Передмова



Сторінка4/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Розділ IX
ТУРНІР

В Камелоті весь час влаштовувалися великі турніри. Ці загалом дуже завзяті, мальовничі й кумедні людські бої биків досить швидко набридали людині з практичним складом розуму. Однак я завжди відвідував їх, і з двох причин по-перше, той, хто хоче мати популярність, — особливо це стосується урядовців, — не повинен цуратися розваг, що їх полюбляють його друзі зокрема і суспільство взагалі; а по-друге, як людина ділова і як державний діяч я хотів вивчити всю цю турнірну справу, щоб побачити, чи не можна буде її якось удосконалити. Принагідно зауважу, що найпершим заходом моєї адміністративної діяльності, здійсненим буквально першого ж дня, було заснування бюро патентів, бо я знав, що країна без бюро патентів та без чіткого законодавства в цій галузі схожа на краба, який може посуватися тільки вбік або назад.


Тож розваги тривали, турніри відбувалися мало не щотижня, і раз у раз хтось із наших хлопців, — я маю на увазі сера Ланселота й решту, — умовляв мене взяти в них участь. Я обіцяв, але зволікав, відмагаючись тим, що поспішати мені нема куди, а я саме даю лад державній машині — підкручую гайки, шмарую триби, готую до запуску.
Один турнір точився понад тиждень, і в ньому взяли участь щонайменше п’ятсот лицарів, від найуславленіших до зовсім невідомих. Протягом кількох тижнів вони з’їжджалися звідусіль, з усіх кінців країни і навіть з-за моря; багато хто привозив із собою дам, і всі привозили зброєносців та цілі загони слуг. Зібралося пишне й барвисте товариство, дуже характерне для тієї країни й тієї доби своїми нестримними, бездумними веселощами, простодушною безсоромністю мови, щасливою байдужістю до всіх норм пристойності. Щодня з ранку до вечора вони бились або дивились, як б’ються інші, і щоночі співали, грали в азартні ігри, танцювали й пиячили. Що й казати, то були благородні розваги. А публіка, яка публіка! Прекрасні дами у варварських розкішних шатах спостерігали з трибун, як валиться з коня лицар, простромлений наскрізь списом завгрубшки з гомілку, як юшить з нього кров, і не тільки не зомлівали, а плескали в долоні та ще й розштовхували ліктями сусідок, щоб краще бачити; лише зрідка котрась ховала обличчя в хусточку, вдаючи, — так, щоб це всім упало в око, — ніби не тямить себе від смутку, і тоді ви могли поставити два проти одного, що з поверженим лицарем у неї були амурні справи й вона боїться, що ніхто так і не дізнається про це.
Галас уночі страшенно дратує мене, але за даних обставин я радо мирився з ним, бо завдяки йому мені не чути було, як лікарі-костоправи відтинали руки й ноги покаліченим за день. Вони потупили й пощербили мою напрочуд добру стару пилку й навіть поламали козла, але я вдав, ніби не помітив цього. Що ж до моєї сокири, то я вирішив, що вдруге позичу її лише хірургові мого власного століття.
Я не тільки день у день стежив за цим турніром, а й звелів одному кмітливому священикові з Департаменту громадської моралі та сільського господарства писати про нього репортаж, бо я мав намір через деякий час — коли трохи підготую до цього народ — заснувати газету. Створюючи нову державу, перш за все дай їй бюро патентів, потім подбай про шкільну мережу, а після того приступай до випуску газети! Газета, звісно, має свої вади, і їх чимало, але вона здатна підняти з могили мертву націю, — про це не слід забувати. Мертву націю не можна воскресити без газети; іншого засобу просто не існує. Тож я хотів провести експеримент, подивитись, які репортажі можна буде робити на матеріалах шостого століття, коли в цьому виникне потреба.
Як на ту добу, мій патер працював цілком пристойно. Він сумлінно занотовував усі подробиці, а це ж найголовніше для місцевої хроніки. Річ у тім, що замолоду святий отець вів похоронну бухгалтерію в своїй церкві, а в похоронній справі прибуток тільки на подробицях і тримається що більше подробиць, то більше грошей. Носії, плакальники, свічки, молитви — все йде в рахунок. Якщо родичі небіжчика замовляють мало молитов, ви подвоюєте кількість свічок, і в кінцевому підсумку все одно маєте своє. Крім того, патер умів підпустити комплімент лицареві, який міг стати для нас рекламодавцем… тобто я хочу сказати який мав вплив при дворі; і взагалі він дуже вдало й натхненно прибріхував — цього хисту він набув, коли служив воротарем в одного благочестивого самітника, що мешкав у хліві й творив чудеса.
Звісно, звітові цього новачка бракувало крику, грюку й крові, які пожвавлювали б картину, але старовинний стиль його підкупав дивною безпосередністю, щирістю і простотою, зберігав аромат свого часу, і істотні вади його пом’якшувалися цими хоч і дрібними, але незаперечними достоїнствами.
Ось уривок із цього звіту

“…Тоді сер Брайєн Острівний і Граммор Грамморсум, придворні лицарі, зійшлися з сером Агловалем і сером Тором, і сер Тор скинув сера Граммора Грамморсума на землю. Тоді виїхали сер Карадос із Сумної Вежі і сер Терквін, придворні лицарі, і з ними зійшлися сер Персіваль де Галіс і сер Ламорак де Галіс, що були брати; і сер Персіваль зійшовся з сером Карадосом, і списи в руках у обох зламалися, а сер Терквін зітнувся з сером Ламораком, і обидва попадали на землю разом з кіньми, але зброєносці прийшли їм на поміч і знов посадили у сідла. Сер Арнольд і сер Готер, придворні лицарі, з’їхалися з сером Брендайлсом і сером Кеем; то була люта сутичка, і в усіх чотирьох лицарів списи зламались у руках. Потім виїхав сер Пертолоп, придворний лицар, і з ним зітнувся сер Лайонел; і сер Пертолоп, зелений лицар, повалив на землю сера Лайонела, брата сера Ланселота. Благородні герольди сповістили про це, оголосивши його переможцем і уславивши їхні імена. Потім сер Блеобаріс розтрощив свого списа об сера Гарета, але від того удару сам сер Блеобаріс не всидів у сідлі і впав на землю. Побачивши це, сер Галіходін кинув виклик серу Гарету, і сер Гарет скинув на землю і його. Тоді сер Галіхуд узявся за списа, щоб помсти-тися за свого брата, але сер Гарет учинив те саме і з ним, і з сером Теревенем, і з його братом ля Кот-Маль-Телем, і з сером Саграмором Спраглим, і з сером Додінасом Лютим, усіх їх він переміг одним списом. Спостерігаючи перемоги сера Гарета, король Агвісанс Ірландський весь час чудувався, чому цей лицар в одному двобої видається зеленим, а в іншому — голубим? Бо перед кожним новим двобоєм сер Гарет змінював колір, щоб ні король, ні лицарі не впізнавали його відразу. Тоді сер Агвісанс, король Ірландський, зійшовся з сером Гаретом, і сер Гарет скинув його з коня разом із сідлом. Потім виїхав король Карадос Шотландський, і сер Гарет повалив його разом з конем. І так само вчинив він із королем Урієнсом з країни Горра. Потім виступив сер Бегдемагус, і сер Гарет повалив його на землю разом з конем. І Бегдемагусів син Меліганус зламав свого списа об сера Гарета в лютому і чесному двобої. І тоді сер Галахолт, благородний принц, вигукнув гучноголосо “Пістрявий лицарю, ти добре бився. Приготуйся ж, бо тепер проти тебе вийду я!” Почувши його, сер Гарет озброївся довгим списом, і вони зітнулись, і принц розтрощив об нього свого списа, а сер Гарет завдав йому такого удару в лівий бік шолома, що він заточився і впав би, якби зброєносці не підтримали його. “Справді, — мовив король Артур, — цей лицар багатьох кольорів — добрий лицар”. Після чого король прикликав до себе сера Ланселота й попросив його схрестити списи з тим лицарем. “Сер, — відповів Ланселот, — мені думається, і так підказує мені серце, що зараз я маю втриматись від двобою з ним, бо він уже доволі потрудився сьогодні, а коли добрий лицар здобув за один день так багато перемог, іншому доброму лицареві не личить позбавляти його заслуженої Слави, надто скориставши з його втоми. Бо, можливо, — сказав далі сер Ланселот, — він міряється силою із своїми суперниками, і дама його серця віддає йому свою прихильність, і тому він намагається перевершити самого себе, здійснюючи ці великі подвиги. Тож як на мене, — сказав сер Ланселот, — нехай сьогодні вся слава дістанеться йому, і я не позбавлятиму його слави, хоч міг би це зробити”.

Того дня скоїлась одна прикра подія, згадку про яку я з державних міркувань викреслив із звіту мого патера. Як ви вже, певно, помітили, на тих змаганнях Гаррі давав усім чосу. Кажучи “Гаррі”, я маю на увазі сера Гарета. І якщо з цього ви зробите висновок, що я ставився до нього дуже прихильно, — що ж, ви не помилитесь., А втім, цим пестливим іменем я ніколи не називав його ні в розмовах із сторонніми, ні тим більше віч-на-віч; як вельможа він не подарував би мені такого панібратства. Але я відхиляюсь. Того дня, отже, я сидів у своїй приватній міністерській ложі. Сер Теревень, дожидаючись своєї черги виступати, зайшов до мене, сів і почав молоти язиком; він завжди прилипав до мене, бо я був людина нова, а він потребував нових ринків збуту для своїх дотепів, здебільшого заяложених до такої міри, що сміявся з них тільки оповідач, а бідолаху слухача з душі вернуло. Але. я завжди старався сміятися разом з сером Теревенем і взагалі відчував до нього щиру і вдячну приязнь за те, що він ніколи не розповідав мені анекдоту, який я найчастіше чув у своєму житті і який ненавидів лютою ненавистю. Цей анекдот приписують кожному дотепникові, якого знала американська земля, — від Колумба до Артімеса Уорда[27]. В ньому йдеться про лектора-гострослова, який цілісіньку годину сипав блискучими жартами перед збіговиськом якихось невігласів, але так і не домігся від них жодної усмішки. А коли скінчив і зібрався йти, кілька сивих йолопів заходилися вдячно тиснути йому руку, кажучи, що “зроду не чули кумеднішої проповіді й весь час насилу стримувалися, щоб не засміятись”. Цей анекдот ні до чого не ліпився і взагалі не мав права на існування; але мені доводилося вислуховувати його сотні, тисячі, мільйони, мільярди разів, і, слухаючи, плакати й проклинати його найстрашнішими прокльонами. Тож уявіть собі мої почуття, коли цей броньований осел почав розповідати мені його в ті темні досвітні часи історії, коли ще тільки народжувалися легенди, коли навіть Лактанція[28] можна було називати “недавно померлим Лактатцєм”, а до народження перших хрестоносців лишалося цілих п’ять століть! Тільки-но сер Теревень скінчив, посильний покликав його на арену, і він з диявольським сміхом, гуркочучи й брязкаючи, мов вагонетка з чавунними свинками, пішов з ложі, а я зомлів. Опритомнів я через кілька хвилин і розплющив очі саме в ту мить, коли сер Гарет завдав серові Теревеню страхітливого удару. “Так його, щоб він не піднявся!” — мимоволі вигукнув я. Та, на лихо, перше ніж я домовив ці слова, сер Гарет наскочив на сера Саграмора Спраглого і збив з коня на землю’і його. Брязкіт обладунку не завадив серові Саграмору почути мій вигук — і він прийняв його на свою адресу.


А такий уже народ ці лицарі — як заберуть собі щось у голову, то й кілком не виб’єш. Я знав це і не намагався нічого пояснювати. Одужавши, сер Саграмор заявив, що нам з ним треба звести деякі рахунки, й призначив день — через три-чотири роки, й місце для розрахунку — ту саму арену, де йому заподіяно образу. Я пообіцяв зустріти його у всеозброєнні. Річ у тім, що він вирушав на пошуки святого Грааля[29]. Всі наші хлопці час від часу вирушали шукати святого Грааля. Ці мандри тривали по кілька років. Славні шукачі невтомно блукали світом, не маючи ніякісінького уявлення про те, де може бути той святий Грааль, і, по-моєму, не сподіваючись його знайти. В усякому разі, я певен якби хтось із них і натрапив на нього випадково, то все одно не знав би, що з ним робити. Порівняйте це, ну, приміром, з пізнішими пошуками Північно-Західного проходу[30] до Індії і вам усе стане ясно. Такі граальні експедиції вирушали щороку, а наступного року споряджалися нові експедиції на пошуки торішніх. Під час цих походів можна було запопасти великої слави, але аж ніяк не грошей. А хлопцям вистачало розуму ще й мене кликати з собою. Ну, не смішно, га?


Розділ X
ПЕРШІ КРОКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В Камелоті незабаром, довідалися про цей виклик і, ясна річ, почали жваво обговорювати новину, бо такі речі цікавили завсідників Круглого Стола над усе. На думку короля, мені вже час було вирушити на пошуки пригод, щоб зажити собі слави й стати справді достойним суперником сера Саграмора. Я, однак, чемно відмовився; мені, сказав я, потрібно ще три-чотири роки, щоб налагодити державний механізм, а коли він запрацює на повний хід, я радо подамся хоч на край світу; найімовірніше, сер Саграмор тоді все ще буде граалювати, тож я встигну і діло зробити, і слави зажити; на той час уже мине шість-сім років мого управління, нова система працюватиме безперебійно, і я зможу спокійно піти у відпустку.


Я був цілком задоволений тим, що вже спромігся здійснити. В різних тихих куточках країни я мало-помалу закладав основи різних галузей промисловості — зародки майбутніх величезних фабрик та заводів, металургійних форпостів моєї майбутньої цивілізації. Там зібрана була найздібніша молодь, і мої агенти нишпорили скрізь, підшукуючи обдарованих юнаків. Я обертав цілі стада неуків на фахівців, на добрих фахівців з різних ремесел та наук. Ці мої розсадники знань, сховані в глухій сільській місцевості, робили свою справу послідовно й непомітно, і ніхто їм не заважав, бо нікому не дозволялося відвідувати їх без перепустки — такий порядок я запровадив через те, що боявся церкви.
А почав я з учительського інституту й мережі недільних шкіл; як наслідок у тих потаємних закутках виросла добре розгалужена система народної освіти, а також різноманітних протестантських громад, що процвітали й розросталися. Кожному надавалося право обрати християнську секту собі до душі тут я дозволяв цілковиту свободу. Однак викладання закону божого я обмежив стінами церкви й недільних шкіл, заборонивши його в інших навчальних закладах.
Звісно, я міг би оголосити провідною свою власну секту й без будь-яких труднощів навернути всіх у пресвітеріанство, але це було б уже насильством над людською природою духовні запити й прагнення людей не менш різноманітні, ніж їхні фізичні потреби, колір шкіри й риси обличчя, і людина почуває себе морально задоволеною лише тоді, коли її релігійне убрання і кольором, і фасоном, і розміром найкраще відповідає її духовному складу; до того ж я боявся панування єдиної церкви; така церква являє собою могутню владу, наймогутнішу з усіх можливих, і тому коли її прибирають до рук користолюбці, — а рано чи пізно так буває завжди, — вона вбиває людську свободу й паралізує людську думку, В країні було багато копалень, і всі вони вважалися власністю короля. До мене їх розробляли по-дикунському — викопували ями й тягали звідти руду в шкіряних лантухах по тонні на день; я ж постарався якомога швидше поставити розробку копалень на наукову основу.
Так, я домігся чималих успіхів на той час, як серові Саграмору надало кинути мені виклик.
За якихось чотири роки — всього лише чотири роки! — зроблено було так багато, що ви й уявити собі не можете. Все ж таки нема нічого кращого за необмежену владу, — коли вона в надійних руках. Найдосконаліша з цього погляду небесна деспотія. Земна деспотія також була б ідеальною формою земного управління, якби умови земні збігалися з небесними, тобто якби деспот являв собою найкращого представника роду людського й жив вічно. Та оскільки й найдосконаліша в світі людина мусить умерти, залишивши владу на недосконалого наступника, земна деспотія не просто погана, а найгірша з усіх можливих способів управління.
Своєю працею я показав, чого може домогтися деспот, якому підвладні всі багатства королівства. Темний люд тієї країни й гадки не мав, що в нього під боком я розбудовував цивілізацію дев’ятнадцятого століття! Вона була прихована від стороннього ока, але вона існувала, вона була фактом вагомим і незаперечним, про який усі ще почують, якщо я не помру й щастя не зрадить мене. Вона існувала так само реально й поки що непомітно, як розбурханий пекельний вогонь у череві вулкана, чий згаслий кратер невинно дивиться в небесну блакить. Мої школи й церкви різних напрямків були ще в дитячому віці чотири роки тому; тепер вони виросли; мої майстерні перетворилися на потужні заводи, там, де в мене колись працював десяток кваліфікованих робітників, тепер трудилася тисяча; на місці одного здібного фахівця я мав тепер півсотні. Я, так би мовити, тримав руку на рубильнику, готовий будь-якої миті ввімкнути його й залити морем світла опівнічну темряву. А втім, я не мав наміру вмикати світло зненацька. Раптовість — не моя політика. Народ не витримав би раптовості, а крім того, на мене відразу ж навалилася б панівна римсько-католицька церква.
Ні, я діяв обачно. Час від часу я розсилав по всій країні таємних агентів із завданням непомітно підривати авторитет лицарства, розхитувати основи всіляких забобонів і таким чином поволі готувати ґрунт для кращого ладу. Почавши, так би мовити, з промінчика силою в одну свічку, я збирався так само поступово збільшувати яскравість світла.
В різних частинах королівства я таємно заснував спеціальні училища, і працювали вони дуже добре. Я мав намір розширювати цю мережу й далі, якщо не буде ніяких перешкод. У найбільшій таємниці тримав я свій Вест-Пойнт[31] — свою Військову академію. Я найстаранніше приховував її від чужого ока; не менш старанно дбав я і про секретність своєї Військово-Морської академії, відкритої у віддаленому портовому місті. Обидва заклади процвітали, радуючи мене своїми успіхами.
Кларенсові вже виповнилося двадцять два роки, і він став моїм першим помічником, моєю правою рукою. Хлопець він був чудовий, майстер на всі руки, для нього не існувало нічого неможливого. Останнім часом я навчав його журналістики, вважаючи, що вже приспів час видавати газету, — для початку невелику, такий собі скромний пробний тижневичок для поширення в моїх розсадниках цивілізації. Кларенс з головою пірнув у цю справу, в ньому, безперечно, сидів справжній газетяр. Принаймні в одному він уже немовби роздвоївся розмовляв мовою шостого століття, а писав мовою дев’ятнадцятого. Його журналістський стиль постійно вдосконалювався, він уже досяг рівня журналістів закутніх містечок Алабами, і його передові статті не поступалися тамтешнім ні глибиною змісту, ні манерою викладу.
На підході була й інша важлива справа телеграф і телефон. І в цій галузі були певні успіхи. Першими лініями користувалися виключно ми самі і до слушнішого часу тримали їх у таємниці. Прокладав їх спеціальний загін робітників, працюючи переважно вночі, — і прокладав під землею; ми боялися ставити стовпи, бо вони привертали б до себе зайву увагу. Підземна проводка цілком задовольняла нас я винайшов для неї ізоляцію, з усіх поглядів бездоганну. Мої робітники мали наказ прокладати лінії навпростець, намагатись уникати шляхів, встановлювати зв’язок з усіма більш-менш великими містами, які вони мали знаходити, орієнтуючись на вогні, і залишати в кожному диспетчерів-зв’язківців. Ніхто в королівстві не міг би пояснити, де лежить той чи інший населений пункт, бо ніхто нікуди не вирушав з певною метою, а тільки випадково потрапляв кудись, мандруючи навмання, і йшов собі далі, навіть не потурбувавшись спитати, як зветься те місто чи село, в якому він побував. Кілька разів ми виряджали топографічні експедиції з метою скласти карту королівства, але церковники щоразу втручалися, здіймаючи страшенний ґвалт. Врешті ми вирішили відкласти це діло до кращих часів який сенс сваритися з церквою!
Що ж до загального становища в країні, то воно мало чим відрізнялося від того, в якому я її застав. Дещо я змінив, але зміни ці, внаслідок очевидних причин, були незначні й малопомітні. Я ще навіть не торкався системи податків, за винятком надходжень до королівської скарбниці. їх я перерозподілив на логічній і справедливій основі. Завдяки цьому прибутки збільшилися в чотири рази, а податковий тягар розподілився рівномірніше, життя всіх королівських підданих полегшилось, і вони щиро вихваляли мене.
Отож, коли мені знову запропонували взяти відпустку, я не одмагався, вважаючи, що для неї й справді настав найслушніший час. Раніше я не міг дозволити собі такої розкоші, але тепер справа була налагоджена і в надійних руках. Король уже не раз нагадував мені, що відстрочка, яку я випросив собі чотири роки тому, закінчується. Це був натяк на те, що мені пора вирушати на пошуки пригод і слави, щоб виявитися гідним честі схрестити списи з сером Саграмором; хоч він і досі десь граалював, по нього вже посилали кілька рятувальних експедицій, і він міг от-от знайтися. Як бачите, королівське нагадування не заскочило мене зненацька; я був готовий піти у відпустку.


Розділ XI
ЯНКІ В ПОШУКАХ ПРИГОД

Певно, в жодній країні не було стільки мандрівних брехунів — однаково чоловіків чи жінок. Принаймні раз на місяць до нас з’являвся якийсь волоцюга і починав натхненно розводитися про принцесу чи прекрасну діву, яка, чекаючи на визволителя, скніє в далекому замку, ув’язнена підлим і жорстоким розбійником, як правило — велетнем. Здавалося б, вислухавши таку небилицю від зовсім незнайомої людини, король мав би зажадати доказів — бодай спитати, де стоїть той замок, чи як до нього дістатися. Та де там! Нікому й на думку не спадали такі прості й звичайні речі. Вигадки цих волоцюг бралися за чисту монету, жодних запитань ніхто їм не ставив. І ось одного дня, коли я кудись пішов з-, двору, з’явилась одна така особа — цього разу жінка — і наплела звичайних дурниць.


Мовляв, її господиню ув’язнено у величезному похмурому замку разом із сорока чотирма іншими молодими й прекрасними бранками, переважно принцесами; в тій жахливій неволі вони нудяться вже двадцять шість років; замок належить трьом братам-велетням, чотирируким людожерам, у кожного з яких посеред лоба одне око завбільшки з овоч; який саме овоч, заброда не уточнила, — звичайна в цій країні зневага до точності.
Ви не повірите — король і весь Круглий Стіл прийшли в захоплення від цього ідіотського приводу вирушити на пошуки пригод. Усі лицарі навперебій благали в короля дозволу довести свою хоробрість, але, на загальне обурення й досаду, король доручив здійснити цей подвиг мені — єдиному, хто такої честі не домагався.
Я насилу стримав свої почуття, коли Кларенс приніс мені цю звістку. Зате Кларенс своїх почуттів не стримував. Радості його не було меж. Не затуляючи рота, він то вітав мене з цією щасливою нагодою, то славив короля за такий чудовий вияв прихильності до мене. Хлопець не міг устояти на місці, він не ходив, а танцював, літав по кімнаті!
Що ж до мене, то подумки я проклинав і королівську ласку, і ту високу честь, якою вона мене вшанувала, але з дипломатичних міркувань не виказував свого роздратування й удавав ніби невимовно радію. Я навіть заявив, що страшенно радий. Хоч насправді таку страшенну радість відчуває хіба той, з кого щойно зняли скальп.
Та нічого не вдієш, — ускочивши в халепу, треба не вішати носа, а шукати з неї виходу. У будь-якій брехні серед полови є й зернина правди; цю зернину правди я мусив знайти. Я послав по дівчину. До мене привели досить гарненьку лялечку, лагідну і скромну, але з першого ж погляду я зрозумів, що вірити їй можна не більше, ніж дамському годиннику.
— Моя люба, — почав я, — чи вас розпитували про подробиці?
— Ні, — відповіла вона, — не розпитували.
— Власне, я так і думав, а поцікавився тільки для того, щоб упевнитися. Така вже в мене вдача. А тепер не ображайтесь, але, оскільки ми зовсім вас не знаємо, нам доведеться вас трохи затримати. Цілком можливо, що ви говорите правду, ми охоче припускаємо це, але в ділових стосунках — самі розумієте — ніщо на віру не береться. Ви маєте відповісти на кілька запитань. Відповідайте на них прямо, відверто й правдиво. Де ви живете, де ваш дім?
— У країні Модер, прекрасний сер.
— У країні Модер. Щось я ніколи не чув про таку країну. Ваші батьки живі?
— Не знаю. Звідки мені знати — я ж так багато років ниділа бранкою в тому замку.
— А як вас звуть?
— Як на те ваша ласка, звуть мене дівиця Алісанда ля Картелуаз.
— Чи може хто-небудь з тутешніх посвідчити вашу особу?
— Навряд, благородний лорде, я ж бо прийшла сюди вперше.
— Чи маєте ви якісь листи, папери чи інші докази того, що ви людина правдива і вам можна довіряти?
— Ні, звичайно. Нащо вони мені? Я ж маю язика й можу підтвердити все це сама.
— Розумієте, коли ви говорите щось про себе — це одне, а коли хтось говорить про вас — це зовсім інше.
— Інше? Чого раптом інше? Щось я вас не розумію.
— Не розумієте? Ну, звідки ви такі беретеся? Невже вам не ясно… невтямки… Сто чортів! Невже ви не можете второпати такої простої речі? Невже ви не бачите різниці… Чому у вас такий ідіотський невинний вигляд?
— Чому? Далебі, не знаю. Певно, така воля божа.
— Атож, атож, ви маєте рацію. Вам, мабуть, здається, що я сердитий, та байдуже, то вам тільки здається. Я зовсім не сердитий. Давайте поговоримо про інше. Про той замок із сорока п’ятьма принцесами, що належить трьом чудовиськам. Скажіть, де його шукати, цей гарем?
— Гарем?
— Ну, замок — ви ж розумієте, про що йдеться. Де цей замок стоїть?
— Ах, замок? Він величезний, неприступний, дуже гарний і стоїть у далекій країні. До нього звідси багато ліг[32].
— Скільки ж саме?
— Ох, прекрасний сер, це страшенно важко сказати, їх дуже багато, і вони набігають одна на одну, та ще й схожі між собою і всі одного кольору — їх не те що полічити, а й відрізнити неможливо, і взагалі, щоб їх полічити, треба було б рахувати кожну окремо, а це ж під силу тільки господу богу, а не людині, бо, як ви самі розумієте…
— Ну, гаразд, гаразд, з відстанню все ясно. А де стоїть той замок? У якому напрямку?
— Ах, коли ваша ласка, сер, звідси до нього ніякого напрямку нема, через те що дорога туди не пряма, а покручена так, що напрямку зрозуміти неможливо, — вона кружляє в усі чотири сторони світу; вам здається, що ви прямуєте на схід, аж раптом круть — і приходите на захід, ідете собі на захід, аж раптом верть — і ви на сході, і це диво трапляється не раз і не два, а безліч разів, і врешті ви починаєте розуміти марноту спроб своїх перемудрувати господа нашого, котрий, як буде воля його, покаже вам шлях до будь-якого замку, а як не буде волі його, то зітре всі замки й усі напрямки з лиця землі, зоставивши натомість лише чорні пустирища в науку рабам своїм, щоб знали, що коли він хоче, то хоче, а коли не хоче, то…
— Все, край, годі, перепочиньте трохи, обійдемося без напрямку, біс із ним, з напрямком. Я перепрошую, я тисячу разів перепрошую, я сьогодні трохи нездужаю, тож не звертайте уваги, якщо я часом говоритиму сам до себе — це в мене така звичка, давня погана звичка, і позбутись її дуже важко, коли шлунок твій геть розладнаний їжею, зготовленою за бозна-скільки років до того, як ти народився. Самі подумайте — про яке нормальне травлення може бути мова, коли доводиться їсти курчат, яким уже тисяча триста років! Та дарма… Розповідайте далі. Скажіть, чи нема у вас карти того краю? Добра карта була б…
— Про що це ви? Чи не про оту штуковину, яку іновірці останнім часом привозять з-за моря-окіяну і яку треба варити в олії з цибулею й сіллю, а тоді…
— Варити карту? Та що ви верзете? Невже не знаєте, що таке карта? А втім, не треба, не кажіть, не пояснюйте, я терпіти не можу пояснень, вони тільки затуманюють усе так, що здуріти можна. Ідіть собі, голубко. Проведи її, Кларенсе!
Що ж, тепер я зрозумів, чому ці осли ніколи не вимагають від брехунів подробиць. Можливо, ця дівуля й справді мала якісь відомості, але вичавити їх із неї не. можна було б навіть пожежною помпою, навіть пороховим зарядом, — хіба що динамітною шашкою. Вона була безнадійно дурна, а проте король та його лицарі слухали її маячню так, наче то була сторінка із святого письма. Власне, це дає вам уявлення про всю ту компанію. А подумайте, які звичаї панували при дворі! Ця волоцюжка ввійшла до королівського палацу так само легко, як за моїх часів у моїй країні забрела б до нічліжного будинку. І король залюбки прийняв її, залюбки вислухав її казочку; а що казочка кликала до нових пригод, то дівчина стала для короля знахідкою не менш бажаною, ніж труп для слідчого.
Я саме міркував про це, коли повернувся Кларенс. Я поскаржився йому, що мої спроби вичавити з дівчини якісь відомості скінчилися нічим я не почув жодного факту, який полегшив би мені пошуки замку. Хлопець скинув на мене здивований і трохи розгублений погляд і признався, що йому самому невтямки, нащо я влаштував дівчині весь цей допит.
— Отакої! — вигукнув я. — Мені ж треба розшукати замок! А як же інакше я його знайду?
— Ну, ясновельможний лорде, на це відповісти дуже просто. Вона сама поїде з тобою! Так у нас заведено. Ти повезеш її на своїм коні.
— Поїде зі мною? Казна-що!
— Авжеж, поїде. От побачиш.
— Виходить, вона никатиме зі мною по горах і лісах сам на сам, хоча я майже заручений з іншою? Добре мені діло! Що скажуть люди?
Перед моїми очима постало гарненьке, таке дороге мені дівоче личко. А Кларенс, звичайно, зажадав, щоб я втаємничив його у свої сердечні справи. Я взяв з нього обітницю мовчання, а тоді шепнув її ім’я “Пусс Фленеген”. Він розчаровано сказав, що не знає такої графині. Так, цей юний придворний не знав моєї Пусс, але, як і слід було сподіватись, одразу надав їй титул. Потім спитав, де вона живе.
— У Східному Гар… — почав був я, а тоді збентежено затнувся і, помовчавши, сказав — Ет, яке це має значення. Я розповім тобі іншим разом.

А чи можна буде йому глянути на неї бодай одним оком? Чи дозволю я йому коли-небудь подивитися на неї?


Зрештою, я мав пообіцяти йому дурничку — всього лише тисячу триста років життя — а він так прохав мене! Тож я пообіцяв йому. Але при цьому мимоволі зітхнув. Хоч зітхати було цілком безглуздо, бо Пусс іще не народилась. Така вже вона, людська природа — коли напливають почуття, ми не мислимо. Ми тільки відчуваємо.
Увесь день і всю ніч тільки й розмов було, що про мою експедицію, і всі наші хлопці один поперед одного намагалися удружити мені і всіляко опікувалися мною, забувши про власні несправджені мрії; вони так хвилювалися, чи пощастить мені перемогти однооких потвор і визволити тих перестиглих старих дівуль, наче король доручив це діло їм. Що й казати, то були хороші хлопці, але діти, справжні діти. Без кінця вони радили мені, як вистежити велетнів і як запопасти їх, навчали мене, якими заклинаннями зводити нанівець ті чи ті чари, давали всілякі мазі та зілля для зцілення ран. І нікому не спадало на думку, що, коли я справді був тим могутнім чародієм, за якого себе видавав, мені не потрібні були ні поради, ні зілля, ні заклинання проти чарів, ні, тим більше, зброя й панцир — навіть у бою з вогнедишними драконами, навіть у змаганні з чортами, свіжоспеченими в пеклі, не кажучи вже про якихось нікчемних провінційних людожерів.
Я мав, як водиться, рано поснідати й вирушити на світанку, але моє спорядження завдавало мені бісової мороки, і тому я трохи затримався. Влізти в ту збрую — справа аж ніяк не проста і вельми марудна. Спершу треба загорнутися в ковдру — щось ніби прокладка для захисту від холодного заліза; потім натягти на себе кольчугу — таку собі сорочку з довгими рукавами, зроблену з дрібних переплетених сталевих кілець; плетиво це гнучке, і якщо кольчугу кинути на підлогу, вона впаде купою, мов вогка рибальська сітка. Важчого й незручнішого матеріалу для нічної сорочки не придумаєш, а проте в такому спідньому ходив багато хто — і збирачі податків, і реформатори, і королі, все королівство яких складалося з однієї коняки та вельми сумнівного титулу, та всілякі подібні до них особи. Потім треба взути черевики, схожі на човни-плоскодонки, на які накручена сталева стрічка, і пригвинтити до закаблуків великі остроги; припасувати сталеві гетри, наколінники, набедреники; надіти наспинник та панцир. І тут ви починаєте відчувати деяку незручність, проте наряджаєтеся далі до панцира чіпляєте коротеньку спідничку з широких сталевих пластин, що заходять одна за одну спереду, але розходяться ззаду, щоб можна було сидіти в сідлі, — ця спідничка нагадує невдалу модель перекинутої вугільної скрині і так само мало придатна щоб її одягти а чи витерти об неї руки; потім ви оперізуєтеся мечем, на руки надіваєте рукава, схожі на колінкуваті димарі для кімнатних чавунних грубок, а до них припасовуєте і залізні рукавиці, на голову — залізну пастку для щурів із сталевою сіткою ззаду, що захищає потилицю, — і простору для руху вам лишається не більше, ніж грифелю в олівці. Тепер вам уже не де танців. Людина, запакована в такий спосіб, — усе одно, що горіх, якого не варто розгризати шкаралупи грубезна, а ядерце — в щілинку між зубами проскочить.
Хлопці допомогли мені — без них я б нізащо не нарядився. Тільки-но мене вдягли, завітав сер Бедівер, і я відразу побачив, що обрав собі далеко не найзручніший костюм для далекої подорожі. Як велично виглядав сер Бедівер і високий, і плечистий, і ставний! На голові в нього була конічна сталева каска, що опускалася тільки до вух, а на обличчі замість заборола — вузька металева пластинка, яка доходила до верхньої губи й захищала ніс; усе тіло його від шиї до п’ят укривала гнучка кольчуга — металеві сітчасті штани й сорочка. А поверх усього він носив кольчужну накидку, що сягала аж до кісточок і спереду й ззаду розходилася від пояса вниз, щоб зручно було сидіти в сідлі. Сер Бедівер вирушав у граальний похід, і вбрання його якнайкраще пасувало для цієї мети. Я багато віддав би за таку “трійку”, як у нього, та на вередування й зміну фасонів уже не було часу. Сонце підбилося височенько, король з усім своїм двором уже чекав біля брами, щоб побажати мені щасливої дороги; затримавшись, я порушив би етикет. Не думайте, що лицар вилазив на коня сам; якби він спробував, його б спіткала прикра невдача. Мене винесли до коня на руках, як ото несуть до аптеки людину, яку вдарив грець, посадили у сідло, притримуючи, щоб не беркицьнувся, і просунули мої ноги у стремена, а я тим часом почував себе так, наче я — не я, а хтось інший, почував себе ні в сих ні в тих, дивно й незвичайно, — наче мене раптом змусили одружитись, чи блискавка мене торохнула абощо, — наче я ще не встиг отямитись, памороки в мене забиті, і я ніяк не можу второпати, що зі мною скоїлося. Аж ось у гніздо біля моєї лівої ноги вставили щоглу, що зветься в них списом, і коли я вхопився за неї рукою, начепили мені на шию щит. Тепер я був споряджений, лишалося тільки знятися з якоря й відчалити. Всі були аж надто люб’язні до мене, а одна фрейліна власноручно піднесла мені келих стременного. Наостанку на сідельну подушку позад мене вмостили ту дівулю; вона посовалася, зручно влаштовуючись, обхопила мене руками, щоб не впасти, і ми вирушили в дорогу, а король і придворні загукали нам щось на прощання й замахали хустками та шоломами.
Всі, кого ми стрічали дорогою, їдучи із Замкової гори й через місто, шанобливо вітали вас, — крім кількох малих голодранців на околиці, які зустріли мене криком “Страховисько-сміховисько! Страховисько-сміховисько!” — й кидали грудками землі.
Зі свого досвіду я знаю за всіх епох і століть хлопчаки однакові. Вони нічого не бояться, нікого й нічого не поважають. Пророкові, який за сивої давнини, нікого не кривдячи, чимчикував собі своєю дорогою, вони кричали
“Йолопе лисий, котися звідси!”[33] Вони дражнили мене за темних часів богобоязливого середньовіччя, і так само вони поводилися за президентства Б’юкенена[34]. Я це добре пам’ятаю, бо й сам тоді бешкетував. Пророк мав ведмедів, які провчили тодішніх малих негідників; я хотів злізти з коня й дати прочуханки теперішнім, але не наважився, знаючи, що потім уже не видерусь на коня. Хіба можна жити в країні, де немає підйомних кранів!

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка