Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка18/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

27



Події незліченні, як і люди. Минувшину згадують, дбаючи про будущину, а ще дехто — лякаючись тої будущини або остерігаючись її. У людини залежність на все життя. Від спогадів, од болю, від туги, але ж і од звитяг також. Битви мої. Виграні й програні. Поговоримо про них. Я не нарощувався полководцем, тож видавалося мені, що вже і двох великих битв виграних задосить для відомщення кривд мого народу і для прийшлого спокою в моїй землі. Тепер думав не про нові битви, а про убезпечення будущими народові своєму, я квапився, знав, що мені відведено мало часу на сім світі, я мав устигнути, отож і слав листи до всіх володарів, декларуючи свої наміри, проголошуючи з’явлення на полях історії народу козако — руського — українського, якому прагнув утвердити місце серед народів інших. Коли не я, то й ніхто, і знов віки неволі й понижень, безіменності і безпритульності. Мене била лихоманка. Я став найнетерплячішим чоловіком на землі. Чи ж мене осудять за це? Сім тижнів стояв мій обоз під Білою Церквою. Козацькі посли не поверталися з Варшави, і вже тривожний гомін пішов поміж військом, що їх там страченої що панство збирає силу, щоб посунути і вдарити зненацька. На місце взятих у неволю гетьманів Потоцького й Калиновського сейм визначив регіментарями воєводу сандомирського, череватого князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколая Остророга, що похвалявся вченістю латинською, і коронного хорунжого, заклятого мого ворога, недорослого Олександра Конецпольського. Перина, Латина й Дитина, — так прозвав я тих недолугих регіментарів на посміх козацтву. Може, був би нам супротивником Вишневецький, однак панство не хотіло давати йому регіментарсгва, згадуючи, що всі найбільші повстання козацькі починалися в землях Вишневецьких: і Наливайко, і Павлюк, і Остряниця. Виходило, що найжорстокіші гнобителі народу українського — українські ж магнати Вишневецькі, тож панство не хотіло тепер зайвий раз дратувати народ наш Яремою, який знай твердив, що бунт треба гасити тільки кров’ю. Сейм у Варшаві засідав безперервно. Ім’я Хмельницького не сходило з уст. Біскуп Вроцлавський Миколай Гнєвош нагадував слова пророка: «Виведу з них могутнього мужа войовничого, судцю й пророка, віщого й древнього, князя й дорадника, умного штукаря й проречистого словом». Колись старожитні, бажаючи представити, зобразити Річ — смутну й тяжку до направи, малювали дерева, обвішані пледами, а над ними горошину, що, падаючи, оббиває всі ті плоди безжально. І підпис: «Сталося». В горошині тій Неймовірне ущільнення матерії, тяжкість усіх світів. Я мав стати тепер такою загрозливою горошиною над пишним деревом шляхетським. Мене звали нечестивим Тамерланом, зрадником, відступником, ненавиділи мене, боялися, заламували у відчаї руки. Мовляв, вітчизна їхня, що славилася непереможністю навіть перед могуттям султанів турецьких і багатьох інших монархів, тепер звитяжена простим козаком. Кисіль склав од сейму лист до козаків, оминаючи мене, не називаючи ні мого імені, ні чину гетьманського, так ніби вже вмер я від самої ненависті панської. В тому листі писалося, що козаки тяжко образили Річ Посполиту, з’єднавши свою зброю з поганськими татарами, допустилися стількох мордувань, стільки землі понищили, такі тлуми бранців християнських упровадили, зламали узи присяги тому, що серед них з’явилися призвідці, які, підбуривши до ребелії плебс, спустошили кілька воєводств, зневажали в деяких місцевостях святині і євхаристію, а також — перед чим здригається розум — пили горілку з чаш для святого причастя! Та все ж коли виявлять каяття і відшкодують усі втрати Речі Посполитої, коли покірливо попросять ласки, може, все те їм забудуть і дарують. Тому нехай спокійно очікують королівських комісарів, погамують бунти, видадуть справців до рук комісарів, повернуть бранців з розбитого війська, а в інших справах очікують вирішень комісії. Вже визначено слідом за регіментарями, які мали приборкати мене силою воєнною, і комісарів, що, за звичаєм, завжди йшли слідом за військом, щоб затягнута на козацькій шиї зашморг ординацій, угод і субмісій. Комісарами були: наш родак єдинокровний Адам Кисіль, підкоморій пшемиський Францішек Дубравський, підкоморій мозирський Теодор Міхал Обухович і підстолій познанський Олександр Сільський. Початок комісії визначено на 23 серпня в Києві, а три регіментарі мали скупчити всю військову силу під Старокостянтиновом, мовляв, для враження. Для враження чи для помсти? Переговорів хотіли про людське око, а поки що кожен пхав Річ Посполиту на Марсову дорогу. Панство вважало чудом, що я не йшов у їхню землю після розгрому шляхетського війська, полонення гетьманів і смерті короля. Мовляв, зупинився, стриманий рукою Всевишнього. Згодом знайдуться ще й тай дієписці, які докорятимуть мені за те, що війни вів тільки в своїй землі, викликавши в ній страшну руїну. Але як же можна визволятися, ведучи війни в землі чужій? Справді, міг би я з — під Корсуня йти хоч і до самої Варшави, та не хотів ставати вульгарним загарбником, стояв під Білою Церквою і ждав, якої ж заспіває панство. Коли долинули чутки з сеймових обрад, коли, окрім крутійства Киселевого, нічого ми не почули, я, маючи таку змножену військову силу під рукою, поволі рушив ко Паволочі, взміряючи75 на поле з найменням Гончариха, і став там обозом сьомого липня. Прикликав до себе своїх полковників, радився з ними, допитувався: як, де, коли? Сяйливе товариство оточувало мене, а Самійло докоряв, що оточив себе не здібними, а тільки слухняними. А де ж ті слухняні? Може, Кривоніс? Чи Нечай з негнучкою своєю шиєю? Чи хитромудрий Богун, або неструджений самоборець Ганжа? І в кожному ж розум так і горить, і той їхній непослух хоч і гнівив мене попервах, та згодом примушував іти за ними, вони були іскрою, від якої спалахувала чиста висока пожежа, а я ж без горіння не був би ні гетьманом, ні Богданом! Та все ж я знову став обозом і стояв цілих шість тижнів непорушно, приглядаючись неоспалим своїм серцем до лядської поведінки та до їхніх переміщень, та до всього, що діялося в світі. Хоч і з деяким запізненням (а може, саме вчасно!), відкрив я, що володію даром бачити людей і події такими, якими вони є насправді. Дар не вельми приємний, коли ти живеш у країні рабства, де немає ні свободи, ні справедливості, де людьми торгують, як скотиною, де права людські потоптані, а земля сплюндрована і загарбана чужинцями. Та цей же дар тепер робив мені прислугу неоціненну, бо міг я прозирати у всі таємниці світу, сам для світу лишаючись таємничим і загадковим, мовби цілковито відданий на волю випадкам. Але сказано вже, що випадки слугують тим, хто готов до них і вміє ними покористатися! Всі великі полководці сміялися б з того способу війни, який я обрав. Розбити вороже військо і стати на місці? Мати під рукою многі тисячі і розпустити їх по всіх усюдах летючими загонами? Брати городи й кріпості, щоб назавтра віддавати їх ворогові? Спостерігати, як збирається поволі вороже військо, і не пітй проти нього, не вдарити, поки не готове? Вагатися й очікувати ще чогось тоді, як довкола все до останку скозачіло, і ти з цим народом міг би виступати хоч проти цілого світу? Тупцювати на місці без наміру, без мислі, без потреби, тоді як ворог уже заносить руку для тяжкого удару? Неприязний автор напише згодом про мене: «Для чого на світі жив і чого хотів, куди прямував, кому служив — сам не відав. Служив степам, бурям, війні, любові і власній фантазії». Що ж, панове, коли настав час степів, то можна послужити й степам! Про всіх же крикунів можна б сказати: «Гортань їх — гроб отвєрст». Покричать та й перестануть. Бо тільки я знаю те, чого вони не знають. Як визволитися від усіх пут. Якою дорогою вознестися до свободи, нічим не обмеженої, до вольності, нічим не зіпсутої. Я розсилав своїх полковників розбивати ворогів менших, легших, сам стояв, очікуючи собі ворога найтруднішого. Страшно не тоді, коли є ворог, а коли його немає, коли не знаєш, звідки він з’явиться, як ударить, хто він і що. Коли Сціпіону після завоювання Карфагена в сенаті мовили: «Тепер Римська республіка в безпеці», він вигукнув: «Навпаки, ми нині в більшій небезпеці, бо не маємо ворога!» Sine adversario marcet virtos — без ворога в’яне і гнусніє мужність. Як тоді малювали війни? Міста суворі, грізні, багаті (а в нас — сільські, ординарні, справжні хлопські діри, де босі хлопці пасуть кози попід валами, що вже давно зрівнялися із землею), оточені високими мурами — і ось облога. Бомбарди ригають потужними снопами полум’я, по сірих осінніх полях тягнуться безкінечні вервечки війська, мушкети випльовують клуби диму, вдалині табір ворожий, ройовйсько пишних наметів, возів, стародавніх гармат з левиними пащами, кінні вістуни мчать туди й назад. Іржання коней, відрубані голови, поранені, що корчаться в багнюці й кричать: «Добий! Добий!» Хвала і слава дмуть у сурми… Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни. Ніхто не міг збагнути, що я обрав свій власний спосіб ведення війни. Я обрав стояння і вичікування. Як тверда скеля, об яку вдаряються водяні вали. Котяться на скелю страшні своєю кількістю, сповнені пихи й віри в своє могуття, і розбиваються, розприскуються пилом водяним, і то ще щастя, коли погибель їхню осяє райдуга від тих бризок. Я стояв і вичікував ще під Жовтими Водами, тоді під Корсунем, тепер під Старокостянтиновом на Скаржинськім полі. Слава відлетіла від мене і тепер сяяла золотими своїми крилами над Кривоносом, який вів мій передовий полк, шукаючи кривавого звіра Ярему Вишневецького. Народ співає про того, хто б’ється, тож про Кривоноса й співано тоді на всіх шляхах: Перебийніс водить не много —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.

Кривоніс узяв Полонне, відбив у Вишневецького і київського воєводи Тишкевича Махнівку, б’ючи з гармат на тріумф і випиваючи різні вина пана воєводи, що мав зілля у всіх свой маєтностях у достатку, бо ж був таким бібушем, що вже пив навстоячки, аби більше влізло, а щоб не падати з ніг при цьому, то завжди мав коло себе двох пахолків, які його підпирали. Звірства Вишневецького, тривожні чутки, що козацьких послів у Варшаві посаджено на палі, призначення сеймом трьох регіментарів шляхетського війська і збирання його під Старокостянтинів «для враження» на козаків, поки нам дуритимуть голову пани комісари на чолі з паном Киселем, — все це змусило мене зрушити з місця під Білою Церквою і поволі пустити всю свою силу на захід, маючи попереду Кривоноса, про якого панство вже починало говорити, ніби воює він на власну руку, може й усупереч Хмельницькому, котрий тільки й уміє, що стояти на місці, і ніхто не знає, що він думає, що гадає. Під Старокостянтинів уже послано Заславським полки Корицького й Суходольського, кінний полк Осінського боронив переправи через Случ. Кривоніс написав Коряцькому листа: «Милостивий пане Корицький! Писав до мене пан воєвода сандомирський, аби я війну занехаяв і назад додому вернувся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місці немилосердне тиранство над братією моєю поробив: рідній братії моїй казав вертіти очі буравами, — і я за се не перестану шукати його всюди, хоч би і в костьолі, аж поки не дістану. Тому остерігаю, аби пан воєвода сандомирський не жалкував — аби речі свої й своїх підданих вивіз десь далеко до замку — бо хоч би я й хотів вас охоронити, та у війську моїм люди різні, і покладатися на них не треба. Коли ж би ти, вашмосць, думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на вашмосць чекаю. За тим будь, вашмосць, ласкав. Вашої милості приятель такий, як зараз побачиш. Максим Кривоніс». Перина — Заславський напише згодом: «Наші небожата, бачачи слабі свої сили, мусили рушити з Старокостянтинова». Козаки кричали услід шляхті: «Отак, ляше, по Случ наше!» Не можна сказати, що все те легко дісталося. Спершу кіннота шляхетська перескочила Случ і наробила переполоху в Кривоносовім війську. Витяли до двох тисяч погано озброєного поспільства, взято до неволі сотника Кривоносового Полуяна, однак на тортурах той налякав панів, що Хмельницький іде вже сюди з страшною силою з — під Паволочі, Кривоніс почав бити шляхетський табір з гармат, і полки панські стали відступати, щоб з’єднатися з головними силами Речі Посполитої під Чолганським Каменем. Гарячі голови козацькі кинулися, хто як хотів, навздогін, але їх перепустили через Случ, і звір показав, які гострі зуби має: нерозважливих козаків порубано стільки, що трупів лежало густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле. Закликаючи Кривоноса бути обачнішим, я послав його далі в глиб Поділля, щоб позбавити ворога припасів. Бо шляхта сунула сюди своє військо і «для враження», та й для прохарчування. Як то казано: на Поділлі хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений. Максим узяв Межибож, а тоді й Бар, що вважався, як і Кам’янець, фортецею неприступною. Згодом якийсь уцілілий шляхтич дивуватиметься з незбагненної поведінки козацтва, яке не залягало під смертельним вогнем, а навпаки — скакало в нього, сподіваючись знайти там не смерть, а фортуну й вікторію: «Коли дано огня з гармат і німці вистрілили, гультяйство під дим скочило». Кривоніс хотів ще «скочити під дим» і в Кам’янці, та я завернув його звідти, бо вже хотів мати в себе під рукою всю силу, щоб з належним пошанівком зустріти силу шляхетську. Вернулися нарешті мої посли з Варшави і привезли образливий для нашої честі лист про милість панську з погрозами. Лист був безіменний, посланий одразу всім або ж нікому зосібна: «Старшому отаманові, осавулові, полковникам, сотникам і всьому Війську Запорозькому». Посли казали, що сам примас Любенський обіймав їх на прощання і по головах гладив, а панство тупотіло ногами й зривалося до шабель на згадку про козаків. Канцлер Оссолінський на сеймі вихваляв воєводу брацлавського, пана сенатора Адама Киселя. Мовляв, немає нині нікого здібнішого, хто б зміг стримати розшалілий плебс. Визначено разом з Киселем і комісарів. Зроблено те без прогайки, коли сейм довідався про взяття Кривоносом Полонного. Для супроводу комісарам виділено дві тисячі війська, а канцлер Оссолінський навіть дав Киселю для асистенті своїх домовників. Ще канцлер на сеймі казав комісарам про нас, козаків: «Розглядати їхні просьби, нічого не вважаючи за нестосовне, хіба б домагалися відірвання від тіла Речі Посполитої якоїсь частини землі або маєтностей, тоді належить виявити твердість і вирішити те війною». Яке засліплення! Коли піднімається на війну народ цілий, то вже він не просить, а бере? І не про відірвання якихось там маєтностей нам ідеться, а всієї землі нашої! Ніхто ще тоді про се не думав і не гадав, навіть сама історія мовчала, бо її погляд спрямований тільки назад, прозріти ж будущину неспроможен. Через двісті літ занадто тверезий і злий правнук п’яних, як він вважав, прадідів кине нам крізь віки слова зневаги до нашої слави і честі, звинуватить у розбишацькому розливі крові без усякої людської мети, в тім, що «нелюдська жорстокість вигублювала городи й села, засіваючи в будущині саму темноту». Я вже з своєї далекої далечі бачив світлість, а йому й зблизька очі полудою вкрило! Комісари прибули до Луцька і засіли там, бо довкола все горіло. Кисіль прислав мені облесного листа: «Мосціпане Старший Війська Речі Посполитої Запорозького, здавна мені милий пане і приятелю! Вітчизна всім є одна, в якій родимося, вольностей наших заживаємо, і не маєш, власне, в усьому світі іншої держави і другої подібної ойчизні нашій у вольностях і свободах. Для того звикли всі одностайно тої матки нашої ойчизни корони польської цілість зберігати, і хоч бувають різні болі, як і повсюди на світі, однак розум підказує: легше домовитися в панстві вольнім, що в кого з нас болить, ніж утратити ту вітчизну нашу, бо другої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві. Скрізь неволя, сама тільки корона польська вольностями славиться». Ох, любив удавати миротворця пан Адам Мефодій Кисіль! Навіть герб собі вигадав відповідний: білий намет у червоному полі — єдиний такий герб у шляхетській геральдиці. Мовляв, білий, як голуб, миротворець посеред кривавих піль війни. Коли року 1642–го у львівській друкарні Михайла Сльозки виготовлено багатоілюстровану з виливними прикрасами «Тріодь цвітну», то Кисіль, домігшись (не задарма!) присвята собі в кількох примірниках, вмостив зверх титулу свій герб: мовляв, хоч я й пан вельможний, але несу галузку оливини, а не меч. Я відписав Киселю доволі прихильно, посланцям же сказав про пана сенатора: тут до козаків прималюється, а у Варшаві заходився проти них. Та й з чим їде до нас? Щоб козаки повернули бранців і гармати, порвали союз з татарами на всі часи і, щойно буде нагода, пішли проти них, голови зачинщиків видали, відновили узи вірності і тішитися свободою коли не з комісії кумейківської (себто понищення наших вольностей після погрому Павлюка Потоцьким), то найвище — з куруківської (ординація Конецпольського, видана козакам після поразки Жмайла над озером Куруковим 1625 року, яка обмежувала козацький реєстр до шести тисяч). Комісари рушили з своїм полком під Старокостянтинів, та по дорозі почули, що козаки захопили Острог — ще одну неприступну фортецю. Кисіль написав мені, щоб відступили від Острога, бо ж він іде з миром. Я відповів, що Кривоніс пішов під Острог теж не з війною, а за борошном76. Коли ж пан сенатор хоче впевнити нас, що йде з миром, то хай дасть закладників, тоді ми відійдемо з Острога в спокої. Кисіль дав трьох людей з двораків Оссолінського: коморника чернігівського Верещаку, Сосницького і Братковського та ще п’ятьох гербованих товаришів з корогви свого брата, новогрудського хорунжого Миколая Киселя: Малинського, Трипільського, Грачевського, Красовського і Тренбінського. Та коли козаки стали відходити від Острога, на них зненацька наскочив стражник польний — коронний вишневеччик Ян Сокол і спробував ударити далебі не по — соколиному. Кривоніс, вважаючи, що то підступність пана Киселя, звелів утяти голови п’ятьом закладникам з корогви його брата, Верещаку, Сосницького і Братковеького поставив дивитися на все те і ждати своєї черги. Все ж тих трьох помилував, тільки розсадив й зосібно під тверду сторожу, а вночі звелів припровадити до себе Верещаку і мав з ним розмову в чотири ока таку страшну, що вже й по смерті Максимовій кілька літ той Верещака справно і вірно служив козацькій справі, сидячи при королівській канцелярії у Варшаві — відав я про все, що діялося в столиці, ніби сам там пробував. Може, ота моя вперта повільність ішла від страху втратити найдорожчих людей, товаришів своїх найвірніших, справжніх лицарів запеки, яких і вогонь не пече, і вода не бере? І, може, іноді лютився я на Максима за його безум і нерозважливість, передчуваючи його близьку загибель? Хто зі мною, той переходить у вічність Не з милості моєї, а з веління самої історії і долі. Зайвих десять літ життя не наближають чоловіка до вічності: вона не вимірюється часом і судилася тим, кого не можна скорити ні залізом, ні золотом. Та все ж як страшно було втрачати лицарів, які, може, перевищували й мене самого? Чи міг я знати, що Кривоніс не доживе й до кінця сього великого і звитяжного року нашої історії — 1648–го? Чи бачив смерть великого самоборця Ганжі на пилявцівському полі не від меча супротивника, бо не було такого меча на світі, а від безглуздої сліпої кулі? Чому доля така немилосердна до цвіту нації, до її найбільших надій, до її слави? Хоч який був я обачливий і обережний, та все ж втрачав то одного, то другого із золотих своїх лицарів, а до мене проштовхувалися, обступали мене ті, що не були вбиті, не знали недуг і втоми в прислужництві, завжди стриміли перед очима, готові на все добре й лихе, і я не мав вибору, наставляв їх полковниками і генеральними старшинами, — так і виходило, що досить чоловікові мати здоров’я, а не розум, щоб командувати людьми, вести їх на смерть. Згодом я переконався, що зло так само непереможне, як істина, та що міг удіяти? Життя — це втрати невідшкодовані, битви — це втрати ще більші, тож і був я уперто обережний там, де мала литися кров і де (я знав це напевне) найперше понесу втрати сам, і щоразу частка моєї душі відмиратиме з кожним полеглим. Отак, присунувшись під Старокостянтинів, я вибрав собі для стояння місцевість за болотистою Ікавою під пилявцівським замчиськом, нікчемним і занедбаним (пани зневажливо звали його «курником»), і став ждати терпляче, хто ж перший прийде до мене: комісари пана Киселя чи військо, яке регіментарі з Вишневецьким скупчували під Чолганським Каменем? Війська того налічувалося вже понад 30 тисяч, та ще втроє більше було обозової служби з мушкетами. Сто тисяч возів з припасами сунули до Пилявців. Які дороги треба для них? І що то за військо, обтяжене таким майном? Не тільки значніші пани, але й звичайна шляхта поставились на сей похід, палаючи бажанням стлумити ребелію і потоптати козака. Вибралися панята не так із залізом, як із сріблом і золотом, виступали з незвичною розкішшю, їхали в позолочених ридванах, везли дорогі шати, коштовний посуд з усієї корони, клейноди, дорогі вина, обтяжені Церерою і Бахусом. Сім воєвод, п’ять каштелянів, шістнадцять старост — і всі хотіли командувати, що не панек, то хотів бути гетьманек. Хвалилися, що військо таке — хоч і Стамбул брати. Не Мали ніколи такої сили зібраної ні Жолкевський, ні Ходкевич, ні Конецпольський, ні самі королі. Про моє ж військо пани й не відали достоту. Зневажали не знаючи, пиха засліплювала їх, а там ще Семко Забудський, якого я за нестерварівську різанину звелів прикувати до гармати, перегриз якось ланцюга і з нашийником, мов пес, прибіг у шляхетський табір і підняв дух панству; мовляв, у Хмельницького військо хоч і велике, може й до ста тисяч, та геть заморене, голодне, все в незгодах, дві третини без стрільби, з самими киями, хлопство прийшло на війну просто від плуга, тепер утікає, окопу немає ніякого в таборі, обережності теж, бо ціле військо щодня п’яні, Семко сам прибіг п’яний, пани й повірили. Сунули на нас, вже вважаючи мертвими. Я терпляче ждав. Хочуть, то хай прийдуть і спробують вдарити. Не ми йдемо — на нас ідуть. То чия ж вина і хто гріх бере на душу? Перед цим я знов і знов писав листи мало не всьому світові, пересилався з ордою і Портою. Мені ще не вірили, до мене придивлялися й приглядалися, хоч після Жовтих Вод і Корсуня вже й помітили, великі володарі не квапилися прийняти до свого грона простого козака, тож якою радістю став для мене лист із Стамбула від давнього мого знайомця Бекташ — аги, який справді не загубився за ці літа, а проник в заплутані нетрі султанського двору, став вихователем спадкоємця султанського, а тепер уже був «названим батьком султана», 60 щойно на трон сів його вихованець, семилітній Мехмед, син Турхан — валіде, яка походить з козацької землі, тому він, Бекташ — ага, охоче приймає в свої названі сини і гетьмана українських козаків Хмельницького, доблесть якого йому давно відома. Молодий султан уже звелів ханові Іслам — Гірею вдарити всією силою на королівство, щоб помогти козакам, а він сам, хоч семилітній ще тільки, хоче йти з ними в той сяйливий похід. Згодом казатимуть, ніби переворот у Стамбулі вчинив Хмельницький, убивши султана Ібрагіма і посадовивши на трон сина українки. Може, й хотів би я мати такі довгі руки, та шкода говорити. Але гріх було й знехтувати таким дарунком долі, тож велів я панові генеральному писарю просто з табору нашого готувати поважне посольство до Стамбула і не пошкодував одправити з війська одного з своїх найліпших полковників Филона Джелалія, бо ж він був колись зі мною разом у неволі й теж трохи знав Бекташ — агу. Уклав я листа до султана, нічого й не обіцяючи, але з належною пошаною: «Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безкінечні літа доброго здоров’я і щасливого над усіма панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші! З листа Бекгаш — аги бачимо, що ваша цісарська милість, пан наш милостивий, на нас, слуг твоїх, ласкав бути рачиш. Велцесми нині з того тішилися всім Військом нашим Запорозьким і велце просимо вашої цісарської вельможності, аби на нас, слуг своїх, був ласкав. Бо ж ми за всяке братерство і приязнь з ханом готові всігда до услуг вашої цісарської вельможності і проти кождого неприятеля стояти. Також козакам заказали, щоб у панства вашої цісарської милості не вторгалися. І завсігди будем пильнувати того, аби ні один неприятель не прийшов і зла в панствах ваших не чинив. Так нам в згоді за се стояти з татарами, один за один разом доходити, дай Боже так навіки бути в цриязні, недобра хотіти кожному неприятелю, а за ласки вашої цісарської милості віддячувати». Ламатимуть ще голову над моїми посланнями до султана, та ніхто до ладу їх так і не витлумачить, бо велику гру спроможні збагнути тільки великі уми й державні мужі, які керуються не щоденними клопотами, а вищими потребами. А чи відомо вам, до слова, що «цісар» по — латині означає «чуприна»? А що писав до малолітнього хлопця, то робив те, бо не мав вибору. Однаково ж усі послання читає не сам султан, а його лукаві двораки, опріч того, у такому великому царстві вже й не важить, який султан — старий чи малий, мудрий чи дурний, — таке царство, як я вже колись казав, нагадує великого важкого воза, попхнутого щосили з довгої гори, і вже той віз котиться сам собою, чи є на нім фурман, чи й немає, чи є коні в запрягу, чи теж немає, віз котиться без упину, трощить і ламає все на своїй путі, і немає сили, яка б його зупинила, хіба що якась каменюка попаде під колесо і виверне розвору та попровадить того воза трохи вбік, та й знову мчить він ще несамовитіше. Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли тісно буде, і на Запоріжжя піде. Я шарпав шляхетські полки наїздами, розсипаючи їх. аж до Луцька, Острога, Сатанова, та на головні сили, які рухалися від Чолганського Каменя, не нападав. Вибрав собі місце для стояння малоприступне: глибокі балки, бугри, річка Ікава розлита в стави та болота, чорториї й крутосхили, — для козаків оті яри, болота, води ніби дім рідний, а для шляхетської кінної їзди пропад і загибель, ні просунутись, ні пересунутись, ні розігнатись, ні погнатись. Переправившись через Ікаву під Пилявцями, я при доброму фортелі став, всюди мав ліси, засідки, тяжкі для ворога переправи через стави та болота, табір свій за звичаєм уфортифікував як окопом, так і возами, стаборувавши їх за наукою козацькою в шість рядів, військо все своє замкнув у своєму окопі так, що ні підступитися, ні вирвати бодай одного чоловіка, заховав, що й не злічити. Пастку розставлено, тепер мав я заманити в неї шляхетську мишу. Коли панське військо підійшло під Старокостянтинів, козацька застава зустріла його. вогнем і трималася весь день при фортеці так, ніби тут і мала розгорнутися велика битва. Однак уночі я відкликав заставу звідти, що потрактовано було панством як переляк перед їхньою силою: «Господь Бог всемогутній напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільні всі переправи». В яких би тут головах не зашуміло при такій фортуні! Ще коли вирушали в похід, то більше думали про святкування перемоги, ніж про битву. Везли вина й посуд для банкетів, сотні возів наладовані були залізними ланцюгами, щоб заковувати в них бранців. «Як ведмедів, вестимемо козаків у ланцюгах за возами!» — похвалялися пани. Щоб честь подавления ребелії не дісталася комусь одному, обрано було трьох регіментарів, а до них приставлено військову раду на 10 чоловік, без якої регіментарі не могли нікуди й посунутися. Ніхто не знав, кого треба слухати, хто тут начальник, кому що робити, та панство не вельми тим і переймалося, вважаючи свій похід урочистим шестям до слави, а не до сутичок і боїв. Втікачі, що хмарами бігли з шляхетського табору, — прилучались до мого війська, розповідали, ніби панство у своїй зарозумілості вже й до самого Бога зверталося з такою молитвою: «Господи, не помагай ні нам, ні козакам, а тільки з висоти свого трону дивися, як ми розправимося з цими хлопами!» Пани похвалялися, що для козацького мотлоху шкода й зброї — вистачить київ та канчуків. Таким людям треба б убиратися в пір’я, щоб легше індичитись. Зайнявши Старокостянтинів, пани вислали під козацькі позиції передовий полк нашого давнього знайомого Зацивільковського, що був колись козацьким комісаром. Зацивільковський бився запекло, присунувся під самі наші окопи і став табором, не вибираючи місця. Так непорядно обоз розложив, що шість узгірків собою покривав, а між ними яри та болота. Віддав я панам те поле, щоб собі ноги зламали. Тоді ж загинув Ганжа. Видно мені було добре з пилявцівського замочка, як він з кількома самоборцями скочив через гатку на той бік Ікави, як викликав на герць шляхтичів, видно було, як рубається з одним, і другим, і третім, всіх долаючи, а тоді невидима куля прилетіла, вдарила в живіт, і Ганжа похилився на коні, зламався, та все ж здобувся на силі і, вже вмираючи, знов бився, поки й випала з мертвої руки шабля. А я все те бачив і карався в душі, що безсилий запомогти, порятувати, воскресити свого лицаря. Де ж велич життя, де тайнощі й захвати, коли все кінчається так жорстоко, ганебно й несправедливо? А може, й справді, щоб стати героєм для України, треба загинути? Як Байда, Підкова, Наливайко? Тільки я живий і сущий у своїй незмірній величі, яка возносить, але й пригнічує водночас. Кілька днів придивлявся я, як пани хочуть здобути переходи через Ікаву, одну греблю тричі здобували і втрачали знов. Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали в окоп. Тепер мали намір приступити під самий мій замок, та тут я неждано вивів усе своє військо і вдарив на розвезлі панські сили, погнав їх через річку, топлячи в воді, нищачи в тісняві й у непрохідцях. Сам з гетьманським полком помчав у битву, летів у лаві, припадаючи до кінської гриви, гукаючи: «За віру, молодці, за віру нашу!», лівою рукою тримав повід, а права висіла десь унизу, збоку, далека й безмежно довга, до безміру продовжена і обтяжена шаблею, звисала для замаху, для посвисту, для глухого удару, для крові, смерті й перемоги. А довкола все валилося: люди, коні, світ, залитий кров’ю, несамовитий світ, у ненависті, в криках, зойках, піснях, розгорнутих хоругвах, ошалілих конях. Билися не тільки за свою землю, але й за свою гідність, за славу й історію, тож і вийшла та битва нещаслива для шляхетської сторони, їхнє військо одразу стратило серце, і вже тепер не я мав почуватися жертвою, а ті, хто ще вчора в безмірній пихатості своїй вважали нас за ніщо і вже святкували вікторію, ще й не здобувши її. Сподівалися повернути собі втрачену над нами владу, гадаючи, що для цього досить лиш занести меч над нашими головами. Але якої ж влади можна домогтися мечем? Хіба що над мечем же. А коли він виявиться гострішим? А в мене була влада велика над землею, над сонцем і дощами, над власним потом і холодними снігами, вся в терпінні, в тисячолітнім триванні й очікуваннях, була в ній насолода перемоги, розпач понад стихіями, радість, коли над головою кричать журавлі, і гриміння голосів сущих і тих, що колись будуть, які вимагали: поможи відійти від смерті, порятуй і поможи, щоб трави топтали коні не сідлані, щоб сичі плакали над своєю долею, а не над людською, щоб дощі змивали голови закоханим, а не вбитим, щоб вітри стогнали в зелених байраках, а не над руйновищами. Я стояв під Пилявцями самотній, безпомічний, на голодне й босе моє військо, на моїх голодранців і галайстрів насувався в золотій своїй пишноті нахабний панський світ, який не хотів відмовлятися від загарбаного і завойованого предками їхніми, а те, що дано нам було історією, життям, природою і Богом, зневажав і насміхався з нього. Мене полишено під Пилявцями на власні сили, бо навіть мій зрадливий союзник, хан кримський, прислав сказати, що до за кінчення байраму орда, не може прийти на поміч, а слова нового султана турецького про сприяння в моїх замірах мали зостатися на папері чи й не назавжди. Та про свою самотність мав знати тільки я, панству ж треба було дурити голову, ніби стою так довго й уперто, бо жду хана, і сілістрійського пашу, і самого чорта — біса. Я посилав козаків — одчайдухів, які мали нібито добровільно перекидатися до панського табору і малювати там якомога більше жахів про те, яка страшна орда підходить мені на поміч, тоді підослав панам для більшої віри ще й попа, який на хресті заприсягнув, ніби орда вже за один перехід звідси а ще після того вдався й до геть дитячої штучки: попросив Кривоноса перевдягнути своїх молодців у татарську одіж, повивертата кожухи вгору вовною і надвечір прискочити з степу до мого табору з татарськими галалайканнями, свистом і тупотом. Кричали в моїм таборі щодуху «алла!» ще й поночі, палили безліч вогнищ, так ніби сила моя побільшилася удвоє чи й утроє, ми з полковниками сиділи в моєму шатрі та припивали за панський переляк, не дуже й вірячи в нього, насправді ж вийшло так, що заніс я руку, а назавтра виявилося: вдарити нікого. Регіментарі, перелякавшись «орди», скликали військову раду, і після криків, прокльонів, звинувачень вирішено було відвести табір до Старокосшнтанова на зручніше місце і там укріпитися як слід, а військо мало зостатися тут під рукою Вишневецького і стримувати того «мізерного козачка», як звано мене було між панством. Вози Заславського, Конецпольського й інших значних панів мерщій рушили з табору, в темряві ніхто нічого до ладу не міг розібрати, вмить облетіла всіх чутка, ніби регіментарі з своєю кіннотою втікають, лишаючи всіх напризволяще, шляхту і її службу охопив жах, вже їм видавалося, що звідусюди наступають на них козаки з татарами, хоч то наступали на них власна їхня пиха дурна, сваволя, неправда, утиск бідних, і вже тепер ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні погрози, ні кара інфамії — ніщо не могло повстримати цих перестрашених нікчемних вояків, і вони кинулися втікати, почався, може, найганебніший exodus77 в діях їхніх, втікали, ніким не гнані, забувши про своє шляхетство, про сором, про те, в якім стані лишається Річ Посполита. Заславський тікав до свого Вишнівця, Конецпольський до Бродів, Остророг до Одеська, Вишневецький на простій підводі домчав до свого Збаража, а вже другого дня був у Львові, маючи при собі всього лише двоє людей, що позосталися з усього його війська. Пан Кисіль, покинувши карету свою сенаторську, не зважаючи на подагру, допав коня і втікав наперегінці з молодими шляхтичами. «Біжать усі, і я з ними біжу в скаліченім своїм здоровлі — сам не знаю куди, — скаржився гірко. — О Вислу вже деякі за сей час оперлись». Боронились тільки німці, найманці з гвардії королівської Оссолінського, та їх була жменька, всі вони погинули, і перед моїм козацтвом став величезний, не бачений ні в яких війнах, покинутий напризволяще табір. Сто тисяч возів, карет, ридванів без запрягу, без жодної коняки, дорогі шатра, встелені килимами, із золотим і срібним посудом на різьблених столах, з вином, налитим у коштовні келихи й не випитим, бронзові ванни з нагрітою для купання панського водою, засмажені туші биків і кабанів над загаслими вогнищами, на столах вилиті з цукру леви, кози, лані, дерева, посуд з безцінної порцеляни і срібла. Навіть рукомиї з чистого срібла, їхали ніби й не на війну, а на ярмарок, щоб поміняти всі свої коштовності на козацькі рядна та попони. Луки на сідлах срібні, чепраки гаптовані золотом, шаблі з срібною насічкою, остроги золоті й срібні, стремена позолочені, кунтуші бархатні з опушкою дорогого хутра, на грудях золоті ланцюги, з шапок звисали ниті з самоцвітами. Тепер утікали так, що погубили й шапки. Все кинуто, пани шляхта втекли як стояли, зоставляючи весь свій маєток, рятуючи самі душі. Один лишив сукню, підшиту соболями, з діамантовими тороками, цінену на 80 тисяч золотих, молодий козак, ухопивши, кинув її на спину коневі замість попони, інший забув узду, саджену коштовним камінням, варту, може, й усі сто тисяч, — козак знайшов її сховану в торбі; ще в іншого приготовлені литі з срібла лати й шолом, котрі козак вважав за зброю самого святого Юрія — Змієборця; той привіз із собою, а тепер кинув 40 бочок вина угорського, а той — шовком і золотом шемеровані намети, взяті ще в турка під Хотином, — козаки порізали їх, аби привезти дарунки жінкам; ще один приставив двадцять тисяч червоних, мабуть щоб викупитися з неволі, якої міг сподіватися; а той притяг карету вартістю в 30 тисяч золотих, сподіваючись їхати послом до Порти після вікторії над козаками. Князь Заславський згубив навіть булаву регіментарську, саджену туркусами і ясписами. Та що булава, коли честь навіки загубили, майнувши навтьоки, гнані лиш власним страхом, топчучи один одного, як то було під Старокостянтиновом, де обломилися на мості і, не можучи переправитися через Случ, мусили гинути. Сталося це в ніч на четвер перед воздвижениям, в ту ніч пилявцівської ганьби для шляхти захиталося ціле королівство і стало розвалюватися, так що вже ніхто не зміг ніколи тому зарадити. Вважали нас мотлохом, самою грозою своєї настави замірялися поскромити, пишнотою й розкішшю прагли засліпити й знетямити. А ми ж вийшли з степів скіфських, може, й походили од тих скіфів, що про них Геродот казав: «Серед усіх відомих нам народів тільки скіфи володіють одним, але найважливішим для людського життя мистецтвом. Воно полягає в тім, що жодному ворогу, який напав на їхню країну, вони не дають порятуватися, і ніхто не може їх настигнути, коли тільки вони самі не допустять сього». Коли підніметься весь народ, його не здолає ніяка сила. Не здолає і не підступиться зовні. Зате може підточити зсередини. Як шашіль, наосліп, уперто, невідступно. Ця зла сила — жадоба, заздрісність, юрность78. Мав я зіткнутися з цим під Пилявцями, а далі — ще більше. Тим часом же військо моє гуло, мов бджоли до весни. Кинулися на табір безпанський, остовпіли від багатств, що лежали в багні, взялися до здобичі, починався судний день. Тиснява, драча, гук, сміх, розгарш79. — Отеє пани! — І плюдри зоставили! — Так темно ж було надягати! — Сказали б, то ми й присвітили б шаблями в очі! — Вони й самі хваляться, мовляв, що пан, то й шабля. — А в нас що козак, то й воля. А волі ніякою шаблею не утнеш. — Коли кого пан налякає, то послі й торба спать не дасть. — От і розторгувалися пани на нашій землі. А тепер ми їхнє срібло — злото подуванимо. — Та тут більше награбованого, ніж нажитого. — Хапали в хапиці, хапиця Ж по пиці! — Як набулося, так ізбулося! — Протряслися ж пани! Пострибали, як рись — коза80! — Хай би їх чорт на глибоке не носив, то й не втопились би. — Як біг біглець та витріщив кінець! — Не жалуй вухналя, бо підкову згубиш! — Скидай, хлопці, кожухи та зодягайся в шуби панські! — Тю на тебе! Чи воно не однаково тепло? — Тепло то воно тепло, та тільки в кожусі — свобода, а в шубі — прислужництво. — Не саму ж саламаху та щуку — рибаху козацтву вживати! На радощах безтямних од тої здобичі, що тисячокротно перевищувала корсунську, співано й пісню про мене, щойно складену: Ой Хмелю, Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами
Велику трусу!

Однак, здається, та пісня й не пішла далі поля пилявцівського, бо вже там обачливіші затягували й іншої: Отамане наш,


Не дбаєш за нас,
Бо вже наше товариство
Як розгардіяш!

Та чи ж багато було обачливих? Старшина козацька й собі кинулася на здобич велику в скарбах і фантах81, кожен тягнув до себе, рвав у іншого з рук, ще й прибігали до гетьмана, щоб розбороняв і встановлював справедливість. Генеральний мій обозний Чарнота, щоб придобритися до гетьмана і утвердитися другим чоловіком у війську, взявся відбивати майно буцімто для мене, а тоді справді позвозив до мого намету безліч бочок з сріблом і золотом, скринь з шатами і тканинами, позганяв більше сотні коней породистих турецьких, а непородні тисячами блукали по таборі, марно Шукаючи бодай травинку. — Що се? — поспитав я Чарноту. — Відправимо до Чигирина, може, сам гетьманич і допровадив би, щоб сховати дишкретно. — Ага. Щоб знов казали, що Хмельницький закопує в землю скарби? Бачиш, який у мене намет, який мій одяг і їжа яка? Чи треба мені сього! Аби лиш ранкори82 супроти гетьмана викликати! — Та коли ж Бог дав так много всього, то гріх і не поживитися! — засміявся Чарнота. — Коли сам не хочеш, то я поховаю. Пригодиться в нашій потребі великій. Виговський, що єдиний, здається, з моїх старшин не погрів рук коло здобичі, зауважив без своєї звичної обережності: — Замість свободи здобули в шляхти тільки майно. — Хто що має, те й втрачає, — відповів я пану писарю генеральному, — а чи тобі, пане Йване, шкода багатств братії своєї? — Смішно мені, гетьмане, дивитися, як хлопство з татарами на срібних тарелях конину в’ялену їсть. — Хіба не однаковий рот — у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кождому? Виговський зітхнув. — Лякає мене, гетьмане, як би пилявцівські донативи83 не зашкодили в нашій справі великій. Бо коли коштовності мішками стануть продаватися за безцінь, то чи ж не станеться того й з життям людським! — А коли воно цінувалося дорожче? — Та й до звичайного розоріння призвести все це може. Вже сьогодні віл, за якого гданські купці давали 20 золотих, іде за чотири або м за два, за барана дають лиш шістнадцять грошів, а за вепра тільки чотирнадцять, тоді як кварта горілки йде за двадцять. — Гей, пане писарю, не лякайся демонів золота! Звідки ж візьмуться чоботи, свищ, барабани, хоругви, самопали й гармати, коли бракуватиме золота? — Хто ж стане дбати про хліб і м’ясо при такім знеціненні? Уряд, який візьметься нагодувати народ, неминуче змушений буде визнати своє безсилля. Народ сам себе годує, тут не поможуть йому ні царі, ні Боги. Уряд уміє їсти тільки сам, а не годувати інших. Я ж повинен годувати військо, тому беру в народу те, що мені потрібно. Потреби ж сі бувають неоднакові. Одна влада гнобить народ, інша хоче його визволити. Одна живе несправедливістю, як хлібом щоденним, інша виборює справедливість для всіх золото теж може дати справедливість, коли воно всім приступне. — Не вірю в таку його приступність, — одверто мовив Виговський. — А я вірю! Пан Іван змовчав. Самійло б не змовчав, коли не погоджувався, а Виговський не наважився вглиблюватися в суперечку з гетьманом своїм, я ж не надав тому значення, а шкода. Людина безборонна перед власним становищем, надто коли воно високе. Мав би я вже пильніше приглядатися до тих, кому роздавав уряди, кому довіряв душі і майбуття. Таємні думки, таємні наміри, затаєні й притаєні — хто розкриє? Як довідатися, як зазирнеш у чужі душі? Перед цим зупиняється не тільки найвища влада, а й сам Господь Бог. Приходили до мого намету, дякували за ласку, запевняли у відданості, пили за здоров’я гетьманське, а тоді йшли у свої полки і кожен робив, що хотів. І в цьому безберегому морі каламутному я мав бути повелителем, Посейдоном і Амфітріоном? Яке ж далеке воно від збитої плече до плеча когорти, незламної фаланги, залізного легіону римського! Розгойдана безберега стихія пристрастей, хотінь, свавілля. Хто міг це опанувати, для кожного знайти властиве слово, лишаючись і людиною, і гетьманом водночас? Шкода говорити! Я скликав старшин з усього війська і питав: що будемо робити далі? Не приховував пригніченості духу, бо після кривавих битв під Жовтими Водами й Корсунем ця пилявцівська химерна баталія видавалася мені якимсь зловорожим знаком. — Заніс руку, а вдарити нікого! — мовив я до старшин. — Втекли пани перед нами, як перед карою Божою. В таборі їхнім було срібла більше, ніж свинцю, і більше слуг, ніж воїнів. Срібло ми забрали, слуги втекли. Тепер жде нас тільки свинець і самі воїни. Починаючи своє діло святе, стояли ми перед вибором: загинути з ганьбою чи зі славою. Тепер показали всьому світові, що не загинули, живемо і набираємо на силі. Ворог колись був страшний для нас, тепер, хоч зодягнуті в залізо, вмирають, щойно побачивши козака. Немає вже перед нами ні Жолкевських, ні Ходкевичів, ні Конецпольських — самі тільки Тхоржевські та Заянчковські. Сумне видовище. Побачили ми тут, під Пилявцями, що ліпше військо оленів з вождем левом, аніж військо левів з вождем оленем. Сто тисяч утекло від нас, стративши в сутичках, може, якусь тисячу. Знак лихий не тільки для ворога, але й для нас, бо не знаємо тепер своєї сили. Сто тисяч — то ще не весь народ і не все королівство. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чй стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає нам кожною билиною, а ворогові — зла мачуха щокроку? Що скаже чесная рада? Чи вертатися під Білу Церкву, розійтися по полках, наводити лад у своїй землі та спочивати од трудів, чи підійти до Львова і визволити весь народ українсько — руський аж до Любліна й Сандомира? Не сподіваюся на думку одностайну, бо ж одностайність існує тільки між мертвими. Коли римський сенат тричі підряд приймав одностайні ухвали, приходили преторіанці й розганяли його мечами. Хіба нам потрібна така одностайність? Хотів, щоб кожен, хто має свою думку, висловив її тут перед усіма. — А що гадає пан гетьман? — поспитав Кривоніс, який мав руку на перев’язі, бо зачепила його куля під Старокостянтиновом. Був вельми сумний на виду, як і я сам, і щось дивне з’явилося в ньому, аж я не впізнавав свого найхоробрішого полковника. — Коли скажу про свій намір, тоді многі з вас побояться суперечити гетьману, і я так і не взнаю про їхні думки, — відповів я. — Кому б то хотілося втратити голову! — похмуро пожартував Нечай. — Та вже тільки не тобі з твоїм дебелим гамаликом, — шпигнув його Богун. — Не знаю, як ти, пане гетьмане, — сказав Кривоніс, — що ж до мене, то мені не кортить ні Львів, ні Варшава. — Слушно мовить полковник Кривоніс, — мерщій втрутився Виговський. — Війську потрібен спочинок, та й про зиму слід подумати. Поспільству час вертатися до плуга, бо ж по всій Україні ні орано, ні сіяно. Звикнувши козакувати, одучаться орати землю і пробуватимуть жити самим розбоєм та грабунком. — Одразу видно шляхетську душу пана писаря! — засміявся Кривоніс. — Коли я кажу, що ні до Львова, ні до Варшави не йшов би, то не хочу й стояти табором, а посунув би перше на Волинь, щоб очистити її всю, а тоді, може, й про інше б подумав. — Чого нам тупцятися! — закричав Чарнота. — На Варшаву веди нас, батьку, і край! Застукати панство, поки воно тепле, в гнізді! — Втече твоє панство, Чарното, як і тут, — сказав я йому, — а в Варшаві лишиться сто тисяч голодних ротів. Чи маєш їх чим годувати? — Вирізати всіх на пень! — А коли різонуть тебе? Воїни свободи ми чи простацькі зарізяки? Хочеш стягнути на нас прокляття всього світу? Та й чом би мали ми йти в чужу землю? Свою ще не взяли всю до рук. Тож і видається мені найбільш слушним іти на Львів, бо гріх не показатися під його стінами. — Коли так, навіщо ж нас питав? — невдоволено зауважив Кривоніс. — Щоб упевнитися в своєму намірі, — відповів я йому і всім тим, хто виказував незгоду мовчазну або й висловлену, як то зробили Чарнота і генеральний писар. Виговський, мовби заохочуючи полковників до спротиву гетьманським намірам, знов узяв слово і став вилічувати, скільки всього треба для війська і яка тяжка руїна жде нас, коли не повернемо посполитих назад до землі, але тут уже зрізався з ним Чарнота, а я сидів, дивився на пана Йвана, якого купив у татарчука під Жовтими Водами за шкапу, і пробував угадати: друга собі купив чи ворога запеклого, помічника вірного в своїй справі тяжкій чи душу непевну і зрадливу? Тоді ще не міг собі відповісти. Кожного бачив навиліт, душу кожного читав, як розгорнену книгу, а душа Виговського лишалася темною для мене і нерозгаданою, хоч зовні чоловік був найслухняніший, найвірніший і найзапопадливіший. Кривоніс постачав мене вістями невтомно. Умів не тільки брати укріплені міста, але ще й мав повсюди свої очі й вуха, все знав, все вивідував вчасно, і вже коли запустив вірного свого чоловіка й у королівську канцелярію, то що тут казати! Львів на путі до Варшави був тепер найбільшим містом, тож слід було сподіватися, що пилявцівські втікачі скупчаться бодай там, щоб захищатися і зупинити нашу силу. Однак пани регіментарі мерщій кинулися до своїх родових гнізд, щоб вихопити з — під носа в козака та порятувати бодай найцінніше з своїх набутків неправедних. Я послав відділи козацькі на Вишневець Заславського та на Броди Конецпольського, однак ні того, ні другого вже там не застали. Конецпольський подався чи й не до самої Варшави, не заскакуючи й до Львова. Заславський тільки попас коней під Львовом і опинився аж під Ржешовом. Остророг наспів до славного нашого города, як найбідніший пахолок, струджений, зчорнілий, без опанчі й шапки пристойної. За ним прибіг і Вишневецький, який у своєму Збаражі полишив усі гармати й припаси, мовби для того, щоб я забрав їх, їдучи на Львів, і додаючи до тих ста гармат, що взяв під Пилявцями. Про львівські справи писатиме Самійло Кушевич, райця городський, напише він хоч і без прихильності до мене, та все ж правдиво по змозі, про ту облогу писано й ще, то чи й треба мені про неї надто? Вишневецького після довгих суперечок і намовлянь проголошено у Львові вождем начальним над усім військом. Ярема згодився з нехіттю й осторогою, не вельми вірячи у свою звитяжливість, не захотів брати всю владу на себе і визначив собі в товариші Остророга, що був коло нього, і Конецпольського, про якого й не знав ніхто, де він і Чи живий є. Зібрано мільйон золотих у монеті й на триста тисяч срібла з церков і монастирів, що мало бути перебите на монету. Маючи такі гроші, Вишневецький зміг найняти собі понад три тисячі війська, а тоді взяв тих найманців і всі гроші й утік разом з Острорргом до Замостя. Як сказано: дали коням остроги і пішли навтьоки зі Львова, що плакав у своїм сирітстві. Перед Збаражем Виговський за своїм крутійським узвичаєнням пізно вночі після всіх справ, уже стоячи на порозі мого намету, мовив недбало: — Там у мене чоловік з Волощини пробував.: — Якісь вісті? — Є вість вельми приємна. Патріарх єрусалимський Паїсій гостює в господаря Лупула. Добратися хотів мовби аж до Москви, та завагався, наляканий козацтвом. — Хто ж його налякав? — спитав я, щосили гамуючи себе, бо вмить відродилося в душі все, що намагався понищити, спогади болючі й солодкі вдарили в душу з силою такою страшною, що я ледве не застогнав. Патріарх. Мотрона. Її шлюб той гіркий і наше щастя й нещастя… — Хто може налякати. православного патріарха дітьми його добрими й нерозумними? Чи ж ми бусурмани якісь? — Може, й сам господар молдавський, у якого одне око на султана, а друге на короля, — знизав вузькими своїми плечима пан писар. — Нащо мене про це звідомляєш? — Гетьман усе має знати. — Аби ж то все! Хто в нас із старшин едуковані? — Криса — полковник білоцерківський, Гладкий — миргородський полковник. — Полковників зоставимо тут. Пораджуся з отцем Федором. Треба вислати патріархові супровід почесний, запросити його до Києва, з тим щоб згодом оберігати його й на путі до Москви. Скажи Демкові, хай добере сотню козаків, зготуй універсал, а старшого знайду сам. Виговський ще стояв, а я хотів лишитися без нікого і прикликати до себе ту, яку відтручував з пам’яті всі ці гіркі місяці, писар же стовбичив переді мною, перебирав у коротких своїх руках якісь марні папери. — Чого ждеш? — непривітно мовив я йому. — Подумалось мені: може, написати патріархові про пані гетьманову… — Пиши те, що велять! Іди з — перед очей! Прогнав його, все в мені кипіло, ладен був кинутися на Виговського з кулаками. І це на чоловіка, що приніс таку вість! Душа не витримувала нечуваного напруження сил, дві істоти жило й боролося в мені весь цей час: одна діяльна, тверда, скупчена вся на справедливості й великих подіях; друга Сонна, утоплена в пиятиці, мовби вмираюча, боязка і майже нікчемна. Відтоді, як поїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони, хотів думати про неї і боявся, бився об неї, як об м’яку теплу хмару, а вона розступалася, і я лишався з своєю невтоленністю і розпукою. Все життя звик мати перед собою жорстоких супротивників, змагатися, битися з ними не на життя, а на смерть, а тут зненацька найдорожча тобі людина, твоя найбільша любов ставала ніби найтяжчою ненавистю, однак не було ні любові, ні ненависті, сама непевність, порожнеча, небуття. Що може бути страшнішого! Виговський приніс мені надію. Патріарх єрусалимський може благословити шлюб з Мотроною, мій шлюб, нашу любов, нашу… Наша вона чи тільки моя? Хіба про це хто думає? Чи можуть жінки любити відомих людей? Може, люблять не їх самих, а переваги й вигоди, які дає їхнє становище, — багатство, владу, силу, славу? Перебираючи все собі, втішаються й пишаються, бо що ж для жінки може бути вище на сім світі! А що мала Мотрона? Чим вона пишалася й величалася? Була безвинною жертвою того шевлюги Чаплинського, тепер жертва пані Раїни, а від мене — ні домагань, ні прохань, ш слова, ні погляду. Бути б мені не гетьманом, а молодим козаком та кинути все на світі, сісти на коня і дорогами знаними й незнаними — вдень і вночі — Приїхав вночі, при ясній свічі,
Стук — грюк в віконечко,
Вийди, вийди, коханочко,
Дай коню води…

А де ж те віконечко, яке засвітиться на мій голос, де та рука, що бризне відром, де те все? Шкода говорити! Уночі пішов я до отця Федора. Застав його перед образами за молитвою. — Відпусти мені гріхи, отче, — попросив його. — Бог відпустить. — Знов скаламутила мені душу пристрасть гріховна, і не відаю, що діяти. — Хіба любов гріховна, сину? Любов до ближнього звершила незмірно більше великих діл, ніж війна і хоробрість. — До ближнього, та не до жінки ж! — А хіба жінка не може бути ближнім? — Ох, отче Федоре, буває і найближчою, та вже коли стане далекою, то ніщо не зрівняється з тою далечиною! Отримав я вість, що в господаря молдавського гостює патріарх єрусалимський. Хочу запросити його до Києва. — Богоугодне діло задумав, сину. — Пошлю сотню козаків добірних для супроводу, а це йшов до тебе, щоб порадитися, кого поставити старшим, та по дорозі й сам надумав. Хотів тебе, отче, а тоді злякався: з ким же лишуся? Десь тут у війську сотникує син київського протопопа Андрія Мужиловського Силуян. З доброї родини і добре навчений. Був серед кращих учнів блаженної пам’яті Петра Могили, і його ім’я стоїть у книзі «Євхаристиріон, альбо вдячность Петру Могил? од спудеов гимназіум з школи риторіки». Чоловік такий не осоромить нас перед патріархом. — Може, й ліпше так. Знає той Мужиловський усі київські норови і політики, а цим маловажити не слід. Та коли патріарха до Києва проситимеш, то годилося б і самому бути там для повітання, гетьмане. — Тепер треба думати й про це, отче. Бо й звідки береться думка? Народжують її потреби. Імператив потреб, окрім мене, відчував, мабуть, найвиразніше писар мій генеральний, якого я міг поставити перед собою щохвилини вдень і вночі, не питаючи, спав він, їв, здоровий чи недужий, і вже незабаром серед старшин, а тоді й серед козацтва загуло осудливе: «Продався наш гетьман Виговському, все військо заступив ясновельможному писар генеральний!» А що я мав діяти? Колись Демка та Іванця стачало мені, тепер і вони, хоч обох підняв аж до генеральних осавулів, вже не заповнювали того безмежного поля, що звалося: гетьманська влада. Чи ж треба дивуватися, що ще тоді під Збаражем знов Виговський прийшов перший до мене з вістю, яка видавалася благою, а згодом обернулася на згубу мені й моєму народові. — Пане гетьмане, — мовив писар генеральний, — пробився до тебе крізь ліси й козацьку силу з своїм загоном підкоморій київський Юрій Немирич і проситься на розмову. — Чого йому від мене треба, цьому підхлібцю лядському? — Хотів би нагадати, що він з нашого народу і так само гнаний і переслідуваний, як і весь народ наш. Гнаний і переслідуваний! Це той Немирич, рід якого мав безмежні землі на Волині й на Поліссі, а тоді ще й перекупили собі займанщини на Ворсклі від його впадіння в Дніпро до Кобеляк, Нових Санжар і мало не до самої Полтави! Пушкар, полковник полтавський, зігнав цього Немирича з Ворскла, тепер він блукає в своїх волинських маєтностях та сеймикує в Варшаві, борюкаючись з паном Адамом Киселем — чий верх буде. Я ще пам’ятав, як цей Немирич здобув собі підкоморія київського в 1641 році. Коли помер Филон Воронич, що був підкоморієм, до королеви Цецілії Ренати кинувся Степан Аксак, випрошуючи собі те становисько. В королівстві все купувалося, тож Аксак виклав три тисячі талярів і вже мав забезпечене собі становисько. Однак гетьман коронний Конецпольський звернувся до короля Владислава, щоб підкоморієм обрано Немирича, мужа високих хідностей, який у часи Марса часто помагав королівським обозам і живою силою, і припасами. Відома річ, які то були часи Марса і проти кого помагав пан Немирич. Проти своїх братів єдинокровних, проти народу українського, з якого сам походив, та про який ніколи не дбав, хіба що прагнучи мати якомога більше підданих з нього. Шість тижнів тривала тоді суперечка за становисько київського підкоморія. Сейм ухвалив, щоб ним був Аксак, але король не прикладав печаті до сеймової ухвали, а послав свого вивідника до Конецпольського, який тоді тяжко хорував. Коли б гетьман коронний мав перейти до предків, король ствердив би сеймову ухвалу, але старий Конецпольський підвівся з свого ложа, знов виставив своє широке черево, отож король, зажадавши од Немирича тих самих трьох тисяч талярів, зробив підкоморієм його. Отже, чоловік підступний і зрадливий. Як, до речі, і його предки, які, забувши своє походження, покатоличилися, стали шляхтою, не хотіли мати нічого спільного з народом, що з нього вийшли. Єдине, що могло злагіднити моє ставлення до пана Немирича, — це його аріанство. Він порвав з католицтвом, приєднався до відважних умів, що не визнавали ні папи, ні догматів, вимушений був на час тривалий сховатися навіть у Нідерландах, обстоюючи свої переконання, поєднуючись з польськими єретиками — соцініанами, що мали навіть свої сарматські Афіни в Ракові, де почато вищання Biblioteka fratrum Polonorum — цей перший притулок вільнодумства. В Нідерландах цю бібліотеку далі видавав поляк Любеницький, а що Немирич теж утік туди, то виходило, що й він прилучився до грона умів найвищих. Був там українець Синюта і захисник білоруської мови Симеон Будний, який переклав на мову свого народу протестантський катехізис із текстами з Біблії. Тож, знаючи все те про Немирича, як мав поставитися до звідомлення мого писаря генерального? — Де він і що той твій Немирич, пане Йване? — Має високі повноваження, пане гетьмане. — Від кого ж? Чи не від самоґо Господа Бога! — Хоче про те сказати сам. В моїй волі і владі було слухати чи не слухати того приблудного пана Юрія. Але ж доля і недоля гетьманська в тім і полягає, що стаєш жертвою всіх приблуд. Став переді мною пан Немирич, блідий, бородатий, в темній делії, вихудлий, здається й не занизький, але руки мав, як і Виговський, дитинно короткі: Чом воно так: хто тяжко працює весь свій вік, порпається в землі, в того руки видовжуються до самих колін, а має він у тих руках своїх хіба що долю нещасливу, на більше й не зазіхає? А ці, короткорукі, з пещеними пальцями, якими ні до землі, ні до води не доторкувалися, хотіли б заграбастати весь світ, і ніхто тому не дивується? Як же се і чому? Стаяв пан Немирич перед гетьманом всемогутнім Війська Запорозького, дивився гостра й гордо, так ніби я винен йому щось, мовчав, а я так само мовчав, бо хто прийшов, той хай і говорить. Нарешті пан Юрій схилив свою голову бородату в поклоні, мовив: — Чолом, пане Хмельницький. — Сідай, пане Немирич, — сказав я йому. — Знаєш про мене все, та й я знаю про тебе, отож не станемо гайнувати часу марно. — Приймаєш гостей не вельми доброзичливо, пане гетьмане. — А який ти гість? Мав би сидіти оце на сеймі та викрикувати нового короля, ніж тинятися по нашій землі. — Здавалося, ніби я теж належу до сеї землі. — Чим же ти належиш? Займанщинами? Таж тут, що Бог дав, те й відібрав. Надто, що ні твої предки, ні ти сам не вельми шанували нашого брата. Предки покатоличилися, ти став аріанином, десь аж у Нідерландах, казали, шукав свою віру. Як на мене, хто міняє віру, той чоловік навіки пропащий. — І ти ж, пане Хмельницький, чіплявся колись душею за єзуїтську науку. — Лихо мене чіпляло. Немаєтний отець мій радо пристав на можливість навчити сина gratis84, як то обіцяли отці—єзуїти. Так і опинився я в їхній школі. Не сидів ніколи на передніх місцях, де були діти магнатів, які щедро віддаровували за навчання своїх чад, та не опинявся й на «ослячій» лаві (для тугоумних), отож і вийшов звідти з душею нескаламученою і віри своєї не запродав. — Пане Хмельницький, — поклав Немирич на стіл свої пещені руки, — нащо нам вдаватися в марні конфронтації? Чи не ліпіде пошукати спільної мови? Не пробивався до тебе задля марних сперечань, бо не час і не місце на них. Ти вождь козацький, хотів би говорити з тобою як з вождем. — Козацький чи й усього народу? — спитав я. — А що народ? Хто його знає? Це ще не нація, бо для цього треба мати государя, двір, дипломатів, значення в світі. Хіба ви все це маєте? Ви тільки козаки. А козаки — то елемент далебі не державний. Введені в державні обмеження, вони неминуче мали стати ворогами, губителями цієї держави. Дивно, як королі цього не могли помітити, ще й вважали, ніби зроблять козаків охоронцями свого маєстату. Однак тепер, коли свавільне козацтво здобулося на свого гетьмана звитяжного, коли воно вперше в діях своїх може подати голос і впливати на долю королівства не тільки руїнницьки, але й compositio inter status85. Сам же мовив, що козацтво не для злагодження, а для збурення світу постало. — Коли ж промовляє до нього сама історія, пане гетьмане! — Ага, історія. Вона диктує всім нам. Моїми вчинками і мислями теж керує імператив абсолюту. Але ось прибігає обідраний посполитий, весь у лахмітті (навіть душа в лахмітті) і кричить: «Нащо тобі та історія, гетьмане? Озирнися довкола! Побач сльози! Почуй стогони!» Ти ж, пане Немирич, приходиш і хочеш, щоб слухав тебе. — Хочу добра для народу, до якого належу за своїм походженням. — Знаю ще одного вельможного пана, який має таку саму хіть. Пан сенатор Кисіль. ; — Не належу до його друзів. — Знаю. Відомо мені навіть про те, як ти на сеймі звинувачував пана Киселя в дружбі зі мною. Буцім я дав йому запевнення, що маєтності його будуть збережені у вогнях війни козацької. — То була звичайна сеймова конфронтація. На відплату, пан Кисіль домагався, щоб усі аріани спродали свої маєтки на Україні, як то зробили вони в Пруссах, бо, мовляв, у Речі Посполитій тільки католики можуть володіти землею і підданими. Але я прибув за дорученнями значнішими й вищими. — Вже здогадався, що не від пана Киселя. — Не питаєш від кого, гетьмане, бо стікається до тебе в ці дні хіба ж стільки оферт86. Та маєш з належною пошаною поставитись до моїх слів, коли скажу, що приходжу від самого короля Швеції. — Здається мені, що в Швеції нині не король, а королева Христина. — То так кажеться для зручності, корона ж шведська принесена була до Речі Посполитої Зигмундом Вазою, по його смерті перейшла Владиславу, а тепер, коли вмер і Владислав, — старшому з королевичів — Яну Казимиру. — Ще б ти сказав мені про московську корону, яку вкрали з Кремля при самозванцях, а на додачу ще й прах царя Шуйського. Коли ховали Зигмунда Вазу, то коло нього лежала шведська корона, на голові була московська, для польської ж і місця не знайшлося. Нащо се все? Приміряють чужі корони до своїх голів вельможних, а кожен народ зостається на своїй землі, і не зрушить його з неї ніяка сила. Хіба я не повів би вже давно своє козацтво на панські гнізда за Віслу і не пустив би все таким димом, що й сам найсвятіший у Римі зачхав, та я не хочу відривати народ од своєї землі, бо тут сила його і правда. Яку ж правду приніс ти нам, пане Немирич? — Маю доручення від королевича Яна Казимира. — Ото вже мова справжня: від королевича! Слухаю тебе, пане Немирич. Хоч сказати щиро, вважав, що прибув ти не від Яна Казимира і не від брата його Кароля, а від трансільванського воєводи Ракоці. Та, бач, старий Ракоці помер, а за молодого ти ще, мабуть, не станеш триматися. На блідому лиці Немирича промайнув ледь помітний усміх. — Пане Хмельницький, Ракоці дисиденти, а корона польська може дістатися тільки католику. — Гай — гай, пане Юрію. А Стефан Баторій? Хіба не був протестантом, а тоді не перехрестився на католика, щоб одружитися з Анною Ягеллонкою! Забув ти, що Зигмунд Ваза мовив? Задля корони польської можна стати і єзуїтом! Ну, та королевич Ян Казимир був уже і єзуїтом, і кардиналом, тепер, кажеш, зветься королем шведським, а хоче ще й польським стати. — Запевняє тебе, пане гетьмане, що коли станеш на його боці при обранню і здобуде він корону, то проголосить повну амністію, задовольнить усі вимоги, примножить вольності козацтву давні і закаже ступати шляхетській нозі за Білу Церкву. — Що ж то й за обіцянки: за Білу Церкву! А я вже Случ перейшов і до Бугу йду, а там, може, й до Вісли. Немирич пустив поза увагою ті мої слова, поважно вів далі. — Королевич Ян Казимир, як ти, певно, помітив, пане Хмельницький, не допустився ніяких ворожих посунень щодо козацтва. Кароль Фердінанд своїм коштом виставив уже проти тебе дев’ять тисяч найманців, обіцяє утримувати понад десять тисяч їзди кінної. Його підтримують хіба що такі нерозважливі голови, як Вишневецький. За Яна Казимира стоять усі наші мужі державні, з — поміж них сам канцлер Оссолінський і Радзівілл. Папський нунцій Торрес має лист до сейму від його святобливості. — І папа наважується назвати ім’я того, хто любий його серцю? Не боїться прогадати? — Папа висловлює сподівання, що сейм увінчає короною природного королевича. — Вельми

обачно! — Однак нунцій має повноваження від себе сказати слово на користь Яна Казимира. Так само посли короля французького д’Арпанжон і друг пана гетьмана граф де Брежі… — А також посол від королеви Христини, і від цесаризиків87, і від електа Бранденбурзького, і, мабуть, від султана Мехмеда… Така компанія знатна, що куди вже там простому козакові з своїм вусом! — Пане гетьмане, ти засвідчив свою силу перед усією Європою. Королівство стоїть безборонне і сподівається хіба що на Боже заступництво. Чи треба казати, як багато важить сьогодні твій голос? — Ага, сьогодні?! А взавтра? Знов почнеться те саме, що триває цілих сто літ? Пан Кисіль шле мені брехливі листи, а в сенаті обмірковує, як розчавити шляхетським чоботом мою голову. Мабуть, чув ти, як він розпинався на сеймі: «Я польський дворянин і сенатор. Предки мої, хоч руські, та Свентольдичі, які своїми радами й прикладом з’єднали дворянство роксоланське з тілом Речі Посполитої. Я нічого спільного не маю з бунтівниками: там немає шляхти». А я маю слухати всіх тих брехливих сирен? Гай — гай! Ти прибився нізвідки з голими словами — і я маю вірити? Бачив мій табір, пане Немирич? То не слова, то жива могутність народу цілого! А ще підходить орда з Тугай — беєм, моїм побратимом. Чи нам досить слів? Я йду туди, куди йшов, і нависатиму над панством, як меч караючий! Передай про се тому, хто тебе послав. І запевнень твоїх мені мало. Від короля Владислава мали ми листи з королівськими печатями, а Потоцький потоптав і ті печаті. Шкода говорити! Хай пришле мені Ян Казимир своїх послів туди, де я буду. А вже тоді подивлюся. Йду туди, куди йшов! Виговський тоді змовчав, про Немирича мови не заводив, та за кілька днів поставив переді мною нового гостя. — Прибіг твій хрещеник переяславський, гетьмане, — сказав безвиразно. — Як зветься? Хто такий? — Каже: Павло Тетеря. Мовляв, ти його батько хрещений. — Тетеря? Ну! Де ж він? — Зараз буде. Та тільки лячно мені, гетьмане, стає, як погляну, що відтручуєш од себе людей задних. Не сталося б того й з хрещеником твоїм. Він — бо теж шляхтич індегнатований і, здається, освічений вельми, може, як і пан Немирич, якого ти прогнав од себе ні з чим. — Ні з чим? Як то? А голова на карку — хіба то вже така малість? Одне моє слово — і козацтво б розшарпало його на такі шматки, що й у день Страшного суду ніхто не позбирав би до купи. Прийшов до мене цілий, відійшов теж цілий. Виговський мовчав осудливо. Не наважувався встрявати в суперечку, але й од свого не одступався. Стояв, мов докір моїм учинкам нерозумним. А що ж розумне? Чи тільки те, що вважає мій писар генеральний? І я мав не відпускати того пройдисвіта з пустими руками, а мерщій вручити йому свої універсали гетьманські на підтримку елекцїї Яна Казимира? Тоді хто ж обере короля — гетьман Війська Запорозького чи пан Немирич та пан Виговський? Коли вже я надумав, то споряджу на сейм своє посольство козацьке та й звелю: чиніть так, а не отак — та й по всьому. Чи, може, хотів би спрямовувати руку гетьманську, пане писарю? Закороткі руки Бог тобі дав! Рвалося все це з мене, та я гамував ті слова в собі, тільки важко поглянув на Виговського, а пан Іван мовби знітився, і засовався на своїм стільці, і навіть засоромився на своє натренство. Коли б же вмів я прозирати будущину не тільки всього народу, а й кождого, передовсім усіх тих, ким оточував себе, в кому хотів мати опертя! Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної обіцянками нобілітації всіх у шляхетство, спробує відірвати Україну від Росії, а його вчений радця пан Немирич, пускаючи в хід своє красномовство аріанське, вимальовуватиме перед зодягненими в свитки посполитими райські видива свобод умислових, університетів, гімназій, друкарень, нічого не пошкодує, аби тільки вернутися з пісних поліських земель на жирну полтавську чорноземлю. Чом не прислухався я до слів простосердного, але мудрого Мартина Пушкаря, полковника полтавського, який уже в Чигирині мовив про Виговського: «Побачите, що з тої іскри за вогонь вознітиться!» Чому ж те, що ми народжуєм, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, — ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості. Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя… — Поклич пана Тетерю, — сказав я Виговському втомлено. Може, хоч цей не буде отим хробаком! Бо й не схожий нічим на виговських і немиричів, високий, вродливий, брови врозліт, як у мене, очі ясні, постава горда. Кинувся до мене, ледве стримуючи схлип: — Батьку! І я пустив сльозу, обіймаючи свого хрещеника, якого вже давно не бачив. — Де ж це ти обрітався, любий хрещенику мій! — Дивився, як казав колись ще Горацій, quid velit et possit rerum concordia discors88, — мовив Тетеря. — Хвала, хрещенику, — всадовлюючи його до столу і наливаючи доброго сікеру89 козацького, мовив я. — Не марнував часу, вхопив дещо з сього світу, скупого й неподільчивого. Стратив тебе з ока давно вже, тепер тішуся, що здоров єси, та ще й у добрих гуморах, як бачу. Тетеря похвалив сікер (і це мені вельми припало до смаку, бо не прималювався мерщій до гетьмана), розгладив вуса свого молодого, але досить густого й пещеного, став розповідати про свої літа навчань і мандрів великих, що навіть я міг би позаздрити, аби був молодший. Навчався в Мінську в уніата Суші, який згодом став холмським біскупом. Учився добре, бо мав міцну пам’ять, а вже ж од отців—єзуїтів ведеться, мовляв, знаю стільки, скільки пам’ятаю. Пан гетьман мав науку в єзуїтів, то знає, як се вони притискують у пам’яті, прагнучи всіх своїх виучеників зробити, може, й філософами. — З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі «Держави», філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом. Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром. — Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я. — Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству. — Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних? — Чого б же біг, батьку? Розчулився я тоді, мов перед рідним сином, взяв Тетерю, пригрів коло самого серця, як і Виговського, а вийшло Що? Шкода говорити! Може, й тоді, коли б козаки не спалили Луцька, то не прибіг би мій хрещеник до мого табору, а лишився б коло своїх панів. Хочеш думати про людей як ліпше, надто коли носив чоловіка ще до купелі церковної. А що ж виходить? Я не вельми клопотався здібними й освіченими. Здібного помічає народ і виставляє наперед себе, як Бога в хмарі супроти лих і стихій. Так було названо мене. Відтоді я вже не шукав здібних, бо треба було мені слухняних, окрім тих, кого мав. З усіх старшин лиш небагатьох мав освічених, серед них Виговського, Гладкого, Тетерю, Іванця Брюховецького. І саме з освічених згодом вийшли найзрадливіші (хоч були ж там, і такі чесні мужі, як Богун, Бурляй, Вешняк, Мужиловський, Пушкар). Виходить, освіченість ще не забезпечує порядності й вірності. Чоловік може бути й пам’ятливим, а лишатися нікчемою й плюгавцем. Якби вони зрадили мене живого, як то зробив Семко Забудський, — це ще не так було б страшно. Але вони зрадили мертвого, потоптали пам’ять і діло святе, ті ж, що топчуть пам’ять, не гідні зватися людьми. Це породження єхидни. Система, створена генієм, мала управлятися нікчемами. Шкода говорити! Чом не був я такий мудрий, як цар Соломон, що розумів не тільки мову й мислі людські, але й голоси звірів і птахів. Щоправда, завдяки чарівному кільцю, яке мав. Але в гніві викинув те кільце, коли соловейко проспівав йому, що його зраджує дев’ятсот дев’яносто дев’ята жона. Відтоді всі шукають те кільце, а знайти ніхто не може. То хто ж осудить мене в моєму засліпленні владою? Я взяв Тетерю, послав писарем до Виговського, згодом настановив його полковником переяславським, був він моїм послом найдовіренішим і до Царгорода, і до Москви, бо вмів сказати слово, вмів кланятися, усміхатися, а коли треба — тримати горду поставу, — посол що осел: везе те, що накладуть на нього. Я втішайся з свого хрещеника, і ніхто не міг сказати мені, як зрадить він мене по смерті. Ніхто, навіть Самійло з Орка. Я підходив до Львова, до великого города нашої з Самійлом юності, все в мені переверталося від спогадів, і Самійло приходив до мене тоді ночами, і ми довго бесідували. «Поговоримо про десять заповідей і про розлиття крові, гетьмане», — казав він. «А може, ліпше про кобзарів і про несамовитість їхніх сердець, яка перейде в віки?» — мовив я. Так і велися наші розмови. То він підкладав мені мою парсуну роботи невідомого козацького маляра, то якийсь лист, то вість, то рядок з думи, часом і мною самим складеної, то читали ми платонівські діалоги, які переривалися гнівними інвективами Скарги і цитатами з православних отцій, які достосовуваяи до своїх потреб слова запеклого єзуїта з таким спритом, що позаздрити міг би сам Господь Бог. Тоді читав мені Самійло з «Катехізису» Петра Могили. «Питання: якая розниця межи власностями персональними, а тими, которії до істності належать? Отповедь: власності, которії належать до істності, значать єдиного Бога биті, єдиної натури, маєстату, вельможності. А овії зась, которії персональнії, суть в єдинім бозтві, значать трьох персон роздільность і непоміжаниє, таж іж єдної персони власность другой придаватися не может». — Мала втіха, брате Самійле, від тих словес, — казав я йому. — А як мені бути далі? — Ніхто не скаже тобі того. Роби, що задумав. Судитиме ж тебе вічність. — Яка ж вона далека й неприступна, а чоловік слабий. Та й ще. Хіба не сказав колись великий поет: таємниця людської душі важливіша за всі таємниці всесвіту. Він не зробив душу своєї Лаури великою, хіба що возвеличив своє кохання до неї. Та не завжди це згадується. А є велич, яка супроводжує людей упродовж усієї їхньої історії. Ти став на сей шлях і маєш вистояти. Так я став під Львовом восени 1648–го. Великий чотирикутник між гір, лісів, річок, обведений двома рядами мурів, з ровом і. валом між ними. Двоє воріт вело в город: Краківські й Галицькі, та ще в зовнішній стіні було дві хвіртки: босоцька коло волоської церкви і єзуїтська біля єзуїтів, та сама, що стеріг її колись для мене Самійло в час моїх відлучок. З півдня захищав місто своїми мурами монастир бернардинів, зі сходу — монастир босих кармелітів. На заході лежало болото малоприступне, на півночі був нижній замок. У самому городі біля півтисячі місць на кам’яний дім у три вікна, кожен той дім займало три родини. Однак найбільше мешканців було в передмістях, де налічувалося понад півтори тисячі домів, окрім монастирів, церков, винокурень, пасік, садів з віллами. Місто найбаштше в королівстві, багатше за Варшаву й Краків, багатолюдне, дивне своєю наукою, мистецтвами, ремеслами. Чи я мав намір здобувати се місто? На мене хотіли справити враження під Пилявцями панове шляхта, тепер враження хотів справити я сам. Обступило моє військо Львів circum circa90, окрило всі поля і гори. Міг би взяти цей город одним приступом, але не велів того робити. Послав полковника з шляхтичів Головацького, який передав нам недавно Острог, з листом до городян, обіцяючи їм мир і злагоду і радячи відчинити брами своїм братам єдинокровним. Вишневецький хоч звіявся з міста, однак залишив комендантом старого артилериста Арцішевського, який воював і в Європі, й на антиподах, а тепер повернувся додому, щоб доблесно вмерти. Тож пан Арцішевський сказав міщанам, що не поступиться козакам, і мені була дана відповідь ухильна. Мовляв, ми не відтручуємо вашої дружньої руки, коли вона щира, та не можемо входити в спілку з Військом Запорозьким, поки не буде обраний король Речі Посполитої. Хоч відповідь була несприятлива, душа моя грала, я звелів своєму конюшому Петру Дорошенку засідлати білого коня і з старшиною рушив в об’їзд львівських стін, і ось тут хтось стрельнув з тих стін, і куля вдарила під ноги моєму коневі. — Гаразд, — мовив я. — Коли так, то полякайте трохи львівських міщухів, товариші—браття! Я став за милю від Львова в Лісеницях, а полки козацькі злегка натиснули на місто. Одні на Гончарній вулиці коло кармелітів, другі на Галицьку браму, треті на бернардинів. Можна було б узяти город в один приступ, та я відкликав полки і послав під мури міські трубача, який лишив на списі лист з умовами почесної здачі. Я не дозволив війську нищити передмість, узяв під опіку водоводи, стримував орду від приступів. То й що ж? Бернардини стали розпускати чутки, ніби козаків стримало видіння в хмарах святого Яна з Дуклі (мовби ми не мали власних святих!), тоді вислано з міста найманих підпалювачів, які в одну ніч з четверга на п’ятницю запалили всі передмістя. Зроблено те нерозважливо й без потреби. Мовляв, щоб не дати притулку козакам, які вривалися в незахищені доми й храми, лили священикам на плечі горілку, підпалювали, вимагали скарбів. Писатиме згодом про те міський голова Зебринович, харчуючись чутками, геть забувши про те, що той, хто бере до рук перо, має слугувати правді, а не марним пересудам і чорним наклепам. Хотіли спалити козаків, а спалили своє добре ім’я. Скільки зрозпачених, нещасних людей, скільки смертей, убозтва! Стогони, зойки, жах. Чорні птиці металися над пожарищами, мов чорний попіл пекельний. Тільки дощ згасив те, що не догоріло, люди ж металися то до козаків, то до міста, не було їм ніде притулку, рятувалися в церквах, у монастирях, так набилося повно і до отців бернардинів, і ті влаштували трапезу для нещасних. Католики саме справляли піст, у православних він мав бути згодом. Тож бернардини поставили два столи — один з скоромним, другий з пісним. Хто русин, хай їсть м’ясо, хто католик — для нього трапеза з рибою та олією. Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: «Глянь у бердиш, русине». Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто. Та згодом опам’ятався і послав попередити всіх православних, щоб ховалися в своїх церквах, а не в католицьких. Кривоносові ж, який стояв перед Високим замком і рвався здобути його, сказав, що може тепер се зробити. Кривоніс вигнав з Високого замку нікчемну залогу, яка там зоставалася, встановив гармати, і тепер козаки могли б курей на міському ринку стріляти, та я велів гарматам мовчати або ж пострілювати тільки для пам’яті, бо у Львові одне вікно дорожче якого — небудь іншого українського міста. Я спорядив отця Федора з листом до львівського магістрату, вимагаючи окупу в двісті тисяч червінців для вдоволення орди, яка прийшла з калгою — султаном, Тугай — беєм і Пін — агою. В городі вже не було грошей, всі забрав Вишневецький з своїми пилявцівськими втікачами, ледве налічили 16 тисяч золотих. Отоді просити за Львів прибув до Лісениць мій колишній навчитель риторики з єзуїтської колегії отець Андрей Мокрський. Дивно, як вік зрівнює людей! Тоді, багато літ тому, для нас, недорослих, отець Мокрський видавався мало не старим, а тепер виходило, що мало не дорівнюється мені віком. Чи то вже отці—єзуїти заволоділи й таємницею молодості, як заволодівали вони всіма таємницями душ і світу? Коли вісім років тому випустили вони до століття свого ордену книгу «Картини першого віку Товариства Ісусового», то взяли до неї гаслом слова Ісайї: «Царі й цариці лицем до землі будуть кланятись тобі. Ти будеш насичуватися молоком народу і груди царські смоктати будеш. І народ твій навіки успадкує землю». Про отця Мокрського мав я спогади не найгірші. Ясна річ, він примушував тоді нас учити тексти Квінтіліана і Августина, однак знаючи, що нудьгою сердець не завоюєш, знайомив з великими язичниками: Цицероном, Горацієм, Сенекою, навіть з Овідієм. Мабуть, за ці роки Мокрський став уже професором чотирьох обітниць (тоді ще був лиш духовним коад’ютором), бо ж члени ордену твердо дотримувалися свого девізу «Amplius! Amplius!» — «Далі! Далі!» За своїми учнями вони стежили все життя, раділи за них навіть тоді, коли не вдавалося навернути в свою віру, бо ж однаково вважали, що сума успіхів у світі величина стала, отож покористатися з них можуть тільки мудрі й спритні, а себе залічували до наймудріших. — Що ж, отче, — після повітань з своїм давнім навчителем мовив я до Мокрського, — хоч і виприснув я з — під опіки вашого товариства, та, бач, справдив сподівання, які покладалися на нас, новіціїв. Маю найвищу владу! А до влади ж єзуїти рвуться більше, ніж до багатства, і незмірно більше, ніж до знання. Хоч вам я завдячую саме знаннями. — Сину мій, — прикрив очі повіками Мокрський. — Найбільша влада — в свободі. А хіба ти нею володієш? Вся в руках черні, що бушує, як море, а ти лиш утлий човник на розбурханих хвилях. Хіба, коли б мав справжню владу, став би так утискувати нещасне місто наше? — Свобода — це право сміливо ставити запитання, як Іов! — вигукнув я. — Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди. Народ подає голос, а я — його уста, В народі виникають потреби — я їх називаю. Чи це вже так зле? Хіба не узгоджується з прийнятим у вас терміном gratia safficiens — достатня благодать? Отець Мокрський несподівано заплакав. Цей високий, суворий чоловік, що, здавалося мені, в сухих очах своїх ніколи не мав і сльозини, плакав одверто, невміло, мовби по — дитячому, аж мені зашпигало в носі, і я взявся заспокоювати старого. Він став розповідати про бідування Львова. Про те, як обідрав Вишневецький вірменів і євреїв, витягуючи гріш ab intimus, просто кажучи з — під душі, як збирали срібло й золото з церков і монастирів, як перебивали на гроші безцінні чаші сакральні, дарохранительниці, оклади книг. Як діти, осиротілі в час пожежі, і всі оті нещасні погорільці частково per inopiam victus91, частково від холоду і негоди на вулицях вмирали і по сей день вмирають. Я теж плакав, слухаючи отця Мокрського, однак відав гаразд вельми, що ні мій приятель Тугай — бей, ні мої старшини не відступлять звідси, поки не отримають те, що хочуть. — Не вмію запомогти вам, отче, — сказав Мокрському. — Дам тобі універсал охоронний, хай пришле місто до мене депутацію для переговорів, а я покличу старшин своїх на раду. Що з того буде — ніхто не зможе сказати. Отець Мокрський завів ще раз мову про церкви й вівтарі, та я не дав йому докінчити. Сльози мої вже висохли, в душі пекло, стала перед очима вся земля наша. — Не докоряй мені вівтарями, отче, — попросив я Мокрського. — Багато хто мені докоряє нині, а я стою безборонний і приступний для слів всіляких. Пан сенатор Кисіль писав мені нещодавно під Пилявці: «Невже для тебе немає на небесах всевидящого Бога? Чим винна ойчизна, яка тебе виховала? Чим винні доми й вівтарі того Бога, який дав тобі життя?» А я хотів спитати і пана Киселя, і всіх інших, хто мене тепер звинувачує в гріхах. Де ж були ви всі, коли мордовано мій народ? Чом не згадували тоді про доми і вівтарі?

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка