Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка24/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

33

— Чом ти, жайворонку, рано з вир’я вилетів:


Іще по гороньках сніженьки лежали,
Іще по долинах криженьки стояли?
— Ой я ті криженьки крильцями розжену,
Ой я тії сніженьки ніжками потопчу…

Торік був незначний приморок на людей, який чи й помічено за нашими великими вікторіями. Того ж року був недорід через бездощів’я весняних місяців, тільки ярі вродили, чим і врятувалися від голоду люди. Того ж літа страшна сила сарани наповзла на степи, так що ніде було косити сіна для коней. До того ж зима видалася вельми довга й тяжка, скот нічим було годувати, сарана зазимувала на Україні, по весні знов появилася і вчинила велику дорожнечу. Поля наполовину були несіяні, а де й сіяно, то не вродило нічого, сама тільки падалиця посходила в тих місцях, де торішнього літа стояли табори військові. Годували скот соломою з сїріх, так що до весни соломи на хатах геть не стало. Після Різдва жито продавалося по два злотих з лишком, а тоді й по копі, у квітні ж восьминка жита йшла за сорок три злотих, восьмина проса по три й десять, овес по два злотих. Я ж мав не тільки прогодувати військо, а й утримати його від грабунків, показати його велич і гідність. Знов була переді мною земля погорблена, як натруджені люди. Всі битви мої серед таких горбів, а народилися ж ми на безмежних рівнинах, і душі наші були далекі від обмеженості й скутості. Регіментарі заклали табір на цілу милю завдовжки для приватних вигід та просторого стояння. Мали вони війська двадцять або тридцять тисяч та втричі більше челяді при ньому, так що й виходило, може, на шістдесят чи й сімдесят тисяч усього, як і в мене. Чотири орди, які прийшли з ханом, — кримська, ногайська, азовська й білгородська — могли лічити так само тисяч на шістдесят, може й більше — ніхто не міг би сказати, навіть Іслам — Гірей, бо військо можна полічити тільки тоді, коли годуєш його, коли ж воно харчується само, то як можна знати його кількість? У мене було двадцять три полки козацькі, та всі неоднакові, бо були й по п’ять тисяч, і до півтисячі, а посполитих прибувало щодень тисячами. Канцлер Радзівілл вважав, що під Збараж ідуть самі тільки обдурені Хмельницьким: «Ніцпонь Хмельницький обдурював плебс, заявляючи, ніби то сама шляхта всупереч королеві і праву хоче знищити козаків, тому згромадилися в такій великій кількості. Кілька днів перед тим наші у вилазці забили багато з того талатайства». Не гультяйство й не талатайство зібралося під Збараж, не кривава азіатчина й варварська дич, як казали пани шляхтичі зневажливо, — прийшов туди народ, піднятий великим духом і великою надією захистити здобуту волю, і були то вже не юрби безладні, а могутнє військо, над яким стояв гетьман, вождь і полководець. Що є полководець? Пророки, апостоли, навіть Боги не зрівняються з ним, бо ніхто з них не може повести людей на смерть, а полководець веде, і люди йдуть за ним піднесено, в захваті, навіть з радістю. Хто це може пояснити? Полководця ніколи не проклинають, бо вбиті мовчать, а ті, хто вцілів, радіють житло і прославляють того, хто зумів їх зберегти. Ведучи на битву, полководець обіцяє не смерть, а надію й перемогу. Надія завжди присутня. Коли б ніхто не вертався з поля бою, то ніхто б і не пішов ніколи на битву. Людей завжди веде надія. Вишневецький хотів залякати нас самими розмірами шляхетського табору. Високі вали тяглися, перескакуючи з пагорба на пагорб, безмірно й безмежно, неосягальні й неприступні. Навчені під Пилявцями, регіментарі стали на великих горбах, полишивши мені поле затісне й невдобне та хіба що багна довколишні. Я вдарив на шляхетський табір, щойно підступив під нього. Обставив увесь той величезний табір гарматами козацькими, і вони засипали його ядрами так, що легше було знайти там гарматну кулю, ніж у львівському повіті куряче яйце. А тоді сам повів своє військо на приступ, і був поміж найодважнішими, в самому пеклі, груди на кулі виставляв без страху, в хаосі, диму, в полум’ї й різанині, все помічаючи, всім керуючи, з лицем лева, з оком орла. Козаки віяли з самопалів так густо, що підтинали шляхтичів, наче серпами, однак військо шляхетське зготовлене було на той наш натиск і відбивалося вміло, мужньо і страшно. Брехали згодом, буцімто Хмельницький попереду гнав селян, пани кричали їм падати, а самі стріляли в козаків. Я міг би сказати, що не козак ховався за хлопа (бо й коли це козак міг за когось там ховатися?), а навпаки, та й цього не хочу казати, бо в той день ніхто вже не розбирав, де козак, а де посполитий, всі лізли, як мухи в смолу, навіть орда, яка завсігди вичікує, налягала хмарою на панський табір, засипаючи його стрілами, натиск тривав цілий день, вали були слизькі від крові, надвечір вже збили ми з валів полк каштеляна Фірлея і панство мало не стало втікати до збаразького замку, та порятували його ніч і дощ, який став перед нами стіною, козацькі довбиші вдарили на спочинок, шляхта змогла зітхнути вільніше. Вже перший той день приніс тяжкі для нас втрати. Загинув од кулі старий мій товариш Бурляй, а молодий Морозенко, поставлений мною над нашою кіннотою, нерозважливо порвався в таке пекло, з якого вороття не було і найодважнішим душам. Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

В тій пісні—стогоні плач і tyra всіх наших матерів, жінок і дочок, які проводжали нас на війну, і не день, не рік, а всю історію. Жінки знай проводжають чоловіків на війну. Коли зустрічають, того не бачить ніхто. Світ тільки й бачить, як проводжають, як ллють сльози, заламують руки, б’ються в розпачі об сиру землю — невтішні, згорьовані, без надії на повернення тих, що були їхньою любов’ю. І коли кривавляться поля війни, то кривавиться любов людська, а над нею ненависть хоче підняти свій голос, та однаково ж відступає, поконана і безсила. Я виїздив з Чигирина мовби й не на війну, а тільки для попису й перегляду свого війська, Мотрона не виїздила для прощання аж до самого поля, а проводжала мене, стоячи на ґанку, не було то розпачливе прощання Гектора з білораменною Андромахою, молода гетьманша не хотіла оплакувати свого гетьмана живим, трималася з гідністю, мовчки дивилася, як я сідаю на коня, як підбираю повідця й поправляю шаблю, але в темних її очах стояв чи то докір, чи благання, чи страх. А тоді спалахнув у них німий крик: «Ні! Ні! Ні! Не їдь, не кидай мене, без тебе — лиш горе!», аж я злякався, щоб той крик не вирвався назовні, і мерщій ударив коня. О бідолашна! Серця свого не роз’ятрюй журбою!


Всупереч долі ніхто до Аїду мене не спровадить.
Але й судьби, я гадаю, ніхто із людей не уникне,
Чи боягуз, чи відважний, якщо вже на світ народився121.

І там, на валах збаразьких, коли рвався я наперед з своїми козаками найодважнішими, стояв мені в очах той темний крик Мотрончин, і страх обіймав мене й не за себе, а чомусь за неї, все за неї. Козаки заступали мене від шляхетських куль, кричали стурбовано: — Батьку! Поберігся б! — Самі впораємось! — Допали ланів, то вже не виприснуть! — Тут їм і смик, тут їм і гак! А я вспокоював їх, як міг, і не відступав: — Дітки! Гетьмани в битвах не гинуть! Гетьманів убиває не куля й меч, а хіба що злоба. З вами ж хочу бути, аби захистити всіх вас, поконавши панів малою кров’ю. Не рад, аби яка душа людська згинула, але й одне стебло трави. Шкода говорити! Вояк у шляхетському таборі цього разу скупчився твердий, бився мужньо й запекло, я збагнув уже першого дня, що іграшки будуть затяжливі, а збагнувши, вспокоївся. Нічим не нагадував того описаного злою рукою гетьмана, який, нібито допавши до свого намету, ричав, як дикий звір поранений, дер жупан на грудях, калічив собі лице, губи мав посинілі, підборами бив у землю, обома руками шарпав чуприну, кричав: «Горілки!» Яка марнота вимислу! Коли ллється обфіто людська кров, втихає й щонайбільший гнів. Лютитися можна на зрадників, ми ж не мали їх поміж себе, бо вже всі вони опинилися по той бік валів з Семком Забудським, що втік ще перед Пилявцями з ланцюгом на шиї, як пес. Один невдалий штурм, як і одна невдала битва ще не означають програної війни, а я мав намір вигравати не битви, а війну велику, тож зготовився до цього передовсім витривалістю й камінним терпінням і менш за все нагадував козачка, метаного фурією. Хотілося б панству бачити мене таким, та дарма! Той вечір у крові весь і в тяжкому, ніби камінному, дощі не видавався нам ні легким, ні обнадійливим надто. І коли зібралися в моїм простім, але просторім наметі і старшина й полковники, то справді крикнув я джурам: «Горілки!», хоч муркнув мені над вухом Виговський, щоб я не пив, бо хан може прислати за мною, а він, мовляв, не любить горілчаного духу. — І ти з нами вип’єш, пане писарю! — гукнув я. — А як хан захоче нас бачити, то і його почастуємо! Обставилися ми тут аж он яким вишуканим товариством! За валами сам князь Ярема Вишневецький з панством вельможним. Біля нас великий хан Іслам — Гірей. Від Любліна поспішає його величність король Ян Казимир. З Литви міриться вдарити в гніздо козацьке, в Київ, гетьман литовський Януш Радзівілл. Як то казали древні: conditio sine qua non. Або ж по — нашому: отже, тут сук, та й годі! Скликав вас для ради й поради, бо стояння може бути тяжке й затяжливе. Що б сказав нам, отче Федоре? Мій сповідник, який тепер нечасто й приступити міг до мене, зітхнув: — Рабів Божих не губи, гетьмане. — І до штурму марного не пхай! — докинув Матвій Гладкий, полковник миргородський. — Валами панів треба обставити, — спокійно мовив Богун. — І докучати підкопами та ріжними фортелями. — Та які вали, які вали! — зірвався з місця Нечай. — Вдарити на них завтра вдосвіта — і побрати, як мокрих курей! — Як мокрих мишей! — зареготав Чарнота. Джелалій темнолицьо позирав то на мене, то на полковників. — Стиснути їх треба так, щоб у жмені вмістилися і щоб сироватка потекла, — сказав він з спокійною злістю. — А вже коли і як, хай рішає гетьман. Ще лежали непоховані Морозенко й Бурляй, а мої полковники рвалися до нової битви, що принесе нові смерті, може й полковницькі. Діти нерозумні, а я, їхній батько, так само нерозумний! Привів сюди мало не всю Україну, щоб спливала вона кров’ю на цих високих валах під шляхетськими кулями й гарматами? Проти Януша Радзівілла, який спускався по Дніпру з верхів’їв, щоб добратися, може, й до Києва, послав свого давнього рятівника Кричевського та Іллю Голоту, але не порятували вони ні Києва, ні самих себе. Голота загинув лід Загалем коло Мозира в битві з корогвами Вінцента Госевського, а Кричевський нефортунно сточив битву з самим Радзівіллом під Лоєвом на Дніпрі, козакам довелося відступати, вони кинулися вплав через річку, було їх так багато, що за головами не видно було й води, і великий канцлер литовський, родич Янушів Альбрихт Радзівілл, сидячи далеко від полів битовних, напише, смакуючи, про той страшний відступ: «Ті голови брали за ціль наші піхури, стоячи на березі так, що ледве триста з трьох тисяч їх вирятувалося з того погрому. Приємне то було видовисько оглядати стільки плаваючих, а водночас тонучих». Тяжко поранений Кричевський дістався до рук самого Януша Радзівілла. Той спитав, чи не хоче пан Станіслав Міхал для сповіді руського попа. Кричевський відповів по — козацьки: «Сорока не стачить!» Тоді спитали його про католицького, та він тільки простогнав: «Бардзей зичив би собі кубок води». І вмер не так од ран, як од прикрості, що не Радзівілл попав йому до рук, а він сам у неволі, та ще й занапастивши військо. Мені ще стояв перед очима страшний день нинішній. Коли гармати рикали, мов дикі звірі ненажерні. Коли гук голосів людських пересилював гриміння мушкетів і пищалей затинних. Коли навіть дерева вили, ніби з них здирали шкуру. Коли тільки смерть володарювала над величезним простором. Коли люди падали на землю, як вода небесна, якої вже ніхто не візьме назад. Коли козаки виливали з взувачки піт і кров, кров і піт. Коли навіть одвага заламувала руки в розпачі. Коли трупи стелилися, моя трава потоптана. І ніякі покаянні ридання не поможуть. Діти мої! Вони ляжуть у братських могилах під великими дубовими хрестами, і на тих хрестах розпеченим залізом козацькі писарі—самоуки виведуть, звертаючись чи до гетьмана, чи й до самого Бога: «Ми жили, бо ти хотів. Ми вмерли, бо ти звелів. Тепер спаси нас, бо ти можеш». Чи ж я міг? Далі слухав своїх полковників, які змагалися в хоробрості тепер уже на словах, бо вдень мали змогу показати це на ділі. Були справді мужні й дико відважні, належали до вельми міцної породи людей, з якої дивувалася вся Європа, про що писав колись Рейнгольд Гейденштейн, що був поперемінно секретарем особистим у Яна Замойського, а тоді й у королів польських Стефана Баторія і Зигмунда Третього, Вже ніхто тепер не мав сумнівів у нашій міцності, і відав я вельми гаразд, що й тут, під Збаражем, доведеться виказати її повною мірою, та чи ж досить самої міцності? — Де моя люлька? — спитав я не знати й кого, може згадавши з болем, що немає коло мене Мотрони, яка так любила натоптувати мені люльку тютюном і обдаровувала щоразу щедрим усміхом своїх сірих очей, які ставали ще глибшими в сяянні коштовностей, якими обнизана була гетьманша. Хтось подав мені люльку натоптану й запалену, я окутався цілою хмарою диму, заховався від своїх полковників, які домагалися моїх слів і моїх велінь ддя нових смертей, для нової мужності й твердості. Було превелике здивування, коли я пообіцяв не вікторію, якої від мене всі ждали, мов благословення Господнього, а вимовив черстві слова погрози: — Кожен з полковників заплатить мені головою, — сказав я з своєї димової хмари, — горлом мені приплачуватиме кожен, хто пустить бодай одного чоловіка з свого полку на грабунки або насильства. Стояти на сім полі доведеться не день і не два, шляхта від нас тепер не втече, миша звідтам не проскочить і птах не вилетить, дійдемо панів і додавимо, та не за одним нападом. Треба терпіння, а не сліпої відваги, та треба нам і гідності належної. Стиснути й затиснути Вишневецького з регіментарями— се вже ми доконали. Не можемо занадто довго тут стояти, бо король, хоч і поволі, але йде сюди, збираючи військо, яке дарують йому магнати. Звідусіль шле універсали до шляхти, щоб ставилася на війну. Всюди йдуть до нього війська. Буде він колись і тут, тож маємо використати свій час. — То кого ж в облозі маємо тримати — панів чи своє козацтво? — невдоволено муркнув Нечай. — І панів, і козацтво, коли хочеш, Нечаю, — спокійно відмовив йому я. — Може, ти й орду втримаєш, гетьмане? — посміявся мій непокірливий брацлавський полковник. — І орду втримаю. — Яким же побитом? — А ось поїдемо з паном Виговським до хана Іслам — Гірея та й станемо про се бесідувати. Поїдемо ж, пане Йване? Чи ждатимеш, поки хан пришле за мною, як ти казав? — Знаєш же, гетьмане, мою відданість, — тихо мовив Виговський. — Коли треба, то готов і крізь цей дощ пробиватися. — Що козаку дощ? Божа роса, та й годі. Вода хай тече, на те вона й вода. Коли ж військо наше почне розтікатися, тоді лихо. Та найперше лихо буде для вас, полковники. Затямте собі! Підніміть сотників, осавулів, кожен десяток козацький, припильнувати слід за кождим козаком, чернь тримати і самим ні руш звідти — каратиму нещадно й страшно! Годі розбалакувати, годі непослуху! Покажемо силу свою, та покажемо й гідність високу! Поночі, під чорними потоками води, підняв я полк свій охоронний, взяв з собою Тимоша й Виговського і поскакав до далеких горбів, де була ханська ставка. Оточений шатрами вельмож, ханський намет із золотистої парчі сяяв і в темнощах. Жаль брав, що мокне під зливою така дорога тканина, про це й сказав я Іслам — Гіреєві, коли нас після замотанини й незичливих перемовлянь з великим візиром Сефер — казі впущено до хана. Іслам — Гірей сидів на товстих килимах, підібгавши ноги, кутався у велику соболину шубу, мерз від нашої сирості, бгав свої покривлені губи немилостиво, в червоному світлі турецьких бронзових каганців вигляд мав відлякуючий і зловорожий. — Не ти дарував мені намет, не тобі й жаліти його, — мовив хан неприязно, мабуть лютячись, що так пізно потривожив його, та ще й прибув без дарунків. — Відаю, що се дарунок самого його величності султана твоїй ханській милості, — спробував я розм’ягчити сувору ханську душу. Хотів ще додати, що соболі на ханові — то теж дарунок, та ще й од самого царя московського, та вчасно стримався, не знаючи, як те сприйме Іслам — Гірей. — Ти ж даруєш мені саму ганьбу! — скривився хан. Він ляснув у долоні. Перед нами запарувала кава у золотих фельджанах. — Твої слова лунають образливо, великий хане! — не втримався я на таку його мову. — Чом не здобув сьогодні табору польського? — крикнув хан, гріючи пальці об фельджан з гарячою кавою. — Бачив сам, як боронилися відважно польські лицарі. — Вони вороги, а не лицарі! — І ворогів слід шанувати, коли вони виказують високий дух. Козаки билися мужньо й запекло, але й супротивники незгірш. Лягло багато хоробрих. Втратив двох полковників своїх, може, найдорожчих для мене. Облога може виявитися затяжливою. Тому й прибув до тебе в такий час недогідливий. Хочу просити тебе, великий хане. — Про що можеш просити після такого ганебного бою? Я трохи помовчав, розмірковуючи слушно, що за хвилі моєї мовчанки гнів ханський або ж прочахне, як кава у фельджані, або ще побільшиться, досягнувши такої міри, коли чоловік уже нічого не чує, крім самого себе, отож тоді й ти можеш виливати власний свій гнів як захочеш. — Пам’ятаєш, великий хане, — мовив я доволі спокійно, — як, приймаючи мене милостиво в своєму палаці в Бахчисараї, частував щедро й пишно, а тоді вичитував мою долю з отакого золотого фельджана? Казав тоді, що досягну величі, та буде вона похилою і скакатимуть на неї різні люди. — Ниці люди, сказав я тоді, — нагадав хан, дивуючи мене своєю колючою пам’яттю. — Не хотів уживати того слова, але ти сам його вимовив. Справді сказав ти тоді: «Ниці люди». Перше твоє пророкування вже збулося. Здобув я великі перемоги над своїм ворогом і досягнув величі. Чи ж має збуватися й друге пророкування? Поки можу, не хочу його допустити. Дбаю вже й не про власну велич, а про велич свого народу. Дав тобі для стояння найвищі місця незайняті, тож міг гаразд бачити моє військо. За день битви, хоч і невдоволений її наслідком, міг ти бачити й великий дух мого народу. Не хочу допуститися його применшення і відсікатиму кожну руку, яка замахнеться на нього. — Що тобі? — неспроможний простежити хід моїх думок, поспитав Іслам — Гірей нетерпляче. — Щойно відбулася в мене рада велика. Мовилося там не так про завтрашню битву, яку розпочнемо знов, щойно засвітиться на день Божий, — мовили ми про те, аби втримати своє величезне військо в порядку, не даючи йому розтектися або пуститися в здобичництво й грабунки. — Прибув про це сказати нам? — Прибув просити тебе, великий хане, щоб ти так само втримав свою орду. — Орда — це не отара слухняної черні, яку ти маєш під своєю рукою, Хмельницький. Орда не може довго стояти на місці. Знудиться, розсиплеться в чамбули, піде на здобич, ніяка сила її не втримає. — Ти великий хан і володар — коли захочеш, то зможеш утримати свою орду. Іслам — Гірей, видати, тішився з мого простацтва. Забув навіть про свій гнів, розглядав мене з цікавістю й співчуттям. — Гаразд. Своїм словом я втримаю орду на місці. Та вона голодна й свавільна і почне рубати козаків, коли не добудуть табору і не дадуть їй здобичі тут. — Чом би не подумав ти, хане, про те, що й козаки можуть так само рубати орду? Відвернуся від шляхетського табору і вдарю всією своєю силою на тебе, коли помічу свавільство, і тоді Бог нам суддя! — Ти смієш зі мною так говорити! Забув, як цілував мою шаблю? — Присягав дотримуватися вірності. Хіба я зламав її? — Ти забув, хто ти є. Не хан, не король — простий козак. Хвалишся своєю величчю, а як вона тобі дісталася? Не в спадок, не за походженням, а як здобич, як грабунок. І ціна їй така сама. — Не ти мені її здобув, а сам, своєю власного рукою, — сказав я. — Чи твоя орда бодай раз пішла в бій разом з козаками? Стояла й вичікувала, чий буде верх, кого грабувати. І тепер стоїш і ждеш тут, а ми вмираємо. Не стану ламати вашого узвичаєння, бо то не моє діло. Однак хочу, аби шанувалися в моїй землі. Сказати се й прибув до тебе. Даруй, коли порушив твій спокій, хане. Бувай здоров! По тій мові я підвівся і вийшов з ханського намету, ведучи за собою Тимоша, який посміювався у вуса, і Виговського, що з переляку забув присісти і так і простовбичив перед нашими очима упродовж усієї суперечки моєї з ханом. — Помститься хан за твої слова непоштиві, гетьмане, — півголосом мовив мені пан Іван, — ой помститься. — Не боюся його помсти. Смерть довкола літає тисячокрило, то що мені погрози будь — чиї, навіть можновладців? Король так само грозиться, забувши, як помагав йому здобути престол. Вже визначив ціну за мою голову, а того й не відає, що ціна їй — вся Україна, яку панство втратило, як золоте яблуко, навіки! Ти моя тінь, пане Йване, то маєш пам’ятати, що в минуле не буде вороття ніколи! Жду вістей з Москви і ждатиму їх уперто, як найбільшу надію. Затям собі се, не думай ні про що інше і відкинь усі свої страхи! Будеш моєю тінню, інакше не будеш зовсім. Зоставайся чоловіком звичайним, спи з своєю шляхтянкою новогрудською, дбай про свої добра і достатки, для мене ж знай своє діло, і більше нічого! Чуєш, пане Йване? — Хто ще такий відданий тобі, Богдане, як я? — їдучи по ліву руку од мене, ображено мовив Виговський. Дощ проковтнув ті його слова, чи я й почув їх, а Тимко з правого боку вирегочував, потішаючись над ханом, якому довелося, може вперше за своє ханство, почути такі слова зухвалі й обурливі. — Оце ж, батьку, посадовив ти ханика голим задом на їжака нашого вкраїнського! Тепер не спатиме всю ніч, молитиметься Аллаху й посилатиме прокляття на твою голову. Чи ж я лякався проклять? Інший страх мене пройняв. Несподіваний напад самотності й покинутості після слів Виговського про його відданість. Якби ж то почув ті слова бодай од сина рідного (хоч той мав бути відданим без слів), хай би промовив їх наймізернішйй козак або найубогіший посполитий — і ця ніч дощова, сповнена тривоги й непевності, засяяла б мені як найсвітліший день! Та не чув тих сподіваних слів, тільки дикі покрики ханської сторожі позаду, чорний шелест дощу та якісь темні стогоні недовідомі в довколишньому просторі, мов жалі вбитих безвинно й дітей та вдів осиротілих. Думав про народ, дбав про його свободу й велич, а що ж чув од нього в цей час смутку і позоставленості моєї душевної? Народ завжди неприсутній, коли тобі тяжко, і яку ж силу треба мати, щоб самому втримати на плечах тягар незносний. Хто поможе, хто підставить ще й своє рамено, хто дотримає вірності, на кого можеш покластися? Виходить, що ото й усієї відданості, що твій писар прибічний, прив’язаний до тебе обов’язком, страхом та ще, може, якимись своїми каламутними сподіваннями, проникнути в які не дано не тільки мені, а й усім дияволам пекла. Навіть полковники мої найвірніші то стають довкола мене стіною так, що можу опертися на будь — чиє плече, то відходять непростежувано, відскакують у боки, коли їм того треба, коли вигода промовляє голосніше за гетьмана, або ж власний норов штовхає до вчинків нерозважливих і зухвалих. Та що? Вірний мій Демко Лисовець, нічого не надбавши при моїм боці, теж верне до маєтного козацтва, виказуючи йому то увагу, то шанобу, може сподіваючись коли й не прямої вигоди, то бодай прихильних поглядів сих мужів, що вміють твердо стояти на землі і топтати під ноги все, що трапляється на шляху, хоч і рідного брата. В такі хвилі Демко, хоч і стоїть переді мною, дивиться на свого гетьмана пустооко, і я вже не знаю, де никають його думки, і незлобиво кажу йому, щоб ішов він шукати Іванця Брюховецького, бо тут вони стають парою нерозлучною. Виговський уміє бути і з старшинами, і зі мною одночасно, і я ніколи не міг упіймати його на зраді. Гнучке тіло, гнучкий розум, гнучке сумління. А що таке сумління наше? Це дар розуміння гріховності й духовної недосконалості, всіх провин, допущених і ще не здійснених; цей дар дає змогу розрізняти добро і зло, стримувати пристрасті й своєкорисні розрахунки, бачити виразно незаслуженість свого становища. Совість пов’язує всіх людей воєдино не рабськими путами, а вищим смислом, вона мучить тебе, терзає, не дає бути самовдоволеним, подвигає на безперервне досконалення, оберігає від принижень і пристосовництва, — отож, ніколи не може бути гнучкою, бо для справжньої людини ліпше зламатися, ніж гнутися. Виговський був далекий від усіх цих цнот, а я терпів його біля себе, не відганяв, він обплутував мене міцніше й міцніше, брав у сповиток, як лялечку безвільну, бо ж був вірним виконавцем моєї волі, а гетьман без виконавців не може, мужніх, хоробрих, відчайдушних йому не досить, потрібні ще й віддані. Ті розбещені свободою, вони радше готові на смерть, ніж для прислужництва, цей же свободою пригнічений і тому вірний мені, як пес. — Хочу попрощатися з убитими, — несподівано сказав я і завернув коня в поле, де крізь тяжку стіну дощову проблискували кволі вогники. — Така негода, і ніч глупа, — спробував відраяти мене Виговський. — Мертві ждати не можуть, бачили свого гетьмана в битві, тепер ждуть, коли прийде схилити над ними голову. Будеш зі мною, писарю, тримайся з нами й ти, сину. — Може, спершу до вбитих полковників? обережно докинув Виговський. — Вони під наметами, десь там, мабуть, і отець Федір молиться. — Помолимося й ми без наметів й без отая Федора, звертай, пане писарю, а полк відпусти! Чорна ніч, залита чорним дощем, і в ній проморги криваво — червоних вогників, що блукали між землею і небом, мов душі загиблих. Червоне й чорне, барви нашої страшної історії, а не самих тільки гаптованих сорочок та рушників, барви журби й радощів, життя й смерті. Кінь піді мною, наляканий полем смерті, до якого ми під’їхали, загарцював норовисто, я зліз із нього, передавши, повіддя коноводу, пішов у темряву, чув, як за мною чалапкають Виговський, Тиміш і кілька козаків Демкових, але не зупинявся, не озирався, вглиблювався в се поле полеглих, мов у власну смерть. Дощ шумів потоками темної води, оплакував і обмивав убитих, вони купалися в чорних небесних сльозах, лежали непорушно, де кого застала смерть, а земля пливла під ними й разом з ними, — так пливли вони у вічність, чужі всьому, що зосталося на сім світі, байдужі до наших клопотів, пристрастей, сподівань і жахів, байдужі, мов земля, і терпеливі, мов земля. Мабуть, вельми б Подивувалися вони, довідавшись, Що блукає поміж них їхній гетьман, розгублений і безпорадний, не вміючи сказати й перед самим Господом Богом, над ким він гетьманує тепер — над живими чи над мертвими — і чи й не вмерла його власна душа від цих інфернальних видив. Обережно обминав я у суцільній пітьмі тіла полеглих, став зірким, вичував кожного вбитого якимись незнаними мені змислами, ішов далі й далі, хотів побачити зблизька бодай один з тих червоних хистких вогників, що блукали в просторі недосягальні й незбагненні, і якісь ніби шепоти лунали довкола, і тихі схлипування, і суцільний зойк у просторі, над чорториями мороку і чортоломами отхлані. Врешті один вогник зблиснув геть близько від мене, я побачив, що то квола свічечка, накрита вузенькою прозорою долонькою, яким же крихким, але водночас і надійним прихистком від дощу, від вітру і від усіх стихій на світі, і долонька та була — о диво! — жіноча! І щойно побачив я схилену жіночу постать над убитим і оту свічечку, прикриту жіночою долонькою, як усі невловимі й недосягальні доти вогники мовби злетілися до цього місця, оточили мене світляним колом, я побачив безліч жіночих схилених постатей з вогниками в руках, мовчазних і тихих, як сама скорбота, як горе всього народу мого. Сотні або й тисячі жінок ходили по темному, заливаному чорними потоками дощу полі, мовби шукали своїх рідних, злетівшись сюди з усієї України! Де тут взялися, як дісталися сюди, звідки довідалися про поле смерті, хто вони й що? О мої згорьовані сестри! Тихо пішов я звідти і йшов так довго, що вже стало благословлятися на світ, аж тоді втрапив до намету, де лежали в щойно збитих дубових трунах мої полковники Бурляй і Морозенко, один порубаний і посічений, весь у давніх шрамах, зібравши в своїх зморшках тяжких усі вітри степів і моря, а другий зовсім юний, вродливий, як молодий Бог, з печаттю мудрості на чолі й після смерті. Хто винен у їхній смерті? Кому і як помститися? Довго стояв я коло тих трун, покритих Червоною китайкою, сею заслугою козацькою, аби й на тім світі бачили, яка кров козацька червона й палка, як горить вона негасимо в обороні землі своєї і волі. Виговський присунувся перед очі, без слів показав самими очима своїми безвиразними, білими: час, гетьмане. Я вийшов у дощ, коноводи підвели коней, Демко спитав, куди тепер їдемо. — Куди ж? — сказав я. — До полків передових. Треба будити панство, а то боки позалежують. Та ще й дощ — Попідпрівають. — Підкріпитися б тобі треба, гетьмане, — нагадав Виговський. — Кому страва, а кому слава, пане Йване, — кинув я йому через плече. — Як сказано в Екклезіасті: горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку. Мертві воліють, чуєш, пане Йване! Вимагають помсти! Я кинув на шляхетський табір усю свою силу, вдарив одразу звідусіль, знов рвався сам у всі пекла битви; в дикому натиску, в стрілянині, галасах і запеклості минув той день, а за ним ще день і ще. Дощ лив безугавно вдень і вночі, і люди мокли у воді, як конопля. Сухарі бралися цвіллю навіть у дерев’яних бочках, порох замокав і не вистрілював, гармати потопали в багнюці, трупи стелилися густо, але дух козацький не вмирав, і ще густіше сипалися жарти, насміхи летіли на той бік валів разом з кулями й стрілами, вогнистіші за кулі й гостріші за стріли, — А що наш дощик — не докучає? — Води хоч вмийся! — Не переймайтеся, панове, занадто: чому висіти, те не втоне! — А хто й випливе, того повісимо гарненько! — Оддасте вже нам свої сап’янці, свої саєти, адамашки й кармазини! — А ми вам — хоч і свої кобеняки заханлюджені122! — Гей, пани! — гукали козаки. — Годі вам по шанцях лазити, дорогі кунтуші нівечити! — Ідіть уже в ясир до Криму, там хоч конини пожуєте! — А То ж у вас тут три пани на один сухар припадає! — Коли ж ви, панове шляхта, чинш на Вкраїні одбиратимете? — От уже рік єсть, як ми нічогісінько не платили! — Ото вам, панове, рогове очко! — Ото вам оренди, ставщизни, панщини, пересуди й сухомельщини! — А чи не загадаєте якої панщини? — От і з бидла досі десятини не брали! — Коні ржуть, і бидло пошаліло, на ярмарок хоче! — Що ж ото Ви так поховалися за вали, що й України не бачите? — Очі більші живота! — Пани на цілі сани, та ще й ноги висять! Тиждень цілий щодня, щогодини тривали наші безнастанні штурми і галаси, так що шляхта й витримати не могла такого натиску. Дієписець шляхетський гірко мовитиме згодом: «Даремно мудрі шукають пекло in centro terrae123. В Україні — там справжнє ііекло людської злоби». Я гнав на табір ворожий тисячі волів, щоб до них обложенці вистрілювали свої порохи, страхав усякими несподіванками, фортелями, криками, а тим часом козацтво сипало й сипало свої вали, які дедалі щільніше затісняли облогу. Під ослоною дерев’яних щитів, гуляй — городин, ворків із землею козаки копали шанці, рови, сипали вали, виставили такі високі шанці, що в таборі шляхетськім забивали й собаку. За тиждень панство стиснуло свій табір, вивівши набагато коротший внутрішній вал, і потиху перебралося туди. Козаки миттю зайняли перші їхні укріплення і повели далі своє невтомне копання. Чотири рази в міру того, як маліло шляхетське військо, гинули коні, зникали припаси, Вишневецький зменшував і свій табір, підібравшись з ним уже впритул до Збаразької кріпості, і вже тепер козаки, вивівши свої шанці висотою на два коня, закидали вниз на довгих вірьовках гаки, зачіпали польські вози з припасами, а то й самих шляхтичів, і тягли до себе. Пани рили нори, як кроти, від голоду були ізсохші й близькі к єгипетським муміям, відбивалися з останніх сил, а я вже не посилав козаків на марну смерть, сподіваючись узяти Вишневецького й товариство голими руками. Страшне діялося по той бік валів. Голод, сморід од трупів, їли коней, мишей, собак, чоботи й реміння з возів, гризли зубами спеклу землю. Не один пан заплатив мито головою на шляхетськім базарі і води, бідний, не напився без кривавої заплати, та й ту пив з черв’яками й сукровицею з трупів. З шляхетського табору щодня перебігали цілі хмари втікачів, хоч регіментарі й рубали для страху руки й ноги упійманим. Я знав усе, що діється по той бік валів, знав, що вже й сам князь ясновельможний Ярема жує дохлу конину, і терпляче ждав своєї години. Мав бути терпеливим, як земля. І хто ж захотів випробовувати моє терпіння? Писар мій генеральний Виговський. Демко, повідомляючи мене про щось важливе, мав звичку говорити мовби в простір, знудьговано й недбало. І що важливіше була вість, то більше знудьгованості малювалося на його спокійному лиці. Я щойно повернувся до свого намету після цілоденних сутичок з полків, які вперто добувалися до обложених. Сидів похилений за столом, руки мені тяжко звисали, вичерпаність у кожній жилочці. День цілий був з козаками, заохочував їх словом і обіцянкою, сам рив з ними землю, мокнув під дощем так, що не мав на собі сухої нитки, однак не мав сили й перевдягтися в сухе, а джуру, який поткнувся був з переміною одягу, погнав Геть. — Там наші роз’їзди посланця перехопили, — Недбало мовив Демко, ввійшовши до намету і дивлячись кудись у куток, так ніби саме там був той перехоплений посланець. — Чийого? Де? — стрепенувся я, вмить скидаючи з себе втому й нехіть до всього на світі. Воїн загорівся в мені, воїн і гетьман, вже я знов був діяльний, готов до вирішень і відсічі, хотів мата ворога перед собою, нетерпеливився, як мале дитя. — Що за посланець? Чом мовчиш? — Думав, знаєш уже, гетьмане. Князь Ярема з табору вислав шляхтича з листом до короля. Відчайдух якийсь. Проскочив аж за Львів. — Як же видобувся з табору? — А чорти ж його маму знають. Вже якось виповз. Може, як кріт або як ящірка. Опинився аж за Львовом. Коли б не наші роз’їзди, які Богун порозсилав, то бачили б ми його, як торішній сніг. Такий жвавий. Відбивався, як чорт. Не одцав того листа, поки й голови не позбувся. — Де лист? — Та де ж? У писаря пана Виговського. — Клич Виговського! Козак, якого послано за генеральним писарем, повернувся швидко, однак сам. — Ну? — нетерпеливо поглянув я на нього. Козак був немолодий, воїн досвідчений і чоловік бувалий. Він прискалив око й пустив усміх під вуса. — Пан писар заживають ванну під своїм наметом. — Ванну? — Я не повірив почутому. — Еге ж, — покашляв козак вже з одвертою насмішкою. — Тягніть його сюди з його ванною! — затупотів я ногами, так ніби козак був винний у шляхетських норовах мого писаря. — Гетьманське веління! — крутнувся козак, і вже його не було, кинувся скликати товариство, аби мерщій виконати наказ. Пан Іван спершу й не второпав, на що воно тут заноситься. Коли влетіло до його намету з дюжину козаків, він, мабуть, гадав, що то його численні пахолки, які носили йому гарячу воду, підливаючи в шляхетську ванну, щоб напарити та поманіжити біле тіло пещене писареве. Та коли козаки дружно вхопилися за краї ванни й схитнули її разом з Виговським, він змахнув своїми короткими руками, гнівно гукнув: — Гей, що за жарти! Козаки мовчки цурпелили ванну з писарем надвір. Там уже збіглося чимало люду, так що Виговському, щоб закрити свій сором, довелося по саму шию зануритися в воду. Козаки ж підняли ванну вище й понесли її довкола писаревого намету, мовби в такий собі хресний хід на глум і наругу над генеральним писарем. Звідусюди бігло козацтво, аби потішитися таким видовищем, Виговський пускав бульки у ванну, мочив вус у змилках, пінився з люті на тих, що тягли його не знати й куди: — Лайдаки! Голови повідриваю! — Не дбай, пане писарю, за наші голови! — добродушно віджартовувалися козаки. — Ти повідриваєш, а пан гетьман назад поприставляє. Ще міцніше сидітимуть на в’язах. Я стояв перед своїм наметом і дивився, як наближається до мене цей чудернацький похід. — Що, пане писарю, чи тепла водичка? — поспитав глузливо, коли ванну з Виговським поставлено переді мною. Пан Іван не міг вимовити слова. Збагнув уже, що це не простий жарт п’яних козаків, що тут заноситься на щось інше, може й страшне. — Де лист Вишневецького? — тихо мовив я. — Маніжишся в купелі, а гетьман має тебе чекати! Де лист, питаю! — Лист у мене. Але ж, гетьмане… таке поводження… — Якого ж хотів ще поводження! Чого сидиш у своїй ванні? Лист! — Я ж незодяшений… Не можу так… Образа маєстату… — Вилітай з своєї ванни, як є, і одна нога там, а друга тут! Шкода говорити про якісь маєстати! Ну! Виговський вистрибнув з ванни, прикриваючи долонею сором, під регіт і свисти козацькі метнувся до свого намету. Не мав часу зодягатися, загорнувся в якусь кирею, одразу й прибіг назад із своєю писарською шкатулою, де зберігав найважливіші листи. Я впустив його до свого намету, ввійшов слідом за ним, сказав спокійно: — Сідай і читай. — Пане гетьмане, я ж незодяшений. — Читай. — Негаразд учинив зі мною, гетьмане. За мою вірність і… — Чув уже. — Хто ще такий відданий тобі? — І це чув. — Оберігаю тебе, як можу… — Читай! — закричав я на нього, готовий кинутися на Виговського з кулаками. — Чого світом нудиш? Тремтячими руками дістав він з шкатули лист Вишневецького, відібраний у посланця, став читати, як стояв, босий, мокрий, загортаючись у широкий одяг, і розпач у його голосі вельми пасував до розпачливих скарг, з якими Вишневецький звертався до короля в листі: «Ми в останній біді. Неприятель окружив нас довкола, що й птах до нас або від нас не перелетить. На гідну згоду ніякої надії! Хмельницький сподівається вже бути паном цілої Польщі. Голод незвичайний і нечуваний, праці щоденні й небезпеки поносимо, але пороху не маємо й на кілька день…» — Сядь, — звелів я писареві, коли він дочитав лист до кінця. — Бери перо й пиши відповідь панові Яремі. Пиши так: «Ясному князеві Вишневецькому, приятелеві нашому, хоч і не зичливому. Повідомляю вашу князівську милість, що лист сей твій з посланцем вашої милості перейнятий за Львовом у трьох милях. Посланцеві голову стято, а листа в цілості посилаю. Сподіваєшся, ваша милість, якоїсь помочі від короля — а чому ж самі не виходите з нори і не збираєтеся в одну купу з королем? Таж і король не без розуму, щоб, будучи таким великим монархом, безрозсудно тратити людей своїх. Як же він має прийти на поміч вам? Без табору не можна, а з табором — є річки і потічки. Бачить то король його мосць, що до себе нас чекає, і з ним може стати певна згода й умова. А ваша князівська милість не раз на нас жалували, а собі подивуйся: ми вашу князівську милість не зачіпали і в цілості в маєтностях задніпровських хотіли заховати, а тепер, коли так, — з волі Божої, мабуть, — вийшло, зволь шукати виходу по волі своїй». — Знайди шляхтича полоненого, добре виживленого, і відправ сього листа ще сьогодні, — сказав я. — Іди й роби. — Образив ти мене тяжко, гетьмане, — поскаржився Виговський. — Та я образ від тебе не пам’ятаю, знаєш про це. — Іди, йди. І затям собі: з вогнем граєшся! Може, був я іноді надто суворий і навіть несправедливий до своїх наближених, але хто ж буде справедливий зі мною? Не впізнавав себе. Тяжкі обставини зміцнили мій норов, зробили кріпким те, що було розслаблене, твердим те, що було розм’ягчене, і цілком змінили все моє життя. Часто міг бути грубим і гнівливим, чужий будь — якій зніженості, діяльний і стурбований, вимагав того й од усіх, не терпів промашок і нехлюйства, нікому провин не прощав, навіть рідному синові. Я забув про добродушність, зневажав прикраси, суворість супроводжувала мене щокроку, страх, а не милість ходили за мною назирці, я не піддавався намовам, порад слухав, а робив по — своєму і вже відчував, що дедалі частіше зневажаю і науку, і самий розум. Може, через те, що розум втілювався в таких моїх наближених, як Виговський? Шкода говорити! Колись, як був ще у Франції, показувано мені старовинний шинок «Під чортячим бздом», де збиралися впродовж віків цілих уми безжурні й некеровані (може, тому хотілося й мені зібрати якось свої уми українські десь у київськім шинку?). За двісті літ до мене в тім шинку великий поет з — над Сени склав «Баладу прикмет», написану мовби про мене нинішнього: Я знаю всі шляхи і манівці,
Я знаю небо щастя й сліз долину,
Я знаю, як на смерть ідуть бійці,
Я знаю і чернички спідничину,
Я знаю гріх, але грішить не кину, _
Я знаю, хто під течію гребе,
Я знаю, як в бочках скисають вина,
Я знаю все, не знаю лиш себе,
Я знаю палац, знаю і хатину,
Я знаю цвіт, і плід, і соб — цабе,
Я знаю смерть і знаю домовину,
Я знаю все, не знаю лиш себе124.

Та зате знав я вельми добре, що при всій моїй терплячості й позірній уповільненості не можу дозволити собі щонайменшого послаблення і ніякої прогайки. Тому так суворо повівся з Виговським, ще й пощадивши його, бо іншого вже пустив би під козацькі шаблі за таку зволоку недбалу, а може й злочинну. Я тримав обложених залізною рукою, а сам пильно стежив за королем, щоб не дати йому з’єднатися з Вишневецьким. Знав про короля все, він про мене — нічого, бо йшов по моїй землі, де все йому вороже і все летіло з вістями до Хмельницького. У Варшаві панський легат де Торрес благословив короля в день Івана Хрестителя і вручив йому освячений прапор і меч, як воїтелю за католицтво проти ворогів апостольського престолу. Коли король виїхав із замку, під ним спіткнувся кінь. Всі вдали, що не помітили того злого знаку. Пророкували вікторію і славу. Магнати приводили до Яна Казимира свої корогви, але не вельми квапилися з тим ставленням, не вистрибували один поперед одного, а навпаки: ховалися один за одного, випихаючи наперед найзапопадливіших, або ж найдурніших, як вони вважали. За місяць король пройшов од Варшави тільки до Замостя, довго вистоював повсюди, приймав дарунки й запевнення вірності од вельмож, тоді довго жалував венеціанського посла Контаріні, який приніс йому в Люблін вість про розгром венеціанцями турецького флоту. Вперше за сто літ після того, як колись їхній одважний адмірал Андреа Доріа змагався з грозою морів капудан — пашою Сулеймана Пишного — Хайреддіном Барбароссою, вдалося купецькій республіці здобута таку вікторію на морі, знищивши шістдесят турецьких важких галер і взявши в полон сім тисяч османців. Канцлер Оссолінський нашіптував Я ну Казимиру, що тепер султан негайно відкличе від Хмельницького хана, цього єдиного винуватця гетьманового могуття і щастя, і козаки позостануться самі перед залізною шляхетською силою. На додачу від Януша Радзівілла йшли побідні вісті, і королівські придворні вже тішилися думкою, як невзабарі Радзівіллове військо мацатиме під Києвом козацьких жінок. Про те, що діється під Збаражем, ніхто й у гадці не мав. Вважали, що не регіменгарі оточені моєю силою, а я сам сиджу обложений і, прищулившись, як заєць наляканий, жду, поки його мосць король прийде і вдарить мене межи вуха. Наставлений і поставлений мною його величність король Ян Казимир! Шкода говорити! Зібравши, мабуть, до сорока тисяч війська з гвардією і надворними командами панів, король поволі посувався на Сокаль, Радехів, Топорів. Дороги були тяжкі, розмоклі від дощів. Незграбний табір не надавався до швидкого пересуванім, таки ж були й річки, і потічки, як ото писав я його милості князеві Яремі, та в Топорові Ян Казимир забув і про дороги, і про річки й потічки! Вишневецький, хоч мав би впасти в безнадію після того, як перехоплено його посланця, все ж не облишив думки про те, щоб сповістити короля, і йому таки вдалося знайти шляхтича, який доконав сього неможливого чину. Звали його Скшетуським, не належав він до знатних, був звичайний піхур, чоловічок непоказний і, сказати б, мізерний, Не з тих, що літають над землею, не торкаючись її поверхні, а з дрібних болотяних чортиків, кротів, дощових черв’яків, з плазунів і землериїв. Він проповз крізь усі вали й підвалки, проринув крізь усі води й болота, проникнув крізь усі наші застави й заслони, змішався з землею і з водою, з ніччю й дощем, забув про їжу й спочинок, забув, може, й своє ім’я власне і все на світі, пам’ятав тільки про завдання, — і це винесло його з кільця смерті і донесло до самого короля, і він упав до його ніг з страшною вістю: «Там, під Збаражем, наші вже конають!» Великий муж, хоч і малий тілом! Король був ще задалеко, аби одразу дістати свого грізного ворога оружною рукою, тож намірився розправитися зі мною бодай на папері. З своїм многомудрим канцлером, моїм приятелем давнім Оссолінським видали вони з Білого Каменя, з маєтку Вишневецького, універсал до черні в моєму війську, щоб кидали Хмельницького, «найдальше за чотири дні верталися до домів і послушності панам своїм». «А ми вас, — обіцяв милостиво Ян Казимир, — в оборону свою беремо, що ніяка кара вам не буде й зостанетесь при правах і стародавніх звичаях ваших». Із Золочева, куди згодом прибув король, послано універсала і до полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців Війська Запорозького. Його величність король ясновельможний скидав мене з гетьманства, проголошував зрадником, визначив ціну за мою голову, а на моє місце подавав Семка Забудського, даючи йому булаву. Я випередив ті нікчемні королівські універсалики. Пересунув головні сили свої під Старий Збараж далі на захід, де горби не давали обложеним побачити зміни в козацькім таборі, убуток козацького війська заступив ватагами посполитих, хан лишив на довколишніх висотах вершників, аби маячіли шляхті перед очі, мовби всй сила татарська і далі там стояла, сам же вночі вивів орду в поле, а за нею я повів і своє найдобірніше кінне військо, і так без перепочинку й зупинок кинулися навстріч королеві, що за шість миль од Збаража перед Зборовом чекав, поки понаправляють мости й гаті на багнистій Стрипі. Сам я, забравшись з Демком на високого дуба, стежив за переправою королівського війська і дав пораду ханові: сховатися в сій же діброві й звідти вдарити неждано. 15 серпня був день католицького Успення. Напередодні король переїхав через річку і в костьолі слухав обідню, причащався, бесідував з вельможами. Вранці військо стало переправлятися двома мостами через Стрипу з львівської дороги й дороги на Озерну, що вела до Збаража. Коли переїхав і король, шляхетські полки посполитого рушення почали обідати. Хтось приніс звістку, нібито по задній сторожі вдарив якийсь татарський загін, але посланця здійняли на глуми, бо який би то заблуканий чамбул наважився стати проти такої сили, та ще й з королем самим на чолі. Обідали далі, приливаючи вином і похваляючись, як в’язатимуть під Збаражем козаків у лики, і саме тоді козаки вдарили. Настала велика конфузія. Зборівські міщани задзвонили в дзвони, орда з диким галайканням кинулася до мостів, слуги з переляку покидали на мостах вози й заткнули переправу, кіннота шляхетська скочила на коней і, лишаючи своїх піших, вдарилася навтьоки, козаки й татари стали бити нарізно тих і тих, на півмилі все поле й багнистий луг покрилися трупами, кров текла вже й не струмками, а потоками чорними, самих тільки шляхтичів убито було понад п’ять тисяч, полягло чимало осіб знатних фамілій, так що дієписець тужливо нотував згодом: «Багато лишилося замків і дворів без господарів, воєводств і повітів без начальників». Вози з припасами, гармати, купи зброї дісталися переможцям, зголодніла й розізлена пустим стоянням під Збаражем орда тішилася здобиччю і всупереч своєму узвичаєнню рвалася до нової биятики, так що навіть Нечай з своїми молодцями тільки стояв та дивився на таку запопадливість наших непевних союзників, які завжди охочіше загрібали жар чужими руками, ніж скакали поперед батька в пекло. Король звелів мерщій розламати мости, щоб не дати з’єднатися козацькій і татарській силі, але й того війська, яке я мав на сім боці, стачило, щоб цілий день сікти шляхту на капусту. Тричі відступало панство під нашими тяжкими ударами, їхні привідці погрозами й умовляннями завертали жовнірів назад, деякі шляхтичі билися, як леви, шляхтич Ковальський, якому доручено нести хоругву Львівської землі, втратив праву руку, але не відступив, узяв хоругву вліву руку і кликав за собою товаришів. Коли йому відрубано й ліву руку, ліг на прапор і так умер. Козаки стали над ним, поскидавши шапки, і не один позаздрив такій смерті. Ян Казимир вислав парламентера, який кричав до козаків, що король поставив гетьманом Забудського замість м’ятежного й безбожного Хмельницького, за голову якого назначає десять тисяч червонних. Це тільки розлютило козацтво. — Можемо бути неслухняними, та чи ж продавали кого! — кричали козаки. — Відплатимо за таку зневагу! — Потоптом підемо по шляхті! Удар по. королівському війську був такий страшний, що шляхта кинулася втікати. Сам Ян Казимир, загубивши шапку, метався серед втікачів на коні, кричав: «Панове! Не покидайте мене! Не губіть вітчизни!» Його ніхто не слухав. Він хапав за вуздечки коней, піднімав кинуті на землю знамена й пробував давати до рук то тому, то другому, грозився заколоти першого, хто покаже спину ворогові, — його ніхто не лякався. Хмари стріл літали довкола короля, але жодна його не зачіпала, тільки це справило враження, та не на шляхту, а на німецьких найманців, які вийшли наперед і трохи затримали наш наступ, так що до смерку королеві вдалося втриматися і, скувавши ланцюгами вози, влаштувати сякий — такий табір. Тоді я не надав ваги отим стрілам, що літали довкола королевої голови, не зачіпаючи його, коли ж схаменувся, то вже було запізно. Та й чом би мав я надавати ваги якимось там прикметам злим чи загадковим? Ян Казимир був у моїх руках, шуплі залишки його війська оточено ще щільніше, ніж полки регіментарів під Збаражем, його величність мав пережити останню ніч свого володарювання над козацтвом і, пересвідчившись, що рятунку немає, завтра на ранок здатися на ласку простому козакові Хмельницькому і визнати перед усім світом народження нової сили — незламної, могутньої, невпокореної — сили козацької. Видавався тепер Ян Казимир мені й не королем, а таким собі короликом, пиха переповнювала мене, пиха й згубила мене під Зборовом, власне ще під Збаражем, коли я нерозумно розділив своє військо і рушив сюди тільки з добірною кіннотою, тоді як хан повів за мною усю свою орду. Чи знав про це Оссолінський, який уночі, в королівськім наметі, серед розпачу й зневіри, коли вже всім магнатам здавалося, що немає ніякого рятунку, подав думку, що слід спробувати відлучити татар від козаків. Ніхто в те не повірив, не повірив і король, однак ухопився за спасенну мисль свого хитрого канцлера і в дикому поспіху, бризкаючи чорнилом, перекреслюючи слова, не дописуючи речень, став складати листи до хана й до мене. До хана писав — який глум! — під диктандо Оссолінського: «Ян Казимир бажає здоров’я кримському ханові. Твоя ханська величність вельми зобов’язаний братові моєму, найяснішому й наймогутнішому, колишньому королеві польському, який благосклонно поводився з тобою, невредимо зберіг і дарував свободу; завдяки йому отримав ти царство своє. А тому ми дивуємося, що, прийшовши для приборкання неладу в державі нашій, застаємо тебе підручним нашого м’ятежника, з піднятою на військо наше зброєю. Сподіваємося, що Бог не благословить такого діла. Та все ж, нагадуючи тобі ласку брата нашого Владислава IV, предкладаємо тобі дружбу нашу і бажаємо, щоб вона процвітала обопільно. Козаки завжди були тобі ворогами і хоча тепер видаються друзями, та, здобувшись на силі, на вас же, своїх побратимів, повернуть зброю, як вовчата, дійшовши зросту, з’їдають козу, яка їх вигодувала». Ще писав король, що вельми жалує за несплату ханові упоминків і обіцяє сплатити все залегле за роки минулі й наперед бути щедрим до кримського володаря. В коронних книгах, куди заносилися всі королівські листи, про упоминки не буде й згадки. В цих вписано лист зовсім інший, рукою самого Оссолінського виправлений, щоб поменшити королівську ганьбу. В коронних книгах лист більше докоряє, ніж заохочує, насправді ж — більше заохочував, ніж докоряв. До мене теж послано листа, навіть перш ніж до хана, бо мого удару лякалися найдужче. До актів королівської канцелярії цей лист не вписано зовсім. Король називав мене: «Уродзоний, нам милий». Спершу написав «Уродзоний у вірності, нам милий», але тоді «у вірності» закреслив, бо справді, який же я вірний! Так з отою перекресленою королівською рукою вірністю й прийшла до мене цидула, принесена якимсь священиком. Ян Казимир ласку королівську обіцяв, якщо відступлю на десять миль від його війська, пославши тим часом до нього послів своїх, що сказали б, чого хочу від нього і від Речі Посполитої. Він же обіцяє все, що належить до свобод і вольностей Запорозького Війська апробувати, заспокоїти й уконтентувати у всім. Тим часом у шляхетському таборі хтось пустив поголоску, ніби король уже втік, кинувши своє військо за намовою вельможних панів. Чорна ніч, гудіння дощу безугавного, червоні вогні довкола в козацькому й татарському таборах і ця несподівана вість про покинутість і зраду — все це сколотило шляхту і її слуг; хто копав шапці — кидав лопату, хто не мав свого коня — хапав чужого, хто тягнув воза з припасами, а хто готувався до втечі, навіть кидаючи зброю, щоб було легше. «Нас покидають на заріз! — галасували шляхтичі. — Переловлять нас тут, як мишей! Поріжуть або поморять голодом!» Заносилося на пилявцівську іграшку. Король молився в своєму наметі, обіцяючи, коли даровано буде йому перемогу, відправитися на моління до чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської. В цей час придворний ксьондз Тетищевський приніс вість про паніку в таборі. Ян Казимир скочив на коня і без шапки, показуючи воїнам своє грубе, некрасиве обличчя, освітлюване з двох боків смолоскипами прибічних гвардійців, кричав: «Ось я! Ось я! Я король ваш! Не втікайте від мене, діти мої! Не полишайте, благородні шляхтичі, свого государя! Не покидайте, воїни, свого командира! Богу було вгодно послати на нас. таку біду, але Бог милосердний. Завтра з його поміччю я надіюся перемогти неприятеля. Я не покину вас і, коли буде вгодно Богу, накладу головою разом з вами». Дощові патьоки спливали по щоках короля, а може, то були й сльози — хто ж то міг би розрізняти в ті хвилини найбільшої королівської ганьби, що її самої вже було б досить для мене, коли б хотів потішити своє гетьманське марнослав’я. Та йшлося не про мене, не про гетьмана Хмельницького, а про весь народ мій, про його велич і будущину, яка так тяжко й криваво здобувалася вже віки цілі, а тепер прийшла на цей темний і грузький луг Стрипи, щоб або ж лягти тут навіки в безнадії, або гордо піднести голову для великих сподівань. Я знав, що вранці буде справа і розправа, і готувався до ранку. Доволі вже вмилостивлював розпутних і жорстоких ідолів шляхетських кров’ю ліпших і найодважніших синів наших, тепер хай приплатять своєю кров’ю і ганьбою і свого цвіту нації. Все ліпше, що було в мого народу, прийшло сюди, під Зборів, так само як король привів усіх найзнатніших своїх вельмож і магнатів. Сила на силу. Одна впаде, друга зостанеться. Яка впаде, вже тепер було видно всім. Впаде те, що похилилося. Досить підставити плече й підштовхнути. Взавтра я підставлю своє плече, вже й не гетьманське, а козацьке, круте плече у валах м’язів, що наростали роки цілі від махання шаблею. Відчуєш, королю, плече Богдана! І тоді мені було завдано удару, звідки й не сподівався. Удару в спину, жорстоко й підступно. Все було як під Збаражем, коли я пізньої ночі прискорив до хана в його розкішне шатро й пригрозив понищенням орди, як не буде шануватися в моїй землі. Все було так і не так. І ніч, і шатро, і я та хан, тільки шатро тепер не ханське і Не з парчі султанської, а моє, гетьманське, простеньке, хоч і просторе, і світилися тут не каганці стамбульські, а прості свічки, хоч і ясніше і затишніше. Так само гудів надворі дощ і хан мерзлякувато кутався в царські соболі даровані, але тоді я кричав на хана, тепер кричав на мене він. Щоправда, попервах Іслам — Гірей говорив речі навіть приємні. Хвалив козаків, хвалив мене, радів, що так швидко й уміло оточили королівську силу, запевняв, що буде зі мною до кінця і не дасть зобидити моїх козаків, випросивши в короля якнайсприятливішої угоди зі мною. — Випросити? — подивувався я. — Що мовиш, хане? Чи ж нам просити, коли король у жмені! То він має взавтра випрошувати нашої ласки! Ось тут хан і закричав. Він кричав, що я не знаю своєї міри, бо й хто я? Простий козак без роду й племені, який не знає, що таке велич природна, а не здобута випадком і тимчасово. Він, хан, монарх природжений, узнав міру свою, з братом своїм королем польським порозумівся на добру згоду, бо вже панство його і так досить зруйноване, і тепер не допустить, щоб королеві було завдано шкоди. Я слухав його мовчки. Ждав, поки викричиться. Тоді спитав: — То що ж маю діяти? Може, відступити на десять миль, як просить иене король? — Можеш бити його військо ще й узавтра, — сказав хан, — але не чіпати його величності короля. — Куля не розбирає, — відповів я. — Мої стріли розбирають, то хай твої кулі теж навчаться! — вигукнув він, і аж тоді засвітило мені в голові, чом удень стріли не брали Яна Казимира. — То ти, хане, вже вчора продав мене? — загримів я. — Скільки ж тобі обіцяно, бо платити в короля, знаю, нічим. Чи додав його величність ще до тих десяти тисяч, що обіцяв за мою голову, і ясир з моєї землі? Бо не відаю, як воно водиться в монархів, як вони сторговуються між собою. — Не маєш родовитості, не можеш відати, що то таке, — пихато кинув мені хан, кривлячи свої п’явкуваті губи. — Не заносся своєю родовитістю й титулом, — спокійно відмовив йому я, знаючи, що великим можна бути лише завдяки собі самому, а не через саме тільки уродження. — Мені король теж написав. Мене теж величає «уродзоним», та я на те не зважаю. Хан підвівся. Був похмурий і немилосердний. — Сказав те, що сказав, — кинув мені, як я йому колись під Збаражем. — Короля не чіпати. Головою приплатиш. Не послухаєш — вдарю всією ордою на твоє військо. Король поможе мені залюбки. Ніхто звідси живим не вийде. І ти не вийдеш. Аллах великий! Його візир Сефер — казі вклонився мені глумливо, я ступнув до лукавого царедворця, тягнучись до руків’я шаблі, Виговський налякано вхопив мене за плечі. — Гетьмане, що чиниш? — Вспокойся, писарю, — відмахнувся я від нього. — Мав би ти ліпше підказувати мені там, під Збаражем, що негаразд чиню, пускаючи за собою всю орду, а ти промовчав. Та й ніхто не підказав. — Лякаються твого гніву, гетьмане. Ніхто не хоче втратити голову, суперечачи тобі. — Коли голова дурна, то ліпше її втратити, ніж носити на в’язах! А тепер коло дурних і моя дурною стала. То була фатальна ніч не тільки для мене, а й для всієї землі моєї. Найбільша моя перемога оберталася водночас і найбільшою поразкою, слава покривалася ганьбою, великі надії западали в безнадію. О прокляття влади! За все доводиться платити ціною найвищою — аж до зречення од усього людського. Отримуєш право повелінь, а позбуваєшся, може, найдорожчого: бути часом слабким, як жінка або дитина, тішитися тою слабістю і первозданною наївністю. Просте людське щастя заступаєш примарами величі й знання таємниць. Яке то щастя іноді — не знати, бо що знання проти життя? Знання може мучити, терзати, вбивати, як оце мене тепер сеї ночі, коли ніхто нічого не знав, горіли вогні, дзвеніли кобзи, лунали співи і крики в одному таборі, інший зачаївся, скулився в темряві, у тривозі й безнадії. І моя душа була мов той табір передсмертний. Хотілося вмерти. Ні! Не хотілося ні жити, ні вмирати. Навіть ті, хто завтра поляже в битві, були безмірно щасливіші за мене, бо сьогодні раділи житло, раділи завтрашній звитязі, вірили в будущину, відкривалася вона їм у вогнях кострищ, у дзвенінні бандур, в піснях і свободі. Мене ж прибила до землі ханова зрада, загнано мені в спину ножа, і тепер ятрили тим ножем рану, і я відчував уже й не біль, а муку, яку годі передати людськими словами. І нікому не міг сказати, ні з ким не міг поділитися бодай крихтою сеї ноші нелюдської. Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає—гадає… Шкода говорити! Сліпа доля, чи все записано в книгу буття? Людей довкола тисячі, а змія кусає лише одного. І вогонь небесний б’є так само в одного лише. І смерть шумить косою кожному зосібно. Чому змії жалять тільки мене? Чом я такий нещасний, нінащний сеї ночі? Чи й знесено мене над усіма лиш для того, аби терзати, мучити і навіть по смерті розкидати мої кістки, щоб поросли травою і зогнили в багнюці? Та вони збережуться, мов залізні, вони будуть вічні, проростуть у вічність і зродяться з них залізні люди і стоятимуть вічно й непохитно! Виговський хотів полегшити мої муки нестерпні, не питаючи, привів до мбго намету трьох чужинців, од яких ішов дух далеких доріг, міцного реміняччя і ще міцніших напоїв. Прибули аж із Англії з посланням до мене від їхнього правителя лорда — протектора Кромвеля. Мовили по — англійськи і знали, що таке парламент. Вельми доречно сеї клятої ночі. Послання було латиною, Кромвель пишно величав мене Teodatus, себто Богданом, Божою милістю генералісимусом греко — східної церкви, вождем усіх козаків запорозьких, грозою й викорінювачем польського дворянства, покорителем кріпостей, нищителем римського священства, гонителем язичників, антихриста й іудеїв. Вітав мої перемоги, зичив перемог нових. Не вельми вчасно, але пригодиться. Знайшов мене аж на протилежнім краю Європи, бо обидва ми занесли руки на своїх королів. Мій король вмер, довідавшись про збунтування всього народу українського, Кромвель своєму королеві одрубав голову на ешафоті, чепурно оббитому чорним сукном, під молитви священиків і глухий гомін лондонських натовпів. Короля ангелянського найбільше засмучувало те, що пень, на якому мали одрубувати йому голову, був занизький, так що доводилося надто нахилятися, мовби аж кланятися люду, а сього королеві не хотілося. Він попросив ката дати йому спокійно помолитися, сказавши, що дасть знак рукою, коли можна рубати. Се розповіли мені такою — сякою латиною посланці лорда Кромвеля, попиваючи козацьку горілку, я ж слухав їх і думав, що й у королів можуть бути мужні серця. Бо чи ж кожен здатен піднести руку, даючи знак смерті, аби махнула над ним косою? Відпровадивши посланців сих несподіваних, прикликав я полковників, які мали почати вдосвіта нову битву. Наказав під горлом: без веління не підступатися до короля, без дозволу мого не приближатися на відстань означену, означити ж ту відстань маю сам. Удосвіта розпочав я битву, як і мірився ще до розмови з ханом. Розділив своє військо на дві половини, одна далі добувала королівського табору, друга стала штурмувати Збараж. Послав я туди Гладкого з миргородцями, шляхетські сили були там не вельми знавші, помагали козакам і міщани, дзвонили в дзвони, показували козакам дорогу, закидали рови хмизом і соломою. Вискочив проти миргородців Забудський, новоспечений королівський гетьман, з шляхетськими слугами, яким шляхта пошкодувала й прапорів шовкових, давши самі полотняні. Служок і конюхів козацтво зім’яло вмить. Гладкий захопив у передмісті руську церкву, вимостив на ній гармати й став гріти шляхту, палячи їй у обоз, який з другого боку підігрівали татари, готуючись до грабунку. Тим часом вози в шляхетському таборі вже були розірвані моїми козаками, один з них вбив нашу корогву у ворожий редут, козаки, зминаючи залізних гусарів, ринули в табір, вже добувалися до короля, оточеного найвірнішими, ще один натиск, ще удар, ще — і вічність промовлятиме до цих синів свободи, і золоті сурми звіщатимуть їм найбільші надії, і слава огорне їх багряними шовками. Я стежив, керував, пильнував, оберігав. Не короля — свою перемогу. Хай пощерблена, але ж перемога! І умови проголошуватиме не король: Хан не випустить мене звідси, поки не задовольниться сам, але й не зможе вийти з нашої землі, коли не задоволені будуть козацькі вимоги. Підлітали до мене посланці, козаки, сотники, раділи: — Батьку! Вже зуспіли ми їх! — Гетьмане, король твій! — Не виприсне його мосць! — Звели, батьку гетьмане! — Скажи слово! Я посилав у битву одною рукою, а другою знай стримував, і яка ж із них мала переважити! Відчував на собі хижі очі невидимі, різучі, як осока. Простежували кожен мій рух, чатували, вичікували. Може, ждуть, щоб поліг король, а тоді знищать і мене, щоб не було суперників, щоб пустеля, безбаш, безголів’я, щоб повторилися Варна і Лігніца125 і ті часи, коли хан татарський дванадцять тижнів сидів у столиці королів польських у Кракові? І коли вже ті очі звузилися до немилосердної гостроти леза ханської шаблі і холодна сталь діткнулася мого бідного скривавленого серця, пролунав мій голос. Високий, різкий мій голос гетьманський, голос полководців, вождів і пророків, голос для натовпів, відстаней і просторів. Такий голос чують навіть мертві. Тоді, коли досить було простягнути руку, щоб узяти короля, я закричав: «Згода!» І козаки спинилися. Сурми заграли відступ. Сталося чудо. Короля врятовано. Ніхто ніколи не взнає, що рятував я не короля, а цвіт своєї нації, що крик той мій був не проти народу мого і піднятої ним боротьби за своє життя й надії свої, а для збереження народу, хоч і ціною несприятливою. Шкода говорити! Ой біда, біда, чайці—небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі…
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка