Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка22/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

31



Помстилися мені панове комісари «Книгою пам’ятничою» Міхаловського, написаною одним з тих, що буцімто був у Переяславі й, мовляв, правдиво відтворив увесь перебіг тих днів тяжких для Киселя і його товариства. Ми не клопоталися тим, щоб перейти у вічність в словах пустих, і сам писар мій генеральний не мав часу на пусті вихвалки перед історією, бо знай укладав послання до володарів іноземних та універсали до полків, городів і сіл, тому ж неприязненому чоловікові чужа неграмотність заважала писати, тож і вийшло так, що в його «Книзі пам’ятничій» щокроку подибуєш про те, що гетьман, мовляв, пив у Чарноти, гетьмана застали за горілкою з товариством, гетьман приїхав до Киселя п’яний з товариством, котре зчаста його забавляє і обіцяє щастя на війні. Інший напише, що гетьман боявся зазирати в свою душу. Що може бути дальше від істини? В душу свою зазирав щодня й щогодини, а тоді в душу народу цілого, і там читав Письмена таємні й великі, і ждав, коли обидві душі сі зіллються воєдино. Чи ж зливалися і коли? Може, в оті невловимі миті, коли пролетів могутній дух народження нашого під Жовтими Водами й під Корсунем? Може, коли волею своєю наставляв над шляхтою можновладця короля їхнього? А може, й тоді, як відсилав з Переяслава королівських посланців ні з чим? Був гетьман, але водночас і простий смертний, то чи ж слід дивуватися, що потребував підтверджень свого становища і своїх намірів не в самих тільки битвах, а й у щоденному побуті, тому радо скликав усіх своїх наближених на раду й пораду, а там бувало всього. Поставити кожного на своє місце, лишаючись над усіма, — ось мудрість полководця і володаря держави. То тільки в небесах нікому не дозволяється стояти позаду ближнього і дивитися йому в потилицю. Тому іконописці не знають перспективи, окрім зворотної, і на їхніх іконах те, що попереду, завжди дрібніше від заднього. На землі все було інакше, і ніхто, власне, й не суперечив усталеності, кожен приймав це радо й з піднесенням, і що ближче до вершин, то піднесеність вища. Я поставив своїх соратників вище за родичів, бо ті були коло мене за походженням, а ці прийшли за велінням серця. Мабуть, я часто бував нерозбірливий, бо вимірював цінність своїх помічників самою тільки сумлінністю й показною вірністю, і вони се розуміли, й ніхто з них не пробував вознести мене в святого й пророка, але й не шкодували слів для вихваляння доблесті моєї, висоти духу, щедрості душі. Не всі вони були щирі, не всім треба було вірити до кінця, як то сказано: в одній руці пальці, та неоднакові. Та я впивався їхніми словами, мов міцним трунком, вони наморочили мені голову, часто бачив я нещирість і навмисність, але не дратувався цим, навпаки — почував себе на верху блаженства од тих прозрінь своїх і вміння проникати в найсокровенніше, читати в умах і душах, бачити кожного наскрізь, самому лишаючись темно — загадковим і велично неприступним. Вони згадували мої слова, які я вже давно забув (а може, ніколи й не вимовляв?); проспівували рядки з пісень і дум, складених мною в години душевної незлагоди (не знати, як могли їх почути — може, підслухали?); захоплювалися рішучістю моєю в битвах, хоч у тих самих битвах ганили мене найперше за нерішучість; над усе ставили мою едукованість, яка, загалом кажучи, для багатьох з них, що не вміли й розписатися, не варта була й понюшки табаку; дивувалися вмінню моєму єднати людей, і то не тільки своїх єдинокровних, а й іновірців, хоч поза спиною звали мене продайдушею за мій союз із ханом і сприязненість з Портою; вихваляли на всі лади мою безкорисливість, щоб, вийшовши з — за столу, тицяти через плече собі великим пальцем і крізь зуби сичати: «На золоті їсть, із золота п’є!»; згоджувалися не тільки з моїми думками явленими, але й ще не існуючими, бо ж однаково кожен вважав, що робитиме по — своєму; підтакували навіть моїм дурницям, міцно засвоївши ту нехитру науку, що потакач тим і живе, що язиком грає, а самі з погано прихованою зловтіхою ждали настання тих часів, коли помстяться мені за свої добровільні приниження; кричали навперебій про свою любов до мене, очі ж при цьому були в них такі холодні, як камені під осіннім дощем; змагалися в пишнослів’ї на мою честь, я ж бачив приховану піну злобну, та не уривав ні того шуму, ні того шалу, платив їм тим самим, віддавав їхнє їм, відкидав слова, припросини, вихваляння й величання, роздавав навсібіч, був щедрий і марнотратний, не шкодував ні голосу, ні вигуків, ні припросин, ні слів, слова лиш доторкувалися до значення, як вітер до полів, вони пролітали над смислом, черкали його покрайки, сковзали, мов промені свічок по розчервонілих лицях, і крізь гамір, розкричаність, спітніння, знесилення й знемогу чулося мовби якесь шемрання, шелестіння променів, і слів, і всього прихованого, й того, що конче має ще бути сказане. Чоловік однаково не здатен бачити ні ту ницість, з якої видобутий, ні ту безкінечність, якою він неминуче й невідтворно поглинається. В неправдоподібному поєднанні й поплутаності постає все загадкове й безмежне, величне й збоченицьке, божественне й сатанинське — і все це в моїй особистості, в походженні моїм, у моїх вичинах, у думці й у самому імені. — Здоров будь, Богдане наш! — Богом даний! — Від Бога все маєш! — Силу, і розум, і відвагу, і… — А душа? У кого ще така душа, як у нашого гетьмана? — А серце? — За твоє серце велике, пане гетьмане! — А благородство! — Хай славиться твоє благородство, Богдане! — Яка ще земля народжувала такого сина! — Батьку ти наш! — Ясновельможний! — Як не ти, то й ніхто вже! — Пропадем без тебе! — Живи сто літ! — Вічно живи! — Вічності батькові нашому дорогому! — Руку твою дозволь поцілувати, гетьмане! — До ніг припасти! — Всі ми твої діти! — Віват! — Слава! Тяжкий чад застілля гнітив тіло, вдавлював його в землю, знищував плоть, але дух возносився безмежно, нестримно до самого Бога! Тож найліпше почувався я завжди по обіді й під знаком Оріона, схожого на простягнуту руку. Рука долі. Куди вела мене, на що вказувала? Мотрона була тепер завжди зі мною, товаришувала мені в учтах і в урочистостях, охоче схилялася до величань і прославлянь, але вловлювала щоразу мить, щоб непомітно замінити мені повну чарку на ледь налиту, тихо просила: — Не пий, гетьмане. — Хіба то я п’ю? Горе моє п’є, клопоти мої і думи. — Мені страшно. — Не бійся, дитино моя. Бо й що таке життя? Життя — шаленство. І треба не лякатися його, а брати в руки. Поглянь, які руки в цих людей. Подивися на мої руки. Вони тяжкі, вироблені, незграбні, але нестомні і які ж умілі! Дай доторкнутися до твого личка! Бачиш, якою м’якою і ласкавого може стати ця рука? Бачиш? Ось де чудо найбільше! І в ньому теж шаленство життя і життєвості! Рука ця захистить тебе і сховає. Хочеш, сховаємося з тобою і нікого до себе не підпустимо? — Де ж тепер можна сховатися? — А де ти ховалася від мене? — В Суботові. — Хоч би й там. — Це могло статися тільки тому, що ти великодушний. Дріб’язковий чоловік ніколи б так не відступився свого. А ти пошанував мою честь. Однак чи ж багато на сім світі таких, як ти? Дрібні душі повсюди, які ж дрібні. — А мої побратими? Мої лицарі? — Не зазирала в їхні душі. Вони й самі в них не зазирають. — Не мають ні часу, ні змоги. І хто ж їх осудить за це? Занурюватися розумом у неприступне — то найбільша радість для людини, та це дано тільки схимникам, пророкам і святим. А де вони в нашій землі? — Ти поєднав у собі всіх. — Аби ж то! Навіть невблаганна бундючність вимушена платити данину природі. Дух пригнічується темними інстинктами, плоть безмежно далека від чистості, від цього біль і сором, од яких не порятуєшся нічим, окрім любові й утечі в самотність. Втечемо з тобою до Суботова, Мотронко? — Далеко звідси. Сніги. Морози. — Не знаю, що то — далеко. Ніколи не знав і не лякався віддалей. Все життя в мандрах, переїздах і блуканнях, аж дивуюся досі, що вберіг свою душу, не стала вона блукливою — навпаки, вперто ствердла і піднялася, мов гірський кряж гранітний. Чи ж мені було лякатися переїздів? Ще вчора на тім боці Дніпра, а вже сьогодні на сім, вже стеляться степи чигиринські, а там і Тясьмин, і гатки таємничі, всі в інеї срібному, загадкові путі в долю й недолю. Суботів… Впізнав і не впізнав батьківське гніздо, гніздо Хмельницьких. І дім наш просторий багатовіконний, і ворота дубові під дашком, і церква дерев’яна, і три криниці, і груші над ними, і схили знайомі й пагорби, і степ, і річка — все те, що було, і водночас не те, бо вже хати підсусідків мовби хтось відсунув набік, а мій хутір обріс валом, і стіна з колод дубових взверх валу, і три вежі дубові оборонні, а четверта мурована і така сама мурована вугласта біля дому, а внизу, попід валом, широкий рів — замок Хмельницького. Я хотів порівняти Суботів з своїми спогадами про нього і не впізнавав спогадів. Все було як колись, і все стало іншим, здійснилося навіть неназване, простий хутір став справжнім замком, кріпостю, неприступним втечищем! — Хто ж се? — спитав я Мотрону. — Невже Захарко той нетямущий? — Робив, як ти повелів йому, гетьмане. Тоді наглядав ще за ним Тиміш. Вежі муровані звелів поставити. Хотів, усі щоб такі, та не встиг до твого повернення. Моє повернення. Куди й коли? Бажання зостатися з Мотроною на самоті, сховатися од усього світу вразило мене при погляді на новий мій Суботів, пронизало, як блискавиця, мов той небесний вогонь, що розколює камінь і перетворює людей на соляні стовпи. Я полишив за порогом суботівського дому все: славу, велич, землю; я ввійшов у цей дім, як у райську обитель, я позбувся навіть свого незламного духу, скинув його з себе, мов астральну оболонку для світів великих і безкінечних, бо замкнений світ нашої самості не визначав нічого, окрім речей найпростіших і неназваних, окрім спогадів і ніжності. Мотрона сама топила печі дубовими дровами, як давно колись, і так само, як тоді, просила мене грати на кобзі й складати свої думи, і, як тоді, пролітала невидимо між нами темна хвиля пристрасті, і вже нічого не знали ми, тільки ніжність і безсмертні надії. Ми будемо разом ось так завжди і вічно. Ми будемо разом навіть по смерті. Вознесені на небеса чи кинуті в пекла, ми будемо разом, інакше навіщо се життя і сей світ і навіщо вигадані люди? Лиш кілька коротких зимових днів і безкінечних ночей самотини в Суботові, а здаватися могло — цілі роки щастя! Давно вже я перестав бути гетьманом, слухняно корився всім Мотрончиним забаганкам, мовчав, коли вона мовчала, співав, коли хотіла, щоб співав, носив дрова для печей і воду з криниці, я прагнув опрощення й очищення від усього несуттєвого, суєтного і тимчасового, я прагнув покірливості, бо ж не ми ведемо жінок, а вони нас, і не знати, до добра чи до лиха, — усміхом, голосами, духом і теплом тіла. Настирлива плоть. Нищівна сила жіночої суті. Іноді тривожний неспокій все ж заволодівав мною, бо хоч які високі й міцні стіни пристрасті, все ж держава здіймається навіть над ними, та я вперто не хотів думати про державу, маючи біля себе цю молоду жінку, молоду свою долю й надію. Державу не охопиш ні думкою, ні уявою, вона вимагає від тебе жертв безкінечних і ніколи не вдовольняється і не дається до рук, а жінка була вся біля мене, лиш простягнути руку, обплутувала мене обіймами, голосом, оточувала духом своїм, мов Бог хмарою, чарувала поглядом, усміхом, легким своїм тілом, якому я виспівував би в думці найвищу хвалу. Рукам, губам, очам, волоссю, бровам, віям, плечам, усьому тілу легкому й летючому хай буде добре завжди й повсюди, і хай буде воно благословенне в своїй щедрості, красі й щасті. Любов — це таке саме шаленство, як і слава. Це мука ще тяжча, а шаленство ще смішніше. Ні, любов — це благословення життя. Нестям охопив мене в ті суботівські ночі такий, що я не міг спати. Ходив, товкся до самого світу, як домовик, знімав нагар з свічок, підкладав дров у печі, поправляв укривало на Мотронці, яка спала завжди усміхнена, мабуть, бачила барвисті сни і в них краснолюдків з довгими сивими бородами і молодих лицарів на баских конях. При світлі воскових свічок спляча схожа була на золотавий дух. Вранці я тихо будив її, кладучи їй руки на лице, вона здригалася щоразу несвідомо, коли ж розкліплювала повіки і бачила мене, усміхалася так ласкаво, що я ладен був покласти до її ніг цілий світ. Перехрещуючи руки, обіймала себе за голі плечі, затулялася від моїх тяжких, пожадливих очей. Нагота, прикрита тільки опущеними віями. Беззахисність. Крихкість. Дитинність. Нічого від жадібної самиці. Сором’язливість. Чистота й цнота. В її тілі сходило для мене сонце. Шовкова дівчинка. Золота дівчинка. Я думав: невже знов доведеться покидати її, розлучатися з нею і йти в битви? Тривожачись, питав Мотрону: «Будеш тепер зі мною?» Вона відповідала самими очима, поглядом, усмішкою. «Завжди?» Вона відповідала вигином уст. «І ми будемо вічні з тобою?» Темний крик бився в сірих очах: «Не знаю! Не знаю! Не знаю!» Крик, як мої ночі безсонні й безкінечні, коли я втомлено блукав по дому, стояв на ґанку, піднявши лице до неба, і зорі жахали мене своєю недосяжністю. Перші радощі відлітали від мене й забирали з собою всю легкість духу і тіла, натомість наповзало на мене щось каламутне й гнітюче. Що се? Втома? Вичерпаність? Старощі? Всі стаємо смертними, коли вмовкає любов, і навіть тоді, коли вона втомлюється. З жахом пересвідчувався я, що неспромога мені нести далі тягар цієї самості нашої і мовчання Мотрониного. Вона мовчала вперто, загадково, усміхнено, але крізь те мовчання вже вловлював я приховані її скарги, нехіть її, невідповідність нашу. Як у притчі турецькій: коли на одну шальку терезів покласти двадцять окка116, а на другу шістдесят, то шістдесят окка перетягнуть. Я переважував Мотронку тяжкістю своєю, роками, маєстатом, може, стражданнями і великим неспокоєм душі, і щодалі гостріше відчував свої старощі, свою самотину, від якої — тепер бачив се виразно — не міг порятувати мене і сам Господь Бог. В такі хвилі карався думкою, що так нерозважливо покинув Київ і замурувався, зашпунтувався отут у Суботові, в цьому гнізді родовому, в яке влетівши, можна вспокоїтися й навіки, я ж не хотів спокою! В ті ночі кликав я до себе Самійла, та він уперто не з’являвся, може вичікуючи розважливо, аж зазнаю я найвищих вознесінь духу і його занепаду навперемін. Порвав дух тіло і знову поверг. Безкінечне сходження вгору, коли щоразу все доводиться починати спочатку. Викидав з пам’яті все, що знав і вмів, щоб мати цілковиту змогу втішитися своєю безпомічністю перед лицем світу, перед землею, небом і зорями і почути слова генія, ще й не сказані: «Будь народам многим царь, что тебе то помогает, аще внутрь душа рыдает?»117 Розум приносить найбільші муки. Тільки безумні завжди веселі. Розум — наш найвищий дар, пристрасті терзають нас і пригнічують, та ми охочіше відкидаємо розум, ніж пристрасті, і часто ненавидимо вже й не самий розум, а тих, у кому він виявляється найвиразніше. Так я дочекався нарешті Самійла, коли вже не вірив, що він з’явиться, коли очистив душу від пристрастей, а пам’ять від спогадів, коли втома налягла на мене така, як при кінці світу, і я сидів, підперши спиною двері, на тій самій лаві, що багато років тому, приграючи на кобзі юній ще тоді Мотронці. Самійло не знав ні перепон, ні перешкод, він легко проникав і крізь двері зачинені, й крізь найміцніші стіни, тож і зродився він переді мною, освітлюваний червоним жеврінням згасаючих дров дубових, які тихо догорали в грубці. — Чолом, гетьмане, — стиха мовив він. — Дяка, Самійле, що завітав. Розбив ти мою самотину і вельми доречно. — Прагнув же ти самотини, то вже я й не хотів заважати. — Прагнув, а тепер не знаю, що з нею діяти. — У тебе влада над людьми, а ти сховався від них. Не можеш без людей. Влада — страшна річ. Вона спроможна задушити чоловіка, коли переповнить його і не знайде виходу, як дощ із хмари. Відаю це по собі, бо маю владу над словами, і вони так само душать мене, коли не маю кому їх передати. Виходить, що найвища насолода для людини не в тім, щоб брати, а у віддаванні, у видалянні з себе всього, часто й з такими труднощами, а то й з муками назбираного. — То втіш мене словами, Самійле. — Від влади немає втіхи, окрім самої влади, Богдане. — А хіба любов не вище? — Тоді я спитаю тебе: а що таке любов? Хіба не влада однієї людини над другою? Коли ми були з тобою малими, нас учили, що порятунок од усього можна знайти у вірі, та навіть віру треба належно оздобити й прикрасити, щоб приваблювала серця. Отці—єзуїти відали вельми гаразд, що нудьгою сердець не завоюєш, мабуть, тому вигадали пишне барокове слово, барокові храми, бароковий стиль мистецтва й усього життя, пружний, патетичний аж до істерії, грізний стиль сей, що так пасує до настрою нашого часу, який вірить більше шаблі, ніж поміркованості. — Правду мовиш, Самійле. Всі виростаємо з свого часу, і не важить — простий ти козак, чи гетьман, або й король. Яка моя віра? В чім вона? Шабля — мій хрест, перемога — мій Бог, а дума — моя молитва. Бо чи ж може бути свобода без війни? Поєднати свободу й мир — як можна? Хто підкаже? Нідерланд Гроцій проголосив думку про вічний мир. Та входити в мир поневоленим — кому охота? Я вже шкодую, що так нерозважливо покинув Київ. — Ти поспішав до своєї любові, гетьмане. — Може, й до любові, хоч зазнати міг її і в Києві. Не те мене гнало звідти до Чигирина, а тоді до Переяслава, а тоді знов до Чигирина, Самійле. Мабуть, шукав я в цих засніжених степах свою Україну, шукав будущину її і не міг знайти. Де ж та Україна? Де її шукати? Чи вона є насправді? Я послав торік з Черкас Лист у вічність, але досі не маю на нього відповіді. Стурбованість і розтривоженість моя не має меж. Тепер тяжко караюся, що не затримався у вічному городі нашому, не зібрав усіх, кого хотів би почути, не оточив себе умами найбільшими свого народу, може починаючи аж від митрополита Іларіона і Клима Смолятича, не послухав їхньої мови, їхньої думки. Чи, може, прикликати їх сюди, до нашої світлиці, Самійле, на всі мої безсонні ночі і на мою втому? — А що скаже молода гетьманша? — Вона спить. Вона спокійна. Поки живе її тіло, жінка не думає ні про душу, ні про розум. Та повернуся до початку своєї оповіді. Як там сказано? Коли засинають втомлені любощами закохані. Я закоханий, отже не сплю. Дух мій перевищує не тільки все знане, а й мене самого. Та все ж хай підкріплять його великі сини землі моєї. Хай зберуться живі, мертві і ще не народжені, хай пролунають голоси зблизька і здалека, з минулого й прийдешнього, хай промовлять усі великі й безіменні. Може, прийшов би до нас Нестор — літописець, і славетний Боян, і Митуса з ним, а тоді Туровський і Оріховський, Дрогобич і Рогатинець, Філалет і Кальнофойський, Копистенський і Княгиницький, Беринда і Косов, хай би дух Вишенського спустився з Афону і заклекотів гнівом на землі нашій, як то сказано в нього: «Внутрь души мрак и тьма, на язьще же вся их премудрость». Хай Почули б нащадки високовчене слово Петра Могили, а йому відповів би Інокентій Гізель. — Чи не гадаєш, Богдане, що затісно для стількох умів у твоєму Суботові? — поспитав Самійло обережно. — А де ж їх зібрати? Потрібні мені там, де я, а не деінде. — Потрібно тобі, а чи потрібен ти їм? Може, для них і не ти, і не ми всі, а Київ найперше важить. Мисль твоя лине аж до митрополита Іларіона, згадай же, як звертайся він до князя Володимира: «Встани, о честная главо, от гроба своего, встани, отряси сон! Виждь же и град величеством сияющ, виждь церкви цвьтущь, виждь христианство растуще, виждь град иконами святы их освещаем блистающеся и тимиамом обухаем и хвалами и божественными пении святыми оглашаем, — и си вся видев, возрадуйся и возвеселися!» Многі віки думка в нашій землі неминуче мала форми святості, а найбільше святинь мав у собі Київ. Тож коли б справді мала бути така дивна зустріч умів, про яку мовиш, то конче в Києві, в якому — небудь славному монастирі, серед святих отців, високих згадувань і ще вищих нагадувань. — Тоді треба знайти монастир без блощиць і комарів, — засміявся я. — Знаєш же, як написано в святих книгах, Богдане. Вогонь і град, голод і смерть — все це створено для відомщення. І зуби звірів, і скорпіони, і змії, і меч… Хіба б народилися ці уми в спокої й благодаті? — О, відаю вельми, що їх зродило. Чую аж сюди, як ще й досі сваряться, відстоюючи свої думки, як тупотять ногами, гримлять голосами, як киплять і клекочуть пристрастями. Гніви вже й не людські, а мовби небесні, як стихії, напруження мислі огромне. Може, мені не дорогі їхні істини, а тільки їхні пристрасті. Я хотів би уявити, які вони, які їхні лиця, які голоси, у що зодягнуті, як добиратимуться до Києва, як зустрінуть один одного, чи приймуть мене до свого товариства і що скажуть мені. — Не скажуть тобі нічого, гетьмане, бо надто заклопотані своїми запеклими суперечками. Ти ж маєш сам знайти в їхніх словах корисне й потрібне, бо ти — гетьман. — Хотів би знайти слова про добро як найкращий вияв краси, про правду як всезагальне й корінне начало людського світобудування, про сердечну цноту, честь і благородство душі. — Знайдеш, може, й се, хоч більше буде слів і пристрастей довкола віри, надто ж тої, що коли переслідується, то процвітає, коли утискується, то возростає, коли зневажається, то преуспіває, коли уязвляється, то побіждає, коли укоряється в нерозумінні — розуміє і стоїть несхитно. Хіба не про це «Апокрисис» Філалетів, «Палінодія» Копистенського, «Тератургіма» Кальнофойського, «Ексегезіс» і «Патерикон» Косова, «Літос» і «Парафімія» яснопревелебного отця нашого Петра Могили. — Серцеломні уми. Поки був молодий, викликали захват їхні гострі слова і непогамовні серця. Але тепер я втомився. — Не можеш втомлюватися, бо ти — гетьман, — нагадав Самійло. — Коли згадую названі тобою книги, та й ще інші, то що ж бачу в них? Кожен ставить свою віру вище за інші, і всі закликають тільки до ненависті й війни. А про мир має думати полководець — самотній у цьому світі злоби, ненависті й ворожнечі. Навіть «Літос», ця наймудріща, може, з книг наших часів, бо ж наводяться там думки і отців та учителів церкви, і філософів, і хронікарів, і великих схоластів, навіть «Літос», кажу, написаний не для проголошення й утвердження спокійного думок своїх, а вет за вет118 зраднику Саковичу, який переметнувся з православ’я в уніати, а тоді й у католики і написав «Перспективу», де насміхався над православною вірою, над нашими церквами, над народом нашим. Це мовби ота жменя перцю, послана Александром Македонським царю персів Дарію взамін присланого ним мішка маку. Сакович, не маючи чого сказати, позбирав усілякі непотребства і наші лиха і повставляв у свою «Перспективу» злоречиву. Дописався аж до того, що й поклони наші в церквах став висміювати, мовляв, православні кланяються в церквах неучтиво й невежественно, голови на землю поклавши, зади, як гармати нарихтовані, повиставлявши вгору. То й що відповів йому отець превелебний Могила з своїми велемудрими помічниками? Відповіли вони Саковичу; ці начинені гармати виставляються православними на тебе і на подібних тобі людей. А на додачу обізвали Саковича безмозким наклепником, недоучем, дурнем, розстригою, архісхизматиком, застарілим у злих днях фарисеєм, каїном, лицеміром, баламутом, кургузим софістом, балакарем, дудаком, рабом брюха, старим пирожником. — Взяли собі за настанову слова апостола Павла: «Мудрость світу сього єсть буйство перед Богом». Хіба сам ти, Богдане, не живеш пристрастями? — поспитав Самійло. — Навіть мій дух не може очиститися від пристрастей, і то саме вони переносять мене на своїх крилах щоразу туди, де виникає найпекучіша потреба. Сакович у своїй «Перспективі» написав, що коли на Русі немає сильних панів, то вона неправо вірить. Неправо вірити — неправо й жити. Ось як виходить. То як же тут не сваритися? — Саме тут Петро. Могила відповів тому запроданцю спокійно й з гідністю, як і належало імені, що ним підписав свій «Літос», — Євсевій Пимін, себто благочестивий або православний пастир. Петро відповів йому, що первісна церква християнська отримала своє начало не від панів, а від убогих рибалок. Як то сказано в псалмопівця: «Не надейтеся на князи, на сыны человеческие, в них же несть спасения». Та чи ж надовго стачило того спокою? Там, де йдеться про віру, не шукай розважливості, бо так чи інакше все кінчається кров’ю. Недарма ж сказано, що й саме хрещення буває трояке: водою, Духом Святим і кров’ю. Тож не збирав би я отців велемудрих, як ти радиш, в монастирі київськім, і на князівській горі й не в замку воєводськім, а знайшов би десь на Подолі шинок затишний, щоб подавала отцям горілку та меди довгошия, стегнаста мадонна українська. — Хотів би показати, як занепав Київ і, забувши про своє наперед визначене покликання бути осередком духовності й свободи, став дбати Хіба що про свободу винокурения? Поки Варшава танцює, Краків молиться, Львів закохується, Вільно полює, — Київ знай шинкує горілку, мовби справджуючи слова князя Володимира: «Веселіє Русі пити єсть». Шинкують міщани, козаки, магістрат, Лавра, монастирі Софійський, Михайлівський, Микільський. І ти ж, гетьмане, злякавшись того занепаду, втік звідси й осів у своєму Чигирині. А що Чигирин порівняно з Києвом? Тепер ще й захотів мудрі уми зібрати не в якомусь останньому втечихці думки й благочестя, а в мерзенному шинку, де гріх визирає з кожного закутка, а спокуси б’ють гопки з ранку до вечора на столах і під столами. — Шинок — то життя, Самійле. Бруд і блиск, убогість і пишнота — все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ. Чом би й не поглянути на все те умам відмисленим? Може, хоч на один вечір вгамувалися б їхні несамовиті душі, і від суперечок про таїнства євхаристії та причастя перейшли б вони звільна до розмірковувань простих і болісних, обіймаючи розумом землю і небо, простого чоловіка й небожителя, хліб щоденний і покорм для птиць небесних. — Хотів, аби забули все, чим горіли їхні серця, і пережовували що — небудь з Фоми Аквіната? Про те ж таки небо: «Про нагороду для святих не говориться, щоб вона воздавалася на небесах матеріальних, але під небесами мається на увазі возвишеність (альтітудо) благ духовних. Та все ж існує матеріальне місце, себто небо емпірейське для святих, не з потреби оного для блаженства їхнього, а з огляду сообразної пристойності і украси». — Для горіння сердець я б приграв їм на кобзі та заспівав якусь свою пісню. Хоч би й отсю: Ой біда, біда чайці—небозі,
Що вивела дітки при битій дорозі.
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю!
Жито поспіло — приспіло діло,
Йдуть женці жати, діток забирати.
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
Ой діти, діти! Де вас подіти?
Чи мені втопитись? Чи з горя убитись?
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю!
І кулик чайку взяв за чубайку.
Чайка кигиче: згинь ти, куличе!
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
А бугай: бугу! — Гне чайку в дугу:
— Не кричи, чайко, бо буде тяжко. —
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.
Як не кричати, як не літати?
Дітки маленькі, а я їх мати!
Киги! Киги! — злетівши вгору.
Прийшлось втопитись в Чорному морю.

Отак, пане Самійле, і наша Україна. З одного боку король, з другого султан, а з третього — хіба що море Чорне. — Король же тобі дружбу пропонує, чув я. — Гей, брате Самійле! Знаємо ми з тобою грецьких Богів, римських імператорів, всі сузір’я на небі й вітри в степах, та й усіх королів знаємо! Як сказав колись Курцій: квос віцеріс каве амікос тібі ессе кредас — бережись дружби переможених тобою. Війна буде! Знов війна і насильство? — Ніяке насильство не послаблює істини, а тільки слугує її возвишенню. — Душа втомлюється від насильства — народ і земля втомлюються. Дружби жду з боку четвертого, про який і згадати боюся. Жду і ніяк не діждуся, може, тому й стривожений такий. — Саме й хотів я сказати тобі, що їде посол до тебе від московського царя, — мовив Самійло. — І оце мовчав усю ніч! — Не хотів перебивати твоєї мови, вельми цікавої й пожиточної навіть для духа. — За таку вість обійняти б тебе, як брата, Самійле! — Хіба можна обійняти дух? — сказав він гірко і зник, а на дворі заіржали койі й запалали смолоскипи. Прибули Виговський і син Тиміш з вістю, що ще до Чигирина посол царя московського Унковський з листами й дарунками.


1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка