Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка17/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29

26



Ніч була світла, я сидів у своєму наметі при одній свічці, читав цидули, які зліталися сюди, під Білу Церкву, з усієї України, а може й з усього світу; вже спав увесь табір, тільки сторожа довкіл перегукувалася зрідка — і ось тоді світла пітьма в шатрі зненацька згустилася і з ядра її темнощів зродилося видиво Самійла з Орка. — Здоров будь, гетьмане, — сказав Самійло приглухлим своїм голосом. — Побудь зі мною, — відповів я, бо ж не міг бажати здоров’я духові, та й не відав, як маю з ним вітатися. Він чи то стояв, чи то завис у повітрі, тісний обшир мого намету не давав йому змоги ширяти наді мною, та чи й захотів би він возноситися над своїм гетьманом? — Може, сядеш? — спитав я Самійла. — Сідає тільки нечиста сила, а я дух чесний і чистий, гетьмане. — Знаю, тому й припрошую. Бо хіба ж не налітався ще? Он у мене та й то душа спочинку просить. — Чи не зарано, гетьмане? — Душа міру знає. — Для твоєї душі віднині міра не існує. — Може, й так. Тоді просить спочинку тіло. — А ти поєднай душу з тілом у розумі. — Розум і тримає мене під Білою Церквою. Засів отут і тяжко думаю собі, яким кінцем пісню, шляхтою почату, ч докінчити. — Поки сидиш, що ж діється з народом? — спитав Самійло, і в голосі в нього був сум. З народом! Слово мовлено. Слово, якого я найбільше боявся. Народе мій! Я вів свій народ ще й не знаючи куди. Од Січі до Жовтих Вод, од Княжих Байраків до Корсуня, до Різаного яру, од битви до битви, од звитяги до звитяги, од убогості й ницості до кармазинів, злота — срібла і волі безмежної, далі й далі, ще не бачачи нічого попереду, ще не вміючи розрізнити, що то на небі: палахкотіння пожеж кривавих чи рожевість ранкової зорі, ясний лик вікторії чи зойк у пітьму кровоточивий і щирий, безумний і несамовитий. Був ще мій Лист з Черкас, але не мав я на нього відповіді, не приспів час… — Кров ллється безвинна і марна, — знов подав голос Самійло. — Зупини, гетьмане, марне пролиття крові. — Не хочу пролиття крові й не хотів ніколи, і не за моїм велінням вона ллється, Самійле. Але й стримувати розклекотаність чи можу? Знаєш, що таке проста хода, а що біг? Коли йде чоловік, він переставляє ногу за ногою, одною стоїть на землі, другу піднімає. Біжить — обидві од землі відірвані. Досі ми йшли, Тяжко в землю вгрузаючи, тепер побігли, зірвалися до льоту. Зупинитися бодай на мить — знов угрузнути в землю ногою або й двома. Чи ж я насмілюся це зробити? Зметуть і мене, і кожного, хто це сподіє. Тоді дух його вознісся під саме навершя намету, так ніби прагнув вирватися звідти, полинути й не вернутися ніколи, аж я злякався і мимоволі здійняв руки. — Куди ж ти? Голос його бився в тісняві й у темнощах, і чувся біль у тому голосі, біль і страждання. — Виборювати волю — так. А жорстокості? Як це можна? — Жорстокості? — перепитав я. — А хіба ми їх вигадали і хіба ми перші вдалися до них? Ти ж відаєш про шляхетські жорстокості, які й призвели до всього, що зчинилося в нашій землі. А тепер, коли коронне військо розбите і можна б повести перемови, пішов супроти нас кривавий Ярема Вйшневецький — і що ж він діє? Що він творив у. Немирові? Виривав людям очі, розтинав, розрубував навпіл, саджав на палі, обливав окропом, вигадував муки, яких і погані не могли вигадати, мостив дітьми вулиці й велів гарцювати по них на конях, зашивав жінкам у животи живих кішок, ще й обрубував пальці, щоб нещасні не могли видобувати ошалілих тварин, і все йому було мало, бо кричав: «Мучте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!» І все те, мовляв, для гідності шляхетської і для добра Речі Посполитої. Од Вишневецького тікають навіть собаки. Тільки поночі вертаються на слід його кривавий, щоб гарчати над трупами. Чим же маємо платити йому за все те? — Ага, ти сказав: йому? На катування відповідають катуванням ще страхітливішим. Ріжуть, вішають, топлять у воді, розпилюють людей пилками, виривають очі тятивами луків, висвердлюють свердлами, здирають з живих шкіру. Що се, гетьмане? Що се? Де ж милосердя християнське? Де людяність? — Гей, пане Самійло, чи ти се бачив? Вже й після Жовтих Вод казано про Хмеля, що йшов він далі і кроки його витискали кров, а віддих викликав пожежі. А вже, мовляв, у Корсуні юрми билися між собою за рештки тіл ворожих, обмазували собі, розкошуючи, кров’ю обличчя і груди, обмотували довкола ший димлячі кишки, а тоді доходили вже до такого шалу, що починали взаємне мордування. Ти був під Жовтими Водами і бачив, що там була чесна битва — груди на груди, меч проти меча. А з Корсуня не ми втікали, кидаючи все на світі й топчучи що попаде, а панство вельможне. І за Дніпром не ми обвішали людьми кожну деревину в лісах, а злий катюга народу нашого Ярема, до якого я послав своїх послів, пропонуючи йому мирне сидіння, він же послів набив на палі, а сам кинувся мордувати свій же народ. Свій народ, пане Самійле. Бо Ярема не лядської крові, а нашої, української! Маємо свого пана ясновельможного! Свого! Саме пекло відчепило з ланцюгів усі злочини й катівства і пустило їх з Яремою. То що ж маємо діяти ми? Сидіти й мовчки дивитися, що коїться довкруж? Про мене й так уже пани пускають поголос, що заліг у Білій Церкві, бо, мовляв, награбував собі багатства, відомстив ворогам своїм, відбив, повернув свою кохану жінку, тепер не знаю, що робити далі, і з горя п’ю горілку, раджуся з старшинами, з чарівницями, з Господом Богом, з чортом — дияволом! А я озброююсь, універсали розсилаю у всі кінці, люд стягую, збиваю в тверде військо, замки під свого руку підгортаю, бо знаю, що тільки сильного поважають. Сам воєвода київський Адам Кисіль, цей лис підступний, хоч як зневажає свій же народ, звучи його народом religionis nullis — без віри, без пуття, — але й той збагнув, яка грізна хвиля піднялася проти шляхти, і вже взявся бути посередником, вже лаштує комісарів для переговорів зі мною. Але ж переговори — не ярмо мені на шию! Кисіль написав Яремі, що той, мов другий Марій, вітчизну від останнього потопу рятує (чуєш, пане Самійле, рятує!), але тут же просив припинити своє розбишацтво, зважаючи на те, що він, Кисіль, вдається до Білої Церкви для переговорів зі мною. То що ж Вишневецький — послухався, перестав вішати й палити? Він одписав київському воєводі, що воліє не жити в цій отчизні, де б мало панувати поганство і гультяйство і де б після розгрому кварцяного війська і побрання коронних гетьманів до неволі мав отримати контентацію Хмельницький. Панові Вишневецькому, бач, кортить контентацїї лиш для самого себе. Шкода говорити! А тисячоліття історії нашої — нінащо! Нас і не було, виходить. Тільки варягоруси чи якісь слави, що їх завойовував хто хотів. Звойовували нас то кіммерійці, то скіфи, то сармати, то гуни, то авари, то хозари, то печеніги, то половці. А де ж ми, що ми й хто ми? Тільки для завоювання? Тоді озвався Самійло. — Заговорив, гетьмане, про історію, але ж не забувай, що чуття історії і величі може мати лиш той, хто не відбирає його в інших. — Виходить, я відбираю в когось? — Переслідуєш народ, який володіє цими чуттями здавна, проніс їх крізь віки, — попри гоніння, упослідження і страждання. Піднімаєш руку на безоружних, мстишся кров’ю тим, хто не пролив жодної краплі крові. — Яких же ангелів я покривдив? — Нещасний народ жидівський. Що з ним чинять твої козаки? Ріжуть старих і малих, палять у вогні, топлять у ріках, з пергаментних свитків П’ятикнижжя роблять торби й чоботи, священними жидівськими книгами мостять вулиці, рвуть їх на клейтухи, для рушників. Священики освячуіють. ці вбивства. При них рендарів карбують, розрізаючи навхрест в помсту за те, що вони буцімто писали крейдою хрести на свячених хлібах, які продавали православним. — Помста за злочини. Чи ж я винен? — Ти винен, гетьмане, і народ твій. — Весь народ не може бути спровинений. — Ага! А народ супротивний? Хіба всі вони здирці, хіба не було між ними убогих, нещасних, визискуваних? Хіба в тебе не було в Чигирині друга — товариша шинкаря Леона? — Ну, Леон. Звелів, щоб ніхто його не чіпав. А що я можу більше? — У твоїй руці влада, а влада — це сила. Силу ж треба спрямовувати на добро й милосердя. Александра Македонського прозвано Великим не за те, що звоював багато народів, а за те, що виступив оборонцем найнещаснішого, гнаного всіма, — жидівського. Ти ж пішов проти нього. — Не я — козаки. Озлились за здирства. — Чиї ж і для кого? Бачив оті їхні лахи і бебехи? Будь справедливим. Пророк Самуїл покровительствував Саулові, поки той був справедливий. А тоді милість свою переніс на Давида. — Вже й від мене милість одвертається? А я ще й не побачив її. Він відповів мені, як казано ще в отців—єзуїтів: — Qui vivra verra — хто переживе — побачить. Я мовчав. Тяжке мовчання гетьманське. Що я міг відповісти всезнаючому духові Самійла з Орка? Вже під Жовтими Водами пересвідчився в безсиллі гетьманськім. Дав недобитим шляхтичам слово гонору: що відступлять безперешкодно, а тоді заплющив очі на те, як Тугай — бей по — вовчому напав на переможених і безоружних. Тоді вперше відчув, які тяжкі стали в мене повіки. Такі тяжкі, що часом несила їх підняти. Гетьманські повіки. Важкоокий гетьман. Повіки влади. Чи ж я винен? Ще не раз і не двічі падатимуть повіки мені на очі, і щоразу буду безрадний. Чи ж я винен? Та все ж спробував заперечити Самійлові. — Чи знайдеш на світі народ, розум якого не потьмарювався б жорстокостями? Хіба ж не перекупили колись жиди у черського царя дев’яносто тисяч полонених християн тільки для того, щоб усіх їх замучити — розіп’ята на хрестах, зварити в олії, побити камінням? Відомщували свою озлість проти християнських імператорів царгородських за переслідування й упослідження, але ж мстилися на невинних і мстилися смертю, хоч їх самих не вбивано, а лиш утиснувано. — Тому не може бути виправдання також, — згодився Самійло. — Тож ми говоримо про Україну. Чи лили тут кров жиди? Чи вбивали? Чи стають зі зброєю в руках проти козацтва? Скажеш: орендами замучили, церкви на замку тримали, дідами й батьками лід орали. Чи ж усі таке чинили? І чи самі, чи під шляхетською рукою? А скільки бідноти жидівської і яка ж нужденна? Чи й вони в усьому спровинені? Ще скажеш про лихварство та про гроші. Мовляв, з Єрусалима вигнано жидів таких бідних, що продавано їх по тридцять за один динарій, а тепер прибрали до рук мало не все золото світу. Тільки вічна загроза могла породити цей сприт їхній до грошей та до золота. Бо ж гнано їх з землі в землю, відбирано все майно, щойно вони його надбавали. Не було законів, які б їх захищали, а тільки проти них. Що мали діяти? Стали дбати про те, що можна заховати від стороннього ока і від найжорстокішого закону. Про гроші для прожиття і про душу для збереження людської гідності. Гідність же свою найвищу бачили в спогадах, в історії. Коли славетний рабин Хасдаї, лікар і міністр омейядського халіфа в Іспанії Абдур — Рахмані, довідався, що хазарські хани прийняли іудейську віру, то писав у листі до хана Іосифа: «Де нам взяти сил, щоб далі жити? Як ми можемо забути про зруйнування нашого славного храму, про залишки, врятовані від меча, які зазнають випробувань од вогню і води, так що лишились ми з многих немногі?» Це писано за часів ще до нашого Олега. Чуєш, гетьмане, цей зойк і цей біль? Тисяча літ вже минула, як поруйновано їхній храм Соломона, а вони пам’ятають, і згадують, і плачуть. Який сильний дух у цього народу! Яка пам’ять! А що пам’ятаємо ми? Чи пам’ятаємо ми мудреців своїх, подвижників, святих, і далі батька й діда пам’ять і не сягає. Правнуки погані. Де наші святині? У Києві свята Софія бур’яном поросла, кози скачуть по покрівлі, а ніхто й не погляне. Поки Петро Могила не відбудував святині, не прийшов туди ні пан, ні гетьман, не кинув і оком, не те що думкою. Чом же не вчимося в цього народу, та ще й мордуємо його дико? Навіть Христос усміхнувся з хреста оком розп’ятим коло нього, хоч були вони розбійники і жиди. Чом же ми такі немилосердні? Ось тут я нарешті міг урвати його звинувачення. — Кажеш, Христос усміхнувся розп’ятим. Та ж були коло нього. Двоє. Бачив їх. Милосердя, як і кара, не падає на всіх одразу, а тільки зосібна. Покажи мені, кому маю виказати милосердя, — і я виявлю гетьманську волю і владу. — Показати? — Покажи! — Поїдь до Нестервара, поглянь, що там діється. — Що ж? — Поїдь і поглянь. Побачиш свого сотника Забудського. — Чи не Семка? — Семена. — Де він взявся у моїм війську? І вже й сотник? Що ж там накоїв? І як ти знаєш? — Знаю і бачу все, я ж бо не чоловік, а дух. Квапся, гетьмане, поки ще не пізно. І Кривоніс… — Ще й Кривоніс? Ти, може, й про мене? Он уже кажуть, що мої джури — то дівки перевдягнені. Гей, Іванцю, Демку! Коней мені і сотню гетьманську зі мною! Бачиш їх — Іванця й Демка? Не дівки ж? Вусаті, мордаті й сонні. Хіба дівка була б сонна біля гетьмана? Але Демко й Іванець увірвалися до шатра з таким шелестом, так гаркнули: «На послух, батьку!», так блимнули своїми вирлами, що дух Самійлів щезнув, наче й не було його тут, і мої джури знетямлено перезиралися, чуючи, як я говорю з кимось неприсутнім, чи то сам до себе, чи, може, в сп’янінні. Тоді я підвівся і грізно тупнув на них: — Ще довго там? І отця Федора попросіть. Щоб зі мною… А тоді скакав, мчав, летів понад землею, через усю Україну, ніч і день, без доріг, без спочинку, без зупинок, летів поперед усіх, осібно від усіх, ніхто не наважувався наблизитися до мене, всі відставали шанобливо й налякано, я ж не помічав нікого й нічого, мені праглося досваритися з Самійлом чи з його духом, договорити недоговорене, досперечатися про те, про що не досперечалися. Шкода мовити! Я казав йому: «Чи ти знаєш, що таке битва і що означає сила на силу і кров на кров? Ти йшов з нами, маючи каламар за поясом, а меч несли інші. Твоя рука не мала нічого тяжчого за просте писало. Чи ж тобі нас судити? Змалку мав справу з книгами, тоді був скрибент аж до смерті, чи тобі відоме те людське, що про нього сказано в пророка Самуїла: „Слухай вимагання людського в усьому, чого бажають“. Але Самійлів дух нависав наді мною тяжкою хмарою, це відступав і не лякався моїх слів, а насупроти виставляв знову ж з книги пророка Самуїла: „Господь — бо дивиться не так, як чоловік, чоловік — бо дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.“ Зазирни собі в серце, гетьмане!» А я те й робив, що зазирав собі в серце. Було воно вже й не моє, було нічиє, належало всім. Як сказано: «І скупились коло його всілякі злиденники й задовжені, й всякі невдоволені люде, і зробився їх отаманом». Забув про себе, став усіма, піднявся над усім світом, а хто це може зробити? Он ти навіть по смерті лишаєшся мстивим смертним чоловіком, хоч і колеш мені очі мстивістю. Не можеш забути, що такі, як Семко Забудський, не порятували тебе під Жовтими Водами, не захистили, покинули непохованого. А хіба один Семко був такий? Під Жовтими Водами переможені кинули вбитих, бо втікали. Переможці ж не мали часу зазирнути в лиця вбитих товаришів, бо квапилися закріпити перемогу. Так я не побачив тебе, Самійле, і не знав, що ти вбитий. А Семен, коли й знав та бачив, не міг гаяти часу на тебе, бо поспішав за мною, за своїм гетьманом. Прозвали його Забудським, бо все забуває, добре і зле, — але чи ж він винен? А тепер знов робиш його винним за все, що діється в розклекотаній землі, так ніби він один і ніби він той Господь Бог, про якого сказано: «Він воздаватиме відомщення й народам, допоки не понищить сонму гнобителів і не сокрушить скіпетрів неправедних». Та в тупоті коня, в хлюпостінні вод, в пошумах дерев і тихих скаргах трави під копитами вчувався мені голос Самійлів, що летів наді мною невідступно й незнищенно, мов сумління моє; ніби вічне нагадування і прокляття: «І над мертвими не возбрани благодаті! Не возбрани!». Так ніби я возбраняв і радувався мертвим! Скільки ж разів сам був уже мертвий, убитий, понищений, пущений у непам’ять, і ніхто не помічай того, ніхто не хотів знати, а тепер побачили мене, живого і вознесеного, і запрагли звалити на мене всі провини. Шкода говорити! Не знаю, коли й прискочили під Нестервар — вранці чи ввечері, згадую лиш, що світ був задощений, мовби в сльозах, і обрії потьмарилися, і нічого не видно було, тільки білий деревій жалібно хилився під твердими копитами коней наших, білий деревій, яким, здавалося, того літа проросла вся Україна. В самий Тульчин я не поїхав. Передмістя, зване Нестерваром, було спалене дощенту, холодний чад віяв з — за Сельниці, мені вже достоту знайомий був той дух паленизни, щоб я мав охоту зайвий раз ним втішатися. Замок височів над палениськом закіптюжений, пошарпаний, але цілий, і там муравлилося безліч люду. Понад берегом Сельниці горіли вогнища, поміж ними теж панував великий рух люду, безладна метушнява, вештання туди — сюди, збудженість, видати радісна, переможне піднесення. Я зупинився в простій селянській хаті (ще й долівка була свіжо — помазана й притрушена зеленою травою!), покликав до себе отця Федора, а осавулам звелів шукати сотника Семка Забудського або хоч якихось козаків з його сотні. Мій духівник отець Федір, звиклий до неспокійного життя гетьманського, ніколи й не дивувався, коли вдень чи вночі, в спеку чи в сльоту доводилося сідлати коня, пхати в сакви священні книги й вирушати не знати куди й на який час. Чорна ряса на отцеві Федорі була схожа на козацьку кирею, чорна камилавка радше нагадувала козацьку шапку — бирку, величезний срібний хрест на товстенному срібному ретязі міг послужити і для благословіння, і як зброя при потребі, бо ні шаблі, ні мушкета отець Федір, природно, не носив, а життя наше було сповнене загроз і непевності. Ввійшовши до хати, отець Федір мовчки поблагословив мене, і я поцілував йому руку. — Отче, — сказав я, — пролилася безвинна кров. Одпусти мені гріх мій тяжкий. — Бог простить, — промовив він задумливо. — І дітей нерозумних теж прости, — попросив я. — Бог простить і їх. А «діти нерозумнії», козацтво моє нестримнеє, зачувши про гетьмана, вже побралися через річку хто як був — той голий до пояса, той у чоботях, а той босий, той з рушницею на плечі, а той з чаркою, вели з собою й жінок якихось непутящих, і бандурист з голою шаблею, причепленою на струни, і два скрипалі — не розбереш, цигани чи жиди, — прицигакували слідом за бандуристом: «Ой вей, жидівочка, сугель, сугель, коханочка! Та дрей сабаш, та дрей гугель, та дрей Хаїм, ром — бом — бом!» Я вийшов з хати разом з отцем Федором, а вже двір повнився розгуляним козацтвом, якого не спинить ніяка сила і не, присоромлять ніякі слова. — Батьку! — кричали козаки, сміялись, і плакали, і навіть лукаво вдавали, ніби міряться цілувати мої чоботи. — Батьку гетьмане! Яка радість! Пошанував наше товариство! Дяка й любов тобі, батьку! Мені треба було виявити суворість, тому я відступився од п’яних і гукнув: — Сотник ваш де? — Сотник? Семко? Батьку! Буде! Буде й Семко! А ось ми з його сотні. Осьдечки ж ми! Оце Ярема Лелекало, в ремінних штанях, а отой босий — то Яндр Шаленко, а в кармазині Васько Ганебний, а в ярмулці Лейба Іван, а на скрипочках виграють Гаврило Пиркало та Семен Гиркало, бо Івашко Фалевдиш жениться, як і наш пан полковник Максим, і теж бере пані уродзону, хоч і зодягнена вона недишкретно, а Іля з Мотовилівки та Роман Кандір тягнуть ото барило з медом… Випий з нами, батьку! І ти, отче святий, причастися козацьким причастям… Я випив корець меду, бо як же інакше. Сказав, щоправда: «Не напивайтеся, дітки, занадто, бо то гріх». Отець Федір перехрестив козаків. Тоді я спитав тих, що ближче: — Як же вам ведеться, панове — товариство? — А як ведеться, батьку гетьмане? Замок узяли. Приступилися і взяли. Тепер наш. І полковник Максим жениться на княгині. Як і наш Івашко Фалендиш. А ось і наш сотник правиться… Семко Забудський пхався мокрий, як миша. Поміж козацькими сіром’ягами сяяв на сонці єдамашкою і златоглавом, коштовною зброєю обвішаний, немов на продаж, опецькуватий був ще тоді в Чигирині, тепер же в’язи йому так розперло, що панські саєти аж тріщали. — Чолом, гетьмане! — ще здалеку мовив до мене своїм дошкульно — тихим (ніби тобі поза шкірою йде!) голосом, в якому легко вловив я владність і навіть пиху. Пиха перед гетьманом? З чого б то? — Чолом, сотнику! — відказав йому. — Гаразд, що квапишся до гетьмана, та міг би ж коня взяти. — А мого коня вбито, як брав я замок, — гордо мовив Семко, стаючи вже коло мене. — Бо то ж я взяв замок, гетьмане, Семен Забуський до твоєї ласки. — Забудський? — нагадав я йому. — Забуський, — поправив Семко. Згубив десь одну літеру, та вже хай. — Розказуй же, як брав Тульчин, — даючи йому місце коло себе, сказав я. — А так і брав. Прискочив з своїми молойцями, запалив Нестервар, наробив; диму й шелесту, та й ударив на замок. А там князь Четвертинський з шляхтою, та жиди, прихвосні панські збіглися з усієї округи. Ну ж порадів я, так порадів! Виставив найгорластіших своїх козаків Улаша Лунченка, та Яхна Чвовжа, та Яцька Обуйного і кажу їм, кричіть, мовляв, оттепер ми вам разом за все віддячимо, і за те, як ви Наливайка в мідяному волові спалили, і як дітей козацьких у казанах варили, і як козаків серед Варшави колесували, шкуру з живих лупили, і як жінкам їхнім груди обрізували та тими грудьми по пиці нас били, і як ви з жидами орали лід нашими батьками, і як ви нашу благочестиву віру нехристам запродували. Ну то й крикнули мої хлопці, а гармаші з трьох гармат замок стали бурити. Так що ж панота? Вони жидам мушкети роздали, ті як вдарили по ніс, то в мене й лягло хлопців надцять, а тоді ті як виломляться з замку, та як наляжуть, то й довелося брати ноги на плечі, трясця його мамі! Отут і коня мого вбито, а вже як я вцілів, того й Господь Бог не відає. То я відступив. Та пустив хлопців довкіл, щоб збирали люд, і приймали ми всіх, хто хотів, та як облягли замок тисяч на п’ять, а може й на десять, то пани й запросили решпекту. Викинули білу хоруговку, я й кажу хлопцям: «Зуспіли — таки ми панів!» Ну, перемови. Теє—сеє. Кажу панам: «Оддайте нам усіх жидів — зарізяк, що мене пошарпали, а самі сидіть собі. А жиди хай тепер нам платять відкупне, ото й уся рада. Бо дав нам заповіт батько Богдан: багатого дери, щоб не багатився, з убогим ділись, щоб не бідував, то й не буде лучче і не буде краще, як у нас на Україні». — Затямив же ти мій заповіт, — урвав я його мову. — Чому б мав не затямити? Викрикував тебе гетьманам, то знав, кого викрикувати. — Хіба то ти викрикував? Бачив тебе під тином в Чигирині коло шинку, а на Січі не бачив. — Гай — гай, пане гетьмане! Чи забув, як я кричав? — Не розчув твого голосу. А тепер хочу почути. Говори далі. — А що говорити? Зідрали ми луп з жидів, а самих звелів я загнати в калиновий гай. Є тут неподалік. Верби довкола, а посередині калина, рай, та й годі. Загнав їх туди, може тисячу, а може й три, хто ж там лічитиме. Тоді послав я хлопців, кажу, вбийте хоругву нашу християнську там у землю і крикніть: «Хто хоче прийняти нашу віру християнську, той зостанеться живий. Хай прийде і сяде під цю хоругву». І тричі кричали мої хлопці, а нехрещені й слухати не хотіли. Вже мій козак, що сам з них, Іван Лейба сказав, що там аж три гаони їхні, себто якісь їхні мудреці жидівські, Лазгар, Соломон і Хаїм та ще ректор тульчинський Арон, і всі вони вмовляли своїх триматися своєї віри. То я звелів забрати вчених тих та всіх рабинів та закувати в залізо, щоб мати за них викуп, а молойців своїх послав покінчити з усіма невірами, Черкни його ножем освяченим по шиї — та й уже! Аж біжать мої хлопці назад перестрашені та ще здалеку гукають: «Пане сотнику! Пане сотнику!» — «А що, — кажу, — не знайдете в калині кого різати? Може, який притаївся мертвим, то ви його ножем під боки, щоб не лукавив! Отак, діти мої!» А вони: «Пане сотнику, співають же ж! Співають і плачуть, чоловіки й жінки, старі й маленькі дітки! Що б то воно значило? Гріх же, пане сотнику! Люди ж! Співають. Співають і плачуть». Ну, тут уже моя душа й з кунтуша вискочила: «Чи ви козаки? — крикнув я їм. — Кінчати! Кому звелено?» Потав я їх назад, а сам одвернувся, щоб і не бачити, й не чути. А вже тоді з полковником Максимом і шляхту в замку доскочили. Я дивився на цього опецькуватого, облитого потом під чужими кармазинами чоловіка і гірко думав: чом не здох він, п’яний, отам під тином в Чигирині? Чом? — Чи ж думав ти про справедливість, Семку? — поспитав я його. — Справедливість? Пане гетьмане, та ж вона приходить лише на поминки! — А про милосердя? — питав я далі, — Гей, пане гетьмане, — зареготав Семко. — Милосердя хай скапує з уст попівських, як сік з берези, а нам те й знати, що помсту та кару! — А смерті безневинні, катування й кров хай падає на голову гетьманові? — тихо поспитав я. Не ждав відповіді від Забудського. Ні милосердя, ні добросердя. Сам пустив отаких по всій землі, тепер мав нести і їхні провини. Махнув своїм осавулам, щоб узяли Семка, і звелів: «Одпровадити до мого табору й прикувати за шию до гармати». Семко запручався крутоплечо, але мої хлопці вміли брати міцно, тоді він сичливим своїм, аж занадто тихо — погрозливим голосом прошелестів: «Гей, пане гетьмане, тримай свою булаву, а то загубиш! Ой тримай!» Я одвернув плечі од нього, бо ж не він вручав мені булаву, не він і відбиратиме. Семка потягнули пріч, а козацтво його похмуро посунуло на мене, грізно й ворожо посунуло, і вже тут важила не приязнь та любов до сотника, а думка про власне збереження, бо коли отак перед очима у всіх беруть самого сотника, одчайдуха Забудського, то можуть узяти будь — кого з них, — і рідна мати не знайде. — Поперед усіх вискочив кобзар, дзвякаючи голою шаблею об струни, та я не дав йому розтулити рота, ступнув важко назустріч, висмикнув йому кобзу з рук, зірвав шаблю зі струн, махнувши через плече, ввігнав її в одвірок, аж бринькнула, крикнув осудливо: — Негоже, кобзарю, святу шаблю до струн чистих чіпляти! Шабля — кров лити, а струни — оплакувати ту кров! Та й заграв — заспівав козацтву: Отеє же, пішли наші на чотири поля,
Що на чотири поля, а на п’ятеє подоллє.
Хто перший підійде, того гармата уб’є
Хто другий добіжить, того самопал цапне.
Хто третій підлетить, той хреститися буде,
Хреститися буде й молитися стане,
Що хрест з осоки — то його надбаннє.

А з цими словами попросив свого духівника: «Отче Федоре, врозуміть заблудших сих». Отцю Федору підвели коня його з саквами, і священик став діставати з саков книги, старі, товсті, мудрі, і найбільші крикуни втишилися, ждучи, що ж то воно буде далі. Отець Федір тим часом діставав одну й другу книгу, розгортав, закривав, дістав ще й третю, на нього дивилися з пошаною й острахом, ждали од нього слів високих і загадкових, та він мовчав, лиш кидав з — під густих брів короткі погляди, і те мовчання було страшніше за слова. Зате я не витримав і дав волю своєму гніву. — Бачите сі книги? В них Боже слово. А слово те: не убий! Не убий безоружного, не відбери життя в сіромахи, в старого й немічного, в удовиці, в дитяти, не зобидь безсилого, не надругайся над беззахисністю. А ви? Чи ви воїни, а чи зарізяки — вишневеччики? Ллєте кров, як воду, вбиваєте нещасних, ще й радуєтесь! Вони мовчали. Задкували од мене. Ховали очі. Ховали руки. Дехто аж за спину. Хтось зітхнув, хтось спробував виправдатись: «Та хіба ми що? Пан сотник велів і гнав, а ми й не дуже! Там, може, половина ще й живі… Хто ховався, то ми й не чіпали…» Я схаменувся. На кого кричу? Тих, що різали, ніколи не побачиш. Винних немає. Прости їх, грішних, самі не відають, що творять. То було божевілля, наслання, скаламучення душ. Тепер вони самі шкодують, але ні признатися, ні покаятися не можуть. Якби вміли плакати, то поплакали б над невинно убієнними, але сльози свої вони вже давно вилили, бо мали досить власного горя. Тоді я мовив спокійно, бо отець Федір і далі мовчав: — Підіть в отой гай калиновий, де був скоєний злочин, знайдіть усіх уцілілих, перев’яжіть їхні рани, нагодуйте, й зодягніть, і проведіть аж до краю землі нашої! І щоб волос не впав з їхніх голів! Повеління гетьманське, чуєте? — Чуємо, батьку! І посунули юрмою від мене, зраділі, погукуючи: — Хіба ж то ми? — Казав же я сотникові! — Та вже тепер воно гаразд буде. — Еге ж. Чи за три дні хто й живий? — Хто хоче жити, то живий буде. — А м їм гукнемо: «Гей, жиди! Які живі, то вставайте! Пан гетьман Хміль звелів не лякатися і воскресати. А ми вас одпровадимо аж до панів шляхти!» — Та й відпровадимо, хай собі йдуть. За саму Віслу! — Теж живі душі. А я дивився не на них і не вслід їм, а на отця Федора, дивуючись, чом же він мовчав і нічого не сказав. Чи й він, як дух Самійлів, тільки й знав, що слова з давніх книг: «Є вітри, які створені для відомщення, і в ярості своїй посилають удари свої»? — Коня! — звелів я і погнав до замку. Кривоносові, видати, вже сказано про мене, бо вийшов зустрічати до замкової брами, стояв серед розвалищ, серед неприбраних трупів ворожих і непохованих своїх, позаду підпирали його козаки корсунські дужі, високі, як дуби, молоді й гнучкі, а сам був маслакуватий, грубий, з обличчям, посинілим од безсоння, світив на мене вогненним своїм вусом, цілився носом своїм кривим, поблимкував зеленими очима. Вперше побачив я його таким, бо досі знав то в бесіді розважливій, то в ділі молодецькім, де більше брав розумом, ніж спритом. З — під Корсуня кинувся на Переяслав, щоб перепинити дорогу Вишневецькому, а коли той ударився аж за Київ, щоб перескочити на Поділля, захищати свої маєтки, Кривоніс теж переправився через Дніпро і пішов напереріз Яремі. Узяв Нестерів, Ладижин, Бершадь, Верховну, Олександрівну, тепер одбив у князя Януша Четвертинського Тульчин і ось бенкетує з своїм козацтвом, святкує вікторію. — Шана, гетьмане! — здалеку гукнув Кривоніс. Мені помогли зсісти з коня, Максим наблизився шанобливо, мовби аж несміливо. Я обійняв його за плечі. — Приймеш у гостину, Максиме? — Та кого ж мені й приймати, батьку ти наш! Вже й не в курені або в корчмі тебе повітаємо, а в князівськім палацику! — Гай — гай! — засміявся я. — Дорогі вина з коряка цідимо, на сріблі, на злоті козацький куліш їмо, братгя — молодці! — Та що! — показуючи дорогу, мовив Кривоніс. — Ще наша козацька доля не пропала. Раді повітати тебе, батьку. Де хочеш — у покоях чи в князівській альтані? — Де скажеш, полковнику. А вже сіли в альтані, і люльки запалено, полилася горілка, загуділи голоси, заклекотіло, загорілося, і вже мені здавалося, що я — весь вогонь, і все, що з вогню, було миле моєму серцю: тютюн у люльці, горілка в чарці, хліб на столі, найперше ж оці люди у відблисках пожеж визвольних і їхній полковник з вусом вогнистим, з душею ще вогнистішою. Пани про нього зі злістю казали, що має дябла в носі! — Як же взяв такий замок? — поспитав я Максима. — А як? Обклав так щільно, що й вуж не виповзе, а тоді вдарив з гуляй — городин. Пани й запросили екскузи74. То ми з ними мирно. Трохи поскубли, а так — нічого. Та що панам? У них і ті гріхи відпускаються, що зосталися позаду, і ті, що йдуть попереду. Не так, як у нас, що чортяка кожне твоє слово на воловій шкурі записує. Оце ж і тобі, гетьмане, вже сорока на хвості щось принесла, аж ти прискакав з — під Білої Церкви розправу чинити. Хто воно такий меткий? — Дух, Максиме, мій дух непогамовний. — Та й у мене дух нібито непогамовний, а так далеко не відлітає. Оце як застряв тут у замку, то й не ворушиться. — Мав коло чого застряти, — примружив я на нього око. — А вже тобі й про те відомо? — спалахнув він. — Та й про княгиню. Максим ударив по столу рукою. — А що тобі моя княгиня? — Заспокойся, Максиме. Чи я тобі докоряю? Бентежить мене, що князь Четвертинський — православний же, не уніат, не латинянин. — Православний? А Ярема хіба не був православний? Всі вони святі та Божі, а з бідного чоловіка шкуру луплять! Та я, казати по правді, цього князя Януша й не бачив, княгині теж. Сиділи собі, бесідували з їхніми ж слугами та посмоктували медок, коли ж як увірветься ясновельможна, та як затупотить, та як заверещить! Я до неї: «Здорова будь, ясновельможна! — кажу. — Чого зриваєшся? Слуги твої — наші приятелі — не зривайся кричати. Та й на лиці якого біса зблідла? Коли зарум’янилась нашою кров’ю, то й пробувай з тим пеклом на щоках!» А вона: «Де князь? Де князь? Ви його вбили, ви його вбили! Зарізяки! Розбишаки! Гультяйство!» То я хлопцям мигнув, вони того князя швиденько розшукали та й привели мерщій, а він старий, товстий і не згинається. За стіл посадовити незмога. Глянув я, а княгиня ж молоденька та біла, як янгол, та тоненька, мов билиночка. Ну ж і князюка, отаке Боже створіння поневолив! Присунувся я до княгині, мигнув хлопцям, щоб князя наливали вином, як міх, князь сопе, стогне, пирхає, а я вдивляюся в цю красу неземну, що біля мене, а в пані грають всі сустави, аж двигтить уся, так наче в ній чорти телесуються. Мені б присунутися ближче та хоч пальцем доторкнутися до такого дива, так князь же дивиться, ока не спускає! Я й кажу козакам: «Заважає мені пан!» Сказав, щоб прибрали з — перед очей, а вони вивели його надвір і відрубали голову. Мали. б просто притримати на якийсь там час, поки б я на пані надивився, а вони його мерщій до пенька, а там надбіг якийсь мельник, що мав зло на князя, та проткнув його загостреним кілком, ну, вже тоді не було ради, довелося бідолашному князеві відтяти голову, щоб не мучився. Хлопці в мене справедливі, одразу й сказали мені. Що мав робити? Оголив шаблю, подав княгині, нахилив перед нею голову: «Рубай!» Бо так же перед цим нас шпетила, стільки в ній злості. «Рубай», — кажу. То й що? Княгиня в плач та в ридання, та падає на мене чи й жива, чи й мертва, а вже на кого така ноша впаде, то хто ж не понесе? Покликав я нашого священика і взяв шлюб християнський з княгинею, бо ж однаково мою жону шляхтичі змордували, а її князя не воскресиш. Суди, гетьмане! — Бог тобі судця, Максиме, — сказав я тихо. Де тут злочин, де кара? Смерть, страх, озвіріння, і посеред цього озвірілого світу опинився я, гетьман, а може, то я й породив цей світ, був його творцем, але не зміг стати повелителем? Все вислизало з рук, кудись провалювалось, щезало. Зникомість, неприсутність і неприступність. І дух Самійлів не з’являвся, не подавав ні голосу, ні знаку, все падало на мої плечі, все ждало моїх слів і вчинків. А я ж був слабкий чоловік, та й годі. Я затулив рукою очі, завів тужливої: Ой коню мій, коню,
Заграй підо мною
Та розбий тугу мою,
Розбий, розбий тугу
По темному лугу
Козакові молодому.

Кривоніс обійняв мене за плечі, гудів над вухом, підспівуючи. Усі підспівували. Я прощав їм, вони прощали мені.


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка