Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка19/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29
28

В тій самій простій селянській хаті, що стояв я в ній під Львовом, була в мене безсонна ніч, одна з багатьох таких ночей, коли я замкнувся від усіх, сів на лавку, підперши двері спиною, співав, приграючи собі на кобзі, Думи давні й мною складені, а тоді якось зачепився за слова: А котрий чоловік отцеву й матчину молитву чтить — поважає,


Того отцева — матчина молитва зо дна моря винімає.

Де те море тепер? Віддалявся од нього більше й більше, роками й відстанями, — чи й забачу ще колись, чи заграє воно мені крутою хвилею. Та зачепився думкою розтривожено не за море, а за оті слова про молитву отцеву — матчину. Віра народна. Отець Федір, коли повернувся з міста, то сказав: — Помисли, гетьмане, чом не отворили тобі брами єдиновірці. Православних там більше, ніж схизматиків латинських, отже ж, переважили не вони. Чом би то? — А ти що скажеш, отче? — спитав я його. — Сказав уже, а ти помисли. Прийшов під Львів, стоїш, і брам тобі не отворяють. А Київ одчинив би всі ворота, таж ти його обминаєш. Думати припадало гетьману. Привілей, обов’язок і кара. Львов не всякому здоров. Не всякому. Не помогли мої запевнення. Город не відкрив мені брам, душі теж не відкрив. Біг до мене люд звідусюди, з усієї України, з Білорусі, з Дону і від московських воєвод, бігло так багато, аж треба було щоразу перекроювати полки, побільшувати їх число, наставляти нових та нових полковників, вже й не знав їх усіх у лице, чув самі наймення. У Львові вже не біг до мене люд. Стояв я на межі світу католицького і православного, і вже не досить тут було того, з чим ішов досі. З одною правдою навпростець не підеш. Козацьке безбожество помогло мені очистити Україну від шляхти, і я гадав, що в тім найперше поміг мені розум народу, до якого я звертав свої слова. Я вважав, що розум — то єдиний посередник між людиною й світом, а тепер виходило: ще й віра. Її можна відтручувати на час, од неї можна відмовлятися, як це робили ми в школах, беручи від католиків та уніатів латинство і відкидаючи їхні догмати. Але зовсім знехтувати незмога, бо над людиною тягар абсолютних заперечень, категоричних протиставлень, чистість спротиву і нескаляних обітниць. Беручи владу до своїх рук, народ забуває навіть про Бога. Та згодом він помічає, що влада знов у руках небагатьох, і тоді шукає порятунку на небі. Чи ж мені ждати цього часу, чи самому попередити те, що має неминуче настати, і ще ж не знати де, коли і як? Я сидів до самого досвітку і ждав Самійла. Чи то він прийшов, чи було тільки моє марення? Я питав Самійла: — Чом же не сказав мені про віру? Називаєшся духом моїм, а мовчиш. — Для духу не досить віри, — казав він. — Дух обіймає незмірно більше, і не віра в ньому головне, а пошуки істини й устремління в будущину. Хто починає з віри, тому загрожує війна безкінечна. Поглянь в історію. Столітня війна. Війна Червоної та Білої троянд. Тридцятилітня війна в Європі між католиками й протестантами. А війна між світом християнським і мусульманським? Коли почалася? Віки цілі триває, кінця ж не видно. Коли заприязнився ти з ханом кримським, що казано в церквах? «Аже не статечная приязнь вовку з бараном, так християнину з бусурманом». Кожен Бог несе поперед себе свою правду, а чоловік стоїть посередині, — марна іграшка, жертва долі й темних сил. У одних Бог є, та вони не хочуть у нього вірити, а другі й хотіли б вірити, та не мають Бога. Твій Бог — свобода. Ти йшов за ним і добре йшов, Богдане. — Гей, брате Самійле, відаєш вельми гаразд, що влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати тільки одному чоловікові. Тоді що ж таке свобода? Це вічна загроза владі чи бодай намагання звузити її можливості. Віру тому й вигадано, що нею можна щедро обдаровувати всіх. Та послухай, що кричать довкола. Кожен має своє ціле море бажань, вимог, надій. Тільки єдина віра дає мову загальнозрозумілу. — Чому ж не спробував обдарувати? — Вважав, що то справа священиків, а тепер бачу: моя теж. Ще не знаю, з якого кінця почати. — Почни, як починав. Знов відійди на Україну, почни обсилати універсалами городи й села, постав церкви скрізь, де їх немає. — А школи? Наш народ неписьменний. Митрополит Іов Борецький казав, що ліпше поставити одну школу, ніж три церкви. Чуєш: митрополит київський! А я — гетьман. Маю дбати не так про душі, як про розум народу. Але ж і про душі, виходить, теж. А як? Хто скаже? Самійло не відповів мені. Він зник, натомість прийшов до мене один замучений з тої трапези русинів у львівських бернардинів. З одягу й мови було видно, що се простий чоловік. — Куди тепер підеш, гетьмане? На Варшаву? — Піду до Замостя і стоятиму там, щоб обрали королем того, кого я хочу. Треба — то підійду й під саму Варшаву. Для враження, як кажуть пани. — Кажеш: — пани. І скрізь проголошуєш, ніби йцеш проти панів. А хто ж самі будете, панове козаки? Скільки поміж вас шляхти? Перебігає вона до вас без різниці статі, навіть і панни перевдягнені. Деякі гербові, одпущені на волю козаками, не хочуть вертатися на сторону польську. Деякі стали вже й доводцями козаків, і ти закріплюєш за ними своїми універсалами їхні маєтності в Україні. Скільки в твоєму війську окозачених шляхтичів? Виговські, Недашковські, Ущапські, Кубилінські, Кончаковські, Сингаївські, Пашковські, Закусили, Меленевські, Барановські, Мишковські. — Що ж у тім лихого? А Хіба хлоп польський не шукав захисту в наших степах, рятуючись од здирства своїх панів! мабуть же, чув ти «Лямент хлопський»: Бяда нам велька на те наше пани!
Праве нас лупион з скури, як барани.

Що ж то за життя, коли на кожних 6–7 хлопів припадав сторож з карабелею коло паса! І кожен десятий — шляхтич! Камінь на шиї народу! Ото й утікали всі до лясу, та й у наші степи. Занурювався польський хлоп у степи, в чужий люд, змінював ім’я і міняв віру, присвоював мову нашу, збагачував народ руський вшистек. Не проповіді Скарги і не вірші Кохановського вже слухали вони, чарувала їх пісня наша, лагідність душі, вишневий цвіт і небо вишневе. Що ж у тім лихого? Магнати українські, всі оті збаразькі, острозькі, четвертинські тягнули на захід, хлоп польський на схід; там скупчувалося панство, тут — хлопство. Тепер ідемо купно за свободу проти захланної шляхти і вже не питаємо, як вона зветься. — Хто ж будете самі, гетьмане? Хіба в твоїм війську не ділять козаків од посполитих і хіба не навертають твої полковники посполитих до плуга, мов скотину безсловесну? Козаки, може, ще й гірші за нашу шляхту. Заволоділи Україною, як мамелюки Єгиптом, і правлять нею з шаблею і нагаєм у руці. У нас паном може бути тільки католик або уніат, а у вас — козак. То й шо? Рівними люди можуть бути тільки у вірі. Піднімися, гетьмане, за віру, тоді підуть за тобою всі і станеш ти непереможний. А так — один іде, а другий жде. — Хіба ж я не за віру? — З чого це видно? Обминаєш Київ. Досі не вклонився його святиням. Тупцюєш довкола безіменних містечок. Львова не зачепив. Пожалів єзуїтів. Хіба від народу що приховаєш? Ми вбиті за віру — чи ти захистив нас? — Ти несправедливий щодо козаків. — Мертві завжди справедливі, гетьмане. Так я пішов од Львова з великим сум’яттям у душі. Ніхто не помітить того. Лічитимуть, на скільки тисяч дарунків дано Хмельницькому, а на скільки Кривоносові92. До цього опису можна б додати ще зойк душі купецької (із записок львівського купця Андрія Чеховича): «Велика ціна окупу, важезна брила золота, але ще більша пащека лакомства поганського. Страхітливіший шлунок, аніж у страуса, пожадливіше пожираючий вогонь хтивості й невситимої жадоби, аніж у саламандри, яка вогнем харчується. Що ж чинити з таким смоком? Як наситити таку отхлань!» Може, були ми й захланні, жадібні тоді. Та як же нам стачило б того тягаря незносного? Чи це може оплатитися і окупитися? Даси коневі полови, буде робити поволі. Скажуть: многі вмирали і не мали нічого, а ти послав сина в Чигирин з кількома десятками возів, повних багатства. А я скажу: часом умерти простіше і легше, ніж жити. Мої невиграні битви. Про виграні відомо все. Хто любив завжди ставити своє військо так, щоб ударити на дві або й на три сторони. Хто розбивав ворога на поході, не даючи скупчити сили. Хто спритно використовував засідки. Хто грав місцевістю, спихаючи неприятеля в суточки. Хто вміло й навмисно провокував амбіції людські, і тоді всі в його війську рвалися наввипередки. Хто прославився тим, що не полишав на полі бою жодного пораненого, тому йому вірили, як рідному батьку. Хто мав щастя битви найпершої, і вже тоді перемоги самі йшли йому до рук. Хто вмів налякати ворога, обдурити, запаморочити голову, вдати з себе простака або ж приголомшити навальністю і пихою. Перед битвами невиграними безрадно розводять руками. Надто коли сили геть не рівні, коли перевага одної з сторін приголомшлива, коли полководцеві перемога сама йшла до рук, а він одвернувся і відступив, так ніби подіяла на нього якась незнана вища воля. Ніхто ніколи не збагне, чому я не став брати Львова, ще незбагненнішим буде моє стояння під Замостям. Я рушив на Замостя з — під Львова, отримавши викуп з міста в грошах і цінних набутках всіляких, щоб мати змогу відпустити орду, бо заносилося вже на близьку зиму і прогодувати стільки коней несила. На Замостя посунув я військо своє величезне, йдучи слідом Вишневецького, який там засів, і аби ближче стати до Варшави, створюючи потрібну мені опресію93 на шляхту при елекцїї короля. Обіцяв Кривоносові, що віддам йому запеклого ворога його Ярему, а сам десь у глибині душі відчував мало не таку саму розбентеженість, як і тоді, коли йшов до Львова. Був я десятилітнім хлопцем, коли помер. господар і будівник Замостя великий канцлер і гетьман Ян Замойський. Король Стефан Баторій любиш казати: «Я паную над людом, а Бог — над сумлінням». Гетьман Замойський, мабуть, панував і над сумлінням самого Баторія. Вчив короля любові до своїх підданих, яких той, власне, й не знав як слід: «Можна з поляка Александра, а з литвина Геркулеса зробити. Любові тільки для цього треба». Любов ту розумів Досить обмежено, бо розпросторював її тільки на землю Ягеллонів. Мовляв, усі провінції наші втішаються рівними правами, жодна не несе додаткового тягаря, тож варто постаратися про здобуття земель, які можна буде обтяжити таким тягарем, щоб полегшити метрополії. Як умів Замойський обтяжувати чужі землі (надто ж мою), видно було, коли став будувати Замостя. Дива розповідали про місто. Стіна така широка, що вільно могла на ній розвертатися карета, запряжена шестериком. Палаци, костьоли, ринки — все з мармурів привезених, і все зроблено найліпшими художниками і майстрами. В Замості відкрито третій, після Кракова й Вільно, університет у Польщі. Керував ним Себастян Кльоновський, автор «Фліса» і «Роксоланії». До Замойського горнулися філософи, історики, юристи, він був здружений з Яном Кохановським і Шимоном Шимоновичем. Замостя стало взірцем мудрості, краси, багатства, пишноти. Власне, тепер од колишньої слави мало що лишилося, окрім пихи й пишноти, та хіба іноді спогади не дорожчі за те, що є насправді? Я йшов під Замостя майже в радості. Був ті дні привітний і ласкавий, до мене легкий мали приступ полковники, кожному я обіцяв те, що той просив. Полки йшли до мене від Львова грізні й страшні своєю численністю, йшли з незліченними табунами коней і рогатого бидла, прилеглі поля на вісім миль окрили, оком незмога осягнути такі полки густі, але шкоди ніякої не чинили. «Коли б то така дисципліна в нашім короннім війську була!» — зітхав Кушевич. Міг би він згадати слідом за канцлером Альбрихтом Радзівіллом, як за звичаєм верталося додому їхнє військо: «Весело, отож, верталося військо, втішаючись миром, а ще більше радіючи надії повернення до вітчизни, яка зі смутком прийняла їх на своє лоно, коли жовніри, ніби вороги, нищили добра шляхетські, Духовенства і королівські. Силою вимагали гроші, грабували живність. Дійшло до того, що запрягали бідних хлопів замість коней тягнути вози і шмагали їх батогами. Віднімали в хлопських родин дітей і змушували викуповувати їх за гроші. Гідний жалю образ корони і Литви, де звитяга понижена стражданнями і грабунками і не знати, чи нещасні не хотіли б ліпше війни, ніж такого миру». Я обклав Замостя щільно й дбайливо (хоч Вишневецький виприснув уже й звідти), робив те неквапом, лаштувався мовби й надовго, аж гарячі голови з моїх полковників закипіли, заколотилися. Чарнота на раді кричав, що гетьман жалує Замостя, ще й не підступивши під нього. Кривоніс з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступатися, а кінчать сю війну або свою фортуну. Станеться й справді так. Ледве за два місяці Кривоніс умре від холери — такий нефортунний кінець життя буйного і великого. Страшно мовити. Ой не розвивайся ти, зелений дубе,
Бо назавтра мороз буде;
Ой не розвивайся, червона калино,
Бо за тебе, червона калино, не один тут згине.

Хто б то повірив, що Такого чоловіка зведе в могилу не куля і не шабля, а смерть, підступна й невидима, мов рука долі невблаганна?94 Я сам мало не загинув під Замостям. Коли поїхав поглянути, як козаки перекопують річку, щоб відвести воду від міста, ядро, випущене з гармати обложеними, вдарило під ноги мого коня, як і куля під Львовом. Ніякої шкоди не завдано коневі, однак козаки обступили мене і благали не наражатися. «Батьку! — кричали. — Не можеш нас покинути! Треба вмерти, то для цього є ми!» Я став за милю од города, в Лабунках, зайнявши просту хлопську хату з доброю піччю, яку мої джури ретельно топили, — єдина розкіш гетьманська. А Чарнота далі не вспокоювався: «Наш гетьман так розпився, що ні про що не думає!» Мабуть, ніхто так не отуманює людей, як всілякі крикуни й горлодери, ці блазні натовпів і несамовиті пророки темних, обмежених умів! Блазнів не вбивають — з них сміються, а тоді ще й нагороджують. — Уподобляєшся тваринам несмисленним, які живуть днем нинішнім, — спробував я врозумити Чарноту. — Майбутнє має тільки людина. Тож і думати має про майбутнє. Однак Чарнота чи й чув мої слова. — Кінчать з усім! — ревів він перед полковниками. — З отим Замостям, з Польщею всією! — Вже був у мене сотник такий, що знай волав: кінчать! — сказав я спокійно. — Де він нині? Перебіг до шляхти, як пес приблудний, з нашийником і ланцюгом. Воює проти нас і так само репетує: кінчать! Подивися на себе. Хто ти є? Звідки і де взявся і навіщо? Чи був би ти, коли б не я і не ми всі? В своїй малості замахуєшся на те, що існує віки цілі без тебе й так само існуватиме ще тисячі літ. Польща не може загинути. Навіть од наймогутніших повелителів світу не загинула — чи злякається марного козачка розкричаного? Поляки — великий, мужній і мудрий народ. Для поляків іноді щось можна зробити, з поляками ж — ніколи. Допустили вони королів до себе — самі їх шанують, самі й обмежують. Ще п’ять віків тому писав їхній хроніст: «З покорою шанувати слід королів, не зухвало ними нехтувати, бо де є покора, там і честь, де честь — там боязнь, бо ж честь є любов, поєднана з боязню. Усунувши ж боязнь, не маєш місця ні для пошанування, ні для честі. Для того, щоб люд Не загордився, треба усунути причини гордині. Слід їх розумно карати, щоб занадто не розбестилися, бо сваволя є мачухою честі і матір’ю погорди». Допустили поляки, що кожен десятий у них пан, самі й спокутують свою вину і самі в свій час стануть супроти свого панства. Ми ж маємо вигнати те панство із землі своєї. — Хіба не вигнали ще? — подивувався Чарнота. — Не знаю. І ніхто не знає. А вже. ти — й поготів. Може, отим криком своїм і сам у панство пнешся? — Я? Батьку Богдане! Та чи ж ти не знаєш мене? — Сказавшие знаю. Набрид ти мені своїм криком. Хочеш іти приступом на Замостя — іди. Обпечешся — то й на холодне дмухатимеш. Іди! Я звелів готуватися до приступу. Послав на те марне діло Чарноту з найбільшими крикунами. Замість зброї вони набрали горілки, засіли в гуляй — городині та були зрешечені густою стрільбою з мурів. Обороною Замостя керував досвідчений старий воїн Вайєр. Мав півтори тисячі найманців та ще десять тисяч шляхетського війська. Пани були за міцними стінами, в сталевих панцирах, а на козаках — свитки та кожухи. Чи Вже так треба було притьмом дертися на ті стіни? Чарнота вигубив усіх своїх людей, сам дістав кулю в сідницю, і тепер на гетьманських вечерях не міг сидіти разом з полковниками, а стовбичив по ліву руку від мене під регіт старшин, — Чом регочете? — сміявся я. — Пан генеральний обозний стоїть з пошани до свого гетьмана, то тільки ви порозсідалися тут неужиточно95. — Хто тепер скаже, ніби Чарнота не другий чоловік по гетьмані? — кричав Чарнота, нахлиставшись сікеру, але на ногах тримаючись міцно. — Попроси Вайєра, аби прострелив тобі ще й другу сідницю, то, може, й повним гетьманом тоді станеш, — підколов його незлобиво Кривоніс. Тепер стояли мої полки вспокоєно. Обложеним я послав листа, в якому писав: «Тепер, як ми всі в одній купі, уже не поможе вам Бог більше на нас їздити». Загони мої розійшлися по краю. В Наролі був Небаба, Перемишль здобув Лаврін Капуста, який пішов з отаманства в Чигирині, почуваючись винним переді мною за Мотрону. На Покутті спалахнуло велике хлопське повстання Семена Височана. Ще один мій загін узяв Брест — Литовський. А у Варшаві панство на елекційному сеймі, мовби й не було ніякої загрози існуванню королівства цілого, галасувало про liberum veto96, гаяло дні в дрібних словесних сутичках, про потребу помогти Львову канцлер Оссолінський мовив до зібраних тільки 30 жовтня, коли вже я відійшов од міста, про Замостя ніхто й не згадував, Вишневецький чимдух п’явся в головні регіментарі війська, якого, власне, ще й не зібрано, пан Кисіль, здається, єдиний не забував про Хмельницького; висуваючи свій план, як приборкати козацького тирана, однак пана сенатора не хотіли слухати, сміялися з нього, нагадуючи, як обіцяв, що або ворога вспокоїть, або власного смертю заплатить, та не зробив ні одного, ні другого. Панство було ніби в сні летаргічному. Одні кричали, що треба обрати гетьмана коронного, інші казали, що слід обирати перше короля, а не гетьмана, коли брак сильного війська. Мій давній знайомий Радзейовський, який утікав з — під Пиляви, а тоді разом з Вишневецьким і зі Львова, пробував привести до тями засеймоване панство, мовлячи: «Всі згинемо, коли не дамо Речі Посполитій голови. Без неї — прощай, тіло!» Йому кричали, що одна голова, хоч би була діамантова, нічим не поможе проти того тирана (іншого слова для мене в панів шляхти не було тоді), тому елекцію пришвидшувати не годиться, вона має тривати, як постановлено на сеймі конвокаційному, щонайменше шість тижнів, а не шість днів, як би комусь захотілося, час тут не важить, короля можна вибирати хоч і сто й двісті років, аби тільки не порушено ні в чому золотої вольності й задоволено було всі жадання шляхетські. Король Владислав лежав непохований уже півроку97, а над його труною тривала колотнеча. Його самого колись обрано за півгодини, тепер двом братам його Яну Казимиру і Каролю Фердінанду не стачило й півроку, щоб домовитися, кому ж надягати корону. Обидва рвалися до неї, кожен запевняв, що прагне святої діадеми не з амбіції, а тільки з любові до вітчизни. В обох королевичів було багато прибічників. За Яна Казимира стояв Оссолінський з численними магнатами, за нього були європейські двори і Ватикан. За Кароля Фердінанда — Вишневецький, Конецпольський, значна частина кліру і магнатерії, все Мазовше, найдивніше ж — Замостя, яке я облягав, яке, власне, було єдиною перепоною моєму війську нині.. Мої загони взяли вже Белз і Грубешів, з’явилися під Любліном, у самій Варшаві, як писав сановний Альбрихт Радзівілл: «Голос плебсу дійшов до такої сміливості, що замишляно підкласти вогню й розграбувати доми шляхти й сенаторів». Я спорядив до Варшави посольство з вимогою обрати Яна Казимира. Вибрав для цього едукованих полковників Яна Гирю і Матвія Гладкого і писарів сокольницького й черкаського, велів зодягнутися в кармазини й дорогі ферязі хутрові, говорити тільки латиною, аби панство бачило, що не свинопаси й попихачі перед ним, а горді лицарі свободи, які повним голосом проголошують своє диктандо всій Речі Посполитій. Чи була в тім зловтіха, гордість і свідомість своїх сил, віра в своє щастя і провіденціальне призначення? Грубий гетьман з грубою душею — що може бути несправедливіше? Коли б хто міг зазирнути в мою душу, побачив би там непевність, сум’яття, іноді навіть безпорадність. Тяжкий розум мій. Не було в ньому легкості й грайливості, не було веселого світла і відкритості, навпаки: був похмурий частіше, а для ворогів аж зловісний. Вигляд мій грізно — відлякуючий — серця стискалися, підламувалися коліна, світ видавався замалим для мене. Жити б мені тільки в степу, ходити під небом, під вітрами й дощами, навіть спати між небом і землею, як отому хижому птаху, гнізда якого ніхто ніколи не бачить. Велике безмежжя степів жило в мені, дух диких полів, хлюпотіння безмежних весняних вод і той вітер з Дніпра, що зчиняє жалісливий шелест у торішніх будяках. Та дух людський не впав з неба. Він народжується і живе в дивному поєднанні досконалості й порочності, величі й малості, і голоси тих протилежних сутностей однаково потужні й вабливі, так що найдужчого часом зводять і заводять, і нема ради. За неповний рік мені вдалося те, чого не вдавалося народові моєму впродовж віків цілих, це сповнювало мене великою силою, рішучістю, від мого голосу трепетали вороги, полягала трава, хилились дерева, води виходили з берегів, хмари осипалися дощами. Та зненацька падали на мене зневіра й розгубленість, не було в мене друга, крім власної тіні, ложе моє пусте було, як повітря, відчував я безсилля перед найпростішими справами, ніхто не бачив того, не знав, хоч і помічано дивні напади безвілля, що налягали на мене в хвилини, коли від гетьмана очікувано дій негайних, рішучих, може й жорстоких. В Чигирині я відступив перед слабкою жінкою, не спробував поборотися за своє щастя бодай словом. Тоді незворушно приглядався до жорстокостей, які чинили загони самозваних ватажків. Пішов під Львів не знати й для чого? Чи щоб згадати далеку свою безтурботну юність? Тепер сидів під Замостям, як сокіл з карналем на голові98. Заповзявся не йти звідси, поки не оберуть короля. Проголосив про це і назвав свого кандидата. Перед цим мав дивні видіння про потребу стати не тільки за людей, але й за Бога. Легко змирився з тим, хоч душа й бунтувалася і я докоряв небесному Владиці: «Невже ти хочеш, щоб ми завжди проливали свою кров, а ти не пролив і сліз?» Може, й король потрібен мені для докорів і оскаржень? Бо ж інакше всі вони впадуть на мене, а я ще не почувався в спромозі взяти на свої плечі такий тягар незносний. Ще вчора нікому не відомий сотник з Чигирина, чоловік кондиції коли й не мізерної, то принаймні не вельми знатної — і вже вождь, дукс, герос і повелитель. Несила так легко перейти з невідомості в славу і владу. Хотілося мати й надалі тарчу99, яку б виставляв наперед себе, затуляючись од невдач, лих, загроз, поговору. Хто міг послужити такою тарчею? Король і Бог? Король лежав мертвий, Бог мав промовити до мене хіба що в Києві. Отож, я намірився здобути тут короля, а вже тоді Бога. Вибирати, власне, не мав з кого. Міг би вважатися претендентом на престол семиградський князь Ракоці, та він вмер саме перед елекційним сеймом, а його син Жигмонт нікому ще не був знаний. Жоден з братів покійного Владислава не дорівнював йому своїми гідностями, я став за Яна Казимира тільки тому, що він бодай зовні стримувався досі і нічим не виявляв ворожнечі до мене й до козацтва, як то робив Кароль Фердінанд. Знав я королевича вельми добре, стояв він мені перед очима, ніби щойно вчора з ним бачився, — низький, дрібний, вутлий, засняділа щкіра, обличчя невродливе й простацьке, однак міну мав завжди королівську і добре презентувався, коли хотів. На противагу Каролю Фердінанду, який ще в молодості обручився на все життя з церквою, Ян Казимир намагався виробити в собі марсову натуру, служив полковником у армії австрійського імператора, був учасником Лотаринзької кампанії, коли в 1637–му Владислав одружувався з австрійською принцесою Цецілією Ренатою, Ян Казимир їздив до Відня за нареченою для свого монаршого брата. 1638 року Ян Казимир вирушив у подорож по Європі. З Відня добрався до Генуї, там сів на корабель «Діана» і поплив до Іспанії товаришем посла польського Яна Конопацького. На Іберійському півострові ждало його становисько віце — короля Португалії і адмірала іспанського флоту. Але в Тулоні й Марселі королевич надто дорго затримався, кардинал Рішельє запідозрив його в шпигунстві на користь Іспанії і звелів арештувати. Два роки просидів Ян Казимир у французьких темницях. За нього просили папа Урбан, король англійський Карл, Венеція і Генуя, тільки Фердінанд Австрійський, швагер і союзник, не ворухнув і пальцем. Аж у лютому 1640 року посольство воєводи. смоленського Криштофа Госевського добуло Яну Казимиру свободу. Король Людовік прийняв польського королевича в спальні монаршій згідно з церемоніалом для принців другого ряду. Згодом Владислав випросив для нього в папи кардинальську мантію, і Ян Казимир став ще й кардиналом. І ось тепер екс — шпигун міжнародний, екс—єзуїт і екс — кардинал мав стати королем польським. Батько його Зигмунд Ваза ніколи не відповідав на поклони плебсу. Ян Казимир у своїй зневазі посунувся незмірно далі. «Волію дивитися на пса, ніж на поляка», — то були його слова. Однак королів обирають не за здібності, а за походження. Полиск крові королівської важить тут, а більше нічого. Мені й потрібен був король безвиразний, безхарактерний, щоб можна попхнути його, куди захочеш. Саме таким ввдавався мені Ян Казимир. (Може, й Виговський видався мені таким, аж я настановив його писарем генеральним, не вміючи прозирнути в його душу? Невміння таке — найтяжча й найзагрозливіша з вад, надто в чоловіка, що має високу владу в руках. Та чомусь вважається вада ця незначною, на неї не зважають, за неї не судить навіть суддя наш найсуворіший — історія. Шкода говорити!) І все ж не я перший подав руку Яну Казимиру. Не зважив і на дивну пригоду з Немиричем, що прибився до мене під Збаражем, мовби як посланець королевича, а може, тільки щоб вивідати мої наміри. Я очікував од Яна Казимира посла справжнього, ждав його під Львовом, ждав під Замостям, і своїх послів на сейм спорядив тільки тоді, як прибув з Варшави королівський секретар, давній мій знайомець nobilis roxolanos100 Якуб Смяровський. Звався він, як і Немирич тоді, послом од «шведського короля», але був послом справжнім, бо привіз лист од Яна Казимира з корейськими печатями. Не козак вклонявся королеві — король схиляв голову перед козаком! Таки ж недаремно виказував я нелюдське впрост терпіння в розсваволенім морі пристрастей, обурень, домагань і непослуху. Я прикликав до Лабунків генеральних старшин і Полковників, погрів їх у своїй теплій хаті, згадавши, як то панству нині незатишно у Варшаві на елекційнім полі101 під вітром і снігом, потрактував кожного чаркою горілки з гетьманських рук, поспитав не без лукавства: — То як будемо стрічати королівського посла — в пишноті чи неувазі? Старшини завбачливо промовчали, озвався тільки Кривоніс: — Роби, як знаєш, гетьмане, я ж усуваюся, бо з паном Смяровським у мене обрахунки ще з Полонного. — У нас обрахунки з цілою Річчю Посполитою, — зауважив я. — Та, бач, у мене тут трохи не так. В Полонному була тоді родина пана Смяровського, а хлопці мої озвіріли, бо вже ж так палило в нас панство з гармат. В душу кожному цілилися! Ну, а вже як ускочать мої Хлопці туди чи туди, то за руку ж не вхопиш. Нещастя сталося й з родиною секретаря королівського. — Шкода, Максиме. Не знав я про це. А хотів, щоб ти зустрів посла королівського перед Лабунками та попровадив до мене. Привчати вже слід панів шляхту до нашого козацького маєстату. Тоді як? Хай стрічає пана посліа генеральний обозний Чарнота? Чи він ще не викричався? Як, Чарното? Регіт покрив мої слова. — Таж пан Чарнота в сідло сісти не здатен! — крикнув Головацький. — Хіба стоятиме в стременах, як останній пахолок. — І постою для нашого гетьмана! — огризнувся Чарнота, який після свого дурного поранення досі не міг присісти. — Чого б я ото реготав? Я хоч крикливий, та зате вірний. Хочу бути другим чоловіком після гетьмана — так і кажу, бо про більше й у гадці не маю. Ти ж, гетьмане, бійся отих потайних, що низько згинаються, а голосами грають так тихо, що й павутина не зворухнеться. Нутрячки! Гнуться перед тобою в три погибелі, а очима, як татарин на здобич, — так і ріжуть! І все на булаву гетьманську! А Чарнота крикнув раз та двічі — ото й уся його вздрячка102. — Он булава на столі, — сказав я спокійно. — Хоче хто — лиш простягни руку. Взяти — не штука. Утримати — ось клопіт. — Гей, пане гетьмане, — махнув рукою Чарнота. — Добре твоє серце, коли такої гадки про людей. Хто б же там думав, як утримати? Думка одна: як ухопити! А вже там — що Бог дасть. Я припинив ту розмову, нагадавши про посла, та, власне, й не маючи охоти вести її далі, бо й навіщо? Не було для мене таємницею, що старшини гризлися між собою, готові мене в ложці води втопити, і кожному лиш булава сяяла, а що за булавою — ніхто не вмів бачити, ніхто не знав, яка вона тяжка, скільки за нею праці, дум, напруження, вичерпаності серця й мук душевних. Скупий свічки в церкві не поставить. О душі рогаті, о персть земна! Сиділи, мовчали, пили, аж чуби їм диміли, і ніхто й не здогадувався, що бачу їх усіх наскрізь. Шкода говорити! Смяровський прибув у супроводі сотні вершників з королівської гвардії, я вислав йому навстріч шість тисяч кінних козаків. Під звуки сурм і бубнів його провели мимо стін Замостя, і обложені, гадаючи, що принесено вість про обрання короля, висипали на стіни і стрічали пана Смяровського віватами. Перед Лабунками виїхав зустрічати посла генеральний обозний Чарнота, і він, і його почт на пишно вбраних конях, всі в дорогій зброї, в хутрах, з хоругвами, в золотім шитті й з бунчуками. Я вітав посла у дворі своєї хати, так що міг він згодом похвалитися, мовляв, бачився з гетьманом in solemni forma103. Стріляно з гармат густо, бито в бубни, кричано вівати й славу. — З милістю і миром приїхав я сюди, — сказав Смяровський. Я повів його до хати. Був я тоді в скарлатнім жупані з срібними петлицями, в ферезії, підшитій найкращими соболями, із золотою шаблею при боці, — не для величання пустого все те, а для маєстату належного. Булава гетьманська лежала край столу, я скинув її на підлогу. — Не тримаюся за сю булаву, пане Смяровський, — мовив до посла. — На першу вість про вибір Казимира відпояшу шаблю, і лук відложу, і належну покору йому віддам. Якби ж королем став не Казимир, якому я хочу служити і кров за гідність його проливати, то пішов би просто на Краків і, взявши в скарбниці корону, дав би тому, кому б знав. Стали входити мої генеральні старшини Виговський, Чарнота, Зарудний, осавули Демко й Іванець, я називав кожного, Смяровський приглядався до них уважно, мовби шукав когось, аж я не стримався, спитав: — Маєш когось знайомого в нас, пане Якубе? — Ліпше й не мав би! Праву руку твою — Кривоноса. Мова у нас про нього, що він гетьман неназваний. Не дай мені його бачити, бо, хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю! — Щось там між вас було, і він, як чоловік гречний, усунувся, — мовив я заспокійливо. — Кажеш «щось», гетьмане? — спалахнув Смяровський. — У Полоннім жону мою й дітей Кривоніс побив, сина восьмилітнього орді продав, побрав майна мого на сорок тисяч! — Не він же сам — то його хлопці, мабуть. Ти ж, пане Якубе, де тоді був? До Варшави від козаків утік? Сам утік, а жону з дітками покинув? Що ж то за шляхетство таке? Таж не для того ти прибув, аби ми дорікали один одному. Смяровський передав мені лист од Яна Казимира з королівськими печатями, я звелів Виговському читати той лист, зламавши печаті власноручно. Казимир повідомляв про запевнене своє обрання, радив козакам уступати «на звичайні місця», просив мене не йти на Варшаву і не перешкоджати елекції, обіцяв на випадок обрання повну амністію козакам і примноження вольностей. Смяровський од себе додав, що Кароль Фердінанд зрікається боротьби за престол, вже є домовленість між братами про це, Казимир відступив братові біскупства Опольське і Раціборське і обіцяв отримати від Речі Посполитої згоду на два абатства. Отож, обрання Яна Казимира — справа вирішена. Тепер ждуть дня, коли архібіскуп Любенський проспіває «Veni, Creator» і приступлять до складання голосів. Я став вітати обрання Яна Казимира, Чарнота дав знак — і пущено таку густу стрільбу, аж земля гриміла, Тут я запросив пана посла на обід козацький, а тим часом полковники, старшини, козаки просили королівський лист і читали, розбираючи кожне слово. Коли ж дочиталися, що підпис не короля польського, а тільки шведського, і печаті теж шведського королівства, то здійнялася буча неймовірна. — Чуєш, пане Смяровський? — сказав я послові. — Обдурити себе не дамо нікому. Поки не стане Казимир королем польським і поки не одержу запевнень від нього, не відступлю нікуди. Треба мені переполоскати всі волості до Вісли. Готов і зимувати тут. Палити й убивати забороняю, гумна охороняємо самі, аби не допустити голоду. Скажи, що бачив. У Замості пани мруть з голоду, а козаки мої коли й мруть, то від об’їдання надмірного. За мене хан і султан, Москва, Волощина, Ракоці. Всі за мене, отож, коли признаю своє підданство перед королем і втихну та вернуся в Україну, щоб чекати комісарів, то Не від слабості те вчиню, а з доброї волі й синівських почуттів До корони. Смяровський і не знав, дякувати за таку мову чи ображатися. Та для образ не було часу, бо обід вівся козацьким способом — на шість перемін і вина доброго в достатку, говорив тільки я, а пив щоразу здоров’я його королівської милості, і завсігди при тому бито з гармат страшенно. Коли по обіді зосталися з послом у чотири ока, пан Смяровський уже мовби від себе в дишкреції сказав: — Хочу тебе остерегти, гетьмане, коли хочеш при життю і славі своїй зістатися! Є в тебе ворог запеклий, який міриться позбавити тебе слави, регіменту твого і самого життя. І ворог сей — Кривоніс. Бережися його! — Мене оберігає народ, пане Смяровський. — Як то? — подивувався посол. — Тобі не збагнути того. Були ми з тобою колись мало не приятелями, вигодувані тим самим хлібом, і кров і віра в нас спільні, а думаємо не однаково. Чом би воно так? Тоді повезено пана посла під Замостя, показано йому перекоп, яким відвернуто воду від міста, показувано драбини для приступу: з цілих деревин на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи; бачив він сотні гармат наших, гуляй — городини непробивні, вражався незліченності війська козацького і порядку в нім. З тим і від’їхав до столиці, маючи лист од мене до короля і страх у серці від нашої сили. Ось тоді одправив я козацьке посольство до сейму з вимогою обрати конче Яна Казимира і з умовами замирення такими: нагана для Вишневецького і Конецпольського, амністія всьому козацькому війську, привернення давніх вольностей, щоб Військо Запорозьке було з своїм гетьманом під владой тільки короля одного і нікого іншого над собою не мало; скасувати унію, козакам вільна дорога на Запоріжжя й на море, коронні війська щоб не вступали в українські землі, старостам ніякого права над козаками, реєстр козацький побільшити до 12 тисяч, гетьманові приділити староство і 20 миль ґрунту. В сенаті все це відклали, а мені прислано листа з «антедатою», себто числом заднім, від короля про амністію, королівську ласку і вдоволення всіх умов козацьких. Що ж до установлення висоти козацького реєстру і території козацького осідку, то для того виділено комісарів, яких я мав ждати, відійшовши в свою землю. Комісарами сейм призначив Киселя, київського каштеляна Бжозовського, Киселевого брата — новгород — сіверського хорунжого Миколая, підкоморія львівського Московського, брацлавського підчашого Зелінського, королівських секретарів Лентовського і Смяровського та князя Захарія Четвертинського. Сам Ярема Вишневецький з висоти свого верховного регіментарства вважав потрібним подати руку козакові і, коли я відвернув од Замостя, вислав мені навздогін листа, в якому запевняв про свою зичливість та прихильність до Війська Запорозького та готовність впливати на короля своїми прошениями, аби він милостиво пробачив козацькі проступки. Дивувався, що я скаржуся на якусь неприязнь з його боку, тоді як предки його завсігди були прихильні до Війська Запорозького та помагали йому здобувати славу, так і він зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького і бажає їм ласки королівської як людям лицарським — аби тільки зоставалися вірні своїй вітчині. А чи ж давно князь ясновельможний ґрасував на Поділлі з девізом: «Виловити, витнути, вивішати!» Цей дрібний чоловічок, чорний, як жук — гнойовик, із затертим лицем, хотів стати пострахом народу великого й вільного, а тепер лив воду на меч — прагнув до замирення! Я не відповів йому. Гадина в його словах дихає. Pereat — як каже панство. Хай згине! Була вже зима, а козак узимку не воює. Не може він закопатися в землю, не сховається в болоті, не переправиться по бистрій воді, не має куди прихилитися від смертельного удару шляхетської панцирної кінноти. Я домігся обрання Яна Казимира, заявив, що признаю своє підданство, зовсім утихаю і вертаю до Києва, щоб чекати комісарів. Не посилався на втому війська, на чорний мор, що десяткував козаків, на лихі вісті, які йшли з Подніпрянщини, де посполиті вже й не розбирали, де шляхетські маєтності, а де гетьманські надання полковникам та сотникам. Спорядив Виговського до молодого Ракоці, аби зблизитися з семиградським двором. Уперше відпускав од себе писаря генерального, а йому видалося — відсовую його набік, він затривожився, однак змовчав. Натомість, як то робив завжди, виклав мені те, що приховував до часу. — Є вісті від Мужиловського, гетьмане, — мовив тихо, але значущо. — Чом же мовчиш? — мало не закричав я. — Знаєш вельми гаразд, як жду тих вістей. Що там? — Патріарх Паїсій уже в Вінниці. На Різдво буде в Києві. Мужиловський його супроводить. Його преосвященство благословіння своє шле гетьманові Війська Запорозького. Я мовчки махнув рукою Виговському. Волів побути наодинці. Тільки тепер відчув, яка розтривожена була моя душа відтоді, як виїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони. Ждав усі ці дні й місяці, сам не відаючи чого, а тепер діждався! Побачу патріарха і впаду перед ним на коліна, випрошуючи благословіння на шлюб. Ні перед ким не падав, а тут упаду! Пам’ять повинна вчасно зупинятися, а вона бунтує, повстає, вона відкидає почуття несправдження. Теплий дух Мотрончин огортав мене, стояв наді мною невідступною хмарою, а я вдавав, ніби не помічаю його. Моє життя — на видноті, перед військом, перед натовпами, вдень і вночі, довкола мене тисячі людей, простежено кожен мій крок, кожне слово, кожне бажання і небажання, в мені вбито всі тайнощі, я не належав собі, а належав людям і всьому світові. А вона? Що вона, і де, і як? Поставити до неї вивідачів, пустити по її сліду, погнати Лавріна Капусту назад до Чигирина, звеліти: відкопати з — під землі? Я не міг. Вона була єдиною моєю таїною, єдиним, що зосталося в мені простого людського. Як же я міг і це відібрати в себе? Віра була дорожча за підозріливість. З вірою житй легше. Коли ми більше знаємо — в любові чи в ненависті? Любов сліпа, але ненависть ще сліпіша, вона відбирає розум і всі людські чуття. Я простив Мотрону ще тоді в Чигирині, я носив з собою не її слова, а її дух, доторки, дихання і ще щось, мов церковний спів, що піднімає, возносить серце. Плоть уярмлена, але дух вознесений — і це щастя. Я згадував короткі хвилі щастя з Мотроною. Де вони і чи були насправді? Вже тоді в її погляді читався докір, але було й благання, безумна ніжність, мовчазна й уперто затаювана, і безсмертні надії нашої любові, нашої любові, нашої… Чи ж нашої, а чи тільки моєї? Я покликав Тимоша. — Як. ти, сину? — А як має вестися гетьманський син? Пробую лагодити з усіма, хто є в твоїм війську. — З татарами? — Хіба самі татари? А волохи, донці, куряни й путивляни, та й шляхта з хлопом польським, знаєш же сам. Полку свого не маю, тож і обрітаюся з усіма. — Серця мені приростає, коли тебе слухаю. За полком не шкодуй, ще й гетьманувати доведеться. А тепер хочу, щоб ти став під Жовквою, де вже зготовлена валка, і рушив у Вкраїну. — Куди ж? — До Чигирина. — До пані Раїни? — До Чигирина. До столиці гетьманської. Будь там за мене. Та не дурій. Чуєш мене? — Чую, гетьмане. — Йду до Києва. Тоді й до Чигирина. Видно буде. Ти ж шануйся і вспокой жінок усіх. Катрю, пані Раїну… — І Мотрону? — Побачиш — вспокой і її. Хай ждуть вістей. — Вістей чи гетьмана? — Вістей — перше. Ввіряю тобі, сину, душу свою. — Ну! — сказав Тиміш і втупився вперто в землю. Я обійняв його і заплакав. Гей, сину рідний! Щоб урятувати людину, потрібен розум, а щоб згубити — тільки махнути рукою. Ти мій найближчий, а там далеко — найдорожча. Тобі ввіряю…
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка