Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка20/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29

29

Король поїхав до Ченстохова подякувати тамтешній чудотворній опікунці Божій за елекцію, а звідти мав удатися до Кракова на коронацію. Я вертався в Україну далеку. Йшов од Замостя до Києва шість тижнів зимових, світ прислухався до мене, а я — досвіту. Полишав позад себе втрати невідшкодовані. Кривоніс, Тугай — бей. Обидва полягли не на полі бою, а вмерли від чорного мору. А скільки полягло безіменних, без згадки, без пам’яті. Воїни бояться смерті, а полководці — поразок. Я не знав поразок, а від смертей темніло в очах. Матінка — війна змилується над козаком, сиру землю йому в голову покладе, чорних круків на біле тіло нашле, буйними вітрами славу рознесе. Вітер гуде, трава шумить,


Козаченько вбитий лежить
На купині головою,
Накрив очі осокою.
Кінь вороний у ніженьках,
Орел сизий в голівоньках.
Да вислужив королівську
В чистім полі могилоньку!

Згодом дивуватимуться, як змінювався я по путі від Замостя на Київ, а тоді — в Переяславі. Поставав щодалі мовби зовсім іншим чоловіком, і ніхто не вмів збагнути тої переміни. Від слів обережних у Замості до незалежно — роздумливих у Києві і до нестерпно — різких у Переяславі. Як це могло статися? Чи за ту путь шеститижневу змінилося в мені кілька людей і встиг я прожити кілька життів? Побачив народ свій, почув його слово, промовила до мене вільна його душа, що жила в пригніченні цілі віки, а тепер стрепенулася, розкрилася, мов квітка після довгої ночі, — нестерпно яскрава, соковита, безборонно — ніжна, як жінка до свого коханого: не віддай мене нікому, захисти, не дай в обиду. Ночували в поліських курних хатах, їли, що було в тих хатах, а не було там, власне, нічого, я входив з Демком своїм до хати, скинувши шапки, пробували вклонитися до образів, та й образів не знаходили, Демко жартував: «Знали ми, що у вас дві дірки за столом, то оце прийшли заткнути». — Просимо дорогих гостей, — казала господиня, — таж пироги забула спекти, аби й вам дірки в роті заткнути. — Пироги — обідові вороги! — посміювався Демко, видобуваючи з міха наші припаси. — Добре слово ліпше м’якого пирога. То їхали цілі дні пустелею безлюдною або ж натрапляли на вмираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, чорні попелища, жах. Побачив на дорозі при кінськім стервиську. дитя чотирирічне і пса при нім, хтось кинув його тут не знати й коли, було мовби здорове, нічого не боялося і в тім стерві, де пес шарпав, греблося й собі, та коли дали йому теплої полевки пивної, одразу вмерло, бо вже не їло, мабуть, тиждень або й більше і було опухле, а мені видалося здорове. Збожеволілі од горя жінки стрічали мене на околицях лісових сіл, заступали дорогу, кидали слова не м’які — твердіші за камінь: — То оце ти, гетьмане великий? — А де ж наші діти? Де мужі наші? — Хай би під тобою земля запалася! Джури хапалися за шаблі, я давав знак не чіпати вдког го. Людям треба дати вишумітися, викричати мені в лице свої муки, ненависть, впокорення й почуття вини, яке несуть з собою ще з дитинства і радо передають його тому, хто зможе взяти на свої рамена. Тільки тоді можуть мене слухати, чути, розуміти. Суворо й тяжко на сім світі, немає місця навіть для людини, не те що для справ остаточних. Я плакав од горя, пив і знову плакав, а тоді їхав далі й знов бачив те саме або й гірше і слухав слова образливі й несправедливі, та ось з лісових нетрів виповзав обідраний смолокур, подивовано протирав очі, сміявся, бачачи козаків, випивав піднесену кварту, вигукував: — Воля ж яка! Пана не побачиш од моря аж до Києва. Ніякий біс тобі не вказує, що хоч, те й роби! — Чи ти хоч знаєш, де той Київ? — питав його Демко. — А хто б же й знав, як не я! У нас тут будник оден був, то ходив аж у Киюв. — Покажеш дорогу? — Та що показувати? За оболонню повернеш на бір, доїдеш до коронастої сосни, держись бором аж до підчухраної сосни, а там виїдеш через мохи й березняк, так і ступай весь час чорнолісом попід ольхами На верболіз і по гатці. Як доїдеш до річки, держись проти води, бо загрузнеш, а там на звоз та знов верболозом і гаткою держи прямо на розсохувату сосну, а далі майдан і все пісками та пісками. — І так до Києва? — До Киюва ж. Старшини мої пишалися в дорогих хутрах, вигравали на баских конях, а я знов надягнув усе темне й непоказне, хоч упізнавали мене люди й так, упізнавали, не так для повітань, як для прокльонів, і я їхав безкінечними зимовими дорогами, мов той Велізарій у лахмітті жебрака, і перед очима в мене стояли мої перемоги й недоля людська, чубаті голови козацькі і всі, що служили Богу й вітчизні — гусарія, панове шляхта, чужоземні найманці, в Смішних плюдрах, хлопи в серм’ягах, баби в товстих хустках, гетьмани коронні й польові, кунтуші, делії, паси слуцькі, покинуті при втечі карети з срібною заставою і труни з героями. Fiat voluntas tua104. Іноді стрічалися покалічені Вишневецьким люди, що чудом якимсь вижили. Відрубані права рука і ліва нога. Перехрещені. Вельможний катюга хотів, може, так перехрестити весь народ наш? А тепер пише, що зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького. Кровопрагнитель! Мало йому покатоличенім й унії, він ще клав свій кривавий хрест на людей. Не міг добратися дегдущі, то знущався хоч над тілом. Коли прийняв католицтво, двадцятилітнім будучи, у тисяча шістсот тридцять другому році, то всі листи з Лубен навіть у православні монастирі відсилав тільки польською мовою. А тим часом сам король слав на Україну листи тільки мовою руською. Ось тобі й нобіліс роксоляніс наші! Проїздили маєтності пана Киселя. Отець Федір допитувався в посполитих, чи не переслідується тут грецька віра, чи оберігає її чистоту пан сенатор. — Та де, отче! — чухали потилиці дядьки. — Сам же пан сенатор донедавна був уніатом, а вийшов з уніатства — то ж однаково тут вони так і пасуться. Попи ваші, мовляв, грецької віри заволоки, люди темні, п’яниці. А що мені по тому, як піп непитущий? З ним ні поговорити, ніщо. А пан сенатор як? Уфундував, правда, православний кляштор у себе в Низкиничах, а тоді мерщій дав фундуш і на католицький костел в Свойчеві. Двом Богам служить, а нам хоч пропадай… Сумне видовище, сумна дорога, сумні голоси. Які ж малоприступні для добра і самі собою побуджувані до зла панували тут! І тепер кривди від них падали щоразу на мене, хто виступив проти всіх тих кривд. Яка несправедливість! Та треба вміти вловити голос не одного чоловіка (бо він кінечний), а голос буття, над яким вічна зміна часів і непорушність вічності: Я прислухаюся до всіх слів людських і до всіх думок світу про мене — тільки тоді я безкінечний, вічно живий, незавершений і вільний, і в цьому чудо і одкровення. Може, й до Києва я прагнув, щоб зачерпнути вічності у цього вічного города? Увечері 23 грудня зблизився мій поїзд до Києва Волинським шляхом од Білгородки. В тисячу коней виїхав сам патріарх єрусалимський Паїсій з міста мені навстріч разом з митрополитом Косовим. Вітав мене пишною промовою, величав пресвітлим володарем — іллюстріссімус прінцепс, дав місце в своїх санях по праву руку від себе. Весь Київ вийшов за місто, щоб зустріти гетьмана свого в полі. Академія приймала ораціями й акламаціями, привітними мовами й кантами, називаючи мене Мойсеєм, спасителем, збавителем і визволителем народу руського, Богом даним, тому й Богданом названим. Коли зблизилися до замку, бито з усіх гармат на віват, їм відповідали гармати менші з долішнього міста. Козаки заплакали, побачивши красу церков київських, доли й пагорби священні, пишноту й руїну славного міста князів наших давніх. І я теж плакав, і суму в душі було більше, ніж радості. На учті в архімандрита печерського Йосипа Тризни дано мені перше місце серед духовних. Тризна виголосив доволі довгу промову, яку годі й згадати всю, хіба що навести самий кінець. «Что єсть человек, яко помниши его! — р?че пророк ко Небесному Царю. Аз же, недостойнейши и скотом Вифлеемским уподобитися не дерзаяй, что есмь, яко ваше гетьманское пресв?тлое величество помниши мя! Сам Царь Небесный память сотворил есть чудес своих пищу дал есть болящим его, не забы об?д послати Даниилу, сутцу в рове. А ваше гетьманское пресв?тлое величество не забы мя во смирении и недостоинстве моем. И что воздам! Разве чашу спасения у престолу Господня, молитвуя доживотие за ваше гетьманское пресвтлое величество, прииму и имя Господне призову, да той сам, хл?б животный, купно же и лоза истинная, укрепляет и увеселяет ваше гетьманское пресв?тлое величество при мири на земли и благоволении вс?х в?рно повинующихся, заздравствующаго в долготу дний и насыщающего славою своею все православное свое земное царство, потом же и в славе во вышних блажен, иже сн?сть об?д во царствии Божии. Сие воздаяние да получищи!» Я відповів Тризні такою мовою: — Віддаю шану й низько вклоняюся всім вам, хранителям сього втечища духу народу нашого, які здоблять дух сей і примножують всіляко на славу, могуття й безсмертя. Без духу влада не існує, а який він у землі моїй споконвіку? Ще від князів київських — отці чесні сих монастирів і храмів, в руках у яких літописи, патерики, переписування й тлумачення книг, житія, історія сама. В кого в руках історія писана, той володіє також історією живою. Слово — доля народу. Народ без слова свого — попихач, чужий наймит, заволока темний. Хто махнув мечем, хто заскородив землю, хто зрубав деревину, хто поставив дім, хто смачно з’їв і ошатно зодягнувся — хай будуть вони, та не їм вклоняємося перше, а тим безіменним, хто беріг слово, ховав його від ворогів, піднімав з бруду, очищав од пилу, вигранював, збагачував, як золоту руду, кував, як мечі, тулив до серця, як дитину. Уніати докоряють нам, що попи православні темні, що церкви наші дерев’яні, обідрані, без ікон, без органів, без Палестріни. Та в нас є Київ і є Москва. Ми навчимо священиків своїх, збудуємо церкви розкішніші за їхні, з’явиться в ще музика, і великі композитори й поети з’являться, і школи будуть по всій землі. О Боже, не доживу до того! Хіба доживеш до всього великого, що може зробити народ! І хіба ж зі мною зійдуть у могилу всі надії мого народу, його будущина й доля? Від «лоз істинних» разом з отцями вкусили славно, тоді відвезено мене в санях архімандритових аж до замку, де приділено мені дім воєводський, бо пан воєвода київський Тищкевич звіявся геть з своїм приятелем Вишневецьким і ґрасували влітку на Поділлі, поки й не довелося врізати поли з — під Пилявців. Полишив пан Тищкевич льохи, повні мальвазії, вина угорського, горілок всіляких, медів стояних. Демко носив мені куштувати, війт київський припрошував оглянути замок і весь Київ, я ходив, дивився, за мною сунули натовпи, кричали «слава» і «віват», з високих замкових стін видно було замерзлий Дніпро і в морозяній імлі вгадувалася між темними борами Десна, світ одкривався з київської гори такий широкий і далекий, що серце заходилося від власної малості й самотності, сум на мене найшов страшний, аж я два дні не показувався з своїх покоїв, пробував вин пана Тишкевича, пригравав собі на кобзі своїй старенькій, співав своїх дум то сумних, то веселих: А із низу хмара сягала,
Що воронів ключа налітала,
По Вкраїні тумани клала,
А Україна сумувала,
Ой вона ж тоді сумувала —
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
— Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
— Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли загомоніли:
— Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
— Де ж ви з нашим гетьманом простилися?

* * *

Ой мати, козак у хаті,


Пустує, жартує, не дає спати!
— Гей, Доню, доню, не будь дурною.
Бий його, голубко, хоч кочергою.
— Боюся, мати, щоб не плакати.
Ой звели ж, матінко, поцілувати!

Тоді пішов до замкової церкви святого Миколая, довго лежав перед образами, плакав і молився, тяжко мені було, і гнівався не знати й на кого, мабуть передовсім на самого себе. Чом так пізно приїхав до Києва? І чому зробив столицею своєю Чигирин, а не Київ? Колись король Баторій зіпхнув козаків у сільце Трахтемирівське, назвавши його їхньою столицею. Зроблено те було силоміць, а я добровільно обмежився Чигирином. Ніхто не міг того витлумачити, боялися питати мене, а коли б і спитали, то що б я відповів? Україна без Києва? Україна з самим тільки Чигирином? Чи не безглуздя? Чом сів я в Чигирині? Родове гніздо? Але що рід, коли йдеться про цілу землю? Треба б конче в Київ. Серед соборів, архієрейських палат, древностей і святощів. Та знав, що у Києві легко заспокоїтися, зазолотитися і згубити всю справу. А в Чигирині — мов птах на гнучкій гілці: не засидишся, зідме вітер, полетиш далі, бо треба летіти, треба летіти. Земля козацька, воля для якої починалася під Жовтими Водами, — це села й хутори, містечка й пасіки, хати й курені. А де палаци, церкви, школи? Жодна земля, здавалося б, не може без палаців і соборів. Народ вкладав у ці споруди не тільки свій піт, але й горіння душ, і стоять ці будівлі мов запорука його тривання і величання перед світом і вічністю. Є життя й вічність, світ Богів і світ смертних, все інше — прах. Дух повинен мати форму святості. Магічні місця в поєднанні з життям щоденним. Недарма ж звано Київ святою Софією степів. Тоді чому ж я не сів у Києві? Я думав: Чигирин — це багато протоптаних у снігу стежок… Можна б додати: стежок, які приводять тебе туди, куди ти хотів прийти. З Чигирина лежать стежки на всі вітри. А куди ведуть стежки з Києва? Тільки туди, тільки до Києва. Я думав: у Чигирині мене охоронятимуть орли. А в Києві? В Чигирині немає незнаних, там тільки гетьманський почт, двораки, челядинці, попихачі, слава, блиск. А в Києві — тисячі чужих і всі жадають влади: митрополит, воєвода, ієреї, міщани. Ще я думав: Чигирин я наповню собою. Київ не дається ні для кого. У Київ ідуть на поклон, а не жити. Живуть у Києві люди загадкові й несуєтні. Хто любить рух, пересування, той тут не всидить. Жити в Києві таке велике щастя, що це загрожує отупінням чуттів, збайдужінням до всього, що поза цим містом. Київ не приймає нікого стороннього. Його краса замкнена, як внутрішній простір Софії, вона прикрашена раз і назавжди — навіки. Київ мав бути поза мною, бо був наді мною. Тисячоліття дивилися на мене некліпно, суворо, очікувально, і на їхній вершині сяяв цей вічний праслов’янський град. Чи ж міг я насмілитися сісти в нім? Попрати святиню — втратити святощі не тільки в країні, землі, а й у душах. А руїни душ страшніші, ніж руїни в селах і містах. Я покликав Демка, звелів готувати сотню Козаків для супроводу, бажаючи поїхати по Києву. Не хотів нікого стороннього, відмовився від послуг війта і його писарів, радів, що не маю коло себе прив’язливого Виговського, і ніхто мені не докучає, ніхто не пхається межи очі, не заважає впритул стати з цим загадковим містом. Я не знав, куди ведуть вулиці, де стоять доми, де живуть люди, відчував тільки настрій Києва, вловлював його жадібно й покірливо, а він був невловимий, страшний і великий, і дух возносився над цим вічним городом невмирущий, могутній, чистий і просвітлений проти темної зловісності дияволічних сил руйнування. Він був спалений Батиєм, тоді поволі підіймався з руїн майже три віки, і знов спалив його татарський хан Менглі—Гірей майже двісті літ тому, і вже здавалося, що вмре Київ навіки, бо на узграниччю стали купчитися перші козаки, відбудовано на старих городгацах або закладено нові городи: Корсунь над Россю, Лубни над Сулою, Чигирин над Тясьмином, Кременчук над Дніпром, життя пересунулося туди, а тут було занедбання й розвалища, і навіть окраса Києва — Софійський собор, який уцілів при Батиєві, доживає останні роки. Київський біскуп католицький Верещинський писав у 1595 році про Софію: храм сей не тільки осквернений худобою, кіньми, псами й свиньми, які в ньому вештаються, але й позбавлений значною мірою церковних прикрас, знищуваних дощами. На покрівлі росте трава й навіть дерева. Стіни руйнуються. Стискають собор звідусюди ґрунти митрополитські, архімандритські, ігуменські, чернечі, попівські. В шинках київських шинкують таким пивом, що коли б козі налив у горло, то не діждала б і третього дня, а мед, беручи за нього втринадцятеро, звуть тройником, а ним хіба людей труїти, а не покріпляти, бо він такий солодкий, як горілка з ісопу. Уніати ще більше зруйнували Софію і занедбали Київ, Міщани київські в листі до гетьмана і Війська Запорозького в 1621 році писали: «Церкву Софійську як обідрав пан Садковський, то нагадати йому, аби накрив хоч соломою, жеби їй гнити не давав, олово обідрав і продав і трісками накрив умисно, аби се обалити, як і інші мури повалялися, маетностей церковних уживає, а церква, гниючи, пустует…» Після уніатів у соборі жодних охендозтв не було, як книг, так і жодних аператів не знаходилося, тільки голий мур і вівтарі, руїнами завалені. Митрополит Петро Могила в чолобитній царю Михайлу Федоровичу в 1640–му повідомляв, що, відібравши «от волкохищных рук униатов церковь соборную премудрости Божия в Киеве в разрушенном виде, он по силе своей об устроении разоренных в ней зданий и внутреннем украшении и днем и ночию печалуется и труждается». Тринадцять років одбудовував Петро Могила Софію. А був то такий час, коли православні священики в Києві з митрополитом своїм, сповідавшись, тільки й ждали, що ось почне шляхта начиняти ними шлунки дніпровських осетрів або ж того вогнем, того мечем відправлять на той світ. Півроку не дожив Петро Могила до Жовтих Вод. Не знати, як би привітав він мої вікторії — адже був родич Вишневецького, походив з магнатського роду, ніколи не жалував ні козацтва, ні бідноти. Ми розминулися з ним за життя, але зустрітися мали в спільній справі великій визволення народу свого з темряви, невігластва й неписьменності. Скріпта ферунт аннос — письменністю світ стоїть. Я поїхав на Поділ, щоб побачити засновану Могилою колегію, взяту колись козацтвом під свою оборону й опіку. Сказано про моє прибуття ректорові колегії, українському Арістотелеві — Інокентію Гізелю, він вийшов мені навстріч, вітав довго латинською мовою, я подякував і, попросивши паперу й приладдя для письма, одразу написав тези для диспуту про свободу і власноручно прибив їх до брами колегії. Викликав на диспут Адама Киселя, хоч і знав, що він далеко й прибути довго сюди не зможе, а коли й прибуде, то ще не знати, чи впустять його кияни в свій город, тому став дивитися, кого б з моїх козаків перевдягти в Киселя й поставити своїм опонентом. Одначе не було жодного козака такого вузькоплечого, як пан сенатор, тож я покликав свого Іванця Брюховецького і звелів йому опонувати супроти мене впрост тут на снігу перед брамою Могилянської колегії, при учнях і киянах, які зібралися на таке видовисько. — Що ж казати? — питав Іванець, блукаючи своїми швидкими очима по лицях. — Що маю мовити, пане гетьмане? — Кажи, що казав би на твоєму місці пан Кисіль, який не вельми жалує наш люд український, хоч і примилюється до нього всіляко. Іванець прибрав поважності, пустив очі під лоб, мовив з тихою значущістю: — Нарід не повинен бути вільним, поки не навчиться користатися з своєї свободи. — Ага, — сказав я, — це схоже на того дурня, який вирішив не ступати в воду, поки не навчиться плавати. Коли б людям довелося ждати свободи, поки не стануть розумними й добрими в рабстві, їм довелося б ждати вічно. Навіщо знати чоловікові, що є смерть, коли ще не відає, що таке життя? Тепер уже Іванцеві не треба було підказувати. Став мовби справжнім паном сенатором, набундючився й наіндичився, навіть плечі йому ніби округлилися і повужчали, а голова видовжилася. — Пане Хмельницький, — взявся він мені докоряти, — блиск істини й свободи може засліпити, затуманити й потьмарити темний народ, напівосліплий в утисках рабства. Він кинеться руйнувати, палити, нищити і ніколи не зупиниться, вважаючи, що то і є справжня свобода, бо й хто ж його просвітить? Просвіщати ж слід поволі, терпляче і вміло. — Як можна показати те, чого немає? — засміявся я. — Тисячі років може мріяти народ про свободу, а зустріне її — й не впізнає. Ніхто не зможе змалювати її заздалегідь, показати, яке в неї лице. Аріосто розповідає казку про одну фею, яка через таємниче закляття вимушена була являтися іноді у вигляді гидкої отруйної змії. Хто зневажав її в часи таких перетворень, назавжди позбувався її доброчинств. Тим же, хто жалів її й захищав, вона відкривалася згодом у своїй природності небесній, у прекрасній формі, ставала нерозлучною супутницею, виконувала всі забаганки, наповнювала доми багатством, робила щасливими в любові й переможними у війні. Свобода нагадує що фею. Іноді вона, як гадина повзуча, сичить, і кусає, і викликає омерзіння, але горе тим, хто наважиться роздавити її. І щасливі ті, хто прийме в страшному, відворотному вигляді, бо винагороджені будуть нею в пору її краси і слави. У мого «Киселя» забракло аргументів, він тільки й спромігся, що промурмотів: — Плоди свободи — мудрість, міра й милосердя. Як же допускаєш, гетьмане, насильства і розбишацтво? — Несамовитість насильств залежить не від чиєїсь злої волі, а від утисків і принижень, з — під яких виривається народ. Можні пожинають те, що посіяли. Хто вимагав сліпої покірливості, зазнає тепер сліпої ярості, і нема ради. За одностайним визнанням, я переміг у диспуті, мені було видано диплом про те, що залічений однині до вихованців Києво — Могилянської колегії, і учні відспівали на мою честь латинські гімни й похвальні вірші. То був мовби подарунок на іменини, які припадали на день наступний, та справжній подарунок очікував мене на ранок від патріарха Паїсія в Софійському соборі. Коли я прибув, мені зроблено овацію в соборі, дано перше місце, всі мене адорували, многі кидалися цілувати ноги, як збавителеві вітчизни й захиснику від кровожерів. Служив сам патріарх, сяючи золотом увесь і трьома панагіями в самоцвітах. Закликав він мене першим до причастя, я ж став відмовлятися, бо не готовився і не сповідався, маю багато гріхів на душі, та ще доведеться брати не один і не два, мовив і про свій гріх з Мотроною, однак патріарх владою своєю найсвятішою дав мені причастя без сповіді, з усього розгрішив і дав благословення на шлюб з Мотроною, хоч і абсенте105 та при живім чоловіку. І в той момент дано салют зі всіх гармат на знак, що збавитель і господар великий гетьман причащається. Над великими грішниками велика й молитва. В кого народ вселив свій дух, того він не покине, гриміння гармат розбивало тяжку мою тугу, з ним відлітала пагуба й недоля, в нім гучала моя судьба. Радуйся, діво, громами огримлена! Радуйся, личко шовковеє і золотеє! Душа проростає з болю, але з радості теж. Дзвони, салюти, співи хоральні, урочисті слова молитов — все спліталося довкола мене, огортало мене солодкою хмарою, чулося мені крізь ту хмару полохливе Мотронине: «Ні! Ні! Ні!», проривався шелестливий голос пані Раїни, а я чув і не чув, занурений у свою тугу і в свої надії, стояв, дивився, слухав, а сам укладав лист до Мотрони, перший лист відтоді, як поїхав у гніві з Чигирина, не бачивши її. «Єдине душі й серця кохання, найвродливіша і найукоханіша душі й серця втіхо, найпрекрасніша Мотрононько, пані і добродійко, гетьманшо моя! Найнещасливіше на світі провадячи життя, вже ледве й писати од жалю можу, бо яке ж ще більше могло спіткати мене нещастя, як, дочекавшись щастя над усі сподівання, що їх тільки на сім світі міг зичити, утратив усе в мить єдину й гірку? Чи ж хто міг уявити, щоб пережив я день бодай один, не бачачи найвродливішої моєї Аврори, — а вже ж не день, не тиждень, не місяць, але цілі нещасні півроку! Мотрононько!..» Спорядив з листом до Чигирина Демка, що мав супроводити туди й патріаршого посланця — чорноризця єрусалимського Григорія, бородатого й сумного, як мій лист. Патріарх посилав Мотроні абсолюціонем106 гріхів і шлюб малженський, писані мовами грецькою і латиною, письмом київським — круглястим, з чітко вирисуваними літерами, з короткими певними розчерками — свідчення вмілості й смаку. Передавав патріарх гетьманші й свої упоминки: три свічі, що самі запалюються, молоко Богородиці й цитрин мису з садів Єрусалима. Я ж кланявся Мотроні й пані Раїні гетьманськими дарунками з тканин, хутр і коштовностей і велів Демкові передати, щоб ждали мене вборзі. Тепер я усміхався своїм ще вчора несміливим думкам, що відкинули мене на півроку назад, у приниження й безсилість перед марною кобітою, якої мовби й не було, але яка всі ці місяці переслідувала мене своїм недовір’ям, пересторогою, нехіттю і ще чимось незнаним, що могло знайти витлумачення, може, в загадкових шляхетських кондиціях або ж забаганках. Шкода говорити! Я отряхнув з себе всі неприємні згадки, власне волів би отряхнута їх, насправді ж знов згадував свій відчай і свою тугу, коли, здавалося, втрачено все найдорожче і не мав для чого жити. А жита треба було! Збагнув це тоді. в Чигирині, збагнув там, у Чигирині, що стоїть на дивній горі посеред степу, піднятий неземною силою над степом і над світом; хоч і засліплений власним горем і страшною люттю своєю, я зненацька побачив так далеко, як ніколи доти, я побачив усі свої путі звитяжні й славетні, я почув поклик просторів, відгадав свою судьбу й пагубу, і вже не міг замикатися в своїй тузі, в своєму горі. Поїхав, чи й сподіваючись на повернення. Тепер повертався. Не знав, як і дякувати патріарху. Подаруваві йому шестерик найліпших коней, яких мав. Дав тисячу золотих, подбав про всі риштунки для довгої дороги зимової до Москви. Кілька днів провів у розмовах з ним дискретних, коли ж виїздив з Києва, то Паїсій проводжав мене з таким самим почтом, як і стрічав. За два місяці, поки ждав мене в Києві, патріарх зміг вловити настрої високого кліру, тепер допитувався в мене, чом ні митрополит Косов, ні печерський архімандрит Тризна не виявляють видимої прихильності до козацтва, та й до гетьмана козацького так само. — А ти ж, гетьмане, воістину маєш зватися князем Русі й протектором православного благочестя, і зрівняти тебе можно хіба що з Костянтином Великим. Я скромно ухилявся од таких величань і пробував пояснити його преосвященству, що деяка нехіть до козацтва йде ще від блаженної пам’яті Петра Могили, який сподівався всього досягнути тільки наукою і справді багато досягнув, та чи ж усього? Наука, хоч яка ця сила велика, не може повінчати народ з свободою. Тут конче потрібен меч. — І молитва, — нагадав патріарх. — За молитвою приїхав до Києва, бо й сам починаю лякатися нестримності меча. Та чи досить нам меча, навіть коли буде з молитвою? Треба ще й мудрості. Де її шукати? Чи тільки в келіях наших високих ієрархів, людей справді мудрих і вельми свічних107? Не знаю. Слухаю простий люд, слухаю простори, в яких живу, страждаю і б’юся, слухаю час свій каламутний — і де ж порятунок, Де просвіток, де будущина? Півроку вже, як написав листа до православного царя московського, просячись під його руку. За мною. підуть козаки, посполиті, весь народ піде, святий отче. Знаю, що й київські святі отці, може не найвищі, щоправда, думають так само, як і я. Послав до тебе у Волощину108 мого вірного чоловіка, Силуяна Мужиловського, він з цих людей, як і його батько протопоп Андрій, чоловік вченості рідкісної. Просимо тебе, святий отче, коли матимеш розмову з царем, скажи йому про нас. Вирвемося з — під королівської руки, відчахнемося навіки, бо й чому маємо бути там, де ми чужі, де ні віри, ні мови для нас, ні шаноби, ні гідності людської? Самі не вистоїмо на скажених вітрах супротивних. Тут королівство з шляхтою захланною, а там султан обклав нас з трьох боків — Крим, Волощина, Семиграддя, всі в нього васали, всі його служки, всіх, як псів голодних, тримає супроти нашої землі, та вже хай би хоч бусурманів кримських, а то ж і християн з Волощини й Семиградця! Чому ж двом православним землям великим не поєднатися в силу нездоланну? Могли б одірвати в султана ще й Волощину, там теж православний народ. Скажи про все це цареві православному, святий отче. Ми розпочали діло страшне й велике, і вже зупинитися не можна. На віки не хоче люд наш мати в себе панів шляхту і не матиме! Замирення, що його маємо нині, крихке й непевне. Люд ладиться до війни, а не до спокою. На зиму нічого не сіяно, бо тепер земля наша не зерном засівається, а кров’ю. Ось поки я дійшов до Києва, вже за мною летять вісті, що в Литві б’ють збунтованих козаків і селян. А я маю мовити з панами комісарами про замирення й упокорення. Шкода говорити! Хай би цар православний, поки його бояри думають над моїм листом, виказав до нас прихильність бодай у чомусь. Виставив полки На литовській границі, зайняв сіверські городи, які й так споконвіку були руські, не чинив нам перепон у наших зносинах з донцями, бо й хто ж нам ближчий на сім світі, як не сі вільні люди? Не годилося з патріархом споряджати ще й свого посла до царя, тож дав я Паїсію Силуяна Мужиловського для супроводу й помочі в дорозі й у Москві, звелівши йому до всього придивлятися, аби покористуватися згодом, коли й справді доведеться виїздити послом. — Вмієш за словами покірливими й обтічними ховати думки гострі, як ножі, — ото й уся наша козацька наука, — сказав я йому. Обійняв і поцілував Силуяна, як брата, бо ставав він найдорожчим мені чоловіком. Так я поїхав тоді з Києва. Їхав через поля й діброви на Вороньків і далі в степ, маючи по праву руку Дніпро, що лежав десь під товстою кригою, схований в сизій імлі. Простори засніжені, все сковане морозом лютим, мертва земля, вмерлі трави, мерові дерева, — ось де гостро почувається людська малість і безсилля, що їх улітку ховаєш сам від себе в довколишніх буйнощах і щедротах. Я не був самотній, сила мене супроводжувала незліченна, щомиті підскакували до мене старшини, ждучи повелінь, а мені хотілося казати їм: «Подбайте ліпше про бездомних і безпритульних, про упосліджених і нещасних, про тих, кого ніде не ждуть і нізвідки не проводжають, про загублених безнадійно і трагічно». Хто б це міг збагнути? Нас зустрічали уздовж усього шляху. Не знати, звідки й набралося стільки люду в цих неживих просторах, серед цих снігів і пустечі. Палили високі вогнища край дороги, гріли варенуху й горілку, частували козаків, старшин і мене, гетьмана свого, горілка була гаряча, а хліб, сало, ковбаси — з морозу, аж зводило щелепи, і від того якийсь сміх молодечий рвався з грудей, і довкола теж лунав сміх, і лилися сльози, і вівати билися в низьке небо дружні; свитки й кожухи, товсті хустки й шапки, старе й мале, настирливі й несміливі — всі товпилися, щоб стати ближче до гетьмана, побачити його бодай краєм ока, може й почути його слово, а я дивився на них, дивився на старих і дітей, на дівчат і молодиць, під товстими хустками ловив погляди, мовби шукав знайомі сірі очі, хотів зустріти їх вже отут, повні жаги, безмежно жаждиві, нетерплячі й полохливі, і побачити в тих очах дороги, які пройшов уже й ще пройду, і дерева, які вишумлюватимуть мені спогади про втрачену навіки молодість, і бджоли, що гудітимуть, як моя втома, і гріх у час неслушний, і нашу самотність сподівану, і нашу самість. Шкода говорити! Вже по моїй смерті турецький яничар і мандрівник Евлія Челебі, щоб виправдати невдачі султанського війська, яке не змогло взяти в козаків Чигирин, дасть опис мого міста, сповнений вигадок і дивовижних перебільшень109. А мені се місто уявлялося тої зими в тисячі разів неприступнішим. Під’їздив до нього безсилий і безпорадний, як мала дитина. І де ж був той Марс, що кидав на мене своє криваве світло тільки в час неслушний? Чи то вже така доля великих полководців, що мають зони здобувати щастя для інших, але ніколи — для самих себе? Від Києва до Переяслава я летів ніби в якомусь сивому чаді, через Дніпро теж перелітав, як орел самотній, а тоді уповільнював і уповільнював свого коня, давав війську спочинок і волю, в Черкасах і зовсім зупинився, лякаючись кати далі, не наважуючись послати гінців, щоб довідатися: чи Сама в Чигирині, чи знає про патріарше благословіння, чи жде як жона і гетьманша? Однак не посилав гінців і нікого до себе не підпускав. Вагання моє не тривало довго. Мав їхати далі! Прискочити до Чигирина не як мученик, а як муж! Сонце того ранку зійшло над степами велике і чисте, сипало на мене своїм тяжким, мов оберемки золота, промінням, кликало, очікувало, заохочувало. Я вирядився, мов для стрічі королівських послів, у кармазини й хутра, весь сяяв золотом,і військо моє сяяло золотом, а в душі однаково був морок, гріх і зловорожість. Ставала мені перед очима зів’ялолиця пані Раїна, підносила погляд нечистий і брехливий, сичала зловісно: «Ви не побачите її, пане Хмельницький, більше не побачите ніколи…» Я відганяв те видіння, прикликав до себе Мотронку, малював собі її сумовиту красу, чув її злякане: «Ні! Ні! Ні!» — і сама собою виспівувалася мені в думці пісня про нашу дивну і тяжку любов: — Постій, прошу, голубонько, розмовлюсь з тобою,
Коли буде рожа воля, жить будем з тобою.
— Як же мені, мій гетьмане, з тобою стояти.
Маю ж бо я воріженьки, що будуть брехати.
А ще к тому, мій гетьмане, тепер од’їжджаєш,
Змовлять мої воріженьки: про мене не дбаєш.
— Ой хоча ж я і поїду, тебе не забуду.
На злість нашим воріженькам споминати буду.
— Побий, Боже, воріженьків, що нам зичать лихо,
Ми з тобою, гетьманоньку, любімося тихо.
Тот час своїм воріженькам зав’яжемо губу,
Як з тобою, гетьманоньку, станемо до шлюбу.

Вірний Демко стрічав мене в полі з старшинами перед Чигирином і ще здалеку світився всім лицем до мене. Продерся до мене крізь стиск старшинський, пробив непробивну стіну дорогих кунтушів, розіпхав густі лави залізних коней, вклонився мені, гукнув: «Чолом, гетьмане великий!» — і пустив з — під вуса таку усмішку, що в мені заграла душа. — Як там мої всі? — спитав я його. — Та вже! — безжурно мовив він. — Здорові? — Богу дякувати. — А гетьманша? — І гетьманша в доброму здоров’ї. — Що ж вона? — Жде. Гетьманша то й тебе жде, великий гетьмане, а пані Раїна то мовби весілля, чи що, аж гетьманич Тиміш, з неї насміхається. Каже, женитися не страшно, а страшно єднать попа. Як я того монаха від патріарха привіз, то пані Раїна аж підскакувала на радощах і вмить випустила з свого сховку пані гетьманову, а Тиміш, напоївши того монаха нашою горілкою скаженою, підпалив йому бороду одною з отих свічок, що самі запалюються. Ну гвалту було! Вже пані гетьманова, щоб залагодити справу, подарувала тому монашкові за його бороду п’ятдесят талярів. Бо це ж йому без бороди — що чоловікові без штанів! Я слухав і не слухав дурні теревені Демкові. Гнав коня. Був тепер як той чабан з пісні, що, приманений чарами дівчини, прилетів до неї на білім коні. Летів на білім коні до Чигирина, до своєї туги. Тепер важила кожна хвилина, бо що довше я не приїздитиму, то більше буде вона заклопотана, стурбована, зболена, змучена жданням, а я хотів бачити її звеселеною, роз’ясненою, в безмежно щедрій радості. Били гармати на повівання, рвали повітря тугими стрілами, а в мене рвалося серце від нетерпіння, видзвонювали дзвони чигиринські на радість гетьману, а в мені дзвенів голос Мотрончин, що його мав я почути невдовзі. Вона сама стрічала мене! Не було нікого, пані Раїна щезла, як дух лихий, ніхто не наважувався поткнутися в двір гетьманського дому, пустеля була б страшна, коли б не стояла на ґанку різьбленім, ждучи мене, вона сама! В кунтуші, критому оксамитом жарким, талія й рукава в обтяжку, комір широкий лежачий, відкидні одвороти на високих грудях, високі обшлаги на рукавах, на грудях одкритий тільки на стані схоплений золотою застібкою, підпушка, як і належало жоні гетьманській, покладена з хутр не малоцінних, а соболина пластинчаста, і шапка на Мотроні так само соболина, і стояла не на голих дошках і не на козацькім ряденці, а_на перському килимі безцінному, світила мені навстріч своїми сірими очима вже не полохливо, як давніше, а якось мовби хижо — вона чи не вона? Та коли вискочив з сідла і, заточуючись, побіг до ґанку, наставила проти мене тонкі руки, сполохано переблиснула очима, застогнала — заплакала: «Ні! Ні! Ні!» Вона! Гетьманша! Заграбастав її в обійми, ладен був задушити й знищити і сам готов був знищитися отут, бо й навіщо жити далі! Тоді відставив її від себе, не відпускаючи з рук, зазирнув у очі, в саму глибину, хотів спитати, чи ждала, аде не міг вимовити й слова, тільки згодом видушив з себе геть не те, що хотілося: — Де була? — Де ж мені бути? В Чигирині! — Тоді, як шукав тебе! — закричав я. — Влітку! Де тоді була? Коли сховалася! Коли ви з своєю матір’ю… — Хіба ти шукав мене? — сказала вона спокійно. — Ти приїхав і поїхав. — Що б же мав робити? Перевернути всю Україну задля тебе? — Нащо всю Україну? Хіба я так далеко була? — Де ж ти була? — вже не закричав, а застогнав я, так ніби від цього стало б мені легше. — В Суботові. — В Су… — Я поглянув на неї нестямно. — Як могла ти там бути? Хто тебе туди?.. Там же все понищено. — Сам сказав Сабиленкові відбудувати. Він і зробив. І одвіз туди мене. — Захарко? Шинкар нехрещений? — Вважав, що ти найперше захочеш поглянути на свій Суботів. І вмовив мене туди поїхати. Я ждала тебе там. Ждала в Суботові! Як я міг забути про свій Суботів? Як же не почув її ждання? Я схилив перед нею голову. — Прости мене, Мотронко. — Ти образив матір. — Винен і перед нею. — Вона хоче тепер справити наше весілля. — Весілля? Коли все тоне в крові? Було вже наше весілля тут — хіба забула? Жовті Води наше весілля, і Корсунь, і Пилявці, і Львів та Замостя! Мало — то й ще буде! Поїдемо до Переяслава. Там збереться вся старшина Війська Запорозького, поставлю тебе перед нею, назову гетьманшею. Чи тобі мало? Вона мовчала. — Запросиш мене до хати, чи як? — спитав я. Вона відступилася від дверей, але я не пішов поперед неї, взяв Мотрону за руку, повів з собою, в світлиці зірвав з неї кунтуш соболиний, знов одставив од себе, дивився й не міг надивитися. Була в саяні з срібної в золоті трави об’ярі, обшитім мереживом німецьким з городами, до саяна босторг жаркий в золотих травах з мереживом у сріблі й золоті. Ждала свого гетьмана, ждала! У мене задрижали ніздрі. — Стала б ти переді мною десь отам у снігах, як я їхав, — то розтопив би всі сніги! — сказав їй пошепки. І тут холодною тінню постала між нами пані Раїна. Я вклонився своїй шляхетній тещі, клянучи її в душі і з нехіттю думаючи про те, як доведеться перепрошувати її за своє грубіянство тоді, в червні. На щастя, вона не дала мені промовити й слова, зміїно пограла своїми тонкими устами, тоді повідомила: — Там гінці до пана гетьмана. — Що за гінці невчасні? — незичливо поглянув я на пані Раїну. Ні любові, ні дружби. Вороги до самої смерті, і вже тут нічого не вдієш. — Гінці од панів королівських комісарів, — мстиво усміхнулася пані Раїна і вперто стояла, не йшла з світлиці, не полишала Hac наодинці з Мотронкою, ждала, щоб я повернувся до своїх гетьманських обов’язків, надто що йшлося ж про милих її серцю панів комісарів. Я пішов до гінців, і поміст угинався під моєю тяжкою ходою, двигтіли стіни, жалібно дзенькав срібний посуд у креденсах, все здригалося наполохано, тільки пані Раїна стояла як стій і вела мене своїм зміїним поглядом, як по шнурку. Гінці були й не від комісарів самих, а від мого писаря генерального Виговського, який вертався з Семиградщини, віз із собою посла від Ракоці, але писав не про своє посольство, а справді про комісарів королівських, бо, мовляв, по приїзді до Києва довідався, що комісарам чинять всілякі перепони в сповненні їхньої місії миротворчої, тримають на волості без провіанту й фуражу, хто відлучається від комісарського полку, приплачує життям, тож потрібне втручання гетьманове, а також слід визначити твердо місце комісії. На віддалі пан Іван забув про свою обачливість і виказував хіба ж таку настирливість. Забув, кому служив. Кисіль миліший був його серцю, ніж гетьман козацький! — Де писаря генерального позоставили? — поспитав я старшого з гінців, чоловіка, видати, більше шляхетського, ніж нашого козацького узвичаєння. — Пан Виговський гостить у митрополита Косова в Києві, ясновельможний мосціпане гетьмане, — мовив той, струшуючи пальцем з вуса намерзлість. — Разом виїздили вони до королівських комісарів у Новосілки, у маєтність пана сенатора Киселя, тепер ждуть веління мосціпана гетьмана ясновельможного. Як там опинився писар мій генеральний і нащо встрявав Не в своє діло? Мав би поспішати до мене, а він, бач, цілується з Киселем та п’є монастирські меди в Києві! Я знав, що Кисіль рвався сповнити свою місію комісарську до Водохрещів, після яких я визначив військову раду, що на ній козаки могли або ж ухвалити похід на море, або потвердити союз з ордою. Я розпустив військо тільки до заговин, а по заговинах мали знов збиратися до обозу на Масловім Ставі. В якій лічбі буде те військо — Киселеві не байдуже. Але що він міг удіяти? В Києві я не став ждати комісарів, виїхав звідти, ще коли вони десь неквапом просувалися по. Волині, і призначив місцем зустрічі Богуслав. Комісари їхали тими самими шляхами, що й я з — під Замостя, та тільки бачили не те, що бачити довелося мені, бо очі панські влаштовані якось не так. У мене перед очима розстилався край, неначе сотворений або засуджений для руїн, що перетерпів спустошення всіх родів, знищення та всеспалення, наповнений людською кров’ю, загорнутий попелом, а панам комісарам виділося поспіль гультяйство й ворохобництво, і коли й запримічали вони якісь понищення, то відносили те на кару заслужену. Де я стрічався з крайнім зубожінням і недолею, там пани комісари помічали тільки донативи з — під Пилявців, я ділився черствим окрайцем з сиротами, що вмирали з голоду, а пан Кисіль у Звягелі обідав у якоїсь кушнірки, яка подала йому їжу на дорогім сріблі й сміялася з Хмеля, що так скромно живе, коли Бог дав усього много. — То де нині панове комісари? — ще поспитав я гінця. — Чом же сидять на волості і не в’їхали досі в Київ? — Пробували, та в Ходосівці заступили їм дорогу козаки з посполитими, полонили панів комісарів і довелося відкуповуватися. Поміг пан генеральний писар. Коли б не він… Я махнув з нехіттю рукою. Доволі вже мав про свого пана Виговського. Такий був завжди відданий і смиренний… А може — хиренний? — Гаразд, — мовив я до гінців Цих недоречних. — Скачіть назад до Києва і передайте панові писарю генеральному, щоб став невзабарі у Переяславі. Комісари ж, коли хочуть стати перед і мною, хай правляться через Дніпро слідом за паном Виговським. День кінчався, а клопоти гетьманські не кінчалися. Прилетіли гінці з Білої Церкви од Джелалія, що вертався від султана. Питав, куди має правитися. Демко мозолив очі, ждучи веління скликати старшин на учту, чи на весілля ще одне, чи ще там на що; пані Раїна ходила за ним назирцем, норовила зостатися зі мною в чотири ока, та втратила сподівання і виставила поперед усіх Мотрону, аби хоч та відганяла від мене настирливих моїх козаків. — Завтра ідемо з тобою до Переяслава, — сказав я Мотроні. — Мав би ти спочити, гетьмане, вдома. Не говорив і з дітьми, — нагадала вона. — Поговорю ще: А спочивати на тім світі буду. Час — не для спочивань. — Може, хоч поглянув би на Суботів? Захарко повну реституцію провів. — Ще погляну. Задосить маю всіляких нагадувань. — Які ж нагадування? — А ти не знаєш! Дурили мене тоді влітку, хочете дурити й далі? Тоді змовилися між собою, і пані Раїна звинуватила мене мало не у вшетеченстві, а тепер ти винуватиш, що поїхав тоді з Чигирина в марному гніві і не знайшов тебе там, де ти мене ждала. Що то за ждання таке! Вона підлізла мені під руку, пригорнулася, лащилася по — кошачому, не схожа була на себе. Чи знов наука пані Раїни? — Гетьманич Тиміш був безецний110, — прошепотіла несподівано. — До кого ж? До того монаха патріаршого, що впився нашою горілкою? — До пані Раїни. Я сподівався, що вона скаже: «До мене», — і вже кипів на Тимка за його нестатечність111, і готов був ричати, як дикий звір, і велів приставити його до мене, аби провчити як слід. Але ж Тимко — й пані Раїна? — Ти сказала: до пані Раїни? — перепитав я Мотрону. — Так. Я розреготався. Пані Раїна хотіла бути благословенною після того як не вдалосй стати грішною. Доля всіх нечестивців. — Я забезпечу її цноту. Зостанеться тут наглядати за гетьманським домом. І за Суботовом, — не стримав своєї мстивості. Але Мотронка не стала захищати пані Раїну. Мовчки горнулася до мене, обвивала мене чарами, геть їй не властивими, аж зродилися в мені ревнощі й підозри, які не знав чим і погамувати. Спробував одсунути її од себе і не міг. Це поступливе молоде тіло було дужче за мене, за мій гнів і мою нехіть. Солодкий дрож плоті. Груди вилускуються з одягу, як ядро з горіха. Зім’ята ніч, і все зім’яте. Вдосвіта ми вирушили на Переяслав, і пані Раїна була з нами. Я піддався без намовлянь, без сліз і благань. Шкода говорити! Зоря була холодна. Ми занурилися в сизий мороз, і його мовчазна несамовитість забавляла мене.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка