Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка12/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29
17



Серед страшних глузів, свистів, лайок і знущань козацьких виповзала шляхта з свого табору в похід ганьби й приниження. Гідність можна зберегти навіть у поразці, і печать гідності Лежала на лицях старих довговусих воїнів польських, які виграли безліч битв за своє тяжке життя, може, відступали ще з — під Цецори і громили султанське військо під Хотином, боронили вітчизну не чужими руками, а власними грудьми, і в ці степи пішли не з власної хіті, а з обов’язку свого жовнірського і тепер відступали після поразки з похиленими головами і з сльозами на очах, Хоч були то люди тверді і вміли стримати стогони навіть при найтяжчих ранах. Ми б радо прийняли таких воїнів, бо хіба ж поміж козацтва мало було шляхтичів і хлопів мазурських та підгалльських, але старі жовніри зберігали вірність хоругвам, під якими стояли впродовж свого життя і під якими ладні були й померти, але не зрадити. Зате панство заслужило свою ганьбу цілковито. Той буцімто героїчний дух, яким воно так пишалося, викликався й підтримувався в панстві хіба що зажерливістю та захланністю. На війну вони йшли, ніби на прогулянку, сподіваючись, що битиметься за них хтось інший, тягли за собою всі свої скарби, коштовне вбрання, дорогий посуд, килими, хутра, багато хто їхав у мальованих колясках, у пишних каретах, припроваджував аж з Мазовша або з Підгалля служок, всіляко збиткуючись над ними, не дбаючи про їхню людську гідність. Звитяжлива шляхта ще приховувала свій звірячий лик за блиском та пишнотою, погромлена ж, як оце на Жовтих Водах, геть втрачала все людське і становила видовище ганебне й принизливе. Пани в одну ніч стали схожими на тварин, яких пожирали впродовж свого ситого життя: на свиней, биків, баранів. Тупість, дикість, озлоблення, безсила лють, яку зганяли на отих же упосліджених яцях і стасях, що їх запрягли в наладовані марнотою вози, в коляси й ридвани, самі або ж виступаючи гордо (хоч і чим би мали гордитися!) поруч, або й повсідавшись на своїх колясах, аж здавалося, ніби стирчать у цих недобитків хижі ікла, клацають Пазури, нашорошується пір’я, мов доказ їхньої хижості й дикості. Ще не відав я тоді до кінця, що той, хто дотикнеться чужої ганьби, неминуче оганьбиться й сам, бо й чобіт чистими не збережеш, простуючи через баша. Напередодні отець Федір відслужив завдячливий молебень, в якому проголосив мене батьком вітчизни, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи. Козацтво підкидало догори шапки і гукало «слава!», били гармати, звістуючи настання нових часів (гармат ми тепер мали вже не чотири, а цілих двадцять шість, з них шість — на чотирикінні запряги, а двадцять легких — на парокінні), здавалося, й небесні світила, планети й зірки зсунулися з місць своїх мільйоннолітніх і вишикувалися в нові констеляції, які Віщували успіхи в заповзятому діді й у задумах найзухваліших. Я проголосив дводенний спочинок, щоб навести лад у всьому, а тоді, випереджаючи розбитків молодого Потоцького і Шемберка, іти в Україну, знайти коронних гетьманів з кварцяним військом і довершити розгром шляхти. Демко вже, мабуть, добрався до Чигирина, і я думав про Чигирин і про Мотрону, думав про свій народ, не міг спати цілу ніч од дум піднесених і тривожних, ріс душею, а тоді зненацька наповзало на мене щось темне й понуре, відбирало всі сили, сам не знав, де я і що зі мною, живий чи неживий, гетьман звитяжний чи марний розбиток, і розпука вставала така страшна, що заступала весь світ, і я щезав для самого себе, летів кудись у безвісті, а на землі тим часом творилося хтозна й що. Зранку лютився безпричинно, Іванець Брюховецький помітив мій настрій і завбачливо відсував од мене всіх, хто хотів з’явитися перед очі, але Самійла відсунути не зміг, той прийшов десь по обіді, незвично похнюплений, сів навпроти мене, схилив голову, руки йому висіли, мов мертві. — Що се з тобою, пане Самійло? — поспитав я не вельми доброзичливо. — Листів мені не приніс, а приніс свій лихий настрій? Може, гадаєш, що гетьман — це така собі шкатула, щоб збирати ваші смутки? — Не мій то смуток, гетьмане, а радше твій. — Чом же? — А тому, що Тугай — бей погнався за Потоцьким. — Завсігди воно так: один женеться, другий утікає. — Якби ж, то. Та ти ж сам, ще як прийшли сюди й стали Таборами, звелів перекопати Княжі Байраки, щоб шляхта не змогла відступити. — Не знадобився мені той перекоп, а могло бути всяко. — Копали ж там нечаївці, пане гетьмане. — То й що? — А те, що тепер нечаївці теж погнали слідом за шляхтою, щоб урвати і собі здобичі. Коли нападуть на беззбройних, та ще й відпущених по твоєму слову гетьманському, ганьба впаде й на твою голову, пане Богдане. А ти мав би конче починати з дій справедливих. Тепер уже я збагнув, що то лихі передчуття мучили мене всю ніч і цей день. Ладен був рвати на собі волосся, когось бити, гнати гінців, усі кінні полки навздогін за тим свавільним Нечаєм, завернути, покарати, провчити! Але дратував мене занудливими своїми доріканнями Самійло, і я стримав свій гнів на ослушників, загнав його в найпохмуріші нетрі своєї душі, зчепився з писарем у словеснім поєдинку.. — Кажеш: справедливість? А що таке справедливість? Учора шляхта ходила в адамашках і пила з срібних кубків, сьогодні в цих адамашках ходять козаки і п’ють із срібних кубків, одібраних у панів. Ось тобі й справедливість. — Для козаків — Так. А для шляхти? — Шляхта не повинна жити. Це ганьба людського роду. — Але людський рід невпинно породжує і панів, і хамів. Розділяються і розокремлюються — і нема ради. — Ото й рада — побиття панів. Зместц з лиця землі все зайве. — А що зайве, гетьмане? — Те, що п’є людську кров. — Ти теж розливаєш людську кров. Іноді несправедливо. І коли проллється вона в Княжих Байраках… — Далися ж тобі ці Княжі Байраки! Я покликав Іванця. — Де Нечай? Осавул крутив вирлами, надував червоні щоки і мовчав. — Ну? Іванець мовчав. Я підбіг до нього, вхопив за груди, труснув, аж йому голова мало, не відірвалася, але в’язи мав міцні — утрималася. — Знаєш, а мовчиш! Чому не сказав? — Пане гетьмане, не хотів тривожити.. — Тривожити? Ось я тебе потривожу! Бери сотню, гони навздогін і заверни тих гольтіпак! Одна нога там, друга — тут! Не завернеш — горлом своїм приплатиш! Самійло підвівся, сказав спокійно: — Дозволь, гетьмане, я теж поїду і візьму отця Федора. Не генерального писаря це діло! — Ганьба не розбиратиме. Впаде на всі наші голови. — Хочеш, то їдь. До всіх дияволів! На погибель. В мені прорвалося все лйхе, темне й несвідоме. Знав, що Самійло, може, єдиний, хто зичить мені тільки добра, хто дасть руку свою відрубати за мене, а не міг стриматися, і прокляття, які мав би кинути в обличчя всьому зненавидженому, як же несправедливо діставалися тепер моєму найближчому товаришеві. Мав я згодом шкодувати тяжко до кінця життя за ту хвилину своєї слабкості, та було то каяття запізніле, як і всі людські каяття. Ось тут відчув я безсилля влади. Перемоги дістаються всім, поразка й ганьба — тільки тобі одному. Ти приречений борсатися в безвиході, долати нездоланне, самотою змагатися з безликим ворогом, з примарами, зі злою долею, і ніхто не прийде тобі на поміч, ніхто не поспівчуває, а тільки зловтіха нависатиме над тобою, як туман над долиною. І перед цим зазнавав я нападів безнадійної самотності, але такого тяжкого ще не знав ніколи. Самотність рвалася з мене, мов дикі коні, я заганяв її назад, тримав щосили, щоб не випустити, не показати нікому, — і вся снага йшла на це, а для справи нічого не зоставалося. Військо не мало гетьмана. Воно спочивало, зализувало рани, готувалося до походу, знало чи й не знало, що частина від нього десь одірвалася й готується звершити діло ганебне й принизливе, йому не болів гетьманів біль, воно не відало гетьманових страждань, велике військо — не одної матки діти. Я скликав полковників і старшин. Походжав між ними коло свого великого намету, зупинявся то біля одного, то біля другого, вдивлявся в лиця, хотів вичитати в їхніх поглядах, в їхніх душах — що там, які думки про гетьмана. Сам не сподіваючись, став отак перед Нечаєм. Молодий і здоровий, як віл, негнучка біла шия, якої не бере й степове сонце, впертий погляд, жадібні до життя губи. — Жити хочеш? — спитав його. — Хто б же не хотів? — Тоді нащо поедав добивати поконаних? — Чорт їх посилав! Хто пішов, то й пішов, а хто не хотів, то зостався. — Ти ж знав, що пішли, чому не зупинив? Чому не доповів? — Вони ж не питали. Ти сам, гетьмане, посилав їх два тижні тому робити перекоп у Княжих Байраках. То, може, шкода стало своєї праці? Коли вже викопав скіпець, то хтось має в нім спотикнутись. А спотикнеться — то впаде, і все йому з рук розсиплеться. Дурень лиш не захоче позбирати оте розсипане. — Ой назбираємо ми лиха та біди на свої голови, полковнику, — зітхнув я на таку його простацьку мову. — Атож, Чарного? Ти генеральний обозний, мав би в тих своєвільників одібрати весь припас, бачивши, що вимикають тайкома з табору! Чарнота знизав округлим плечем. Був увесь круглий, хоч коти його колесом, очі теж мав круглі, ніби ніколи вони в нього й не заплющувалися, щоб визирити все навіть там, де ніхто не бачить. — Мені що? Моє діло: — здобувати в чужих та постачати своїх, Армата справна, припас є, знадоба вся так само. А хто куди біжить — то хай полковники та осавули. — Гей, пане гетьмане, не переймайся занадто, — безжурно мовив Кривоніс. — Однаково ж ти мав знати, що орда не зоставить панів не пошарпавши. — Хай орда. А ми? Мов собака, що нападає на сліпого? Що скаже світ про нас? — А що він казав досі? Чи хоч знав, що ми є, хто ми і що? Прилетів гонець од Брюховецького. Очі мав, як у свого осавула, — розбіглі й невловимі. — Пане гетьмане, вони відмовили послуху! — Де осавул? — Там зостався. І писар генеральний, і отець Федір. І вже йде битва. Орда зачала перша. Я відтрутив його і махнув джурам, щоб подавали коней для мене і для старшин. Рятувати бодай те, що можна ще порятувати. Хоч і знав, що вже не застанемо нічого. Гетьмана слухають тільки в години смертельних небезпек. Після бою вже не слухає ніхто. Може, так і треба? Коли ведеш людей на боротьбу, доводиться боротися найперше не з ворогом, а з тими, кого ведеш. Хоча найперше, мабуть, — з самим собою. Орда допала відступаючих саме в Княжих Байраках на перекопі. Мабуть, вичікувала там у засідці, знаючи, що пташка потрапить у сильце. Хоч ударила зненацька, Потоцький і Шемберк все ж устигли поставити Вози чотирикутником, зв’язавши їх ланцюгами, і всі, від регіментарів до найостанніших пахолків, стали запекло боронитися. Татари розірвали табір, багатьох жовнірів побито, смертельно поранено самого Потоцького, але старі воїни знов з’єднали вози і ще раз спробували дорого продати своє життя, та тут налетіли Нечаєві козаки, які ліпше за татар зналися на штуці возової війни, вдарили по озброєних самими мечами та луками жовнірах з своїх самопалів, одчайдушо кинулися під дим на вози — і вже не січа розпочалася, а хапання здобичі, в’язання полонених; поранених затоптували на смерть, не розбираючи, били й своїх, татари поряд з шляхтичами хапали часом і козаків, і тоді їхнім товаришам доводилося втручатися, розтлумачувати ординцям, де ворог, а де союзник. Сам Тугай — бей, оточений нукерами, стояв на високій степовій могилі, здалеку дослухаючись до клекітняви бою, і лице в нього було як у мідного боввана. Я підлетів до нього, мало не вдаривши його скакуна грудьми свого коня, закричав по — татарськи: — Гей, славний Тугай — бей, називаєшся моїм братом, а що чиниш? — Не брат твій б’ється, великий гетьмане Хмельницький, — орда б’ється. — Чом же не спинив її? — Орда не може вертатися додому без здобичі. Коли орда вирушила в похід, її ніщо не зупинить. Хіба можна зупинити море або бурю? — Ви ж пішли не на здобич, а помагати нам, своїм союзникам? Таке було веління великого хана. — Помагати можна, але за що? За золото або за здобич. Золота в тебе ще немає, нам досить здобичі. Станеш багатий — платитимеш за поміч золотом. Золота немає — беремо здобич. — Я сам зупиню побоїще! — гукнув я, даючи знак своєму супроводу. — Навіщо зупиняти те, uio й само зупиниться? — спокійно мовив Тугай — бей, не рушаючи з місця. Я не встиг. Мені судилося до дна випити чашу гіркоти, яка конче мала домішатися до моєї слави. Так з того дня й повівся жорстокий лік моїх перемог і поразок, моєї слави й неслави, та навіть з власних поразок і невдач підносився я вище й вище, мало не до самого неба, затьмарював світло денне, кидав тінь на степи, на всю землю, тінь ясну, але й темну, хоч як не хотів того. Біля Княжих Байраків уже все було скінчено. Іванець Брюховецький вилетів мені навстріч, весь розчухраний і ошалілий, безладно махав руками, не міг здобутися на слойо. — Де пан Самійло? — загукав я до нього. — Н — не знаю, пане гетьмане. Згубився., — А отець Федір? — З — згубився. — А твої хоч козаки де? — Чорти їх батька зна. Пороз — згублювалися. Я вперіщив його нагаєм впоперек плечей і рвонув туди, де творилася неправда і де панувала злосила. Мав би під рукою козацький полк справний, побив би орду на дріб’язок. Але козаки мої зосталися на Жовтій Воді, а ті, що в’юнилися поміж татарами, не варті доброго слова. Звелів шукати Самійла і отця Федора, тим часом приглядався до того, що діється довкола. Ординці в’язали шляхтичів по два й по три, хто скількох ухопив, поранених добивали. Я мерщій послав своїх козаків, щоб викуповували поранених, не давали губити християнські душі. За шляхтича татари вимагали коня, за жовнірів — два десятки золотих. Я звелів не торгуватися. Звелів також знайти і відкупити обох регіментарів, Чарнецького й Сапігу, всіх вельмож, маючи на гадці врятувати їх од Продажу на рабському торгу в Кафі або Гезлеві, але щоб і не лишити безкарними, то подарувати ханові Іслам — Гірею. Хай посидять на Мангупській горі! Ще не знав, що молодий Потоцький вмирає, та вже йому не поміг би й сам Господь милосердний. Про Шемберка згодом пущено злий наклеп на мене, нібито я, мстячи за власні кривди, звелів його замучити, прибити голову на жердку і носити перед військом. Заціпило ті чорні роти лиш тоді, коли Шемберк з іншими старшинами через два роки повернувся з ханської неволі. Та то ще мало бути колись. Я гримав на вістових, які підскакували з тими чи тими звідомленнями, та ніхто не привозив вісті про Самійла. Отець Федір знайшовся, соборував умираючих козаків, ходив десь по розлеглому бойовиську, як живе втілення милосердя, а Самійла не знаходили, так ніби знявся і полетів з птахами. Коли вже віддалявся я од цього поля ганьби, від одної купи невільників хтось гукнув: — Пане Хмельницький! Пане гетьмане! Зглянься на мене! Я — Виговський Іван, писар з — під Боровиці… Боровиця! Поле козацької поразки і тяжкої ганьби — і це поле звитяжне, але ганебне по — своєму. І чоловік, що мовби поєднав два поля моєї ганьби, відлеглі на десятиліття. Я повернув коня, придивився до невільників, пов’язаних сирицею, оточених зіркими воїнами Тугай — бея. Виговського не впізнав, бо шукав писаря, а тут усі були жовніри. — Не впізнаєш, пане гетьмане? Та ось я. Жовнір, як і всі, але мовби й несправжній, тільки й того, що обладунок на ньому жовнірський. Закороткі руки, щоб махати мечем, рот маленький — і покрику з нього войовничого не видобудеш, вуса теж — такі собі. — То це ти, пане Йване? Як же попав у лики? Де твій каламар? І хто тепер у тебе хазяїн? Хазяїном виявився геть молоденький татарин. — Що тобі за Цього бранця? — поспитав я його., — Кінь. Скакун. Огир. — А коли дам кобилу? Ти молодий, тобі господарство треба заводити, кобила лошат приведе, розбагатієш… Татарин кинувся розв’язувати Виговського. Той укляк у глибокім поклоні перед моїм конем. Гей, пане Виговський, — засміявся я, — досі знав я, що в Тебе гнучкий ум, тепер бачу, що маєш і гнучку спину. — Бог тобі віддячить, пане гетьмане, — мовив той, — що, так возвисившись, не забуваєш про малих сих. — Який же ти малий, коли писар? Писарі малі не бувають. Як то сказано: писар поганого для себе не напише. — Вже не писар, пане гетьмане, а інфаміста і відробляв свою інфамію на узграниччі простим жовніром. — За що ж став банітом? Чи не догодив велемудрому пану Киселю? — Спав з шляхетською жоною. — Тоді справедливо. Бо спати з жоною, а не робити того, за чим прийшов, гріх неуявленний. Та вже тепер знімемо з тебе інфамію, коли схочеш піти з нами. Підеш? — З тобою, гетьмане, хоч на край світу! — Так далеко не йтимемо. Тепер одведуть тебе до писаря генерального пана Самійла, там і обзвичаюйся. — Дяка, пане гетьмане. Здобув ти собі слугу вірного і відданого. — З Богом, Іване, з Богом. Згадав тепер про Виговського все, Прибув тої страшної Для нас зими під Боровицею молоденьким писарчуком при боці в Киселя. Молодий та ранній, бо посаджено його мені під руку пильнувати, щоб я вписав у козацьку субмісію все, чого ждало від поконаних панство, і так тоді мені допік, що я кинув перо, пошматував пергамен, жбурнув остряпки Виговському під ноги й загукав: — Пиши сам, коли так! Що ти мені турчиш над вухом! Ладен був побити цього короткорукого писарика, яко — то Бог наділив, мабуть, навмисне таким крихітним ротиком, щоб звідти соталося лише зло, як у змії отрута. Та Виговський умить, як то кажеться, перевернувся на спину, задер лапки і тихо порадив мені: — Хай пан Хмельницький не псує собі гуморів та не бере всього того аж занадто до серця. Писати треба все, що вельможним хочеться прочитати, бо ж ви поконані, а Потоцький звитяжця. Та коли маєш щось сказати своє, то впиши тихцем і теє. Пиши, пиши, та й писни, та й писни! Так і запам’ятався цей верткий пан Іван своїм хитромудрим «пиши, пиши, та й писни!». Тоді в ту ганебну субмісію я таки втулив од себе скаргу на тяжку долю народу мого, який панство нищить вогнем і мечем, і хоч Кисіль доволі покривився, читаючи ту вписку, але проковтнув, бо ж хотів далі видавати себе за великого захисника народу руського і його грецької віри. Виговського ж я ще стрів у Києві гродським писарем, так само хитрим і невловимим, як перевертень. Потоцький тоді після погрому Павлюка кривавими дорогами через Переяслав і Ніжин поїхав до «столиці своєї волі» Києва, де польного гетьмана з великого ляку приймали бучно, з найвищою шаною. Митрополит Петро Могила відвідав Потоцького з архімандритами своїми, новозасновані київські школи вітали гетьмана латинськими промовами й віршами, міщанство піднесло дари золоті й срібні на згадку про матір городів руських. Потоцький почастував киян навзамін кривавим видовищем. Другого дня по своїм приїзді звелів набити на палю козацького сотника Кизима і його сина, а третьому козаку — Кузю — відрубано голову. Мовляв, кара над кількома, а страх на всіх. Виговський, бачачи, що я готов з шаблею кинутися на Потоцького, тихо, як то він робив, порадив мені їхати звідти, щоб подалі від гріха, і я майже вдячний був йому за ту пораду. Чи думалось кому — небудь, що через десять літ шляхетською кров’ю буде змито і ганьбу Боровиці, і оте криваве київське видовисько, та й над самим Потоцьким нависне загроза, якої ще не знав ніколи? Виговський став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, і того, що маю звершити. Тяжке випало мені порядкування в Княжих Байраках. Звелів усіх поранених — своїх і шляхту — класти на вози і тихо везти до Чигирина, туди ж припровадити всіх можних шляхтичів, яких мав намір дарувати ханові. Тугай — беєві призначив зустріч у Чигирині, вибираючись туди ще того дня, бо серце моє рвалося від нетерплячки, коли згадував і малих дітей своїх — Катрю та Юрка, — про яких не знав нічого, і Мотронку, про яку й питати будь — кого боявся. В одних болять рани, в інших душа. Кривоніс мав вести військо на коронних гетьманів. Лише згодом довідалися ми, що з побойовиська зміг утекти тільки один чоловік. Був то служка Шемберка. З комісарським псом, сховався він у вовчій норі, де татари не змогли його знайти, вночі виприснув з щільного ординського оточення, мало не перериваючись, біг степом, поки добрався до перших сторож шляхетських — так коронні гетьмани довідалися про розгром на Жовтих Водах. Кварцяне військо тоді добігало вже з — під Чигирина аж до Корсуня. Перед цим з горем — бідою дісталися до Мошен, пройшовши великі три милі тяжкими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лісами, лісовими дорогами нікчемними, вкінці товплячись на довгому мошенському мосту, ламаючи вози, падаючи в воду, грузнучи й топлячись. Козаки згодом насміхалися з тої панської втікачки: «Та йшло панське військо через гребельку коло млина, а отой пресучий син Гарасим не зачинив свою сучку в млині, тая сучка почула — гіх, а панське військо у воду — бух, то котре Бога боялось, догори патинками переверталось, а котре ні, то сиділо на дні».

18



Дороги не мають воріт. Я міг вибрати будь — яку з доріг, що ведуть на Україну, а їхав на Чигирин. Виїздив звідти взимку, коли слово «Чигирин» означає «багато стежок у снігу». Повертався в теплі, не снігами, а травами, і Тясьмин виблискував переді мною, як слід, що веде до щастя. Бо слово «тясьма» означає «слід». Згодом історики засуджуватимуть гетьмана, який кинув своє військо і зник на кілька днів не знати куди. Гадатимуть: що могло б статися за той час? Або військо розбіглося б, або напали б на нього коронні гетьмани й погромили, або зчепилося б з Ордою за здобич, або… Я хотів би подивитися на тих істориків. Чи вони любили коли — небудь, чи були в них діти, чи зазнавали вони втрат? Я спитав би їх: чи знаєте, де жона моя названа і неназвана? Одна вмерла, друга вкрадена, а серце одне. А сини? Один закладником у хана, другий загубився між людьми. А дочки? Рідна Катря і дві дорослі Ганнині. Яка їхня доля? В чиї руки попали, хто розплів їм коси? Як багато запитань — і мовчання, мовчання. Чи це розплата за славу й вічність? Я їхав уздовж Тясьмину, а може уздовж Дніпра, а може то була ріка мого життя, яка дає силу, підіймає дух і водночас несе з своїми водами весь жах і тягар влади, що звалюється на рамена одного чоловіка. Для всіх видається він всемогутнім, однак, лишаючись самотнім, стає безпорадно — скорботним перед цим світом — прекрасним і загадковим, та водночас і неспокійним, убогим, темним, гордим і невпокірливим і вічно загрожуваним звідусіль. Мене супроводжували добірні молоді козаки. Щойно вус висіявся, а вже звитяжці, вже герої, і вже випала їм найвища честь: оберігати свого гетьмана. Про що думають вони? Про волю, про щастям про любов, про владу? Хто коло чого ходить, про те думає. Гетьманські прибічні думають про владу. Бідаки — про волю та багатство. Нещасливі — про щастя. А ті, кому доля була мачухою, — про любов та про любов, хоч іноді може здаватися, що любові в цьому жорстокому світі вже немає і ніколи не буде. Чигирин — багато стежок у снігу. Та не тільки ж у снігу, але й у траві! Тисячі стежок, і всі ведуть мене до Чигирина, до тієї тонкої (ось — ось зламається, як очеретина), з голосом злякано — приглухлим, що знає тільки одне слово, повторюване тисячократно з упертістю й відчаєм: «Ні! Ні! Ні!» Всьому світові, Богам і дияволам: «Ні!», та тільки не мені, ой не мені, гей, не мені — світ широкий воля! — бо то ж для мене простелилися тисячі стежок топтаних і нетоптаних, без воріт і без початків, стежок, в кінці яких над білими пісками тясьминськими стоїть високий Чигирин, а в нім цариця жінок Мотрона! Демко встиг усе: Доп’яв навіть гармату, яка весело бабахнула, вітаючи урочистий в’їзд гетьмана в Чигирин. Козаки палили з самопалів, люд сміявся і плакав, сонце сяяло, небо голубіло, сльози затуманювали мені очі, може, тому й не побачив ні Мотрони, ні пані Раїни, зате кинувся до мене малий Юрко і, поданий десятком дужих рук мені на коня, припав до мого пропиленого жупана, а до правого стремена вже тулилася Катря, примовляючи з радісним риданням: — Ой таточку, ой же наш ріднесенький!.. Я плакав перед усім людом, не ховав сліз, які текли мені вже й по вусах. Жива кров Хмельницького, жива, хай провалиться все на світі, і хай здригнуться всі дияволи в пеклі! — Коня для доньки великого гетьмана! — гукнув Демко мій вірний. — Хутчіш коня! Ох, милий Демку, найдорожчий мій чоловіче, як же добре, що ти коло мене в цю Найтяжчу і найщасливішу мою хвилину! Немає прославлених полководців, немає великих воїнів, і заздрісників великих теж немає, а є цей хлопець, з серцем добрим і зичливим — і вже мені мовби й не треба нікого більше, от тільки дітки рідні щоб були біля мого серця натрудженого, та ще Тимко щоб теж опинився тут, та… Де Мотрона? Чи вона тут, чи, може… Страшно було подумати, що Демко не застав її в Чигирині. Але тоді він сказав би. Може, боїться? Але ж обличчя роз’яснене, ніякої стривоженості й заклопотаності. Коли ж вона в Чигирині, то чом не зустрічає? А чи мала зустрічати і де саме, і як? Все я передумав, а про це забув, не вмів уявити, весь Чигирин уявлявся мені невиразно, я не бачив його, стояло переді мною тонке лице Мотрончине, сірі очі під чорними бровами, чувся голос її, єдиний у світі, злякано — вабливий: «Ні! Ні! Ні!» Я підіймав руку, вітаючи дорогих моїх чигиринців, схиляв голову в поклонах, бачачи знайомі лиця, а очі розтривожено шукали тільки одне лице, шукали й не знаходили, спитати ж у Демка я не наважувався, та що там — боявся спитати! Спитав про інше, що муляло мені чорним каменем у душі, збурювало всі змисли, викликало несамовитість од самої згадки: — Падлюку того маєш? — Встиг звіятися, гетьмане. — Що ж це ти так вошколупився? — Та він ще з ясновельможними. Як коронні з — під Чигирина чкурнули, то він із своїми драбами за ними — тільки смуга лягла. І замок напризволяще, і все тут. Пань зоставив, мабуть побоявся брати. А може, й од них утікав. — Вони — де? — Як звелено було. В твоїм домі, пане гетьмане. Хоч пані Раїна радше б зайняла палацик самого Конецпольського. Амбітна кобіта. — Шляхетський палаців ніде не станемо займати. Хай стоять пусткою. Як прокляті. — Ото й гаразд. Бо вже мені тут Сабиленко Захарко в печінки в’ївся: палац для пана гетьмана та палац для пана гетьмана! Чи то його пані Раїна намовила, чи він сам. — Це який Сабиленко? Рендар? — Та він. Каже: я тут довірений чоловік пана гетьмана. Ще про якісь сто золотих торочить. Нібито він узимку спорядив вас на Січ. Я вже й не чіпав його. А Це прилип з палациком. Обставу хоче туди якусь дорогу, коберці. Чорти його маму знають! Я, каже, найближчий друг пана Хмельницького! — Перекажи йому, коли він такий друг, то хай мені відбудує те, що зруйнували пани не без його зрадливої помочі. Так і скажи: пан гетьман велить тобі, Сабиленку, реституцію повну Суботова. Та й не реституцію, а щоб геть новий став Суботів. Згодом скажу, який саме. Випишеш йому глейт, щоб не чіпали його хлопці й щоб всюди було сприяння… Ще одне: як будуть мені вісті про генерального писаря, хоч і з постелі піднімай, а неси одразу. Згубився пан Самійло мій. — О лихо! Як же? — Різанину зчинила орда в Княжих Байраках. Нечаївці й собі доскочили там шляхту. Ну, пан Самійло хотів запобігти. Шкода говорити! А сам знову вдивлявся в лиця, хоч уже й заспокоївся, почувши, що Мотронка тут, врятована, визволена, влаштована, та душа не могла вдовольнитися, домагалася більшого, а Такого ж простого: побачити ту, що до неї йшов уже ніби півжиття свого! Я прискочив з — під Жовтих Вод легкий од перемоги, летючий тілом і духом, був мов степовий вихор золотий, підхоплював, захоплював, закручував у свої обійми всіх, то чом же мав би не закрутити її? Та тут і вспокоював себе, вмовляючи, що все гаразд, що так і треба, що все відбувається ніби за якимись вищими встановленнями. Була б вона тут серед усіх — стала б як усі. А цього б я не зніс. Не витримала б душа. Або ще інакше: коли б з’явилася тут, то затьмарила б усе, нікого б не помітив, не порадів, не повітав, а я ж гетьман усього народу вкраїнського і не можу віднині нехтувати його увагою, та й неувагою теж. Чи ж міг допустити, щоб Мотрона в цю хвилю повітання заступила мені весь люд, чмов Діва Пречиста? Для мене Пречиста, та не для інших, і ні для кого, опріч мене. Тяжко мені, було тоді. А щойно ж раділо серце, втішалося дітьми, рідним Чигирином, велелюддям і захватом повсюдним. Священики в золотих ризах виспівували «Многая літа» гетьману — захиснику грецької віри. Отаман чигиринський Капуста Лаврін виступав на повітання з найстатечнішими козаками. Матері показували дітям: «Онде пан гетьман Хмельницький!» Дзвонили дзвони, сміялося травневе сонце, вся земля сміялася, і в мені теж поперемінно то сміялося, то знов плакало серце, та того ніхто не те що не бачив, а й уявити б ніколи не зміг. Катря їхала біля мого правого стремена — струнка, гострогруда, темноока, як покійна мати (а може, як я?), вже дівка, вже на виданні, шукай тепер зятя, гетьмане! Малий Юрко, вмостившись поперед мене, допитувався: — А що ти мені привіз? Шаблю привіз? — Привіз, Юрасику, привіз, аж од самого хана кримського, вся в золоті, як виростеш, то вже буде твоя тоді. — Не хочу в золоті — хочу козацьку! І не як виросту, а тепер! — Тепер я тобі привезу з Києва вчителя гарного, вчитимеш латину і грецьку, все знатимеш, як наш Тиміш, і Катря, і як Мотронка. Ти вже бачив Мотронку? — Бачив. Вона все бігає, та у вікна визирає, та стогне, а пані Раїна за нею ходить та все говорить і говорить. — Що ж вона говорить? — Чи я знаю? Все говорить, говорить, та така пишна стала, як гуска в Потерацьких. — Не слід так про пані Раїну, Юрасику. — Так вона ж як гуска! А тим часом назустріч мені йшли та йшли, вигуки зносилися до неба, дзвони видзвонювали безугавно, гук радісний і ясний: — Слава гетьману! — Ясновельможний батьку, вклоняємося тобі! — Дякуємо за перемогу! — Слава визволителю! — Порятував народ увесь! Кобзарі йшли навприсядки, видзвонювали в струни, виспівували молодо й завзято: Хоч вже трохи й зледащів, а ще чують плечі,
Поборовся б ще, здається, з панами до речі,
Ще протав би з України хоругів не трохи,
Розлетілись би від мене, як з пожару блохи.

Палаючий погляд, гордо випростані плечі, могутня постава, золота булава за широким шовковим поясом, кінь у коштовній збруї — таким бачили мене чигиринці. А я зсутулений, задуманий, зажурений, може недбалий і, мабуть, у глибині душі немилосердний і жорстокий. Шкода говорити! Їхав поволі, приймав вітання, роздавав поклони, мовив ласкаві слова то одному, то іншому, давав повеління Демкові й Капусті, відмахувався від надто настирливих, голубив Юрка, перемовлявся з Катрею, а сам уперто повертав коня свого туди, де був мій дім, непоказна сотниківська садиба, дворище, з якого півроку тому вдосвіта виїхав я з товаришами упослідженим вигнанцем, щоб тепер повернутися великим гетьманом, у хвалі й славі, може й у безсмерті. Був уже мертвий для світу, втрачений, загублений у невідомості й безіменності, тяжка путь, незначні зльоти й глибокі болісні падіння, а тоді розпач, і безнадія, і майже погибель усього, чи ж оживуть кості сії, чи ж оживуть? Ожили! Повернувся, щоб бути назавжди, навічно! Чи не той то Хміль, що коло тичин в’ється?


Гей, то Хмельницький, що з панами б’ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один пан лежить головою в воду.

Під’їздив до свого дому. Козаки шанобливо трималися оддаля, джури вхопили повіддя мого коня й Катриного, вступав я в свій двір, зарослий густим споришем, ворота відчинені були навстіж, люди були й тут, хоч далі воріт уже ніхто не йшов, тільки Хмельницький з дітьми, тільки Хмельницький, тільки… А де ж теє личко, що припадає до шибки, де ж ті очі, що виглядати мають свого гетьмана, чом у відчинених дверях на ґанок не стає тонка постать, чом не ступає на свіжовимитий ґанок вузька нога, чом такий порожній Двір, чом пустеля така довкола? Ой яка ж пустеля! Та ось на ґанку зродилася легка, як пух, пані Раїна, вся в білому, білошия, білорука, біло скрикнула, біло ахнула, ледь не злетіла білим пухом угору: «Ах, пан Хмельницький! Ах, пан гетьман! Ах, ах, ах!» Я зійшов на ґанок твердо, аж задубіло, набрав повні груди повітря перед східцями, а випускати боявся, щоб не здмухнути пані Раїну (така ж субтильна стала коло панства!), нагнув шию свою негнучку, поцілував їй руку. Пані Раїна відмолоділо крутнулася переді мною, вела й не вела до світлиці, ще чогось ждала, може, сподівалася неможливого, того, що не сталося колись і ніколи, а тепер, може, станеться і я скажу, що приїхав не до Мотрони, а до неї, пані Раїни, розквітлої жони, такої вишуканої і такої ще, власне, молодої й прегарної, як для простого козака. Але чого не було, того й не буде ніколи. І я вже був не я, і простого козака не було, а стояв гетьман всевладний, не владний тільки над своїм серцем. Чи ж я винен? І хто винен? Час? Доля? Випадок? Бог? Але чи слід вплутувати Бога в усі земні діла? — Де ж вона, Мотронка? — насилу ворушачи пересохлим язиком, поспитав я пані Раїну. — Вдягається, щоб зустріти пана гетьмана ясновельможного. Ясний та ще й вельможний! Сім кіп відьом та стонадцять чортів! Могла б зустріти, як стояла! І скільки ж можна вдягатися? Півдня вже Чигирин б’є з гармат та самопалів, видзвонює у дзвони, виграє в кобзи і в суремки, а тут вбираються та перебираються! Я ступив до світлиці, як чорна хмара. Пані Раїна звіялася вмить, лишивши мене самого, навіть шапки нікому було віддати, так і стояв як стій, вдивляючись у знайому обставу, помічаючи й не помічаючи якісь тут зміни, коштовний посуд, дорогий килим, зброю небачену. Демко подбав чи, може, притягла все те пані Раїна від старостей нікчемного? Коли так, порубаю все, попалю і попіл пущу за вітром! І ось так по — дурному лютячись, не почув ні шереху, ні віддиху, а тільки побачив, що вже стоїть — рукою дістати! — вона, і я простягнув був руку, а рука не слухалась, падала, як мертва, очима мовчки просив я Мотронку прийти мені на поміч, а тоді, як сліпий, здійняв погляд догори, так ніби вона возносилася наді мною, але Мотрона з жахом затулила своє лице і заіхлакала — застогнала: «Ні! Ні! Ні!», впала на коліна переді мною, і тільки тепер зміг я зворухнути руками і пригорнув собі до колін її легку маленьку голівку. Жінка чи дитина? Я підвів Мотронку з колін, одставив її од себе трохи, щоб глянути в лице, щоб глянути на всю, побачити її очі, брови, волосся, губи, обцілувати поглядом усе — все, порадіти всьому, обспівати, обвеличати. Сподівався побачити пишну панну в шляхетських шовках, дібраних та допасованих пані Раїною, а стояла в світлиці незнана дівчина — україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково — золотій, крайка, що підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує. Вона чи й не вона? — Ждала свого гетьмана? — пошепки спитав я. — Богдана, — самими губами, без голосу відповіла юна. — Вже й не думав, що тебе побачу. — І я не думала. — Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую! — Ні! Ні! Ні! Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського? — Цілувала? — Кого? — А ти й не знаєш? Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку. — Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла. — Хто се? — Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко. Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий, у тяжкому грісі смертному біля цієї душі пречистої. Як же смію! Попросив її: — Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти. — А хто ж іще? — Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця — спокусниця? Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай! О, коли б така наша самотність тривала вічно! Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту. — Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги. — Навіщо їй перевдягатися? — подивувався я. — Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю! — Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки — натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни… — Мамо, нащо ти про це! — крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро — загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним. — То пан підстароста, — торохтіла вона, — для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день — нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього? — Всі священики України благословлять нас! — Що ті священики! — Митрополит київський замолить гріх наш. — Чи досить митрополита для такого гріха? — Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму! — Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані… — Гетьманова! — майже крикнув я. — Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана. — Палаців не маємо, — похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого «палацика» порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою? — Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою. — І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу. — Ще б і в дьогті, — ущипливо додала пані Раїна. — Може, й у дьогті для здоров’я. — Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль. — Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про сина. Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку. Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани — для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою — подбав мій осавул і про це. Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально — жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності. А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою. Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами. Матрегна… Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі — виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка. Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють — і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди. Світ для нас не існував більше. В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті! Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе «ні! ні!» тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім. Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладания. Мав тепер жінку — і в ній усе. Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошрамленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час! — Ждала мене? — спитав у темряві. — А хто б же тебе ждав? — І голос вразив мене холодом неочікуваним. Закричав би їй: «Як хто? Народ увесь! Україна! Будущина і надія ждали мене!» Та хто ж викрикується перед жінкою? Змовчав, лиш засопів ображено, а вона миттю вловила мій настрій і пригорнулася ясочкою. — А хто б же тебе не ждав? — перевернула свої ж слова так спритно, що розтануло моє серце, моє довірливе, зболене серце — полікуй його, моя мила, ой полікуй! Дарувала себе, як проскуру в причасті, з урочистою ощадливістю, саму крихітку, а в мене ж наставлені були широченні долоні — пожадливі, невситимі. Та мав удовольнятися й тим, що ущедрювала. Священні крихти. Тоді знов це гнучке, замашне тіло скувала крижана хвиля, і Мотронка застогнала — заплакала: — Я мужня жона. Чом приїхав? Нащо? — Як без тебе жити? — Гріх перед Богом! — Відпустять нам цей гріх. Всі ієрархи церковні відпускатимуть. Вона тільки й знала своє: «Ні! Ні! Ні!» Хто б не хотів зламати цей крик? Тіло було вже моє, душа була моєю і серце, а тепер? Лише тому, що став між нами ксьондз, у чорній сутані, і пісним голосом промимрив «домінус вобіскум», — ми не можемо мати свого щастя? І вже й не любов між нами, а неряд і неситство? Та неправда ж! Ця ніч мала бути для нас, і вона була, але якою ж ціною? Невже за неї треба платити Жовтими Водами? А може, то ніч ця — плата за Жовті Води? Хто ж то знає? Я заснув і не чув, як вислизнула з постелі Мотронка і зникла вже до ранку. Лежав і слухав тишу. Юрко й Катря сплять собі, пані Раїна, випровадивши гостей, мабуть, никає по дому, як привид, Мотронка щезла так, що ніхто вже не знайде її до сонця, козаки палять вогнище посеред двору, смокчуть люльки, задумливо дивляться у вогонь, я в покинугості, в якійсь багряній пітьмі, ехожій на те моє нетерпіння застільне, лежу без руху, хочу думати про Мотронку, але не можу, бо ота багряність зачаровує мене й обезвладнює, вона згускає довкола мене, темніє, тоді зроджується в серці тої тьми світлість, і з неї випливає Самійло. Такий, як поїхав тоді від мене до Княжих Байраків, вилицюватий, вузькоокий, розумний і стриманий. — Чолом, пане гетьмане, — каже він стиха. — Чи то ти, Самійле? — Так, батьку. — Звідки ж? — З Орка. — Де той Орк? Щось не знаю. — Хіба забув уже? Римляни колись так звали позасвіття: орк. Звідти й прибув. Тепер — Самійло з Орка. — То тебе вбито? Ой горе! І лишився непохований? — Не переймайся, Богдане. Хоч би й похований був, дух мій вільно блукав би над землею, бо він переважував у мені все, животворив і животворить навіть по смерті. І до тебе прийшов, бо теж маєш сильний дух. Безліч вад у тобі й пороків, багато в чому винен і грішний є та й ще будеш, але всі твої вади переважає вічно рухоме начало, що лежить у глибині твого духу. Не згуби його, не змарнуй. І не спокушайся занадто владою, яка тепер у тебе безмежна, та тільки не над тобою самим. Вже почав оточувати себе слухняними, а треба — здібними. Тільки здібні рухають життя, і тільки ними значаться часи і те, що зветься пам’яттю. Людину можна вбити, але вона після цього може стати вічною. З цим не впорається ніякий тиран. Згадай великомучеників. Бо вбити — не означає усунути з людської пам’яті. Пам’ять не належить ні королям, ні гетьманам, ні державі, ні церкві — це єдине, чого не може відібрати в людей ніяка сила. — Докоряєш мені і маєш слушність. Визначив полковниками слухняних. Двоє виявилися здібними. — із ними найбільший клопіт. Здібні — незалежні. А воля не визнає рівності, хоч рівність теж не буває без волі. — Помічай усіх. Не тільки полковників своїх. — Теж гріх мій. Не сидів я коло узголів’я вмираючих, не сподівався на їхній рятунок, не йшов за їхніми трунами. Навіть тебе не шукав у Княжих Байраках, а звелів те робити іншим. А треба було б самому, і самому лікувати твої рани приправами з трав і каменю, з місячного сяйва й золотого павутиння, зміїної отрути й бджолиного меду. — Я не був поранений, Богдане. Вбитий одразу. — Тебе треба було воскресити живою і мертвою водою, бо що я тепер без тебе? З ким радитимусь, сперечатимусь, обмірковуватиму? В мені вельми мало схожого з справжніми полководцями. Я не люблю гриміння битви, а тільки приготування до неї, лихоманку очікування, безсонних ночей, суперечок, сутичок словесних, домовлянь і перемовлянь, незгод і захватів. Готування до свят завжди привабливіші, ніж самі свята. — Тепер не маєш часу роздумувати — мусиш битися. — Так. У цьому істина мого життя. Народ уже підіймає голову і лічить своїх ворогів. Я маю вести народ, стати на боці голодного, а не того, хто в нього, віднімає хліб. — Це буде для тебе найтяжче. Кінчиться тим, що ти сам відбиратимеш хліб у людей. — Ніколи! Хіба сам я не зазнав і принижень, і переслідувань, і каторги турецької, хіба не був вигнаний з власного дому і не пущений жебраком? Немає братства міцнішого, ніж братство голодних і переслідуваних. Я зберу їх усіх і об’єднаю, хай навіть поведу не тим шляхом іноді, та роз’єднаність — шлях ще гірший. Коли ми навіть попадемо в пекло, але триматимемось один одного, ми переможемо пекельні сили і повернемося звитяжцями. — В тебе вже повірив народ, Богдане. Може, ця віра принесла й мій дух до тебе. Бо я ж тепер не владен над своїм духом. — Тяжко буде мені без тебе. — Присутній буду, в твоїх ділах і вестиму їм лік. Для справ земних уже знайшов ти собі помічника. — Кого ж? Чи не Виговського? Вже зродилася в мені лиха підозра, чи то не він згладив тебе зі світу, мостячись На твоє місце? — Задрібний для дрібних злочинів. — Застерігаєш, що вчинить злочини великі? — Не знаю, гетьмане. Мені не дано прозирати в будущину. Маю відзначати те, що діється нині. — Для мене ж нинішнє все — найобридливіше. Вже зараз з жахом бачу, що розтрачу все своє життя на дріб’язок щоденності. — І великі собори вимуровуються з тонкої плинфи. — Так. Але де взяти сил? Треба відвоювати свободу, захистити, навести лад, установити справедливість, нагодувати й напоїти — на це потрібні роки й роки. А хіба для цього очолюєш народ? Забезпечити майбуття — ось мета! Будущина велика є в кожного народу, треба тільки вміти її побачити, а тоді змагатися за неї, віддати все, битися: Ми склали з тобою перші мої універсали. Там ще не все сказано. Та й не знаю, коли воно скажеться, коли… Рипнули нечутно двері, і світлиста хмарка щезла, а з нею й Самійло. Наді мною схилилося Мотрончине личко, злякано забіліло, затривожилося. — З ким ти говорив? — З тобою, моя мила. — Ні, ні! Ти когось бачив. У тебе такі очі… А — а, я знаю. Це з нею… — З ким же? — З небіжчицею. Пані Ганною. — Господь з тобою, моя дитино. Вона відскочила від постелі, з темряви тихо промовила: — Я не хотіла їй зла. Ніколи не хотіла. — Вона вмерла, царство їй небесне. Чи ж ти винна? — І ти невинний! Ні в чому! Хай хоч що там кажуть! — Мої провини не тут і ще не всі. Позаду — дрібка, а попереду — цілі гори. Порятуєш мене від них? — Порятую… гетьмане. — Йди до мене, гетьманшо моя! Вже забув про Самійла, та й про все на світі забував, коли бачив її. Марнота заволоділа мною і пуста пиха. Почувався тим давнім царем, що все перетворював на золото, лиш доторкувався рукою. Я доторкнувся до Мотронки — і вже дав їй усе. Гетьманша. Вся в золоті. Золота жінка. Згадати б, якою страшною смертю загинув той цар, що й шматок найнужденнішого хліба, коли підносив його до рота, ставав золотом. Хліба не заміниш золотом. І в жінки не можна відбирати жіночність, промінюючи її на марне золото. Не знав я тоді сього, та коли б і знав, то чи стримав би своє серце? Підложницею ніколи б не схотів цю жінку, а тільки Хмельницькою, тільки гетьманшею. Вже відчув силу своєї влади у всьому, не відав тільки, що часто сила та буває злою і те, до чого доторкуєшся, гине. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино моя нещасна! Що тільки не казатимуть про тебе? Порівнюватимуть аж з Геленою, Троянською, через яку зчинилася колись страшна війна багатолітня. Ім’я твоє забудуть і називатимуть хто як захоче. Звинуватять у злочинному намірі отруїти мене. У змові з королем, з панством, єзуїтами. Стверджуватимуть, ніби й підсунули тебе мені єзуїти підступні, щоб звести з світу! («Єзуїти забралися в хату гетьмана і кілька років тримали біля нього жінку з трьома найменнями: Юльця, Анельця, Гелена — як вдалося пізніше встановити Лаврінові Капусті, чигиринському городовому отаманові та старості гетьманської розвідки»). Шкода говорити! Можна справді підсунути чоловікові гарну жінку на ніч і на дві, але підсунути любов — чи ж можливо? Тільки люди з холодними серцями можуть таке твердити, та ще й вірити. Однак ніколи не бракувало охочих зганьбити перед нащадками цю нещасну жінку і мою велику любов до неї. Мовляв, любові ніякої не було, а тримав її коло себе як приспанку. Не кожен може здобути барв од зорі або райдуги, зате кожен має слину, щоб обплювати найсвятіше. Ще древні казали: «Calumniare audaciter aliquid semper» — «сміливе очернительство завжди дає наслідки». Тільки звірі не мовлять і не пишуть — отож і не клевещуть! Хіба й мене самого не пробували очорнити? Оточували легендами, але я волів жити поза ними, гаразд відаючи, що в легендах зникає жива особистість і лишається тільки безплотний символ, яким кожен зможе скористатися для своїх цілей, часом і злочинних. Мене віддавали тільки історії, відбираючи все земне й людське, але ніяка душа не здатна охопити й підкорити історію з її неосяжністю й невловимістю, — душі треба простого щастя. Влада змінює людей. Забуваєш навіть про давню любов, але нової прагнеш так само гаряче, як усі смертні. Але ти принесений у жертву, і нікому немає діла до твоєї душі, до сердечної скрухи, ти тільки гетьман, а людське тобі не належить. Жорстокість, а не справедливість, страх, а не повага, ненависть, а не співчуття, холод душі, а не любов — таким бачать володаря. А я хотів усе це перевернути і починав з любові. Чи не з того почав? Однаково ж був упертий навіть у своїй заблудах. Упертість ради тих, кого захищав. Хотів передати її і нащадкам. Гей, не. можна всього до кінця продумати, зате все можна витримати. Я мав витримати.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка