися на таке! Ми ще й не існуємо, живемо, як оці коні, як вівці В. кошарі, як дикі звірі в байраках. Ніби сміття людське, полова на вітрі. Але ж не розвіємось, а провіємось і станемо золотими зернами історії свого народу, його ім’ям і славою. І тоді прогримлять наші імена, як весняні громи над степами. Ще три дні скакали по кримській рівнині, знов пустельній, так само безлюдній, як і степи, хоч і видавалося нам, що весь час стежать за нами вузькооко ханські поглядці. Ішли долинами, балками, пускаючи вперед ногайців перекопських Тугай — бея і тримаючись їхньої сакми38. Харчувалися в тому переході, як убогі татари: просяний хліб, арпачик39, пенір40, а запивали водою з бурдюків, хоч везли з собою і пиво, і горілку, й вина, та то все для дарунків ханові й зажерливим його челядинцям, яких не зміг би ніхто полічити. Демко через нашого козацького бута41 пробував розпитати ногайців, який двір у хана, але ті знали тільки свого Ор — бея, найвідданішого сторожа престолу Тугай — бея, бо він стояв на Перекопі й стеріг двері в орду. А там був хан, його перший спадкоємець калга, другий наступник нуреддін, ханські сини — султани, а далі йдуть беї, які мають право не голити бороду, і ханські чиновники, яких так само багато, як зірок на небі або трав у степу. — Бач! — дивувався Демко. — А в тебе, батьку Хмелю, тільки я, Демко, та Іванець, та й той, кажуть, перехрещений з єврея і звався колись Йоною, як той пророк, що сидів у китовім череві. Сидів же, Іванцю? Мабуть, і прізвисько твоє від черева — Брюховець. — Брюховецький! — покрикував Іванець. — То в тебе хлопське прізвисько Лисовець, а я Брюховецький, шляхетське ймення! — Оце мені ще шляхетство в такій пустелі! — спльовував незлобиво Демко. Я прислухався до тих їхніх перемовлянь чи й не прислухався, а сам дивився на своїх побратимів, дивився на самого себе, думав: хто ми й що ми? Загублені в цих велетенських просторах, безіменні, знедолені, не посилав нас ніхто нікуди і не жде ніхто й ніде, самі по. собі, своєю волею вибрали собі долю, поневіряння, невідомість, може, й смерть, і навіть кісток наших ніколи й ніхто не найде і не стане шукати. Збиралися докупи не в один день і не в один рік, кожен має своє життя, своє минуле, горе й радощі, десь були, може, в них близькі люди, в Інших — самі втрати, одні вражали своєю освіченістю, інші були геть неписьменні. Не я вибирав їх — викликані народною потребою, вони приходили самі і ось тепер ішли в безвість, а повернутися мали в історію. На нічліг ставали в балках, рубали тернину, розкладали вогнища, хоч як стомлені, не спали довго, кожному кортіло прорвати бодай думкою чи словом запону невідомості, вгадати, що жде нас у хана, в тій таємничій його столиці. Отець Федір не сподівався успіху. — Темні душі в нечестивих, і все в них темне, — зітхав він. — А де тепер світлощі? — похмуро кидав Кривоніс. Я мав бодай трохи розвіяти ті похмурі настрої, бо навіщо тоді їхати до хана — без віри й без пуття? — У кожного народу свій Бог і своя душа, — казав я. — За нашої пам’яті татари — то тільки війна і розбій, а хіба завжди було так з ними? То правда, що предки їхні прийшли на землю нашу з війною і довго грасували тут немилостиво, та коли цей відлам їхнього племені осів у Криму й стали в них володіти Гіреї, то хан Сагіб — Гірей звелів поламати кочівницькі вози і визначив усім місця замешкання, давши кожному доволі землі, і стали вони обробляти землю, і, може, й жили б на ній мирно, та завоював Крим погромця Царгорода султан Фатіх і знов пустив їх на християнський світ, як своїх псів голодних. Ще й примовка у всіх султанів після Фатіха щодо кримців: мовляв, татари — люди цілком вільні і приборкати їх незмога. А чим мають жити? Землю давно вже захопили беї. Ханові треба віддати десятину з урожаю і тисячу гаманів золота щороку, калга — султан вимагає п’ятсот гаманів золота, нуредцін — двісті п’ятдесят гаманів. А кіш ханський не має нічого, живе тільки з того, що йому в руки впаде. Ось і вийшло так, що Богом їхнім, опріч Аллаха, стала війна безконечна. Я ще лиш народився на світ, а в них був хан Газі—Гірей, прозваний Бора, що може означати і «великий вітер», себто бурю, і «п’яного верблюда» водночас. Був той хан справді мов п’яний верблюд, забіяцький і шалений, але прославився як великий поет, навіть послання до султана в Стамбул дозволено йому було складати віршами. То він писав так: «Проста душа для нас ліпша, як простий ріст, від чорних брів миліший кінський хвіст. До луків тужимо ми все й до гострих стріл, більш ніж до гарних лиць та до жіночих тіл. Душа в нас кождого лиш боротьби жадить, замість води й вина нам кров ворожу пить»42. Звикли бачити їх дикими, а вони освічені, бо школи мають коло кожної мечеті, а тих мечетей в самому лиш Бахчисараї понад три десятки. Вже півтори сотні літ у Бахчисараї у передмісті Салачик існує вища їхня школа медресе, що зветься Зинджирли — школа з ланцюгом, бо там низько над дверима висить ланцюг, який має нагадувати кожному, хто входить у храм науки, щоб він не забував схиляти голову перед мудрістю. Може, і втішалися б самою мудрістю, але мимоволі стали мечем оголеним в руках темної сили султанської, і вже нічого не можуть вдіяти, бо сила та попихає їх без кінця, штовхає проти нас, жене і наглить, бо могуть козацька не дає спокійно спати султанам. Хіба ж не сказав султан Амурат, що він спить спокійно на обидва, вуха, хоч безліч принців у Стамбулі змовляються на його згубу, а лякається тільки козаків, які, будучи нікчемним виметом польським, сон стільком монархам псують. Де ж те світло, а де темрява? Чи в Стамбулі, а чи в Римі, а чи деінде? Хіба львівські домінікани не посвятили в себе шаблю гетьмана Конецпольського і не обносили її в урочистій процесії як зброю, що мала послугувати до винищення віри православної і народу руського? Шкода говорити! Квантілля сапіенція регітур мундіс — никла мудрість володарює світом! Самому смішно було від своїх слів про мудрість, коли опівдні другого дня прискочили звідусюди ногаї, що вели нас, і загалайкали наввипередки: — Улу деніз!. — Чуваш! — Ор — копу? І ні прослідку мудрості на цих замурзаних, не омитих, як казав отець Федір, водою святого хрещення, а тільки дика радість і захват непередаваний, бо ж побачили своє, рідне, найдорожче. Ми не бачили тим часом нічого, крім сивої рівнини і сивого неба над нею. — Про що вони галасують, невірнії діти? — поспитав мене отець Федір. — Сиваш попереду і Перекоп. Треба ще було їхати та їхати, поки далеко попереду рівнина здійнялася темним довгастим горбом, а попід ним темною мертвою смугою вгадався нам Сиваш, або ж Гниле море. Ми ще не бачили нічого, а нас уже побачено, і навстріч полетів невеликий чамбул. Наші ногаї загукали навстріч своїм родичам, ті здибили коней, пустили вгору хмари стріл чи то на повітання, чи то й з погрозою. Тоді підскочив до мене з кількома вершниками в брудних кожухах старий воїн, видно десятник їхній, і спитав, хто ми. Я сказав, хоч і що йому було до нас і наших імен? Ногай метнув до нас швидким і хижим поглядом, мабуть побачив нашу одіж, наших коней заводних і в’ючних, наші сакви напхані, бут наш говорив йому, що прямуємо до самого хана, але ногай його чи й слухав, хан для нього був далеко, а ми ось тут, він жив тепер самими лиш очима — чіпкими й хижими, він приглядався й прицінювався, який бакшиш зідрати, поки він тут найвища влада, право і закон, життя і смерть. Врешті визирив коня в дорогім уборі, махнув на нього правицею, мовчки видивився На мене. — Кінь для мого брата Тугай — бея, — спокійно сказав я по — татарськи. — Тобі дадуть іншого, він не гірший, бо в козаків не буває поганих коней. Ти досвідчений воїн і маєш знати це. — Так вони обдеруть нас до нитки, — невдоволено мовив Демко мій. — з чим же до хана доберемося? — Доберешся, Демку, доберешся й до самого Бога, — заспокоїв я його, показуючи козакам, щоб підвели коня для дарунка татарину. Гниле море лежало мовби й не в берегах, а в соляній шубі, що біліла між брудною землею і важкою темною водою такою чистою, аж диво брало. Вузький перешийок, що вів з материка на півострів, перекопано широким, може й сажнів на двадцять, ровом. Це й був Перекоп, ворота в Крим, в царство неприступного хана, що сховався десь у своєму Бахчисараї, затулившись ордами, які ніколи не лічили своїх ворогів, а тільки питали: де вони? Через рів прокладено міст дерев’яний, цілі купи вершників на низеньких вертких кониках гарцювали перед мостом і позад нього, деякі рвалися до нас, але їх відганяв різкими криками той, що одержав од нас коня, і ми в щодалі щільнішому стиску просувалися до Мосту, й через міст, і до укріплень за мостом на довгастому, скільки й оком кинеш, пагорбі, що, власне, мав бути отим прославленим Ор — копу, Орськими або Перекопськими воротами, Перекопською кріпостю, де сидів нині Тугай — бей, мурза всіх кочових ногаїв. Вал був потужний, але давній і занедбаний, видніло на нім кілька гармат і три благенькі вежі. Сама земля тут лежала крутим валом, ховаючи від чужих поглядів невелику гавань і безладно протоптану звивисту дорогу від неї до воріт кріпості. По тій дорозі виїхав нам назустріч сам мурза з своїми воїнами і, забачивши мене, вирвався наперед, а я кинув свого коня йому назустріч, і ми стрілися оком в око — двоє немолодих чоловіків, обидва одягнені гаразд, хоч і без розкошів, зате при коштовній зброї, обидва вусаті, тільки в мене вуса товсті й важкі, а в Тугай — бея проріджені, в мене на лиці втома й вичерпаність, у нього — усміх задавненого молодецтва і прихованої мудрості життя, на всій моїй постаті печать невизначеності й непевності, у нього — самовдоволення, яке чоловік має виказувати неминуче, коли стоїть так, що видно його зусібіч. Ще була між нами неоднаковість у тому, що Тугай — бей воював без перепочинку все своє життя, я ж щойно мірився розпочати свою війну, яка не знати скільки й триватиме і в якій не знати: буду переможцем чи переможеним, живим а чи мертвим, але вже так мені судилося, і нема рятунку. І ось ця доля моя і моя приреченість кидала мене в обійми цього, власне, чужого, а ще вчора тяжко ворожого мені й моєму народові чоловіка, і виходило, що небагато й треба для людської дружби. — Брат мій! — закричав ще здалеку Тугай — бей, не знаючи мене, але впізнаючи, бо біля його стремена правого скакав син його Карач і вже вказав на мене. — Син мій був твоїм сином у тебе, а не рабом, і тепер ти мій рідний брат, Хмельницький, лев, славний добрим іменем своїм. Сліпий випадок поміг, що саме мені дістався син Тугай — бея, і тепер цей бистроокий татарчук мимоволі ставав тою щасливою силою, що усувала чорну й криваву межу, яка розділяла нас безглуздо й зловісно і яку нічим не можна було усунути, окрім довір’я й любові. Все житія втікаємо ми від ненависті й ворожнечі, а знаходимо ненависть ще більшу. Переходимо через мости, і все проходить через мости, а зло зостається. Я ступив на землю, що була споконвічним злом для мого народу, першим замахнувся на нездійсненне, пробуючи усунути ворожнечу, порятунку від якої немає навіть після смерті. Ось уже пролунало слово «брат», та то ще тільки між двома чоловіками, старими, як міст, що його ми щойно перейшли. Міст можна перейти, він має кінець, а чоловік не бачить кінця свого життя, і той, хто сьогодні стає твоїм братом, завтра може знов стати ворогом. Бо людині не стає необхідної тривкості. Міцність — тільки в народі. Коли два народи кажуть один одному «брат», то це вже надовго, на віки. Чи не божевілля прагнути братання з цим загадковим народом, схованим за морем на шматку сухої, спеченої сонцем землі, з народом, який не вірить нікому, де навіть простір заповнений ворожістю й підозріливістю? Тугай — бей сказав мені «брат». Я відзаємнив йому тим самим. І на Січі серед козаків є татари. Не вміють перехреститися — їх навчають. В якого Бога вірять — ніхто не питає, бо в козака Бог — щастя й доля, мужність і відвага. Бувало, що козаки просили помочі в кримців. Бувало, що й самі приходили в Крим не тільки з війною, а й з поміччю. Михайло Дорошенко загинув під Бахчисараєм, привівши козаків на поміч Гіреям, які воювали тоді з буджацькими Кантемірами. Та що випадки, коли перед тобою — доля цілого народу! Озиратися назад, зазирати наперед, зв’язувати те, що було, з тим, що буде, захоплюватися і мудрствуватй над подіями або з приводу них — все це облишмо справоздавцям з холодною пам’яттю, ми ж прийшли, щоб поєднати ці роз’єднані несправедливо й безглуздо світи. І вже тепер ти сам ідеш поряд з подіями, разом з ними ростеш, завмираєш, зупиняєшся, і ніяких чуттів, бо ти сам — суцільне чуття, і ні страхів, ні осторог, ні надій, бо то ти сам страх, осторога і надія. Не може бути довір’я вищого, ніж тоді, коли два супротивні озброєні верхівці зсідають з коней один перед одним. Ми з Тугай — беєм зійшли з коней. Ступили один одному навстріч і обнялися. Обидва старі, як той міст позаду. А поряд стояли наші сини, мов міст між нами, усміхалися один одному, покивували весело, майже по — братськи. Тугай — беєві підвели коня в дарунок. Вороний жеребець, вуздечка в сріблі й бірюзі, стремена срібні, сідло з кованими срібними луками. Для хана мали золотистого Карабаха з убором золотим, для найвідданішого ханського мурзи — срібло, чисте, як серця, з якими йшли до цих людей. В кріпості все вражало несталістю, тимчасовістю, занедбаністю. Лиш кілька низеньких татарських халуп під черепицею, а то землянки або намети з кінських шкур. Димлять вогнища, вештаються присадкуваті постаті в брудних вивернутих кожухах, хтось щось продає, хтось купує, той тягне коня, той барана на заріз. Правду казав Тимко про убогість тутешню. Трохи більша з тих халуп була Тугай — беєвим пристанищем. Зовні не різнилася нічим од інших, але всередині вся була встелена товстими килимами, од двох мідних, до блиску начищених жаровень ішло блаженне тепло, низенькі шестигранні столики вставлені були срібним і мідним, так само, як і жаровні, до блиску начищеним посудом, металися по приміщенню молоді татарчуки, носячи на великих мідних і срібних підносах гори вареного м’яса, солодощі, глеки з напоями. Носили не знати й звідки, ніби з — під землі. — Скаржився на убогість, — мовив я Тимкові півголосом, — а тут, бач, які розкоші. — Та де! Килими ж прямо на землю кидають! — Хотів, щоб тут була хата на помості? — Хоч би долівку глиняну зробили. Глини он скільки довкруж! Чоловік теж з глини. І Тугай — бей з глини. Сидів навпроти мене, на подушках, зжовклий, жилавий, вив’ялений вітрами й сонцем, слухав мою мову, не перебивав, тільки коли я вмовкав, тоді кидав два — три слова і знов примружено слухав, думаючи свою думу, і тоді був мов його кріпость, мов отой вал і рів — неприступний і незбагненний, таємничий, як весь їхній Крим. Залиш очі й вуха по цей бік Ор — копу, вступаючи в межі канства. — Я поведу тебе до хана, хоробрий муже Хмельницький, — врешті сказав мурза. — Коли приходить до нас такий блискучий вождь дніпровського козацтва, великий хан має його бачити. — Будемо вважати мене послом, — сказав я. — Ні, ти — великий вождь і лев, славний добрим іменем своїм! — уперто повторив Тугай — бей. Але я теж не хотів поступатися і твердив, що тільки посол, аж Кривоніс розреготався на ту нашу суперечку: — Ніхто й не збагне ніколи: чи посли від Хмельницького, чи Хмельницький послом! І знов перемірювали ми понуру рівнину під понурим небом, і знов довкола нас була чи то зима, чи то весна, нічого визначеного, як і наша доля і наші надії, свист вітру, виття вовче чи то собаче. — Далеко ще? — допитувалися в мене козаки, а я й сам не знав, бо видавалося іноді, що їхатимемо отак до кінця свого життя, спинатимемось на пагорби, перебрідатимемо річки, минатимемо татарські ватаги, одиноких верхівців, двоколісні повози, запряжені верблюдами, а тоді знов пустеля й пустеля, від якої заходиться серце. Далеко заховався хан татарський! Далеко й глибоко! Бахчисарай і не з’явився, і не виникнув, а просто опинився під копитами наших коней, бо рівнина скінчилася, провалилася глибокою й вузькою ущелиною, а в тій ущелині притулилася ханська столиця, палац серед садів, як читалося татарське слово «Бахчисарай». Над долиною стирчали гостряки мінаретів, головна вулиця столиці тягнулася вздовж ущелини понад берегом брудного ручая — Чуруксу, на всій тій вулиці, здається, єдиним тихим місцем був ханський палац, а так усе гриміло й дзвеніло, гамір людський, іржання коней, гавкання собак, брязкіт мідників, крики торгівців, пахощі вареної баранини, солодощів, теплий дим з бузень і кав’ярень, — не було тут нічого від голодного й дикого духу орди в поході, скорше схоже було на маленький Стамбул, принаймні на одну з його дільниць, бо для Стамбула тут не стачало величі, моря і вічності. Таку велику купу гяурів у столиці ніхто не хотів тримати, тому нам довелося шукати пристанище в передмісті Салачик, де нас прийняв купець — вірменин. Тугай — бей порадив мені терпляче ждати, обіцяючи своє заступництво перед ханом і сприяння в усьому. Тяжке сидіння біля підніжжя чужого трону. Я привіз з собою заздалегідь складені листи до хана Іслам — Гірея і до його великого візира Сефер — аги, тепер передав ті листи з належними подарунками. З ханського двору йшли до нас вервечкою улани і капихалки43, мовби для знайомства або просто поглянути на козаків, але кожен домагався дарунків, і наші юки охлявали загрозливо, і Демко тільки руками об поли бив, стрічаючи та проводжаючи ненажерливу ханську сарану придворну. — Батьку! — гукав обурено. — Ну, чи бачено ж таке! Вчора приїздять одразу аж два мурзи. Один у вивернутім кожусі, другий в мусульбасі, баранами підшитім. Таки ж мурзи, бо замурзані, мовби й не вмивалися ніколи, а домагаються соболиних ферязів і коней з рондами44! Я їм кажу: нема. А вони мені: як нема дарунків, то ми послів замикаємо на Мангупській горі і б’ємо, як собак! Можемо, кажуть, далеко й не везти, бо ось тут, у Чуфут — кале, є в нас печера Чаушин — кобаси, куди теж кидаємо гяурів, поки не пришлють за них викупу. Нема соболів, чого їхали до Бахчисарая? Ну ж тіатарва! Я вже тут розпитую, які ж їм «упоминки» найбільше до смаку. То й що ж? Кажуть так. Для хана золоті або бурштинові шкатули з самоцвітами, міхи з червінцями, соболі й куниці, кольорові шуби з інших хутр, дорогі кафтани, шапки й чоботи, шиті золотом сідла, шовк, оксамит, золоті дзиґарі, зброя в золоті й самоцвітах. І це так: для хана, його братів і синів, для його жінок і дочок, а тоді для візира, для мурз, беїв, чортів — бісів, а тоді для отої всієї сарани. Та звідки ж воно в нас? — Держись, Демку, — вспокоїв я його. — Роздавай, та не все, бо й ще пригодиться. — Та вже бачу. Одна орда до нас на Вкраїну бігає, а друга, ще більша, засіла тут у палаці ханському і чи то благоденствує, чи то рота роззявляє — і не збагнеш! Був мій Демко нетерплячий, як усі молоді козаки, та й сам я тоді був, може, ще нетерплячіший, а що мав удіяти? Переговори — річ завше марудна, тепер же йшлося про переговори, яких ніхто ніколи не чув, не бачив. Споконвічні вороги мали поєднатися мало не по — братськи! Чи ж треба було дивуватися тій настороженій неквапливості, з якою ханські придворні придивлялися й, сказати б, принюхувалися до нас. І це ж при тому, що десь мій незрадливий (бо так праглося думати!) побратим Тугай — бей воював за мене перед усіма, аж до самого хана доходячи. Немає ліпшого способу вскочити в довір’я до чужинців, аніж виявити свої знайомства давні й недавні, відшукати всіх тих, з ким ти рубався запекло, а тоді, може, й ділився здобиччю, поневірявся разом або ж геройствував, жував сухаря черствого чи в’ялену конину з жовтим тлущем, пив нашу оковиту, яка збиває з ніг не те що чоловіка, а й бика, або ж ріденьку бузу просяну, що шумить тільки в роті, а не в голові. Побратими мої знайшли за ці дні давніх своїх татарських знайомців, я міг вдовольнитися вже тим, що мав собі сприязненого Тугай — бея, але згадалося забуте, спливли в пам’яті кляті роки неволі стамбульської, тож і спитав я ханського дворака впливового, коли прибув той на обід до мене, чи не чував він про того капудан — пашу, в якого був я, вважай, чоловіком довіреним в часи хоч і відлеглі, та ще, бач, пам’ятні. Той довго перебирав мені імена султанських адміралів за останні тридцять років, і виходило, що змінювалися вони іноді так само часто, як пори року, бо змінюються ж навіть султани, окрім того, немає на світі менш тривкої речі, ніж султанська милість. Ще на суходолі люди сяк — так утримуються, і, скажімо, великих візирів за цей час було в Стамбулі не більше десятка, що ж до капудан — паші, то тут ліку простежити просто незмога. — Ага, — сказав я. — Справді, на вершинах дмуть вітри найгостріші, і втриматися там найтяжче. Щоправда, внизу так само косить безжальний серп долі, та все ж часом люди живуть там трохи довше. Ось у мене в ті дні був побратим з яничарів Бекташ. Ім’я й не власне, а якесь прозивне, святий їхній яничарський, як мені відомо, та все ж чи не чувано чогось тут про яничара стамбульського Бекташа? І тут мені сказано було, що Бекташ став чоловіком відомим, дослужився до яничарського аги, а тепер став аталиком, себто вихователем спадкоємця султанського трону шах — заде Мехмеда. Я терпляче розпитував далі. Той це Бекташ чи не той, хто ж те знав, та вже моя ймовірна дружба давня з ним одразу надала мені ваги в очах ханських прислужників, до того ж виявилося, що й молода султанша, яка подарувала хтивому султану Ібрагіму спадкоємця трону, була нібито українка, звалася Турхан — ханум, себто «вельможна жінка», і татари джеркотіли поміж собою: «Козачка! Козачка!..» Може, й справді якась козацька донька, забрана в ясир, стала знов, султаншею, як то було сто літ тому з славною Роксоланою при Сулеймані Пишнім? Як то сказано: догнав чи ні, а погнатися можна. Я спорудив невеличке послання до Бекташ — аги, питав, чи се він, якого я колись знав, розповів про себе, приклав до рукописання свого дарунки наші козацькі і попросив ханську службу при нагоді все те передати в Стамбулі. Знав, що все буде передано, бо чесність серед цих людей цінувалася над усе, однак не вельми й вірив, що всемогутній Бекташ — ага при султанському дворі той самий молодий яничар, з яким я заприязнився колись у капудан — паші. Так поволі (а в нас же серця рвалися від нетерплячки!) спливав час у ханській столиці. Нарешті прибігли до мене ханські скороходи — чугадари і повідомили, що іде сам кіларджі—баші разом з диван — ефенді, які мають повезти мене до великого хана, хай буде вічною його тінь на землі. Посольство моє начепило шаблі, засунуло пістолі за паси, розчесало вуса, надягло шапки свої козацькі — так і зустріли ханського гофмаршала і секретаря іноземного, які прибули з пишним почтом, самі в дорогих шубах і в високих хутряних шапках, обмотаних зеленими тюрбанами. Знов мав тягти бідний Демко з Іванцем дарунки, знов лилися лестиві слова пусті, аж поки врешті вирушили ми повз мечеті, крамнички й метушняву бахчисарайську до того притулку тиші й поваги, що звався Хан — сарай. Палацова брама була одразу за кам’яним містком через Чуруксу. Ми під’їхали до неї в супроводі високих ханських чиновників, та цього виявилося не досить, бо від обвішаних зброєю хапу — агасі побіг мені навперейми їхній капуджі—баші, висмикнув шаблю з піхов, доторкнувся нею до моєї поли, закричав: «Зійди з коня, гяур!» — Знає ж, на кого розтуляти губу, — гмикнув Кривоніс, який знався на татарській мові, я ж махнув Демкові, щоб видобув там з своїх саков приготовлене для цього запопадливого ханського охоронця, а сам уже злазив з коня, бо й так знали ми, що до палацу вступати слід пішо. Дерев’яна, кована міддю брама зарипіла, як татарський віз (якого, до речі, ніколи не мастять, бо що більше він рипить, то більшу здобич везе, окрім того, чесному чоловікові нічого ховати від сторонніх, то тільки злодії ходять і їздять нечутно), і нас впустили туди, де чи й був бодай один козак за всі віки. З великого двору палацового нас одразу під пильним наглядом сторожі проведено до посольського садочка, обнесеного високими кам’яними стінами, там ждали, поки буде впущено в покої внутрішні. Там знов стали перед залізними дверима, над якими я прочитав напис: «Цей блискучий вхід і ці величні двері споруджені за повелінням султана двох материків і володаря двох морів, султана, сина султана Менглі—Гірей — хана, сина Хадж — Гірей — хана 909–го року». Дев’ятсот дев’ятий рік по хіджрі був у нас рік 1505–й. Не такі вже й дикі ці хани, як поглянути. Перед залізними дверима передали нас ханському церемоніймейстеру балджі—баші і размін — бею, який представляв ханові послів іноземних. Вислухавши їхні напучування, ввійшли ми в невеличкий покій, тоді до високого залу дивана, але нам пояснено, що хан прийме нас у своєму золотому кабінеті на знак особливого довір’я, тому йшли ми далі, знов опинилися в маленькому дворику з басейном, звідти — до літньої кофейні ханської, через яку по дерев’яних рипливих сходах піднялися до великої посольської кімнати, а вже з неї — в посольський коридор, з якого мали потрапити до, ханського золотого кабінету. Позолочені двері були відчинені, балджі—баша став на порозі, викричав нам в обличчя всі титули свого повелителя: «Великої орди, великої монархії, великої провінції кипчацької, столиці кримської, необмежених татар, незліченних ногаїв, гірських черкесів, воєнної тугації великий імператор, високий монарх, володар од сходу сонця, Іслам — Гірей — хан, якого життя і щасливе панування хай триває вічної». Тоді впустили нас у золотий напівморок, де на парчевих подушках возсідав Іслам — Гірей, ми нагнули свої непокірливі шиї і вклякли на одне коліно, мали б ще заплющити очі від сяйва золотого каптана ханського і його золотої шапкй з самоцвітами, але я доконечно мусив бачити лице повелителя всіх татар, тож не заплющувався, не відвертав погляду. Тисячі облич пройшло переді мною за довге життя, не всі зосталися в пам’яті, а це мав тримати, як свою долю. У хана лице було мовби хлоп’яче, хоч і був чоловік уже в літах (може, на кілька років лиш молодший за мене), якесь невловиме, ніби поламане вітром, очі геть не татарські, округлі, гострі, як стріли з лука, губи зневажливо підібгані. Мав свої обрахунки з світом, який не був надто милостивим до Іслам — Гірея. Замолоду потрапив у неволю до поляків і цілих сім років свдів у Мальборку. Тоді треба було втікати в Порту, бо в Криму почалася гризня за ханський трон, а Стамбул охоче приймав у себе кримських царевичів, щоб лякати хана тими, що ждали скуштувати халви володарства. Коли вже Іслам — Гірей мав сісти на троні, наперед вискочив його молодший брат Мехмед, який зумів наобіцяти султанським візирам більше, заодно вмовивши їх, щоб сховали старшого брата якомога далі, аж на Родос, звідки вже не було вороття нікому. Та чи то Мехмед — Гірей не догодив Порті, чи то Іслам — Гірей зумів перекупити найближчих підніжків султанського трону, але незабаром на Родос помандрував уже молодший брат, а старший нарешті засів на кримському троні. Кому тепер міг вірити цей чоловік, кого поважати, кого шанувати? Хан стріляв очима по наших постатях і по наших чубах, він міг би довго смакувати й втішатися нашими нагнутими шиями, але, знаючи межі людського терпіння, милостиво змахнув рукою, припрошуючи нас сідати на килими. Доки размін — бей викликував наші імена, хадим — ага мовчки показав своїм євнухам, щоб мерщій підкладали нам під боки шиті золотом подушки, і ми всідалися вже й не по — козацьки, а мовби якісь паші заморські абощо, а вже тоді я розпочав свою мову. Треба було передовсім вихваляти всіляко повелителя всіх татар, але вихваляння в мене якось не вийшло, все заверталося на болі та нещастя народу мого, хоч і знав я, що чужі болі ще ніколи й нікому не дошкуляли. Великий візир, Гаразд знаючи норови свого повелителя, урвав мою мову, спитавши, чи то правда, що король звелів козакам воювати Порту, отже й Крим. Я мовчки передав королівські листи до козаків. Хан сам вчитувався в них, бо вмів по — польськи після своїх сидінь у Мальборку. Мовчки повернув листи великому візиру, той — мені. Іслам — Гірей перемовився півголосом з великим візиром і Тугай — беєм, єдиним з мурз, допущених на цю власне таємну розмову з козацькими послами, після чого Сефер — ага спитав: — Як можемо вірити козакам, що стільки разів виявляли віроломство до благородних татар? Я міг би багато сказати цьому нікчемному царедворцеві про вагу іхгіього благородства, але мав мовчати і гнути шию. — Залишу великому ханові свого сина, — сказав я. Тугай — бей засовався на подушках. Він знав, що то віддавати сина силоміць чи добровільно. Хан кивнув милостиво. Тимоша приймав у закладними. Але й цього йому було мало. — Поклянись! — звелів він мені. Я роззирнувся. На чому ж присягати? Євангелія немає, бо отця Федора в палац брати не велено. На Корані? Але ж я не мусульманин, не вірю в їхнього Аллаха, бо маю свого Бога. — Великий хане! — мовив я. — Хай буде вічна слава твоя, твоєї руки і твоєї осяйної зброї. Для козаків найвищою святістю є те, чим вони виборюють свою волю: шабля та спис. Дай свою шаблю, і я заприсягну на ній, щоб твоя величність мав віру в чистоту наших намірів. Іслам — Гірей усміхнувся й звелів принести свою шаблю. Його селердар — ага45 зродився, як святий дух, так ніби стояв за дверима й ждав, кому відтяти голову. Він блиснув мені перед очима золотими піхвами ханської шаблі, видобув синюватий клинок, мовби вагаючись, потримав — його якусь мить, тоді дав мені до рук. Я став по — лицарськи на одне коліно, поцілував холодну гостру сталь, урочисто промовив по — татарськи: «Боже страшних сил, усієї видимої і невидимої тварі содітель! Присягаюсь, що хоч би що я загадав, хоч би чого попросив у його ханської милості, все робитиму без підступу й зради. Якби я замислив що — небудь на шкоду його ханської милості, то нехай, страшний Боже, ця шабля зітне мені голову!» По цих словах я подав шаблю ханові, і він милостиво кивнув мені й звелів селердар — азі взяти зброю. Але ще перед тим стали наді мною два ханські тілохранителі—оглани з оголеними шаблюками в руках, так що опинився я під сталлю, та це не злякало мене, думка моя пульсувала гостро й потужно, тепер уже мав я до кінця свого життя йти отак крізь шаблі, пробиватися крізь їх смертельний блиск, крізь холодну білу смерть, яку несли вони з байдужою невтомністю всім винним, а здебільшого невинним душам. Заговоривши, Іслам — Гірей звертався мовби й не до нас, а до простору, очі його, щоправда, свердлили мене, а лице повернуто кудись убік, і голос його різкий так само летів кудись понад нами й поза нас, так що ми мали виловлювати його, збирати, як жебраки збирають крихти, кинуті їм недбалою рукою багатія, та що тут можна було вдіяти, коли від слів цього немилосердного чоловіка залежала доля; мого задуму. Однак слова, попри всю зневажливість способу мовлення ханського, були прихильні й милостиві: «Милості наші схвилювались, як море, і сонячні промені розійшлися по всесвіту від захвату, бо в нас народилося бажання виявити покровительство блискучому вождю козацтва дніпровського, левові, славному добрим іменем, хороброму мужу Хмельницькому Богдану і видати про це своє повеління — знак щастя і взірець вишуканості». Далі було не так складно, бо йшлося про харадж, який треба було приносити щороку до стремен ханських під іменем подарунка, про гроші для мурз, про гроші на озброєння, на коней і на харч для війська, а кінчалося й геть несподівано, бо хан, посилаючись на вічний мир між султаном і королем, участі в війні проти королівства Польського брати не міг, обіцяв тільки послати на поміч «хороброму левові Хмельницькому мужнього барса, прославленого воїна великого Тугай — бея» з його ногайцями. Великий візир сказав, що грамоту ханську ми одержимо завтра, після чого Іслам — Гірей підвівся й запросив усе посольство разом з мурзами і духовними особами, які з’явилися в покоях, до обіду. Повільно переходили до іншого покою, так само розписаного золотом, з решітчастими вузькими вікнами. Євнухи носили кувшини з тазами й рушниками, опускалися перед кожним на коліна, зливали воду, подавали рушники, тоді пов’язували серветки, як малим дітям. Хан пив саму воду, нам на вибір були вина, пиво, просяна буза, горілка наша і турецька, в яку треба було доливати води, щоб вона побіліла і стала схожою на молоко, яке правовірний може пити, не ображаючи свого пророка, при ханові, може, слід було б виявити стриманість, та надто довго були в напруженні, тому спробували з Кривоносом і турецької, і своєї горілки, я підлив і великому візиру, щоб хоч трохи розм’якшити його шорсткий язик, і татарські змисли виявилися так само податливі, як і християнські, Сефер — ага розчервонівся від горілки, присунувся до мене ближче, прошепотів: — Ти ж знаєшся на турецькому письмі, то й не тобі розказувати, як читаємо ми фірмани з Стамбула. То вельми хитре письмо. Коли над певним словом крапка поставлена пером султанського язиджі, то воювати проти короля не можна. Коли ж то насиділа муха, тоді можна. — Скільки ж та муха має проковтнути золота, щоб насидіти таку гарну крапку? — поцікавився я. — Коли ти знаєшся й на годуванні мух, то ти справді Великий вождь козаків дніпровських, — вдоволено промуркотів Сефер — ага. Їли довго й багато, до стогнання. Не те що козацька тетеря й саламаха. Аші—баші46 носили гори м’яса, дичини, пілавів, тоді була втіха горла — солодощі й плоди, шербети і уяршем47, по обіді знов євнухи носили кушини з водою, мили ми руки й губи, перейшли ще до нового покою, де всілися на решітчастому балконі й стали дивитися на акробатів і слухати ханську зурну внизу в залі, а нам тим часом подавали сластьони, каву в золотих фельджанах і довгі кальяни з бурштинами, обсипаними яхонтами і діамантами. Обід тривав до пізньої ночі, він став і вечерею водночас, затягнувся довше, ніж переговори, власне став продовженням переговорів, там виявлено було нам милість і обіцяно поміч, тепер нас намагалися приголомшити й знетямити, вбити в наші вперті козацькі голови переконання в тому, який великий хан Іслам — Гірей, який він дивовижний, багатий, витончений, мудрий, може й геніальний. Коли досьорбали каву, хан показав рукою, щоб я передав йому свій фельджан, я посунув до нього золоте кунштовне начиння, Іслам — Гірей перевернув мій фельджан на блюдце, трохи почекав, поки розтечеться гуща, тоді підняв посудину, глянув на неї і на блюдце й став вичитувати знаки, виписані кавовою гущею. — Божі вуха з твоїх уст, великий хане! — вигукнули його царедворці, та він чи й почув їх, зосереджений на своїх пророкуваннях, що зачіпали вже не тільки мене, а й його самого, віднині мого союзника. — Бачиш цю постать потужну в фельджані, — поважно мовив хан. — Свідчить вона, що досягнеш величі. А що постать похила, то скакатимуть на твою велич ниці люди всіляко. Від стоп аж до карку скакатимуть, і ніяк од них не вбережешся. Я хотів відповісти йому нашою приказкою: на похиле дерево кози скачуть, та змовчав. Що мені ті кози! Хан же підняв свій фельджан, який перед тим так само перевернув над блюдцем, мовив далі ще з більшою поважністю: — Можеш бачити тут, яка велич моя. Вона очищена владою, отриманою у спадок, і влада ця — необмежена й незалежна. Ти ж будеш залежний од усього, і буде тобі тяжко. Тепер поглянемо на блюдця. У мене великі путі, і всі вони вільні, як вітри. В тебе теж великі путі, але так само обмежені, як і велич. Ходитимеш сушею, водою великою і водами малими, але щоразу доведеться тобі долати перешкоди, і ще й не знати, чи ти їх здолаєш., Я посміявся собі в ус на ту бундючність. Здолаємо! Все здолаємо! Вельми докучала нам неймовірна поважність, яка панувала впродовж цього безкінечного об’їдання й обпивання. Кривоніс іноді виривався з якоюсь зухвалою мовою, навіть терплячий Бурляй совався на своїх подушках, погмикуючи й тяжко відсапуючи. Я гамував їхню нетерплячку, обіцяючи в думці, що більше не їстимемо таких обідів — ні ханських, ні султанських, ні королівських. Повернемось до козацьких сухарів та вже там і зостанемось. Ой повернемось! А тим часом, сильні і шумні від вина ханського будучи, радісно їхали з палацу, вельми уконтентовані переговорами та ще й обдаровані щедро ханом на одпуск і вклоняння. Самому тільки мені дарунків було піднесено на три або й чотири тисячі золотих: черкеський панцир з мисюркою та карвашами48, з модним сагайдаком, стрілами й шаблею під позолотою, двоє коней подунайських у сідлах і легкій, але, вельми вишуканій Черкеській збруї, виборну янчарку49, нарешті, каптан з доброго багатого грезету і кунтуш найкращого французького сукна, підшитий найвиборнішими сибірками50. Та й усе посольство обдаровано було сукнями51, мусульбасами і сап’янами. На дорогу ж від хана прислано три куфи вина, п’ять биків, 15 баранів і всієї іншої знадоби, а також звелено доставляти до двору вірменина, де лишав я свого сина Тимоша, готовизни по потребі, як синові гетьманському для підтримання його честі.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка