Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка15/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29

22

Снилися мені два лебеді, один чорний, другий білий, пливли вони по тихій воді й сумували навперекір усім, хто не закоханий. Снилось чи й не снилось, бо Виговський пішов од мене тільки перед світом, довго й тяжко укладали ми послання до володарів, не раз і не два зривався я на пана Йвана, лютився, коли щось виходило не так, власне, обидва ми вперше в житті взялися за таке незвичне і, як виявилося, вельми непросте: діло, Виговський пробував то там, то там навертати мене на всілякі хитрощі й викрути, вважаючи, що я не помічу й піду тою стежкою, мов бичок на налигачі, але мисль моя працювала потужно, виставивши навсібіч колючі застороги, і на них щоразу натикався хитрий пан писар, і коли не встигав вчасно відскочити, то було йому зле. Кілька разів мало не кидався я на нього з кулаками, іноді кортіло похрестити лукавого писаря нагаєм, як Брюховецького, однак Виговський встигав злагіднювати шорстку мою душу, і ми посувалися далі, хоч і поволі, зате не без користі. Відпустивши Виговського, я задрімав трохи, сподівався хоч уві сні побачити Мотронку і почути її голос, а припливли ці два лебеді, не знати де й узявшись, а тоді пітьма згустилася до чорноти нестерпної, і з її ядра зродилася світляна хмара, з якої вийшов мій Самійло. Здоров будь, гетьмане, — сказав привітно. — Радію твоїй великій перемозі. — Не знаю, як вестися з тобою, — одповів я. — Зичити тобі здоров’я? Але ж ти дух несмертельний. Казати нашим звичаєм: «Чолом»? А в який же бік бити чолом, коли ти дух всюдисущий? — Поводься, як з власного мислю, гетьмане. Одсунь її на відстань і побачиш, в чім її сила, а в чім хибує. — Кому ж про це розкажеш? — Знай сам — і вже цього досить. — І що? Каратися сумлінням? Чи сповідатися перед тобою? — Сумління надто невизначена субстанція. А я дух — так само невизначений. Дві невизначеності затяжко навіть для такого чоловіка, як ти. Тому приходжу до тебе, як твоя мисль. Віднині ти вже великий чоловік. — А чи треба міряти людей? — Про це не питають. Воно приходить само собою. Як сказано: «Тоді ти будеш царем так широко, як схоче душа твоя». — Скажу тобі по щирості, Самійле, що іноді мною вже заволодівало відчуття величі, і тоді ставало страшно. — Є велич від учинків, а є — від оточення, від хвали, лестощів і повзунців. Ось був у тебе цілу ніч Виговський. Як вівся, що казав? — Слухав поштиво, не суперечив. Не хвалив мене, ні в чім не запобігав. — Але й про козацьку силу змовчав. А писарі твої склали вже вірші на Корсунську перемогу, і мав би пан Іван тобі їх принести. Зри убо, коли єсть храбра і непобіжденна


Козацька в війні сила тверда, мужественна.
Яже всю гордість ляську до кінця смирила
І всю їх під нозі смиренно слонила..
Єгда під Корсунем сих смерті предаваху,
Гетьманів і військо храбро прогоняху,
Где воїнство хлопами запомнили звати
І принужденні землі во користь оддати.
Помнож, Боже, на віки козацькую славу
І покори під нозі врагів наших главу.
Да буде всігда плідна козацькая мати,
І діти її в силі всігда процвітати!

— Незграбна муза писарська, — сказав я. — Остерігав Виговського перед незграбним словом книжним, тож і не наважився він нести до мене такі вірші. Багато темряви напущено навіть у письменні голови, а як її вигнати звідти? — Будь обережний, Богдане. Тепер у тебе влада безмежна і велич запаморочлива, а від них теж треба очищатися, бо гріхів, злочинів, неправди там ще більше, ніж у підлій пониженості й мотлосі. Коли люди пролили свою кров за дорогу їм справу, їм уже ніщо не завадить проливати чужу кров, аби лиш утримати завойоване. Так пояснюється шлях від першого мученика святого Стефана до чорних вогнищ інквізиції. — Що ж порадиш, Самійле? — Зупинись і подумай. Гарячі голови штовхатимуть тебе далі й далі, а ти будь упертим і незбагненним — і для ворогів, і для друзів. — Може, й для самого себе? — Це теж часом буває корисно. І з тими словами зоставив мене самого. Не встиг сказати Самійлові, що мав уже до цього намір іти під Білу Церкву і стати там у межах, означених ще древніми київськими князями, а тоді вести переговори з королем і його сенаторами. Та мав казати це не духові безплотному, а козакам своїм, які гучно, з музикою, з високо піднятими хоругвами, в радості й піднесенні вирушили вже другого дня широкою долиною Росі, приспівуючи своєму походові: Ішли ляхи на три шляхи,


А козаки на чотири.
Шапочками заяскріли,
Шабельками заясніли.

Кучерявилися верби, зеленіли трави, лежали лагідні поля, повні сонячного блиску, ласкавіли личка дітей, які вибігали навстріч козацькій силі, жінки дарували усмішки, бабусі виходили з відерцями води й кухликами — дати напитися воїнам на поході. Земля моя м’яка і добра, і люди на ній з м’якими серцями. Не було в них каменя в помислах, не було в душах того, що гнітить, та коли вже вибухали гнівом, то були страшні, Я мав покерувати гнівом тим. Хіба не було Наливайка, Павлюка, Острянина ще за пам’яті оцих бабусь і хіба не жила завжди надія у їхніх душах? Затихли козаки, прихилилися, поки підросли діти, а тоді з’явився я — страшний для шляхти гетьман Богдан Хмель — і відродив надію, а з нею мала прийти й віра в майбуття, без якої народу не існує. Що вище — віра чи надія? Надія живе в людині від самих її початків, віра приходить згодом. Іноді й зовсім не приходить. Іноді змінюється, як вітер. Я почав з Богів земних, а треба було з небесних. Поки не повалиш небесних, земні триматимуться. Козаки мої йшли розлогою долиною Росі та знай виспівували про свої перемоги на Жовтій Воді і під Корсунем, тепла земля стелилася їм під ноги шовковими травами, і нічого й не треба їм, окрім цієї землі. Моя ж думка вже летіла далі, сягала й небес понад нами, бо чоловік живе на землі, але й під небом, під стихіями і їх битвами. Всім битвам стихій настає кінець, коли в справу втручається людина. Бог тільки спостерігає, нічому не надаючи переваги. Людина не може бути такою байдужою. Небо, вода, земля, сонце, вітри — ці титанічні сили завжди перебувають у таємній змові, тому людина вибирає щось одне і йому покровительствує. Ми стали одною з стихій, але ніхто ще не міг цього збагнути, всі наші вчинки мірялися звичними мірками, всі мої вирішення й наміри трактувалися з погляду слухняного підданства навіть тоді, коли стало відомо, що король Владислав, застудившись на полюванні, помер у Литві за шість днів до Корсунської битви, на щастя не довідавшись про ганьбу свого війська. Львівський міський райця Кушевич писав після того, як став я під Білою Церквою: «Мусимо признати в тім чоловікові велику поміркованість, яку він справді не по — варварськи виявив, не наступаючи далі з своїм побідним військом по тім, як знищив майже до решти військо наше і довідався про смерть королівську; заявляє тепер і публічно, і приватно, що, як з тяжкого мусу наступав на кварцяне військо, так тепер сердечно жалує розливу християнської крові, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імені заявляє, що щастям своїм зовсім не заноситься, ані тішиться з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що, як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надіями, зводить смертних на погибель; прагне — не знати, чи щиро — спокійно сидіти собі за Дніпром і там при давніх вольностях нести повинну службу і сповняти накази…» Я ж зупинився не для підданства вірного, а для впорядкування стихії, яку сам же розбудив і випустив. Після Корсуня вся Україна спалахнула повстаннями. Не треба було вже ні моїх універсалів, ні закликів. Земля очищалася вогнем, визволялася з — під панського гніту після перших моїх перемог. Перелякана шляхта, пани, орендарі, лихварі, урядники, католицькі й уніатські проповідники, взявши ноги на Плечі, утікали за пограниччя, яким стали Полонне, Заслав, Корець, Гоща. Я послав довірених своїх на Лівобережжя, щоб поєднати його з своєю силою. Тепер пускав силу на Брацлавщину, на все Поділля, бо в самого сили тої не поменшувалося, а щодень побільшувалося, і вже й полічити всіх прийшлих ніхто б не зміг — чи то було їх п’ятдесят тисяч, чи сімдесят, чи й усі сто. Хан кримський, щоб не пропустити паювання здобичі, квапився до мене з ордою своєю (нате й мій глек на капусту!), та що то була тепер за орда — одинадцять тисяч усього — порівнюючи з тим велелюддям, яке гриміло в широкій долині Росі! Всім здавалося, що я зупинився і навіть розгубився від своїх перемог, я сміявся в душі з тих сліпих людей, бо ще ніколи не рвався вперед, як тепер, а робити це можна й тоді, коли стоїш на місці. Я не мав часу озиратися. Хто озирається — гине. Вперед, далі, прорубуйся, пробивайся і веди за собою всіх, бо тільки ти знаєш, куди, чого, навіщо, тільки тобі відкрилася таємниця вічності. Вічності я не лякався. Довго й тяжко йшов до мети свого життя, часто й несвідомо, віддавав усю снагу й силу, тепер, досягнувши й осягнувши, міг спокійно дивитися в обличчя долі. Бо звершив діло свого життя. Знав, що часу мені відпущено обмаль. Настороженість, недовір’я, підозри, байдужість, зради — все це я мав зламати, пускаючись іноді й на хитрощі, і на підступи. Перед Варшавою вдав, ніби ще не відаю про смерть Владислава, і визначив послів козацьких до короля з тим, щоб виклали йому всі наші кривди. Послами назвав Федора Вешняка, Григорія Бута, Лукіяна Мозиру і писарем до них — Івана Петрушенка. Дав їм власноручного листа до короля, списавши в тім листі все, чого зазнавав народ мій од його магнатів та й від нього самого, бо ж то він роздавав маєтності, староства, волості, і виходило, що королівським іменем прикривалися всі, хто вимагав з України жита й пшениці, м’яса й меду, плоду і виробу. Я писав: «Скаржимося на панів державців і уряди українні, що вони, хоч мають нас у повній послушності, поводяться з нами не як годилося б поступати з людьми рицарськими, слугами королівськими, але гірші чинять нам утиски і незносніші кривди, ніж невольникам, так що ми не тільки в майні своїм, а і в самих собі не вільні. Хутори, сіножаті, луки, ниви, ріллі, стави, млини — хоч що б панові урядовому сподобалося в нас, козаків, — силоміць одбирається, нас самих без усякої вини обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць саджають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили й покалічили. Десятину пчільну і поволовщину беруть у козаків зарівно з міщанами, хоч вони мешкають у маетностях королівських. Синам козацьким невільно тримати при собі старих матерів ані батьків рідних у старості їхній, вигонити ж їх від себе теж не годиться і гріх, отож мусить козак — неборака за них давати чини і всяку повинність міську. Жонам козацьким, зостаючись вдовами по смерті чоловіковій, не те що трьох років, а хоч би й одного не вільно прожити — хоч би яка стара була, — одразу підтягують її під податки панські зарівно з міщанами і без милосердя грабують». Я писав: «Панове полковники королівські теж поводяться з нами не так, як обіцяють і присягають: не те щоб мали нас боронити в наших кривдах від панів урядників, а ще їм помагають проти нас з панами жовнірами і драгунами, которих при собі мають. Що б тільки у нас котрому сподобалось — чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось інше, — відступай йому нібито продажею, але півдурно, а не відступив — тоді журись, небораче — козаче, собою! Віл або яловиця на осібнім місці челяді жовнірській не попадайся, сіно в скиртах і збіжжя зжате в полях забирають силоміць як своє власне. Коли ходили на звичайну залогу в Запоріжжя, і там наші пани полковники чинили нам велику неволю в свободнім уживанні нашім. Не можучи бувати на здобичі морській, мусив убогий козак працею своєю виживлятися: хто звіром, хто рибою рятувався; тим часом з тих, що лисів ловили, брано по лису від кождої голови, хоч би козаків і п’ятсот було, а як не спіймав лиса, відбирають у козака самопала. Хто рибу ловив — улов на пана полковника, та й не дрібну рибину, а осетра, білорибицю чи стерлядь, і як немає коня, тоді водою, на підводі, на плечах власних доставляй. Од здобичі, як Бог часом пощастить, — половину, не кажучи про ясир, який увесь одбирали, так що не мав бідний козак за віщо й приодягтися». Я писав: «Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до в’язниці, давши абияку причину. Викупай тоді, козаче — небораче, свою душу до наготи, віддавай своє в нагороду. Інших кривд і виписати трудно: як з нами немилосердно чинять, знущаючись над нами нелюдськи, маючи нас за попихачів — народ од віків вільний і полякам прихильний і помічний». — Хай там пани розбирають усе, мною списане, — сказав я Вешнякові, даючи йому лист свій. — Вистачить їм надовго, ви ж стійте твердо і домагайтеся відповіді й задоволення на кожну з кривд полічених. Сам же гетьман, Мовляв, домагається, щоб йому виданий був грабіжник Чаплинський. Інакше — шкода й говорити! Про смерть короля, мовляв, гетьман не знав, одправляючи посольство, та коли вже спіткало таке лихо корону, то беремо на себе повноваження подати голос на конвокаційному сеймі. До голосу вас, мабуть, не допустять, але ви сидіть у столиці, хоч би вас і виганяли. То для нас буде ще одною зачіпкою. Хоч можуть пани й пом’якшати тепер, та то вже побачиш сам.  

Іслам — Гірей прибув з ордою, став на краю долини, розіп’яв свої шатра багаті, ждав мене на поклон, а я ждав його, бо й що він тепер був супроти моєї сили? Кілька днів тривало між нами мовчазне змагання, та я міг тепер витримати будь — що, бо кинув виклик і не таким можновладцям, як цей маленький володар убогої орди. Врешті Іслам — Гірей не витримав, прислав своїх мурз, тоді великого візира Сефер — казі—агу з урочистими звідомленнями про своє священне прибуття, по чому й сам вирушив з своєї ставки з неймовірним галасом, пихою, пишнотою і марнотою. Я стрічав хана з генеральною старшиною і полковниками перед своїм наметом простим, обійнялися й поцілувалися з ним, як з рівним, гармати били на повітання, козацькі довбиші грюкали щосили в барабани, найвусатіше й найдоблесніше козацтво понесло ханові багаті дари, наші крики «слава!» і татарське «ур!» злилися в суцільний могутній гук, од якого дрижав простір і прихилялося небо, — ми мовби знов переживали свої великі перемоги, своє молодецтво і свою волю, якої відібрати вже не могла тепер у нас ніяка сила. (Згодом на сеймі хтось з вельмож скаже про цю нашу спілку з татарами: «А що козаки до такої ліги з татарами вдалися, за зле їм мати не слід. Бо й до самого пекла вдалися б, аби тільки позбутися такої неволі й гніту, яких від нас небожата терпіли»). Для мене ж ціною найвищою всієї цієї врочистості мав бути мій Тиміш, якого ждав од хана. Де він? Чи живий? Чи тут? Майже не приховував я свого нетерпіння, не вмів погамувати своє серце, зиркав на Іслам — Гірея мало не з ненавистю, та хан не міг зрадити свого східного узвичаєння, він насолоджувався повітаннями, тоді приймав дари, тоді вигідно розсівся на килимах і ждав, щоб я сів разом з ним, тоді була розлога й квітчаста промова ханська, од якої в моїй голові гуділо, яку порожній бочці, однак я вимушений був і собі відповідати нещирою розквітчаною промовою. І, тільки тоді хан скривив свої схожі на чорні п’явки губи, чи й випустив з них якесь слово, чи й ні, та На те скривлення одразу заметушилися його двораки, розступилися, розсунулися — і я побачив Тимоша, який ішов до мене, нагинаючи свою непокірливу голову. — Батьку! — Синку! — Оце ж, батьку, й не підождав мене та не дав мені стукнути хоч миршавенького панка? — Ще стукнеш, Тимоше! Радий, що бачу тебе в доброму здоров’ї та й не в безголов’ї. Не марнував часу в ханській неволі. — Чом би мав марнувати? Шаблею рубав, з лука стріляв, рука тверда — хоч і коня на всім скаку зупинити! Я всадовив Тимоша біля себе, поглядав на нього, впізнаючи й не впізнаючи, втішався серцем, але й стурбованості відігнати віц себе не вмів. Рука тверда. А голова? І що більше важить у гетьманського сина — рука чи голова? Але вже почалося частування Іслам — Гірея, і я мав оддатися лиш цьому, забувши про все інше. Хай ніхто не відає і не знає, про що Хмельницький думає—гадає.



23



Ожив пан Ацам з Брусилова, сенатор королівський Кисіль, благодійник наш навзворіт, що вже понад десять років щоразу ставав посередником між козаками і панством, і щоразу те посередництво виходило нам боком. Тепер пан Кисіль знову мав нагоду почати обтоптувати Україну, як ведмежий барліг. Хижі стрільці ступали за ним слід у слід і блідооко визирювали продиханий отвір у снігах, ждучи, щоб вискочив потривожений тим обтоптуванням ведмідь, а вони б уже його з рук не випустили. Та надворі було літо, і стрільці ведмедеві не страшні, а смішні. І пан Кисіль втратив свою зловісність після Жовтих Вод і Корсуня. Знав він це вельми гаразд, тому не пробував грозитися, а кинувся до вмовлянь. Прислав до мене в табір під Білу Церкву ігумена Гощанського монастиря отця Петронія з листом, звелівши ігумену вдатися спершу до мого сповідника отця Федора за поміччю. Хитрий пан сенатор боявся, що з його посланцем не захочу й словом перемовитися, коли ж приведе його до мене довірений мій чоловік, тоді вже змушений буду прийняти отця Петронія і вислухати, з чим прийшов. Ігумен був високий, кощавий, хрест на його рясі висів такий тяжкий і замашний, що ніби й не для благословінь, а для биятики призначався, немічний тілом отець Федір поряд з Киселевим посланцем вигляд мав не вельми показний, і я трохи собі аж посміявся у вус, дивлячись на цих двох, бо хто ж кого привів до гетьмана? Умів же пан Кисіль добирати собі людей, ой умів! Інший би на його місці норовив пропхати до мене якого — небудь нікчемного чоловічка, щоб прослизав крізь козацькі сторожі, як вуж, пробирався непомітно, як чума. А пан Адам послав оцього розбишакуватого ігумена, що розштовхає будь — які натовпи, прокосить своїм хрестярою щонайгустіші заслони. — З чим пожалував, отче? — не вельми гостинно зустрів я Киселевого посланця, хоч і привів його до мене отець Федір. Петроній вклонився мені до самої землі і, притишуючи свій громовий голос, сказав: — Просив тебе уклінно, сину мій, сенатор Кисіль прочитати його листа братського. — Заодно не велів тобі, отче, кликати мене гетьманом, а тільки сином? — мало не вигукнув я йому в обличчя. Гнів, що призбирувався в мені упродовж багатьох років, може й протягом цілого життя, готовий був вихлюпнутися на цього бородатого ігумена в забейканій рясі. Гнів уже й не за себе самого, а за гідність гетьманську, за народ свій і за свою землю. Не був я вже просто собі Хмельницький, смертний чоловік з плоті і крові, з такими чи такими гідностями, — став символом, прозивним поняттям, яке віднині означало так багато, що не охопила б того всього ніяка людина, ніяка особистість, не вмістила б у собі, не вважала б своєю власністю. І коли я тепер вимагав од світу властивої шани, то це вимагав мій народ, і коли дбав про гетьманську гідність, то йшлося Про гідність землі моєї. Козак міг дозволити собі розкіш бути неувагою до світу, але ж не світ до козака! А хитрий Кисіль одразу знайшов спосіб, щоб не козацькому гетьману вклонятися, а щоб гетьман козацький вклонявся ігуменській бороді! — Здаси, отче, свої листи моєму писарю Виговському, — спокійно мовив я і, помітивши, як затурбувався отець Федір, повторив: — Писарю моєму Виговському. Пан Іван вже й готов був до цього, нечутно ступивши до намету мого, бо тепер не відлучався од мене ні вдень ні вночі; ставав моєю правою рукою, тінню гетьманською. Кисіль у своєму листі називав мене паном Хмельницьким і милим своїм приятелем, але й не більше. Ні гетьманом, ні навіть старшим Війська Запорозького не величав. Волів мати тільки милим приятелем своїм, як десять років тому, коли я мовчки хилив перед ним свою важку голову та виписував під його диктандо ганьбу козацьку. Гей, пане сенаторе, чи ж не запримітив хіба, що вже ту ганьбу змито кров’ю шляхетською, та ще ж і як змито! Далі пан Адам виписував те, що міг виписати тільки він. Вмовляв іменем нашого Бога спільного зупинитися, не йти з своїм військом далі, рішити все миром, плакав над невчасною смертю короля (а може, саме вчасна, бо, коли валиться королівство, навіщо жити монархові!), закликав мене більше не вдаватися до зброї, не грозити короні силою в тривожну пору безкоролів’я, себто інтеррегнум, а брався перед канцлером Оссолінським, перед сенатом і сеймом домогтися, щоб козакам прощено всі провини, не згадувано ніяких злочинів, бо єдиний злочин, якого не можна допустити, — це коли б захотіли відірватися од тіла Речі Посполитої, а козаки ж цього не хочуть, та й пан Хмельницький гаразд відає, яке то щастя Україні позоставатися в лоні матки — ойчизни королівської, не втинати пуповини, що не тільки поєднує, а й живить. Поки Виговський вичитував мені густо плетені словеса пана сенатора, я весь кипів од гніву. Україна має конче зостатися в лоні ойчизни королівської? Чом би то мала! Хіба земля наша сама собі не вітчизна? Були ж князі колись, гриміла слава, квітла земля, іноземні володарі сватів своїх до Києва засилали, купці з усього світу везли свої товари. Тоді насунули чорні орди, підступили під вали Києва, а великий князь Данило товкся десь коло свого Галича, тузявся з боярами, а Київ оддав і все оддав. Тоді Гедимін прийшов — і кинулися під його руку, аби тільки виприснути з — під орди. Вийшло, ніби добровільно приєдналися до Литви, хоч ніщо нас не єднало, крім меча Гедимінового. Тоді Ягайло поженився з Ядвігою і нас стали передавати в корону польську, вже й не питаючи, а виходило, що знов ніби добровільно притулилися до чужого боку. Чого ж шукали і що знайшли? Чужої слави чи затишку під чужим крилом? Знайшли сотню літ рабства панського — ось що! А тепер пан Кисіль знов про це лоно! Вирвемося і одторгнемося! Розвалимо королівство, розколемо його так, що ніхто вже не стулить! — Скажи осавулам, хай на завтра скликають козаків, та прочитаємо їм усім це писання пана Киселя, — велів я Виговському. — І того попа теж постав там, хай послухає, щоб обіуш дзвеніло. Листа сенаторського чіпав я перед військом сам. У пана Йвана був занадто дрібний голос для такого читання, хоч і кортіло йому показатися перед усіма при боці в самого гетьмана. Я з старшинами стояв на високім краю широкої долини Росі, річка текла десь далеко за вербами й лозами, а тут по долині розлилося ціле море людське, яскраві жупани й білі свитки, чорні шапки смушеві і голі голови, зброя багато здоблена і просто кілки на кістлявих плечах, козаки, збиті в полки ще з — під Жовтих Вод і Корсуня, і помічне військо нелічене, давні товариші здатні і тисячі безіменного люду з тих, що не пам’ятають, як їх і звати, зате пам’ятають свої кривди. Голос мій набув не знаної мені різкості, аж я сам дивувався, кожне слово чутно далеко, летіло воно по долині широко й вільно, та однаково не долітало до всіх, бо зібралося тут війська тисяч на сімдесят, і од найменшого поруху цих натовпів незліченних ніби вітер проходив над долиною і грізний помурк пролинав у просторі. Тоді я вмовкав на якийсь час, поки знов залягала тиша, і повільно читав далі. Чули не всі. Хто стояв ближче, переказував почуте далі, додаючи щоразу трохи й од себе, так воно котилося ширше й ширше, обростало заувагами, переінакшувалося й перекручувалося до невпізнання, до глупоти й сміху, умовляння ставали. погрозами, обіцянки — наміром карати, заклики до замирення — проголошенням війни, благання не одриватися од тіла корони — брутальним одторгненням і збанітуванням. Навіть коли б усі чули те, що писав пан сенатор, то й тоді нічого б не діждався він, окрім обурення й зневаги, а тепер слід чекати було справжньої грози, потрясіння землі, й неба, пробудження всіх стихій. Зроджувалося поволі, котилося з найдальшої далини невиразним пощумом, тоді грізним гулом, тоді вдарило ревінням і гуком, прорізалося нестерпними криками, так що вже годі пробувати перемогти це море, треба стояти й слухати. — Що воно там пише, що виписує! — А геть з ним до лиха! — До чортової матері! — До всіх чортів і чортят! — Ще питати в пана! — Візьмемо й так! Не станемо просити! — Бо й у кого? — Казав пан — кожух дам! — Хай сам у нім гріється! — Та вошей годує! — Го — го — го! Коли народ так гукає, хто може підняти проти нього свій голос, хай і найдужчий? — Чув, отче? — спитав я Петронія. — Передай пану Киселю, що тут чув і бачив. Хоче трактувати з нами, то хай сам приїздить та на все погляне. Ми не проти трактатів. А тепер, щоб замирити моїх козаків, може, відправили б ви з отцем Федором службу Божу? Отець Петроній мовчки видивився на мене: чи не глумлюся з нього? Бо хто ж у такому галасі стане слухати відправу священницьку? — Лякаєшся, що не стануть слухати? — посміявся я з страхів ігуменових. — То ж пана сенатора не хочуть чути, а Бога послухають. Аби лиш слуги його промовляли. Отець Федір вже й спорудив аналой похідний: дві бочки перевернуті накрито плащаницею, покладено книгу темну і стару, поставлено розп’яття. Обидва священики стали по боках аналоя цього козацького — отець Федір біля книги, Петроній коло розп’яття, здійняли догори руки, мовчки благословляючи, криків ставало менше й менше, аж поки все втишилося так, що священики на два голоси змогли проспівати акафіст, а після акафіста і все козацтво, хоч і не вельми дружно, але розчулено затягнуло «О всепітая мати!». По службі я священиків і всіх старшин звав до свого намету трапезного і по кілька чарок горілки трактував, і тут отець Федір підшепнув мені: — Ой, сину, треба тобі сховатися од суєти сієї та дати спочинок душі, бо не витримає вона, обірветься, як струна на кобзі, а тоді гріх великий ляже на всіх нас, на мене ж, слугу Божого, то й найбільший! — Де ж тепер сховаєшся, отче? Бачив, скільки люду сколотилося? Треба його до пуття довести, на полки розписати, полковників настановити, розіслати по Україні. Про все тепер дбати належить. Щоб військо не вмирало з голоду, щоб була зброя, армата, припас, щоб не бракувало грошей. А ще ж державне хазяйство, судочинство, поштова комунікація, добрі шпиги і зручні агенти, послання до сусідніх держав — все лежить на моїй голові, як же тут сховаєшся, куди прихилишся? Про мене співають, що почав землю копитами кінськими орати, кров’ю поливати, а я ж і житом — пшеницею хочу її засіяти, та й щоб уродив не кукіль, а яре зерно, і щоб діти виросли на тій землі. — Бог мені не простить, як не вбережу тебе, сину, — правив своє отець Федір. Якби ж чоловік знав, од чого має оберігатися і як? Я визначив полки і полковників і розіслав їх на воєнний чин. Вже не досить мені було тепер знаних, у великому вирі війни підіймалися нові постаті могутні, до імен своїх давніх побратимів мав я долучати нові імена, розписав на полки всю Україну, як би сказати: де байрак, там і козак, що село, то й сотник. Так і сталося, що земля наша, може, вперше в своїй історії мала уряди свої власні з надією на волю і правду, дотримувати ж тих надій мали мої полковники обіруч Дніпра аж до волохів на один бік, та до Литви, Білої Русі і Російської держави — на другий: чигиринський — Вешняк, черкаський — Кричевський, корсунський — Топига, канівський — Бурляй, білоцерківський — Гиря, переяславський — Джелалій, прилуцький — Шумейко, миргородський — Гладкий, борзненський — Голота, київський — Богун, полтавський — Пушкар, уманський — Ганжа, кальницький — Гоголь, брацлавський — Нечай, Кривоніс став мовби моїм найпершим наказним гетьманом над підручним помічним військом, що його кинути можна б чи проти збройної ватаги шляхетської, яка зродиться десь неждано, чи й проти орди, коли стане розбишакувати, чи й проти якогось з мок полковників, яким я так щедро й без вагань віддав усю Україну. А сам уже думав: що то за влада настане тепер — гетьманська чи полковницька? Поки під рукою всі, то слухають, як бджоли матку, а розлетяться — шукай вітра в полі! Україна велика, гетьман далеко, світ широкий воля! Кожен сам собі пан, сам собі свиня, такі дива стане витворяти, що й світ здригнеться, а спробуй спинити — одкаже, що я йому не присяглий гетьман, так само й він може на моїм місці стати, то чом же має слухатися? Панство ж бачило тільки мене, стояв йому більмом у оці, на мене зливало всю злість, безсиле дістати рукою збройною, пробувало пускати здаля отруйні стріли пліток і поголосів. Мовляв, Хмельницький наставив гетьманом козака Богдана Топигу (бо теж Богдан!), а сам зветься князем Русі і звелів готувати собі пишну зустріч у Києві, який робить своєю столицею. Маршалок конвокаційного сейму Богуслав Лещинський в своїй промові до королевичів Яна Казимира і Кароля Фердінанда скаржився, що, мовляв, той непоказний козачок Хмельницький, остання наволоч у Речі Посполитій, монархію руську задумав закладати і вже приміряє до своєї голови якусь там саморобну корону. Поголос і плітка страшні тим, що ні перед ким виправдатися, незмога спростувати. Вони безіменні й безтілесні, як видива, але ще жахливіші, бо видива мучать одного або кількох, а поголос розлітається між усіма, брудна плітка вповзає в усі вуха і оглушує їх, мов золотушний струп. З ким воювати; кого зборювати, кому заткнути пельку його ж зміїними словами? Я замахувався мечем — і меч натрапляв на порожнечу, я хотів загриміти словом — і воно падало мені до ніг непочуте, я ладен був рвати на собі волосся, бити ногами в землю, та зазнав би болю тільки сам і удари відлунювалися б тільки в моїм тілі. Я не міг нагримати навіть на Виговського, який тихо переповідав мені всі чутки, бо робив це пан Іван так шанобливо і так карався щоразу, що вже й не він мене жалів, а я його. Шкода говорити много! А тут ще приперся мій незграбний Тимко і почав таке, хоч до гармати його приковуй за зневагу! Напивався в наметі хитрого молодого мурзи, зоставленого біля мене ханом, щоб сповіщати про все Тугай — бея, який кочував з своїми ногайцями на Синій Воді, просиджував у того мурзи дні й ночі, а тоді з’являвся до мене і нудив світом, вдавав хитрого та мудрого, на щось натякав, чогось ждав од мене. Тоді не витерпів, всунувся в намет, коли ми з Виговським укладали якесь важливе послання, і, не шануючи наших зусиль, бовкнув: — Чи то правда, батьку, ніби ти Мотьку нашу гетьманшею намірився зробити? Виговський швидко склав наші писання і хотів звіятися, але я показав йому, щоб лишився, до Тимка ж мовив суворо: — Не «батьку», а «гетьмане» казав би ти, і не Мотька вона тобі, а Матрегна, а тепер справді гетьманша, отож і мати! — Та яка з неї гетьманша! — п’яно засміявся Тимко. — Тоді ще виходить, ніби пані Раїна — гетьманська мати? Курям на сміх! Я підскочив до нього, вхопив за груди, трусонув, заскреготів зубами, але втримався од слів, які рвалися з мене, — тяжкі, образливі, ненависні. Вчасно схаменувся. Син же! Кров рідна! — Іди прочумайся і не показуйся мені на очі! Розпустив язик, як халяву! — Гарний козак, та гарячий вельми, — обережно подав голос Виговський. — Нагадує мені молодшого мого брата Данила. Так само грає в ньому кров, а тільки в Данилові нуртують ще шляхетські гонори, яких не може ніяк позбутися. Однак знаю, що такі люди бувають найвірнішими. Не мають за душею ніяких хитрощів, хоч і видаються часом простаками. От як і полковник Кривоніс для прикладу: поглянеш — рветься, мов кінь з припону, а насправді — хто вірніший тобі, гетьмане? — Вірність одному чоловікові — що вона варта? Ціни набуває вона, лиш сягаючи найвищих висот, пане Йване. Затям собі це. Можу казати тобі як старший, бо вже бачив життя і трохи знаю, що в траві пищить. Коли ж далі допікатимуть тобі чутками про мене та розпитуваннями, то відбивайся від усього того нахабства, мовлячи, що хоч гетьман і не простак, але чоловік простий, ні про яке князювання і в гадці не має, коли ж і миле щось його серцю, то хіба що верхова їзда, стріляння з лука, складання пісень та милування жінками. Чув же, що й син рідний дорікає мені жінкою. А я чи й побачив її як слід, кваплячись од Жовтих Вод до Корсуня. А щоб заткнути панські пельки про Хмельницького — монарха на київськім троні, то подамся я до свого Чигирина та сяду там, поки повернуться мої посли з Варшави, а полковники втишать шарпанину в землі нашій. Посли чужоземні, які прибудуть, то спрямовувати їх на Чигирин. Писарів забирай усіх з собою, бо там справ у нас буде чимало. Хотів виправдатися за Київ, насправді ж виправдувався за Чигирин. Бо вело мене туди одне слово, якого ні здолати, ні викинути з душі, ні замінити будь — чим незмога й гріх. Скільки можна б назбирати слів, які супроводжують людину на всіх її страдницьких і радісних путях, слів, які вмирали й знов оживали, оспівувалися в піснях і піддавалися анафемі, удекоровувалися вінками й заливалися кров’ю. Були то слова — мужність, хоробрість, молодецтво, честь, вірність, благородство, добро, милосердя, та над усіма ними незмінно сяяло, заволодіваючи всіма серцями, просвітлюючи найпохмуріші душі, слово тихе й чисте, слово, що його вимовляти люди ніколи не втомлювалися, слово, яке, розокремлюючи весь світ на недоторкані пари, водночас поєднувало цілі народи, бо стояли за ним не тільки серця людські, а й усе найсвятіше: земля, сонце, хліб, дитина, пісня. Звалося те слово — любов. Люди б мали пишатися ним, повторювати щокроку, а вони часто соромилися його, в суворості своїй зрікалися, віддаючи то молодим закоханим, то матері для дитини, то священикам для Бога, обділяючи й кривдячи тим самим себе. Так і я, гетьман Богом даний, в славі своїй і величі не смів промовити цього слова, соромився його, ховав навіть од самого себе, бо хтось вигадав, ніби не пасує воно до величі, не входить у ранг державного мовлення, загрожує здрібненням і знікчемнінням. Шкода говорити!. Коли вже й син рідний бере батька на кпини за його запізнілу любов, то що ж зостанеться іншим! Та проти жорстокої впертості світу я міг виставити власну впертість, ще жорстокішу і твердішу. В Чигирин! Я взяв полки Корсунський, Черкаський і Чигиринський на десять тисяч війська і повів їх сам, надто що Федора Вешняка, чигиринського полковника, не було, ще не повернувся з посольством із Варшави. Козаки йшли неквапом, сказати б навіть маєстатично, прибрані й причепурені, з начищеною зброєю, виспівували з гордою зухвалістю: Ой висипав хміль із міха,
Да наробив панам лиха!..

Я випереджав похід, ставав з старшинами на високій могилі, дивився, як ідуть повз нас ті, хто ще вчора гнув шию до землі, а сьогодні випростався і став людиною, і обличчя йому ясніє молодо, і очі горять свободою, і груди дихають широко й гордо. Хочемо чистоти, святощів, мужності, незламності — маємо на це право, вибороли його кров’ю — хочемо! — А що, отче, — сказав я отцю Федору, — показав би ти мені той хутір над Россю, чи як? — Лежить ще весь у грузах, — мовив священик, — бо лащиківці як похазяйнували, то й уже. Та знайшовся моїй небозі Ганні чоловік гарний, справний козак Пилипко, і вже дав лад пасіці тамтешній, отож сякий — такий затишок знайдемо. — То їдьмо, отче! — Казав же тобі, сину, щоб умикнути тебе бодай на день — два. Я взяв з собою тільки Тимка та трьох козаків, ніхто й не відав, де дівся гетьман, військо розходилося з — під Білої Церкви по всій Україні, і вона вся теж ставала військом, облишила на час свої буденні клопоти, не орала, не корчувала, не будувала, не торгувала, не вчилася й не молилася, не прагла нічого, — тільки бити пана, мститися йому за збиткування. Ще вчора панство витанцьовувало свої вихиляси та вигибаси — сьогодні танцював козак і посполитий. Ще вчора панська жолдашня надимала вуса та виспівувала бравих пісеньок над погнобленйм хлопом, сьогодні хлоп став вояком, і вже співав тепер він, і від того співу дзвеніла вся земля. Та нема краще, та нема лучче, як у нас на Вкраїні… Я їхав, щоб побачити грушу над криницею з солодкою водою, як у моєму Суботові, і затишну пасіку, може, таку саму, якою була моя, суботівська, хотів усамітнитися на тихих галявинах з теплою травою, спочити од світу, од людей, од власної розтривоженості й несамовитості, віднайти добрість, лагідність, стати як мале дитя. Шумить — гуде, дібровою йде,


Пчолонька — мати пчолоньку веде.
Пчолоньки мої, дітоньки мої,
Ой де ж ми будем присаду мати,
Рої роїти і меду носити?
Будем ми присаду, рої роїти
І меди носити у пана господаря,
У його бортях і в його новцях,
Меди солодкі пану господарю,
Жовтії воски Богу на свічі,
З тим же словом та бувай здоров.

Я намугикував собі колядку давню. Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення. Цілі віки співу і сплячки, туги, несповнених бажань, смутку, розчарувань — хіба цим здобудеш собі місце в історії? Та водночас відав я також, що злі люди не співають. Отож народ мій був добрий завжди до всього, тільки платилося йому за це не добром, а злом. Стихії небесні, мовби прагнучи поєднатися з великою стихією, що заполонила всю землю, накочувалися безперервними грозами, що надто лютували вночі. Колись мені добре спалося в грозу, тепер не міг заснути ні в наметі гетьманському, ні в хаті, яку добирали мені для нічлігу козаки. Грози гриміли в мені самому. Блискавиці били в мене і крізь мене, пронизували кожну жилочку, я розростався весь, як прозорий вогонь, ось — ось мав згоріти до решти, і це було нестерпно. Падав у короткий відчаєний сон уже перед світом, був такий змучений, що й згадати страшно, а вранці, прокидаючись, бачив коло себе Мотрону, згадував її голос і легку її постать, і світ мені був немилий без неї, і я лютився без міри на своє людське безсилля. Здавалося б: досягнув найвищих вершин, все підкоряється одному моєму слову, але не можу зробити так, щоб вона була коло мене, і сам не можу бути в Чигирині, бо несила випередити себе самого в найсокровенніших бажаннях своїх, бо ж я — гетьман, я — Богдан. Тяжка ноша для моєї душі, нестерпна ноша. Низькі уми й підлі душі завжди недостойно метушаться навіть біля найбільшого. Яка довкола мене була суєта! Ворожі пошепти вже клубочилися, мов чорний дим, причепливі, мов комарня. Знов про джур. Ніби то перевдягнені дівчата. Тоді про ворожок. Ніби вожу з собою трьох ворожок, одна з яких стара відьма, з волоссям до землі, а дві геть молоді видри біловолосі, як русалки, і, мовляв, залоскочуть навіть чорта самого, не те що старого гетьмана. Гай — гай! Знали б вони, що вже ніхто мене не залоскоче, нічий погляд не причарує, нічиє тіло не запахне марципаном, нічиє лоно не стане смолою обпікаючою і брамою, з якої немає виходу. Окрім неї, окрім Самої… — А що, отче, — питав я отця Федора, — не розлучаєшся ти ніколи з святими книгами, то що ж вони кажуть? На чім має стояти світ — на любові чи на ненависті? — На любові, сину, — відказував отець Федір, — на самій лиш любові, бо й як же інакше. Про це мовиться і в книгах пророків, і в апостолів теж. — Ну, так. Пророки й апостоли. Та тільки ж вони проголошували істини, не знаючи людей, не дбаючи про їхні душі. Воліли замкнути цілий світ у єдиному слові, слово світилося для них серед пітьми і мало б світитися й нам крізь віки, однак пітьма була завжди якось дужча і світ викривлений. Чим його випрямиш? Тільки кров’ю? Знов і знов розлиття крові — і нема рятунку. — Б’єшся з тими, хто згубив душу, гетьмане, — мовив отець Федір. — А коли згублю її сам? — Бережи, щоб не згубив, сину. — Отож я й думаю собі та гадаю, щоб зберегти й уберегти. Воля вже засвітила нам, тепер люд жде від мене правди, втішань і спрямування, а я не можу втішити своєї розхристаної душі. — Тепер ти вознесений, гетьмане, над усіма, — мовив отець Федір, — тож і повинен мати всього більше: і на одне лихо більше, і на одну любов. — За те, що матимеш на одне лихо більше для себе, то похвалять, а чи ж похвалять за любов зайву, щоб тільки для себе була? Любити землю й народ — це толерується всіма охоче, а жінку, дитину — вже, мовляв, недостойно, надто дрібно як для гетьмана. А що земля без жінки, без дитини, без дорогих тобі людей? Навіть кочовик диКий свої степи любить тільки тому, що сподівається щоразу зустріти в них рідну душу. — Ти гетьман, і тобі судилася велич, сину мій. — І вже з тої величі не зможеш видобутися ніякою ціною і не опинишся в тій природності, що нею живуть і вдовольняються жінки й діти, як дерева, струмки, квіти й дощі? — Як сповідник твій, мав би я дбати про самий дух твій, та відаю вельми добре, що для тіла потрібен спочинок, отож і намовив тебе на цю пасіку золотаренківську. — А я піддався намові, хоч мав би скакати до Чигирина, бо лиш там жде мене спочинок для душі найвищий. — Негоже гетьманові занадто випереджати своє військо, — зауважив отець Федір. — А відставати занадто? Я гнався за вітрами. Вітри пронизували села й містечка, як ножами, — наскрізь, наскрізь і далі, в безмежжя, в степи, у безвість, ніколи не тісно, ніколи не набридають люди одне одному, добрі душею, бо зустрітися на цих просторах — уже свято. Чоловіків не було ніде. Самі жінки, діти та старі діди. — Де ж ваші чоловіки? — питали ми. — Та де ж! Побігли до Хмеля! — Хто ж стане тепер до плуга? — До плуга скотині ставати, а не чоловікові. Який вже тут плуг, коли Хміль світом трясе! — В нас і дівки туди кинулись! Коси пообстригали, груди в сповиток, в козацьку одіж перебереться — та й гайда! Народ ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода — одна. Радо йде за тим, хто покаже. Через те завжди охоче передає владу і славу тому, хто визнає себе здатним їх прийняти й утримати. Я прийняв — тепер мав утримати. Око вічності глянуло на мене і вже не відпускає і не відпустить, і безмежне відчуття цього погляду гнітить мене, жене й жене кудись, не дає спинитися і не дасть і після смерті. Їхав у супроводі нечисленнім і незначнім, ніщо не виказувало в мені гетьмана, хіба що кінь піді мною, та ще Тиміш у своїх саєтах яскравих та позументах золотих. Але хто б нині став дивуватися золоту та саєтам! Ми прискакали на пасіку вночі. Темніли високі дуби до самого неба, оберігаючи обійстя тиші й спокою. Між дубами крізь гущавини ледь протоптана доріжка вела в таємничий сон трави й квітів. Густі вали калини оточували округлу темну галявину, де спали товсті пні, спали бджоли в них, спала хатка під соломою тривіконна, але й крізь той сон вчувалося мені дихання чистих правічних сил, їхня химерна гра в п’яному квітті волошок, ромашок, батіжків, терну, черемхи, калини, свербивусу, дикої рожі, я зіскочив з коня, став на траву, приплющив очі, і ніч обступила мене, затулена, як мої очі, Боже сім’я запліднювало з нечутною всевладністю мою душу, і я ставав деревом, кущем, витким стеблом, травою, та тільки не квіткою, бо ж хміль не цвіте, а тільки хмелить, а я мав зостатися навіки Хмелем. Мені кортіло спитати, де той хутір, знаний мною, з грушею над криницею, такий схожий на мій Суботів і так само сплюндрований колись лащиківцями, як Суботів старосткою Чаплинським, — чи вже проїхали в темряві, чи ще не доїхали? Але питати було несила. Хотілось тиші, спокою і визволеності од усього: од голосів, од слів, од людей. Отець Федір терся біля мого стремена, бубонів щось і про хутір, і про пасіку, про братів Золотаренків — Івана й Василя та їхню сестру Ганну. Говорив уже мовби й не священик, а задавлений життям старий чоловік, у якого серце болить за своїх сиріт — небожат, та й не так за козаків Василя та Івана, як за голубку Ганну, що не мала де прихилити голову, поки не знайшовся, хвала Богу, козак Пилипко, який хоч з хутором ще й не впорався, а пасіку, бач, довів до ладу, а тепер десь у війську, як і брати Ганнині, а небога сама тут з дідом — пасічником та двома жінками, і вже ж чекають гетьмана з вечерею і постіллю чи в хатині, чи й на сіні під зорями. Слухаючи те бубоніння, спробував би я спитати чи про того Пилипка, козака, видно, метикуватого й таємничого, чи про небогу Ганну, але не мав сили, махнув кволо отцю Федору й мовив, що не хочу нічого, тільки трохи сіна під бік і спати, бо вже й не згадую, котру ніч проводжу без сну. Тиміш з козаками сколотили тишу, наробили гамору, а мені було ліньки гримнути на них, віддав комусь повіддя свого коня, ступнув, розминаючи затеклі ноги, пішов слідом за отцем Федором і за чиїмось шепотом: «А може ж би, а може…» Не підняв тяжких повік гетьманських, не глянув, чий то шепіт, тільки почув, як війнуло побіля мене, мов легким вітром, війнуло й щезло. І все щезло, тільки я один під зорями на сіні, гетьман на рядні строкатім, у смужечки сині й червоні. Блаженне буття — небуття, тільки регіт Тимоша здалеку та козаки чуйні свищуть довкола пасіки, хоч і навіщо тут свистати? Втома моя заснула, а душа ще ждала чогось, прикликувала з високого Чигирина ту, з легким тілом і сірими очима під чорними бровами, допитувалася: «Де ж ти забарилася? Чом не йдеш?» Поки палаєш і кипиш у клопотах, не маєш змоги зосередитися на тому, що належить тільки тобі. Треба самотини, покинутості й закинутості, і коли нікого не буде довкола, тоді прийде вона, і стане поряд, і схилиться над тобою, поправить подушку, прошепоче: «Спи, батьку! Спи, милий!» Для двох потрібен цілий світ, але без нікого. Без нікого! Так у тих солодких напівдумках — напівбажаннях я, мабуть, заснув на сіні за хатою і крізь сон чув, як приходило нечутно, поправляло подушку, шепотіло: «Спи, батьку!» — і щезало, як місячний промінь. Хода легка, рука легка, голос легкий. Мотрона? Я прокидався — і нікого. Тільки попискують пташата в гніздах та облягає мене шерех трави, яка випростується під росою після денної потолоченості. Ось так випростується і розпростується мій народ! Народ! Слово вдарило мені в саме серце, і я схопився, забувши про втому, про спочинок, готовий їхати далі, мчати, доганяти волю і долю. Тиша, така люба моїй втомленій душі, вже не радувала. В цій тиші й темряві мав би з’явитися Самійло, але він не з’являвся, і то був мені знак про те, що марно гаю час. Щойно радів цій тихій пасіці, де немає ні горя, ні біди, ні слави та хвали і де душа спочиває від Суєти і дріб’язку, а тепер мав пересвідчитися, що й тут не вспокоїться моє серце, і вже рвався кудись, нетерпеливився, лютував, усе мені тут було немиле і чуже, буденне й набридливе. Я підвівся, поправив одяг, надягнув зброю, обійшов хатку з причілка, опинився на світанковій галявині, глянув довкіл. Сонні пні з бджолами, сонні кущі калинові, сонні дерева, тільки небо оживає під ранковою зорею та пирхають по той бік галяви стриножені коні. А між тими кіньми та криницею, схованою під кущем калини, з порожніми відрами на коромислі прослизає тонка дівоча постать, не йде, а мовби летить над травою, над стежкою, і я, зачарований тим видивом, іду туди, кваплюся, забувши про гетьманський маєстат, чи то хочу помогти діставати воду з криниці, чи попросити пити. Дівчина вже нахилилася над цямриною. Буденність Не пригнічує її, вона відлітає від цих тонких рук смаглявих і від цих босих ніг, які золотяться під зорею, і душа над криницею видалася мені чистішою за всі небеса.. — Здрастуй, голубко, — мовив я тихо. — Ти, мабуть, Ганна? Вона блиснула на мене великими очима, не полишаючи свого відра. Незамкнутість зору. Не соромилася свого тіла, не знала його, не знала гріха природи, вигиналася над криницею і водночас розпростувалася, мов трава під росою, тяглася до неба й до ранкової зорі. Який же той козак Пидипко, що дісталося йому таке диво? Де він і хто? — Батьку гетьмане, чом же не спочиваєте? — спитала злякано, і голос нагадав мені Мотрончин лякливий голос, а очі дивилися сіро з — під темних брів, теж як Мотрончині. — Треба їхати, дитино, — сказав я майже розчулено, а може й розгублено. — А снідання? Я ж куліш вам зварити хотіла! — Звариш колись, як живі будемо. Вона глянула на мене наполохано: про чию смерть згадую? А мені від того погляду перевернулася душа. Мотря стала переді мною, і моя старість, і моє нетерпіння, і короткий час, мені відведений, і найсвятіша любов моя, освячена розлуками, і дороги укрутні, а в кожної свій завіт і заповіт. Око вічності. Виплив з роси голий до пояса Тиміш, не продираючи й очей, пустив рукою туди, де йшла з відрами Ганна, норовив ухопити за стегно, вона сахнулася, заточила коло, щоб уникнути тої сліпої руки, я гримнув на сина: — Не дурій! Збирайся їхати! — Хоч поснідати ж, гетьмане! — Хіба не вечеряв? Прибігли на мій голос козаки, трималися оддаля, терлися — м’ялися, чули гріх за собою, спокусившись, мабуть, міцними медами на пасіці, бо й те ж сказати: частував сам син гетьманський! — Кульбачити коней! — звелів я їм. Отець Федір, мабуть, і не спав — спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, — отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя. — Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? — поспитав отець Федір. — Може б, відкласти від’їзд? — Все можна відкласти, отче, крім нашої смерті. Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з — під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці: — Куди тепер? — мляво поспитав Тиміш. — Черкаси! — сказав я. — А тоді й Чигирин? — Тоді Чигирин. — А там що — посли з усіх земель поприбігали вже? За гетьманом женуться? — Посли ще не женуться за мною — я женуся за послами, — терпляче пояснив я Тимошеві. Був як усі діти — бунтівливі й слухняні, гордовиті й смішні, задавакуваті й жалю гідні. Тиміш лютився на мене за те, що висмикнув я його з намету ханського мурзи, де вони заливалися горілкою, і за те, що не дав пожирувати на пасіці, і за те, що сталося без нього в Чигирині. Та я не переймався його душевними незлагодами — мав доволі своїх турбот. Вночі на пасіці здалося, ніби скинув з плечей усі клопоти, — тепер навалилися вони ще немилосердніше, гнули мене до землі, вганяли в землю. Хто я? Гетьман з двома виграними битвами? Але ж виграти битву — одне, а відвоювати всю землю і визволити народ — щось зовсім інше. Ніхто цього ще не робив, і ніхто не знає, як робити. Я починав з нічого, з кількома побратимами, тоді мав у руці невеличке військо, тепер воно розрослося так, що не втримаєш ні в яких руках, і я розпустив його, мов велетенський вахляр, по всій Україні, без меж і без упину, а при потребі повинен знов зібрати його, згорнути той вахляр, зробити замашним дубцем, караючою силою, шаблею неущербною, непощербною. Хто міг мені запомогти в сьому, хто міг порадити й зарадити? Запитання без відповіді. Упав на мене вибір, а справдити той вибір мав я сам, караючись, страждаючи, в муках і в несамовитості. Самоказнь, але не каяття! Тяжко мені було, а ще тяжче тим, хто мене оточував, та що. я міг сподіяти? Сам не спав — і нікому не давав спати, сам не спочивав — і нікому не було спочинку, сам не їв — і всі коло мене були голодні. Такі невигоди близькості до влади. Та однаково ж люди горнуться до тої влади, летять до неї, як метелики на вогонь, не бояться обпалити крила або й геть згоріти, бо ж, мовляв, зиск можна здобути навіть з попелу. Яка марнота! Я гнав цілий день без перепочинку і без їжі. Отець Федір покірливо трюхикав за мною, козаки терпіли мовчки, Тиміш бурчав, щоб хоч коней попасти, але я тільки глузував з його невдалих домагань, бо який же козак не знає, що коня вдень годувати не слід, досить з нього й нічної паші, а люди то можуть і без нічого, бо хіба ж козак з одним сухарем не спроможен переміряти всю Україну? Лиш коли споночіло, дозволив я завернути на якийсь вогник, що жеврів десь у лузі, мов червоне око ночі. То була невеличка кабиця, біля якої сиділи старий пастух з малим підпасичем і їли з тагана куліш. В темряві позад них чулося зітхання стирлованої худоби, жар у кабиці дихав на нас теплом, ми віддали козакам коней, Підійшли з отцем Федором і Тимошем до пастухів. — Хліб та сіль, — мовив я привітно, — Стриб та сів! — відказав старий пастух, посуваючись, але так, що місця могло стачити лиш на одного. — Гетьман великий перед тобою! — гукнув йому Тиміш. — Отож я й посунувся, — пояснив пастух. — Мав би встати перед батьком Хмелем! — не міг вспокоїтися мій син. — Хіба він піп? — подивувався пастух, та тут помітив отця Федора і потягнув у себе з — за спини свитку, щоб прикрити босі ноги. — Ану ж, Гнатку, — звернувся до підпасича, — дай місця ще й для батюшки. Та й ложку свою віддай панотцеві. Присідайте до нашої каші. Вона хоч і пісна, та зате диму в ній доволі. Чи гетьмани не їдять пшоняної каші? — А що ж вони їдять, добрий чоловіче? — сідаючи коло пастуха, поспитав я. — Та хіба я знаю? Пундики — мундики якісь, чи що там! Чув я, ніби ти, гетьмане, вже й королівських, і ханських присмаків скуштував — то як же тепер до кулешу повертатися? — Забув ще ти про султанські пундики, чоловіче, — нагадав я. — На галерах в’яленою сирицею по козацьких ребрах — чи ж так смакувало! Та біля своєї рогатизни чи й почуєш про все! — Ай справді — що тут почуєш? Хіба що чамбул татарський, було, протупотить, то я з своєї гаківниці хоч і вдарю, а дивись — воликів уже й поменшало. А чи пани та підпанки зродяться нізвідки — давай воли, лайдаку! Козаки пройшли — то й собі воликів смикають. А ти, Гнате, знай паси. Те, що далося, тяжкою працею, пан пропускає через пельку вмить, а козак — ще хутчіш. Як ото в пісні співається: «Чотири воли пасу я…» А для кого б, спитати? Один віл для пана, другий віл для хана, третій для гетьмана, а один для кумпана. Собі ж — пшик. Сміх і горе! Я — Гнат, син у мене Гнат, онук Гнат, всі Гнати, щоб худобу ганяти, ганяємо, ганяємо, а воно й нічого. Як же це так? Може, хоч ти скажеш, гетьмане? — Що ж я тобі — гетьман над людьми чи над волами? — І над волами, і над волами, гетьмане великий! Звешся ти як? — Не чув, кк і гетьман твій зветься? Хмельницького не чув? — Хміль — то ж для приказки людської, а ім’я від Бога. — Ото й звуся: Богдан. Тоді, підгрібаючи жар голою рукою, волопас несподівано прорецитував шмат вірша про Потоцького: Глянь, обернися, стань, задивися,
Котрий маєш много.
Же ровний будеш тому, в котрого
Немає нічого.

— То ж не про мене, а про Потоцького, якого розбив я під Корсунем, — сказав я Гнатові. — Хто ж то знає — про кого воно? Кому кажеться — про того й в’яжеться. — Звідки знаєш ту віршу? На шляхах битовних народилася, там би й мала собі ходити. — А де тепер шляхи битовні? Вважай, по всій землі нашій. А я — на перехрестях. Сказав же: йдуть волики тягнути всі й звідусюди. А хто йде — несе з собою і слово, і думку, і пісню, і прокляття. Чоловік же що? Він не пташка ота волопасик, що знай собі стрибає та хвостом трясе. Чоловік має свою гадку. Ось ти прибився, гетьмане, на мій жар, то й послухаєш, може, що тобі мовлю.. — Щоб куліш твій не був дармовий, чи як? — Може, й так. Хоч куліш — то ніби й не від людей, а від Бога, як оте твоє ім’я. Бо що в нім? Вода — тече, та й не втікає. Пшоно з проса, яке росте в нашій землі споконвіку. Вогонь та дим — все те від Богів наших правічних. — І гетьман од Бога, — подав голос отець Федір. — На добро для народу всього, — Отож і воно: доброчинство, — повернув до мене своє вихудле, висушене вітрами лице пастух. — Це ж і ти, Хмелю, хотів зробити добро для народу всього, та тільки й того, що переполовинив цей народ, і ось один живий, а другий лежить мертвий, а серед живих так само: один має все, другий же як не мав нічого, так і не має. Виграєш битви, а треба вигравати долю. — Як же це зробити? — поспитав я. — Ти гетьман — тобі й знати. А моє діло — пасти воли. У кожного свій спадок. Ось ця кабиця куліш зварила, тепло на цілу ніч береже. Добрий вогонь. А буває іскра зла, що й поле спалить, і сама згине. — Мало тут бачиш! — гукнув зухвало Тимко. — Хвости волячі, та й ті старі! Волопас поправив жар у кабиці тепер уже босою ногою. Не лякався вогню, то вже слова ніякі йому б не дошкулили. — Од старих волів і молоді орати вчаться, — відмовив неквапом. — А мені то що ж тут бачити? То орда, було, веремію крутить, то панство дме навзаводи, тепер ось козаки шабельками поблискують. Небо он і собі переблискує. Справді, коли очі наші призвичаїлися до тихого жару в кабиці, то стало видно далекі зблиски повсюдні — чи то зірниці, чи пожежі, — і тіні зловісні пролітали в просторі, і туга линула звідусіль. — Суша починається, — сказав пастух. — Погорить усе: і трави, й хліба. А тоді настане час сарани. Зима негодяща була, не виморозило яєчок, що їх сарана закопує в землю, тепер вилупиться це стерво і посуне тучами, чим ти йому зарадиш? Тиміш більше не виривався з своїм дурним зухвальством. Отець Федір не знаходив у своїх старих книгах слів утішання. Я теж мовчав тяжко. О ти, недосвідчений чудотворцю! Не відвернеш ні суші, ні сарани, ні голоду, ні нещасть, не зарадиш, не запоможеш. — Пришлюл тобі універсал гетьманський, щоб не чіпали твоїх волів, — не знаючи, що казати волопасові, пообіцяв я. — Нащо ж їх пасти, як ніхто не братиме? — засміявся той. — Кожен щось дає на сім світі. Ти, гетьмане, високі обітниці, а я вже хоч воли. На те й живемо… Тої ночі я відчув, як то необачно від’єднуватися од війська, пробувати усамітнюватися, втікати від збуреного тобою світу, мов Схимник. Схимники зборювали плоть, жили самим духом, в його невловимій субстанції хотіли здобути вічність, я ж щодалі набував переконання, що людина — це тіло. Мені теж колись витончували дух отці єзуїти, я вигострював свій розум, вірив у дух, живився ним і, може, завдяки цьому досягнув нинішніх висот, та на цих висотах і відкрилося мені: що дух без тіла? Може, через те й зазіхають найперше на тіло всі диктатори, тирани, деспоти, всі кати й душителі людської свободи? Мучать, калічать, убивають, нищать. Ніхто ніколи не рятує, не вирощує, не відновлює й не відроджує, а тільки вживають для своїх потреб, для влади і марноти готове, дане від Бога. Так збагнув я тої ночі, що незмога мені без тих людей з минущістю їхньою, з нетривкістю тілесною, без отих тяжкотілих, простих, довірливих, як діти, і вірних, як діти. Тож мав квапитися до свого покинутого війська. Спатиму й далі в холодних постелях, де ніч і роса, увінчаний буду не так славою, як власним жданням тої миті, коли стане довкола мене гамірливий табір, і ніздрі задрижать од димів, а вуха наповнятися голосами людськими. Ми робили переходи в дві й у чотири милі одразу. Від урочища Колодежа, званого Наливайковою Криницею, доскакали до Косуватої, де ночували в сотника Корсунського полку. Від Косуватої до Стеблева було чотири милі, однак ми встигли ще й пообідати в Стеблеві, щоб заночувати в Корсуні. З Корсуня поїхали на Сахнівку, тоді на Березківці, де заночували в корсунського полковника Топити, і далі на Мліїв, Орловець, Баклій, Старокостянтинів і на Тясьмин, заснований старим Конецпольським мовби для того, щоб з’явився суперник для Чигирина. Гей, пане ясновельможний, не вдалося тобі суперництво! Хоч і назву перейняв од річки, і ставок загатив аж на дві милі, щоб і саму річку потопити, а містечко як було, так і зосталося, не затьмарити йому Чигирина, як цьому ставові не змагатися з Тясьмином, а всім Конецпольським — з Хмельницьким, з гетьманом, за яким — народ увесь! Від містечка Тясьмина проїхали ми три великі милі по пустирю до Жаботина, але ночувати там не стали, а заночували в Медведівці, од якої вже я хотів одразу добутися до Черкас, де стояло військо. На півмилі від Медведівки тяглися довгі мости на болотах поряд з руслом Тясьмину, як від Суботова до Чигирина, їхав я тими мостами, і здавалося — ось уже буду в Чигирині, ось побачу, почую, ось… Настирливі думи, настирлива плоть. А де була — моя доля? Я завернув до Черкас. П’ять миль ще треба було перебути, та що нам ті милі, коли позаду покинуто погноблення, занепад, лихо й нещастя цілих століть! Ми в’їздили в Черкаси без попередження і без звідомлень, але хтось уже ждав мене, хтось зготовив стрічу, гідну гетьмана, слава сяяла вогнями, гриміла гарматами, розкричувалася голосами піднесеними. Слава була зі мною. А доля?
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка