Передмова



Сторінка13/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.49 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Розділ XXXI
МАРКО

Далі ми йшли без поспіху, жваво розмовляючи. Нам треба було згаяти стільки часу, скільки пішло б на те, щоб дістатися до сільця Аббласур, навести слуг закону на слід убивць і повернутися додому. Дорогою я, як завжди, відколи опинився в королівстві Артура, розважався спостереженнями, що ніколи мені не набридали, даючи багату поживу думкам, а саме — дивився, як випадкові перехожі, зустрічаючись, вітають один одного. Опасистому ченцеві в хламиді з відкинутим каптуром, виголене щокате обличчя якого лисніло від поту, вугляр шанобливо віддавав чолом; дворянинові кланявся земно; з дрібними фермерами й вільними ремісниками вітався приязно й зупинявся погомоніти; коли ж повз нас проходив, поштиво схиливши голову, раб, вугляр гнув кирпу й навіть не помічав його, їй-богу, іноді така злість бере, що, здається, перевішав би весь рід людський, щоб покласти край цьому фарсові!


Дорогою ми стали учасниками однієї пригоди. З лісу назустріч нам, перелякано галасуючи, вибігла зграйка напівголих хлопчаків і дівчаток не старших дванадцяти-чотирнадцяти років. Вони благали допомоги, але були такі схвильовані, що ми ніяк не могли второпати, що скоїлося. Кличучи нас за собою, вони зникли в лісі; ми помчали слідом, і незабаром нам усе стало ясно вони повісили на личаній мотузці малого хлопця, і той, судомно смикаючись, уже задихався. Ми вийняли його із зашморга, привели до тями. Це був ще один вияв людської природи; захоплено наслідуючи дорослих, діти грались у самосуд і мало не догралися до смерті.
Ні, під час цієї прогулянки мені не довелося нудьгувати. Я знайомився з багатьма людьми і, користуючись своїм правом чужинця, розпитував скільки хотів. Як державного діяча, мене передусім, природно, цікавила заробітна плата. І все, що можна було з’ясувати з цього питання за такий короткий час, я з’ясував.
Люди недосвідчені і недалекі схильні судити про багатство чи бідність того чи іншого народу з розмірів середньої заробітної плати — якщо платня висока, то народ живе добре, якщо ж низька, то погано. Але це помилковий підхід. Річ не в тім, скільки ви заробляєте, а в тім, що можна на зароблені гроші купити. Тільки цим і визначається справжній рівень вашого добробуту. Пригадую, як було за часів нашої великої громадянської війни дев’ятнадцятого століття. На Півночі тесля заробляв три долари золотом на день; на Півдні він одержував п’ятдесят папірцями Конфедерації, ціна яким була долар за повну торбу. На Півночі робітнича спецівка коштувала три долари — денний заробіток; на Півдні за неї правили сімдесят п’ять доларів, або дводенний заробіток. Це співвідношення поширювалось і на інші ціни. Отже, на Півночі заробіток був удвічі більший, ніж на Півдні, бо вдвічі більшою була його купівельна спроможність.
Так, у тому сільці я перезнайомився з багатьма людьми й з неабиякою приємністю довідався, що наші нові гроші ввійшли в широкий обіг — велика кількість мільрейсів, мільсів і центів, монет здебільшого нікелевих, але також і срібних, була в ужитку серед ремісників, селян і взагалі простолюду; в ходу було й золото, але тільки в банку, тобто в ювеліра. Поки мій вугляр Марко, син Марка, торгувався в крамниці за чверть фунта солі, я зайшов до ювеліра й попросив розміняти двадцятидоларову золоту монету. І мені її розміняли — щоправда, спочатку попробувавши на зуб, кинувши нею об прилавок, капнувши на неї кислоту й поцікавившись, звідки вона в мене, хто я такий, звідки й куди йду та коли сподіваюся туди прибути, а також поставивши ще дві-три сотні запитань. Коли вони вичерпались, я натхненно повів далі й самохіть розповів, що в мене є цуцик, якого звуть Вахтер, що перша моя дружина була баптистка, а її дід виступав за заборону спиртних напоїв, і що я знав чоловіка, який мав по два великих пальці на обох руках та бородавку на внутрішньому боці верхньої губи і який помер, сподіваючись воскреснути одним з перших, і таке інше, і таке інше, аж поки врешті задовольнив невситиму цікавість цього сільського ювеліра і навіть більше — викликав у нього легке запаморочення. З поваги до такого грошовитого клієнта він не виказав мені свого роздратування, а нишком зігнав його на своїх підлеглих, що, зрештою, було цілком природно. Так, мою двадцятку мені розміняли, але я помітив, що наскребти таку суму банкірові було нелегко, як нелегко було б розміняти двохтисячодоларову банкноту дрібному сільському крамареві в дев’ятнадцятому столітті. Крамар, певно, розміняв би таку банкноту, та його здивувало б, що якийсь непоказний фермер має при собі стільки грошей; видно, так само здивований був і цей ювелір, — він провів мене за поріг і довго ще з поштивим захопленням дивився мені вслід.
Народ уже так призвичаївся до наших нових монет та до їхніх назв, що почав забувати назви старі, і ціни тепер визначалися в доларах, центах, мільсах та мільрейсах. Мене це тішило; ми, безперечно, йшли до прогресу.
Я познайомився з багатьма ремісниками, й найцікавішим з-поміж них видався мені коваль Даулі. Цей жвавий, балакучий чоловік мав двох підмайстрів, трьох учнів, і робота в кузні кипіла. Видно було, що грошей у коваля стає щодень більше і що люди ставляться до нього з величезною повагою. Марко дуже пишався дружбою з ним. До кузні він мене привів нібито для того, щоб показати, якому великому підприємству постачає вугілля, та насправді йому хотілося похвастати своїми приятельськими — майже панібратськими! — стосунками з такою визначною особою. Ми з Даулі відразу заприязнилися — на збройовому заводі “Кольт” я добирав собі в майстри саме таких умільців. Щоб познайомитися з ним ближче, я запросив його на неділю прийти до Марка пообідати з нами. Від моєї самовпевненості вугляреві аж дух перехопило, а коли багатій ласкаво дав згоду, Марковій радості не було меж — він навіть забув здивуватися з такої милості.
А втім, радість його тривала недовго — за мить він споважнів, потім спохмурнів і коли почув, як я сказав ковалеві, що хочу запросити також муляра Діккона й стельмаха Смага, — сажа на його обличчі перетворилася на крейду й він мало не знепритомнів. Та я знав, що його злякало він уявив собі витрати й вирішив, що розорився й уже ніколи не зведеться на ноги. Тому, коли ми пішли запрошувати інших, я сказав
— Сподіваюсь, ти не сердишся, що я запросив усіх цих друзів, і дозволиш мені взяти всі витрати на себе.
Його обличчя враз проясніло, й він твердо сказав
— Але не всі витрати, не всі. Тобі самому на таке не стягтися.
Я перебив його
— Давай, друже, порозуміємося відразу. Хоч я всього-на-всього управитель ферми, гроші в мене є. Цього року мені особливо пофортунило — ти б не повірив, якби почув, скільки я заробив. І даю тобі слово честі мені й десяток таких бенкетів оплатити нічого не вартої — Я бачив, як із кожним словом зростаю в Маркових очах, а завдяки останній фразі здіймаюся вже на зовсім захмарну, недосяжну височінь. — Тому, будь ласка, не переч мені, — всю цю учту я беру на себе, і край.
— Це завелика щедрість…
— Зовсім ні. Ти так гостинно розчинив двері свого дому перед нами з Джонсом. До речі, Джонс сам сказав мені про це якраз перед тим, як ти повернувся з села — тобі Джонс навряд чи це скаже, бо він чоловік мовчазний, сором’язливий, проте і сердечний, і вміє платити добром за добро. Так, ви з дружиною прийняли нас дуже гостинно…
— Ет, друже, наша гостинність коштує небагато…
— Вона дорожча за гроші. Коли людина віддає все, що є в неї найкращого, це і є справжня гостинність, якої не може перевершити навіть король, бо й король може віддати тільки те, що є в нього найкращого. Тож ходімо купимо все, що треба, й запросимо всіх, кого хочемо, і нехай тебе не турбують витрати, бо світ іще не знав більшого марнотратника, ніж я. Іноді за один тиждень я протринькую… ні, я не скажу тобі скільки, бо ти однаково не повіриш.
І ми пішли по крамницях, придивляючись, прицінюючись та теревенячи з крамарями про вчорашнє кровопролиття. Час від часу нам нагадували про них і згорьовані, перелякані обличчя дітлахів, з учорашнього дня безпритульних сиріт, чиїх батьків порубали чи повішали, а їх самих повиганяли з рідних домівок.
Марко та його дружина ходили в сорочках із валу й цупкого полотна, стільки разів латаних-перелатаних, що нагадували географічну карту; від тканини, з якої ті сорочки було пошито, за п’ять-шість років не лишилося, певно, клаптика, ширшого за долоню. Мені хотілося подарувати їм нове убрання, в якому не соромно було б приймати таке блискуче товариство, та я не знав, як це зробити, не образивши їх. Нарешті мені спало на думку звернути все на короля я вже приписав йому вдячність на словах, то чом би тепер не підкріпити цю вигадку речовими доказами? І я сказав
— Марку, тобі доведеться дозволити мені ще дещо… з поваги до Джонса… ти ж не схочеш скривдити його. Розумієш, він дуже хотів би якось віддячити вам за доброту, але він такий сором’язливий, що не наважується зробити це сам, і тому попросив мене купити за його рахунок якісь дрібнички для тебе й для пані Філліс і вручити їх так, щоб ви не здогадалися, від кого ті дарунки… Одне слово, делікатна людина — цим усе сказано! Я, звісно, погодився, і ти ж дивись, не викажи мене. Джонс вважає, що найкраще було б купити для вас обох новий одяг…
— Ні, це занадто! Не треба, брате, я не дозволяю. Подумай, які на це потрібні гроші.
— Та біс із ними, з грішми! І взагалі, помовч хоч хвилинку й подивися на себе збоку ти ж балакаєш без упину, не даєш людині слова сказати. Це погана звичка, постарайся позбутися її, поки не пізно… Зайдімо-но сюди й спитаймо, скільки тут правлять за оцю тканину, і прошу тебе, не проговорися Джонсові, що тобі все відомо. Ти навіть уявити собі не можеш, який він делікатний і вразливий! Він фермер, дуже заможний фермер, а я його управитель; та знав би ти, яка багата уява в цього хлібороба! Іноді він забувається й верзе таке, що можна подумати, ніби він пуп землі; можеш слухати його хоч сто років — і нізащо не здогадаєшся, що він фермер, надто як заведе мову про сільське господарство. Він має себе за найкращого знавця сільського господарства, але правду кажучи, з нього такий фермер, як з мене король. Проте коли він говорить, його треба слухати, роззявивши рота й удаючи, ніби таких мудрих думок ти зроду не чув і боїшся проґавити бодай одне слово. Тоді ти неодмінно йому сподобаєшся!
Марко від душі сміявся з моєї розповіді про дивацтва Джонса; а тим часом вона готувала його до всіляких несподіванок. Я вже з досвіду знав коли подорожуєш з королем, який удає з себе когось іншого й раз у раз забуває, кого саме, — треба бути якомога обачнішим.
Ми ввійшли до найкращої сільської крамниці, де було всього потроху — починаючи від ковадл та мануфактури й до риби та фальшивих коштовностей. Я вирішив нікуди більше не ходити, купити все, що мені потрібно, тут, і почав з того, що розв’язав собі руки — спекався Марка, пославши його запросити муляра й стельмаха. Річ у тім, що будь-яка справа втрачає для мене інтерес, якщо її не можна виконати ефектно. Недбалим жестом я висипав купку грошей на прилавок і, забезпечивши собі таким чином повагу крамаря, написав і простяг йому список потрібних мені товарів, щоб перевірити, чи вміє він читати. Читати крамар умів і з гордістю довів це; як з’ясувалося, він навчався грамоти в місцевого священика.
Перебігши очима список, крамар задоволено зауважив, що сума набіжить чималенька. Як на таку дрібну крамничку, сума й справді вийшла велика. Я замовляв не лише наїдки й напої для бенкету, а й багато чого іншого. Покупки я звелів доставити до будинку Марка, сина Марка, в суботу ввечері, а рахунок надіслати мені в неділю в обідній час. Крамар запевнив мене, що точність і акуратність — девіз його фірми, а тому я можу йти із спокійною душею. Він додав, що надішле також Маркові безплатно пару гаманців-пістолетів[59], — ними тепер користуються всі. Він був дуже високої думки про цей мудрий винахід.
— Гаразд, — погодився я. — Наповніть їх до половини монетками й допишіть, скільки там вийде до рахунка.
Він охоче погодився, наповнив гаманці, і я взяв їх з собою. Я не наважився сказати йому, що гаманець-пістолет для мільсів був моїм власним винаходом і що я офіційно наказав усім крамарям у королівстві тримати їх напохваті й продавати за казенною ціною, тобто за дрібничку, що йшла крамареві в кишеню, а не в державну скарбницю. Ми постачали їх безкоштовно.
Ми повернулися затемна, і король навряд чи зауважив наш прихід. Він задовго перед тим знову поринув у плани вторгнення в Галлію з усім військом, і друга половина дня збігла для нього зовсім непомітно.


Розділ XXXII
ЯК З ДАУЛІ БУЛО ЗБИТО ПИХУ

Коли весь замовлений вантаж прибув у суботу надвечір, мені перш за все довелося заспокоювати Марка та його дружину, які мало не знепритомніли, подумавши, що цей бенкет пустить мене й Джонса з торбами, а винні в нашому банкрутстві будуть вони самі. Бачте, крім харчів для обіду, які самі по собі коштували кругленьку суму, я купив ще багато такого, що могло придатися нашим господарям у майбутньому великий запас білого борошна, яке в бідняцькій хаті з’являлося не частіше, ніж морозиво в печері самітника; великий обідній стіл; два фунти солі — теж ціле багатство, на думку наших господарів; а також череп’яний посуд, стільці, одяг, барильце пива тощо. Я попросив Марка та його дружину нікому не розповідати про всю цю розкіш, пояснивши, що хочу здивувати гостей, ну, і трошки позадаватися.


Побачивши новий одяг, простодушні господарі наші зраділи, мов діти. Цілу ніч вони по черзі ходили до вікна подивитися, чи не розвидняється, чи не пора убиратись в обнови, й понадягали-таки їх за годину до світанку. їхній захват був такий щирий, такий наївний і самозабутній, що я простив їм за свою майже безсонну ніч. Королю вони не заважали — він спав мов убитий. Марко з дружиною не могли подякувати йому за одяг, бо я їм це заборонив, але всіма способами намагалися показати свою вдячність. Всі ці зусилля, ясна річ, були марні він нічого не помітив.
Неділя випала на диво гарна, сонячна, — здавалося, надворі не осінь, а трохи підфарбований в осінні барви теплий і привітний червневий день. Над полудень прибули гості; ми посідали під крислатим деревом і незабаром розмовляли вже, як давні приятелі. Навіть король трохи відтанув і пожвавішав, хоча спочатку з трудом призвичаївся озиватись на ім’я Джонс. Я просив його не забувати, що він фермер, але про всяк випадок обмежуватися тільки визнанням цього факту, а в подробиці не вдаватись. Бо він належав до тих людей, котрі, коли їх не стримувати, будь-яку справу можуть зіпсувати, наговоривши сім мішків вовни і всі неповні.
Даулі був у доброму гуморі, і мені не довелося довго тягти його за язика обравши темою оповіді своє життя, а героєм — себе самого, він почав розливатися соловейком, а ми сиділи в затінку дерева, з приємністю слухаючи його. Він, бачте, домігся всього самотужки. А такі люди вміють говорити краще за інших, та й, безперечно, більше за інших заслуговують на довіру. До того ж, рано здогадуючись про це, вони вміло цим користуються. Даулі розповів нам, як, змалку осиротівши, він розпочинав самостійне життя без шеляга за душею і без друзів; як скрутно йому жилося — не краще, ніж рабам у якогось недолюдка-хазяїна; як він гірко працював по шістнадцять-вісімнадцять годин на добу, а ходив голодний, бо заробляв лише на окраєць чорного хліба; як працьовитістю своєю нарешті привернув до себе увагу доброго коваля, який мало не до смерті приголомшив його раптовою нечуваною великодушністю коваль запропонував хлопцеві піти до нього учнем на дев’ять років за харчі, одяг і навчання — або, як висловився Даулі, “втаємничення в ремесло”. Вперше в житті йому випало щастя, вперше доля зласкавилася до нього, і він і досі згадував про ту подію, як про чудо, дивуючись, що такий блискучий успіх судилося здобути йому, звичайнісінькій людині. За весь час свого учнівства він не одержав жодної обнови, та по закінченні навчання хазяїн справив йому нову полотняну одежу, і Даулі, надівши її, відразу почув себе багатієм, якому сам чорт запанібрата.
— Я пам’ятаю той день! — захоплено вигукнув стельмах.
— І я! — підхопив муляр. — Я просто не міг повірити, що то твій одяг! Не міг, і край!
— Ніхто не міг повірити! — скрикнув Даулі, а очі його заблищали. — Я мало не втратив свого доброго імені, — сусіди подумали, що я той одяг украв. То був великий день, великий день! Такий день запам’ятовуєш на все життя!
Так, хазяїн у нього був чудовий та ще й дуже заможний двічі на рік він наїдався донесхочу м’яса з білим хлібом, із справжньою булкою! Як подумати, то він жив, так би мовити, як лорд. Згодом Даулі одружився з його дочкою і успадкував тестеву кузню.
— А тепер подивіться, як я живу, — мовив він, споважнівши. — Двічі на місяць я їм свіжину. — Він помовчав, щоб слухачі добре усвідомили значення цих слів. — І вісім разів на місяць — солонину.
— Щира правда! — схвильовано мовив стельмах.
— Я свідок цього, — розчулено підтвердив муляр.
— А білий хліб їм щонеділі, — урочисто провадив далі коваль. — Ці люди не дадуть мені збрехати, спитайте в них, як не вірите!
— Присягаюся головою, правда! — вигукнув муляр.
— Я бачив це на власні очі, — підтвердив стельмах.
— Ну, а про меблі я вже помовчу, розкажіть краще ви самі. — Коваль велично махнув рукою, мовби надаючи своїм друзям цілковиту й беззастережну свободу слова. — Кажіть те, що думаєте. Кажіть так, наче мене тут нема.
— Ти маєш п’ять стільців, і до того ж майстерної роботи, хоч родина твоя складається лише з трьох душ, — мовив стельмах з глибокою повагою.
— А також шість дерев’яних тарілок, і дві з олова, і шість дерев’яних келихів, щоб їсти-пити, — солідно перелічив муляр. — За правдивість своїх слів я відповідаю, як перед богом, знаючи, що всі ми смертні й колись стоятимемо перед судом господнім, відповідаючи за кожне брехливе слово, сказане на цім тліннім світі.
— Тепер ти знаєш, що я за один, брате Джонсе, — сказав коваль з величною, але приязною поблажливістю, — і, певно, думаєш, що я вимагаю для себе особливої поваги і не подаю руки чужинцеві, не з’ясувавши спершу, чи гідний він цієї честі; заспокойся я зовсім не такий! Для мене всі люди рівні, я ладен прийняти кожного мене не обходить, бідний він чи багатий — аби лише серце мав добре! А на доказ цього — ось тобі моя рука, і я урочисто заявляю тобі ми рівні, зовсім рівні! — Тут Даулі всміхнувся всім самовдоволеною усмішкою бога, який робить добре і благородне діло й чудово це усвідомлює.
Король подав йому руку з ледь прихованою нехіттю й відразу відсмикнув її, як ото дама відсмикнула б свою, доторкнувшись до слизької жаби, але на товариство цей жест справив добре враження, бо всі помилково витлумачили його як вияв природного збентеження людини, засліпленої блиском величі.
Господиня винесла й поставила під деревом стіл. Гості явно здивувалися, бо стіл був новісінький, а до того ж гарно зроблений. Здивування зросло ще більше, коли вона, вдаючи цілковиту байдужість (хоч в її очах аж палахкотів марнославний вогонь!), повільно розгорнула сніжно-білу скатертину й застелила нею стіл. Такої розкоші не мав навіть коваль, і він ураз посмутнів. Зате Марко був на сьомому небі. Потім господиня принесла два нових різьблених стільці, і гості вражено перезирнулись. Вона винесла ще два стільці, удаючи цілковиту байдужість. Гості приголомшено закліпали очима, побожно зашепотілися. Не тямлячи себе від гордості, ступаючи по землі, мов по хмарах, Філліс винесла третю пару стільців. Гості заклякли, закам’яніли, і муляр пробурмотів
— На деякі блага земні подивишся — і хочеться впасти на коліна.
Коли господиня завернула назад до хати, Марко, вирішивши кувати залізо, поки гаряче, кинув їй з робленим спокоєм, який засвідчив тільки, що актор з нього нікчемний
— Досить, більше не винось.
Отже, стільців було більше! Ефект ці слова мали разючий. Такі ефекти навіть мені не часто вдаються.
Далі пішла несподіванка за несподіванкою, розпалюючи загальне здивування до ста п’ятдесяти градусів у затінку й паралізуючи його вияви, які врешті звелися до зойків та німого піднесення до неба рук і очей. Філліс принесла череп’яний посуд, зовсім новий; нові дерев’яні келихи та інші столові прибори; пиво, рибу, курчат, гуску, яйця, смажену яловичину, смажену баранину, шинку, засмажене порося й цілу гору справжнього білого хліба. Певно, жоден із запрошених гостей зроду не бачив такої розкоші. І поки вони сиділи, тупо витріщаючись на все це багатство, я недбало, мовби ненароком махнув рукою, й переді мною, немов з-під землі, виріс крамарчук і попросив сплатити рахунок.
— Гаразд, — байдуже мовив я. — Скільки там набігло? Ану, прочитай список.
Хлопець почав читати рахунок. Троє гостей слухали, не вірячи власним вухам, і хвилі задоволення заливали мою душу, тоді як Маркова душа сповнювалася то жахом то захватом

2 фунти солі…………………………………………………………………………………. 200
8 дюжин пінт пива в барильці……………………………………………………….. 800
3 бушелі борошна………………………………………………………………………….. 2700
2 фунти риби………………………………………………………………………………… 100
3 курчат……………………………………………………………………………………….. 400
1 гуска…………………………………………………………………………………………… 400
3 дюжини яєць………………………………………………………………………………. 150
1 шмат смаженої яловичини…………………………………………………………. 450
1 шмат смаженої баранини………………………………………………………….. 400
1 окіст шинки……………………………………………………………………………….. 800
1 молочне порося…………………………………………………………………………… 500
2 череп’яних обідніх сервізи……………………………………………………………. 6000
2 чоловічих костюми з білизною…………………………………………………….. 2800
1 полотняна і 1 вовняна сукня з білизною……………………………………….. 1600
8 дерев’яних келихів……………………………………………………………………….. 800
Різні столові прибори й предмети…………………………………………………. 10 000
1 сосновий стіл……………………………………………………………………………… 3000
8 стільців………………………………………………………………………………………. 4000
2 гаманці-пістолети, заряджені……………………………………………………. 3000

Він замовк. Запала мертва тиша. Ніхто не ворушився. Ніхто навіть не дихав.


— Це все? — спитав я спокійнісіньким тоном.
— Усе, любий сер, тільки деякі дрібнички об’єднано тут під спільною назвою “прибори й предмети”. Коли хочете, я можу їх перелі…
— Не варто морочитися, — спинив його я, недбало знизавши плечима. — Скільки, отже, виходить разом?
Крамарчук прихилився до дверей, щоб устояти на ногах, і сказав
— Тридцять дев’ять тисяч сто п’ятдесят мільрейсів[60]!
Стельмах упав зі стільця, інші вчепилися за стіл, щоб не звалитися, і хором вигукнули
— Боже, борони нас у тяжку годину!
Хлопець квапливо мовив
— Батько велів переказати, що він, звичайно, не вимагає всієї суми зразу, а тільки просить вас…
Я звернув на його слова не більше уваги, ніж на легенький повів вітерця, і з виразом байдужості, що майже межувала з нудьгою, витяг із кишені гроші й кинув на стіл чотири долари. Ах, побачили б ви, як вони повирячувалися на ці монети!
Крамарчук здивувався і зрадів. Він попросив, щоб я залишив собі один долар у заставу, поки він збігає до села по…
Я перебив
— По дев’ять центів решти? Пхеї Візьми їх собі.
За столом приголомшено зашепотіли
— У нього, видно, грошей хоч греблю гати! Він розкидається ними!
Коваля було розчавлено, знищено.
Крамарчук забрав гроші і, сп’янілий від щастя, поточуючись подався геть.
Я сказав Маркові та його дружині
— А це вам подаруночки на пам’ять, добрі люди, — і вручив їм гаманці-пістолети, мов якісь дрібнички, хоч насправді в дулах обох було по п’ятнадцять центів; і поки ці бідняки кланялись і белькотіли якісь слова подяки, я обернувся до решти й сказав буденно, наче запитував, котра година — Що ж, обід, я бачу, готовий; якщо ви також готові, то, може, приступимо?
Що й казати, все це вийшло здорово. Ніколи ще мені не вдавалося так ефектно використати весь підручний матеріал! На коваля жаль було дивитися. Господи! Я б нізащо в світі не хотів бути на його місці! Щойно він похвалявся, що аж двічі на рік дозволяє собі влаштовувати бенкет, двічі на місяць ласує свіжиною, двічі на тиждень — солониною, щонеділі їсть булку, тобто, якщо помножити на три — на кількість людей у його родині, — витрачає за рік не більше 69.2.6 (шістдесяти дев’яти центів, двох мільсів, шести мільрейсів). І раптом з’являється якийсь випадковий перехожий, що одним махом гайнує чотири долари, та ще робить вигляд, наче йому нудно рахувати такі дрібні суми! Даулі зів’яв, зморщився, стухнув, мов повітряна кулька, на яку наступила корова.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка