Передмова



Сторінка10/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.49 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

Розділ XXIV
ЧАРІВНИК КОНКУРЕНТ

У Святій Долині я мав тепер необмежений вплив. І мені хотілося застосувати його для корисної справи. Це спало мені на думку наступного ранку, коли до монастиря прибув один із моїх лицарів-розповсюдників мила. Згідно з історичною хронікою, двісті років тому місцеві ченці були ще настільки поглинуті мирською суєтою, що мали бажання митися. А що як у них і досі збереглися рештки цього нечестя. Я спробував розговорити одного з братів


— Чи не хочеться вам скупатись?
Чернець аж здригнувся, подумавши, яка небезпека загрожує джерелу, але відповів схвильовано
— Навіщо питати про таке бідолашну істоту, яка з дитячих років не знала благословенного освіження? Боже, як мені кортить помитися! Але це неможливо, благородний сер, не спокушай мене це заборонено.
І він зітхнув так скрушно, що я твердо вирішив дати йому можливість змити бодай верхній шар своїх земельних володінь, навіть якщо після цього увесь мій вплив зійде нанівець, а монастир збанкрутує. Прийшовши до абата, я попросив його дозволити цьому братові скупатись. Абат зблід, почувши мої слова, — я не хочу сказати, що на власні очі побачив, як він зблід, бо для того, щоб побачити, треба було б добряче поскребти його фізіономію, а мені зовсім не хотілося цього робити, — але я знаю, що він зблід під шаром бруду завгрубшки як палітурка книжки, зблід і затремтів.
— Ох, сину мій, — мовив абат, — я все віддам тобі а подякою, проси чого хочеш, але тільки не цього. Невже ти хочеш, щоб святе джерело знову пересохло?
— Ні, панотче, я не дам йому пересохнути. Таємничий голос одкрив мені, що того разу джерело пересохло зовсім не через те, що було збудовано купальню. — На обличчі старого з’явилася жвава зацікавленість. — Мені відкрито, що купальня невинна в тому нещасті, посланому за зовсім інший гріх!
— Слова твої зухвалі, але… але, якщо вони правдиві, мені приємно їх чути.
— Вони правдиві, запевняю вас. Дозвольте мені знову збудувати купальню, отче. Дозвольте мені відбудувати її, і джерело тектиме вічно!
— Ти обіцяєш це? Обіцяєш? Скажи лише, чи ти обіцяєш це?
— Так, обіцяю!
— В такому разі я перший викупаюсь у купальні. Іди починай роботу. Не барися, не барися, іди.
Я зі своїми хлопцями відразу взявся до роботи. Руїни купальні й досі стояли в підвалі монастиря — жодний камінь не пропав. Усі ці роки ніхто не спускався туди, з побожним страхом вважаючи, що над купальнею тяжіє прокляття. За два дні ми дали всьому лад, провели воду, і вийшов чималий став із чистою, прозорою водою, в якому можна було плавати. Вода була проточна. Вона надходила й виливалася стародавніми трубами. Старий абат додержав свого слова й перший заліз у воду, а вся його чорна братія стояла нагорі, сповнена тривоги, страху та поганих передчуттів; старий заліз у воду чорний, тремтячий, а виліз білий, радісний. Ще одна перемога, ще один тріумф.
Наша діяльність у Святій Долині мала успіх, і я був цілком задоволений нею. Я вже збирався вирушати далі, та мене спіткала невдача я сильно застудився, і в мене розгулявся давній ревматизм. Звичайно, ревматизм оселився у най-вразливішому місці тому, що найбільше постраждало від абатових обіймів, коли він засвідчував мені свою вдячність.
Коли я нарешті підвівся з ліжка, від мене лишилася сама тінь. Однак усі ставилися до мене з такою добротою і турботою, так прагнули підбадьорити мене, що кращих ліків для одужання й не треба було, тож я швидко набирався сили.
Сенді дуже втомилася, доглядаючи мене, і я надумав вирушити в дорогу сам, а її залишити на відпочинок у черниць Мені прийшло в голову побродити пішки по країні тиждень-два, перевдягнувшись вільним селянином. Це дало б мені можливість сідати за один стіл і ночувати під одним дахом з найнижчою і найбіднішою верствою вільних громадян. Я не мав іншого способу познайомитися з їхнім буденним життям та з тим, як впливають на них закони. Якби я ходив поміж них у дворянському вбранні, то вони почували б себе стримано й зв’язано, приховуючи від мене свої справжні радощі й турботи, і мої спостереження були б вельми поверховими.
Одного ранку, вийшовши на тривалу прогулянку, щоб розім’яти ноги перед мандрівкою, я виліз на крутий кряж, що захищав долину з півночі, і підійшов до штучної печери, яку мені не раз показували знизу; то була оселя одного самітника, що уславився особливим самозреченням і неохайністю. Я знав, що недавно він виїхав до Африки, прийнявши запрошення на почесну посаду в Сахарі, куди самітників ваблять леви, кусюча мошва та інші злигодні. Мені заманулося заглянути в печеру й пересвідчитися, чи справді в ній такий нестерпний дух.
На свій подив, я побачив, що в печері підметено й чисто. Мене чекала тут ще одна несподіванка в пітьмі печери задзвенів дзвоник і почулися слова
— Алло, центральна! Це Камелот? Радій же всім серцем своїм і знай, коли досі не знав, що існують дива дивні, які прибирають неймовірного вигляду, з’являючись там, де ми їх не чекаємо. Бо в цю мить переді мною стоїть у плоті його могутність Хазяїн, і зараз ти на власні вуха почуєш його голос!
Яка разюча зміна декорацій! Яке нагромадження неймовірних несумісностей! Яке фантастичне поєднання непримиренних суперечностей у житлі фальшивого чудодія оселилося чудо справжнє, барліг середньовічного самітника обернувся на телефонну станцію!
Телефоніст виступив з темряви, і я впізнав у ньому одного із своїх молодих помічників.
— Відколи тут працює телефонна станція, Ульфіусе? — спитав я.
— З минулої півночі, прекрасний сер Хазяїне. Ми побачили багато вогнів у долині й вирішили установити тут станцію, бо стільки вогнів може мати лише велике місто.
— Цілком слушно. Хоч це й не місто в звичайному розумінні слова, телефон тут буде цілком доречний. Ти знаєш, куди потрапив?
— Ще не встиг довідатися. Товариші потягли кабель далі, а я залишився при апараті й приліг перепочити. Вирішив тільки-но прокинусь, з’ясую назву міста і повідомлю в Камелот.
— Це — Свята Долина.
Хлопець хоч би бровою моргнув — усупереч моїм сподіванням, назва не справила на нього аніякісінького враження. Він тільки сказав
— Так я й доповім.
— Чоловіче, довкола тільки й розмов, що про недавні чудеса, які сталися в цій долині! Невже ти не чув про них?
— Ми ж пересуваємося вночі й уникаємо розмов із сторонніми. А про новини довідуємося лише по телефону з Камелота.
— Але ж у Камелоті все відомо. Хіба вам не розповідали про велике чудо відновлення святого джерела?
— Певна річ, розповідали. Тільки ця долина називається зовсім не так, як та. їхні назви настільки від…
— Як же тобі назвали ту долину?
— Клятою Долиною.
— Тепер усе ясно. Чортів телефон! Завжди примудриться спотворити слово так, щоб воно обернулось на свою протилежність. Ну, та дарма, тепер ти знаєш правильну назву. Виклич Камелот.
Він викликав Камелот, і мене з’єднали з Кларенсом. Як приємно було знову почути голос мого хлопчика! Я наче повернувся додому. Ми обмінялися сердечними вітаннями, я коротко розповів йому про свою недавню хворобу й спитав
— Що нового?
— Король і королева, в супроводі багатьох придворних, зараз вирушають до вашої долини, щоб віддати побожну шану джерелу, яке ти оживив, очиститися від гріха й оглянути те місце, звідки сатанинський дух вивергав аж до хмар справжнє пекельне полум’я. Якщо ти уважно мене слухав, то міг почути, як я, розповідаючи, сміявся в кулак, — адже я сам вибирав те полум’я на нашому складі й посилав його за твоїм наказом.
— Чи знає король дорогу сюди?
— Король? Ні до Святої Долини, ні куди-інде в своїх володіннях король дороги не знає. Та наші хлопці, що допомагали тобі творити чудо, поїдуть з ним за провідників, показуючи, де зупинятися на денний спочинок, а де — на ночівлю.
— Коли ж вони будуть тут?
— Післязавтра надвечір.
— Більше ніяких новин?
— Король почав створювати постійне військо, як ти йому нарадив. Один полк уже набрано, й усіх офіцерів призначено.
— Шкода! Офіцерів я хотів призначити сам. У королівстві є лише одна група людей, здатних командувати регулярною армією.
— Так. Але ти, мабуть, ще більше здивуєшся, почувши, що в полку немає жодного випускника твоєї Військової академії.
— Невже?! Ти не жартуєш?
— Я кажу правду.
— Ну, знаєш, ти мене просто ошелешив. Кого ж призначено? І як добиралися кандидатури? Шляхом конкурсного іспиту?
— Про це я нічого не знаю. Мені відомо лише, що всі офіцери знатного роду і — як ти кажеш? — недотепи.
— Тут щось не те, Кларенсе.
— Не хвилюйся два кандидати в лейтенанти вирушають у почті короля, обидва молоді аристократи, і якщо ти дочекаєшся їх, то сам почуєш їхні відповіді
— Добре, що ти сказав. Тепер принаймні одного із
своїх курсантів я будь-що введу до командного складу. Негайно пошли, до академії гінця; нехай, коли треба, навіть, зажене кількох коней, але він має дістатися туди сьогодні ж до вечора й переказати…
— В цьому нема потреби. З академією встановлено телефонний зв’язок. Зараз я з’єднаю тебе.
Як приємно було почути таке! З телефонною трубкою в руці” маючи змогу негайно зв’язатися з найвіддаленішими районами, ж знову міг нарешті дихати на повні груди. В ту мить я зрозумів, якою жалюгідною й нудною, якою страхітливо безбарвною була для мене ця країна всі ці роки, як я задихався в ній і вже не уявляв собі іншого життя. Я віддав наказ начальникові академії особисто. Заразом я попросив його надіслати мені трохи паперу, самописку й кілька коробочок безпечних сірників. Мені набридло обходитися без цих вигод. Користуватися ними я тепер зможу, бо не збираюся більше носити лицарського обладунку і знову матиму кишені.
Повернувшись до монастиря, я застав там цікаву сцену. Абат і ченці зібрались у великому залі н з дитячим захватом та довірливістю спостерігали фокуси новоприбулого чарівника. Вдягнений, вій був у щось, химерне, таке ж строкате й недоладне, як убрання індіанських знахарів. Він крутився, бурмотів, вимахував руками й креслив таємничі знаки в повітрі й на підлозі — одне слово, робив те саме, що й усі фокусники. Він був відомий маг і чародій з Азії, — так він сам заявив, і цього цілком вистачило. Такі твердження цінувалися на вагу золота й мали широкий попит.
Як легко й дешево цей пройдисвіт зажив слави великого чародія! Його фахом було розповідати, що в дану мить робить будь-який житель земної кулі, а також, що він робив у минулому й робитиме в майбутньому. Він спитав, чи хоче хто-небудь довідатися, що зараз робить імператор Сходу. В присутніх заблищали очі, вони захоплено потирали руки, — і то була найкрасномовніша відповідь. Ще б пак! Благочестивій братії страх кортіло довідатися, що робить зараз цей монарх. Шахрай щось пробурмотів, а тоді поважно оголосив
— Великий і могутній імператор Сходу зараз кладе гроші на долоню святого жебрущого ченця — одну… дві… три монети, і всі срібні!
В натовпі почулися захоплені вигуки
— Дивовижно!
— Неймовірно!
— Скільки ж довелося працювати, скільки довелося вчитися, щоб досягти такої дивовижної сили!
Чи не хочуть вони довідатися, що зараз робить верховний володар Індії? Авжеж, хочуть. Він розповів їм, що робить верховний володар Індії. Потім розповів, чим заклопотаний єгипетський султан і які найближчі наміри в короля Далеких Морів. І так далі, і так далі. Кожне нове чудо викликало дедалі більше захоплення перед непомильною точністю його ясновидіння. Часом ченці намагалися загнати його на слизьке запитанням про якийсь зовсім далекий і малознайомий край, та даремно! Він завжди відповідав без вагань, він знав геть усе, несхибно й досконально. Я бачив, що коли так триватиме й далі, я втрачу свою вищість, цей зух відіб’є в мене всіх прихильників, і я дістану носа. Треба вставити палицю йому в колесо, і якнайшвидше. І я сказав
— Коли ваша ласка, я страшенно хотів би довідатися, що зараз робить одна особа.
— Питайте, не бійтеся. Я відповім.
— Але це буде важко… Може, навіть неможливо.
— Для мого мистецтва немає нічого неможливого.
Що важче запитання, то легше мені відповісти на нього. Як ви вже здогадались, я намагався розпалити цікавість. І досяг свого ченці повитягували шиї, затамували подих. Тепер можна підсипати жару.
— Якщо ви не помилитесь, якщо відповідь ваша буде правильна, я дам вам двісті срібних пенсів.
— Вважайте, що ця купа грошей уже моя. Я скажу вам усе, що ви захочете взнати.
— Тоді скажіть мені, що я зараз роблю правою рукою?
— Ах!
Усі були здивовані. Нікому в натовпі не спав на думку найпростіший трюк — спитати про людину, яка перебуває не за десять тисяч миль звідси. Чарівник тільки рота роззявив такого з ним ще ніколи не траплялося. Він вскочив у халепу й не знав, як з неї викрутитися. Розгублений, спантеличений, він не міг вимовити й слова.
— Чого ж ви чекаєте? — спитав я. — Якщо ви спроможні відразу, не замислюючись, сказати, що робить людина на другому кінці землі, то невже вам важко відповісти, що робить той, хто перебуває за три кроки від вас? Люди, які стоять позад мене, бачать, що я роблю своєю правою рукою, і підтвердять, якщо ви дасте правильну відповідь.
Він усе ще мовчав.
— Гаразд, тоді я скажу, чому ви мовчите тому що ви не знаєте. Теж мені чарівник! Друзі, цей волоцюга — просто пройдисвіт і брехун!
Ченці засмутились і перелякалися. Вони зроду не чули, щоб хтось лаяв чародіїв, і тепер не знали, чого сподіватися. Запала мертва тиша; натовп завмер, скутий забобонним страхом. Чарівник тим часом, очевидно, зумів знайти якийсь вихід, бо раптом посміхнувся впевнено і недбало. Всі зітхнули з полегкістю раз він посміхається, значить, біди не буде! Він сказав
— Слова цього чоловіка такі зухвалі, що мені на мить відібрало мову! Знайте ж усі, коли хтось іще цього не знає чародії мого рангу мають справу лише з королями, принцами, імператорами, тільки з тими, в чиїх жилах тече монарша кров. От якби ви мене спитали, що робить великий король Артур, я б вам відповів, а вчинки його підданих мене не цікавлять.
— О, виходить, я неправильно вас зрозумів. Мені здалося, що ви сказали запитуйте про будь-кого, і я вирішив, що будь-хто означає будь-хто, кожна людина.
— Так… кожна людина, але тільки знатного роду, а найліпше — владущий монарх!
— Мені здається, так воно й має бути, — втрутився абат, користуючись із слушної нагоди припинити суперечку й запобігти лихові. — Навряд чи такий дивовижний хист було даровано, аби стежити за діяннями осіб, що не народилися на вершинах величі. Наш король Артур…
— Хочете знати, що він робить? — перебив його чарівник.
— Ну, звісно, хочемо і вислухаємо з вдячністю.
Усі знову сповнилися шаноби й цікавості — невиправні ідіоти! В німому захваті вони дивилися, як шаманить цей пройда, і глянули на мене, ніби запитуючи “Ну, що ти тепер скажеш?”, коли він оголосив
— Король утомився після ловів і ось уже другу годину спить у себе в палаці глибоким сном без сновидінь.
— Благослови його, господи! — мови” абат і перехрестився. — Нехай цей сон відсвіжить його тіло й душу!
— Так воно й було б, якби король спав, — сказав я. — Але король не спить, король їде верхи.
Знову всі були стурбовані зіткнулися два авторитети! Ніхто не знав, кому з нас вірити, — я ще не зовсім утратив свою славу. Чарівник зневажливо подивився на мене й сказав
— На своєму віку я бачив чимало дивовижних віщунів, пророків та чаклунів, але жоден з них не вмів прозирали в сутність явищ без заклинань.
— Ви все життя провели в лісах, тому багато проґавили. Я теж іноді вдаюся до заклинань, — брати-ченці підтвердять це, — але тільки у випадках виняткової ваги.
Коли діло доходить до словесної дуелі, я вмію постояти за себе. Від мого випаду чарівник аж перехнябився. Абат запитав його, що роблять королева й придворні, й дістав відповідь
— Усі вони спочивають, знеможені втомою, як і король.
— Знову брехня! — сказав я. — Половина придворних розважається, як завжди, а решта разом з королевою скачуть верхи. А може, ви піднатужитеся й скажете нам, куди верстають шлях король з королевою?
— Я вже сказав зараз вони сплять. А завтра вирушать верхи на прогулянку до моря.
— І де ж вони будуть післязавтра під час вечерні?
— Далеко на північ від Камелота, подолавши півдороги.
— Ще одна брехня, та ще яка — завдовжки півтораста миль! Тоді вони вже завершать свою подорож і прибудуть сюди, до Святої Долини!
Оце був чудовий удар! Абат із ченцями підскочили від захоплення, а чародій сів маком. Я доконав його такими словами
— Якщо король не приїде, нехай мене обмажуть дьогтем, викачають у пір’ї, прив’яжуть до жердини і викинуть звідси геть. Та якщо він приїде, я прокатаю на жердині вас.
Другого дня, побувавши на телефонній станції, я довідався, що король, прямуючи в долину, проминув уже два міста. Так само я довідався про його пересування й наступного дня. Але, звичайно, ні з ким цими відомостями не ділився. На третій день з’ясувалося якщо короля ніхто не затримає, він прибуде о четвертій годині дня. Ніде, однак, не видно було жодних ознак готування до його приїзду. Чесно кажучи, це мене здивувала Певно, гадав я, чародій підкопується під мене. Так воно й було. Я розпитав одного свого приятеля ченця, і той сказав мені, що чародій справді знову чаклував і довідався, що при дворі вирішено нікуди не їхати й залишитися вдома. Тепер ви бачите, чого варта слава в цій країні! На очах в усіх оцих людей я вчинив небачене й нечуване в історії диво, причому єдине, що мало бодай якусь вартість — а вони ладні були віддати пальму першості якомусь пройдисвітові, котрий на доказ своєї могутності не міг навести нічого, крім власних неперевірених тверджень.
Проте я не міг дозволити, щоб король прибув до монастиря без належної помпи, а тому зібрав процесію прочан, викурив з нір кілька самітників і о другій годині відправив їх назустріч королю. Ніхто більше його не зустрічав. Абатові аж заціпило від люті й приниження, коли я вивів його на балкон і показав, як голова держави заїжджає до монастиря, де його не зустрічає жоден чернець, подвір’я безлюдне, й жоден дзвін не звеселяє монарха вітальним благовістом. Абат лише глянув і прожогом кинувся вниз піднімати своє воїнство. За мить усі дзвони несамовито гриміли, а з монастирських будівель вибігали ченці та черниці й лавою сунули назустріч королівському кортежеві. З ними був і той чарівник; за наказом абата він їхав верхи на жердині його слава впала в грязь, а моя знову шугнула в небо. Так, і в цій країні можна тримати марку, але для цього треба весь час трудитися, треба весь час бути насторожі і не ловити гав.


Розділ ХХV
КОНКУРСНИЙ ІСПИТ

Коли король мандрував, розважаючись, по країні або вирушав погостювати в далекому замку вельможі, котрого хотів довести до банкрутства своїми відвідинами, його супроводив цілий загін урядовців. Такий тоді був звичай. Комісія, що мала екзаменувати кандидатів на офіцерські посади в армії, цього разу прибула разом з королем до Святої Долини, хоч могла б з таким самим успіхом залишитися працювати в Камелоті. І хоч король здійснював цю подорож виключно задля розваги, він і сам не кидав поточних справ. Як завжди, він дотиком рук лікував хворих на золотуху. І щоранку на світанні король сідав у воротах і вершив суд, бо він був верховним суддею в своїй державі.


Цей свій обов’язок Артур виконував блискуче. Він був мудрий і справедливий суддя і, очевидно, намагався розв’язувати всі справи чесно й сумлінно — в міру свого розуміння. А це застереження вагоме. На його рішення часто впливали упереджені погляди, прищеплені йому вихованням. Коли йшлося про суперечку між дворянином і людиною нижчого стану, король, може, і несвідомо, завжди співчував дворянинові. Та інакше й не могло бути. Усе людство давно зрозуміло й визнало, що рабство притупляє моральні засади в рабовласників; а привілейований клас— аристократія — не що інше, як зграя рабовласників, тільки під іншою назвою. Це звучить неприємно, але не повинно ображати нікого, навіть самого аристократа, якщо тільки факт сам по собі не здається йому образливим, бо я лише констатую факт. Адже рабство нас відштовхує своєю суттю, а не назвою. Досить послухати, як аристократ говорить про нижчі класи, щоб упізнати тільки ледь пом’якшений тон справжнього рабовласника; а за рабовласницьким тоном угадуються і рабовласницький дух, і рабовласницька бездушність. Бо в обох випадках причина однакова давня, закорінена звичка дивитися на себе як на вищу істоту. Король часто виносив вироки несправедливі, але винуватити за це слід було його виховання, його природжені й незмінні симпатії. Він не був придатний для ролі судді, як за голодних часів мати не придатна для того, щоб роздавати молоко голодним дітям її власні діти одержували б трохи більше, ніж чужі.
Одного разу королю довелося розглядати дуже цікаву справу. Молода дівчина, сирота, що успадкувала великі статки, одружилася з гарним хлопцем, який не мав нічого. Маєток дівчини був у феодальній залежності від церкви. Єпископ місцевої єпархії, пихатий нащадок знатного роду, зажадав конфіскації маєтку на тій підставі, що дівчина обвінчалася таємно й тим самим позбавила церкву одного з наданих їй, як сеньйорові, прав — так званого “права сеньйора”. Відмову чи ухилення підкоритися цьому правові закон карав конфіскацією майна. Дівчина будувала свій захист на тому, що представником влади сеньйора в її випадку був єпископ, що згадане право не може бути передане іншій особі, а має бути здійснене або самим сеньйором, або ніким; тим більше, що давніший закон, ухвалений самою церквою, забороняє єпископові користуватися таким правом. Так, справа була заплутана.
Вона нагадала мені читану ще замолоду історію про хитромудру вигадку, з допомогою якої члени лондонського муніципалітету зібрали гроші на спорудження Меншн-Хауса[54]. Будь-яка особа, що не причащалася за англійським обрядом, не мала права висувати свою кандидатуру на посаду лондонського шерифа. Отже, іновірці, навіть якщо їх обирали, змушені були відмовлятися від виконання шерифських обов’язків. Ольдермени[55] — безсумнівно, перевдягнені янкі — придумали таку хитру штуку прийняли закон, який накладає штраф у чотириста фунтів на кожного, хто відмовляється висунути свою кандидатуру в шерифи, і в шістсот фунтів на кожного, хто, бувши обраним, відмовляється служити шерифом. Потім вони взялися до роботи і давай обирати в шерифи одного по одному іновірців і штрафувати кожного, аж поки зібрали п’ятнадцять тисяч фунтів; і понині в Лондоні стоїть величний Меншн-Хаус, а городяни й понині червоніють, згадуючи той далекий ганебний день, коли банда янкі проникла в Лондон і почала витівати оті капості, завдяки яким їхня нація набула такої виключно поганої слави серед усіх чесних і щиросердих народів світу.
Мені здавалося, що права дівчина; а втім, єпископ теж був правий. Я не уявляв собі, як король розв’яже цю головоломку. Та він розв’язав. Ось хід його міркувань
— Не бачу тут нічого складного, навіть мала дитина могла б розсудити цю справу. Якби дівчина, сповняючи обов’язок, своєчасно повідомила єпископа, свого сюзерена, повелителя й захисника, про свій намір одружитися, то вона не зазнала б ніяких збитків, бо згаданий єпископ міг би одержати від абата дозвіл, який зробив би його тимчасово здатним здійснити зазначене своє право, і в неї залишилося б усе належне їй майно. Винна в нехтуванні свого першого обов’язку, вона тим самим винна в усьому; бо той, хто підтинає гілку, на якій сидить, має неодмінно впасти; і хоч би скільки він твердив, що стовбур дерева міцний, це не виправдає його і не врятує від смерті Отже, вимоги цієї жінки несправедливі від початку й до кінця. Суд ухвалює вона має віддати згаданому лордові-єпископу все своє майно до останнього фартинга, а також оплатити всі судові витрати. Хто там далі?
Так трагічно скінчився прекрасний медовий місяць. Бідолашні молоді! Недовго розкошували вони, недовго тішилися багатством. Вони були гарно вдягнеш й прикрашені всіма коштовностями, дозволеними законами про розкоші, встановленими для людей їхнього стану; в цих пишних шатах вони пішли геть — вона, плачучи в нього на плечі, і він, намагаючись утішити її словами надії, покладеними на музику розпачу, — але тепер уже бездомні, безпритульні, беззахисні; і останній жебрак, що сидів при дорозі, був багатший за них.
Що ж, король розв’язав цю головоломку, і, звичайно, так, щоб догодити церкві й аристократії. Можна наводити багато блискучих і дотепних аргументів на захист монархії, але факт лишається фактом у державі, де кожен громадянин має право голосу, жорстокі закони неможливі Артурові піддаш були, ясна річ, непридатним матеріалом для створення республіки, — надто довго жили вони під принизливим ярмом монархії; проте навіть їм вистачило б розуму скасувати закон, щойно застосований королем, якби це залежало від загального й вільного голосування. Існує одне безглузде словосполучення, котре від частого вжитку, здається, і справді набуло якогось значення і сенсу я маю на увазі слова “здатний до самоврядування”, що їх застосовують до того чи того народу; при цьому припускається, що десь є чи був народ не здатний до самоврядування — не здатний керувати собою так, як ним керують чи керували б самопризначені “фахівці”. Кращі уми всіх націй у всі часи виходили з народу, з народних глибин, а не з привілейованих класів; отже, незалежно від того — високий чи низький загальний рівень того чи іншого народу, таланти його приховано серед незліченної маси невідомих злидарів; тим-то будь-якого дня в народних надрах знайдеться скільки завгодно людей, здатних керувати державою. А з цього випливає очевидний факт навіть найкраща, найвільніша і найосвіченіша монархія не може дати народові того, чого він міг би досягти, якби сам керував собою; і тим більше це стосується не тільки монархії взагалі, а будь-яких деспотичних режимів.
Я не сподівався, що король Артур так поквапно заходиться організовувати регулярну армію. І я зовсім не припускав, що він візьметься до цієї справи за моєї відсутності Тому перед від’їздом з Камелота я не потурбувався скласти перелік вимог до кандидатів на офіцерські посади; я тільки зауважив мимохідь, що кандидатів слід піддавати суворим та прискіпливим іспитам; а собі я запланував скласти список таких запитань з воєнної науки, які були б під силу тільки випускникам моєї Військової академії. Тепер я шкодував, що не склав такого списку до свого від’їзду; бо ідея створення постійної армії захопила короля так, що він не схотів чекати й сам склав іспитову програму — природно, таку, на яку йому вистачило досвіду й знань.
Мені не терпілось ознайомитися з нею й довести, що та, яку я сам підготував для екзаменаційної комісії, набагато краща. Я обережно натякнув на це королю й розпалив його цікавість. Коли комісія зібралась, з’явився і я слідом за королем, а слідом за нами ввійшли кандидати. Один із цих кандидатів був молодий блискучий слухач моєї Військової академії, і супроводили його двоє професорів.
Побачивши членів комісії, я не знав, сміятися мені чи плакати. Очолював її головний герольдмейстер! Двоє інших членів служили начальниками відділів у його департаменті, і всі троє, звичайно, були священики, бо тоді всі урядовці, що вміли читати й писати, були священики. З чемності до мене мого кандидата викликали першого, й голова комісії з належною урочистістю розпочав
— Ваше ім’я?
— Маліз.
— Чий син?
— Вебстерів.
— Вебстер… Вебстер… Гм, щось не пригадую… Здається, я вперше чую це прізвище. Походження?
— З ткачів.
— З ткачів! Господи спаси нас!
Король був явно приголомшений, один член комісії знепритомнів, інші, здавалося, були близькі до цього.
Нарешті голова опанував себе і обурено мовив
— Досить. Геть звідси!
Але я звернувся до короля з проханням, щоб мого кандидата все ж таки проекзаменували. Король погодився, проте комісія, що складалася з осіб високородних, ублагала короля звільнити її від приниження екзаменувати ткачука. Я знав, що екзаменувати його вони все одно не можуть, а тому приєднався до їхнього прохання, і король доручив провести іспит моїм професорам. Я заздалегідь приготував чорну дошку, тепер її занесли, й комедія почалась. Приємно було слухати, як мій хлопець викладає всі тонкощі воєнної науки, детально розповідає про тактику наступу, відступу та облоги, обов’язки інтендантської служби, застосування транспортних засобів, прийоми мінування й контрмінування, відмінність між тактикою й стратегією, завдання військ зв’язку, піхоти, кавалерії, артилерії, а також усе про облогові мортири, польові гармати, багатоствольні рушниці Гетлінга, гладкоствольну й нарізну зброю, стрілецькі вправи з рушниць і револьверів, — а ті барани тільки очима кліпали й, звісно, не розуміли жодного слова; приємно було дивитись, як він креслить на дошці математичні формули, від яких навіть у ангелів спухли б голови, як дохідливо пояснює, що таке затемнення, й комети, й сонцестояння, й сузір’я, й середній сонячний час, і зоряний час, і обідній час, і час відбою, і все, що тільки є над хмарами й під ними, все, чим можна вимотати й залякати ворога і змусити його пошкодувати, що він здумав на вас напасти. І коли хлопець нарешті скінчив, віддав честь і відступив убік, я з гордощів мало не кинувся обнімати його, а всі інші були приголомшені, розчавлені, знищені і дивилися на нього, мов п’яні. Я вирішив, що наша взяла й що мій кандидат пройде переважною більшістю голосів.
Освіта — велика річ! Коли цей самий юнак уперше з’явився до академії, він був такий темний, що на моє запитання “Що повинен робити командир, якщо в бою під ним уб’ють коня?” — наївно відповів “Підвестись і обтруситись”.
Далі викликали одного з молодих дворян. Я вирішив сам поставити йому кілька запитань.
— Чи вмієте ви читати, мілорде? — поцікавився я.
Він аж почервонів з обурення й гнівно вигукнув
— Маєш мене за дяка? Кров, яка тече в моїх жилах…
— Відповідайте на запитання!
Насилу утамувавши свій гнів, він спромігся кинути
— Ні.
— Чи вмієте ви писати?
Він хотів знову обуритись, але я сказав
— Прошу відповідати лише на запитання, а не вести зайвих розмов. Ви тут не для того, щоб чванитися своєю кров’ю та походженням. Цього вам тут не дозволять. Чи вмієте ви писати?
— Ні.
— А чи знаєте таблицю множення?
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Скільки буде шість разів по дев’ять?
— Це таємниця, яка прихована від мене, бо я ще зроду не мав потреби осягти її, а коли такої потреби немає, то й знаття ні до чого.
— Якщо А віддав В один барель цибулі, що коштує два пенси бушель[56], в обмін за вівцю, що коштує чотири пенси, й собаку, що коштує одне пенні, а С вбив собаку, перше ніж його було приставлено покупцеві, бо собака вкусив його, прийнявши за О, то яку суму В винен А? Хто має заплатити за собаку — С чи Б? І хто має одержати ці гроші? Якщо А, то чи мусить він задовольнитись одним пенні, тобто ціною собаки, чи має право зажадати додаткового відшкодування за той прибуток, який міг би принести йому собака, ставши його власністю?
— Свідчуся премудрим і недовідомим провидінням господнім, що творить чудеса свої незбагненними шляхами, — я зроду ще не чув запитання, яке б так спантеличувало й забивало памороки, як оце. А тому я прошу вас дозволити псові, цибулі й усім цим людям із чудернацькими поганськими іменами викараскатись із своєї дивовижної й жалюгідної халепи без моєї допомоги, бо їм і так вистачає клопоту, а коли б ще і я в ту справу втрутився, то міг би, чого доброго, ще більше її заплутати і не пережив би сам заподіяного їм горя.
— Що вам відомо про закони тяжіння?
— Якщо такі закони існують, то, певно, його величність король видав їх на початку року, коли я лежав хворий і не чув, як герольди про них сповіщали.
— Розкажіть, що ви знаєте про оптику.
— Я знаю про губернаторів, про сенешалів замків, про шерифів графства, знаю про всілякі інші посади й почесні звання, але про того, кого ви величаєте Оптикою, мені чути не доводилося. Може, це якийсь новий титул?
— Атож, у цій країні.
Подумайте лише, і отаке нещастя самовпевнено вважає, що може посісти будь-яку державну посаду! Та єдине хіба, чого його можна було навчити — це друкувати на машинці, хоча й тут йому заважала б схильність до невиправданих новацій у галузі граматики й орфографії. А справді дивно, чому, відзначаючись такою блискучою нездатністю до праці на будь-якій державній посаді, він не спробував стати переписувачем на машинці? Певно, не тому, що згадана схильність була в нього недорозвинена, а тому тільки, що він не додумався до її застосування на практиці. Помучивши ще трохи, я віддав його на поталу професорам, котрі вивернули його навиворіт, дошукуючись бодай якихось знань з воєнної науки, і ясна річ, знайшли цілковиту порожнечу. Він мав сяке-таке уявлення про військову справу свого часу — як вистежувати в чагарниках велетів-людожерів чи як поводитись на арені під час бою биків, що тут іменувався лицарським турніром, але в інших питаннях він був ніщо, абсолютний нуль. Потім ми викликали другого юного аристократа, і він виявився таким самим неуком і недотепою. Нарешті я передав обох голові комісії, цілком певний того, що їхні справи кепські. Їх проекзаменували знову, одного за другим.
— Назвіться, будь ласка.
— Боудур, син сера Боудура, барона Браги.
— Як звали вашого діда?
— Також Боудур, барон Брага.
— Прадіда?
— Те саме ім’я і той самий титул.
— Прапрапрадіда?
— Його в нас не було, вельмишановний сер, наш рід не такий старовинний.
— Це не має значення. Вистачить і чотирьох поколінь; головної вимоги дотримано.
— Якої це вимоги? — спитав я.
— Вимоги довести своє дворянство в четвертому коліні.
— Отже, не будучи дворянином у четвертому коліні, не можна стати армійським лейтенантом?
— Аж ніяк. Не тільки лейтенантом, а й будь-яким іншим офіцером.
— Отакої! Ви мене дивуєте. Нащо потрібна така вимога?
— Нащо потрібна? Сміливе запитання, прекрасний сер і Хазяїне, бо воно ставить під сумнів навіть мудрість нашої святої матері-церкви.
— Чому ж?
— А тому, що церква встановила таке саме правило щодо святих. За її законом, зараховувати до сонму святих можна лише того праведника, з дня смерті якого змінилося чотири покоління.
— Ясно, ясно. І тут і там те саме. Чудово! В одному випадку чотири покоління предків немов поховали себе заживо, — неуцтво й ледарство обернуло їх на мумії, — і завдяки цьому їхній нащадок здобуває право командувати живими людьми, брати в свої безсилі руки керування їхнім щастям і горем; а в другому випадку мрець зотліває в могилі, протягом життя чотирьох поколінь його точать хробаки, і завдяки цьому він здобуває право на посаду в небесному офіцерському корпусі. Невже його величність король ухвалив цей дивний закон?
Король відповів
— Правду кажучи, я не бачу в ньому нічого дивного.
Всі почесні прибуткові посади справді належать, на підставі природного права, особам благородного походження; офіцерські посади в армії так само є їхньою власністю і дісталися б їм навіть без цього закону. Закон тільки утверджує межу. Мета його — відсівати дворян, які ще не можуть похвалитися давністю роду, бо якщо офіцерські посади обіймуть вискочні, ніхто до цих посад не ставитиметься з повагою, а люди родовиті відвернуться від них і зневажливо відмовлятимуться їх посідати. З мого боку було б непрощенною помилкою допустити таке нещастя. 3 вами справа інша, бо влада ваша не від бога, але якби це допустив король, його б не зрозуміли, визнали божевільним і одностайно засудили.
— Здаюся! Прошу провадити іспит далі, сер старший герольде.
Голова комісії почав знову
— За який славний подвиг на честь трону й держави засновник вашого видатного роду піднісся до священного звання британського дворянина?
— Він вибудував броварню.
— Ваша величність, комісія вважає, що цей кандидат відповідає всім вимогам і цілком заслуговує на офіцерське звання, але остаточне рішення буде оголошено після опиту його суперника.
Суперник і собі довів, що він дворянин у четвертому коліні. Поки що в питанні військової придатності виходила нічия.
Йому звеліли відійти вбік, і до столу знову було запрошено сера Боудура.
Голова спитав
— З якого стану походила дружина вашого родоначальника?
— Вона була з дуже заможної родини землевласників, але не дворян; вона була чарівна, цнотлива, милосерда й не поступалася бездоганністю поведінки й життя свого самій королеві!
— Гаразд. Тепер одійдіть.
Голова підкликав другого дворянина й спитав
— А до якого стану чи звання належала жінка, що стала вашою прабабкою й подарувала Англії ваш благородний рід?
— Вона була королівською коханкою й досягла цього блискучого становища виключно завдяки власним зусиллям вибравшись без сторонньої допомоги із стічної канави, в якій народилася.
— О, це справжнє дворянство найвищої, найблагороднішої суміші! Ми надаємо чин лейтенанта вам, любий сер. Не зневажайте його це перший скромний крок на шляху до величі, більш гідної вашого високого походження!
Мене було кинуто в безодню приниження. Бути цілком певним легкої, блискучої перемоги й зазнати такої поразки!
Соромлячись глянути в очі своєму бідолашному розчарованому учневі, я звелів йому, щоб він повернувся додому й набрався терпіння — це ще не кінець.
Потім я попросив короля дати мені приватну аудієнцію й зробив йому нову пропозицію. Я сказав, що він має цілковиту рацію, призначаючи в той полк тільки дворян, що рішення це наймудріше. Більше того, було б непогано призначити туди офіцерами ще чоловік п’ятсот, а то й більше, тобто всіх дворян королівства та їхніх родичів; не страшно, якщо офіцерів у полку налічуватиметься в п’ять разів більше, ніж солдатів, зате це буде прекрасний полк, взірцевий полк, власний полк його королівської величності; нехай під час війни він битиметься, як йому схочеться й де завгодно, нехай він займатиме й покидатиме бойові позиції, не слухаючи нічиєї команди, це буде незрівнянний і цілковито незалежний полк. Служба в ньому стане заповітною мрією всіх дворян, і, потрапивши туди, всі вони будуть задоволені й щасливі. А решту нашої регулярної армії ми створимо із пересічної людської маси і командний склад теж призначимо із простолюддя, обираючи, як і слід робити, найздібніших. Цей полк коритиметься залізній дисципліні, йому ми не дозволятимемо ніякої аристократичної сваволі, не даватимемо ніякого попуску, він перебуватиме в постійному навчанні, в постійній бойовій готовності. А власний полк його величності, втомившись чи просто забажавши для переміни влаштувати лови велетнів-людожерів, зможе дозволити собі таку розвагу з чистим сумлінням, знаючи, що безпека країни залишиться в надійних руках і за долю її нема чого побоюватись.
Королю моя ідея припала до вподоби. Помітивши це, я зробив спробу розвинути свій успіх і розв’язати одну давню й дуже складну проблему. Річ у тім, що члени королівської династії Пендрагонів[57] відзначалися довголіттям і плодючістю. Коли в когось із них народжувалася дитина, — а це траплялося частенько, — народ на словах виявляв нестримну радість, а в душі відчував глибокий смуток. Радість була удавана, зате смуток — щирий, бо ця подія означала новий збір на користь королівського фонду. Список членів королівської родини раз у раз довшав, спустошуючи державну скарбницю й створюючи загрозу самій королівській владі. Проте Артур ніяк не міг повірити в таке й навіть слухати не хотів, коли я пропонував йому різні проекти заміни королівських фондів. Якби я міг переконати короля, щоб він бодай якихось своїх родичів утримував з власної кишені, то це справило б якнайкраще враження на народ. Та де там! Він і слухати не хотів. Про королівський фонд він говорив майже з побожною любов’ю. Схоже, він вважав його своєю священною здобиччю і негайно вибухав люттю, коли хто-небудь ганив цю поважну установу. Коли я наважувався обережно натякати, що жодна інша шановна родина в Англії не принизилася б до того, щоб з простягнутим капелюхом просити милостиню, то далі цих слів мій натяк не йшов, бо король щоразу обривав мене і досить різко.
Але тут я побачив нарешті можливість домогтися свого. Цей показовий полк я створю із самих офіцерів — без рядових. Половина полку складатиметься з дворян, що матимуть усі чини, аж до генерал-майора включно; вони самі утримуватимуть себе, не одержуватимуть ніякої платні і вважатимуть службу великою честю для себе, бо друга половина полку складатиметься виключно з принців крові. Ці принци крові матимуть чини від генерал-лейтенанта до фельдмаршала, одержуватимуть величезну платню й одягатимуться та харчуватимуться казенним коштом. Більше того — і цією вигадкою я пишався найдужче, — буде ухвалено надати воєначальникам королівської крові оглушливо пишні, застрашливі титули, якими величатимуть тільки їх (я ще мав їх придумати). І останнє всі принци крові матимуть вибір або вступити в полк, одержати бучний титул і відмовитися від королівського фонду, або зберегти за собою фонд, але зате не служити в полку й залишитися без титулу. А найдотепнішою вигадкою була ось ця до полку можна буде записувати — за відповідною заявою батьків — ще навіть ненароджених, але вже близьких до появи на світ принців крові, і тоді вони, щойно народившись, отримуватимуть добру платню й високий чин.
Я був певен, що всі принци вступлять до полку; отже, всі гроші, зібрані на їхнє утримання, перейдуть до державної скарбниці; не викликало сумнівів і те, що всіх новонароджених записуватимуть у полк заздалегідь. Мине два місяці, і сміховинна безглуздість — королівський фонд — припинить своє існування, перетворившись на один із курйозів минулого.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка