Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка14/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

21



Щоразу, коли вів я народ на битву, в серці моїм народжувалося велике почуття, щось незмірно високе й безмежне, як небо, як світ, як саме життя. Так було під Корсунем. Кривоніс зібрав силу вже й понад десять тисяч, орда Тугай — бея тепер не пхалась, як на Жовтих Водах, манівцями, а тислася до козацтва, боячись пропустити багату здобич. Я скликав раду в суботу не в таборі, не в гетьманському наметі, а на пасіці, знайденій метким моїм Демком. Мовби цілу вічність не бачив своїх побратимів знатних і тепер не міг без сліз дивитися на них. Гей, гетьманська сльоза! Яка ж вона пекуча, гірка і тяжка, та яка ж і солодка, вже в захваті й просвітленості, не було в ній ні кривавості, ні пекельного чаду, ні диявольського курива, була то чоловіча сльоза, мужня, чиста й скупа. Гей, браття — товариство! Ось Максим Кривоніс, в ще яскравіших кармазинах, красивий, як чорт, сухий тілом, широкий маслаччям, а великі темні очі під густими бровами так і палають розумом. А Федір Вешняк, мов утілення спокою і розважливості, чоловік, мов скеля, непорушний, хоч цілий світ можеш на нього обперти — він витримає, вистоїть, навіть з того світу вернеться й скаже: «Ми не відступали, гетьмане». Гамаликуватий Нечай споглядає на мене лихим своїм оком сірим, хоч знає, що я люблю його, а він любить мене, і куди ж нам дітися один від одного? Ганжа висвічує несамовитими своїми очима, знудьгований без самоборства, на яке готов виступити хоч і з усіма дияволами! Іван Богун наставляє свою вперту розумну голову. Запізнився під Жовті Води. Вів до мене донців, побратимів своїх, в чистоті душі своєї вважаючи, що волю нам здобувати мають усі сприязнені. Ой Іване, ой Богуне, волю кожен має здобувати собі сам, інакше навіщо ж було Всевишньому розділяти людей на племена й народи, даючи кожному свій звичай, свій норов і фортуну теж свою. Бурляй жде своїх бур, суходіл для нього надто спокійний, йому радше б море, та буде тобі ще й море, Кіндрате, май терпіння, підніметься ще така хвиля супротивна, що й ну! А Джелалій поводить хитрим своїм оком розумним, може, згадує, як спали з ним на одній повстині в Стамбулі, коли опинився серед невольників капудан — паші, подарований йому анатолійським пашою, який щойно прибув до столиці і привіз бранців, узятих ним при подавленні чергової джелялі — повстання голоти, безнадійного й зухвалого, дивного в своєму братстві, бо були там турки й вірмени, лази й слов’яни, греки й грузини. Кум мій Кричевський вівся між полковників тихо, бо ще ж недавно був на службі в корони, але гамувати норов свій тяжко йому доводилося, бачив я по тому, як уперто хилить лобату свою голову та зиркає з — під кущуватих брів. Два мудрі мої старшини Богдан Топига і Мартин Пушкар трималися трохи зосібна біля писаря Виговського, ще не відаючи, скільки лиха зазнають од пана Йвана згодом, а Пушкар — то й смерть прийме від його рук, та хто ж спроможен вгадати свою долю? — Панове — товариство, друзі мої й побратими! — сказав я їм. — У цій битві вирішитьея — наша доля і доля народу нашого. Маємо виказати все, на що здатні, і то найвищою мірою. Часу нам відведено обмаль, це вже не пустошні степи, де могли стояти хоч і безвік, тут Україна, дивиться на нас увесь народ, придивляються й вороги наші, отож для байдикування і прожнування не відміряно нам часу. Дорікають мені, ніби, визначаючи полковників та старшин, вибирав я лиш слухняних, а здібних відтручував, щоб не затьмарювали моєї слави. Та що моя слава без башої? Чи вона й існує? Чи можлива? Вибирав вас, та й ще вибиратиму, вважаючи, що піднімаю найздібніших, квіт народу свого, доблесть і лицарство. Слухняними хай будуть нам посли та писарі, полковниками ж та старшиною — лиш найздібніші. Покладаюся на вас, як на самого себе, покладаюся і вірю. — Віримо й тобі, батьку! — загула старшина. — Голови свої покладемо за тебе! — Не дамо супостатові позбиткуватися! Одразу й стали мовити про битву. Вже тут міг я пересвідчитися, що військовий фах занадто швидко вичерпує навіть сильні натури. Не раз це становило трагізм вояцької величі. Мабуть, загрожувало це й Ганжі. Доконав, може, найбільшої своєї звитяги в житті, збунтувавши в Кам’янім Затоні реєстровиків і привівши їх на Жовті Води. Тепер знов ставав давнім самоборцем, який на страшних герцях б’є своїх супротивників, поки вб’ють і самого колись. — Можу викликати на герць самого Потоцького або хоч Калиновського! — крикнув Ганжа. — Ото прославишся, — спокійно мовив Топига. — Бо Потоцький завсігди п’яний, як чіп, а Калиновський зір має нікчемний, на стаю не бачить і на вистріл з лука і вже не розбере — чоловік чи стовп. Джелалій став за Ганжу, але герцями не міг вдовольнитися, хотів обскочити табір шляхетський зусібіч, рвати й метати. Обережний Вешняк теж згоджувався, що облягти ляхів — то добре, але вискакувати супроти них не слід, треба просто додавити їх, та й годі. Богун без хитрощів не міг ступнути. — А коли одвести річку, гетьмане? — сказав він, — Дай мені з тисячу люду з возами та кіньми, каменю тут досить, навозимо його до Росі під Стеблів, там гарне місце, загатимо воду, та й пустимо по новому руслу. Гетьмани вважають, що сховалися од нас за Рось, аж тут прокинуться, а річки чортма, і вже козацтво йде в скоки! — Що скажеш, Кривоносе? — поспитав я Максима. — Обнишпорили мої хлопці все тут і знайшли яр вельми зручний. Зветься Різаний або Крутий. Як його перекопати, та ще завалити лісом, а тоді загнати туди кварцяне військо, то сама січка з нього зостанеться! — А як ти їх попхнеш у той яр? — Можна й завести, — подав голос Нечай, який досі мовчав, мабуть ще маючи образу на мене за Княжі Байраки, хоч, властиво, то я мав ображатися на його гультяйство. — Маю для цього чоловіка. З Нечая посміялися досхочу, бо ніхто не хотів вірити, щоб один чоловік збив з пуття ціле військо, та ще й з двома гетьманами коронними, тоді я сказав, що пораджуся ще з Тугай — беєм, де поставити його орду, а кожному зосібна вкажу його місце, і відпустив старшин. Згодом покликав Нечая і спитав його про того чоловіка. — Де він і хто? — Тут під рукою, бут козацький, служив у полку Білоцерківськім, гетьмани його знають, бо не раз бував при розмовах їхніх з татарами, тлумачив. — Клич його. Нечай привів козака. Середнього зросту, груди колесом, голова гордо задерта, мовби й не дивиться на цей грішний світ, обличчя вродливе й сміливе. Полюбив я цього чоловіка, щойно на нього глянув. — Як звешся? — спитав я його. — Самійло. Зарудний. Син Богданів. — Берешся за діло, про яке сказав мені полковник Нечай? — Беруся, гетьмане. — Життям важиш. — А що життя! Життя — це воля. А воля — в звитязі. От і життя все! Хе, життя! — Мучитимуть тебе шляхтичі. — Хе, муки їхні! — Залізом припікатимуть. — А я — Зарудний. За рудькою залізною народився, серед заліза зріс. Не злякаюся, гетьмане. — Ну, йди, — сказав я йому, а коли вже повернувся, щоб іти, зупинив його: — Стривай. Дай я тебе поцілую. Обійнялися, поцілувались. Нечай стояв, переводив погляд з одного на другого, не знав, вірити чи ні, тоді махнув рукою, усміхнувся, подався навздогін за своїм козаком. В суботу звечора її отецький пустив свою жолдашню грабувати Корсунь, велів запалити найближчі фільварки, від них вигоріло все місто. Панство нищило все довкруж, так ніби вже навіки полишало цю землю, ніколи не сподіваючись сюди повернутися. І це було мені на руку. В неділю я звелів переправлятися через Рось татарам і вершникам Ганжі у білих сермягах, шляхтичі вийшли перед табір, зчіпалися в дрібних герцях, стріляли, та ніхто на них не нападав, і так минув день. Польний гетьман Калиновський хотів дати битву тут, хоч поле було й невигідне, однак Потоцький не згоджувався ризикувати військом, та й те пригадував, що, скільки разів пробував, ніколи в понеділок не мав щастя. Увечері коронному гетьманові доповіли, що впіймано бута козацького, який нібито хотів перебігти до польського війська. Потоцький велів узяти перебіжчика на муки залізом і сам прибув на допит. Сидів, щоправда, мовчки, цмулячи горілку й наставляючи заросле густою вовною вухо на те, що діялося біля нещасного, однак прислухався пильно і кректав вдоволено, коли катований кричав од болю. Кричить — казатиме правду. Ті, що не кричать, не кажуть нічого або брешуть. Зарудному прикладали до тіла розпечене залізо, аж він зчорнів увесь, але від того, що сказав одразу, вже не відступався. Сказав, що татар понад 40 тисяч, а хан іде з степів ще з більшою силою. Козаків прийшло 15 тисяч, однак ріку переходити бояться, пустили саму кінноту, та відомо ж, що в козаків головна сила — піші воїни, вони й найстрашніші. Щоб застати шляхетський табір, роблять щось з рікою, переймаючи воду під Стеблевом. За днів два — три і вдарять. Тоді ж надійде і хан з ордою. Потоцький кивнув ротмістрові, який вів допит. Коли той підійшов, сказав тихо: — Спитай, чи він знає тут дороги? Служив у Білоцерківському полку, то мав би знати, скурвин син! Зарудний довго й огинався, але, припечений ще залізом і виторгувавши добру нагороду, взявся вивести коронне військо прихованими дорогами на Богуслав, Білу Церкву, а тоді й до Паволочі. Вночі Потоцького відірвано від забавки з панями, бо помічено, що вода в річці стала нагло спадати. Виходило, що перебіжчик козацький правду казав і намір гетьмана коронного негайно відступати з цього нещасливого місця був саме вчасний. Потоцький дав команду виступати вдосвіта, в щасливий вівторок. Тяжкі вози з поклажею довелося покинути. Взяли легші, кожна корогва по 15–25 возів. Розставлено їх у 8 рядів, а між ними все військо і по 12 гармат попереду й усередині, а позаду — по чотири. Так ще в темряві величезний незграбний табір рушив угору по Росі на Богуслав, прямуючи туди, де вже ждали козаки. В Різанім яру Кривоніс перекопав і завалив дорогу, запрудив воду, поробив з боків у гущавинах шанці, так що дула козацьких самопалів мали впиратися в боки шляхтичам. Козаки сиділи в засідках, посміювалися в кулаки: «Як склалися ми по два кулаки, то воно аж застогнало. Як то кажуть: надибали ми двадцять один, як не два, то один». Орда паслася по той бік яру, щоб виловлювати пташок, які вилітатимуть. Коли б гетьмани зненацька відвернули від яру й пішли іншою дорогою, то зустріли б їх полки Вешняка і Топиги, а до них згодом приєдналася б кіннота Ганжі і та сама орда, яка не хотіла вже тут поступатися здобиччю нікому, бо чутливим нюхом своїм перекопський мурза нанюшив скарби хіба ж такі. Але Зарудний твердо вів панство на погибель. Ополудні менструальний табір восьмирядовий опинився в болотистій долині між двома кручами. Одразу ж зусібіч ударили гармати й мушкети, але не шляхетські, а козацькі, коней возових і гарматних постріляно, табір розірвався сам собою, передні кинулися туди, де ніхто не стріляв, але попали на бакаї й завали, Потоцький у шестикінній кареті все ж зумів проломитися, та його обскочили, дістав двічі шаблею по голові, але вцілів і був забраний у неволю. Калиновського пострілено в лікоть і теж забрано в неволю. Середина табору ще боронилася, тут січа йшла страшна, козакй змішалися з шляхтою, як зерно з половою, бо інакше було трудно, та коли крикнув хтось, що гетьмани в неволі, стали шляхтичі хапати вцілілих коней, вириватися хто як міг, так прорубалися крізь орду кінні корогви Криштофа Корицького і Костянтина Клобуковського, решта була побита або ж трапила в неволю, татари низали панів до жердок, в’яжучи докупи і вельмож, і ротмістрів, і простих жолдаків. Трупи стелилися в яру, як листя восени, кров текла рікою, страх обіймав землю і небо. Співали згодом сумно козаки: Гей, там річка, через річку глиця,
Не по одному ляхові зосталась вдовиця.

Хто не мав нічого, то приплатив або ж власним життям, або волею, помандрувавши до Криму, а панство ще й гірко зітхало, згадуючи, які дорогі риштунки втратили. Намети дорогі, ридвани й коляси розкішні, золото й срібло столове для гощення рицарства в обозі, убрання, хутра, прикраси, кінська збруя, коштовна зброя, сила — силенна добра небаченого зібрана була в таборі, і все те козаки й ординці в одну годину так «уходили», що й сліду не зосталося. Вдягайся в кармазини й саєти, вкривали коней шовками й оксамитами, по чотири жупани разом на себе натягали, не знаючи ціни, срібні гербові тарілки по таляру спритнярам продавали або на глум заставляли шинкарям за кварту горілки. Підскочивши до панських повозів, вельми дивувалися, що пани так догідно їздять, зазирали в карети отвористі, розхитували на високих ресорах мальовані коляси, сміялися: — Ану ж, Гараську, залізь на оте сідало, чи бач, яке штуцерне! — Та воно ж таке хистке, що, горілки не пивши, й не всидиш! Потоцькогр приведено до мене. Був одурілий не так від ударів шаблею, як од розгрому, дивився на мене тупо, але мовчав. Мовчав і я. — А що, пане гетьмане, чи пустити його, чи дати йому, по гамалику? — спитав котрийсь із козаків. — Відведіть його до Тугай — бея. Калиновського теж, і Сенявського, та й усіх ясновельможних. Гей, пане Потоцький, пане Потоцький!


Глянь — обернися, стань — задивися і скинь з серця бути,
Наверни ока — котрий з Потока. Ідеш до Славути —
Невинні душі береш за уші, вольность одеймуеш.
Гей, поражайся, не запаяйся, — бо ти рейментаруєш.
Сам булавою в сім руськім краю, як сам хочеш, керуєш.
Май Бога в серці, не лий у легці шляхетської крові,
Бо світ чорнієть, правда нищієть, а все ку твоїй волі.
Гей, каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам чола
Єще пам’ятати і поглядати на заднії кола.
Жони і діти де ся мають подіти наші на потім.
Гди нас молодці тиї, запорожці, набав’ять клопотом?
Глянь — обернися, стань — задивися, що діється з нами,
Поручниками і ротмістрами, польськими синами.
Глянь — обернися, стань — задивися, видиш людей много.
Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш — бо то в руках Бога.
Бо то єсть здавна заслуга славна запорозького люду.

Будь я розбитий отак Потоцьким, то сконав би на палі і співали б кобзарі по всій Україні про моє мучеництво. Мені ж самому звіряча мстивість, така люба панському серцю, невластива була і огидна. Не мстився на Шемберку, не хотів цього робити й з гетьманом коронним. Попервах мірився навіть одпустити його на всі чотири вітри. Хай знає козацьке благородство, коли сам до нього не доріс, та й не доросте ніколи! Та треба було платити ханові, а ще: рятував цією неволею пана краківського від сорому. Бо яка ж ганьба йому, коли б відпустив його. Без війська, без асистенції69, розбитий, одурілий од пиятики, озлоблений, лихий. Міг я дозволити собі великодушність, бо ніби згори відав про свої перемоги. Мав велике передчуття своєї фортуни і сміливо йшов навстріч загрозі, і ніхто з ворогів цього не зауважив і не стривожився. Трактували мене з дня втечі на Січ дрібним бунтівником, не змінили сеї думки й після того, як рушив я з Січі, в невитлумачальному заціпенінні ждали, поки розбив я молодого Потоцького на Жовтих Водах, а тоді й старий Потоцький так само безвільно стояв і ждав мого удару, як віл обуха. Дивне засліплення чи, може, зарозумілість шляхетська і задавнена зневага до козацтва призвели можновладців до ганебних і страхітливих поразок. Вважали, що тільки в шляхетській крові мужність, фантазія і високі зльоти розуму, а в хлопській самі лінощц тяжкість та горілка, розбавлена шинкарями водою. І якою ж ціною мали платити за ту зневагу, оплакуючи цвіт свого вояцтва, полеглий на Жовтих Водах і під Корсунем, гірко мовлячи: «Річ Посполита лежала в поросі й крові коло ніг козака». Гей, обізветься пан Хмельницький


Отаман — батько Чигиринський:
«Гей, друзі—молодці,
Браття козаки — запорожці!
Добре знайте, барзо гадайте,
Од села Ситників до города Корсуня
Шлях канавою перекопайте,
Потоцького впіймайте,
Мені в руки подайте!
Гей, Потоцький, Потоцький,
Маєш собі розум жіноцький!
Не годишся ж ти воювати!
Лучче ж тебе до пана Хмельницького віддати
Сирої кобилини жувати
Або житньої саламахи бузиновим молоком запивати!»

Мав я лиш одну втрату під Корсунем, може, й найтяжчу для мене, бо не знайдено і не впіймано мого запеклого ворога Чаплинського. Чи він був з військом, чи й не було його, та тільки ні серед мертвих, ні серед живих не змогли відшукати меткого підстаростки, хоч я пустив на те діло ще меткішого свого Іванця Брюховецького, звелівши йому процідити всі ліси й байраки, розкопати навіть вовчі та барсучі нори, шукати на землі й під землею, на воді й під водою. Іванець не повертався, і Чаплинського не було. Вже я знав: і не буде. У Іванця порожні руки, тому й не квапиться до мене, щоб не скуштувати мого гетьманського гніву. З страшного побойовиська в Різанім яру Нечаєві вдалося вихопити Самійла Зарудного, скатованого, напівживого, під загрозою смерті щомитгєвої, якого пани везли перед каретою самого пана краківського. Удар козаків був такий нагальний, що приставлені до Зарудного катюги не встигли добити його, самі приплативши життям од козацьких самопалів. Так Самійла привезено до мене. Він захотів стати перед гетьманом і вперто домігся свого, хоч я й просив його лежати на возі, знаючи, як йому тяжко переносити нелюдську муку. — Перед гетьманом преславного Війська Запорозького та лежати? — скреготнув зубами Зарудний. — Тоді навіщо ж чоловікові таке життя! Коли жити, то стояти! І він випростався переді мною і полковниками, і гордо випнув груди, і скинув обличчя, а зубами заскреготів од болю страшного, і лице в нього було зчорніле від муки, в пекельнім засмагу, так ніби то вже відсвіти й не од панського катування залізом, а від вогнів нелюдських, диявольських. — Що ж, Самійле, брате, — мовив я, — переніс ти таке, що смертним простим судилося хіба що в долині Йосафата. Немає в цілому війську нашому такого чоловіка, та не знаю, чи й колись буде. Тому номіную тебе генеральним суддею Війська Запорозького, вірячи, що станеш, на сторожі нашої справедливості, бо, знаєш ціну її найвищу. Зарудний схитнувся, всі бачили, як тяжко йому дається щонайменший порух, та він здолав біль і вклонився мені гордо. — Дяка, гетьмане ясновельможний. Честь для мене це найвища, життя своє покладу, а дотримаю і збережу! Нечай підпирав Зарудного одною рукою, другою підніс ківш із горілкою. — Випий, пане Самійле, хай хоч трохи панські гостинці тобі забудуться. Ще вчора був я для тебе полковник, сьогодні ти вже для мене суддя генеральний! Бач, як воно обертається! Думав я: хребет даний чоловікові, щоб голова у штани не впала. Тепер бачу: ще й для того, щоб високо тримати голову там, де треба. — Отож, Нечаю, гаразд мовиш, — похвалив я його. — А ще б згадав ти, що не слід сунути голову куди не слід. — Як петлю маєш на гадці, гетьмане, то згода! — засміявся Нечай. — Бо й хто б же то в неї сунув свою шию з головою разом! Та тепер хай про петлю шляхта собі думає, а нам веселитися та Бога хвалити, гаразд їсти — пити та гарно походити! Вже й тобі, пане гетьмане, час у кармазини вдягатися та серце своє звеселяти, а то ніби й про тебе давня та пісня: «Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане! Ой чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті?»70 Я тільки усміхнувся на ту мову. Вже знав, що, хоч і ведуся просто, без розкошів, однаково ж докорятимуть і пихою, і розкошами, і здобиччю. Мовляв, тільки з — під Корсуня відіслав до Чигирина тринадцять возів шестиколісних, наладованих багатством усяким, коштовностями, золотом, одягом. А куди б же мав одправляти здобич, як не в Чигирин? Був гетьман, стояло за мною ціле військо, мав зодягати його, зброїти, годувати, давати чоботи, свити, самопали, барабани, гармати — звідки ж брав би, коли б не став дбати одразу вже по першій битві? Колись, ще за часів Остапа Дашкевича, Чигирин і засновано було на краю степів як складовий козацький город. Складали там здобич, звозили поранених, приводили на зимівлю військо, зготовляли всілякий припас і знадобу, вже сто літ тому думали про те, що стане колись цей город, може, й столицею козацькою, — то ось і була тепер така нагода, і справді велів я збирати найзначнішу здобич, яка по руках не розтікалася, та відправляти до Чигирина. Ще з початку битви в Різанім яру, як Кривоніс закрутив свою веремію, послав я Демка Лисовця з сотнею козаків, щоб захопили всі великі вози, позрставлювані шляхтою, а тоді шукали щоб у погромленому таборі бочонків із золотом, бо сказано було перебіжчиками, ніби Потоцький везе залеглу за кілька років королівську плату реєстровикам, десь чи й не триста тисяч золотих. Гріх було б. пустити те золото в розпорошу, мало воно скласти перший скарб нашого вільного війська. Та вже й битва давно скінчилася, вже й коронних гетьманів поблагословив я в бусурманську неволю, вже й полковники мої поскладали реляції гетьману, а Демка не було й не було, аж я став тривожитися, щоб не сталося з ним, як із Самійлом у Княжих Байраках. Бо втрачаєш завжди найдорожчих людей, і нема ради. Я сидів при свічці в просторому своєму наметі, джури стягли з мене чоботи, щоб дати простір ногам, покликаний мною Виговський Іван стояв коло входу до намету з наготовленим до письма приладдям. — Що, пане Йване, як гадаєш, чи не слід написати всім володарям, щоб повідомити про нашу перемогу? Так, мовляв, і так, ваші величності, кланяємося вашому маєстатові і вітаємо народи ваші в ім’я народу нашого, який заявляє про себе світові двома великими виграними битвами, більших за які вже не буде — отож, входить сей народ український в історію, а сталося се року Божого такого — то, дня й місяця он якого. — До кого велиш укласти такі послання? — Найперше до православного царя московського, тоді до султана турецького, його королівській мосці Владиславу, князю семиградському Ракоці, господарю молдавському, може й королям шведському, французькому та англійському, не знаю, чи й Венеції треба одразу, папі римському й згодом можна, коли про віру писатимемо, бо ще по землі ходимо по коліна в крові, до неба й голову неспромога піднести. Тут з’явився Демко. Доволі розшарпаний і вимучений, таким його ніколи не бачив. — Дозволь, гетьмане? — Чи ти не за Потоцьким ганявся? — посміявся я. — Так він уже давно в ликах. Чи, може, з ведмедівською попівною71 зчепився та насилу вирвався? — Та шукав же той проклятущий бочонок! — почухав спітнілу чуприну Демко. — Знайшов? — Знайшов тут двох козаків. — З бочонком? — Та ніби й з бочонком, ніби й без бочонка. Дозволь впустити їх сюди, гетьмане. — Хай увійдуть. А то я все полковників самих слухаю та ось писаря. А козаки до свого гетьмана й пробитися не можуть. Увійшли два козарлюги, вогник над свічкою злякано застрибав, похилився, я прихистив його долонею, глянув на них прихильно. — То й що, панове — молодці? Вони стояли, поштовхуючи плечем один одного, прокашлювалися, ніяк не могли. вирішити, хто ж має казати. — Зветеся як? — поспитав я. — Я — то й Кирило ніби, — сказав один, — з Гончарів. — Батько горшки ліпив, а ти товчеш? — Та коли вони під ноги попадають, та ще чужі, то що ж, пане гетьмане! — А я Василь Замриборщенко! — товстим басюрою повідомив другий. — Та вже кажіть панові гетьманові, що знаєте! — прошепотів їм Демко. — Ну, то ми ото з Кирилом, та ще там з хлопцями… — почав Замриборщенко. — П’ятеро нас було, — додав Гончар, — воно ми ліку й не вели, бо не було на те потреби, а вже, туді, як стали коло того пана, туді, так і вийшло, бо вже не обійдешся, туді… — На пана й не напоткнулися б, бо чалапкався в шувари, то й хай би собі чалапкався. Так дуже ж був товстий, — перехопив мову Василь. — Таке як кабанюра саляний вибарложується тобі. Ну, то ми його попідбіччю — штрик! А він не в скоки, а репетувати. Лайдаки, мовляв, гультяйство і хто там ми ще. Не встану, каже, хочу тут умерти і душу свою заповідаю своєму, значить, панському Богу. Ну, ми тоді переморгнулися та забігли ззаду та спереду, двоє за руки, двоє за ноги, а п’ятий з тилу за чуприну. Так і вийшло, що нас п’ятеро. Ну, ото цурпелимо пана, щоб татарам його здати чи там якій бенері, а пан репетує;, «Лайдаки, чуприну мені пошкодите!» — «Та чи тобі, сучий сину, кажемо, в чуприні весь гонор!» А тут пан осавул гетьманський. Як побачив нас за такою роботою, та як тупне ногою. Мовляв, кидайте свого такого — сякого пана та йдіть за мною! І ото одним пальцем нам мель — мель — мовляв, за мною йдіть, а другий собі на уста, щоб і пари з уст. Та нам що! Приводить до якогось воза, всього в залізі, а потрощеного. З гармати, видно, в нього пальнули добряче. На возі й добра ніякого, один бочонок. — Та й не бочонок, а барило, туді! — перебив Кирило. — Таки добряче барило. Залізними обручами так общпуговане, що й саме ніби залізне. Пан осавул і каже: беріть. Ми за барило — еге! А його й не зрушиш. Наче чорти його до воза припнули. Ми й так, ми й сяк, а пан осавул нагаєм нас по спинах! Мовляв, пана нести вміли, а цього не зметикуєте! — Це ти вже нагая пускаєш? — поглянув я на Демка. Демко промовчав, але вмовкли й козаки. — Ну! — підігнав я їх. — То ми вже після того нагая здобулися якось. Та те барило покотом. — Куди ж ви його котили? — Чорти ж його маму знають! — сказав Кирило. — Десь, туді, пан осавул хотів його сховати, коли, туді, нагодився пан осавул генеральний. Нарешті й мені стало роз’яснюватись в голові. — Іванець? — спитав я Демка. — Так. — Де він? — Боявся тебе гнівити. — Де? — Тут недалеко. — В бочонку що? — Те, що шукали. — Веди його сюди! Іванець довго й не барився. Вскочив до намету, упав мені до ніг, мукав: — Пане гетьмане, пане геть… — Ану, хлопці, — звелів я, — притримайте пана осавула за руки та ноги, а вже за чуприну я його сам притримаю. Демку, де той нагай? Та принеси попону з мого коня! — Батьку, прости, — притиснутий козаками, благав Брюховецький, — беріг, щоб не пропало, прости, батьку! — Ще тобі й честь, як шляхтичеві, — посміявся я, — не на голій землі хльости дадуть, а на килимку! Ану, Демку, накрий його попоною. Демко кинув попону на Іванця, і я вперіщив нагаєм, цілячись Іванцеві впоперек спини. Той рвонувся, але козаки тримали міцно, я вдарив ще вздовж;, а тоді навскоси, нагай стріляв по цупкій попоні, ніби прядив’яна пуга, Іванець кричав не так од болю, як од переляку й ганьби, а я шмагав його щосили, виганяючи з себе злість, яка назбиралася, може, й за роки цілі, примовляючи за кожним ударом: — Шкуру б з тебе спустити! Шкуру б з тебе! Знатимеш, як чужого меду їсти! Знатимеш, що шукати! Де Чаплинський? Де? Послав тебе за чим? За чим? За Чаплинським чи за золотом! Знесилившись, кинув нагай, показав козакам, щоб одпустили, махнув рукою Брюховецькому, який знову кинувся мені до ніг: геть! Демкові звелів дати козакам по двадцять золотих, сам знову засів з Виговським, що все те бачив, але не промовив і слова, та й тепер взявся обдумувати зі мною послання до можновладців, так ніби нічого тут у наметі й не сталося. І знов мав би я насторожитися такою лукавою атрегенцією72 пана Йвана, однак і цього разу обплутав він мене шовковими путами, а вже хто двічі піддався комусь, то може піддатися і втретє. Я охолоняв поволі, як поля після заходу сонця. Душі моїй треба було руки, щоб погладила мене тихо і лагідно. І ось пан Виговський зумів погладити мене словом своїм згідливим, думкою погідною, ступав довкола мене, як по тонкому льоду, і моя свавільна душа вспокоїлася і сповнилася прихильності до цього обережного чоловіка.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка