Павло Загребельний Я, богдан сповідь у славі



Сторінка5/29
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

6


Поки добиралися до Кракова, зранені душі мали не тільки козаки літні, потерті й пошматовані тяжким життям, але й молоді. Ще не насмілювалися сказати мені в очі, тож намовляли Демка та Іванця, а вже ті один поперед одного вмовляли мене: — Пане сотнику, а що, коли отак пробитися до короля і все йому внести у вуха! — Кажуть, він за руський народ. — Королі завсігди за народ, та пани заважають! — Сказати йому про всі гоніння й насильства. — Бодай про те, що бачили на власні очі. Я собі покивував головою, притакуючи. Хто б же знехтував такою нагодою, коли б опинився перед королем? Була якась надія, що король справді допустить мене бодай поцілувати руку (і вже тоді я зумію ввернути йому дещо!), бо ж і на похорон королеви правлюся я з півсотнею своїх козаків буцімто на запросини самого Владислава. Мав прихильність до мене, міг мати навіть сентимент, згадуючи моє цілорічне служіння йому (тоді ще королевичеві) в час його подорожі по Європі. Та тільки коли ж то було! Двадцять років тому. Вже все пойнялося маревом навіть для мене, а для монаршої пам’яті? Гай — гай… Краків повен був люду і ще повніший чуток. Говорили й не про королеву (бо мертва) та її похорон, а все більше про короля, бо нечасто бував у древній столиці польських королів, ображений, здається, на краківського воєводу, який у час елекції не підтримував Владислава. Гнів на воєводу обернувся нехіттю й до краків’ян, і хоч під час коронації Владислав ніби й пробачив їх, але тепер знов згадав свою образу і, прибувши на похорон, не став в’їздити в місто, а зупинився в Лобзові. Делегація краківських міщан вимушена була вітати короля в Лобзові, та поки райця трудився з своєю промовою, Владислав навмисне надягнув рукавичку на свою правицю, так що коли райця наблизився й став на коліно, щоб поцілувати королівську руку, то побачив, що має цілувати рукавичку. Райцеві довелося підвестися з колін, щоб за мить знову вклякнути перед можновладцем, але знов наткнувся на руку, сховану під мертвою шкірою. Розгублений до краю, посланець гордих краків’ян вдруге підвівся з колін і вперто вклякнув утретє, маючи намір поцілувати закриту королівську руку, але саме тоді Владислав, мстиво посміхнувшись, зняв рукавичку й простяг райці пухку свою руку для поцілунку. Ще тяжче довелося воєводі краківському Станіславу Любомирському. Був хворий і мав добиратися до Кракова з свого замку в лектиці. Не застав у місті короля, кинувся до Лобзова, але Владислав не хотів його приймати. Коли ж нарешті прийняв, то досить гостро висловив йому свою неприхильність за те, що той нібито противився його елекції. Любомирський каявся й заприсягався у вірності, аж поки був прощений. Король, з усього видати, був сумний, хворий і гнівний. Нікого не хотів бачити, приймав тільки своїх канцлерів Оссолінського та Радзівілла, з ласкавим смутком вислухав повітання примаса Польщі Мацея Любенського, який теж прибув на похорон і відвідав Владислава у Лобзові, але більше нікого до владці не допускано в ті дні. Куди вже там простому козакові! Сподівання були, що допустить перед світлі очі козацьку депутацію бодай гетьман Конецпольський, який теж прибув разом з іншими вельможами на похорон, але чи він і знав про нашу тут присутність, а коли й знав би, то зайвий раз не захотів би, певно, споглядати на свавільного Хмеля і його товариство. Так прийшов день погребу. Процесію розпочинало дві тисячі піших. Землі і воєводства, князівства і вольні городи, шляхта немаєтна, ходачкова, і міщани, купці й ремісники, вояки з приграничної сторожі й просте хлопство, все в жалобі, в темному, аж темніє в очах і світ тьмариться довколишній од такого видовища. І в тім похмурім кондукті від кількамільйонного народу українсько — руського лиш жменька козаків, бо й народу для панства такого немає, а є тільки козаки, а земля поділена на воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське, Волинське, Руське, і так од воєводств і виступають у процесії сумновусі шляхтичі, а нас запхнуто десь між хлопством та мало не циганами, хоч і йдемо ми досить поважно й виставно: в синіх шароварах та жупанах, в чорних легких киреях, оселедці звисають з круглих наших голів, мов шаблюки, самі ж шаблі напинають унизу кирею, так що розпихаємо довкола себе процесію і твориться тут місце вільніше. За нами тягнулися довгими шерегами отці духовні всіх законів. Чотирнадцять золотих тіар прикрашало кондукт сяянням вищих капеланських гідностей. Краківська Академія йшла перед музиками, які жалібними тонами поглиблювали загальний смуток. Служки тягли на кріслі недужого воєводу краківського Станіслава Любомирського — господаря землі, в якій спочине навіки тіло Цецілії Ренати. Воєвода бжеський литовський Теофіл Тризна, воєвода поморський Герард Денгоф і воєвода руський Якуб Собеський несли за Любомирським інсигнії шведські, а воєвода познанський Кшиштоф Опалінський та воєвода сандомирський Кшиштоф Оссолінський — інсигнії польські. Корону покійної королеви шведської й польської Цецілії Ренати ніс каштелян краківський, гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Шестерик коней, окритих до самих ніг чорним сукном, тягнув печальний повіз, на якому покоїлося тіло небіжчиці, обслонене дорогоцінною золотою тканиною. Повіз супроводжували придворні з свічами в руках. Короля, зодягненого в пишні чорні мережива, несено в роззолоченій лектиці, повитій чорним брабантським мереживом. Він весь час плакав не ховаючись, а надто тоді, коли з’явився п’ятилітній його син королевич Зйгмунд Казимир, якого виніс на руках з дому великого канцлера при вулиці Канонічній воєвода бєльський Кшиштоф Конецпольський. Правобіч од короля йшов його брат королевич Кароль, як посол імператора Фердінанда, а по ліву руку посол князя баварського Максиміліана Віттельсбаха. Королевича Зигмунда теж супроводжували посли князя бранденбурзького Фрідріха — Вільгельма і князя нойбурзького (цим князем, власне, був сам король Владислав, тому послом від самого себе уповноважив виступати великого канцлера Оссолінського). Коли перед костьолом, де мали поховати королеву, тіло здіймано з ридвана, прибули посланці від князя семиградського Ракоці. — Ще лиш од турка та від хана бракує послів, — прошепотів хтось з моїх козаків. — Вже, мабуть, були, — відповів йому інший. — Три місяці ж, як вмерла королева. Було, мать, тут люду та було. — А вона, сердешна, все ото лежала та ждала, поки поховають. — У королів завсігди так. — Чого б то воно? — А влежуються, як груші. — Дурний: ждуть чи не воскресне! Ото покладуть у ванькирі й витримують, як окіст вуджений, днів по сорок, а то й по цілих сто. — І воскресають? — Хто ж його знає. Видно, воскресали, раз ото так держать. — А що, пане Зиновію, — присунувся до мене впритул Федір Вешняк, — чи не здається тобі, що покликано нас, аби схоронити не саму королеву, а й усю королівщину з Річчю Посполитою купно? — Помовч, Федоре, — сказав я йому. — Та це я так, до слова, поки ото небіжчицю до храму вносять. Та й малувато нас, як поглянути. Я кинув йому осудливо, щоб мовчав, бо негоже в такім місці теревені правити, а сам подумав, що могло бути нас і більше. Ой, ще й як же більше — тільки гукни! В самий костьол нас не впущено, бо не тої віри та й чину не того, а відомо: у кожного свій Бог і своя церква; торжества для нас закінчилися без мови вівтарної і співів прощальних, та хлопці мої не дуже тим і переймалися, тільки диво брало всіх, що допущені були до такої високої церемонії, та ще й спроваджені для цього аж он звідки — з самого Чигирина! — Що б то воно значило, пане сотнику? — допитувалися в. мене козаки, коли ми вже скинули з себе чорні киреї й випили по чарці краківського меду за здоров’я живих і пам’ять небіжчиків. Поки їхали до Кракова, якось нікому не вміщалося в голові, в яку вони честь ускочили, аж тепер збагнули й не могли надивуватися. — Або ж піде козак угору, або й трясця його маму зна! — Підеш угору, аж вірьовки тріщатимуть! — А може, то для паь сотника решпект? — Як решпект, то сотню б покликали, а то лиш півсотні — та й та не повна. — Козацького духу бояться! — Ото й у костьол не пустили, щоб ми свічок їм не позагашували, як дихнемо! — Не пустили, бо попихачі, а там сама панва! — Не попихачі, а сваволя! — Гультяйство! — Розбишаки! Жартували самі над собою, переказуючи прізвиська, якими обкладала їх шляхта. Сміх скіфський, варварський, азіатський, диявольський. Сміються над усіма, над собою найперше. Бо вільні душею. Раби не сміються — ті плачуть. Уже в Кракові почув докладніше про смерть королеви. Гуділо про це все місто. Була в сподіванні. Мала народити ще одного сина королю. В березні виїхала з королем до Литви на лови, бо Владислав не міг і тижня прожити без полювання. Королі завжди ллють кров: коли не на війні, то на ловах. Підскарбій надворний Тишкевич запросив королеву бути хрещеною матір’ю його новородка, і вона згодилася. А це був гріх, бо коли в такий спосіб поєднується святим сакраментом щойно народжене немовля і ще не народжене, то одне з них має заплатити за таке порушення смертю. Так і сталося. Через два дні на полюванні пси вигнали з барлогів двох ведмедів, один з них настрахав королеву так, що вона поранилася об сани і зашкодила плодові. Через тиждень Цецілія Рената народила мертвого сина, а за день і сама покінчила обрахунки з життям. В гарячці несподівано стала співати, чого від неї ніколи ніхто не чув, а тоді рідною мовою своєю німецькою нібито сказала: «О підступний світе, о Цеціліє, о несталий світе! Нема в тобі нічого постійного, що б радувало». По тих словах умерла. Тепер я думав над тими словами, і видавалися вони мені пророчими. Ще як брався до Кракова, то мав якісь надії, сам не відаючи, які й нащо, а тут, загубившись серед вельможного панства, повного пихи, мав потоптати найнесміливіші сподівання свої. До короля не пускано навіть канцлера коронного, то вже що там мовити про козацького сотника, хай і заприязненого в роки відлеглі з Владиславом. Король знов засів у Лобзові, приймав і відправляв іноземних послів, тоді прикликав сенаторів і секретарів на таємну раду, потім до кінця місяця обсівся лікарями своїми прибічними, бо назбирав за півсотні літ од нездержливого життя цілу купу хворощів. Я був однолітком короля. Міг би повітати його з початком п’ятдесятого року життя (бо саме в червні Владислав мав день народження), мав і відповідний дарунок для короля — скакуна золотистої масті, якого вів з Чигирина, нікому не кажучи навіщо, видаючи за свого навзаводного коня, хоч так жодного разу й не сів на нього. Мав я що сказати королеві, і не так, мабуть, про плачі, як про сміх, бо коли народ починає сміятися, то в тім загроза найбільша. Канцлер коронний Оссолінський прийняв мене в своєму краківському домі на Канонічній, але прийняв потаємно, вночі, щоб ніхто не знав і не бачив, виявив мені ласку на радощах, бо щойно заручив свою другу доньку Анну Терезу з сином воєводи серадзького Зигмундом Денгофом, а сина свого Францішека — з донькою покійного воєводи поморського Дзялинського. Вернув од мене хитрого свого носа, сипав пустими словами, зблискував очицями облудно і водночас мовби й ласкаво. — Радий вітати пана Хмельницького, пане писарю генеральний. — Всього лиш сотник, пане канцлере, сотник козацький з Чигирина. — Але ж усе в ласці Божій і королівській. Чом би й не стати панові Хмельницькому знов писарем військовим, а то й вище? — Сам собі дивуюся: чому не стаю знов писарем щонайвищим? Так перемовлялися ми, шермуючи словами, мов шаблями, а кожен думав своє, кожен гнув на своє. Я пробував вивідати, чи не допустить мене до руки король, а Оссолінський крутив — вертів, нічого не кажучи прямо, але виходило так, що король недужий і нікого вже тепер не захоче бачити до самої Варшави, а коли там буде, того не відає ніхто; ще виходило, що я все ж маю братися до столиці й там терпляче ждати (чого й від кого?), бо хто жде, той дождеться, але до Варшави не слід вести за собою цілу сотню (я нагадав, що не сотня, а менше півсотні, хоч і зветься півсотнею), таки ж сотню козацтва, од якого завжди множиться сваволя й безчинство, тому взяти з собою лиш обслугу для підтримання належної гідності, а решту відпустити домів. — Хочемо бачити пана Хмельницького ще й у Варшаві і то конче, — підсумував коронний канцлер, після чого влаштував мені учту, хоч і невеличку, але досить милу для піднебіння, коли сказати коротко. Так я, взявши лиш Демка та Іванця, помандрував до Варшави, а козаків, наставивши старшим над ними Вешняка, відпустив назад до Чигирина. Мандри замінюють війну. Ось так можна перемірювати дороги місяць, і два, і цілі роки, а хто й життя ціле витрачає на це приємне заняття, втішаючи око розлогими рівнинами й крутими горами, ріками тихоплинними й густими лісами, великими городами й мальовничими селами. Спочивав би і я отак серцем, із землі рідної переїхавши в землю лядську, беручись з Кракова на Варшаву побіля гарних кам’яних містечок з стрункими шпичастими костеликами в кожнім, з бароковими палациками серед зелених трав і неприступними замками над урвищами і на скелях. Гарна земля і багата, хоч видаються нивки занадто пісними та неродючими, бо все пісок та суглинок, не знати звідки й береться те багатство, що ним так пишаються всі оті вишукані кам’яні будування. Моя ж земля лежить десь потужними валами чорнозему, безмежна в своїй родючості й плодючості, ані тобі кам’яних споруд, ані палаців, ані пишання та величання — глиняні хатки, дерев’яні млини, земляні греблі та ставки, а оздоба найбільша — хіба що вороги довкола, які облягають хмарами. Тож і виходило, що здобили ми не міста свої й села, а тільки самих себе, і не коштовностями та прикрасами, а залізом і мужністю. Як то сказано в Мономаха: «Не їді й питті не лагодьте, а оружжя не знімайте з себе». Короля бачити мені не судилося. Він затримався під Краковом, розважався ловами в Неполоміцькому старостві краківського воєводи Любомирського, вбивши там, як переказувано при дворі, чи й не п’ятдесят оленів. Тоді приймав у краківському замку московських послів, там же прийшла йому вість про смерть папи римського Урбана VIII, запеклого гонителя грецької віри. Урбан сидів на святому престолі 21 рік 4 місяці й 23 дні і сприкрився не самим тільки православним та дисидентам, а й католикам, про що недвозначно сказав при мені канцлер литовський Радзівілл, коли зустрів я його вночі в королівського секретаря Любовицького. Любовицький, найближчий чоловік канцлера коронного Єжи Оссолінського, покликав мене за звичаєм пізньої ночі, бо, видно, ніяк не хотілося вельможному панству виказувати свої зносини з козаком. У секретаря застав я й канцлера литовського, що сидів уже за столом, розігріваючи свою голову вином. Чи й він теж був гість королівського секретаря, а чи вони удвох ждали мене для якихось перемов, так — мені й не вдалося тоді довідатися, бо Любовицький тільки натякав на щось, просив мене бути терпеливим, не квапитися додому, побути в столиці, може, й відновити давні свої знайомства (я подумав, що коли так, то слід починати з короля, бо з ним я, здається, знайомий найдавніше, та ще й одноліток). Секретар і канцлер, звиклі до нічних сидінь, припрошували мене, як рівного (бо ж вільність у королівстві для всіх!), скуштувати напоїв і наїдків, не забували й про втішання своїх утроб. Король любив бачити довкола себе таких, як сам, опасистих, череватих, пухкощоких, невситимих і невтомних в учтах, тож і канцлери обидва, секретарі і навіть лікарі прибічні вирізнялися хіба ж такими тушами, так ніби сподівався можновладця, що з тої плоті обфітної19 зродиться й відповідний розум, розум же, відомо, надає блиску й польору всьому тому станові, до якого належить чоловік. З розумом ще й не знати як воно, але мовці всі вони були витворні і не пропускали жодної нагоди, щоб покрасуватися словом чи то в сенаті, чи в сеймі, чи перед послами чужинецькими, чи перед королем, чи на учтах великопанських, а чи й у такій — от нічній потаємній бесіді перед простим козаком незнатним. Щойно зайшла мова про вмерлого папу, як Радзівілл, погладжуючи грубий ланцюг золотий, що на ньому перевішений був через груди, а також золотий єзуїтський хрест, пустився в розбалакування пишні й заплутані. — Смерть найсвятішого в багатьох викликала радість, а смуток принесла хіба що роду Барберіні, з якого був Урбан, та їхнім прйбічним, — поважно мовив хранитель малої державної печаті. — Загальна вада сього світу, що завжди подобається нове, а старе й довготривале викликає пересит. Рідкісний то птах, щоб світський чи духовний владця довго володарював і позоставив по собі жаль і прагнення, щоб і далі лишався при владі; немає розумного вміння перетривати вічність. Коли випадає монархові жити довше, тоді зроджується в ньому хіть тривання вічного, хоч і розуміє, що це суперечить минущості; сам перед собою вдає, ніби йому те подобається, а в душі відчуває вже потребу зміни становища. Ось таке є нещастя сього віку, що пануючі сходять на той світ лише тоді, коли зігнали туди всіх інших. Погані й добрі владці в цьому одностайні, різниця лиш в тім, що одні хотіли б жити й по смерті, інші ж, поховані в забутті, частіше воскресають у злостивих пересудах. Любовицький поскаржився на труднощі перемов з московськими послами, які жадали видачі якогось подляського шляхтича Яна Луби, що знову, як то вже було колись з двома самозванцями, називав себе сином Івана Грозного Дмитрієм і розсилав листи, в яких підписувався царським сином. Я слухав мовчки. Ще й третій Лжедмитрій! Чи не забагато? Чи давно два самозванці фасували в Москві і військо шляхетське грабувало Кремль? Владислав, коли коронувався, то не втерпів, щоб не прийняти сан короля шведського, згадавши, що походить з шведської династії Вазів, а тоді ще й назвався Московським великим князем, хоч це вже суперечило не тільки станові речей, а й просто здоровому глуздові. Тепер, щоправда, не йменувався Московським князем великим, але й не відмовлявся ніколи від присвоєного незаконно титулу. Ще й пробував силою здобути корону російську в 1618 році, вирушивши на Москву з великим гетьманом литовським Ходкевичем і прихопивши з собою козаків Конашевича — Сагайдачного. То що ж: знов козаків на Москву? Встелювати трупом козацьким усю Європу, щоб згодом винагородити ще одною якоюсь сеймовою ординацією, як ота з 1638 року: «Всі їхні давні права — старшинство, прерогативи, прибутки й інші гідності за їхні вірні послуги від предків наших набуті, а тепер через ті заколоти втрачені, на вічні часи в них віднімаємо, зичачи мати тих, яких доля війни позоставила серед живих, за поспільство, обернене в хлопів»? Але мої співрозмовники на тому й урвали свої скарги, навіть натяком не виказуючи своїх намірів щодо козаків, та й щодо мене, хоч і порадили терпляче ждати повернення до столиці короля або принаймні великого канцлера коронного, який завжди був прихильний до пана Хмельницького. Король поплив з Кракова до Варшави Віслою. Плив повільно, сходячи на берег то у воєводи сандомирського, то в маетностях коронного канцлера. Скрізь влаштовувано йому пишні повітання, підношено багаті дари, тоді згаювано час у багатоденних ловах. Коли ж прибув нарешті до столиці, то владнав справи з московськими послами і виїхав до Полоцька, запрошений братом своїм королевичем Каролем Фердінандом, щоб узяти участь в його інгресі до катедри. За королем, як то воно й належало, потягнулося все панство, знов мав я переводити дні, хіба що пити горілку та поспівувати з своїми хлопцями пісень, згадуючи домівку. «Ой ти, грушко моя кучерявая! Ой коли ти зросла, коли виросла, на зелений явір похилилася?..» Боявся згадувати про ту грушку, лякався самої думки про неї. Та й який з мене тепер явір зелений? Повіривши в тьмяні панські натяки на ймовірні королівські милості, сиджу тут жалюгідним підніжком трону — так сповнюються слова Боровицької субмісії, писаної мною в ім’я погромлених козаків: «Ми найнижчі підніжки маєстату його королівської мосці пана нашого милостивого…» В цьому принизливому й безнадійному очікуванні столичному невідь — чого ставав я схожим на упослідженого посполитого, який, забачивши золотий поріг, проспить під ним півжиття в сподіванні доторкнутися до золота, або діждатися, що на нього впаде бодай відблиск. О царедворці в дядьківських сіряках, о азіатські хитрощі за високими вилицями, о вдавана байдужість і покора, за якими клекоче гнів і погроза! «Байдужий люд, а земля простора». Знов мав я нічну зустріч з королівським секретарем Любовицьким, який цього разу виступав уже мовби від імені великого канцлера а чи й самого короля, хоч прямо про це й не казав. Крутив і вертів, навчений цієї хитрої науки серед придворних підступів. — Чи пан Хмельницький міг би зустрітися з одним вельможним чоловіком? — Власне, для цього тут сиджу. — Йдеться трохи не про те, про що думає пан. — Тоді шкода й говорити! — Пан не є офіційною особою. — І в Кракові не був офіціалістом! — Торжества маємо позаду. Та й туди мали б запросити когось з старших козацького реєстрового війська, а не пана сотника. — Чом же не запросили? — спитав я, вже не приховуючи гніву. — Пана шанують при дворі за його морські звитяги. Ніхто, щоправда, не зможе довести участі пана Хмельницького в тих відчайдушних виправах, але повсюдно відомо, з яким розумом це провадиться. Розуму приховати не дано нікому. На сім світі то клейнод найкоштовніший і найоздобніший. Тому, власне, ми й покликали пана й так затримали його довго, аби зачерпнути в нього поради. — Порада річ безкоштовна. Та тільки який же з мене порадник тут, при дворі його величності? Можу хіба що скаржитися, та й то від себе самого, бо ніхто не давав повноважень високих. — Щойно прибув до Варшави посол французького короля граф де Брежі. Чи пан міг би зустрітися з ним, добродію Хмельницький? — Треба б запитати посла, чи міг би він зустрітися зі мною. А ще: об чім мені трактувати аж з французьким послом? Ще з турком чи татарином знайшов би що обмірковувати, Франція ж задалеко від України. — Саме тому, саме тому, що задалеко. Граф де Брежі зацікавився вашим козацтвом і має до пана Хмельницького звабливі пропозиції. Він зупинився в Уяздові, там жде пана Хмельницького завтра чи позавтра. Стільки намірів і стільки сподівань, а тепер така дурна пригода! Я навмисне зодягнув своїх хлопців у козацькі білі свитки, сам зодягнувся так само і по обіді наступного дня вирушив до Уяздова шукати садибу пана де Брежі. Наші білі свитки чи не найбільше припали до серця панові послу. Він був у захваті і від свиток, і від шабель у простих чорних ящурках, і від наших пістолів, які могли робити в чоловікові таку дірку, що кулак просунеш. Посол виказував французьку поривчість у всьому: і в мові, і в рухах, і навіть у тому, як трусив переді мною пір’ям з свого крислатого капелюха, так що око моє нічого не могло побачити за тим мерехтінням, і я тільки чув високий, мовби аж вискучий графський голос (чи вже так наладнав його для королівських вух?), яким посол виспівував мені всіляку хвалу. І моїй освіченості, і моєму розумові, і моїй латині, хоч була й не моя, а ще з єзуїтської колегії від отця Андрія Гонцеля Мокрського, і моїм вичинам на морі (звідки він про них довідався?). Він сказав, що багато чув про запорозьких козаків і вже навіть написав про них кардиналові Мазаріні. — Я написав, що це вельми відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо здатні вони до захисту і взяття фортець. — Placet20, — сказав я. — Також написав я, що в запорожців нині є дуже здібний полководець Хмельницький, якого поважають при дворі. — Displacet21, — мовив я. — Щось мені не доводилося чувати про такого полководця Хмельницького. Хто це сказав? — Це сказав я. А посли кажуть тільки те, що добре знають. Граф щосили став мене вмовляти, щоб я повірив в існування того полководця, натякаючи досить прозоро, що навіть Франція могла гідно поцінувати такі здібності. — Франція далеко, — зауважив я на ту мову. — Пан Хмельницький боїться віддалей? — Говоримо ж не про віддалі, а про гідності. Чоловік має заробляти їх у себе вдома. Вже мені розвиднілося тепер у голові, до чого зводилося моє сидіння у Варшаві. Хтось (чи й не сам король?) намірився продати силу козацьку аж у Францію, чи то щоб налагодити міцніші зв’язки з французькою короною, а чи щоб прибрати з України всіх заводіяк, отой «ворохобний плебс», який не давав шляхті спокійно спати, тримав шляхту в постійному напруженні. Реєстровиків король не може посилати за межі Польщі, бо цьому спротивиться сейм, отож ідеться про Запоріжжя, про всіх втеклих, людей поза законом, безрідних і безправних, власне й неіснуючих. Спровадити їх будь — куди, щоб вельможне панство могло далі насолоджуватися золотим спокоєм, яким воно насолоджується після тридцять восьмого року. Мене ж хотіли, як колись Грицька Чорного, пустити в ті очерети та лози, щоб скликав охочих та вів кудись до чорта в зуби. Але ж Грицька Чорного, який пробував вербувати запорожців на війну проти шведів, козаки потихеньку прибрали, а самі виступили проти польського панства з Тарасом Федоровичем і таки добре нам’яли боки гетьману Конецпольському під Корсунем. Стати ще й мені Грицьком Чорним, щоб хлопці трохи полякали панів? Багато вже разів лякали, а злякати як слід так і не зуміли. Всі жертви були марні, такими вони будуть і далі. А може, справді пристати на хитрі вмовляння графа де Брежі та вивести отих козарлюг з очеретів, показати їх світові, хай подивується, замре од захвату, а тоді й здригнеться? — А чи в Франції хоч можна досхочу наїстися? — жартома поспитав я графа. — Там же ні борщу, ні саламахи. Граф сміявся. Він уже бачив мене із запорожцями на полях битевних, вже радів досягнутому, та тут я несподівано вилив на нього цебро холодної води, заявивши, що не можу бути ні в Франції, ні деінде, а тільки в себе вдома, на своєму хуторі, де мене жде все ростуче й повзуче. Не додав про сірі очі, бо лякався самої думки про них, та й не мав певності, що справді те дитя жде мене і як батька, і як лицаря з походу звитяжного. А які ж мої звитяги? Чи ліпше мені не відмовлятися від спокус і обіцянь облесливого посла? Адже я зготовлявся до чогось, чогось ждав, сидячи терпляче коло підніжжя трону, так ніби не мав нічого за душею, мав тільки прірву й порожнечу і пітьму беззоряну, а наповненість міг отримати лиш з рук ясновельможних повелителів світу. Може, й наповнився б чимось там, та не став би під зорею, бо вона тільки над розквітлою грушею в Суботові, і всі таємниці, всі уповання, весь відчай, все щастя і всі нещастя мої обитають там, але однаково душа моя лине туди, бо навіть одчинені навстіж райські врата не змогли б народити й пробудити в мені того блаженства, яке викликає простий спогад. Зневолений жорстоким життям до твердих діл, які неминуче огрубляють душу, я намагався рятувати її від отупіння й здрібнення в спогадах, а хто ж щедріше дарує на сім світі спогади, аніж ті жінки, яких ми любимо, любили чи любитимемо колись бодай у мріях? Так я прийшов у захват від обітниць французького посла, а тоді відринув їх і знов прийшов у захват і знов відринув. Власне, граф де Брежі прибув до Варшави не для перемов з таємничими козаками, а щоб висловити співчуття королю Владиславу з приводу смерті королеви Децілії Ренати, що посол і виконав з суто галльським красномовством, якому позаздрив навіть сам польський златоуст Єжи Оссолінський, а тоді, покінчивши з смутком, почав пісню весільну, намовляючи польського владцю пошлюбити обраницю з Франції покласти нарешті край родичанню з австрійським та німецьким домами. Анна Австрійська, регентка малолітнього короля Франції Людовіка XIV, пропонувала Владиславу на вибір аж п’ять високорідних невіст: сімнадцятилітню Анну — Марію — Людвіку, донысу стрия Людовіка XIV Гастона Орлеанського, принцесу де Монпансьє, звану Ля Гран Мадемуазель; тридцятитрьохлітню Людвіку — Марію, доньку Карла І Гонзаги, принцесу де Неврську; двадцятидев’ятилітню Марію де Лоррен, доньку Карла де Гіза і Генрієтти де Монпансьє; двадцятип’ятилітню Анну — Женовефу, принцесу де Лонжевіль, сестру Людовіка Великого Конде; і, нарешті, Марію, доньку Карла де Конде і Анни де Монтофі. Заприязнитися з Францією, зважаючи на її силу і впливи в Європі, для короля, над яким нависали загрози звідусюди, було б порятунком і вибавленням, однак Владислав не забув про повагу й монаршу пиху, належні його санові, і відправив посла без будь — яких обіцянок. Сказано графові де Брежі, що коли король і вирішить узяти другий шлюб, то попросить королеву — регентку Франції, щоб сприяла йому в його домаганнях шведської корони, на яку мав спадкове право ще по своєму отцеві Зигмунду, уродженому Ваза, і вивідала у шведів, чи захотіли б поєднати Владислава з королевою шведською Христиною, інакше ніяких переговорів про мир між Польщею і Швецією бути не може. Що ж до французьких наречених, то король не може висловити свою волю, бо посол не привіз портретів (австрійці ж прислали шістнадцять на вибір), окрім того, нічого не сказано про користь від такого шлюбу для королівства Польського. Все це посол мав передати в Парижі й повертатися на весну нового року, щоб встигнути до початку наступного сейму, на якому, коли сенат дозволить королеві взяти новий шлюб, буде стверджено цей намір і можна буде чути голоси, що король чинить те з любові до вітчизни. Так граф де Брежі відбув до своєї далекої столиці, не везучи нічого певного ні від короля, ні від «полководця» Хмельницького, і я так само вже збирався собі в дорогу додому, як було покликано мене до коронного канцлера Оссолінського, але покликано не службово, а потаємно, вночі, до власного палацу першої по королю особи в державі. Оссолінський прийняв мене в своєму домашньому кабінеті при одній свічці, але на столику було добре вино і холодна дичина з литовських лісів, і очі його в напівтемряві світилися розумом і, сказати б, доброзичливістю, хоч від такого крутія годі було й сподіватися чогось такого. Ми привіталися, називаючи один одного просто по прізвищу, надто вже різнився наш суспільний стан і звання наші так само. Мої розтріпані, сумно звислі вуса ніяк не пасували до закручених світлих вусиків пана канцлера коронного та до його виплеканої, розчесаної так, що золотилася кожна волосинка в ній, бороди, та цим я не дуже переймався, без церемоній прийняв запросини Оссолінського сісти навпроти нього до столика, не відмовився й випити та закусити як слід, а тоді мовчки поглянув на господаря, ждучи потоків його звичного красномовства. Мені згадався шляхтич Ніздіковський з Киселевих маєтностей. Щось було в ньому від Оссолінського. Так само чепурний до прозорості, просвітлений погляд, доброзичливість у всім узвичаєнню, а поряд чоловіка набивають на палю, і це не позначається на поведінці шляхтичевій, бо, як каже пан возний Коструба: не пхай пальці між двері. Оссолінський добродушно морщив свого великого носа, мовби хотів сказати: «Пан очікує від мене красномовства? Пан його матиме». З нього завжди текло, як з чопового отвору в барилі. Коли після елекції Владислава поїхав послом до папи римського, то став пробиватися до нього якийсь італієць, який переказав через слуг, що візьме всього лиш сто злотих, щоб навчити їхнього пана необхідного красномовства. Оссолінський звелів відповісти, що він дасть нахабі двісті злотих, аби лиш той його послухав і збагнув, що таке справжнє мистецтво мовити. Папу Урбана зачарував тоді так, що той надав йому князівський титул. Згодом отримав такий самий титул і від імператора Фердінанда. А був усього лиш підскарбієм коронним на той час. З високих своїх титулів, щоправда, не покористався, бо сеймовими конституціями 38–го і 41–го років в ім’я збереження вольностей шляхти суворо заборонено будь — які титули, окрім тих, які прийняті в унії, зате зумів пан Єжи так прихилити до себе короля, що той незабаром зробив його підканцлером, а згодом і канцлером великим коронним, у всьому довірився йому. Оссолінський обростав славою, а ще більше — добрами, і коли одружував доньку свою Анну Терезу з сином воєводи сєрадзького Зигмундом Денгофом, то весілля те було чи не найбагатше за всі сто років. Був присутній король, всі міста польські, воєводства, всі вельможі змагалися у вигадливості й щедрості, так що дарунків молодим було навезено на сто п’ятдесят тисяч золотих. Я знав, що канцлер зневажає мене так само, як усіх інших, як зневажає він, мабуть, і самого короля, бо на сьогодні Владислав бідніший за пана Єжи, — та чого ж іншого я мав ждати? Повага до ближнього свого буває. тільки в бідняків. Багатство відбирає в чоловіка здатність поважати інших, багачі люблять лиш себе самих. Тільки й того, що виказують це неоднаково. Дурні тикають тобі в. вічі своєю зневагою і пихою, розумні вміють приховати свої почуття то за ввічливим словом, то за молитвою, то за панібратством, то за вдаваною доброзичливістю. Пан Єжи сидів навпроти мене, дивився так відверто й розумно, доброзичливо морщив свого породистого носа. Він ще мовчав, але я вже знав, про що буде мова. — Мали пекельне літо, — порушив мовчанку Оссолінський. — Канцлер Радзівілл, кваплячись до короля в Варшаву з своєї Олики, втратив улюбленого коня через нестерпний упал. — Я теж квапився до короля, але мої коні цілі, — сказав я. — Козаки вміють поводитися з кіньми. — Не з самими тільки кіньми, пане канцлер. — О, я знаю: з жінками також! — засміявся пан Єжи. — І з ворогами, — додав я. — Хто ж цього не відає, пане Хмельницький? Фама22 про це сягнула вже й антиподів, гадаю. Не один владця заздрить королеві польському, що той має таких доблесних вояків. — Довелося чувати, і то недавно. — Але пан не квапиться на заклик? — Сказав же, що квапився до короля свого. А до чужого — чом би мав поспішати? Та й чи будуть тоді мої коні цілі? — У великих полководців цілі бувають не самі коні, а й люди, — зауважив роздумливо канцлер. — На жаль, мені за життя своє ще не довелося бачити великих полководців, а я б розпізнав їх, бо на них печать Божа. Коли Велізарій перевдягся жебраком, то воїн, який його зустрів, однаково впізнав свого великого полководця навіть у лахмітті. Мені ж тільки й доводиться бачити великих кровопрагнителів і кроволивців. І все якось воно так виходить, що ллється кров мого народу. Як не Жулкевський, то Ходкевич, а то Конецпольський або Потоцький. А з тої крові не народжується нічого, крім ще більшої крові. — Кров може народити великих синів. — В це ми віримо, і багатьох уже висував народ, але гинули безіменними ватажками. Якийсь фатум переслідує мій народ, і я заздрю вашому народові, пане канцлере. — А коли б я сказав отут, що заздрю пану Хмельницькому? — Хіба що як Іову поверженому? — Граф де Брежі чи й говорив пану Хмельницькому про його високі здібності? — не слухаючи мене, швидко спитав Оссолінський. — Звичайна галльська люб’язність. — Мені відомо, що в Франції високо цінують пана Хмельницького як надзвичайно розумного і вдатного полководця. Франція ж знає це мистецтво як ніхто. Вона ще ніколи не програвала жодної війни. — Окрім тієї, що програла Цезареві. — Тоді ще не була власне Францією, а тільки Галлією. Але тепер це наймогутніша держава з наймудрішими королями, з найбільшими воєначальниками. І ось там уже знають про пана Хмельницького і воліють бачити його на полях битовних у себе. — Коли святому кажуть, що він здатен на чудеса, то згодом їх од нього вимагають. Незручність од святості, пане канцлере. — Це говорять не тільки святим, але й геросам. Морські виправи, які пан здійснював, викликають подив і страх навіть у грізних османів. — Пан канцлер гаразд знає, що я сиджу на хуторі й плекаю бджіл, а ще — ретельно сповнюю свій сотницький уряд в Чигирині. — Не конче треба ставати вогнем, щоб бути в вогні, пане Хмельницький, не конче. Розум сягає далі, ніж ядро з щонайбільшої гармати, чи мені про це казати панові? Ми щось знаємо, про віщось здогадуємося, може, ліпше не поглиблювати наших знань і здогадів і не надавати їм зайвого розголосу. Трапляється прекрасна нагода. Король Франції радо бачив би в себе звитяжних лицарів запорозьких на чолі з славним полководцем їхнім Хмельницьким, і наш король не має проти того ніяких заперечень. Сейм не може дозволити вербунку нашого війська для чужини, бо потребуємо його в своїй державі, але ні сейм, ні король не можуть заборонити вільним людям воювати там, де вони хочуть. А пан Хмельницький і його козаки люди вільні. Це прихиляє серця. Моє серце також. — Пекти хліб без борошна, — сказав я. — Які ж у мене козаки, пане канцлере? Була півсотня з Чигирина на погребі королеви, та й ту я відпустив. Оссолінський налив мені келиха, перехилився через стіл, тихо промовив; — Пан Хмельницький почне тепер свої фрашки. Мовляв, сова сокола не народить, миша ока не виколе, хоч по соломі ходить. Я маю теж свої фрашки. Але мені не про це йдеться. Хай пан ще до свого Чигирина і коли захоче, то прибуде на початок наступного сейму березневого. Тоді тут буде й пан Миколай де Флецеллес граф де Брежі. Я розумію пана, але хай пан зрозуміє також мене. Світ надто жорстокий, щоб ми дозволяли собі надто затяжливу гру. — Та вже так, — зітхнув я. — Світом не граються — за нього борються.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка